У Києві в КВЦ «Парковий» відбувся благодійний вечір «Пташок Перемоги», організований спільно з фондами «Мамине Серце» та «Міст Добра». Захід зібрав волонтерів, дипломатів, громадських діячів і представників влади. Серед гостей був третій Президент України Віктор Ющенко.

Подія стартувала з емоційного танцю ветерана ЗСУ Артема Мороза та Поліни Іщенко. Артем, який втратив обидві ноги під час деокупації Херсона, продовжує служити. Цього вечора він уособлював незламність наших воїнів-захисників і нашого народу.

На заході були присутні й бійці Superhumans, які отримали протези завдяки «Пташкам Перемоги». Їхні історії нагадали, зокрема, заради кого працюють фонди та волонтери.

Під час панельної дискусії говорили про роль благодійних фондів і бізнесу в підтримці армії та реабілітації військовиків. Учасники підкреслили, що стійкість України тримається на поєднанні технологій й мужності бійців.

«Вкладайте в причини, щоб потім не вкладати в наслідки. Вкладайте в дрони, щоб потім не вкладати в протезування та розбомблену інфраструктуру», — закликала співзасновниця БФ Dignitas Марія Берлінська.

Після обговорення відбувся благодійний мініаукціон «Наша єдність — наша зброя». На ньому зібрали 745 тисяч гривень. Серед лотів — прапор із підписом Валерія Залужного, рукавички Олександра Усика, марка Кирила Буданова та гітара Святослава Вакарчука. Кошти спрямують на стабілізаційні пункти Keep Life та дрони для штурмових бригад.

Ведучий вечора Тимур Мірошниченко зазначив: «Доки воїни тримають фронт — ми маємо тримати тил. І сьогодні це вдається завдяки тим, хто не стоїть осторонь: донорам, організаторам, меценатам, волонтерам — кожному, хто робить свій внесок».

Фінальним акордом став виступ гурту ВВ: Олег Скрипка виконав пісню «Батько наш Бандера — Україна мати», підсумувавши атмосферу єдності та стійкості, яка стала головним меседжем вечора.

Благодійний фонд «Зростай в родині» запустив соціальний проєкт, що дає можливість українцям допомогти дітям-сиротам, яких після втрати батьків виховують бабусі та дідусі.

Ініціатива отримала назву «Кошик для родини» і передбачає формат щомісячної передплати: благодійники можуть обрати конкретну родину та щомісяця забезпечувати її продуктовим набором.

За даними організації, наразі під її опікою перебуває понад 1700 дітей-сиріт із 11 регіонів України. Більшість із них виховуються літніми опікунами, для кого придбання збалансованого харчування на пенсію — непідйомне завдання. У деяких таких родинах дідусі та бабусі виховують по двоє, а то й п’ятеро дітей.

 

View this post on Instagram

 

A post shared by БФ “Зростай в родині” (@infamily.org.ua)

«Ми хочемо, щоб кожна дитина в Україні, навіть залишившись без батьків, могла зростати в любові, турботі й з повною тарілкою», — зазначили у фонді.

Українці, які прагнуть допомогти, можуть «взяти під опіку» родину. Щомісячна допомога залежить від кількості дітей: 1500 грн — для однієї дитини, 2000 грн — для двох, 3000 грн — для трьох.

Щоб приєднатися до проєкту, потрібно заповнити коротку анкету за посиланням на сайті фонду.

30 серпня 2024 року убито художницю та поетку з Харкова Вероніку Кожушко. Це болісна втрата для всієї країни.

Щоби зберегти пам’ять про талановиту українку, ушанувати всіх, хто зробив вагомий внесок у розвиток вітчизняної культури, батьки Вероніки, Харківський ЛітМузей та фонд Сергія Жадана ініціювали створення премії «Генерація Ніка». Її щороку присуджуватимуть молодим художникам та письменникам віком від 16 до 21 року за «творчий дух неспокою, сміливість і небайдужість».

До участі в конкурсі приймаються тексти (поезія або проза), роботи живопису, графіки та диджитал, створені впродовж 2024 року. На сайті премії зазначено також, що митцям не обов’язково мати вже опубліковані праці або ж брати участь у виставках. Лауреат отримає грошову винагороду, диплом та статуетку «Генерація Ніка».

Кандидатів на премію можуть висувати приватні особи, культурні організації, а також самі митці.

