У міжнародний День щастя у Києві відбувся вже традиційний Charity Dinner благодійного фонду «Мамине серце», заснованого Анною Вергельською та Оленою Ющенко. Вечір відбувся за підтримки нового комьюніті  Whats women’s want.

Охочих підтримати ініціативу фундації цього разу приймав панорамний ресторан готелю 11 Mirrors, з вікон якого відкривається чудовий краєвид на історичне середмістя столиці. На гостей чекала приємна атмосфера, частування й подарунки від партнерів – клініки Fantastic You та нішевого бренду Muran.

Окремої уваги заслуговував декор для столу – композиція з весняних квітів від Fiori. Власницею флористичної компанії є Людмила Лазарєва, яка з радістю погодилася долучитися до доброї справи.

Вечір феєрично відкрило танцювальне тріо Revolvers Ballet. Особливою видалася і музична атмосфера у виконанні Alekseеv, Melovin, Bryangin та Bolotin. Ведучими заходу були Іван Унку та Ірина Келлер.

Головною складовою Charity Dinner, як і зазвичай, став благодійний аукціон. Серед лотів – стяг України, пляшка Артемівського шампанського, розкішний браслет від ювелірного будинку Zarina, шовкова хустка від українського бренду Dolya, тризуб «Азов» і навіть протитанковий гранатомет, оздоблений зображенням ляльки-мотанки.

Найбільше учасників заходу привабила картина художниці з Херсона Богдани Баришевої – авторський портрет видатного українського митця Тараса Шевченка. Полотно було створене ексклюзивно для аукціону.

З продажу лотів вийшло отримати близько 313 тисяч гривень – всі кошти спрямують на потреби бійців 110 та 108 бригад.

Збір ще триває й кожен охочий може долучитися, зробивши донат через QR-код, розміщений на сторінці фонду «Мамине серце» в Instagram.

«Цей вечір був особливим, усі запрошені гості були, немов одна велика сім’я, відчувалася дружня і тепла атмосфера. На якусь мить здалося, що ми вже перемогли і війна закінчилась, але, на жаль, наступний ранок у Києві повернув нас всіх до реальності. Ми й надалі будемо робити свій внесок у наближення перемоги, допомагаючи захисникам і постраждалим від цієї страшної війни», – зазначила Олена Ющенко.

«Доброчинність – це, насамперед, уміння відчути чужий біль, надати допомогу, не чекаючи нічого взамін. Не раз чула, що про свої добрі вчинки треба мовчати, бо говорити про власну щедрість – це чванитися. Але я з цим твердженням не згодна. Ті, хто робить добрі справи, мають кричати про це щосили, аби надихати на це й інших людей», – резюмувала Анна Вергельська.

На благодійний вечір завітало чимало медійних гостей, зокрема подружжя Володимира та Олени Горянських, учасниця шоу «Супермама» Юлія Кічіла, Олімпія Вайтмусташ та інші.

Ірина Вінцентік, Анна Глазунова, Ольга Бубликова
Марія Літті
Віталіна Севастянова
Олена й Володимир Горянські
Ліна Шиманська
виступ Revolvers Ballet
виступ Melovin
Яна Бриліцька
виступ Alekseev
Alekseev та діточки агенства Vita models
виступ Bryangin
Ізабелла Соловйова
лот від художника Андрія Їжака «Київ»
Melovin
Юлія Кічіла
Alekseev
Юлія Кічіла
Bryangin, Поліна Горбик
Melovin
Bryangin
Bryangin

Український благодійний фонд «МАМА плюс Я» з Дніпра використовує кожну можливість, аби нагадати світові про болі та проблеми українських дітей, особливо під час війни, коли більша частина фінансування і частка інформаційного простору відведена обороні України. Для цього у віденському ресторані GRND&Schrnk відбувся черговий благодійний гала-вечір Spring for Ukraine. До заходу долучилися ведучі Маша Виноградова та Іван Русанов, співачка Наталі Чорна та ансамбль вокалістів QVART (Наталія Овсяннікова, Таїсія Новачук, Ася Гуторкіна).

Для благодійного аукціону ексклюзивні речі передали Олександр Усик, військові ССО «Азов Харків», Artramus, команда FIORI Austria, компанія Felsner Austria, майстриня Наталія Купцова, юна мисткиня Амалія Горбенко і художниці Інна Сич, Ірина Депко та Оксана Брензович.

