Ви всі маєте потужний бекграунд у культових українських гуртах. Що стало тією точкою, коли з’явилося відчуття: зараз час зробити щось своє — і саме разом?

Денис Дудко: Відправною точкою став день народження Олександра Люлякіна. Ми зібрались в студії відсвяткувати, я взяв із собою бас-гітару, так як ми допускали вірогідність джему. В студії все для цього, звісно, було, навіть контрабас. Втім я сумнівався, що справа дійде до джазу.

А по ходу сталося так, що ми грали до ранку геть усе: і рок, і джаз, і поп, і якийсь фрі. І так кайфово було, що наступного дня я зателефонував Паші і запропонував зробити тріо. Ми зібралися і справа пішла, при цьому з такою «хімією» все виходило, що це дуже надихало!

Олександр Люлякін: Так, все почалося 22 грудня минулого року на студії Starway. Денис привіз свою круту бас-гітару Hofner, а клавіші і барабани були на студії, тож ми грали спочатку щось на кшталт року, а потім я попросив Дениса заграти на моєму контрабасі, який я купив напередодні і назвав його «Валєра» (потім у нас зʼявилась композиція з такою назвою).

Після чого ми почали грати вже більш джазовий джем і продовжили до самого ранку з такою насолодою, що наступного дня Денис запропонував нам із Пашею зробити спільне джазове тріо.

Павло Литвиненко: Бажання робити щось своє було завжди, як я власне і робив. Я щасливий від того, що наше тріо Sigmund Friends відбулося і відбувається прямо зараз. Мені здається, наша музика перетворюється вже на щось фізичне, вічне, в справжнє мистецтво.

Ваш дебютний альбом має назву Path of Glory. Що для вас означає цей «шлях слави» — це про внутрішній розвиток, творчий виклик чи радше про подолання власних меж?

Денис Дудко: Якраз це все разом. Плюс велике бажання робити те що ми робимо, і, звісно, велике задоволення від цього!

Павло Литвиненко: Path of Glory це «Glory to Ukraine!»

Ви описуєте свою музику як простір свободи та імпровізації. Наскільки ця свобода — результат досвіду, а наскільки — ризик, на який ви свідомо йдете?

Денис Дудко: Звісно, досвід грає роль. Для мене особисто, імпровізація  – це пригода, іноді цікава, іноді не дуже (посміхається), але в цьому і є найважливіше: ти не знаєш, що трапиться за мить. І ще важливо чути один одного, й іноді вести інших, а іноді – йти за кимось. І коли все складається, то відбувається справжня магія! Звісно, завжди є ризик «звернути» не туди, але в цьому і є вся суть імпровізації.

Олександр Люлякін: Це, звісно, індивідуальний великий досвід кожного музиканта, відчуття та абсолютна довіра один до одного. Саме ці складові дають нам простір свободи для імпровізації у нашому мистецтві.

Павло Литвиненко: Свобода – це завжди ризик, а ризик – це шанс! Це руйнує барʼєри як всередині, так і зовні, дає можливість творити там, де інші не бачать, там, де ти сам ще не спробував. Це свідомий вибір. Пошук крізь сміливість.

Перший сингл In the Trenches звучить як присвята людям, які залишаються «за кадром», але тримають усе на собі. Чи був у вас конкретний образ або історія, яка стала відправною точкою для цієї композиції?

Павло Литвиненко: Це не тільки про людей «за кадром» це про всіх людей, які докладають зусиль. Звісно це історії: історії людей, які оточують нас, вони повсюди. Це двірник, який захищає собою дитину від кулі, інженер – збиральник дронів, дівчина, яка відкриває збір, телеведучій, який евакуює людей, вокаліст, що захищає своїх рідних на фронті.

Ви вже встигли зіграти солд-аут концерти до релізу альбому. Як змінилося ваше звучання за цей рік — між першими репетиціями та фінальною версією Path of Glory?

Денис Дудко: Гадаю, ми ще в пошуку, але, звісно, є якісь характерні композиції, котрі особисто для мене звучать «по-нашому», в яких є своя нотка Зігмундів. Це In the trenches, Path of glory, Supermario. Характерна для нас фішка – ми усвідомлено не граємо традиційний американський джаз. Хоча можемо. Наша музика – мікс жанрів. Їх багато. Наша музика – це музика!

Олександр Люлякін: Наше звучання і досі змінюється, тому що ми постійно експериментуємо.

Павло Литвиненко: В альбомі наше звучання витримано в одному ключі, а ось сама музика переливається від джаз-фанку до іспанського фламенко, від гармоній Равеля до класичної музики, цим усім можна насолоджуватися, слухаючи альбом «від і до». Майбутні експерименти з музикою, а особливо саундом, ставатимуть радикальнішими.

У вашій музиці поєднуються джаз, фанк, соул і рок. Чи є композиція в альбомі, яка найбільш точно передає характер Sigmund Friends — і з якої ви б радили почати знайомство з ним?

Денис Дудко: Почати – з In the trenches, Path of glory, Supermario. Далі – обовʼязково слухати всі інші!

Олександр Люлякін: Характер Sigmund Friends передає саме симбіоз наших різноманітних композицій. Тому я би радив послухати весь альбом.

Павло Литвиненко: Якщо порівнювати з характером гурту, то це, безумовно, Supermario. Цей альбом від початку і до кінця – наше «бачення» музики у форматі тріо.

Ви відкрили нову сторінку у своїй творчості як незалежний проєкт. Що сьогодні для вас означає успіх — цифри прослуховувань, жива реакція слухачів чи відчуття внутрішньої чесності з музикою?

Денис Дудко: Якщо відверто, цифри прослуховувань далеко не головне. Для мене важливо, щоб подобалось особисто мені, нашому тріо, важлива реакція слухачів, адже це саме те, що ментально живить музиканта.

Олександр Люлякін: Успіх для мене можна порівняти з терміном «щастя»: коли ти займаєшся улюбленою справою і це знаходить відгук у глядачів, теж стає їх улюбленим.

Павло Литвиненко: Якщо ти твориш те, що подобається тобі, і твоя творчість подобається слухачам – це вже і є успіх.

Слухати Path of Glory

Дивитись лайв

Вона — та сама дівчина, чий голос ви не раз чули у кінотеатрах (адже у портфоліо акторки серед іншого український дубляж таких голлівудських гітів, як «Думками навиворіт 2» та «Історія Іграшок»). Також ми бачили Лілі Цвєлікову у топових українських комедіях останніх років, таких як «Батьківські збори» та «Потяг у 31 грудня», а ще – у популярних серіалах «Сага», «Перші Дні» та «Лікарка Ковальчук».

Вона — одна з найперспективніших українських акторок нового покоління, яку ми знаємо за дуже різними ролями, проте цього разу Лілі приготувала для нас щось кардинально інше — вибуховий мікс харизми, іронії та абсолютної відсутності комплексів в провокаційній комедії «Любов, секс і вибори», яка вийшла в кінотеатрах України 1 квітня.

Історія починається з того, що Мартін (Артур Ігнатенко, відомий за серіалами «Папік 2» і «Дільничий з ДВРЗ»), агент з підбору акторок у фільми для дорослих, зустрічає у нічному клубі тусовщицю Дашу (Цвєлікова). У дівчині він бачить, так би мовити, великий акторський потенціал.

Але після успішних перших дублів з’ясовується пікантний нюанс: Даша – дружина місцевого мера. Тож тепер бідоласі Мартіну потрібно подбати не лише про власну кар’єру і життя, а ще й про… майбутні вибори.

Сміливий спільний українсько-американський проєкт «Любов, секс і вибори» обіцяє глядачам не лише гостру комедію про «брудні» передвиборчі технології, а й чесну розмову про те, що «всі це роблять», хоч і не всі готові в цьому зізнатися.

В ексклюзивному інтерв’ю для INSIDER.UA Лілі Цвєлікова розповіла про те, як це — розбивати на майданчику дорогі люстри, імітувати десять оргазмів поспіль та зберігати внутрішню свободу, коли навколо панує хаос.

Лілі, почнемо з вашої героїні. Даша – дівчина з характером, «тусовщиця з неймовірним акторським потенціалом», яка раптово опиняється в епіцентрі політичного скандалу. Що ви найбільше любите в ній і чи є у вас із Дашею спільні риси?

Мммм…Даша! Я абсолютно і безумовно люблю цю дівчину – з усім її характером, такою як вона є: якою я вперше зустріла її, коли прочитала сценарій, – і якою втілила у фільмі. Це рідкість – не в кожному акторському втіленні вдається так близько відчувати і бачити подібний зв’язок.

Даша значно багатогранніша за поверхневе визначення «тусовщиця»: це сприйняття зруйнується вже після кількох перших сцен. Вона, безумовно, азартний гравець в життя, відчайдушна і спрагла до нього.

І, повірте, Даша точно не випадково опиняється в цьому самому епіцентрі політичного скандалу: її мета виправдовує засоби, і сподіваюся, глядач не проґавить ЧОМУ І ДЛЯ ЧОГО вона це втнула. А її подальші пригоди – це вже такі собі «бонуси», щоб не знудьгуватись і погратись в провокації з упередженим суспільством.

Озираючись назад, я думаю, що у нас із Дашею мило співпали спільні життєві уроки. Мені теж знайоме відчуття межі і ризику, коли нічого вже втрачати, – тому і не страшно, лише до крайнощів цікаво.

Ваша героїня по суті веде подвійне життя: дружина мера та потенційна зірка фільмів «для дорослих». Як ви працювали над цим контрастом?

Я просто приймала її. І не стримувала себе. На цьому і порозумілися (Посміхається). Я думаю, якби Даша відповідала на це питання, то вона сама б собі відверто здивувалась: на що вона, виявляється, здатна, і як по-справжньому вміє відчувати, коли довіряє собі.

Фільм є американо-українським проєктом. Чим робота над ним відрізнялася від суто українських фільмів?
Першою чергою – ставленням до нетривіальності самої історії і прагненням команди розкрити її: ризикнути, дати шанс. Чого не скажеш про більшість суто вітчизняного кіно, де проблеми очевидні вже на етапі сценарію.

Зйомки відбувалися наприкінці 2021 року в Києві та області — якраз перед початком повномасштабного вторгнення. Які почуття у вас зараз викликає ця робота?