Фото: Харківський ЛітМузей, Благодійний фонд «Ніка Генерація»; Instagram:@vwlerki.ph

Напередодні у КВЦ «Парковий» відбулася презентація благодійного фонду «Фонд Катерини Осадчої». Фундація працюватиме відразу за двома напрямками – допомога у пошуку зниклих та опіка над дітьми, які залишилися без батьків. Об’єднання цих ініціатив проєкту в один фонд дозволить розширювати співпрацю з державними органами, залучати міжнародних партнерів задля вирішення проблем та допомагати ще потужніше.

«За півтора року існування проєкту «Знайти своїх» ми отримали і обробили 7818 заявок. Нами знайдено 3299 цивільних людей. Перші наші успіхи  – і ми стрибали від щастя, зараз це стало системою і я дуже радію, що ми продовжуємо допомагати і не зневірюємось. Це дуже непростий напрямок, а зараз шукати людей стало ще складніше. Місяць тому Рада Європи визнала цивільний полон злочином проти людяності. Це великий крок і далі ми будемо працювати над тим, щоб про цивільний полон говорили більше. Дуже важливо проводити паралелі між Україною і Ізраїлем. ХАМАС взяв в заручники 260 цивільних людей і про це говорить весь світ, а наших цивільних полонених більше 7 з половиною тисяч» – говорить героїня нашої свіжої діджитал-обкладинки Катерина Осадча про проєкт «Знайти своїх».

Фонд Катерини Осадчої співпрацює із фондом «Твоя опора». Обидві фундації працюють над проблемою сирітства в Україні, зокрема купують житло для дитячих будинків сімейного типу. Наразі команда у процесі купівлі одразу трьох будинків для багатодітних сімей з усиновленими дітьми, які через російську агресію лишились без житла.

«Я не відчуваю, що це зробила я. Це зробили всі небайдужі українці, бізнесмени, фонди. Це велика команда, яка підтримує ініціативу. Але я відчуваю неймовірну радість, що ми можемо допомагати та крок за кроком здійснювати мрії багатодітних родин, які виховують усиновлених дітей», – розповіла Катерина.

Окрім цього, Катерина Осадча з командою також відкрила перший пілотний Центр психологічної, соціальної та юридичної допомоги дітям і батькам різних сімейних форм виховання. Тепер сім’ї, які усиновлюють дітей, будуть мати змогу звернутися за будь-якою допомогою до спеціалістів.

Підтримати Катерину в цей важливий для неї день прийшли віце-прем’єр-міністр Ірина Верещук, яка була поруч і допомагала проєкту всі ці півтора роки, губернатор Київської області Руслан Кравченко, телеведучий Тімур Мірошниченко зі своєю дружиною Інною, режисер Маріупольського драматичного театру Анатолій Левченко, телеведучий Андрій Бєдняков, дизайнерки Катя Сільченко та Ельвіра Гасанова, шоумен і за сумісництвом чоловік Каті Юрій Горбунов і не тільки.

Тімур та Інна Мірошниченки
Катя Осадча і Катя Сільченко
Юрій Горбунов і Катя Осадча
Катя Осадча і Ельвіра Гасанова
Катя Осадча і Андрій Бєдняков
Руслан Кравченко і Катя Осадча
Катя Осадча, Тімур та Інна Мірошниченки
Юрій Горбунов
Катя Осадча і Катерина Павліченко
Катя Осадча і Ірина Верещук
Андрій Бєдняков
Катерина Павліченко
Ірина Верещук
Катя Осадча і Юлія Вірц
Катя Осадча
Катя Осадча
Катя Осадча
Катя Осадча
Катя Осадча
Катя Осадча
Катя Осадча
Катя Осадча

Фото: Олександр Демиденко

Благодійний фонд «За справедливість», який було засновано Амаль та Джорджем Клуні у 2016 році, подав три позови до федеральної прокуратури Німеччини з проханням розслідувати військові злочини російських окупантів, скоєних у кількох регіонах України.

У відповідній документації міститься детальний опис того, що сталося, та дані про ймовірних злочинців. Крім того, справи містять свідчення свідків та експертів, супутникові зображення, інформацію, отриману завдяки OSINT-розвідці.

Перший випадок стосується обстрілу ракетами Х-22 селища Сергіївка на Одещині влітку 2022 року, внаслідок якого загинули 22 особи та ще 40 отримали серйозні поранення.

Друга справа стосується катувань та страт чотирьох місцевих жителів під час окупації Харківщини з березня по вересень 2022 року.