Завдяки благодійним внескам і придбаним лотам аукціону було зібрано 9 626 євро. З цієї суми 1750 євро підуть на підтримку військових загону ССО «Азов Харків» та їхніх родин, а 7 876 євро спрямують на допомогу підопічним фонду «МАМА плюс Я» – дітям, які залишаються в Україні під час війни. Звітність про використані кошти можна буде знайти на сайті фонду та на сторінці в Instagram.

засновниця фонду Наталія Сивак
Наталя Сивак та заслужені артистки України Наталія Овчиннікова і Таїсія Новачук
Анна Вергельска
виступ співачки Наталії Чорної
Анна Назарян
Маша Виноградова
юна художниця Амалія Горбенко, ведучі Маша Виноградова та Іван Русанов
один з лотів аукціону, картина художниці Інни Сич
один з лотів аукціону – лялька-мотанка майстрині Наталії Купцової
Наталя Сивак, Наталія Воронова
Анна Вергельська, Ліна Христофорова
торт від Adel Desserts
декор від FIORI

Фото: Аліса Гусєва, Наталія Турчаневич

Привітати Анну прибула переможниця «Танців із зірками» – 2020 та блогерка Санта Дімопулос, директорка конкурсу «Міс Україна Всесвіт» та іміджмейкерка Анна Філімонова, телеведуча й видавниця Ольга Торнер, а також бізнес-леді та власниця мережі магазинів бренду Zielinski & Rozen в Україні Катя Любчик. Замість сюрпризів та квітів іменинниця попросила подруг зробити донати на допомогу ЗСУ чи благодійному фонду Mother Heart, який вони заснували разом із Оленою Ющенко.

Вп’ятером дівчата вирушили до Версалю, де у межах 2-годинної екскурсійної програми їм запропонували не лише поринути в історичні таємниці цього палацу, а й відчути себе справжніми імператрицями, примірявши колоритне архівне вбрання за чаюванням.

Дехто з дівчат, будучи активними блогерками, не забарилися відразу поділитися публікаціями у соцмережах, що викликало бурхливу реакцію, зокрема чимало хейту. Історію швидко підхопили та розтиражували локальні ЗМІ. Так, Санту Дімопулос звинуватили у «особливому ступені цинізму» за пост, зроблений у День пам’яті жертв Голодомору. Як це зазвичай буває в мережі, на тлі скандалу вже нікому не було діла до благодійної та волонтерської діяльності учасниць цієї історії. Позиції подруг розділилися: хтось у відповідь висловився публічно, інші обрали за доцільне промовчати, але жодна з них явно не очікувала таких наслідків.

Ситуація стала нагодою задатися наболілими питаннями, що стосуються не лише публічних людей, а й усіх українців: чи коректно влаштовувати свята, веселитися, а головне – показувати щасливі моменти свого життя та подорожей у соцмережах, коли в рідній країні йде війна? Ми поцікавилися думкою професійних психологів і тепер, коли пристрасті вже вляглися, наводимо на наших сторінках. На додаток до тексту – ексклюзивні кадри з того самого чаювання у Версалі.

Першою з учасниць свята публічно висловилася Санта Дімопулос, зробивши розгорнутий пост в Інстаграмі. Зокрема вона зазначила, що, вирушивши на день народження подруги, випала з порядку денного, тому злощасний пост і був опублікований «не того дня». «Чи зробила я погано що виставила цей пост – ні, чи зробила я помилку, що виставила саме в цей день – ТАК. Тому що це був день пам’яті жертв Голодомору. Моя бабуся пережила їх обидва, тому я дуже добре пам’ятаю і мені не потрібен якийсь спеціальний день для цього», – написала вона, після чого, за її словами, заблокувала безліч ботів та неадекватних осіб, що обсипали її хейтерськими коментарями.

Ось що з цього приводу думають психологи:

У ненормальних обставинах поводитися ненормально – цілком нормально»

Оксана Диптан

практикуюча психологиня, гештальт терапевтка
авторка книг «Квіти брехні» та «Поговоримо про це»

Яким має бути життя під час війни? Це питання одразу заганяє нас у певні рамки та обмежуючі переконання, через які безліч людей не можуть насолоджуватися з цікавістю, з інтересом своїм життям, забороняючи собі те чи інше.

