Сьогодні KLER представила новий альбом «Диско-акула» — другий повноформатний реліз співачки після «Яка є» (2024). Нова робота розвиває фірмовий музичний стиль виконавиці та водночас відкриває новий етап у ній.

До платівки увійшли дев’ять композицій: як уже знайомі слухачам «Тисяча пісень» і «На вінілі», так і абсолютно нові пісні-рефлексії про життя, стосунки, кохання, біль і пошук внутрішнього світла. 

Разом із платівкою співачка випустила кліп на однойменний трек, який візуально продовжує історію альбому.

Напередодні релізу INSIDER.UA поспілкувався з KLER про концепцію нової платівки, символіку її назви, створення кліпу та майбутній тур Україною.

Який головний сенс ви заклали в альбом «Диско-акула» і що він означає для вас особисто?

Це реліз про моє життя, переживання, спостереження й роздуми, про стосунки з людьми, кохання, біль і пошук внутрішнього світла. «Диско-акула» продовжує дискоісторію та водночас започатковує в ній новий етап. У піснях я рефлексую над усім, що відбувається, намагаючись краще зрозуміти себе та світ навколо.

Символом альбому стала китова акула — найбільша риба у світі, яка, попри свої масштаби, не є хижаком. Чому віддали перевагу саме цьому образу? 

Я поділяю цінності, які вона уособлює: сила без агресії, вразливість, що не означає слабкість, та вміння відчувати й відфільтровувати головне, зберігаючи власну індивідуальність.

У кожній пісні ці теми розкриваються через особисті історії про життя, почуття та внутрішню силу. Так само, як кожна китова акула має унікальний візерунок плям на спині, так і кожна композиція в альбомі має свій неповторний характер і залишає власний відбиток.

Разом з альбомом вийшов кліп на однойменний трек «Диско-акула». Розкажіть про його концепцію та знімальний процес.

Ми прагнули зробити його простим і стильним, додавши елементи високої моди та океанічну атмосферу. Головна героїня постає в чотирьох різних образах, кожен з яких передає окремий емоційний стан. Усі вони об’єднані спільною ідеєю: не зупинятися й рухатися вперед, попри труднощі, темряву, страх чи біль, і обов’язково шукати світло всередині себе.

Кліп ми знімали в київській галереї сучасного мистецтва ЦЕХ. Її простір, де мистецтво й архітектура зливаються воєдино, став природним продовженням нашої візуальної концепції. У поєднанні з образами героїні це допомогло створити цілісний світ «Диско-акули».

Незабаром ви вирушаєте в тур Україною, а в грудні зіграєте сольний концерт у Києві. Розкажіть про майбутні виступи та де слухачі зможуть вас почути.

Я неймовірно щаслива, що нарешті можу поділитися цією роботою наживо! Уже 2 листопада ми стартуємо з туром Україною, щоб разом заспівати нові пісні. Симолічно, що першим містом стане Вінниця — саме там колись розпочався мій музичний шлях. А 18 грудня щиро запрошую всіх на великий сольний концерт у київській Stereo Plaza! До зустрічі!

Квитки на концерти KLER: unow.com.ua/tour/kler

___________________________________________

Фото: Іван Ходанич
Ретуш: Val
Фото бекстейджу кліпу: Ярослав Василенко
Стилістка фото та кліпу: Єлизавета Куриленко
Макіяж для фотосесії: Анастасія Йолкіна
Стилістка з волосся для фотосесії: Наіра Карапетян
Режисер кліпу: Олександр Гірченко
Оператор кліпу: Данило Хомич
Макіяж для кліпу: Анастасія Матвієнко
Стилістка з волосся для кліпу: Каміла Рамізова
PR-команда: Марина Зубенко-Мінченко, Анастасія Боброва

На початку вересня телеведуча та засновниця благодійного фонду IvAlive Foundation Іванна Онуфрійчук і її чоловік Алмаз оголосили, що невдовзі знову стануть батьками. Тепер Іванна ексклюзивно для INSIDER.UA розповіла, що подружжя чекає на другого сина. Стать малюка пара дізналася під час гендер-паті в колі рідних і найближчих друзів: синій дим сповістив радісну новину.

В інтерв’ю телеведуча поділилася першими емоціями після звістки про вагітність, розповіла про реакцію чоловіка, особливості другого материнського досвіду, нові харчові вподобання та те, як родина готується до появи ще одного малюка.

«Чоловік обійняв мене й розплакався»: як Іванна дізналася про вагітність

До поповнення в родині Іванна готувалася заздалегідь, пройшовши необхідні обстеження в Києві. Про те, що знову стане мамою, дізналася на консультації у своєї лікарки.

«Роблячи УЗД, вона сказала: “Ну що, вітаю, зустрічайте свою дитинку, ви вагітні”. У ту мить мене накрила ціла хвиля почуттів. Я розчулилася аж до сліз, і навіть трішки не вірилося, що все вдалося», — пригадує телеведуча.

Повідомляти чоловікові таку новину телефоном Іванна не хотіла, хоча зізнається: стримувати емоції було непросто. Тож вона дочекалася повернення до Швейцарії, де вже вдома розповіла Алмазу про візит до лікарки.

«Чоловік неймовірно зрадів, міцно мене обійняв і розплакався. Що мене в ньому дуже зворушує — відколи він дізнається про вагітність, то вже з перших тижнів приділяє багато уваги дитині в животі. Розмовляє з малечею, каже про те, як ми чекаємо на неї та як любимо. Це так мило!» — ділиться Іванна.

Друга вагітність: більше досвіду, але й нові виклики

За словами телеведучої, друга вагітність кардинально відрізняється від першої — як за фізичними відчуттями, так і за емоційним станом.

«Коли ти чекаєш на первістка, не до кінця розумієш, як зміниться твоє життя. Звісно, цей період сповнений ніжних почуттів та трепету, у ньому багато переживань, але ти все одно перебуваєш у невідомості. Навіть коли дитина з’являється на світ, попри те, що ти багато читав і готувався, усе відбувається індивідуально, і ти вчишся на ходу», — пояснює вона.

З другою дитиною, за словами Іванни, приходить чітке усвідомлення батьківських буднів: безсонних ночей, відповідальності та щоденної турботи про малюка.

«Спочатку навіть виникає думка: “О ні, знову цей кошмар”. Але водночас є розуміння: я вже через усе це пройшла і знаю, що робити. Тому, як на мене, вдруге ти наважуєшся на цей крок набагато спокійніше й зріліше», — зізнається телеведуча.

Цього разу вагітність супроводжується іншими фізичними відчуттями. Іванна пригадує, що перші три місяці їй хотілося спати ледь чи не цілодобово, а емоційний стан коливався від бажання побути на самоті до надзвичайної активності.

«Минулого разу моє тіло змінювалося, але я не відчувала сильних емоційних гойдалок чи потягу до якихось специфічних страв. Так, певний час мене хилило більше на сон, а на пізніх термінах мучила печія. Але, крім росту живота та рухів маляти, нічого глобального не відбувалося.

А от із другою дитинкою все інакше. Тоді якраз було літо, аномальна спека — я швидко втомлювалася. Перші три місяці постійно почувалася сонною. Емоційні гойдалки теж бували часто: скажімо, не хотілося нікого бачити, виникало бажання чкурнути кудись у ліс. А вже за мить я ставала суперактивною, прагнула працювати й щось організовувати», — розповідає Іванна.

Квашенина, чипси та солодка газована вода: які примхи має майбутня мама

Харчові забаганки — ще одна відмінність між двома вагітностями телеведучої. Якщо першого разу Іванна не відчувала особливого потягу до незвичних продуктів, то тепер її дедалі частіше вабить кисле, а також те, чого зазвичай майже немає в її меню.

«О так! На відміну від першого разу, зараз мені постійно хочеться кислого — квашених огірків чи капусти. А ще того, чого я зазвичай у житті не їм: чипсів, солодкої газованки та іншої такої «хімії». Іноді я таки собі це дозволяю, але все ж намагаюся контролювати свій раціон», — зізнається вона.

Під час першого очікування Іванна, за її словами, дослухалася до поширених порад, що майбутня мама має їсти за двох і не відмовляти собі в забаганках. Тепер вона інакше ставиться до харчування та власного тіла.

«Тоді я наслухалася цих міфів: мовляв, треба їсти за двох, це дитинка хоче, не відмовляй собі. Так і набрала 18 кілограмів. Але тепер розумію, що це все вигадки. Потрібно з турботою ставитися до свого здоров’я, навіть коли організм вимагає щось таке з’їсти», — каже телеведуча.