Я люблю ту себе, з того відрізку часу. Хіба не диво, що десь, між кадрами і в склейках, я залишусь такою назавжди?

Які курйози траплялися на майданчику під час знімань «Любов, секс і вибори»?

У! Улюблене питання! Я роки чекала, щоб дістати ці списки (Сміється). Ось мій топ: під час зйомок однієї з секс-сцен я розбила дуже дорогу люстру, а ще бігала в одних панчохах вночі по Подолу в мінус 12. Також — за один знімальний день зіграла точно більше десяти імітацій оргазмів підряд (чим відверто сильно здивувала саму себе). А ще бачила напис «Ліля, з днем народження» на оголених жіночих…

Вашими партнерами по майданчику стали дуже різні особистості, включно з реальними акторками фільмів для дорослих – зокрема Джозефіною Джексон? Як було працювати з ними?

У нас була класна команда, я не відчувала різниці в нашому спілкуванні, на майданчику працюють дорослі люди, професіонали своєї справи, і безглуздих питань здебільшого не задають.

Чи відчуваєте ви, що фільм «Любов, секс і вибори» може стати певною віхою у вашій кар’єрі, зважаючи на сміливість теми?

Сміливість теми? «Всі. Це. Роблять.» Три простих слова і вмить зникає вся обмеженість, скажіть? До речі, це міг бути один зі слоганів. Тож, чи треба пояснювати, чому мені так не терпілось нарешті відповідати на подібні запитання. Я взагалі нічого не очікую, бо я вже все отримала – свобода мого вибору цієї героїні тоді не залишила мені шансу колись раптом засумніватись в ній.

У ваших інтерв’ю ви часто говорите, що любите бути на самоті: книги, кіно, музика. Яке кіно ви дивилися останнім часом для натхнення і чи є серед ваших улюблених стрічок подібні сміливі ромкоми?

Я під враженням і точно ще довго буду в захваті від Джессі Баклі і її нещодавніх прем’єр «Наречена!» і «Гамнет». Це — приклад виняткового емоційного діапазону і такої безкомпромісної акторської свободи, що просто розчиняєшся в усьому, що вона робить. Сміливість для мене якраз в такому прийнятті всього в собі, а не в умовних рамках жанру або теми.

Ну і наостанок — чому, на вашу думку, глядачеві обов’язково варто піти в кінотеатр на «Любов, секс і вибори»?

Я молитиму всесвіт, щоб мені ніколи не довелося всерйоз задуматися над реченням із комбінацією слів «чому» і «варто», якщо питання стосується причини піти в кіно. Просто ходіть у кіно – і отримуйте задоволення. Enjoy!

В інтерв’ю ми розпитали героїню, що для неї означає статус cover-girl, як створюються нові колекції та якою вона бачить жінку в стилі WIM. Також обговорили, чому сучасна пляжна мода — це не лише естетика, а передусім маніфест внутрішньої свободи. 

Ви стали героїнею обкладинки весняного номера Like in UA. Коли отримали пропозицію знятися для каверу, якою була перша реакція?

Щирою і дуже емоційною. Для мене це символ певного життєвого етапу — тієї миті, коли твою історію, енергію та справу помічають. Я роздумувала про те, як одна ідея чи мрія здатна поступово перерости у щось масштабне. У такі хвилини з’являється почуття глибокої вдячності: за подоланий шлях, людей поруч і можливість створювати красу.

Для багатьох дівчат обкладинка журналу — майже заповітна мрія. Що особисто для вас означає статус cover-girl?

Для мене це не так про статус, як про історію. Обкладинка — це завжди віддзеркалення жінки з її особливим настроєм та духом часу. Мені приємно думати, що за візуальним образом стоїть не лише зовнішність, а й характер, досвід і внутрішня сила.

Якщо моя поява на обкладинці може надихнути когось створювати своє, не боятися мріяти й бути собою — це, мабуть, і є найціннішим.

Весняні номери глянцю традиційно присвячені оновленню. Чи відчуваєте ви цю весну як період нових ідей або змін у своєму житті чи бренді?

Так, ця весна для мене — справді про черговий етап. Причому не лише в професійній діяльності, а й у внутрішньому стані. Весна традиційно дарує відчуття динаміки, свіжих ідей та особливої легкості.

Зараз я відчуваю потужний приплив творчої енергії: ми масштабуємо бренд, експериментуємо з колекціями та форматами комунікації. Водночас для мене критично важливо зберігати баланс між бізнесом, родиною, мандрівками та моментами для себе.

Ви створюєте купальники та пляжний одяг. З чого зазвичай починається робота над новою колекцією — з настрою, кольорів, тканин чи образу жінки, для якої вона створюється?

З певної емоції та образу героїні. Я візуалізую, де вона перебуває: на узбережжі, на борту яхти, у мандрівці чи біля басейну. Який її внутрішній стан, як вона рухається та наскільки гармонійно почувається у власному тілі. І вже потім з’являються деталі — вибір фактур, чистота ліній, палітра кольорів та фурнітура.

Для мене дуже важливо, щоб купальник не просто мав красивий вигляд, а створював відчуття впевненості й свободи.

Якою ви бачите свою героїню — жінку, яка вибирає купальники вашого бренду?

Вона — природна, впевнена й сповнена життя. Вона може бути дуже різною: ніжною чи сміливою, спокійною або надзвичайно енергійною. Але в ній завжди є відчуття внутрішньої свободи.

Мені подобається думати, що жінка, яка вибирає WIM, не намагається виправдовувати чиїсь очікування. Вона просто дозволяє собі бути собою — справжньою, привабливою та трішки wild.

Наскільки уважно ви стежите за світовими модними тенденціями? Чи намагаєтесь адаптувати тренди до свого бренду, чи більше покладаєтеся на власне відчуття стилю?

Я, звісно, стежу за світовими тенденціями — це невід’ємна частина професії. Проте для мене значно важливіше не сліпо копіювати тренди, а відчувати, що справді резонує з ДНК бренду.

Стиль WIM — це синергія жіночності, чистих ліній і виваженої сміливості. Тому ми не підлаштовуємося під тренди, а радше інтерпретуємо їх через власне бачення.

Якщо говорити про сезон весна–літо, які тренди пляжної моди будуть найпомітнішими цього року, як гадаєте?

Мені здається, що головний тренд — це баланс між лаконічністю і продуманими акцентами. У фокусі залишаються чисті силуети, бездоганна посадка та преміальні фактури. Водночас актуальності набувають виразні елементи: архітектурні вирізи, контрастні вставки та металева фурнітура.

І, звичайно, дуже важливим залишається відчуття комфорту — коли купальник не просто красивий, а й ідеально сидить на тілі.

Пляжна мода сьогодні стала значно сміливішою. Як, на вашу думку, змінюється ставлення жінок до власного тіла і до того, що вони дозволяють собі носити?

У сучасних жінок більше внутрішньої свободи. Тож дедалі частіше ми бачимо щире прийняття та любов до власного тіла без нав’язливого прагнення відповідати штучним ідеалам.

Пляжна мода в цьому контексті трансформувалася: тепер це не лише про візуальну естетику, а передусім про самовідчуття. Коли жінка впевнена в собі — вона здатна органічно втілити будь-який образ.

Якщо описати цю весну трьома словами або настроями — якою вона є для вас?

Світло. Надія. Оновлення.

Чому, на вашу думку, молоді важливо долучатися до таких подій, як Віденський благодійний бал?

Віденський бал поєднує культурну традицію та благодійну мету. Для молоді важливо брати участь у подіях, які мають не лише святкову атмосферу, а й зміст. Такі ініціативи створюють середовище, де формується культура спілкування, повага до етикету та розуміння соціальної відповідальності — якості, що мають значення для нового покоління.

Що для вас особисто означає участь у події, яка поєднує культуру, традиції та благодійність?

Для мене це дуже особливе відчуття. Коли традиція і культура стають способом допомогти іншим, подія починає сприйматися зовсім інакше.

Ти відчуваєш, що береш участь не просто у світському вечорі, а у події з сенсом. І водночас це можливість доторкнутися до європейської культурної традиції, відчути її атмосферу і зробити свій невеликий внесок у благодійну справу.

Віденські бали — це давня європейська традиція. Як ви вважаєте, чому сьогодні важливо відроджувати та підтримувати такі культурні формати в Україні?

Мені здається, що сьогодні для України особливо важливо розвивати культурне середовище і відчувати себе частиною європейського культурного простору.

Такі традиції, як Віденський бал, нагадують про естетику, про історію, про важливість культури спілкування. Але водночас вони не виглядають як щось музейне чи застаріле — навпаки, у сучасному контексті вони звучать дуже актуально.

Це спосіб зберігати традицію і водночас наповнювати її новим змістом.

Чи може, на вашу думку, подія такого формату впливати на формування культурного середовища та нових традицій серед молодого покоління?

Я думаю, що так. Коли молоді люди долучаються до подій із глибоким культурним підґрунтям, у них змінюється саме відчуття атмосфери таких подій. З’являється більше уваги до естетики, до манер, до взаємної поваги. І з часом це може перерости у нові традиції. Бо культура формується саме через подібні досвіди.

На вашу думку, що найбільше приваблює молодь у подібних подіях — атмосфера, можливість бути частиною традиції чи благодійна місія?

Мені здається, що тут працює поєднання всіх цих речей. Атмосфера балу справді особлива — музика, вальс, елегантні костюми, відчуття свята. Але водночас важливо і те, що ти стаєш частиною традиції з довгою історією. І, звичайно, благодійна складова додає події зовсім іншого значення. Ти розумієш, що цей красивий вечір має ще й дуже важливу мету.

Для багатьох учасників підготовка до балу триває кілька місяців. Чому, на вашу думку, цей процес такий цінний для учасників?

Мені здається, що підготовка до балу — це окрема історія. Люди знайомляться, разом проходять репетиції, вчаться танцювати, підтримують одне одного. Отримавши цей досвід розумієш, що важливим стає не лише сам вечір балу, а весь шлях до нього. Саме під час підготовки з’являються спільні емоції, нові знайомства і багато теплих моментів.

Наскільки, на вашу думку, культура танцю та бальної етики може впливати на впевненість і самовираження молодих людей?

Це відчутно. Танці змінюють те, як людина відчуває себе. З’являється інша постава, інший рух, інша впевненість у собі.

