Останні кілька років Жанна Кадирова входила до топ-100 найуспішніших українок за версією журналу «Новое время», а її роботи відзначалися професійними нагородами на найвідоміших виставках світу, кількість яких уже перевищила дві сотні. Володарка престижної премії Казимира Малевича, головної премії PinchukArtCentre, головного призу за кращий сольний проєкт арт-ярмарку PULSE Miami Beach – її досягнення можна перераховувати довго. Також у 2019 році Кадирова стала першою українською художницею, яка взяла участь в основному проєкті Венеційської бієнале. Характерно, що в кожній своїй роботі вона висловлюється на злобу дня.

Незабаром після початку військових дій в Україні, у березні 2022 року, Жанна створила проєкт «Паляниця», який наразі «колесить» по всьому світу, розповідаючи про війну. В межах теми нашої весняної диджитал-обкладинки, присвяченої важкій українській весні та чималій ролі мистецтва у нашій перемозі, – ми поспілкувалися з художницею одразу після її повернення з Венеції.

Як Жанна Кадирова змогла потрапити на 59-у Венеційську бієнале, скільки коштів їй вдалося зібрати на допомогу Україні, де і в яких умовах вона зараз живе та як змінився її авторський стиль під час війни – читайте у нашому інтерв’ю.

Про проєкт «Паляниця»

На другий тиждень війни ми разом із моєю родиною та моїм партнером Денисом Рубаном поїхали з Києва. Я покинула свій дім та студію та переїхала до села за 30 кілометрів від угорського кордону – Березово, в Закарпатській області. Створення проєкту «Паляниця» пов’язане безпосередньо з цією місцевістю. Тут протікають гірські річки, що відшліфовують камінь. Ми з Денисом ходили і просто збирали каміння, яке за формою нагадувало хліб, а потім нарізали його. Так звичайне каміння перетворилося на арт-об’єкти. Чому «Паляниця»? Все просто: паляниця для українців – це, насамперед, символ. Це слово-код, слово-пароль, яке активно використовувалося, оскільки росіяни не могли правильно його вимовити.

Щойно моя родина опинилася в безпеці, з’явилося почуття, що треба працювати та допомагати Україні. Завдання було придумати щось, що можна створити за допомогою примітивних засобів, без професійних інструментів та технологій. Я створювала ці роботи з бажанням розказати усьому світу про події в Україні. До того ж, задум цього проєкту мав й іншу мету – продавати кам’яні «паляниці», тим самим виручаючи кошти на допомогу Україні. Відбулося вже шість виставок, на яких цей проєкт був представлений.

Паляниця для українців – це, насамперед, символ. Це слово-код, слово-пароль, яке активно використовувалося, оскільки росіяни не могли правильно його вимовити.

Прем’єра проєкту «Паляниця» відбулася 26 березня у селі Березово, у будинку, в якому ми тут живемо. Саме в ньому розпочалася історія «Паляниці», тому мені було важливо зробити виставку тут. Місцеві дали мені притулок, дали можливість працювати, безпечно жити, і мені захотілося їм за це віддячити. Вперше у Березово ми презентували для мешканців експозицію сучасного мистецтва. Наступного дня ми помістили кам’яні арт-об’єкти у коробки та відправили їх на виставки до Румунії, Японії, Італії.

Також 16 квітня у нашому сільському будинку ми представили проєкт «Увага», який, як і «Паляниця», корелює з військовою ситуацією в нашій країні. Він об’єднав роботи шести учасників різних поколінь: 11-річної Ангеліни та 9-річної Насті з села Березово, 7-річного Тіми з Ірпеня, 64-річного священика Василя, 90-річної бабусі Оленки та 40-річної мене (посміхається). На відкритті цієї виставки відбулася прем’єра робочої версії фільму «Паляниця», який згодом був показаний у Венеції. Тільки уявіть: бабуся Оленка вперше у житті побувала у кінотеатрі!