Хлопчик чи дівчинка: хто мав рацію у своїх передчуттях

Під час першої вагітності Іванна мріяла про сина — і її бажання справдилося. Цього разу вона вирішила не загадувати наперед і була готова однаково радіти дитині будь-якої статі.

«Тоді я мріяла про хлопчика, адже завжди хотіла, аби первістком був саме син. Так Бог і дав нам. А ось вдруге я нвчого не загадувала, прагнула, щоб усе було так, як має бути. Знала, що буду щаслива незалежно від того, хто народиться.

Звісно, дівчинка — це був би ідеальний метч, як то кажуть: є і хлопчик, і дівчинка, повний комплект у сім’ї. Але бути мамою двох синочків — це теж прекрасно. Знаю такі сім’ї, де жінки почуваються королевами серед своїх хлопців», — розповідає Іванна.

Алмаз, навпаки, був переконаний, що цього разу в родині з’явиться дівчинка. Він навіть звертався до малюка як до дівчинки, пояснюючи це власним передчуттям. Іванна ж мала сумніви: під час одного з перших УЗД їй здалося, що вона помітила ознаки хлопчика, однак тоді було ще зарано робити остаточні висновки.

«Я подумала, що мені привиділося це, адже тоді було ще зарано визначати стать. Але після того огляду я вже жила із сумнівами, а чоловік наполягав на своєму й був упевнений, що там дівчинка», — пригадує телеведуча.

Так подружжя й чекало на гендер-паті, не знаючи напевно, хто народиться. Для вечора в колі найближчих підготували кілька сюрпризів, які мали заплутати гостей і тримати інтригу. Присутні навіть розділилися на два табори, хоча більшість схилялася до до того, що народиться донечка, бо синочок у родині вже є.

Коли з димової шашки вирвався синій дим, стало зрозуміло: подружжя чекає на хлопчика. Момент виявився надзвичайно зворушливим і розчулив багатьох присутніх до сліз.

Та після свята на родину чекав ще один сюрприз. Як з’ясувалося, під час УЗД лікар лише припустив, що народиться синочок, і зазначив у конверті, який згодом забрала подруга Іванни, імовірність у 80%. Через незручне положення малюка медик не міг бути цілком упевненим у результаті.

Щоб остаточно з’ясувати стать дитини, Іванна здала додатковий аналіз. За кілька днів надійшов результат, який засвідчив: подружжя справді чекає на хлопчика. Так родина переконалася, що в них народиться ще один син, а первинні сумніви лікаря нарешті розвіялися.

Як Адам готується стати старшим братом

Окремий виклик для Іванни під час другої вагітності — турбота про первістка. Син телеведучої Адам звик до безмежної батьківської ласки, тому спочатку вона хвилювалася, як він сприйме появу ще одного малюка в родині.

«Спочатку були переживання, як він прийме другу дитинку, адже Адамчик дуже мамин. Він постійно потребує уваги, ніжності, обіймів, цьомчиків, любить, щоб його носили на руках. Я розумію, що ревнощів не уникнути», — ділиться вона.

Іванна почала готувати сина до майбутніх змін ще на початку вагітності: розповідала, що в мами в животику росте братик, якого можна обіймати й цілувати, а також навчала бути обережним під час ігор.

Спочатку Адам не надто охоче слухав ці розповіді, проте поступово його думка змінилася. Тепер хлопчик сам підходить до мами, лащиться і проявляє ніжність.

«За ці місяці вагітності я не переставала все пояснювати, і він ставиться вже інакше. Адамчик почав приходити ввечері й самостійно цілувати животик, обіймати його. Синочок став спокійнішим, а вередування та ревнощі поки що вщухли», — розповідає телеведуча.

Тепер Іванна сподівається, що поява братика стане для Адамчика новим радісним досвідом. Вона помічає, як син любить дітей, і вірить, що йому буде набагато цікавіше рости поруч із молодшим братом.

Ім’я на літеру «А»: чи визначилися майбутні батьки

Попри те, що стать малюка вже відома, подружжя наразі не визначилося з ім’ям. У родині Алмаза є традиція називати синів і доньок на літеру «А». Іванна охоче підтримує цей звичай, водночас для неї важливо, щоб ім’я було християнським і дитину можна було охрестити.

«Ми досі в процесі вибору й палко сперечаємося з цього приводу. Є багато красивих імен, але маємо два суворих критерії. По-перше, перша літера обов’язково повинна бути “А”: в чоловіка така традиція в родині, і я її поважаю. А по-друге, для мене принципово, щоб воно було християнським, аби дитину можна було похрестити. Тому ще не визначилися», — зізнається телеведуча.

Попереду в родини новий етап — знайомство Адамчика з молодшим братом і життя вже вчотирьох. А поки Іванна насолоджується очікуванням малюка, спираючись на досвід першого материнства. Адже, як зізнається телеведуча, кожна вагітність — це окрема історія зі своїми переживаннями, відкриттями й несподіванками.

Фото: Ярослав Мончак

Про творчі страхи, кризи, дисципліну, самотність і тексти, які іноді народжуються не для музики, а для тиші — у нашій розмові з Гелею Зозулею.

Попри таку відкритість у творчості, ти все одно залишаєшся загадковою для слухачів. Яка Геля Зозуля насправді?

Я не вважаю себе непередбачуваною. Радше — неочевидною. Моя відвертість у творчості — не про те, щоб розповісти все. Це про те, щоб сказати рівно стільки, скільки має сенс. Я не люблю пояснювати зайве.

У житті я тихіша, ніж у піснях. Терпіти не можу порожніх балачок і не прагну бути «зрозумілою». Мені комфортно, коли частина мене залишається непроговореною.

Там, де мені незручно, — там найменше захисту.

 

Що тебе надихає на створення нових композицій?

Думки, які не дають спокою. Те, що не відпускає. Слова й музика — це емоції, які вийшли з душі й набули матеріальності. Я рідко сідаю писати навмисно, з думкою: «Треба зробити пісню». Зазвичай усе починається з однієї фрази чи образу, що забирають спокій.

Вони починають жити власним життям і буквально змушують мене сідати за роботу. Якщо не вивільню це все — страждатиму, відчуватиму майже фізичний біль. Тож я вже зрозуміла, змирилася й навіть подружилася з потоком, який приносить мені пісні.

Ти маєш багато треків, які зібрали мільйони прослуховувань. Чи є серед них твоя найулюбленіша або найважливіша пісня?

Усі улюблені, бо кожна — це частина мене. Але найважливіші завжди ті, які було найстрашніше випускати. Хоча, якщо чесно, мені боязко щоразу: я занадто відверта у творчості. Мабуть, саме тому вони й працюють.

Там, де мені незручно, — там найменше захисту. Там я не намагаюся здаватися кращою, ніж є насправді. І це завжди ризик — відкрити світові те, що досі болить або що я сама ще до кінця не збагнула.

Але якщо цього страху немає — значить, і пісня, найімовірніше, нічого не варта.

 

Твоя творчість виглядає дуже інтуїтивною, але за нею точно стоїть і стратегія. Якою буде Геля Зозуля найближчим часом?

Більш точною. Зараз я чітко усвідомлюю: мені не цікаво бути присутньою в медіапросторі «просто заради охоплень». Кожен реліз має нести сенс, інакше в ньому немає потреби.

Буде більше структури, більше цілісності. Але моя позиція незмінна — я завжди намагаюся догодити лише одній людині. Вона мій найжорсткіший критик. І це я сама. Бо якщо мені не подобається — жодна схвальна реакція ззовні не має значення.

У кожного артиста рано чи пізно настає переламний момент, який змінює погляди. Чи були у тебе такі періоди — через популярність або кризу?

Так. І не один. Я ж людина. Але якщо відверто, то люблю кризи. Я з тих, хто в критичній ситуації почувається як риба у воді. У такі часи все стає гранично простим: або ти є, або тебе немає. Зникає все зайве: сумніви, шум і потреба комусь щось доводити.

У моєму житті був момент, коли я зрозуміла: або кажу про своє, або стаю лише ще одним голосом у загальному фоні. І цей вибір виявився правильним. Моя перша пісня «КоляГаля» — тому доказ.

Що найбільше вплинуло на формування Гелі Зозулі як творця?

Самотність і дисципліна. Самотність — це простір, де неможливо сховатися від себе. Це не завжди приємно, але завжди чесно. Дисципліна ж не дає цій чесності розсипатися. Хоча над нею я ще старанно працюю.
А ще — музика з дитинства. Вона сформувала мені структуру мислення. Навіть коли я повністю працюю інтуїтивно, всередині відчувається каркас.

Мабуть, саме поєднання цих речей тримає мене в точці, де ти одночасно і глибоко відчуваєш, і відповідаєш за кожне написане слово.