Під час війни життя продовжується і в жодному разі не можна ставити його на паузу! Ми наразі живемо в епоху невизначеності, невагомості – свого роду падіння. Ми піддані стресу та страху перед невідомістю, ми не знаємо, що буде завтра і виникає питання: чи варто включати та розвивати у собі синдром відкладеного життя? Чи варто вмикати страх? Страх засудження, оцінки нашої поведінки, що підживлює нашу прокрастинацію, яка зі свого боку тягне за собою страх наслідків від будь-якої дії і врешті решт людина її не робить. А потім виникає ще один синдром – втраченої можливості, починаються глибокі жалі. Підживлюючись усім цим, людина рано чи пізно опиняється у точці, в якій зі смутком і жалем дивиться на своє життя.

Наша психіка наразі щодня зазнає неймовірно тяжкого удару, не у кожного вона витримує. Але на відміну від фізичного стану, психічний «на око» не оціниш. Дуже важливо розуміти в такі моменти, які механізми запускаються у психіці. Найчастіше спрацьовує механізм заміщення: щоб не відкладати життя на потім, я живу тут і тепер, адже невідомо, що буде завтра. Я живу сьогодні, і сьогодні хочу потрапити у Версаль, на бал до королеви, відсвяткувати свій день народження, та що завгодно.

Під час війни життя продовжується і в жодному разі не можна ставити його на паузу!

Нерідко можна побачити: людям дуже погано, у них велике горе, а вони посміхаються – це і є момент заміщення, хоч виглядає як дисонанс. Як часто артисти, селебриті, роль яких – розважати аудиторію, поховавши сьогодні свого родича, йдуть виступати на сцені й не мають права відмовитися, розвернутися і піти. Наскільки я пам’ятаю, подібна історія траплялася з Адель – у день смерті своєї близької людини вона відпрацювала концерт, веселилася і робила все, чого від неї очікувала величезна аудиторія. І хто може тут бути суддею – добре це чи погано, правильно чи неправильно? У цьому механізмі захисту кожен має свій тригер і війну кожен із нас переживає по-своєму.

Говорячи про роль медійних осіб. Скажімо, хтось із них займається благодійністю і часто можна почути, мовляв, вони «піаряться на благодійності». Але давайте подивимося з іншого боку: якщо не буде таких людей, які демонструють свій внесок, своє волонтерство – багато людей не усвідомлюватимуть, що це важливо, цінно і що це взагалі треба робити. Так само медійні люди показують, що життя продовжується, що жити треба, що ми не повинні сумувати, навпаки – набирати більше сил і енергії, щоб наближати нашу перемогу. У медійних осіб є відповідальність – вони несуть у маси певний стиль поведінки.

Будь-якій людині, яка перебуває під пильним поглядом обивателів, потрібно десь поповнювати сили.

Час від часу я спостерігаю за деякими волонтерами: сьогодні вони «впахують» увесь день на складах, а завтра вирушають на день у Лас-Вегас на концерт – наповнитися. І це не одиничний випадок, коли людина,  віддаючись допомозі своєму народові, знаходить інший простір, де вона перемикається. Творчі, медійні люди віддають аудиторії свій ресурс, емоційну, інтелектуальну та вітальну енергію. Хіба їм не треба десь підживлюватися? Будь-якій людині, яка перебуває під пильним поглядом обивателів, потрібно десь поповнювати сили і тут рецепт у кожного свій: хтось впадає у смуток, хтось усамітнюється і медитує, а хтось – йде в найкрасивіші та розкішні місця та втілює у життя свою мрію.

Якщо не поповнювати свою вітальну енергію, буде емоційне виснаження, вигоряння. Якщо не буде надходження дофаміну, вироблення ендорфінів, серотоніну, людина опиниться у нескінченному коктейлі виживання з кортизолу та адреналіну. Тому я за будь-які внески у своє ментальне здоров’я – емоційні, інтелектуальні, фізичні. У жодному разі не можна забувати про себе!

Звичайно, ніхто не скасовував правила, вони керують нами у соціумі. Але дуже важливо, щоб ці правила не обмежували. Приміром, є правила дорожнього руху і їх дотримуються усі, незалежно від того, керуєте ви «Бентлі» чи переходите вулицю пішки. Горить червоний – усі зупиняються, зелений – переходимо вулицю чи їдемо далі. А ось в Індії має рацію той, хто перший посигналив – такі правила! Це я щодо доречності нашої ситуації: то був День пам’яті жертв Голодомору, і саме цього, певного дня, не варто було оприлюднювати печиво та розкішні чаювання. Але ситуацію можна інтерпретувати та пояснити по-різному.