На всіх експозиції «Паляниця» у всьому світі на додачу до кам’яних арт-об’єктів зараз демонструють короткометражний фільм Івана Сауткіна. Це відео – про нас, про мою нову родину та друзів. Про те, як ми з Денисом збирали каміння, витягували його на гору, розпилювали… Через призму реально існуючої людини до глядачів доноситься правда про події в Україні. Вони розуміють, що перед ними лише одиничний приклад із мільйонів інших людей, які покинули свої домівки, втратили все. Перед ними – невідомість… Мені здається, цей додатковий меседж дуже зрозуміло, без зайвих слів пояснює суть концепції «Паляниці».

Про участь у 59-й Венеційській бієнале

Спочатку в рамках 59-ї Венеційської бієнале моя виставка запланована не була. Але після того, як я продемонструвала «Паляницю» у закарпатському селі, я весь час була на зв’язку з італійською галереєю Galleria Continua, з якою я працюю вже протягом 9 років. На моє прохання вони навіть організували доставку рацій з Італії до України, ми передали їх бійцям на передову.

Це звучало як щось неможливе – дуже складно щось організувати на Венеціанській бієнале за три тижні!

Під час нашої розмови ми подумали, що було б непогано показати цей проєкт у Венеції. Це звучало як щось неможливе – дуже складно щось організувати на Венеційській бієнале за три тижні! Galleria Continua взяла на себе всі турботи та витрати: оренду простору, мій приїзд та проживання у готелі, роботу персоналу на виставці та багато іншого. На другий день експозиції всі роботи було продано.

Зазвичай, я працюю з Galleria Continua 50 на 50, але під час презентації проєкту «Паляниця» галерея відмовилася від своєї половини зароблених коштів. Усі гроші було спрямовано на допомогу Україні під час війни. Мене цілком підтримала італійська галерея, абсолютно безкоштовно. Люди витратили свій ресурс на те, щоб зробити цей проєкт видимим і можливим, не маючи для себе ніякої вигоди. Це дуже важливий жест солідарності, я їм дуже вдячна! Виставка триватиме до 30 червня, тому приходьте на набережну Riva San Biasio!

Також у Венеції був представлений наш спільний проєкт із Машею Шубіною – Lost&Found/Silent_Sky. Маша показала свою нову серію – старовинні серветки, тарілки та рушники, на яких було домальовано військову техніку. А я – кам’яні бургери та хот-доги, так само зі знайденого річкового каменю. Ці арт-об’єкти як відсилка до благ цивілізації, які далекі від села Березово, в якому я зараз мешкаю.

Проєкт Lost&Found/Silent_Sky – повна ініціатива Маші Шубіної та Іллі Чічкана. У Венеції під час бієнале вони вже вчетверте влаштовують виставки на кшталт «квартирників». На цей раз виставковим простором стала арка, що виходить на канал, біля ресторану Ai Mercanti. Хазяйка цього закладу, колишня киянка Ганна Синьова, домовилася із сусідами про проведення події, ну а на самій виставці – пригощала всіх гостей. Я дуже люблю брати участь у подібних неофіційних проєктах. Сьогодні потрібно працювати на всіх рівнях по максимуму – аби була можливість говорити про те, що зараз відбувається в Україні!

Про участь у Японській трієнале

Організатори трієнале сучасного мистецтва в Японії самі написали мені у Facebook. Побачивши фото експозиції «Паляниця», вони запропонували показати проєкт у себе. Спочатку я думала, що не встигну доставити їм арт-об’єкти до відкриття. Оскільки триєнале триває півроку, ми вирішили, що не проблема відкрити мою виставку у червні. Але згодом все склалося так, що кам’яні «паляниці» та серія графіки з портретами мешканців села Березово встигли прибути в японське містечко Токаматі до початку фестивалю.

Тут знову ж таки моїм «рятівником» стала італійська галерея, яка оперативно відправила арт-об’єкти з Італії до Японії. Тепер моя виставка триватиме півроку у межах фестивалю Echigo-Tsumari Art Triennale. Кожен сезон цю подію відвідує понад півмільйона людей!