Також до прокуратури були передані свідчення про страти, катування, сексуальне насильство, мародерство та інші злочини під час окупації Київської області у березні минулого року. У справі зафіксовано вбивства щонайменше 28 осіб, п’ять випадків зґвалтування, а також тортури восьми людей.

Якщо в Німеччині визнають докази, подані проти конкретних підозрюваних, переконливими, вони можуть відкрити кримінальне розслідування та видати ордери на арешт, у тому числі міжнародні через системи Європолу та Інтерполу. Ордери на арешт будуть дійсні як у Німеччині, так і за її межами.

Додамо, всі три заяви було подано до прокуратури Німеччини, оскільки у німецькому законодавстві закріплено принцип універсальної юрисдикції – правоохоронні органи країни можуть розпочати кримінальне розслідування за фактом злочинів, скоєних за межами Німеччини незалежно від громадянства підозрюваних чи потерпілих.

За майже 8 років роботи допомогу у «Місті добра» отримали близько 5000 мам та понад 8000 дітей. А після повномасштабного вторгнення тут знайшли прихисток сотні малят із дитячих будинків, які були евакуйовані з тимчасово окупованих територій, а також сотні безпритульних тварин. Марта 24/7 присвячує себе своєму дітищу, адже історія кожного жителя шелтеру для неї ніби особиста. 

Про витоки «Міста Добра» та його трансформацію впродовж війни, дружбу із селебриті та власну родину, щемливі історії «випускників» і фінансування благодійного фонду – на всі ці теми наша сповнена світла героїня відверто поспілкувалася з INSIDER.UA і вселила віру в те, що немає нічого неможливого!  

Про власну благодійність у юні роки 

Здається, до «Міста Добра» я йшла з народження – такі ідеї не виникають миттєво. Сама я з маленького містечка Рогатин, що на Івано-Франківщині. Моє дитинство не було легким, тому я розумію своїх підопічних на дуже особистому рівні. Змалку мені хотілося допомагати іншим.

Мені здавалося геть неправильним, що деякі з нас такі обділені долею, я намагалася таким людям допомагати, особливо дітям. Всі сусіди знали мене як дівчинку, яка дружить з тими, з ким, як казали, «дружити не можна». Але я знала, що це не погані люди. Просто бідні. Коли подорослішала, зрозуміла, що віддавши цукерку чи подарувавши іграшку, біди не вирішиш.

Тоді ще я мала не такі плани на життя, допомогу іншим я розглядала суто як додаткову діяльність. Спочатку в моєму оточенні сформувалась невеличка волонтерська група і ми разом намагалися щось змінювати в житті людей, які потребували допомоги. Та ми швидко усвідомили: аби реально змінити ситуацію, потрібна системна робота, юридична особа і розуміння, як правильно все організувати.

Так з’явився благодійний фонд «Я – майбутнє України» – організація, яка допомагає дітям з незаможних родин. На початку роботи фонду я все ще бачила його ніби хобі, але в певний момент зрозуміла: треба робити вибір. Якщо хочу досягати справжніх змін, фонд має займати більшість часу і сил. Тепер він займає майже весь час і сили! (сміється) 

Про створення «Міста Добра»

«Місто Добра» виникло з необхідності. Ми допомагали жінкам, які вимушені були віддати дітей до дитячого будинку через домашнє насильство, бездомність чи бідність. Та з часом зрозуміли: всі курси, гуманітарна допомога, консультації юристів чи психологів не дають відповідного ефекту, бо немає первинної умови – безпечного місця, де ці зміни зможуть увійти в життя людини.

Так, спочатку ми винайняли кімнатку одній дівчині, потім така сама потреба з’явилась для другої і третьої, тому ми орендували перший будинок для шелтеру. Це був довгий квест, адже ніхто не хотів здавати дім, коли дізнавався, для чого орендуємо. Всі казали: «Гарна справа, але не тут…» Дякую людям, які були першими, хто повірив в нас!

Ми довго і наполегливо йшли до мети побудувати власний будинок: адаптований під потреби, без необхідності платити за оренду та без страху, що його прийдеться колись звільнити. Коли такий дім з’явився, зрозуміли, що потрібен ще, і ще один… Ми від початку розуміли, що наша мета – допомагати дітям із бідних сімей. Багато хто в Україні, живучи в містах, навіть не уявляє, наскільки велика кількість таких сімей в нашій державі.

Немає коротшого шляху до здорових і забезпечених необхідним дітей, ніж успішність їхніх матерів.