Твою музику слухачі та музичні експерти називають по-різному. А як ти сама визначаєш свій жанр?

Ніяк. Бо щойно ти даєш собі визначення — мимоволі починаєш йому відповідати. А це вже обмеження.

Я різна. Як каже мій психолог, у мене мозаїчний тип характеру. Я працюю зі своїми станами, історіями та відчуттями, які неможливо вкласти в одну категорію. Якщо це називають попмузикою — окей. Шансоном — будь ласка. Можна називати, як завгодно. Я спокійно ставлюся до будь-яких визначень.

Але я ніколи не скажу, що працюю в конкретному жанрі. Бо це спосіб усе пояснити. А мені не потрібно себе пояснювати.

Мало хто знає, але, окрім музики, ти ще пишеш вірші та притчі. Чи варто очікувати письменницьких дебютів?

Я не хочу називати це «дебютом». Це вже частина мене, просто поки що не опублікована.
Є тексти, які не потребують музики. Вони не стають піснями, бо інакше дихають. І мені цікаво з цим працювати.

Чи стане це окремим напрямком? Найімовірніше, так. І буде цілком природним продовженням. Музика — це один спосіб говорити. А проза й поезія — зовсім інший. Іноді він навіть чесніший, бо там нічого не ховається за звучанням.

Що слухачам варто зрозуміти про Гелю Зозулю, щоб по-справжньому відчути твою музику?

Найголовніше — слухати Гелю Зозулю не поверхнево. Я не пишу те, що «гарно звучить». Я пишу те, що просто не можу не сказати. За кожною піснею стоїть досвід. Не ідея чи концепція, а прожитий стан:  чи то щастя, чи печаль, чи те невловиме між ними, чому навіть складно дати назву.

Я не вигадую історії — я їх проживаю.

За свою кар’єру ти випустила кілька дуетів, і всі вони були з чоловіками. Це випадковість чи свідомий вибір?

Якщо чесно, «достатня кількість» — це всього три виконавці. І так, усі чоловіки. Ніяких збігів. Гурт ADAM — це моя особлива любов, тому я щиро вдячна за наш спільний «Особистий рай». Ініціаторкою цієї колаборації була я — так само, як і з Віктором Павліком. Зателефонувала йому, і він погодився. Для мене це велика честь — заспівати разом з легендарним артистом.

А остання колаборація із загадковими Two from Zoo — це взагалі єдина пісня в моєму репертуарі, де текст і музику писала не я. Але я миттєво побачила себе в цій історії й відчула потенціал треку. Та я хочу заспівати і з жінкою. Тож усе ще попереду. Гендер не має значення. Головне — сенс і внутрішній зв’язок.

Ви всі маєте потужний бекграунд у культових українських гуртах. Що стало тією точкою, коли з’явилося відчуття: зараз час зробити щось своє — і саме разом?

Денис Дудко: Відправною точкою став день народження Олександра Люлякіна. Ми зібрались в студії відсвяткувати, я взяв із собою бас-гітару, так як ми допускали вірогідність джему. В студії все для цього, звісно, було, навіть контрабас. Втім я сумнівався, що справа дійде до джазу.

А по ходу сталося так, що ми грали до ранку геть усе: і рок, і джаз, і поп, і якийсь фрі. І так кайфово було, що наступного дня я зателефонував Паші і запропонував зробити тріо. Ми зібралися і справа пішла, при цьому з такою «хімією» все виходило, що це дуже надихало!

Олександр Люлякін: Так, все почалося 22 грудня минулого року на студії Starway. Денис привіз свою круту бас-гітару Hofner, а клавіші і барабани були на студії, тож ми грали спочатку щось на кшталт року, а потім я попросив Дениса заграти на моєму контрабасі, який я купив напередодні і назвав його «Валєра» (потім у нас зʼявилась композиція з такою назвою).

Після чого ми почали грати вже більш джазовий джем і продовжили до самого ранку з такою насолодою, що наступного дня Денис запропонував нам із Пашею зробити спільне джазове тріо.

Павло Литвиненко: Бажання робити щось своє було завжди, як я власне і робив. Я щасливий від того, що наше тріо Sigmund Friends відбулося і відбувається прямо зараз. Мені здається, наша музика перетворюється вже на щось фізичне, вічне, в справжнє мистецтво.

Ваш дебютний альбом має назву Path of Glory. Що для вас означає цей «шлях слави» — це про внутрішній розвиток, творчий виклик чи радше про подолання власних меж?

Денис Дудко: Якраз це все разом. Плюс велике бажання робити те що ми робимо, і, звісно, велике задоволення від цього!

Павло Литвиненко: Path of Glory це «Glory to Ukraine!»

Ви описуєте свою музику як простір свободи та імпровізації. Наскільки ця свобода — результат досвіду, а наскільки — ризик, на який ви свідомо йдете?

Денис Дудко: Звісно, досвід грає роль. Для мене особисто, імпровізація  – це пригода, іноді цікава, іноді не дуже (посміхається), але в цьому і є найважливіше: ти не знаєш, що трапиться за мить. І ще важливо чути один одного, й іноді вести інших, а іноді – йти за кимось. І коли все складається, то відбувається справжня магія! Звісно, завжди є ризик «звернути» не туди, але в цьому і є вся суть імпровізації.

Олександр Люлякін: Це, звісно, індивідуальний великий досвід кожного музиканта, відчуття та абсолютна довіра один до одного. Саме ці складові дають нам простір свободи для імпровізації у нашому мистецтві.

Павло Литвиненко: Свобода – це завжди ризик, а ризик – це шанс! Це руйнує барʼєри як всередині, так і зовні, дає можливість творити там, де інші не бачать, там, де ти сам ще не спробував. Це свідомий вибір. Пошук крізь сміливість.

Перший сингл In the Trenches звучить як присвята людям, які залишаються «за кадром», але тримають усе на собі. Чи був у вас конкретний образ або історія, яка стала відправною точкою для цієї композиції?

Павло Литвиненко: Це не тільки про людей «за кадром» це про всіх людей, які докладають зусиль. Звісно це історії: історії людей, які оточують нас, вони повсюди. Це двірник, який захищає собою дитину від кулі, інженер – збиральник дронів, дівчина, яка відкриває збір, телеведучій, який евакуює людей, вокаліст, що захищає своїх рідних на фронті.

Ви вже встигли зіграти солд-аут концерти до релізу альбому. Як змінилося ваше звучання за цей рік — між першими репетиціями та фінальною версією Path of Glory?

Денис Дудко: Гадаю, ми ще в пошуку, але, звісно, є якісь характерні композиції, котрі особисто для мене звучать «по-нашому», в яких є своя нотка Зігмундів. Це In the trenches, Path of glory, Supermario. Характерна для нас фішка – ми усвідомлено не граємо традиційний американський джаз. Хоча можемо. Наша музика – мікс жанрів. Їх багато. Наша музика – це музика!

Олександр Люлякін: Наше звучання і досі змінюється, тому що ми постійно експериментуємо.

Павло Литвиненко: В альбомі наше звучання витримано в одному ключі, а ось сама музика переливається від джаз-фанку до іспанського фламенко, від гармоній Равеля до класичної музики, цим усім можна насолоджуватися, слухаючи альбом «від і до». Майбутні експерименти з музикою, а особливо саундом, ставатимуть радикальнішими.

У вашій музиці поєднуються джаз, фанк, соул і рок. Чи є композиція в альбомі, яка найбільш точно передає характер Sigmund Friends — і з якої ви б радили почати знайомство з ним?

Денис Дудко: Почати – з In the trenches, Path of glory, Supermario. Далі – обовʼязково слухати всі інші!

Олександр Люлякін: Характер Sigmund Friends передає саме симбіоз наших різноманітних композицій. Тому я би радив послухати весь альбом.

Павло Литвиненко: Якщо порівнювати з характером гурту, то це, безумовно, Supermario. Цей альбом від початку і до кінця – наше «бачення» музики у форматі тріо.

Ви відкрили нову сторінку у своїй творчості як незалежний проєкт. Що сьогодні для вас означає успіх — цифри прослуховувань, жива реакція слухачів чи відчуття внутрішньої чесності з музикою?

Денис Дудко: Якщо відверто, цифри прослуховувань далеко не головне. Для мене важливо, щоб подобалось особисто мені, нашому тріо, важлива реакція слухачів, адже це саме те, що ментально живить музиканта.

Олександр Люлякін: Успіх для мене можна порівняти з терміном «щастя»: коли ти займаєшся улюбленою справою і це знаходить відгук у глядачів, теж стає їх улюбленим.

Павло Литвиненко: Якщо ти твориш те, що подобається тобі, і твоя творчість подобається слухачам – це вже і є успіх.