Про персональну виставку в Німеччині

28 квітня у KÖNIG GALERIE у Берліні стартувала моя персональна виставка, дата якої була запланована ще восени минулого року. За довоєнним планом 27 лютого я мала їхати в резиденцію до Франції. Там протягом місяця я мала працювати над парковим проєктом, й паралельно завершувати арт-об’єкти для виставки в Берліні. Звичайно, я не поїхала, й роботи для персональної виставки закінчити не змогла. Планувала її скасовувати, але потім подумала, що не варто. Адже зараз до України прикута увага всього світу, треба на весь цей світ говорити про війну.

Мені було не цікаво розвивати якісь старі, довоєнні ідеї, з якими я не маю емоційного зв’язку. Я запропонувала німецькій галереї проєкт «Паляниця», оскільки він наразі актуальний – як для мене, так і для всіх українців. На щастя, галерея виявилася дуже відкритою і підтримала мою пропозицію. Я їм дуже вдячна за сміливість та гнучкість. Виставка пройшла успішно, продано багато робіт!

Зараз до України прикута увага всього світу, і треба на весь цей світ говорити про війну.

Окрім «паляниць» експонувалися кам’яні «бургери». Я поклала їх на рушники, згідно українській традиції зустрічати із хлібом-сіллю, тільки тут замість хліба були бургери. Ці старовинні рушники мені допоміг знайти мій друг, мистецтвознавець Леонід Марущак.

Крім скульптур з річкового каменю, німецькій публіці було представлено графіку, зроблену в селі Березово та по дорозі з Венеції до Берліна. А також роботи 90-річної бабусі Оленки та її 11-річної правнучки Ангеліни із родини, яка приютила нас у селі, в будинку, в якому ми зараз мешкаємо.

Про фінансову допомогу Україні під час війни

Крім заходів, про які я говорила вище, ще одну «Паляницю» було представлено на груповій виставці українських художників State of emergence у Бухаресті, проєктом займалася Леся Кульчинська. Подія була організована на запрошення Бухарестської галереї.

Усі подібні активності дозволили зібрати близько 70 000 євро!

Можу сказати, що це ще не все. Були ще замовлення«паляниць» від приватних колекціонерів, друзів – всі вони були готові купувати ці роботи на підтримку Україні. Всі подібні активності, крім персональної виставки в Берліні, дозволили зібрати близько 70 000 євро!

Про ставлення світової арт-спільноти до війни в Україні

Ви розумієте, це дуже неоднорідне суспільство. Є люди, котрі погано розуміють, що відбувається в Україні, й це ранить. Є ті, які дуже співчувають і хочуть підтримати – від цього теж не легше. Поїздка на Венеційську бієнале була для мене найскладнішою у житті. Мені було дуже важко психологічно приїхати у нормальний світ після двох місяців війни.

Я їхала на Венеційську бієнале, щоб поширити інформацію про події в Україні з перших вуст. Дуже важливо, що мистецтво говорить не словами. Мистецтво говорить на іншому рівні. Зараз воно говорить про те, що ми не просто постраждалі… Воно доносить думку, що ми є повноцінною країною, яка має свої культурні досягнення. Ми маємо своїх митців, свої традиції. Хліб на вишитому рушнику – це традиційна річ. Показавши її через призму сучасного мистецтва, ми показуємо глибину нашої історії загалом.

Дуже важливо, що мистецтво говорить не словами. Мистецтво говорить на іншому рівні.

З Венеції я одразу полетіла до Берліна. Там, як і у Венеції, за тиждень перебування я зустріла дуже багато українців. Було психологічно складно. Це такі емоції, з якими дуже складно було впоратися. Я не знала, що робити. Коли повернулася у Березово, потрібен був тиждень на те, щоб хоч трохи відійти, повернутися у нормальний настрій та стан.