Ми регулярно отримуємо запити про допомогу у розмірі двох-трьох тисяч гривень, які в прямому сенсі можуть врятувати чи докорінно змінити життя дитини. І ця мама б’ється, збирає буквально по п’ять гривень, а тут раптом, скажімо, потрібна процедура дорожчає і все – шанс втрачено. А від цієї процедури залежало, чи буде дитина чути, бачити, ходити. Але просто оплата потреб чи гуманітарна допомога зазвичай не змінює загальний курс життя дитини. Вона допомагає поліпшити здоров’я чи пережити сьогодні або завтра, але не змінює потенційного майбутнього.

Що його змінює, так це успішність мами. Немає коротшого шляху до здорових і забезпечених необхідним дітей, аніж успішність їхніх матерів. Це доводять численні дослідження по всьому світу і наш особистий досвід: якщо хочемо кращого майбутнього для дітей, маємо вкладатися у розвиток і освіту жінок.

Про дружбу фонду із селебриті

В питаннях публічності фонду та його виходу у медіапростір, ми «неправильний» фонд, бо робимо все не так, як радять професіонали! (сміється) Ми не витратили на свою публічність ані копійки, в нас немає маркетолога чи піарника, рекламного відділу, ми не купляли жодних ефірів, публікацій чи реклами в інформаційному просторі.

Я навіть не дуже люблю відвідувати публічні заходи. Ходжу, бо знаю, що маю це робити, аби знайомити людей з нашою діяльністю. Перебуваючи там, весь час думаю: карще б бути зараз в «Місті Добра» чи поїхати по селах. Наша публічна діяльність – це наші соцмережі, мої та фонду. Ну і те, що люди про нас розповідають одне одному. Вважаю, головне – аби була справжня робота, про яку можна розповісти, а кому розповідати, знайдеться.

Свою роботу з відомими українцями ми почали зі спільного проєкту із фотографинею Дашою Тендітною. Ми знімали дітей з інвалідністю разом із їхніми кумирами, в декораціях їхньої мрії. Телеведуча Яніна Соколова поливала троянди разом із дівчинкою, яка мріяла стати садівницею. Співак Дмитро Монатик разом із малечею перетворився на Гаррі Поттера, а музикант Фагот вчив свого підопічного бути справжнім байкером. Завдяки цьому проєкту ми зібрали гроші на земельну ділянку, на якій побудували «Місто Добра».

Чимало зірок з того нашого першого проєкту залишилися з нами, вони слідкують за нашою діяльністю і активно долучаються до неї. Завдяки Вірі Брежнєвій у нашого третього корпусу є дах, а у четвертого – евакуаційні сходи, а ще – багато стільців для годування малечі.

Чимало зірок слідкують за нашою діяльністю і активно долучаються до неї.

Завдяки співачці Світлані Тарабаровій незабаром у нас з’явиться загальна музична та звукова системи оповіщення. Також регулярно підтримує нас і дає благодійні концерти музикант Олег Скрипка. Ми даємо можливість кожному робити те, що йому особливо відгукується і формуємо з людьми справжню дружбу, аби вони могли приїздити до «Міста Добра», як до ще одного свого дому.

Як отримати допомогу від «Міста Добра»

Мами з дітьми потрапляють до нас найрізноманітнішими шляхами: їм нас радять незнайомці, медсестри в лікарнях чи коментатори у соцмережах, вони знаходять наш сайт або ж нам про них розповідають місцеві служби, поліція, медики та небайдужі люди. Шлях у всіх різний. Ми намагаємося не відмовляти у допомозі. Я просто не можу відмовити людині, яка перебуває у відчаї.

Потрапити до нас просто: звернувшись за контактами, вказанними у соцмережах чи на сайті, й розповісти про свою ситуацію. З цього загалом і починається наша робота: ми з’ясовуємо, що саме потрібно жінці – гуманітарна чи медична допомога, або приют у шелтері. Документи, які ми запитуємо, відрізняються у кожному конкретному випадку. До нас колись приходили нужденні навіть без паспорту, і ми допомагали. Тож, виходимо завжди з того, що жінка має «на руках». Обов’язковою є лише довідка про стан здоров’я, на відсутність інфекційних хвороб. Якщо немає можливості її отримати, ми і з цим допоможемо.

Якщо ми хочемо кращого майбутнього для дітей, ми маємо вкладатися в розвиток та освіту жінок.