Слухати Path of Glory

Дивитись лайв

Вона — та сама дівчина, чий голос ви не раз чули у кінотеатрах (адже у портфоліо акторки серед іншого український дубляж таких голлівудських гітів, як «Думками навиворіт 2» та «Історія Іграшок»). Також ми бачили Лілі Цвєлікову у топових українських комедіях останніх років, таких як «Батьківські збори» та «Потяг у 31 грудня», а ще – у популярних серіалах «Сага», «Перші Дні» та «Лікарка Ковальчук».

Вона — одна з найперспективніших українських акторок нового покоління, яку ми знаємо за дуже різними ролями, проте цього разу Лілі приготувала для нас щось кардинально інше — вибуховий мікс харизми, іронії та абсолютної відсутності комплексів в провокаційній комедії «Любов, секс і вибори», яка вийшла в кінотеатрах України 1 квітня.

Історія починається з того, що Мартін (Артур Ігнатенко, відомий за серіалами «Папік 2» і «Дільничий з ДВРЗ»), агент з підбору акторок у фільми для дорослих, зустрічає у нічному клубі тусовщицю Дашу (Цвєлікова). У дівчині він бачить, так би мовити, великий акторський потенціал.

Але після успішних перших дублів з’ясовується пікантний нюанс: Даша – дружина місцевого мера. Тож тепер бідоласі Мартіну потрібно подбати не лише про власну кар’єру і життя, а ще й про… майбутні вибори.

Сміливий спільний українсько-американський проєкт «Любов, секс і вибори» обіцяє глядачам не лише гостру комедію про «брудні» передвиборчі технології, а й чесну розмову про те, що «всі це роблять», хоч і не всі готові в цьому зізнатися.

В ексклюзивному інтерв’ю для INSIDER.UA Лілі Цвєлікова розповіла про те, як це — розбивати на майданчику дорогі люстри, імітувати десять оргазмів поспіль та зберігати внутрішню свободу, коли навколо панує хаос.

Лілі, почнемо з вашої героїні. Даша – дівчина з характером, «тусовщиця з неймовірним акторським потенціалом», яка раптово опиняється в епіцентрі політичного скандалу. Що ви найбільше любите в ній і чи є у вас із Дашею спільні риси?

Мммм…Даша! Я абсолютно і безумовно люблю цю дівчину – з усім її характером, такою як вона є: якою я вперше зустріла її, коли прочитала сценарій, – і якою втілила у фільмі. Це рідкість – не в кожному акторському втіленні вдається так близько відчувати і бачити подібний зв’язок.

Даша значно багатогранніша за поверхневе визначення «тусовщиця»: це сприйняття зруйнується вже після кількох перших сцен. Вона, безумовно, азартний гравець в життя, відчайдушна і спрагла до нього.

І, повірте, Даша точно не випадково опиняється в цьому самому епіцентрі політичного скандалу: її мета виправдовує засоби, і сподіваюся, глядач не проґавить ЧОМУ І ДЛЯ ЧОГО вона це втнула. А її подальші пригоди – це вже такі собі «бонуси», щоб не знудьгуватись і погратись в провокації з упередженим суспільством.

Озираючись назад, я думаю, що у нас із Дашею мило співпали спільні життєві уроки. Мені теж знайоме відчуття межі і ризику, коли нічого вже втрачати, – тому і не страшно, лише до крайнощів цікаво.

Ваша героїня по суті веде подвійне життя: дружина мера та потенційна зірка фільмів «для дорослих». Як ви працювали над цим контрастом?

Я просто приймала її. І не стримувала себе. На цьому і порозумілися (Посміхається). Я думаю, якби Даша відповідала на це питання, то вона сама б собі відверто здивувалась: на що вона, виявляється, здатна, і як по-справжньому вміє відчувати, коли довіряє собі.

Фільм є американо-українським проєктом. Чим робота над ним відрізнялася від суто українських фільмів?
Першою чергою – ставленням до нетривіальності самої історії і прагненням команди розкрити її: ризикнути, дати шанс. Чого не скажеш про більшість суто вітчизняного кіно, де проблеми очевидні вже на етапі сценарію.

Зйомки відбувалися наприкінці 2021 року в Києві та області — якраз перед початком повномасштабного вторгнення. Які почуття у вас зараз викликає ця робота?

Я люблю ту себе, з того відрізку часу. Хіба не диво, що десь, між кадрами і в склейках, я залишусь такою назавжди?

Які курйози траплялися на майданчику під час знімань «Любов, секс і вибори»?

У! Улюблене питання! Я роки чекала, щоб дістати ці списки (Сміється). Ось мій топ: під час зйомок однієї з секс-сцен я розбила дуже дорогу люстру, а ще бігала в одних панчохах вночі по Подолу в мінус 12. Також — за один знімальний день зіграла точно більше десяти імітацій оргазмів підряд (чим відверто сильно здивувала саму себе). А ще бачила напис «Ліля, з днем народження» на оголених жіночих…

Вашими партнерами по майданчику стали дуже різні особистості, включно з реальними акторками фільмів для дорослих – зокрема Джозефіною Джексон? Як було працювати з ними?

У нас була класна команда, я не відчувала різниці в нашому спілкуванні, на майданчику працюють дорослі люди, професіонали своєї справи, і безглуздих питань здебільшого не задають.

Чи відчуваєте ви, що фільм «Любов, секс і вибори» може стати певною віхою у вашій кар’єрі, зважаючи на сміливість теми?

Сміливість теми? «Всі. Це. Роблять.» Три простих слова і вмить зникає вся обмеженість, скажіть? До речі, це міг бути один зі слоганів. Тож, чи треба пояснювати, чому мені так не терпілось нарешті відповідати на подібні запитання. Я взагалі нічого не очікую, бо я вже все отримала – свобода мого вибору цієї героїні тоді не залишила мені шансу колись раптом засумніватись в ній.

У ваших інтерв’ю ви часто говорите, що любите бути на самоті: книги, кіно, музика. Яке кіно ви дивилися останнім часом для натхнення і чи є серед ваших улюблених стрічок подібні сміливі ромкоми?

Я під враженням і точно ще довго буду в захваті від Джессі Баклі і її нещодавніх прем’єр «Наречена!» і «Гамнет». Це — приклад виняткового емоційного діапазону і такої безкомпромісної акторської свободи, що просто розчиняєшся в усьому, що вона робить. Сміливість для мене якраз в такому прийнятті всього в собі, а не в умовних рамках жанру або теми.

Ну і наостанок — чому, на вашу думку, глядачеві обов’язково варто піти в кінотеатр на «Любов, секс і вибори»?

Я молитиму всесвіт, щоб мені ніколи не довелося всерйоз задуматися над реченням із комбінацією слів «чому» і «варто», якщо питання стосується причини піти в кіно. Просто ходіть у кіно – і отримуйте задоволення. Enjoy!

В інтерв’ю ми розпитали героїню, що для неї означає статус cover-girl, як створюються нові колекції та якою вона бачить жінку в стилі WIM. Також обговорили, чому сучасна пляжна мода — це не лише естетика, а передусім маніфест внутрішньої свободи. 

Ви стали героїнею обкладинки весняного номера Like in UA. Коли отримали пропозицію знятися для каверу, якою була перша реакція?

Щирою і дуже емоційною. Для мене це символ певного життєвого етапу — тієї миті, коли твою історію, енергію та справу помічають. Я роздумувала про те, як одна ідея чи мрія здатна поступово перерости у щось масштабне. У такі хвилини з’являється почуття глибокої вдячності: за подоланий шлях, людей поруч і можливість створювати красу.

Для багатьох дівчат обкладинка журналу — майже заповітна мрія. Що особисто для вас означає статус cover-girl?

Для мене це не так про статус, як про історію. Обкладинка — це завжди віддзеркалення жінки з її особливим настроєм та духом часу. Мені приємно думати, що за візуальним образом стоїть не лише зовнішність, а й характер, досвід і внутрішня сила.

Якщо моя поява на обкладинці може надихнути когось створювати своє, не боятися мріяти й бути собою — це, мабуть, і є найціннішим.

Весняні номери глянцю традиційно присвячені оновленню. Чи відчуваєте ви цю весну як період нових ідей або змін у своєму житті чи бренді?

Так, ця весна для мене — справді про черговий етап. Причому не лише в професійній діяльності, а й у внутрішньому стані. Весна традиційно дарує відчуття динаміки, свіжих ідей та особливої легкості.

Зараз я відчуваю потужний приплив творчої енергії: ми масштабуємо бренд, експериментуємо з колекціями та форматами комунікації. Водночас для мене критично важливо зберігати баланс між бізнесом, родиною, мандрівками та моментами для себе.