Про життя у селі

Ми витратили п’ять днів на пошук цієї хати, на той момент усе нормальне житло було арендоване. Коли заїхали в дім, у нас не було електрики – купили 150-метровий кабель і провели її з нуля… Якийсь час опалювали приміщення дровами. Вирішили, що потерпимо – не в підвалах у Маріуполі живемо. Мене не бентежили побутові незручності, адже у пріоритеті було місце з можливістю працювати.

В нашому домі досі немає води, ми носимо її з колодязю. Митися ходимо в сусідній хазяйський будинок. Сподіваємось, скоро буде вода, наразі працюємо над цим питанням разом із місцевими.

Про зміну авторського стилю під впливом війни

Якщо раніше у творчості між мною та моїми роботами була певна дистанція, то в проєкті «Паляниця» вона нівелювалася. Ця експозиція не виникла б, якби я поїхала ховатися від війни до Франції чи Єгипту. Вона виникла, бо я опинилася тут, на Закарпатті. У мене було принципове рішення залишитись у ці важкі дні війни на Батьківщині, хотіла спостерігати все, що відбувається, зсередини. Це дуже особистий проєкт, частина моєї біографії. Він про те, як художниця, яка має студію в центрі Києва і дім на лівому березі столиці, все це залишила і поїхала. Про те, як моя мама вирушила до Німеччини та вперше потрапила до Євросоюзу у віці 75 років. Саме завдяки автобіографічності цей проєкт торкається багатьох людей.

Я не малювала цілих п’ятнадцять років, бо не вистачало часу, а тут – почала малювати цілі графічні серії, портрети місцевих жителів, етюди.

У селі я почала малювати з натури. Ось тільки уявіть, я не малювала цілих п’ятнадцять років, бо не вистачало часу, а тут почала малювати цілі графічні серії, портрети місцевих жителів, етюди.

Я також малюю спокійні краєвиди, а на них – напис про «повітряну тривогу». Це те, що ми чуємо практично щодня, незважаючи на те, що військові дії територіально далеко.

Зараз починаю нову серію робіт із вишивками. Тут, у селі, у мене вже утворилася колаборація з бабусею Оленкою. Бабуся надала мені свої старі вишивки, а я трохи доповнила їх текстом. Прототип із нової серії вже поїхав на експозицію до Берліна. Ці роботи будуть виставлені на моїй персональній виставці у KÖNIG GALERIE до 20 травня.

Про найближчі творчі плани

В червні у мене заплановані персональні виставки у Франції та Норвегії. У Парижі, у галереї Continua, буде представлено виключно проєкт «Паляниця». У норвезькому Ставангері, в Музеї сучасного мистецтва, – і «Паляниця», і давніші роботи. Швидше за все, це буде проєкт «Секонд-хенд» та вишиті роботи з новоъ серії.

Також я є частиною резиденції «Робоча кімната», організованої для художників, тимчасово переміщених із зон бойових дій, на базі галереї «Асортиментна кімната» в Івано-Франківську. У наших планах – презентація напрацювань резидентів на виставках у Івано-Франківську, Відні, Берліні, Ессені та, можливо, Києві.

Сьогодні ці твори експонуються у галереях різних країн, універсальною мовою мистецтва розповідаючи усьому світу правду про те, що відбувається в Україні, а також виставляються на різних аукціонах, збираючи десятки тисяч євро на підтримку ЗСУ та постраждалих від військових дій.

Окремим арт-фронтом виступають українські художниці. Жіночні та тендітні, але при цьому сильні жінки, життя яких перевернула війна, вони продовжують нести свою творчу та патріотичну місію. Мисткині Маша Рева, Оксана Левченя, Маша Шубіна, Яна Руснак та Юлія Моховікова-Пекер на прохання INSIDER.UA показали створені під час війни роботи та розповіли, як змінилася їхня творчість, а також про те, як вони допомагають Україні вибороти перемогу.

Мистецтво зараз – дуже важливий канал комунікації.