Потім треба підписати згоду з правилами центру, адже дисципліна у нас серйозна. Категорично не можна вживати алкоголь чи палити, потрібно працювати (допомагати на кухні, прибиратися, займатися дитиною) та виконувати призначення лікарів, психологів.

Кожна жінка має індивідуальний план розвитку, і хоча ми розуміємо, що у всіх різний темп і різні потреби, занадто байдикувати не даємо. Якщо ж ми допомагаємо поза межами центру, то перевіряємо запити через місцеву владу, поліцію, сусідів, можемо і священика місцевої церкви набрати, аби отримати про родину більше необхідної інформації. Наша команда – справжні детективи. Працювати з людьми завжди складно, але рятує досвід.

Якщо у нас немає вільних кімнат, шукаємо місця, де можна поселити жінок. Якщо до тебе приходить матуся вся в синцях, із заплаканими дітьми, як тут скажеш: «У нас немає місця»? Тому ми постійно ростемо – є мотивація допомогти якомога більшій кількості людей. Після прибуття до центру ми даємо жінкам трохи часу на відпочинок: поспати, поїсти, відчути себе в безпеці. А ми тим часом знайомимося з родиною і окреслюємо її потреби.

Спочатку, звісно, закриваємо термінове: медичні та психологічні потреби, або ж оформлення документів. Потім складаємо індивідуальний план розвитку, дивлячись, що стоїть на заваді їхньому нормальному життю та інтеграції в суспільство: аб’юзивні стосунки, відсутність у жінки навіть шкільного рівня освіти тощо. Вирішуються ці проблеми дуже по-різному. Тож, беремо цей план і згідно з ним працюємо. Родина йде від нас лише тоді, коли відчуває готовність до вільного «плавання».

Всі ситуації дуже різні. Комусь треба просто видихнути на кілька місяців, відчути підтримку і захист – і вони вже готові будувати своє життя самі. А комусь потрібно багато часу на здобуття професії і навичок самостійного життя. Часто перші кілька місяців оренди вже самостійного житла родини оплачуємо ми, аби у мами був час сформувати резервні кошти на майбутнє. Навіть після випуску ми підтримуємо зв’язок із нашими «випускниками», до яких завжди готові прийти на допомогу.

Про щемливі історії «випускників» 

Станом на сьогодні близько 5000 мам є «випускницями» «Міста Добра». Їхніх історій вистачить на найдраматичніший серіал, в кожній серії будуть і сміх, і сльози, і карколомні повороти сюжету. Як і всі, я люблю історії зі щасливим кінцем. Мені складно обрати серед них улюблені, всіх цих жінок люблю, як рідних.

Сьогодні чогось згадала про Оленку, вона – сирота. Її покинули в пологовому будинку ще немовлям. Вона ніколи не бачила свою маму, виросла в інтернаті, де була неодноразово зґвалтована і принижена. Там їй сказали, що вчитися їй все одно не треба, освіта їй ніколи не знадобиться. Випустившись звідти, Оленка не мала ані допомоги, ані підтримки, наодинці зі своєю бідою.

Протягом трьох років вона поневірялася вулицями, поки не зустріла, як тоді здавалося, своє кохання. Та з часом чоловік і свекруха стали докоряти їй за те, що вона безхатченко, без рідних, і не рівна їм. Чоловік став вчиняти насилля і приводити своїх друзів для спільної розправи над жінкою на очах дітей.

Олені вдалося втекти з двома донечками. Проте це змусило її знову поневірятися по закинутих домах, ховаючись від принижень і побоїв чоловіка. Щоб заробити та прогодувати дітей, вона погодилася стати сурогатною мамою. Але замість допомоги отримала нові неприємності: клініку арештували за шахрайство, Олена отримала відмову «замовників». Йти їй не було куди.

Хочу, аби «Місто Добра» жило ще багато років і після мене. Аби це було місце, яке дає любов і світло протягом століть.

Вона опинилася у Києві – одинока, вагітна, в хостелі, з загрозою втрати дитини, без грошей і в розпачі. До лікарні її не брали – не мала грошей. Та Олені вдалося вчасно знайти контакт «Міста Добра». Завдяки підтримці волонтерів, вона з дітками прибула у Чернівці і оселилася у нас. Тепер вони в безпеці, у них є дім. Олена народила третю дівчинку, яку залишила собі, назвала Даринкою. Старші дівчата обожнюють свою сестричку і всіляко допомагають матусі розпочати нове життя. Ось так «Місто Добра» розриває коло сирітства і насильства. Діти Олени виростуть в любові, на них чекає зовсім інше майбутнє.