Я за будь-який внесок у своє ментальне здоров’я – емоційний, інтелектуальний, фізичний. У жодному разі не можна забувати про себе!

У реаліях війни дуже складно однозначно міркувати, що доречно, а що ні. У День пам’яті жертв Голодомору належить хвилина мовчання: кожен згадує, подумки стикається з цим болем, віддаючи данину пам’яті потерпілим предкам. Це вибір кожної людини: хтось хоче цього дня голодувати, а хтось дозволяє собі максимум. Особисто моя бабуся також пережила голодомор. Ми із сім’єю щиро згадуємо її, але у нас це не «голодний» день – навпаки, ми влаштовуємо гастрономічну вечерю. Своєю позицією ми транслюємо: ми пам’ятаємо все, але більше подібного у бік нашого народу не допустимо. Втім я розумію, що публікації дівчат із Версаля для тих людей, які цього дня роблять аскези на згадку про жертв, могли стати потужним тригером.

Кожен із нас переживає важкі події по-різному, а сьогоднішні тим паче. Кожен має свій порядок цінностей і потреб. Я сьогодні стверджую: за ненормальних обставин поводитися ненормально – абсолютно нормально! Рівень тривожності та стресу сьогодні зашкалює і це нормально. Швидше, ненормально, якщо цього немає, тобто людина у завмиранні.

У багатьох психіка регресувала, ми поринули у свою внутрішню дитину і приймаємо рішення саме в цьому стані, в якому нами керує головне бажання – «хочу». Воно, у свою чергу, у дорослої людини зазвичай супроводжується почуттям сорому – а це не вроджене почуття, на відміну від страху, воно соціальне. Тому, коли ми зазнаємо осуду, хейту, важливо усвідомлювати: люди теж судять зі своєї позиції. І ми повинні розуміти, що не можемо у повному обсязі відповідати за почуття іншої людини. Ми можемо стати для когось тригером, але реакція інших людей – це їхня особиста відповідальність.

Саме війна дуже чітко окреслює, що повага і милосердя – насамперед.

Війна – вкрай нетипова ситуація, ніхто не знає, як поводитись, у нас усіх не було такого досвіду. Що помітила: деякі медійні люди просто з художньою легкістю стали вплітати у свою промову раніше неприйнятну ненормативну лексику, й головне, що їм це допомагало! Вони висловлювалися про те, що відбувається, на очах своїх мільйонних аудиторій буквально «благим матом» і ніхто їх не засуджував, так було треба, так знімалася напруга ситуації. Таким чином людина змогла максимально оголити свої почуття та ставлення до реальності. Хтось і досі продовжує транслювати позицію «все погано». Але ж давайте погодимося: є світло наприкінці цього тунелю, у нас за місяці сформувалася чітка віра у перемогу!

Хтось наразі живе у Маямі, хтось – під Черніговом, але кожен із нас поважає позицію іншої людини. Якщо ми цього не робитимемо – як тоді пережити цю війну? Саме війна дуже чітко окреслює, що повага і милосердя – насамперед. Я не кажу, що треба прощати все. Але перед тим як засудити, варто хоча б спробувати стати на місце цієї людини і зрозуміти, що це їй дало, як це допомогло їй у цій реальності, в якій ми всі сьогодні живемо?

Ми не можемо відповідати за почуття інших людей»

Марина Васильєва

психологиня, гештальт-терапевтка, системна сімейна терапевтка

У світі немає горя більшого, ніж війна. Й воно, на жаль, прийшло в дім кожного українця. Хтось сидить під постійними обстрілами, хтось – у своїй холодній квартирі без світла й води, хтось мужньо захищає свою країну на передовій, а хтось їде у безпечне місце. Ми робимо різні вибори, але однаково залишаємося українцями, у чий дім жорстоко і несподівано прийшла повномасштабна війна, зруйнувавши прямо чи опосередковано життя кожного. Вона відібрала стабільність та безпеку. А це – ключові складові психологічного здоров’я людини.

Наше завдання – допомагати нашій психіці, даючи те, чого вона прагне.