Ви створюєте купальники та пляжний одяг. З чого зазвичай починається робота над новою колекцією — з настрою, кольорів, тканин чи образу жінки, для якої вона створюється?

З певної емоції та образу героїні. Я візуалізую, де вона перебуває: на узбережжі, на борту яхти, у мандрівці чи біля басейну. Який її внутрішній стан, як вона рухається та наскільки гармонійно почувається у власному тілі. І вже потім з’являються деталі — вибір фактур, чистота ліній, палітра кольорів та фурнітура.

Для мене дуже важливо, щоб купальник не просто мав красивий вигляд, а створював відчуття впевненості й свободи.

Якою ви бачите свою героїню — жінку, яка вибирає купальники вашого бренду?

Вона — природна, впевнена й сповнена життя. Вона може бути дуже різною: ніжною чи сміливою, спокійною або надзвичайно енергійною. Але в ній завжди є відчуття внутрішньої свободи.

Мені подобається думати, що жінка, яка вибирає WIM, не намагається виправдовувати чиїсь очікування. Вона просто дозволяє собі бути собою — справжньою, привабливою та трішки wild.

Наскільки уважно ви стежите за світовими модними тенденціями? Чи намагаєтесь адаптувати тренди до свого бренду, чи більше покладаєтеся на власне відчуття стилю?

Я, звісно, стежу за світовими тенденціями — це невід’ємна частина професії. Проте для мене значно важливіше не сліпо копіювати тренди, а відчувати, що справді резонує з ДНК бренду.

Стиль WIM — це синергія жіночності, чистих ліній і виваженої сміливості. Тому ми не підлаштовуємося під тренди, а радше інтерпретуємо їх через власне бачення.

Якщо говорити про сезон весна–літо, які тренди пляжної моди будуть найпомітнішими цього року, як гадаєте?

Мені здається, що головний тренд — це баланс між лаконічністю і продуманими акцентами. У фокусі залишаються чисті силуети, бездоганна посадка та преміальні фактури. Водночас актуальності набувають виразні елементи: архітектурні вирізи, контрастні вставки та металева фурнітура.

І, звичайно, дуже важливим залишається відчуття комфорту — коли купальник не просто красивий, а й ідеально сидить на тілі.

Пляжна мода сьогодні стала значно сміливішою. Як, на вашу думку, змінюється ставлення жінок до власного тіла і до того, що вони дозволяють собі носити?

У сучасних жінок більше внутрішньої свободи. Тож дедалі частіше ми бачимо щире прийняття та любов до власного тіла без нав’язливого прагнення відповідати штучним ідеалам.

Пляжна мода в цьому контексті трансформувалася: тепер це не лише про візуальну естетику, а передусім про самовідчуття. Коли жінка впевнена в собі — вона здатна органічно втілити будь-який образ.

Якщо описати цю весну трьома словами або настроями — якою вона є для вас?

Світло. Надія. Оновлення.

Чому, на вашу думку, молоді важливо долучатися до таких подій, як Віденський благодійний бал?

Віденський бал поєднує культурну традицію та благодійну мету. Для молоді важливо брати участь у подіях, які мають не лише святкову атмосферу, а й зміст. Такі ініціативи створюють середовище, де формується культура спілкування, повага до етикету та розуміння соціальної відповідальності — якості, що мають значення для нового покоління.

Що для вас особисто означає участь у події, яка поєднує культуру, традиції та благодійність?

Для мене це дуже особливе відчуття. Коли традиція і культура стають способом допомогти іншим, подія починає сприйматися зовсім інакше.

Ти відчуваєш, що береш участь не просто у світському вечорі, а у події з сенсом. І водночас це можливість доторкнутися до європейської культурної традиції, відчути її атмосферу і зробити свій невеликий внесок у благодійну справу.

Віденські бали — це давня європейська традиція. Як ви вважаєте, чому сьогодні важливо відроджувати та підтримувати такі культурні формати в Україні?

Мені здається, що сьогодні для України особливо важливо розвивати культурне середовище і відчувати себе частиною європейського культурного простору.

Такі традиції, як Віденський бал, нагадують про естетику, про історію, про важливість культури спілкування. Але водночас вони не виглядають як щось музейне чи застаріле — навпаки, у сучасному контексті вони звучать дуже актуально.

Це спосіб зберігати традицію і водночас наповнювати її новим змістом.

Чи може, на вашу думку, подія такого формату впливати на формування культурного середовища та нових традицій серед молодого покоління?

Я думаю, що так. Коли молоді люди долучаються до подій із глибоким культурним підґрунтям, у них змінюється саме відчуття атмосфери таких подій. З’являється більше уваги до естетики, до манер, до взаємної поваги. І з часом це може перерости у нові традиції. Бо культура формується саме через подібні досвіди.

На вашу думку, що найбільше приваблює молодь у подібних подіях — атмосфера, можливість бути частиною традиції чи благодійна місія?

Мені здається, що тут працює поєднання всіх цих речей. Атмосфера балу справді особлива — музика, вальс, елегантні костюми, відчуття свята. Але водночас важливо і те, що ти стаєш частиною традиції з довгою історією. І, звичайно, благодійна складова додає події зовсім іншого значення. Ти розумієш, що цей красивий вечір має ще й дуже важливу мету.

Для багатьох учасників підготовка до балу триває кілька місяців. Чому, на вашу думку, цей процес такий цінний для учасників?

Мені здається, що підготовка до балу — це окрема історія. Люди знайомляться, разом проходять репетиції, вчаться танцювати, підтримують одне одного. Отримавши цей досвід розумієш, що важливим стає не лише сам вечір балу, а весь шлях до нього. Саме під час підготовки з’являються спільні емоції, нові знайомства і багато теплих моментів.

Наскільки, на вашу думку, культура танцю та бальної етики може впливати на впевненість і самовираження молодих людей?

Це відчутно. Танці змінюють те, як людина відчуває себе. З’являється інша постава, інший рух, інша впевненість у собі.

Бальна культура також вчить взаємодії з іншими людьми — повазі до партнера, уважності до деталей. І ця елегантність поступово стає частиною поведінки в повсякденному житті.

Що особисто для вас є найцікавішим у підготовці до Віденського балу?

Для мене найцікавішим є саме занурення в атмосферу цієї традиції. Репетиції танців, підготовка, знайомство з історією балів — усе це створює дуже особливий настрій. Це момент, коли ти починаєш відчувати себе частиною великої культурної історії.

Як ви вважаєте, чому саме через культуру, мистецтво і події такого формату можна об’єднувати людей навколо важливих благодійних ініціатив?

Культура і мистецтво завжди мають здатність об’єднувати людей. Через емоції, через атмосферу, через спільний досвід.

Коли благодійність стає частиною культурної події, люди долучаються до неї не лише з раціональних причин. З’являється щире бажання підтримати і допомогти. І саме тоді благодійність стає справді живою.

Якщо описати атмосферу Віденського балу трьома словами, якими б вони були для вас?

Елегантність, традиція і благодійність.

Як народилася ідея створення бренду Victoria Katsadze Cosmetics?

Ідея бренду формувалася поступово через професійний досвід і особисту мотивацію. Майже 20 років я працюю в індустрії косметичних інгредієнтів і технологій. Мій шлях почався після роботи у міжнародній фінській корпорації, яка постачала сировину для виробництва.

Саме там я занурилася у технології створення косметики та індустрію активних компонентів. Пізніше я заснувала власну компанію з постачання сировини і почала працювати з виробниками інгредієнтів та лабораторіями у різних країнах.

За ці роки я відвідала десятки виробництв і лабораторій у Європі, США та Азії. З часом накопичені знання, досвід і розуміння індустрії привели до рішення створити власний бренд доглядової косметики. Це сталося вже під час повномасштабного вторгнення, коли я зрозуміла, що більше не хочу відкладати.

Я захотіла створювати косметику в Україні для українок і водночас робити продукт, який може бути конкурентним у світі.

Але для мене було важливо створити не лише якісний продукт, а ще й закласти в нього цінності, які я відчуваю на своєму досвіді. Так я сформулювала органічну для себе well-age філософію, яка і стала ДНК іменного бренду.

Що для вас означає філософія well-age і чому вона сьогодні така актуальна?

Філософія well‑age для мене означає інший підхід до віку і догляду за шкірою. Йдеться не про боротьбу зі старінням, а про життя в гармонії з віком і підтримку природних процесів шкіри. Цей підхід базується на кількох принципах.

По‑перше, прийняття віку як природної частини життя. Замість спроб зупинити час важливо допомогти шкірі проходити зміни здорово і красиво.