Про команду «Міста Добра»

Команда в мене дивовижна! Це люди, без яких всього цього б не було: це і працівники фонду, і працівники шелтеру. Загалом у «Місті Добра» працює з півсотні людей. Найбільше у нас нянь-доглядальниць – 28 співробітниць. Вони працюють з дітьми з евакуйованих до нас дитячих будинків. Це малюки від 1 місяця до 6 років, які потребують постійної уваги, тож няні працюють у три зміни, цілодобово. Вони, як і весь наш персонал, пройшли психологічну і медичну перевірку та підготовку, а також перевірку з боку поліції.

Діти потребують постійної уваги, тому няні працюють у три зміни, цілодобово.

Багато у нас і вчителів, бо наразі таку кількість дітей як у нас, не прийме жоден міський садок, тож маємо його прямо тут. Також маємо художню школу – уроки танців, співу, театру, малювання. А ще – спортивні заняття. Більшість дітей потребує допомоги, щоб вони змогли піти у звичайну школу.

Наприклад, у нас наразі живуть діти з Бахмуту і Красногорівки Донецької області, які майже рік провели у підвалах. Вони мають наздогнати шкільну програму, перш ніж повернутися до школи. У нас на цей випадок є цілий штат вчителів і тренерів.

Також в команді – дитячі та дорослі психологи, які постійно працюють за нашими підопічними. Маємо охорону, адже багато хто у нас переховується від домашнього насильства і потребують належної безпеки. Є медичний персонал – педіатри, які працюють цілодобово, медсестри, реабілітологи. Певний час ми зверталися до медичних центрів і лікарень, але зрозуміли, що з наявною кількістю дітей слід мати штатних фахівців.

Весь персонал отримує зарплату, це питання дуже важливе для нас.

Нам вже вдалося поставити на ноги кілька дітей із дуже тяжкими діагнозами. Для малюків, позбавлених батьківського піклування, готують кухарі, а для родин – самі мами, які також іноді отримують уроки та настанови від наших професіоналів. Звісно, маємо також водіїв, юристів, бухгалтерів, адміністраторів тощо. Всі ці люди отримують зарплату, це питання дуже важливе для нас.

Ми транслюємо: наші мами мають йти у великий світ, працювати і бути самостійними громадянками. Для цього їм потрібні приклади для наслідування, тож наші співробітники виступають ще й прикладами людей, які люблять свою роботу і піклуються про свою родину. Іноді випускниці «Міста Добра» стають його працівницями.

Ми зокрема пропонуємо нашим донорам взяти на себе чиюсь зарплату, якщо в них є можливість підтримувати нас щомісячно. Тож, є люди та бізнеси, які оплачують щомісячну зарплату вчителям, реабілітологам тощо.

Про фінансування «Міста Добра»

«Місто Добра» жодним чином не фінансується державою, всі кошти йдуть з донатів. Зараз у нас одночасно живе понад три сотні людей і близько 35 тварин, тож йдеться про сотні тисяч гривень щомісячно. Наш бюджет дуже нестабільний. По-перше, під час війни збільшилась плинність людей, родини до нас приходять і йдуть.

По-друге, ми постійно в процесі будівництва. Зараз ми закінчуємо реабілітаційний центр і одразу починатимемо зведення початкової школи – дітей така кількість, що возити їх в якийсь міський заклад дедалі складніше. Також наразі збираємо на проведення водогону – це значно здешевить нам споживання води, але зведення обійдеться щонайменше у два мільйони гривень.

По-третє, ми просто не можемо дозволити собі економити на дітях. Багато хто з них ніколи не харчувався повноцінно, що дуже впливає на стан їхнього здоров’я. Тож слід забеспечувати їм повноцінне і різноманітне харчування: м’ясо, молочну продукцію, свіжі овочі та фрукти.

Ми просто не можемо дозволити собі економити на дітях.

Ми не закупляємо одяг на опті, хоча так було б дешевше. Але тоді всі діти одного віку чи розміру ходитимуть в однакових речах, ніби ми в’язниця чи черговий сиротинець. Ми даємо дітям можливість самим обирати собі одяг на виїздних шопінгах, вчимо їх бути відповідильними за себе і свій вигляд. Заняття співом потребують музичних інструментів, а малюванням – буквально кілограмів фарб.