Бальна культура також вчить взаємодії з іншими людьми — повазі до партнера, уважності до деталей. І ця елегантність поступово стає частиною поведінки в повсякденному житті.

Що особисто для вас є найцікавішим у підготовці до Віденського балу?

Для мене найцікавішим є саме занурення в атмосферу цієї традиції. Репетиції танців, підготовка, знайомство з історією балів — усе це створює дуже особливий настрій. Це момент, коли ти починаєш відчувати себе частиною великої культурної історії.

Як ви вважаєте, чому саме через культуру, мистецтво і події такого формату можна об’єднувати людей навколо важливих благодійних ініціатив?

Культура і мистецтво завжди мають здатність об’єднувати людей. Через емоції, через атмосферу, через спільний досвід.

Коли благодійність стає частиною культурної події, люди долучаються до неї не лише з раціональних причин. З’являється щире бажання підтримати і допомогти. І саме тоді благодійність стає справді живою.

Якщо описати атмосферу Віденського балу трьома словами, якими б вони були для вас?

Елегантність, традиція і благодійність.

Як народилася ідея створення бренду Victoria Katsadze Cosmetics?

Ідея бренду формувалася поступово через професійний досвід і особисту мотивацію. Майже 20 років я працюю в індустрії косметичних інгредієнтів і технологій. Мій шлях почався після роботи у міжнародній фінській корпорації, яка постачала сировину для виробництва.

Саме там я занурилася у технології створення косметики та індустрію активних компонентів. Пізніше я заснувала власну компанію з постачання сировини і почала працювати з виробниками інгредієнтів та лабораторіями у різних країнах.

За ці роки я відвідала десятки виробництв і лабораторій у Європі, США та Азії. З часом накопичені знання, досвід і розуміння індустрії привели до рішення створити власний бренд доглядової косметики. Це сталося вже під час повномасштабного вторгнення, коли я зрозуміла, що більше не хочу відкладати.

Я захотіла створювати косметику в Україні для українок і водночас робити продукт, який може бути конкурентним у світі.

Але для мене було важливо створити не лише якісний продукт, а ще й закласти в нього цінності, які я відчуваю на своєму досвіді. Так я сформулювала органічну для себе well-age філософію, яка і стала ДНК іменного бренду.

Що для вас означає філософія well-age і чому вона сьогодні така актуальна?

Філософія well‑age для мене означає інший підхід до віку і догляду за шкірою. Йдеться не про боротьбу зі старінням, а про життя в гармонії з віком і підтримку природних процесів шкіри. Цей підхід базується на кількох принципах.

По‑перше, прийняття віку як природної частини життя. Замість спроб зупинити час важливо допомогти шкірі проходити зміни здорово і красиво.

По‑друге, догляд за шкірою — це підтримка її ресурсу: покращення текстури, щільності, водно‑ліпідного балансу та стійкості. По‑третє, краса пов’язана із загальним станом людини — сном, психологічним балансом і рівнем стресу.

Саме тому well‑age сьогодні стає актуальним: жінки хочуть виглядати природно, здорово і доглянуто у своєму віці.

Well-age — це усвідомлений вибір на користь якості, помірності та турботи без тиску. Догляд, у якому важливі стабільність і відчуття безпеки у щоденному використанні.

Ви понад 20 років працюєте з косметичними інгредієнтами та формулами. Який досвід найбільше вплинув на створення бренду?

Найбільший вплив мав практичний досвід роботи з інгредієнтами та виробниками по всьому світу. За роки роботи я відвідала близько ста виробництв активних компонентів, ароматів та екстрактів і понад 80 лабораторій у Японії, Китаї, США, Індії та Європі.

Це дозволило глибоко зрозуміти хімічні процеси, технології створення формул і реальну ефективність активів. Саме тому одним із ключових принципів бренду стала безкомпромісність — у виборі інгредієнтів, створенні рецептур, підборі партнерів і стандартів якості.

Формули бренду базуються на інгредієнтах із науково доведеною активністю: компонентах, що підтримують мікробіом шкіри, відновлюють водно‑ліпідний баланс, мають антиоксидантну дію та містять пептиди нового покоління.

Чому для вашого бренду важливо підтримати благодійний Віденський бал у Києві? 

Для бренду важливо підтримувати події, які поєднують культуру, красу і соціальну відповідальність. Сам бренд виник із бажання створювати щось цінне для людей і для країни. Благодійні події об’єднують людей навколо спільних цінностей: естетики, взаємної поваги та підтримки. Тож участь у такій ініціативі для бренду є природним вибором.

Чи бачите ви зв’язок між естетикою бальної культури та сучасним доглядом за собою?

Бальна культура завжди була про витонченість, культуру жесту, увагу до деталей і повагу до себе. У ній важливий не лише вигляд, а й стан людини, її постава, внутрішня зібраність, відчуття гармонії.
Сучасний догляд за собою працює за подібною логікою.

Це ставлення до власного тіла, до свого ритму життя, до внутрішнього балансу. Коли людина відчуває себе добре, впевнено і спокійно, це природно проявляється у її зовнішності. Саме цей внутрішній стан і створює ту особливу естетику, яку ми помічаємо з першого погляду.

Як, на вашу думку, краса і культура можуть впливати на благодійність і суспільство?

Краса і культура створюють атмосферу, яка об’єднує людей навколо спільних цінностей. Через культурні події легше привертати увагу до благодійних ініціатив і залучати людей до підтримки важливих справ.

Естетика додає таким подіям емоційного змісту: люди приходять заради культури і спілкування, але водночас стають частиною доброї справи. У результаті благодійність перестає бути формальністю і поступово стає елементом суспільної культури підтримки.

Який один продукт бренду ви порадили б жінці, яка тільки знайомиться з Victoria KatsadzeCosmetics?

Для першого знайомства я б радила почати з базового догляду, який працює з якістю шкіри. Філософія бренду спрямована на відновлення її ресурсу: водно-ліпідного балансу, стабільності мікробіому та антиоксидантного захисту.

Тому гарним стартом є комплекс для захисту шкіри та профілактики вікових змін, який складається з трьох бестселерів. Зволожувальний крем-гель CeraBalance з церамідами та фосфоліпідами у складі, відтворює абсолютно ідентичну водоліпідну мантію на поверхні шкіри, підтримує баланс та працює як легка база під макіяж.

Пептидна сироватка LuminaLift для зони навколо очей: зменшує набряки, темні кола, розгладжує зморшки та повертає тонус. Ліфтинг-сироватка MagicDrop з нейрорелаксуючим пептидом, яка сприяє зменшенню мімічної напруги, поступовому підвищенню пружності та пом’якшенню дрібних зморшок.

Разом ці засоби демонструють головний підхід бренду — підтримувати ресурс шкіри та допомагати їй виглядати здоровою, щільною і сяючою.

Диригентка Наталка Стець працює на перетині цих процесів: між українським і європейським музичним середовищем, між традицією та інноваційними форматами взаємодії з аудиторією. У нашому інтерв’ю ми говоримо про культурну зрілість суспільства, маловідомі скарби української музики, нову генерацію композиторів та способи, якими класика знаходить спільну мову з молоддю.

Нині українська культура перебуває у точці одночасної видимості та глибокого переосмислення. Чи стала вона вже тією силою, що консолідує нас як націю, чи ми лише на початку цього процесу?

Сьогодні ми як суспільство перебуваємо на етапі глибокого самопізнання. Мені здається, це фаза дорослішання, бо вчимося уважніше вдивлятися у власну історію й культуру.

Я бачу засадничу зміну: інтерес до культури зростає. Ще не так стрімко, але цей запит стає дедалі усвідомленішим. І це природно, адже культура — не лише естетика. Це передовсім система цінностей, яка формує внутрішню опору суспільства. Нині культура перестає бути фоном і перетворюється на гостру потребу.

Можливо, ми лише на початку цього шляху — так би мовити, у першому класі власного культурного самоусвідомлення. Проте найважливіше те, що цей процес уже розпочато.

«Культура — це не лише естетика, це система цінностей, яка формує внутрішню опору суспільства». 

Кілька сезонів поспіль ви працювали музичною керівницею Національної філармонії України. Чи помітні ці зміни у ставленні до культури безпосередньо на рівні аудиторії?

Так, я була музичною керівницею в Національній філармонії України майже три сезони. Окрім власне диригування, це був час аналізу та формування нових тенденцій, період відкриття цього простору для ширшої та різнопланової аудиторії.

І що приємно: у коридорах філармонії все частіше чула запитання: «Підкажіть, а де вбиральня?» І щоразу усміхалася. Бо це означало, що люди прийшли сюди вперше. А отже, зробили свій перший крок назустріч музиці.

Ви часто говорите про недосліджені культурні скарби України. Що сьогодні в пріоритеті: відкриття нових імен, повернення забутих партитур чи новий спосіб інтепретації музичної спадщини?

Я бачу, що після 2022 року це питання перейшло у площину особистого вибору для більшості українців. Ми долаємо етап культурної сепарації — подеколи складний і болісний, але вкрай необхідний.

Надзвичайно приємно спостерігати за нинішнім літературним бумом: переповнені книгарні, палкі дискусії в соцмережах, поява нових інтелектуальних трендів. Люди перечитують Миколу Хвильового та Івана Багряного, заново усвідомлюють велич постаті Василя Стуса, цитують Лесю Українку і це відверто тішить. Проте у музиці ситуація складніша: вона живе лише тоді, коли звучить. А для виконання замало одного лише бажання диригента — необхідні якісні нотні видання, системні дослідження та оцифровані архіви. На жаль, упродовж перших десятиліть Незалежності цьому приділяли вкрай мало уваги. Тільки після 2022-го кількість нотних ініціатив та проєктів із популяризації української музики почала відчутно зростати. Це лише перші кроки, ніби краплі в морі, але вони чітко вказують на зміну вектора.

У нас є імена, які вже давно заслуговують на ширше міжнародне звучання.

Світ десятиліттями захоплюється мелодією «Щедрика» Миколи Леонтовича, але далеко не всі ідентифікують її як українську. Також ім’я Бориса Лятошинського нарешті повертається в активний культурний обіг — зокрема через фестиваль Liatoshynsky Space, який ми започаткували в Національній філармонії України спільно з Фундацією Б. Лятошинського до його 130-річчя.