По‑друге, догляд за шкірою — це підтримка її ресурсу: покращення текстури, щільності, водно‑ліпідного балансу та стійкості. По‑третє, краса пов’язана із загальним станом людини — сном, психологічним балансом і рівнем стресу.

Саме тому well‑age сьогодні стає актуальним: жінки хочуть виглядати природно, здорово і доглянуто у своєму віці.

Well-age — це усвідомлений вибір на користь якості, помірності та турботи без тиску. Догляд, у якому важливі стабільність і відчуття безпеки у щоденному використанні.

Ви понад 20 років працюєте з косметичними інгредієнтами та формулами. Який досвід найбільше вплинув на створення бренду?

Найбільший вплив мав практичний досвід роботи з інгредієнтами та виробниками по всьому світу. За роки роботи я відвідала близько ста виробництв активних компонентів, ароматів та екстрактів і понад 80 лабораторій у Японії, Китаї, США, Індії та Європі.

Це дозволило глибоко зрозуміти хімічні процеси, технології створення формул і реальну ефективність активів. Саме тому одним із ключових принципів бренду стала безкомпромісність — у виборі інгредієнтів, створенні рецептур, підборі партнерів і стандартів якості.

Формули бренду базуються на інгредієнтах із науково доведеною активністю: компонентах, що підтримують мікробіом шкіри, відновлюють водно‑ліпідний баланс, мають антиоксидантну дію та містять пептиди нового покоління.

Чому для вашого бренду важливо підтримати благодійний Віденський бал у Києві? 

Для бренду важливо підтримувати події, які поєднують культуру, красу і соціальну відповідальність. Сам бренд виник із бажання створювати щось цінне для людей і для країни. Благодійні події об’єднують людей навколо спільних цінностей: естетики, взаємної поваги та підтримки. Тож участь у такій ініціативі для бренду є природним вибором.

Чи бачите ви зв’язок між естетикою бальної культури та сучасним доглядом за собою?

Бальна культура завжди була про витонченість, культуру жесту, увагу до деталей і повагу до себе. У ній важливий не лише вигляд, а й стан людини, її постава, внутрішня зібраність, відчуття гармонії.
Сучасний догляд за собою працює за подібною логікою.

Це ставлення до власного тіла, до свого ритму життя, до внутрішнього балансу. Коли людина відчуває себе добре, впевнено і спокійно, це природно проявляється у її зовнішності. Саме цей внутрішній стан і створює ту особливу естетику, яку ми помічаємо з першого погляду.

Як, на вашу думку, краса і культура можуть впливати на благодійність і суспільство?

Краса і культура створюють атмосферу, яка об’єднує людей навколо спільних цінностей. Через культурні події легше привертати увагу до благодійних ініціатив і залучати людей до підтримки важливих справ.

Естетика додає таким подіям емоційного змісту: люди приходять заради культури і спілкування, але водночас стають частиною доброї справи. У результаті благодійність перестає бути формальністю і поступово стає елементом суспільної культури підтримки.

Який один продукт бренду ви порадили б жінці, яка тільки знайомиться з Victoria KatsadzeCosmetics?

Для першого знайомства я б радила почати з базового догляду, який працює з якістю шкіри. Філософія бренду спрямована на відновлення її ресурсу: водно-ліпідного балансу, стабільності мікробіому та антиоксидантного захисту.

Тому гарним стартом є комплекс для захисту шкіри та профілактики вікових змін, який складається з трьох бестселерів. Зволожувальний крем-гель CeraBalance з церамідами та фосфоліпідами у складі, відтворює абсолютно ідентичну водоліпідну мантію на поверхні шкіри, підтримує баланс та працює як легка база під макіяж.

Пептидна сироватка LuminaLift для зони навколо очей: зменшує набряки, темні кола, розгладжує зморшки та повертає тонус. Ліфтинг-сироватка MagicDrop з нейрорелаксуючим пептидом, яка сприяє зменшенню мімічної напруги, поступовому підвищенню пружності та пом’якшенню дрібних зморшок.

Разом ці засоби демонструють головний підхід бренду — підтримувати ресурс шкіри та допомагати їй виглядати здоровою, щільною і сяючою.

Диригентка Наталка Стець працює на перетині цих процесів: між українським і європейським музичним середовищем, між традицією та інноваційними форматами взаємодії з аудиторією. У нашому інтерв’ю ми говоримо про культурну зрілість суспільства, маловідомі скарби української музики, нову генерацію композиторів та способи, якими класика знаходить спільну мову з молоддю.

Нині українська культура перебуває у точці одночасної видимості та глибокого переосмислення. Чи стала вона вже тією силою, що консолідує нас як націю, чи ми лише на початку цього процесу?

Сьогодні ми як суспільство перебуваємо на етапі глибокого самопізнання. Мені здається, це фаза дорослішання, бо вчимося уважніше вдивлятися у власну історію й культуру.

Я бачу засадничу зміну: інтерес до культури зростає. Ще не так стрімко, але цей запит стає дедалі усвідомленішим. І це природно, адже культура — не лише естетика. Це передовсім система цінностей, яка формує внутрішню опору суспільства. Нині культура перестає бути фоном і перетворюється на гостру потребу.

Можливо, ми лише на початку цього шляху — так би мовити, у першому класі власного культурного самоусвідомлення. Проте найважливіше те, що цей процес уже розпочато.

«Культура — це не лише естетика, це система цінностей, яка формує внутрішню опору суспільства». 

Кілька сезонів поспіль ви працювали музичною керівницею Національної філармонії України. Чи помітні ці зміни у ставленні до культури безпосередньо на рівні аудиторії?

Так, я була музичною керівницею в Національній філармонії України майже три сезони. Окрім власне диригування, це був час аналізу та формування нових тенденцій, період відкриття цього простору для ширшої та різнопланової аудиторії.

І що приємно: у коридорах філармонії все частіше чула запитання: «Підкажіть, а де вбиральня?» І щоразу усміхалася. Бо це означало, що люди прийшли сюди вперше. А отже, зробили свій перший крок назустріч музиці.

Ви часто говорите про недосліджені культурні скарби України. Що сьогодні в пріоритеті: відкриття нових імен, повернення забутих партитур чи новий спосіб інтепретації музичної спадщини?

Я бачу, що після 2022 року це питання перейшло у площину особистого вибору для більшості українців. Ми долаємо етап культурної сепарації — подеколи складний і болісний, але вкрай необхідний.

Надзвичайно приємно спостерігати за нинішнім літературним бумом: переповнені книгарні, палкі дискусії в соцмережах, поява нових інтелектуальних трендів. Люди перечитують Миколу Хвильового та Івана Багряного, заново усвідомлюють велич постаті Василя Стуса, цитують Лесю Українку і це відверто тішить. Проте у музиці ситуація складніша: вона живе лише тоді, коли звучить. А для виконання замало одного лише бажання диригента — необхідні якісні нотні видання, системні дослідження та оцифровані архіви. На жаль, упродовж перших десятиліть Незалежності цьому приділяли вкрай мало уваги. Тільки після 2022-го кількість нотних ініціатив та проєктів із популяризації української музики почала відчутно зростати. Це лише перші кроки, ніби краплі в морі, але вони чітко вказують на зміну вектора.

У нас є імена, які вже давно заслуговують на ширше міжнародне звучання.

Світ десятиліттями захоплюється мелодією «Щедрика» Миколи Леонтовича, але далеко не всі ідентифікують її як українську. Також ім’я Бориса Лятошинського нарешті повертається в активний культурний обіг — зокрема через фестиваль Liatoshynsky Space, який ми започаткували в Національній філармонії України спільно з Фундацією Б. Лятошинського до його 130-річчя.

Згадаю і композиторів XVIII століття — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського та Артема Веделя. Це композитори українського бароко та раннього класицизму, чий світогляд сформувався у загальноєвропейському культурному просторі.

Березовський і Бортнянський навчалися в Італії — тогочасному центрі музичного життя, де здобули той самий професійний фундамент, що й їхні сучасники, зокрема покоління Моцарта. Саме тому сьогодні критично важливо повернути їхні імена до міжнародного дискурсу як невід’ємну частину європейської музичної історії.

А що відбувається сьогодні з сучасною українською композиторською школою?

Серед сучасних авторів безумовним авторитетом залишається Валентин Сильвестров. Він є одним із найвідоміших у світі представників української композиторської школи, чиє письмо вирізняється особливою чуттєвістю та інтимністю.

Водночас на авансцену виходить нове покоління. Знаковою подією став проєкт Метрополітен-опера, яка замовила оперу «Матері Херсона» нашому композитору Максиму Коломійцю. Світова прем’єра запланована на цей рік. Переконана, це стане історичним прецедентом для присутності українського мистецтва на головній оперній сцені світу.