Маша Рева

Про роботи, створені під час війни

Разом із моїм партнером Іваном Грабком ми зробили роботи для нашої благодійної виставки у межах проєкту Under The Open Sky, організованого спільно з командою друзів. Ці твори були створені протягом одного місяця в Ужгороді, куди на час бойових дій ми переїхали з Києва. Вони документують переживання щодо війни, вони – різні, і мені хотілося б, щоб глядачі інтерпретували їх самостійно.

Про творчість

Припускаю, що в моїх роботах з’явилося більше люті та болю. Підхід до моєї художньої практики частково перебудувався, раніше я рідко працювала з такими емоціями. Так чи інакше, мені складно судити, перебуваючи всередині ситуації. Думаю, згодом можу проаналізувати зміну.

Про допомогу Україні

Наразі я намагаюся пов’язувати кожен свій проєкт із допомогою Україні. Спільно з голландською текстильною компанією EExclusives ми продали пледи мого дизайну, щоби на виручені кошти закупити партію пледів для біженців і відправити їх до благодійного фонду «Марш Жінок» у Львові.

Ще один проєкт спільно з Академією дизайну в Ейндховені – NFT-робота, створена студентами академії, в якій я нещодавно викладала. Усі кошти від продажу також йдуть на допомогу Україні.

І, звичайно, наймасштабніше – Under The Open Sky. Це серія благодійних заходів, яка була здійснена завдяки Василю Гроголю, Христині Скрипці, Віктору Грущенку та іншим нашим друзям.

Ця подія складалася із двох частин. Перша – вечеря в одному із ресторанів Берліна на 100 осіб. За цей вечір вдалося зібрати 17 000 євро, які пішли на допомогу волонтерам. Вони, зі свого боку, забезпечили їжею всіх, хто цього потребує у Києві та області.

Друга частина – наша виставка із Іваном Грабком, яка стала частиною Gallery Weekend у Берліні. Для цієї експозиції ми створили близько 150 робіт. Виставка тривала лише п’ять днів, але зібрала велику кількість відвідувачів. Ми дуже раді, що багато хто прийшов нас підтримати і придбати роботи.

60% від продажу наших робіт йде на благодійність. На сьогодні ми зібрали вже близько 60 000 євро. Детальніше про те, куди прямують гроші, можна дізнатися на сайті виставки.

Я проти того, щоб художники не мали вибору…

Я вважаю, що найефективніше можу надати допомогу, коли займаюся тим, що виходить найкраще – своєю роботою. Художники повинні говорити публічно про те, що відбувається в нашій країні, розповідаючи всьому світу про те, що всі ми, українці, переживаємо. Мистецтво зараз – дуже важливий канал комунікації.

Зізнаюся, мені було морально складно волонтерити, я згоряла зсередини. Допомоги від мене було не дуже багато… Її набагато більше, коли я займаюся своєю справою. Я вважаю, що кожен обирає сам, що робити. Я проти того, щоб художники не мали вибору…

Про творчі плани

Мої найближчі плани – провести час із родиною та подумати про плани. У роботі в пріоритеті залишається допомога Україні – як публічна, так і фінансова.

Незабаром ми плануємо випустити digital-версію нашої з Іваном Грабком виставки. Це буде 3D-скан експозиції з аудіогідом англійською мовою, яку зможе переглянути будь-хто.

Про те, що відбувається в Україні, мені вдалося розповісти через мистецтво на 59-й Венеціанській бієнале.

Маша Шубіна

Про роботи, створені під час війни

Рано вранці 24 лютого 2022 року я прокинулася від сирен повітряної тривоги у нашій київській квартирі в історичній частині міста. Далі все як у тумані… Навіть згодом важко самій собі нагадати весь жах того, що відбувається. Спазми у грудях і блювота, бажання все усвідомити та прийняти правильні рішення.

Покидаючи дім, я подумки прощалася зі стінами, не знаючи хто і що вистоїть – я чи стіни нашого будинку. Поки вистояли всі, але дім перестав бути «фортецею».