Згадаю і композиторів XVIII століття — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського та Артема Веделя. Це композитори українського бароко та раннього класицизму, чий світогляд сформувався у загальноєвропейському культурному просторі.

Березовський і Бортнянський навчалися в Італії — тогочасному центрі музичного життя, де здобули той самий професійний фундамент, що й їхні сучасники, зокрема покоління Моцарта. Саме тому сьогодні критично важливо повернути їхні імена до міжнародного дискурсу як невід’ємну частину європейської музичної історії.

А що відбувається сьогодні з сучасною українською композиторською школою?

Серед сучасних авторів безумовним авторитетом залишається Валентин Сильвестров. Він є одним із найвідоміших у світі представників української композиторської школи, чиє письмо вирізняється особливою чуттєвістю та інтимністю.

Водночас на авансцену виходить нове покоління. Знаковою подією став проєкт Метрополітен-опера, яка замовила оперу «Матері Херсона» нашому композитору Максиму Коломійцю. Світова прем’єра запланована на цей рік. Переконана, це стане історичним прецедентом для присутності українського мистецтва на головній оперній сцені світу.

І це лише кілька прикладів. Насправді імен значно більше — і кожне з них потребує системного дослідження, виконання й підтримки. Безперечно, нам потрібно відкривати нові імена, повертати забуті твори й переосмислювати естетику, яка формувала і продовжує формувати нас як українців. Позаяк без власної музичної історії неможливо мати власне культурне майбутнє.

Ви працюєте і в українському, і в європейському контекстах. Якою сьогодні бачать українську академічну музику за кордоном — і чи змінилося це сприйняття за останні роки?

Українська академічна музика для світу все ще terra incognita. Але після 2022 року cитуація змінилася: світ почав нас слухати уважніше. І це закономірно — щойно ми самі чітко заявили про власну культурну суб’єктність, інтерес за межами країни зріс майже миттєво.

У мене є правило: диригуючи за кордоном, обов’язково пропоную український твір. І знаєте, що цікаво? Організатори дедалі частіше самі просять українську програму. Їм цікаво відкривати Україну через музику, а не просто зробити черговий «жест солідарності».

Чи означає це, що українська музика поступово входить у світовий репертуар?

Ми лише на початку цього шляху. Українська музика століттями перебувала в тіні так званої «великої російської культури», яка системно привласнювала наші імена, традиції та ресурси, викривляючи уявлення світу про культурну мапу Східної Європи. Це не є унікальним випадком — схожий досвід мають багато постколоніальних держав, чия ідентичність тривалий час була маргіналізована або перебувала під забороною.

Нині ми не просто відкриваємо окремі партитури, а реконструюємо власну історію. І це потребує не лише зусиль окремих ентузіастів, а й системної державної стратегії: якісних нотних видань, міцної інституційної підтримки та масштабної промоції вітчизняних виконавців на світових майданчиках. Лише за таких умов українська музика перестане бути «відкриттям» і стане повноправною частиною світового репертуару.

Яку різницю в культурній оптиці ви помічаєте сьогодні між українським та європейським музичним середовищем? Зокрема,  у ставленні до традиції, сприйнятті сучасності та розумінні самої місії музики?

Суттєву. Почнімо з того, що поки Європа переживала свій Ренесанс, ми мали «Розстріляне відродження», репресії та незліченні заборони на все українське — від мови й до мистецтва. А крім цього, ще й десятиліттями перебували за залізною інформаційною завісою.

Сьогодні відмінність відчутна не лише в історичному контексті, а й на рівні сприйняття музики. В Європі офіційні державні концерти часто супроводжуються високим мистецтвом: наприклад, симфонічним оркестром, хором та «Одою до радості» на тексти Шиллера. В Україні ж публічний простір ще активно інтегрує попкультуру та сучасні, як на мене, дещо спрощені формати. Але я бачу в цьому не обмеження, а шанс: можливість змінювати культурні парадигми, експериментувати та створювати нові сенси.

Як, на вашу думку, треба працювати з молодою аудиторією, щоб не спрощувати зміст, але робити його близьким? Чи потребує класична музика своєрідного «перекладу» мовою сьогодення?

Ми живемо у складні часи: війна, блекаути, щоденна боротьба виживання і водночас болісний пошук нових сенсів. У таких умовах найвразливішими є діти та молодь.

Багато талановитої молоді прагне виїхати за кордон у безпечніші культурні контексти, і це, на жаль, небезпечно для нашої культури.

Коли я працювала музичною керівницею НФУ, бачила цю проблему зсередини. Хотілося створити простір для розвитку молодих музикантів — місце, де вони могли би надихатися, творити разом і здобувати практичний досвід. Так виникла Молодіжна Академія при Національній філармонії України, якою опікуюся й досі.

Ідея полягає не в реформуванні академічної освіти, а у створенні майданчиків для вільного обміну ідеями та живого спілкування талановитої молоді. Маю чимало мрій, що чекають на реалізацію та ресурси, але я вірю —  усе вдасться!

Як ефективно відкривати світ класики для нової генерації слухачів? Що порадите? 

Сучасна молодь надзвичайно допитлива й відкрита до нових знань та досвідів. Тож аби зацікавити її класикою, маємо розуміти актуальні тренди молодого покоління та спілкуватися з ним на рівних.

Для цього ми організовували проєкти з електронною музикою, де поєднували формат вечірок із живим звучанням, класику в різних її проявах та експериментальні інтерпретації традиційних творів. Це дає змогу молоді не лише слухати музику, а й відчувати її, переживати в нових формах і сприймати класику як живий, сучасний та близький досвід.

Феномен жінок-диригенток — порівняно нове явище для світової музичної сцени. Чи відчуваєте досі гендерні бар’єри, чи музичне середовище вже остаточно позбулося упереджень? 

Мене тішить тенденція останніх років: жінка за диригентським пультом дедалі частіше стає нормою, а не феноменом. Щоправда, так було не завжди. Століттями жінок позбавляли права на повноцінну участь у суспільному та культурному житті: вони не могли голосувати, публічно висловлювати позицію чи офіційно належати до творчих спільнот, а про професійну кар’єру музикантки годі було й думати. Зовсім інша річ — музикувати вдома для родини та гостей, читати чи вишивати…

Жінка за диригентським пультом дедалі частіше стає нормою, а не феноменом.

Якось я натрапила на цікавий документ — додаток до контракту для жінок у театрі. Там буквально зазначалося: угода дійсна лише за умови, що чоловік підтверджує виконання дружиною її «сімейних обов’язків». Це стосувалося прибирання, приготування їжі, виховання дітей та навіть «задоволення потреб чоловіка». У разі його скарги адміністрація мала право на миттєве звільнення артистки. Формально цей пункт існував у документах аж до 2010 року, хоча на практиці з 1960-х вважався «мертвою нормою».

Сучасний світ диригування трансформувався. Якщо в минулому столітті диригент часто був талановитим, але авторитарним деміургом, то сьогодні ми відходимо від образу «напівлюдини-напівлегенди».

Нині пріоритети зовсім інші. Як на мене, сучасний диригент — це про довіру, співтворчість, глибоке розуміння історичного контексту, емпатію та стратегічне мислення. Це поєднання образності й естетики з чіткістю жесту та результативним лідерством.

На особистому рівні: що сьогодні є вашою головною мотивацією залишатися у цій професії та у цій культурній роботі?

Ця професія для мене особлива, адже я обрала її свідомо й органічно. Музика — це мій всесвіт і мій спосіб комунікації. Обожнюю процес підготовки: години наодинці з партитурами, глибокий аналіз та осмислення тексту — і лише потім вихід до оркестру на репетицію чи концерт.

І саме в цьому процесі народжується магія: коли те, що ти досліджував і проживав наодинці, оживає у спільній роботі з музикантами й нарешті резонує зі слухачами в залі. Це відчуття вартує кожної хвилини кропіткої праці.

Стиль диригента — це теж мова. Наскільки для вас важлива візуальна складова: одяг, пластика, сценічний образ?

О, для мене це надзвичайно важливо. Загалом люблю все красиве. Хоча в моїй професії існують певні практичні обмеження щодо концертного чи репетиційного вбрання, завжди прагну додати власним образам індивідуальності та різноманіття.

Коли я тільки починала, панувала думка, приміром, що яскраві нігті відвертають увагу музикантів, тож краще використовувати пастельні відтінки. Але після власних спостережень і розмов із колегами, зрозуміла: це зовсім не принципово! (сміється). Щодо підборів чи коротких спідниць за диригентським пультом — тут я непохитна: для мене це табу.

Насправді образ завжди диктує сцена, формат концерту чи специфіка шоу: він може бути стримано-класичним або ж експериментально-епатажним. Поки таких сміливих експериментів у моїй практиці небагато, хоча мені подобається працювати з візуальною мовою. Адже стиль диригента — це теж форма комунікації з оркестром та аудиторією.

У розлогому інтерв’ю для INSIDER.UA співачка відверто розповіла про старт кар’єри, моменти внутрішньої тиші та страх не виправдати власні очікування. Поділилася, як тримає удар перед критикою і агресією в соцмережах, освідчилася в особливій любові до джазу та описала трансформації, з якими увійшла у 2026 рік — як у нову главу свого життя та творчості.

За минулий рік ти пройшла шлях, на який у багатьох ідуть десятиліття. Що стало для тебе найбільшим відкриттям у собі як в артистці?

Дякую за це питання. Справді, минулий рік став для мене справжнім викликом: він був неймовірно плідним, натхненним і водночас дуже непростим. Запуск артистичного проєкту — це завжди стрибок у невідоме, де доводиться вчитися всьому з нуля. Мені досі важко повірити, що за такий короткий термін ми змогли вибудувати цілісну концепцію, зняти кілька потужних відеоробіт і записати знаковий матеріал.

Чи траплялися моменти внутрішньої тиші, коли ти свідомо зупинялася й запитувала себе: «Навіщо я все це роблю?» Яку відповідь ти знаходила в такі хвилини?

Таких моментів було чимало. Бо я з тих людей, які схильні піддавати сумніву кожен свій крок. Я, звісно, намагаюся позбутися цієї звички, але поки що шлях триває.