І це лише кілька прикладів. Насправді імен значно більше — і кожне з них потребує системного дослідження, виконання й підтримки. Безперечно, нам потрібно відкривати нові імена, повертати забуті твори й переосмислювати естетику, яка формувала і продовжує формувати нас як українців. Позаяк без власної музичної історії неможливо мати власне культурне майбутнє.

Ви працюєте і в українському, і в європейському контекстах. Якою сьогодні бачать українську академічну музику за кордоном — і чи змінилося це сприйняття за останні роки?

Українська академічна музика для світу все ще terra incognita. Але після 2022 року cитуація змінилася: світ почав нас слухати уважніше. І це закономірно — щойно ми самі чітко заявили про власну культурну суб’єктність, інтерес за межами країни зріс майже миттєво.

У мене є правило: диригуючи за кордоном, обов’язково пропоную український твір. І знаєте, що цікаво? Організатори дедалі частіше самі просять українську програму. Їм цікаво відкривати Україну через музику, а не просто зробити черговий «жест солідарності».

Чи означає це, що українська музика поступово входить у світовий репертуар?

Ми лише на початку цього шляху. Українська музика століттями перебувала в тіні так званої «великої російської культури», яка системно привласнювала наші імена, традиції та ресурси, викривляючи уявлення світу про культурну мапу Східної Європи. Це не є унікальним випадком — схожий досвід мають багато постколоніальних держав, чия ідентичність тривалий час була маргіналізована або перебувала під забороною.

Нині ми не просто відкриваємо окремі партитури, а реконструюємо власну історію. І це потребує не лише зусиль окремих ентузіастів, а й системної державної стратегії: якісних нотних видань, міцної інституційної підтримки та масштабної промоції вітчизняних виконавців на світових майданчиках. Лише за таких умов українська музика перестане бути «відкриттям» і стане повноправною частиною світового репертуару.

Яку різницю в культурній оптиці ви помічаєте сьогодні між українським та європейським музичним середовищем? Зокрема,  у ставленні до традиції, сприйнятті сучасності та розумінні самої місії музики?

Суттєву. Почнімо з того, що поки Європа переживала свій Ренесанс, ми мали «Розстріляне відродження», репресії та незліченні заборони на все українське — від мови й до мистецтва. А крім цього, ще й десятиліттями перебували за залізною інформаційною завісою.

Сьогодні відмінність відчутна не лише в історичному контексті, а й на рівні сприйняття музики. В Європі офіційні державні концерти часто супроводжуються високим мистецтвом: наприклад, симфонічним оркестром, хором та «Одою до радості» на тексти Шиллера. В Україні ж публічний простір ще активно інтегрує попкультуру та сучасні, як на мене, дещо спрощені формати. Але я бачу в цьому не обмеження, а шанс: можливість змінювати культурні парадигми, експериментувати та створювати нові сенси.

Як, на вашу думку, треба працювати з молодою аудиторією, щоб не спрощувати зміст, але робити його близьким? Чи потребує класична музика своєрідного «перекладу» мовою сьогодення?

Ми живемо у складні часи: війна, блекаути, щоденна боротьба виживання і водночас болісний пошук нових сенсів. У таких умовах найвразливішими є діти та молодь.

Багато талановитої молоді прагне виїхати за кордон у безпечніші культурні контексти, і це, на жаль, небезпечно для нашої культури.

Коли я працювала музичною керівницею НФУ, бачила цю проблему зсередини. Хотілося створити простір для розвитку молодих музикантів — місце, де вони могли би надихатися, творити разом і здобувати практичний досвід. Так виникла Молодіжна Академія при Національній філармонії України, якою опікуюся й досі.

Ідея полягає не в реформуванні академічної освіти, а у створенні майданчиків для вільного обміну ідеями та живого спілкування талановитої молоді. Маю чимало мрій, що чекають на реалізацію та ресурси, але я вірю —  усе вдасться!

Як ефективно відкривати світ класики для нової генерації слухачів? Що порадите? 

Сучасна молодь надзвичайно допитлива й відкрита до нових знань та досвідів. Тож аби зацікавити її класикою, маємо розуміти актуальні тренди молодого покоління та спілкуватися з ним на рівних.

Для цього ми організовували проєкти з електронною музикою, де поєднували формат вечірок із живим звучанням, класику в різних її проявах та експериментальні інтерпретації традиційних творів. Це дає змогу молоді не лише слухати музику, а й відчувати її, переживати в нових формах і сприймати класику як живий, сучасний та близький досвід.

Феномен жінок-диригенток — порівняно нове явище для світової музичної сцени. Чи відчуваєте досі гендерні бар’єри, чи музичне середовище вже остаточно позбулося упереджень? 

Мене тішить тенденція останніх років: жінка за диригентським пультом дедалі частіше стає нормою, а не феноменом. Щоправда, так було не завжди. Століттями жінок позбавляли права на повноцінну участь у суспільному та культурному житті: вони не могли голосувати, публічно висловлювати позицію чи офіційно належати до творчих спільнот, а про професійну кар’єру музикантки годі було й думати. Зовсім інша річ — музикувати вдома для родини та гостей, читати чи вишивати…

Жінка за диригентським пультом дедалі частіше стає нормою, а не феноменом.

Якось я натрапила на цікавий документ — додаток до контракту для жінок у театрі. Там буквально зазначалося: угода дійсна лише за умови, що чоловік підтверджує виконання дружиною її «сімейних обов’язків». Це стосувалося прибирання, приготування їжі, виховання дітей та навіть «задоволення потреб чоловіка». У разі його скарги адміністрація мала право на миттєве звільнення артистки. Формально цей пункт існував у документах аж до 2010 року, хоча на практиці з 1960-х вважався «мертвою нормою».

Сучасний світ диригування трансформувався. Якщо в минулому столітті диригент часто був талановитим, але авторитарним деміургом, то сьогодні ми відходимо від образу «напівлюдини-напівлегенди».

Нині пріоритети зовсім інші. Як на мене, сучасний диригент — це про довіру, співтворчість, глибоке розуміння історичного контексту, емпатію та стратегічне мислення. Це поєднання образності й естетики з чіткістю жесту та результативним лідерством.

На особистому рівні: що сьогодні є вашою головною мотивацією залишатися у цій професії та у цій культурній роботі?

Ця професія для мене особлива, адже я обрала її свідомо й органічно. Музика — це мій всесвіт і мій спосіб комунікації. Обожнюю процес підготовки: години наодинці з партитурами, глибокий аналіз та осмислення тексту — і лише потім вихід до оркестру на репетицію чи концерт.

І саме в цьому процесі народжується магія: коли те, що ти досліджував і проживав наодинці, оживає у спільній роботі з музикантами й нарешті резонує зі слухачами в залі. Це відчуття вартує кожної хвилини кропіткої праці.

Стиль диригента — це теж мова. Наскільки для вас важлива візуальна складова: одяг, пластика, сценічний образ?

О, для мене це надзвичайно важливо. Загалом люблю все красиве. Хоча в моїй професії існують певні практичні обмеження щодо концертного чи репетиційного вбрання, завжди прагну додати власним образам індивідуальності та різноманіття.

Коли я тільки починала, панувала думка, приміром, що яскраві нігті відвертають увагу музикантів, тож краще використовувати пастельні відтінки. Але після власних спостережень і розмов із колегами, зрозуміла: це зовсім не принципово! (сміється). Щодо підборів чи коротких спідниць за диригентським пультом — тут я непохитна: для мене це табу.

Насправді образ завжди диктує сцена, формат концерту чи специфіка шоу: він може бути стримано-класичним або ж експериментально-епатажним. Поки таких сміливих експериментів у моїй практиці небагато, хоча мені подобається працювати з візуальною мовою. Адже стиль диригента — це теж форма комунікації з оркестром та аудиторією.

У розлогому інтерв’ю для INSIDER.UA співачка відверто розповіла про старт кар’єри, моменти внутрішньої тиші та страх не виправдати власні очікування. Поділилася, як тримає удар перед критикою і агресією в соцмережах, освідчилася в особливій любові до джазу та описала трансформації, з якими увійшла у 2026 рік — як у нову главу свого життя та творчості.

За минулий рік ти пройшла шлях, на який у багатьох ідуть десятиліття. Що стало для тебе найбільшим відкриттям у собі як в артистці?

Дякую за це питання. Справді, минулий рік став для мене справжнім викликом: він був неймовірно плідним, натхненним і водночас дуже непростим. Запуск артистичного проєкту — це завжди стрибок у невідоме, де доводиться вчитися всьому з нуля. Мені досі важко повірити, що за такий короткий термін ми змогли вибудувати цілісну концепцію, зняти кілька потужних відеоробіт і записати знаковий матеріал.