Через місяць війни ми дісталися нашого сільського будинку. Вишиті серветки, які були там, і стали для мене полотном для замальовок. Ґрунтом послужив харчовий желатин.

Про творчість

Я довго не могла займатися творчістю. Прості побутові процеси і ті давалися насилу… Але саме побутові механізми допомогли повернутися до малюнка як такого. Тільки на 23-й день війни я почала створювати картини.

Про допомогу Україні

Про те, що відбувається в Україні, мені вдалося розповісти через мистецтво на 59-й Венеціанській бієнале. Там, в інтер’єрі вузьких венеціанських вуличок, я представила свої роботи, зроблені під час війни. Проєкт проходив під назвою Lost&Found/Silent_Sky.

У моїй голові та на моєму полотні наразі лише одна тема – війна.

Юлія Пекер-Моховикова

Про роботи, створені під час війни

За період війни в Україні я створила сімнадцять робіт, серед яких – картини та навіть ікони.

На всіх полотнах присутні емоції різного спектру: від болю та люті – до великої любові та захоплення подвигами наших героїв й вчинками людей. Війна – це найстрашніше горе, яке може статися у світі.

Про творчість

У моїй голові та на моєму полотні наразі лише одна тема – війна. Але стиль залишився тим самим: казковий неоекспресіонізм. Можливо, він став більш документальним, аніж казковим.

Про допомогу Україні

13 березня ми з чоловіком приїхали до Києва, зняли з підрамників картини, я взяла в оберемок частину робіт, не порахувавши їх точну кількість, з метою вивезти їх до Європи. Там я хотіла продати полотна і частину виручених коштів із продажу передати на ліки до лікарень, куди привозять поранених з фронту. Ми заїхали до майстерні на Хрещатику, я склала мінімальний набір матеріалів для роботи, щоб у Європі купити лише полотна. Потім ми привезли картини до Івано-Франківська, де мені допомогли оформити дозвіл на вивіз моїх сімнадцяти робіт – усіх тих, які я похапцем зібрала у Києві.

23 березня я виїхала з України на автівці й протягом чотирьох днів добиралася до Канн. Там мій друг Олівер надав мені можливість жити та працювати в його домі.

Близько трьох тисяч росіян відписалися від мене. Ну і нехай йдуть за російським кораблем!

Зараз на потреби військового шпиталю в Києві я перераховую 50% від продажів тих сімнадцяти картин, які я вивезла до Європи, та 20% – від усіх інших. Сумарно, за час війни, я вже передала на потреби шпиталю 90 400 гривень. Мій чоловік та мої друзі купують необхідні ліки для госпіталю. Також ми вирішили придбати машинку, призначену для VAC-терапії – для загоєння ран, – і розхідники до неї. Цей апарат дозволить зберігати кінцівки пораненим, уникаючи їхньої ампутації.

У stories та постах свого Instagram я ділюся світлинами та відео про війну в Україні та пишу про агресію та страшні дії росії. Я розірвала стосунки зі своєю московською галереєю. У мене велика російська аудиторія в соцмережах, і за час війни близько трьох тисяч росіян відписалися від мене. Ну і нехай йдуть за російським кораблем!

На початку травня я взяла участь у благодійному заході в Мілані, там придбали три мої роботи, створені під час війни. Частину виручених із продажу коштів вже направили до фонду Маші Єфросиніної – на допомогу дітям та жінкам, що постраждали від війни.

Про творчі плани

Незабаром у мене заплановано дві виставки у Європі. Відкриття виставки у Мілані відбудеться 24 травня, а у Каннах – 28-го.

Єдина зміна – це бажання працювати ще більше. Я намагаюся допомогти своїй рідній Україні. 