Щоразу, коли я запитувала себе «Навіщо?», відповідь виявлялася максимально простою: «Я роблю це, бо мені це подобається». Це мій ресурс. Я бачу й відчуваю, що моя творчість людям відгукується. Зрештою, я прийшла до важливого висновку: я можу сумніватися, але більше не дозволяю сумнівам себе зупиняти. Саме цей стан і є тією силою тяжіння, яка щоразу повертає мене до творчості та саморозвитку.

Чи знайомий тобі страх не виправдати власні очікування — не аудиторії й не індустрії, а саме свої?

Так, цей страх був майже фізично відчутним. Перед стартом ми з командою жили у шаленому ритмі: нескінченні зйомки, студійні сесії, записи, ефіри та репетиції. План був настільки щільним, що в певний момент з’явилося відчуття: якщо випаде бодай один гвинтик — розсиплеться весь механізм. Тоді я найбільше боялася підвести людей, які були поруч, але найдужче — підвести саму себе.

У підсумку так і сталося. Віра перемогла страх — і це, мабуть, те, що тримає мене завжди.

За пів року ти представила чотири повноцінні релізи з відеокліпами. Яка з цих робіт для тебе — за власними відчуттями — стала найуспішнішою і чому?

Якщо говорити про відчуття і реакцію аудиторії, то наразі найуспішнішим для мене став другий реліз — «Твоя». Саме він найсильніше відгукнувся слухачам.

Цікаво, що спочатку ми взагалі не планували випускати цю пісню. Фінальна версія народилася буквально за кілька днів до релізу — вона стала для мене символом ризику та довіри до невідомого. Зрештою, ця робота перетворилася на справжній емоційний вибух, а кліп став одним із моїх найулюбленіших, адже він ідеально зафіксував ту атмосферу та стан, які ми прагнули донести.

Чи був трек, який народжувався особливо складно — емоційно або технічно? Що саме в ньому давалося найтяжче?

Мабуть, найважче далася саме перша пісня «Ноти». Вона ввібрала в себе весь той страх і непевність, з якими я починала шлях. Усе було вперше: люди, студія, мій новий образ — усе здавалося незвичним і крихким. Я почувалася настільки незахищеною, що це передалося навіть на запис — голос тремтів, а інтонації ставали різкими й холодними поза моїм бажанням.

Може, це звучатиме парадоксально, але саме цей стан зробив трек чесним та передав мої справжні емоції.

Як ти сьогодні визначаєш свій жанр: це усвідомлений вибір чи постійний внутрішній пошук?

Сьогодні я позиціоную себе у межах попжанру, але з активним залученням суміжних елементів. Для мене поп — це надзвичайно гнучка ніша, яка дає простір для експериментів зі звучанням і сенсами.

Але я не вважаю це остаточним визначенням. Постійний внутрішній пошук — невід’ємна частина мого шляху. Бути артистом для мене  — означає перебувати у безперервному русі: шукати нові звукові рішення, експериментувати з подачею та відшліфовувати власний стиль

Я змінююся, розвиваюся — і разом зі мною еволюціонує моя музика. Тому для мене це не просто вибір жанру, а свідомий внутрішній пошук, який ніколи не припиняється. 

Який внутрішній стан ти проживаєш зараз після такого інтенсивного старту: більше спокою чи більше амбіцій?

Більше амбіцій, якщо чесно. Хотілося би ще гучніше й яскравіше заявити про себе, більше творити, знімати, шукати нові музичні й візуальні рішення.

Але якоїсь миті життя різко загальмувало мене фізично: я впала й травмувала коліно. Це була зупинка не лише в роботі, а й у звичному ритмі життя взагалі. Перші тижні я майже не могла ходити й опинилася в абсолютній тиші.

Цей час став для мене випробуванням і водночас заземленням. Він дав простір для аналізу й переосмислення всього, що відбувалося навколо. Зараз я повертаюся в процес із зовсім іншим самовідчуттям — як більш зібрана, усвідомлена та внутрішньо зміцніла версія себе.

Ти здобуваєш освіту джазової вокалістки. Чи є у твоїх планах — можливо, поки що як мрія — великий джазовий концерт або повноформатний альбом у цьому жанрі?

Насправді мене часто називають джазовою вокалісткою, але це не зовсім коректно. Я навчаюся за напрямком “популярна музика”, у який входить і джаз — і цьому жанру ми справді приділяємо багато уваги, оскільки він закладає потужну технічну базу.

Для мене  особисто джаз — це окрема історія й глибока давня пристрасть. Я багато його слухаю, постійно надихаюся цією музикою; вона формує мій вокальний стиль та музичне мислення.

Я абсолютно впевнена, що прийде час і для джазового альбому, і для великого концерту. Мені імпонує ідея популяризації цього жанру в Україні, навіть попри те, що він поки не став масовим. Це музика, яка потребує особливого стану, і я хочу його транслювати.

У світі джаз звучить потужно й актуально, і мені дуже хочеться, щоб український джаз також мав простір, голос і подальший розвиток.

Як ти реагуєш на критику або негативні коментарі в соціальних мережах? Чи змінилося твоє ставлення до цього з часом?

Раніше мені здавалося, що хейт — це щось другорядне, до чого можна ставитися спокійно. Я була переконана: моя психіка до цього готова і такі речі мене не зачіпатимуть. І почасти це справді так: зауваження щодо зовнішності чи вокалу я сприймаю досить рівно, адже розумію, що це завжди суб’єктивно. Тобто  кожна думка має право на існування, але не обов’язково має ставати моєю істиною.

Проте я виявилася зовсім не готовою до агресії, яка не має нічого спільного з критикою: до погроз і нездорових форм уваги з боку сторонніх людей. Це був складний досвід, який мене справді тригерив.

Спершу я намагалася йти на діалог, прагнула зрозуміти причину такої ворожості. Проте згодом стало очевидно: це марна трата ресурсу. Тож сьогодні я обираю просту і чітку позицію: я не взаємодію з агресією, а просто блокую й рухаюся далі.

Яку частину своєї особистості ти досі залишаєш за кадром для слухачів і чи відчуваєш готовність відкрити її?

Досі я показувала лише одну зі своїх сторін — ту, що була найбільш зрозумілою та безпечною для старту. Це був свідомий етап, своєрідна точка входу, з якої почалося наше знайомство.

Насправді ж у мені значно більше граней. Я планую розкривати їх поступово, тому впевнена: у мого проєкту буде багато різних епох. Кожна з них матиме власну естетику, звучання та візуальну мову.

Мені неймовірно цікаво спостерігати, як з часом слухач зможе зібрати ці фрагменти воєдино і побачити не окремий образ, а цілісну картину — ту, якою я є насправді.

З яким внутрішнім настроєм ти завершила минулий рік і заходиш у наступний: більше впевненості чи більше запитань до себе?

Минулий рік — це моя велика вдячність. Він став фундаментом для справді масштабного, допоміг мені відкрити нову себе та подарував зустрічі з людьми, які з’явилися поруч саме вчасно.

Порівняно з початком 2025-го, сьогодні я — інша людина. Більш впевнена, більш зібрана, точніша у своїх намірах і відчуттях. Я стала професійнішою, амбітнішою і нарешті чітко усвідомлюю, куди прямувати.

Я зайшла в цей рік із вірою і внутрішньою готовністю до змін. Відчуваю, що попереду — багато відкриттів для самої себе й важливих трансформацій, до яких я справді готова.

Чи відчуваєш ти, що 2026 рік стане для тебе новим етапом — з іншим звучанням, іншою подачею або іншим масштабом?

Так, абсолютно. Я дуже чітко відчуваю: 2026 — це не просто новий відлік у календарі, а повноцінна нова глава мого життя. Вона нерозривно пов’язана з моїм внутрішнім зростанням і тими трансформаціями, які я проживаю.

Зараз я готую нове бачення проєкту Bonni Shine:  з іншим звучанням, свіжою концепцією та оновленою візуальною мовою. Це не про зміну заради зміни, а про еволюцію, до якої я доросла професійно та ментально.

Тому я з нетерпінням чекаю на все, що готує для мене цей рік. Вірю, що зможу гідно пройти цей шлях змін і презентувати слухачам по-справжньому сильний, якісний та чесний результат.

За допомогою штучного інтелекту команда «Орла і Решки» по-новому відкрила для глядачів найекзотичніші куточки світу — від майже незвіданої Мавританії до Лапландії, Галапагосів і Перу. Усі локації згенеровані з максимальною увагою до реалій: архітектури, цінової політики, менталітету й навіть погоди — так, ніби справді знімали на місці.

У нашому матеріалі — ексклюзивні фото з ШІ-сезону, а також відверта розмова з продюсеркою шоу Оленою Синельниковою про творчий ризик, критику глядачів і нові сценарії майбутнього «Орла і Решки».

Чому ШІ і чому зараз

«Орел і Решка» — один із найвпізнаваніших проєктів українського телебачення. Чому саме зараз, на четвертий рік повномасштабної війни, ви вважаєте такий оновлений, експериментальний формат релевантним для глядача?

Ми — люди глибоко творчі й не можемо продукувати контент без внутрішнього поклику та щирого натхнення. Весь цей час, починаючи з 24 лютого 2022 року, ми не створювали нічого нового. Здавалося, що тревел-проєкти та звична нам творчість були недоречними в умовах війни. Складно пояснити, чому ми повертаємося саме зараз, через чотири роки, – тут немає жодної стратегії чи холодного розрахунку.

Просто так стали зірки: генеральний продюсер проєкту Нателла Крапівіна познайомила нас із командою свого креативного продакшну RIZZ GROUP. А вони створюють унікальний ШІ-контент для найрізноманітніших проєктів в цілому світі – кіно, музика, реклама, дизайн.

Коли ми побачили їхню роботу, їхній творчий процес, у нас миттєво прокинулося те саме щемливе відчуття — знаєте, цей внутрішній імпульс, схожий на перший рух дитини в утробі. Тоді ми й зрозуміли: з цього може вийти щось вартісне.

Наскільки воно релевантне для глядача, відповісти зараз складно. Але у нас уже склалася добра традиція: коли починаємо робити щось нове, глядач завжди незадоволений. Кожен другий коментар під відео про те, щоб ми повернули, як було.

Ми п’ємо корвалол, але й далі працюємо. А потім стається диво: у коментарях починають з’являтися позитивні відгуки й сердечки.