По-четверте, медичні потреби абсолютно непередбачувані. То нова мама потребує операції для відновлення зору, то приїде дитина, яка ніколи не була у стомалога, то в притулок потрапить собака з перебитим хребтом. Це витрати, які не можна відкладати чи нехтувати ними, вони з’являються несподівано і ми завжди орієнтуємося на те, що маємо станьом на сьогодні.

Наприклад, хтось із фермерів вирішив подарувати нам місячний запас капусти – це вивільнює гроші, аби докупити вертикалізатор для реабілітації чи новий очищувач повітря. Кошти потрібні постійно у колосальних масштабах. Наприклад, одних тільки яєць за місяць з’їдають до двох тисяч штук! Пральний порошок вимірюється навіть не кілограмами, а вже центнерами з такою кількістю малечі.

Жодні кошти з фонду ніколи не йдуть на утримання мене чи моєї родини, навіть з тих офіційних 20%, які регламентуються законом.

Після початку повномасштабного вторгнення ми прийняли вихованців вже трьох дитячих будинків, вивезених з лінії фронту. Наше «Місто Добра» прилаштоване для адаптації родин до нормального життя й зазвичай дітей в нас доглядають їхні мами, а за дітьми-сиротами доглядати було нікому, здебільшого персонал дітбудинків з ними не приїхав.

Ми були вимушені наймати додаткових співробітників, що колосально збільшило щомісячний бюджет шелтеру. І це в період війни, коли люди, які раніше нам допомагали, самі зверталися до нас по допомогу. Але ми вистояли і вирішили, що вкладемо максимум у лікування та адаптацію цих дітей, аби збільшити їхні шанси на усиновлення. За більш ніж рік війни з нашого центру усиновили вже 47 діток!

Ми намагаємося знаходити додаткові фінансові джерела: пишемо новим компаніям, звертаємося до іноземців, розповідаємо про себе. Як не дивно, завжди знаходяться нові донори і майже завжди вони повертаються до нас знов. Якщо хтось хоча б раз приїхав до «Міста Добра», він стає частиною нашої родини.

Щодо мене особисто: жодні кошти з фонду ніколи не йдуть на утримання мене чи моєї родини, навіть з тих офіційних 20%, які регламентуються законом. Скоріше навпаки, сімейний бюджет часто потерпає, коли в мене з’являються невідкладні потреби у фонді. У нас із чоловіком є родинний бізнес у рекламі та сфері HoReCa, саме він дає мені змогу бути на 100% залученою у роботу фонду.

Про власну родину 

Якби не було моєї родини, моїх чоловіка та донечки, то і «Міста Добра» таким, яким воно є зараз, не було б. Я вірю, що небо посилає нам на шляху тих людей, які потрібні, аби ми виконали задум небес. Мій чоловік – моя головна опора, підтримка, натхнення, найбільший фанат. Коли у мене опускаються руки, саме він нагадує, що це дрібниці і в нас усе вийде. Він – бізнесмен, займається рекламою і поліграфією. Надзвичайно професійна і дотошна людина, яка слідкує, аби все було виконано на найвищому рівні. Це ставлення він переносить і на роботу з фондом.

Звісно, якщо дружина живе чимось, чоловік не може лишатися осторонь. Це основа міцного подружжя: вам має бути цікаво, чим живе ваш партнер. Він знає всі деталі і нові задуми, підказує, радить, ділиться думками. А ще він – мій балансир. Коли я занадто глибоко «пірнаю», не піклуюсь про себе, забуваю поїсти – саме він каже мені зупинитися, видихнути і відновити сили. Адже якщо витратиш всі сили, не буде що дати іншим.

Основа міцного подружжя: вам має бути цікаво, чим живе ваш партнер.

Донечка у нас виросла така сама як і ми! (смієтсья) Деніза з найменших років дуже зосереджена на допомозі оточуючим. Може віддати абсолютно нову іграшку, якщо вирішить, що іншій дитині вона потрібніша. Вона так само, як і ми, обожнює тварин. Іноді я спостерігаю за нею і тихенько радію, що не зважаючи на наше з чоловіком завантаження і постійну нестачу часу, ми виховали її такою, як мріяли – перш за все доброю людиною.

У нас в родині є ще одна дитина – Сенді. Ми її не вдочеряли, а взяли під опіку з Олешківського дитбудинку, це було кілька років тому. Їй було 17 років, вона закінчувала інтернат. За станом здоров’я надалі держава пропонувала їй жити або в психлікарні, або в будинку для пристарілих, бо тільки там могли надати відповідний догляд. Та дівчинка була така розумна, талановита, що ми не могли цього допустити. Хотіли, аби вона навчалася далі і жила повноцінним життям, тож ми взяли її під своє крило.