Яна Руснак

Про роботи, створені під час війни

Головна парадигма мого арту – позитив та віра у Перемогу. Навіть під час війни я не перестаю передавати через свою творчість найкращі емоції. У цей жахливий для нашої країни час лише віра у краще майбутнє, у свої сили, у нашу спільну Перемогу, підтримка одне одного здатна творити справжні дива. Наприкінці лютого, коли я була вдома, я написала картину Phoenix. Чарівний птах величним розмахом своїх крил показує силу та непохитність перед ворогом, незламність України перед лицем болю, горя та руйнувань, які принесла війна нашій країні.

Про творчість

Єдина зміна – це бажання працювати ще більше. Я намагаюся допомогти своїй рідній Україні: підтримати фінансово співвітчизників, які найбільше постраждали від війни, які втратили рідних, майно і залишилися без даху над головою. Я намагаюся, щоб якомога більше людей з усього світу, завдяки моєму мистецтву, відчули з одного боку силу та непохитність, а з іншого – біль та страх кожного українця.

Про допомогу Україні

Наприкінці березня, як художниця, я з активною громадянською позицією взяла участь в аукціоні на всесвітньо відомій арт-платформі Artsy. У співпраці з українськими художниками тут провели аукціон із продажу творів мистецтва, значну частину виручених коштів було віддано на підтримку українців. Найдорожчу картину було продано за 50 000 доларів. Моя ж робота Nude стала другим лотом, проданим за найвищою ціною. Загалом серед 126 учасників було успішно продано 46 лотів вартістю від 600 доларів до 50 000 доларів кожен.

Нині підтримка від українських художників має бути всебічною та конкретною. Митці повинні відкривати очі на правду про війну всьому світу, тісно співпрацювати з іншими авторами, галереями, сповіщати про біль і втрати українського народу через власні роботи. Якщо ж наразі немає технічної можливості створювати нові картини, втілювати свої ідеї через замальовки, плакати та звернення, то як кожному українцю, нам точно є, що розповісти світові про свою особисту історію в цій страшній війні проти людяності та людства.

Я намагаюся, щоб якомога більше людей з усього світу, завдяки моєму мистецтву, відчули з одного боку силу та непохитність, а з іншого – біль та страх кожного українця.

Про творчі плани

Зараз мої картини представлені у галереї в Дубаї для того, щоб привернути увагу всього цивілізованого світу до війни в Україні та зупинити смерті та руйнування, що відбуваються на моїй Батьківщині прямо зараз. Серед виставлених робіт є пророча Ubi concordia, ibi victoria, яку я писала ще у мирний час. Це полотно з українським прапором та життєствердною цитатою, яке відображає внутрішню силу та дух нашого народу, надихає ніколи не здаватися. Коли я створювала це полотно, не могла й уявити, з яким посланням презентуватиму його світові під час війни в Україні: «Обіцяй мені, що завжди пам’ятатимеш: ти сміливіший, аніж ти віриш, сильніший, аніж здається, і розумніший, аніж думаєш».

До цієї картини у якості додаткової інформації я послала до галереї історію війни в Україні: як усе починалося 24 лютого, що відчуває кожен українець, коли ворог підступно руйнує його країну та вбиває його рідних. Наразі співробітники галереї розповідають цю історію кожному, кого зацікавила картина.

У моїх подальших планах – не зупинятись і просувати українське мистецтво на світовій арені заради нашої скорішої

Перемоги.

Одну родину з Ірландії дуже вразила ситуація в Україні. Цим людям з великим серцем сподобалися мої роботи, одну з яких вони придбали. Такою є реальна допомога та підтримка України від усього цивілізованого суспільства. Від людей, які не можуть залишатися осторонь такого величезного лиха, найбільшого після Другої світової війни! Звичайно, гроші з продажу моїх полотен у Дубаї будуть надіслані на благодійну допомогу Україні. У моїх подальших планах – не зупинятись і просувати українське мистецтво на світовій арені заради нашої швидкої Перемоги.

Роботи, які ми створюємо під час війни, покликані показати всьому світу, що зараз відбувається в нашій країні.