Тому, з одного боку, страх і жах ніяк не сумісні з чимось приємним та позитивним. Але не для психіки, яка завжди прагне до зрозумілого та звичного = безпечного. Для того, щоб вижити, вона починає шукати, на що можна спиратися. Це можуть бути банальні рутинні справи: перегляд стрічки в Інстаграмі, спілкування з близькими, ведення блогу, заняття спортом, прибирання або будь-яка інша зрозуміла та звична справа.

Така адаптація – ознака того, що ми вибираємо життя. Наше завдання – допомагати нашій психіці, даючи те, чого вона прагне. Тому дозволяти собі свята та розваги по особливих датах можна і потрібно, адже це важливо – зберігати максимально звичний спосіб життя.

Щодо соцмереж публічних людей: кожна людина особисто несе відповідальність за те, чим ділиться з аудиторією і наскільки це доречно у конкретній ситуації. Давайте не забувати про те, що медійні особи – не роботи, які лише допомагають своїй країні, мотивують аудиторію та співчувають постраждалим. Вони також люди, яким важливо продовжувати жити своє життя. Ділитися радісними моментами зараз складніше. Але це однозначно сміливо і навіть корисно для їхньої психіки. На жаль, ніколи не буде гарантії того, що когось не поранить щаслива подія у вашому житті. Але ми не можемо відповідати за почуття інших людей. Кожен може дбати лише про свої власні.

Медійні особи – не роботи, які лише допомагають своїй країні, мотивують аудиторію та співчувають постраждалим.

І ще важливо не забувати про те, що одне почуття не скасовує інше: те, що сьогодні у людини свято, не відкидає горя, яке зараз перманентно проживає кожен українець. Усі ми знову вчимося жити і радіти, навіть у нашому жорстокому «сьогодні».

Щодо учасниць ситуації та хейту, що полився у їхній бік. У будь-яких взаємовідносинах відповідальність лежить на обох сторонах. Публічна особа відповідає за те, що публікує й коли, тим самим виявляючи повагу до своєї аудиторії. А кожен конкретний фоловер – за свої почуття під час перегляду контенту та лояльне їхнє пред’явлення автору. У ситуації, коли навколо стільки жаху, болю і розрухи, людям загалом дуже важко екологічно сприймати те, що відбувається, а тим паче конструктивно виявляти свою агресію. До того ж, багато хто взагалі не готовий і не здатний проживати весь спектр емоцій, пов’язаних із війною, і це нормально.

Один невірний крок не скасовує всього хорошого, що було зроблено до нього.

Але всі почуття потрібують виходу. І якщо ми не даємо нашій психіці свідомо прожити їх у моменті, вони знайдуть як вийти іншим, не завжди екологічним, способом. Саме тому чимало блогерів і зірок з початком війни стали для деяких людей «грушами для биття». Нас не готували до війни, ми не вміємо в ній жити, лише вчимося. Через незнання, як правильно, людина засуджує вибори інших людей. Так легше прожити своє безсилля та вилити агресію на того, хто оступився чи дозволив собі те, що не дозволили інші. Тож виходить, хейт з боку аудиторії – це захисний механізм, вихід агресії, яка не виявилася вчасно.

Щоб цього уникнути, важливо, по-перше, розуміти, приймати та проживати усі свої почуття. По-друге, пам’ятати про те, хто насправді є нашим ворогом. По-третє, фільтрувати свої підписки та відписуватися від тих, хто дратує чи нецікавий. Це допоможе уникати негативу у своєму житті та заощадить ваш час, який можна витратити на приємних людей, що надихають. А для публічної людини хейт – це болісний і жорстокий результат її вибору чи допущеної помилки. Звичайно, його краще попередити, аніж потім боротися з наслідками. Але якщо вже так вийшло, чесність тут – найкращі ліки. Помилятися – це нормально, один невірний крок точно не скасовує всього хорошого, що було зроблено до нього.

У минулий вікенд заміський комплекс Queen Country Club запрошував світських гостей на вечірку під відкритим небом, кульмінацією якої став live-виступ MONATIK. Серед безлічі гостей, які прийшли потанцювати під улюблені треки артиста, були помічені Санта Дімопулос, Анна Вергельська, Валерія Гузема, а також власник ресторанного холдингу Олександр Орлов. На запрошених чекала спекотна танцювальна атмосфера в сосновому лісі, а до виходу на сцену MONATIK настрій задавали сет від DJ NANA та яскравий перформанс від балету Queen Kyiv.