Чи траплялися моменти внутрішньої тиші, коли ти свідомо зупинялася й запитувала себе: «Навіщо я все це роблю?» Яку відповідь ти знаходила в такі хвилини?

Таких моментів було чимало. Бо я з тих людей, які схильні піддавати сумніву кожен свій крок. Я, звісно, намагаюся позбутися цієї звички, але поки що шлях триває.

Щоразу, коли я запитувала себе «Навіщо?», відповідь виявлялася максимально простою: «Я роблю це, бо мені це подобається». Це мій ресурс. Я бачу й відчуваю, що моя творчість людям відгукується. Зрештою, я прийшла до важливого висновку: я можу сумніватися, але більше не дозволяю сумнівам себе зупиняти. Саме цей стан і є тією силою тяжіння, яка щоразу повертає мене до творчості та саморозвитку.

Чи знайомий тобі страх не виправдати власні очікування — не аудиторії й не індустрії, а саме свої?

Так, цей страх був майже фізично відчутним. Перед стартом ми з командою жили у шаленому ритмі: нескінченні зйомки, студійні сесії, записи, ефіри та репетиції. План був настільки щільним, що в певний момент з’явилося відчуття: якщо випаде бодай один гвинтик — розсиплеться весь механізм. Тоді я найбільше боялася підвести людей, які були поруч, але найдужче — підвести саму себе.

У підсумку так і сталося. Віра перемогла страх — і це, мабуть, те, що тримає мене завжди.

За пів року ти представила чотири повноцінні релізи з відеокліпами. Яка з цих робіт для тебе — за власними відчуттями — стала найуспішнішою і чому?

Якщо говорити про відчуття і реакцію аудиторії, то наразі найуспішнішим для мене став другий реліз — «Твоя». Саме він найсильніше відгукнувся слухачам.

Цікаво, що спочатку ми взагалі не планували випускати цю пісню. Фінальна версія народилася буквально за кілька днів до релізу — вона стала для мене символом ризику та довіри до невідомого. Зрештою, ця робота перетворилася на справжній емоційний вибух, а кліп став одним із моїх найулюбленіших, адже він ідеально зафіксував ту атмосферу та стан, які ми прагнули донести.

Чи був трек, який народжувався особливо складно — емоційно або технічно? Що саме в ньому давалося найтяжче?

Мабуть, найважче далася саме перша пісня «Ноти». Вона ввібрала в себе весь той страх і непевність, з якими я починала шлях. Усе було вперше: люди, студія, мій новий образ — усе здавалося незвичним і крихким. Я почувалася настільки незахищеною, що це передалося навіть на запис — голос тремтів, а інтонації ставали різкими й холодними поза моїм бажанням.

Може, це звучатиме парадоксально, але саме цей стан зробив трек чесним та передав мої справжні емоції.

Як ти сьогодні визначаєш свій жанр: це усвідомлений вибір чи постійний внутрішній пошук?

Сьогодні я позиціоную себе у межах попжанру, але з активним залученням суміжних елементів. Для мене поп — це надзвичайно гнучка ніша, яка дає простір для експериментів зі звучанням і сенсами.

Але я не вважаю це остаточним визначенням. Постійний внутрішній пошук — невід’ємна частина мого шляху. Бути артистом для мене  — означає перебувати у безперервному русі: шукати нові звукові рішення, експериментувати з подачею та відшліфовувати власний стиль

Я змінююся, розвиваюся — і разом зі мною еволюціонує моя музика. Тому для мене це не просто вибір жанру, а свідомий внутрішній пошук, який ніколи не припиняється. 

Який внутрішній стан ти проживаєш зараз після такого інтенсивного старту: більше спокою чи більше амбіцій?

Більше амбіцій, якщо чесно. Хотілося би ще гучніше й яскравіше заявити про себе, більше творити, знімати, шукати нові музичні й візуальні рішення.

Але якоїсь миті життя різко загальмувало мене фізично: я впала й травмувала коліно. Це була зупинка не лише в роботі, а й у звичному ритмі життя взагалі. Перші тижні я майже не могла ходити й опинилася в абсолютній тиші.

Цей час став для мене випробуванням і водночас заземленням. Він дав простір для аналізу й переосмислення всього, що відбувалося навколо. Зараз я повертаюся в процес із зовсім іншим самовідчуттям — як більш зібрана, усвідомлена та внутрішньо зміцніла версія себе.

Ти здобуваєш освіту джазової вокалістки. Чи є у твоїх планах — можливо, поки що як мрія — великий джазовий концерт або повноформатний альбом у цьому жанрі?

Насправді мене часто називають джазовою вокалісткою, але це не зовсім коректно. Я навчаюся за напрямком “популярна музика”, у який входить і джаз — і цьому жанру ми справді приділяємо багато уваги, оскільки він закладає потужну технічну базу.

Для мене  особисто джаз — це окрема історія й глибока давня пристрасть. Я багато його слухаю, постійно надихаюся цією музикою; вона формує мій вокальний стиль та музичне мислення.

Я абсолютно впевнена, що прийде час і для джазового альбому, і для великого концерту. Мені імпонує ідея популяризації цього жанру в Україні, навіть попри те, що він поки не став масовим. Це музика, яка потребує особливого стану, і я хочу його транслювати.

У світі джаз звучить потужно й актуально, і мені дуже хочеться, щоб український джаз також мав простір, голос і подальший розвиток.

Як ти реагуєш на критику або негативні коментарі в соціальних мережах? Чи змінилося твоє ставлення до цього з часом?

Раніше мені здавалося, що хейт — це щось другорядне, до чого можна ставитися спокійно. Я була переконана: моя психіка до цього готова і такі речі мене не зачіпатимуть. І почасти це справді так: зауваження щодо зовнішності чи вокалу я сприймаю досить рівно, адже розумію, що це завжди суб’єктивно. Тобто  кожна думка має право на існування, але не обов’язково має ставати моєю істиною.

Проте я виявилася зовсім не готовою до агресії, яка не має нічого спільного з критикою: до погроз і нездорових форм уваги з боку сторонніх людей. Це був складний досвід, який мене справді тригерив.

Спершу я намагалася йти на діалог, прагнула зрозуміти причину такої ворожості. Проте згодом стало очевидно: це марна трата ресурсу. Тож сьогодні я обираю просту і чітку позицію: я не взаємодію з агресією, а просто блокую й рухаюся далі.

Яку частину своєї особистості ти досі залишаєш за кадром для слухачів і чи відчуваєш готовність відкрити її?

Досі я показувала лише одну зі своїх сторін — ту, що була найбільш зрозумілою та безпечною для старту. Це був свідомий етап, своєрідна точка входу, з якої почалося наше знайомство.

Насправді ж у мені значно більше граней. Я планую розкривати їх поступово, тому впевнена: у мого проєкту буде багато різних епох. Кожна з них матиме власну естетику, звучання та візуальну мову.

Мені неймовірно цікаво спостерігати, як з часом слухач зможе зібрати ці фрагменти воєдино і побачити не окремий образ, а цілісну картину — ту, якою я є насправді.

З яким внутрішнім настроєм ти завершила минулий рік і заходиш у наступний: більше впевненості чи більше запитань до себе?

Минулий рік — це моя велика вдячність. Він став фундаментом для справді масштабного, допоміг мені відкрити нову себе та подарував зустрічі з людьми, які з’явилися поруч саме вчасно.

Порівняно з початком 2025-го, сьогодні я — інша людина. Більш впевнена, більш зібрана, точніша у своїх намірах і відчуттях. Я стала професійнішою, амбітнішою і нарешті чітко усвідомлюю, куди прямувати.

Я зайшла в цей рік із вірою і внутрішньою готовністю до змін. Відчуваю, що попереду — багато відкриттів для самої себе й важливих трансформацій, до яких я справді готова.

Чи відчуваєш ти, що 2026 рік стане для тебе новим етапом — з іншим звучанням, іншою подачею або іншим масштабом?

Так, абсолютно. Я дуже чітко відчуваю: 2026 — це не просто новий відлік у календарі, а повноцінна нова глава мого життя. Вона нерозривно пов’язана з моїм внутрішнім зростанням і тими трансформаціями, які я проживаю.

Зараз я готую нове бачення проєкту Bonni Shine:  з іншим звучанням, свіжою концепцією та оновленою візуальною мовою. Це не про зміну заради зміни, а про еволюцію, до якої я доросла професійно та ментально.

Тому я з нетерпінням чекаю на все, що готує для мене цей рік. Вірю, що зможу гідно пройти цей шлях змін і презентувати слухачам по-справжньому сильний, якісний та чесний результат.