Оксана Левченя

Про роботи, створені під час війни

На другому тижні війни я намалювала графіті на стіні своєї майстерні у Києві.

Ось нещодавно створила роботу «Пропущений дзвінок». В її основі – частина мого листування з мамою та іншими родичами, які зараз перебувають на окупованій території. Тут своя передісторія. Мої рідні під час бойових дій дуже економили заряд на телефоні, оскільки не було ресурсу його заряджати. З цієї причини всі вони протягом тривалого часу користувалися одним телефоном. Зв’язок теж практично був відсутній, але щоранку вони примудрялися відписатися мені та двом моїм сестрам: «Все ок». Щодня ми чекали цієї звістки.

До того ж, ми дуже переживали за маму, оскільки вона знаходиться на замісній терапії, їй потрібні життєво важливі препарати. Але наші переживання трохи пішли на спад, коли одного разу ми отримали повідомлення: «Ліки є на два місяці».

Фрази нашого листування я вишила на підковдрі, яка, я вважаю, несе в собі також символічний підтекст. На своїй машині я вивозила деяких родичів за кордон, і в перервах на відпочинок спала саме на цій підковдрі, розстилаючи її в автівці.

Наразі ця робота бере участь у проєкті Artist Support Ukraine під кураторством Каті Тейлор. Також нещодавно вона була представлена в берлінському артцентрі Alte Münze на виставці сучасного українського мистецтва, присвяченій війні – «Захоплений будинок» (The Captured House).

Також у проєкті Artist Support Ukraine бере участь і моя давня картина із циклу дитячих портретів «Диктатори». Створила я її у 2008 році, у період між двома чеченськими війнами. Наразі, під час війни в Україні, вирішила оновити. Ця робота стала знову актуальною, бо тодішні цитати маленького путіна страшенно подібні до риторики під час війни в Україні. Просто тоді він це сповіщав про Чечню. Ідея даної роботи полягає у причинах вибору добра чи зла у той час, коли людина дорослішає.

Про творчість

Під час війни я не уявляю собі продуктивної творчої роботи. Поки я у Києві – працювати важко.

Про допомогу Україні

Ті роботи, які ми, українські художники, створюємо під час війни, покликані показати всьому світу, що зараз відбувається в нашій країні. Вони приковують увагу до полотна, а відтак – до війни в Україні. Але допомогти своїй країні насправді, так би мовити, ми можемо своїми давніми роботами. Вони набагато активніше продаються на благодійних аукціонах, відтак збирають кошти для підтримки України. В такому випадку схема роботи з аукціонними домами виглядає так: кожен художник на запрошення куратора або аукціонного дому надсилає на аукціон свої роботи, з яких вибір падає на ту, яка найбільше підходить під тематику даного аукціону.

Допомогти своїй країні насправді ми можемо своїми давніми роботами.

Наприклад, 10 квітня у Венеції стартувала виставка Homo Faber, де була представлена ​​моя робота «Nomen». Ця подія є досить популярною серед усіх, хто створює fine art – твори мистецтва та дизайну з використанням традиційних технік.

Нещодавно найвідоміший аукціон у світі Phillips організував благодійний захід Сharity gala for Ukraine’s people and culture. Ця подія складається із двох частин. Перша – експозиція робіт західних художників, де вже зібрали близько 1,5 мільйона доларів на допомогу Україні. Друга – експозиція робіт українських авторів, яка розпочалася 8 травня. Від мого імені тут представлені дві маски – роботи, які я створювала раніше. Скільки коштів вдасться отримати після закінчення цієї експозиції, дізнаємось пізніше. Оскільки всі ці переговори та звітність у відносинах «творець – аукціонний дім» є досить тривалими.

А зовсім нещодавно свої торги оголосив один із найстаріших аукціонів у світі Sotheby’s, на якому представлено мій живопис 2011 року, картина «Обережно, колайдер». Частина коштів з усіх подій, які я перерахувала вище і в яких я беру участь зараз, підуть на допомогу Україні під час війни!