Це перший українськомовний ШІ-сезон не лише для «Орла і Решки», а й фактично для вітчизняного ТБ. Це вимушене рішення через війну чи свідомий творчий ризик?

Це справді вимушене рішення через війну, з одного боку. А з іншого, погляньте: ШІ оточує нас усюди. Більша частина життя українця минає саме в смартфоні. Бо там і гроші, і комірне, і новини, і фотки собак-котів-дітей, і навіть скриншот якогось рецепту, який ви ніколи не приготуєте.

Ми просто не пробачили б собі, якби згаяли шанс і не спробували зробити «Орел і Решку. ШІ». Зрештою, «Решка» — це завжди було про відкриття нових, красивих локацій. І під час війни, коли більшості українців подорожі недоступні, ми розробили зручний мобільний формат. Наша ідея: хай серед буденних знімків того рецепту й лічильників води з’являться яскраві кадри з дивовижними місцями, створені нашим ШІ-проєктом.  Ніби  нагадування, куди передовсім летіти-їхати-прямувати, щойно настане мир.

«Ми просто не пробачили б собі, якби згаяли шанс і не спробували зробити «Орел і Решку. ШІ».

Ведучі, яких ніколи не існувало

Одне з найрезонансніших рішень — згенеровані штучним інтелектом ведучі. Якою була логіка таких дій та які альтернативи ви розглядали?

Це, мабуть, найцікавіше. Спочатку ми хотіли створити ідеальних ведучих, які були б готові на все: стрибати зі скелі у безодню, їсти отруйних тарганів і ледь не померти, скупатися в річці Ганг — і таке інше.

Ми мріяли про ведучих, які б не сперечалися із режисером і не псували б нерви всій знімальній групі. Проте наша єдність у цьому питанні швидко вичерпалася, коли виникло наступне завдання: визначитися з їхньою зовнішністю.

І тут ми зіткнулися з проблемою, адже, як виявилося, смаки на чоловіків і жінок у нашій команді дуже різняться. (сміється). Ми почали скидати в загальний чат типажі – кому які подобаються, але жоден так і не змогли затвердити.

Тоді ми вирішили: якщо цей проєкт — наша друга дитина, то й ведучі будуть нашими дітьми. А діти, як відомо, зазвичай схожі на своїх батьків. Тому штучний інтелект згенерував образи ведучих так, ніби всі співзасновники «Тінспіріт» були їхніми батьками. Щось Марк і Даша успадкували від мене, щось від Нателли Крапівіної, щось від Жені Синельникова, а щось від Нікіти Чижова

«Ми вирішили: якщо цей проєкт — наша друга дитина, то й ведучі будуть нашими дітьми». 

Як створювався ШІ-сезон

Хто працював над ШІ-сезоном і наскільки складно було зібрати команду, враховуючи безпрецедентність формату на українському ТБ?

Це, по-перше, звичайно, підкорювачі штучного інтелекту – команда креаторів продакшну RIZZ GROUP. Саме вони безпосередньо генерували та втілювали в життя наші сценарні задуми. І це було, ох, як нелегко, враховуючи наше основне правило: кожна деталь локації, архітектури та умов мала максимально відповідати дійсності, навіть погода.

Світові технології все ще недосконалі, та команда RIZZ робить і робитиме фактично неможливе. Ймовірно, саме тому Google нещодавно обрав їх і додав до переліку п’яти найкращих ШІ-креаторів світу. А по-друге, це наша сценарно-редакторська група «Тінспіріт», яка працювала на «решці» з перших днів першого сезону й до 24 лютого 2022 року.

Це люди, які пройшли через усі етапи знімального процесу й монтажі з усіма ведучими, які тільки були за всі роки існування проєкту. Позаяк втілити «штучну» «Решку» без реального решковського досвіду, як на мене, було б неможливо.

ШІ відтворює не лише локації, а й архітектуру, менталітет, цінову політику й навіть погоду. Наскільки складно було досягти такої достовірності та де пролягла межа реальності з художньою умовністю?

Насправді, це величезна праця. Адже ШІ багато чого бачить по-своєму. Інколи його доводилося буквально вмовляти, щоб були правильні гори, автентичні дерева, місцеві тварини. Тому тут, повторюся, дуже велику роль відіграв саме досвід наших редакторів, які на всьому цьому, без перебільшення, собаку з’їли за роки роботи в проєкті.

Проте найскладнішим було навчити ШІ передавати емоції. Він часто просто не бачив різниці між «сумний» і «меланхолійний», «веселий» чи «істеричний». Особливо важко йому давалося почуття «розчарування»: чомусь він інтерпретував його як агресію чи злість.

«Найскладнішим було навчити ШІ передавати емоції, особливо, розчарування». 

Саме відпрацювання нюансів емоцій забирало в нас, мабуть, найбільше часу. І це я вже не згадую про неправильні наголоси в словах. Бо ми настільки втомилися з ними боротися, що, зрештою, переозвучили всі випуски голосами наших українських акторів дубляжу.

Реакція глядачів і критика

Частина аудиторії прийняла одразу експеримент, інша — категорично вимагає повернення класичного формату. З продюсерської точки зору, як ви оцінюєте наявність настільки різних, діаметрально протилежних думок глядачів?

Для мене як для продюсерки в цьому питанні не відбувається нічого нового: це вже класична ситуація. Кожна нова пара ведучих завжди сприймалася глядачами «в штики», і кожен новий сезон — так само. Але згодом глядач ніби «розсмаковував» контент і потихеньку закохувався і в сезони, і в самих ведучих. Я не знаю, як буде із ШІ-проєктом, але поки що все йде за планом — він нікому не подобається! (сміється).   

Майбутнє «Орла і решки»

Яке майбутнє проєкту? Чи є ШІ-сезон одноразовою ініціативою, чи ви плануєте розвивати цей новий напрямок «Орла і Решки» паралельно з традиційним форматом?  

Доки в країні триває війна, традиційна «Решка» неможлива – і це зрозуміло. Зараз інші пріоритети, тим більше, частина наших працівників перебуває нині у лавах ЗСУ. Я щаслива, що ми маємо можливість експериментувати із ШІ. Коли настане мир і відкриються кордони, ми обов’язково здивуємо глядачів черговим новим сезоном, адже шалених ідей у нас більш ніж достатньо.

Як війна загалом трансформувала ваше бачення розважального контенту? Яким, на вашу думку, він має бути сьогодні, і які нові, глибинні сенси тепер несе проєкт «Орел і Решка»? 

Мандрівки цікавитимуть людей завжди: так було й так буде. Тому суть «Орла і Решки» залишається незмінною — відкривати світ для нашого глядача.

Я вже згадувала, що за роки війни наш інфопростір дуже сильно диджиталізувався. Головна сучасна зміна розважального контенту полягає в тому, що тепер він має вміщуватися у смартфон і бути миттєво доступним тоді, коли це потрібно людині, а не за розкладом телепрограми.

Чи бачите ви ризики в активному використанні штучного інтелекту на телебаченні? І де, як гадаєте, пролягає межа, яку важливо не перетинати?

Якщо чесно, я бачу глобальні ризики загалом для телебачення як явища. Як уже зазначала, майже все наше життя перемістилося до смартфонів. Темп життя настільки пришвидшився, що зараз складно навіть уявити людину, яка б прокидалася вранці чи поспішала додому ввечері, аби встигнути на перегляд улюбленої програми.

Я бачу глобальні ризики загалом для телебачення як явища.

Зараз увесь контент є на ютубі чи в соцмережах, і люди геть інакше розподіляють свій час. Щодо використання ШІ, то, звісно, справжній тревел неможливо замінити штучним. І я дуже чекаю того часу, коли ми зі спокійним серцем, миром у душі та в небі зможемо до нього повернутись.

І питання, що найбільше хвилює глядачів. Якою ви бачите подальшу долю «Орла і Решки»? Чи можливе повернення живих ведучих і яким буде проєкт після війни?

По-перше, «Орел і Решка» — це дуже дорогий та фінансово затратний проєкт, і багато чого залежатиме від наших поточних можливостей. Адже креатив і фантазія нашої команди абсолютно не мають меж — були б лише на це кошти! (усміхається).

У нас також є ідея ще одного експериментального і сміливого формату, який до нас ніхто не реалізовував — «Орел і Решка. По блату». Концепція проєкту полягає в тому, що будь-хто охочий — за власні кошти — може спробувати себе в ролі ведучого «Орла і Решки» зі справжньою знімальною групою під час реальної подорожі. А потім отримати повноцінний випуск із собою в головній ролі.

Але є нюанс: доведеться виконувати все те, що зазвичай виконують ведучі. А саме: спати в дешевих хостелах або ж дорогих готелях, їсти щось дуже стрьомне чи вишукане мішленівське, багато ходити пішки або їздити транспортом — усе вирішить монетка (тобто жеребкування – ред.).

Спочатку ми вигадали це як жарт — у відповідь на постійні запити про кастинг ведучих. Кількість та регулярність цих звернень досі залишається фантастичною: діти в школах навіть почали сприймати це як окрему професію і масово мріяли бути «ведучими Орла і Решки».

А здійснювати мрії хочеться навіть у найскладніші часи.

У швейцарському Давосі у розпалі Всесвітній економічний форум — подія, яка щороку стає точкою збору світових лідерів, бізнесу, інтелектуалів та громадського сектору для розмов про економіку, безпеку й майбутнє глобального порядку.

Ексклюзивно для INSIDER.UA свої нотатки з Давоса зробила Анастасія Цибуляк — українська підприємиця, науковиця та екоактивістка, засновниця Glossary Eco Foundation і благодійного проєкту «Школа під сонцем». На форумі вона представляє некомерційний сектор і Україну в діалозі про освіту, сталий розвиток та енергетичну стійкість.

Про світових лідерів і меми, стильні «авіатори» Макрона й проблеми з літаком Трампа, кулуарні розмови й Український дім, про освіту під час війни та відчуття присутності в місці, де рішення сьогодні формують завтрашню реальність, й ще багато іншого без протокольного тону – читайте у авторській колонці про Давос! 

Анастасія Цибуляк
українська підприємиця, науковиця й екоактивістка; засновниця Glossary Eco Foundation та Всеукраїнського благодійного проєкту «Школа під сонцем»

The World Economic Forum — це шалені енергії. Це нескінченні затори в Давосі й відчуття, що все місто пульсує в одному ритмі. Це суперактуальна, жива адженда, яку озвучують з перших уст лідери цього світу. Це інформація, яка звучить тут уперше. Але її ви роками потому читатимете в заголовках медіа та слухатимете в аналітичних дискусіях.

WEF — це також про несподіванки. Про момент, коли ви розумієте, що зголодніли, заходите в перше-ліпше кафе, а виявляється, що локацію винайняла якась медіакомпанія. Проте вас ніхто не виганяє, а навпаки: пригощають, усміхаються і допомагають знайти місце. Це простір, де ви майже гарантовано зустрінете друзів і знайомих з усього світу.

Розмови, які починаються випадково, але тривають роками. Зустрічі, які змінюють траєкторії: і професійні, і особисті. Так, WEF — це про неймовірний нетворкінг. Але не тільки. Це про відчуття, що ти перебуваєш у точці, де формується майбутнє.

Окуляри Макрона

Президент Франції Еммануель Макрон з’явився під час виступу на форумі в Давосі в сонцезахисних окулярах-«авіаторах». Це одразу не тільки зацікавило журналістів, а й стало новим мемом у соцмережах. Насправді, промова Макрона на Всесвітньому економічному форумі – класичний політичний маніфест.

Президент Франції окреслив світ, у якому звичні правила більше не працюють, а багатосторонній порядок опинився під прямою загрозою. І це все на тлі нової хвилі протекціонізму, загроз торговельних війн і дедалі жорсткішої конкуренції між світовими центрами сили. Він попередив про «зсув до світу без правил» і закликав Європу до економічного захисту.

«Ми входимо у світ без закону, де міжнародне право зневажається», – заявив Емманюель Макрон, описуючи глобальний контекст, у якому сьогодні доводиться діяти Європі. А тим часом соціальні мережі та медіа активно жартують із президента Франції через темні окуляри. Бачимо, як світові лідери перетворюються на нових селебриті, а їхні публічні виступи, окрім важливих меседжів, стають ще й елементом шоу.

Пані Урсула

Як Європа відповідатиме на зазіхання Дональда Трампа на Гренландію? Яку безпекову архітектуру має збудувати Брюссель? Яке в ЄС бачення переговорів щодо миру в Україні? Багато риторичних питань та цікаві тези ми почули на виступі очільниці Європейської комісії Урсули фон дер Ляєн на Всесвітньому економічному форумі в Давосі.

Про Україну та активи РФ пані Урсула каже так: «Європейський Союз надасть Україні позику €90 млрд на 2026–2027 роки. Ці гроші допоможуть Києву розвивати оборонні можливості та підтримувати роботу основних служб».  І далі: «Європа стоятиме поряд з Україною, доки не буде досягнуто справедливого світу», – заявила фон дер Ляєн. Окрім цього, президентка Єврокомісії запевнила, що Брюссель також остаточно заблокував російські активи і залишить за собою право використовувати їх.

Чому на відкритті не було Зеленського

Президент України Володимир Зеленський заявив, що поки не їде в Давос, а залишається в Україні через нічний обстріл, що передував старту форуму. Водночас він розповів, за якої умови поїздка все ж таки може відбутися.

Глава держави наголосив, що наразі у його планах – допомога українцям з енергетикою, додавши, що провів відповідні консультації з енергетичним штабом. І зазначив, що його поїздка у Давос може відбутися, якщо на форумі буде підписано зі США план процвітання й гарантії безпеки для України. За його словами, «залишається остання миля, щоб завершити ці документи».

Зміни в керівництві

Упродовж десятиліть команда Всесвітнього економічного форуму була незмінною: очільники держав, мільярдери – і Клаус Шваб, засновник, що вміє збирати разом роялс, ведучих світових політиків і лідерів галузей.

Проте цього року його не буде видно, оскільки у квітні 2025 року він відійшов від справ (одразу після внутрішнього розслідування через претензії до корпоративної культури оргкомітету). Тепер усім на ВЕФ керує Ларрі Фінк. У кулуарах Давоса подейкують, що саме завдяки Фінку цього року подію особисто відвідає президент Дональд Трамп.

Український дім та освітянські проєкти

Український дім у Давосі — це важлива платформа для українських лідерів, бізнесу та міжнародних партнерів під час  щорічного Всесвітнього економічного форуму. Він функціонує як центр для обговорень сталого миру, інвестицій та інновацій, а також демонструє інвестиційний потенціал України. Цього року (січень 2026) головними темами стали саме ці питання, зокрема інновації в обороні та енергетиці, підкреслюючи стійкість та перспективи розвитку країни попри виклики.

У 2026 році його робота зосереджена на розробці стратегій післявоєнного відновлення, приваблюванні важливих інвестицій та трансформації національної економіки — від розвитку оборонних технологій до відбудови й модернізації енергетичного сектору.

Хочу розповісти про надзвичайно важливу панель, яку я відвідала. Learning to Stay Strong: the role of education in Ukraine’s resilience – це зустріч, присвячена освіті в Україні сьогодні. І йдеться не просто про знання, а ще й про стійкість, безпеку, адаптацію й майбутнє.

Війна завдала нищівного удару по українській освіті: тисячі шкіл зруйновано, мільйони дітей навчаються в умовах постійної загрози. Та навіть у цих умовах освіта дає країні сили триматися і дивитися вперед. Надзвичайно цінним є те, що всі зацікавлені сторони — від уряду до міжнародних партнерів — об’єднуються для негайного створення безпечних, інноваційних та сучасних навчальних умов: і не «колись», а вже зараз.

Підтримка освіти — це інвестиція в стійкість покоління, яке відбудовуватиме Україну.

Продовжувати освітній процес — навіть під час війни. Давати дітям знання у безпеці й в теплі — це сьогодні спільна відповідальність кожного з нас. На сцені — вчителька Наталія, яка навчає дітей в підземному бункері на передовій. Не як символ. А як реальність сьогоднішньої України.

Поруч — Зоя Литвин з Osvitoria — людина неймовірної енергії, яка тримає освітній фронт, коли здається, що вже немає жодних сил. Справжня міць природи. На панелі ми говорили про те, як війна вплинула на 4 мільйони українських школярів. Про дітей, для яких навчальний заклад — це не лише знання, а структура, безпека, спільнота, надія.

Україна — перша країна в історії, якій вдалося зберегти освітній процес для всіх дітей під час повномасштабної війни. На сцені Українського Дому разом із нашими освітянами Кері Малліган, британська акторка, номінантка на «Оскар», BAFTA, «Золотий глобус», активна гуманітарна діячка.

Відчувається, наскільки Малліган «у темі». Адже як глобальна амбасадорка організації War Child UK  багато років працює з питаннями дітей, освіти та життя в умовах війни. Саме тому її участь у панелі про освіту, травму і стійкість дітей під час війни була дуже органічною й щирою.

Для мене особисто — як представника Всеукраїнського проєкту «Школа під сонцем» — на форумі в Давосі було надважливо поділитися нашими досягненнями та амбітними планами з представниками міжнародних організацій та знаменитостями, які опікуються цією темою.

У Давосі ми розповідаємо, як під час війни у місті Монастириська на Тернопільщині запрацювала перша повністю енергонезалежна школа України. Сонячна електростанція на даху забезпечує безперебійне навчання навіть під час блекаутів і стала пілотним проєктом програми, започаткованої Glossary Eco Foundation.

Метт Деймон про доступ до води та роль жінок

Мало хто знає, що окрім роботи на екрані, Метт Деймон уже два десятиліття займається благодійністю. Актор, лауреат «Оскара», разом із фахівцем із санітарії Гері Вайтом заснував Water.org. Ця організація має на меті покращити доступ людей у всьому світі до чистої та безпечної питної води.

Під час свого виступу на вечері TIME100 у Давосі Метт Деймон наголосив на критичній глобальній проблемі: приблизно два мільярди людей у світі не мають доступу до безпечної питної води, а понад три мільярди — до належних санітарних умов. «Це величезна проблема», — зазначив актор. У відповідь на цей виклик його фонд реалізує ініціативу WaterCredit, яка передбачає використання смарт-програми позик для фінансування відповідних проєктів водопостачання та санітарії.

Наразі Метт Деймон готується до запуску нової ініціативи під назвою Get Blue, старт якої заплановано на червень 2026 року. На меті залучити інвесторів, бізнес та капітал до проєктів Water.org, зокрема за допомогою спеціально брендованих продуктів.

«Це найбільший крок, який ми коли-небудь робили», — сказав Метт Деймон, звертаючись до учасників. Він додав, що в рамках нової програми його організація співпрацює з такими великими компаніями, як GAP, Starbucks, Amazon та EcoLab. Це справді натхненний приклад того, як відома людина використовує свій вплив на благо суспільства.

Що сказав Дональд

Президент США Дональд Трамп особисто взяв участь у Всесвітньому економічному форумі в Давосі вперше з 2020 року. Він очолив «найбільшу» американську делегацію за всю історію заходу. На форумі торік, невдовзі після початку свого другого терміну в Білому домі (січень 2025 року), очільник США виступав із віртуальною промовою.

Візит американського лідера Дональда Трампа на форум у Давос розпочався не без пригод: незабаром після вильоту борт Air Force One раптово змінив курс і повернувся на об’єднану базу Ендрюс. Прессекретарка Трампа Кароліна Лівітт пояснила, що екіпаж виявив «незначну несправність електрообладнання» і вирішив повернутися з міркувань безпеки.

Але Дональд Трамп усе ж прибув до Швейцарії. І його повернення в Давос — це не просто виступ. Це нагадування про те, як у критичні миті історії важливими стають рішучість, здатність об’єднувати різні світи і діяти без зволікань. Після пандемії, глобальних економічних зсувів і нових викликів світ знову шукає відповіді: куди ми рухаємось, який вигляд матиме економіка майбутнього, і як зробити її більш інклюзивною. Саме для таких розмов є Давос. І саме тут добре видно, наскільки важливими є діалог, лідерство і відповідальність за рішення, які впливають далеко за межами однієї країни.

Головний акцент першої частини виступу Трампа — економіка як двигун світу: коли зростає Америка — зростає глобальна економіка. Також прозвучала чітка критика моделі надмірних державних витрат, неконтрольованої міграції, деіндустріалізації, ілюзії, що економіку можна «підтримувати» без виробництва й енергії. Натомість — ставка на інфраструктуру, енергетику, скорочення бюрократії, податкові стимули для внутрішнього виробництва, жорсткіші торговельні правила.

Окремий акцент — AI та енергетика: компаніям дозволено будувати власні електростанції для дата-центрів та AI-інфраструктури, щоб не перевантажувати старі мережі. Це виступ про модель економіки, де держава прибирає бар’єри, а виробництво, енергія й інвестиції повертаються в центр політики.

Також Трамп заявив, що питання придбання Гренландії обговорюється американськими президентами вже майже два століття. І, на його думку, сьогодні воно ще більш актуальне з огляду на питання безпеки.

Він наголосив, що саме США здатні забезпечити захист і розвиток цього регіону «в інтересах Європи та всієї західної безпеки» і закликав до негайних переговорів з цього приводу. Також підкреслив, що такий крок, на його думку, посилив би НАТО, а не створив для нього загрозу.

Щодо агресії росії проти України американський президент знову висловив думку, що війна Росії проти України «не повинна була початися». Він пов’язав глобальну нестабільність та внутрішні проблеми США з тим, що, за його словами, він «успадкував» на момент свого повернення до влади. Цей блок промови виявився одним із найбільш резонансних і суперечливих, одразу ж викликавши широку міжнародну реакцію та активні дискусії.

Мистецтво і Давос

Важливо, що програма, яка стосується мистецтва та культури, також була присутня у Давосі. І це не просто банальні інсталяції — це повноцінна платформа для переосмислення того, як культура може формувати суспільство та зміцнювати громадянське життя.

Для мене особливою стала експозиція від JR – це псевдонім відомого французького фотографа та вуличного художника (Jean-René). Він створює масштабні публічні проєкти, поєднуючи фотографію, вуличне мистецтво, кінематограф та соціальний активізм. JR залишає свої роботи в містах по всьому світу, зокрема в Україні він реалізовував кілька благодійних проєктів.

У Давосі JR презентував свої легендарні «Зморшки міста» – монументальні портрети літніх людей. Так JR хоче привернути увагу до поколінь, які занадто часто ігноруються. Серед культур, що часто захоплюються молодістю та новизною, ця виставка вшановує людей, які несуть нашу колективну історію. Це нагадування про те, що поступ без пам’яті є ненадійним.

Підсумки

Підсумовуючи проведений в Давосі час, мушу зізнатися: цього разу мені, на жаль, потрібно повертатися додому раніше — до мого малюка, бо я все ще годую. Але навіть у такому ритмі вдалося відвідати всі головні події, які були для нас важливими цього року.

Основний фокус — Ukraine House Davos і, звісно, найактуальніші теми сьогодення: AI та Green Transition. Саме там відбувалися найглибші розмови й найважливіші зустрічі. Також пощастило зустріти близьких друзів — була неймовірно рада побачити всіх. Мені навіть подарували підписану книжку від колишнього президента Польщі, тож у дорозі додому буде що почитати.

Ми пили українську каву й слухали панель про освіту в Україні: дуже сильну й змістовну. Почули виступ Трампа і передали вам свіжі новини з перших уст. Я виїжджаю з Давоса наповненою — і це, мабуть, найкраще слово для цього стану. І знаєте що? Скажу щиро: я дуже хочу повернутися сюди наступного року. Давос цього разу був справжнім. І дуже особистим.

Попри те, що ім’я KHAYAT не потрапило до списку дев’яти фіналістів, він залишається серед претендентів на фінал: у січні саме слухачі визначать десятого учасника через онлайн-голосування в застосунку «Дія», яке стартує вже завтра, 8 січня. KHAYAT з піснею «Герци» представлений під номером «1», — і голос кожного слухача важливий.

В інтерв’ю ми поговорили з артистом про віру в пісню, повторний шлях до міжнародної сцени, особисті межі, близьке коло та тишу поза публічністю — у час, коли підтримка аудиторії може стати вирішальною.

Цьогоріч ти знову подався на Нацвідбір — уже вчетверте. Що змінюється всередині, коли шлях повторюється, а ставки щоразу зростають?

Коли шлях повторюється, ти вже не торуєш його з наївністю. Змінюється не формат, а внутрішня оптика: чіткіше усвідомлюєш, навіщо тобі це і що саме хочеш сказати. Ставки підіймаються, але разом із ними з’являється спокій — я більше не доводжу. Я формулюю.

Ти часто говориш про віру в пісню. За якими відчуттями розумієш, що трек справді готовий вийти за межі України?

Це дуже тілесне відчуття. Коли пісня звучить на рівні емоцій, без зайвих прикрас. Якщо вона чесна, натхненна твоїм єством, твоєю суттю, а не зроблена для конкретного запиту — це воно.

Чи були в твоїй кар’єрі моменти, коли зникали натхнення, мотивація, віра в себе? І що допомагало повернутися?

Не було такого, чесно кажучи. Я маю чітке розуміння своєї місії та цінності. Поки що, на щастя, не відбулося нічого, що змогло би похитнути цю мою віру.

Твоя музика балансує між електропопом і тонкими етнічними кодами. Наскільки свідомо ти сьогодні працюєш з українською ідентичністю у звучанні — і де для тебе межа між щирістю й трендом?

Я ніколи не грав у етніку. І почав плекати її у своїй музиці задовго до того, як це стало хайпом. Так, зараз уже багато хто працює з фольком. І слава Богу, що любов до власного коріння успішно відроджується й шириться. Але як і раніше, на старті моєї кар’єри, так і тепер, я сприймаю фольклор не просто як форму, а як прояв внутрішнього коду, який можна дуже гнучко, нативно модернізувати.

Я ніколи не грав у етніку і почав плекати її у своїй музиці задовго до того, як це стало хайпом.

Я не переспівую пісні, а власне пишу їх. Тому свідомо працюю з етнікою, зосереджуючись на творенні нового — на основі знань і здібностей, закладених у мені. Межа загалом досить очевидна: є речі, яких неможливо набути, просто використавши народний інструмент чи народний бек-вокал. Воно має йти зсередини, з душі.

Ти натякнув, що конкурсна пісня «Герци» ще зазнає метаморфоз. Які зміни для тебе в пріоритеті — технічна досконалість чи емоційна точність?

Емоційна точність. Якщо пісня не поціляє в точку емоційно, жодна ні технічна, ні вокальна досконалість  її не врятує. Я хочу, щоб зміни додавали треку чесності та влучності, а не ускладнювали його.

Онлайн-голосування в «Дії» фактично передає фінальне слово слухачам. Наскільки для тебе важлива ця форма довіри між артистом і аудиторією?

Це справді лакмус довіри. Мені важливо знати, що фінальне рішення — за людьми, які слухають, відчувають і проживають цю музику разом зі мною. Це не тільки відповідальність, а й розуміння, що тебе чують і готові довіритись.

Мені важливо знати, що фінальне рішення — за людьми, які слухають, відчувають і проживають цю музику разом зі мною.

Ти анонсував великий сольний концерт в Origin Stage й одночасно говориш про новий розділ творчості. З чим ти прощаєшся, починаючи цей етап? 

З бажанням відповідати чужим очікуванням. Цей новий етап — про ясність, про фокус і про сміливість бути тим, ким я є. Він про підкреслення і розвиток сильних рис, а також про найважливіше – свободу слова.

Твоя сцена завжди має вигляд продуманого простору — звук, образ, світло. Наскільки сьогодні тобі важливий візуальний наратив і як це позначається на музиці?

Візуальний наратив для мене — продовження музики. Це не декорація для «вау ефекту», а частина одного організму. Подеколи образи й форми народжуються раніше за звук, подеколи — навпаки, але вони завжди випливають один з одного.

Ти живеш у режимі постійної публічності. Де пролягає межа між тим, чим можна ділитися, і тим, що залишається тільки твоїм?

Відверто кажучи, у професії, де і так все життя як на долоні, хочеться залишити якісь моменти для себе. І розуміти, що я контролюю своє життя, а не живу в нескінченному кінофільмі про артиста. Саме тому ця межа для мене чітка й усвідомлена.

Наскільки складно будувати особисті стосунки, коли ритм життя й емоційні стани часто диктує сцена?

Звісно, це непросто. Бо сцена загострює емоції до краю, а реальне життя вимагає стабільності. Працюють тільки ті стосунки, де є розуміння мого ритму, контрастів цього життя і того, що не все іноді залежить тільки від мого «хочу».

Коли залишаєшся без камер і софітів: ким ти є поза образом KHAYAT і що допомагає відновлювати внутрішню тишу?

KHAYAT – це не образ і не проєкт, а жива людина, яка однакова у всіх проявах свого буття. Відновити сили мені допомагають прогулянки, читання, час із близькими людьми – повсякдення, коли не потрібно нічого створювати.

Чи є біля тебе люди, чия думка важить більше за професійні поради? І як вони впливають на твої рішення сьогодні?

Так, є кілька таких людей, чию думку ціную більше за будь-які поради індустрії. Вони допомагають мені сфокусуватися на суті речей, коли я починаю сумніватися або ускладнювати. Але загалом на мене  складно повпливати, якщо я сам цього підсвідомо не хочу! (сміється). 

Найважливіші 5 треків у твоєму сьогоденному плейлісті? Чия музика тебе надихає?

Sevdaliza, Kimmo Pohjonen, FKA Twigs, Apashe, The Weeknd.

За творчістю кого з українських артистів стежиш, цікавишся й чому?

Мені подобається гурт Schmalgauzen за їхню сміливість бути поза жанрами й трендами, працювати з музикою як із повноцінним висловлюванням.

Також імпонує ONUKA. За увагу до деталей й повагу до сенсів: у неї немає випадкових звуків чи образів. Творчість розповідає про ідентичність без декларативності — через форму, атмосферу й стан. І ще — за здатність робити українську культуру зрозумілою світові, не спрощуючи її та не зраджуючи себе.

Якщо уявити, що за кілька років ти повернешся до цього періоду життя, за що хотілося б подякувати собі сьогоднішньому?

За сміливість ризикувати та слухати себе, навіть якщо це не найкоротший шлях.

_________________________________________________________

Фото: @marina.tuman0va
Стиль: @yampolska_l
Mua: @veneramoon_mua
PR: @nolimits.pa
Текст: @ksu.vynogradova