Нічого не заряджає так, як бути серед щасливих дітей! Це дає змогу рухатися вперед.

Ми не вагалися – відчували, що дитина нас потребує. Коли робиш те, що відчуваєш правильним, тоді і страху немає. Після оформлення опіки ми, звісно, зробили все задля покращення її здоров’я. Але, на жаль, технологій, які б поставили на ноги після такого переламу хребта, поки не існує.

Проте Сенді і так живе повним життям: співає, танцює сидячи, навчається. Планує стати соціальною працівницею і допомогати іншим, а нещодавно виграла грант на навчання молоді танцям на кріслі колісному. А ще вона вийшла заміж за нашого захисника, він наразі на фронті. Сенді – частина нашої родини! Дуже нею пишаємося, завжди на зв’язку, хоча тепер вона живе в іншому місті.

Про відновлення власного ресурсу 

Я людина дуже емоційна, регулярно переживаю злети і падіння. Але з іншого боку я – дуже віруюча. Певна, що небеса мають на все відповідь і свій план, все відбувається не просто так. До цих думок я звертаюся, коли мені особливо складно. Постійно чути історії наших підопічних, бачити біль, через який вони пройшли, буває дуже тяжко. Але нічого не заряджає так, як бути серед щасливих дітей! Це дає змогу рухатися вперед. Іноді я просто приходжу до найменших жителів «Міста Добра», сиджу серед них, дивлюсь на них – вони такі маленькі, такі беззахисні, такі яскраві і чисті, і мені легшає. Для них я можу звернути гори.

Також дуже допомагають регулярні поїздки по селищах. Їду до бідних родин, але водночас дивлюсь на нашу українську природу, знайомлюся з неймовірними людьми. Дуже люблю наш край. Також, звісно, мені допомагає триматися «на плаву» родина. Вони – мій тил і опора.

А ще дуже люблю тварин, у мене вдома дві собаки і кіт. А тепер ще й цілий притулок в «Місті Добра». Як можна опускати руки, коли хтось дивиться на тебе так, як собаки дивляться на людей? Мені хочеться бути тією людиною, якою вони мене вважають!

Втім іноді буває особливо тяжко, тоді чоловік хапає мене і везе у невеличку відпустку, аби я могла підзарядитися і трохи видихнути. За це я вдячна і йому, і моїй команді, яка в цей час тримає все на своїх плечах.

Про трансформацію «Міста Добра» під час війни

Лютий 2022-го був для нас таким самим шоком, як і для всієї країни. Ми перебуваємо далеко від лінії фронту, але весь цей жах команда буквально пропускає крізь себе. На той момент ми планували навесні відкрити другий корпус – швейну школу для мам, поєднану з яслями, і розпочати створення «Міста Добра» у ще трьох містах. Хочемо, аби на країну було хоча б п’ять-шість подібних центрів. Всі ці плани ми були вимушені відкласти.

Перше, що ми зробили з початком повномасштабного вторгнення – почали приймати родини з дітьми з усієї країни. За цей час тимчасовий прихисток у нас знайшли понад три з половиною тисячі людей. Приїздили мами з дітками, цілі родини, люди з тваринами – ми приймали всіх, кого могли. З собою вони «привозили» страшні історії.

У нас певний час жила мама, на очах якої росіяни застрелили її 8-річного сина, чоловіка і їхнього собаку. Вона єдина вижила. Ми питали її, чи не хоче вона, аби ми пошукали їй окреме житло, бо, напевно, бути весь день серед дітей їй складно. Вона ж відповідала, що ні, адже це центр для мам, а вона – мама.

По-друге, прийом дитячих будинків. Нова галузь роботи і абсолютно нові для нас виклики. По-третє, сильно розширилася наша гуманітарна програма. Стало значно більше людей, які потрібують допомоги їжею і найнеобхіднішими речами. До того ж, ми регулярно відправляємо гуманітарну допомогу у прифронтові та деокуповані райони. Але, як не дивно, розвиток центру з того моменту не те що не спинився, він прискорився!

На сьогодні у нас на території вже шість корпусів. Ми облаштували повноцінний притулок для врятованих тварин, підключилися до центральної каналізації, труби до якої тягнули більше двох кілометрів! Зараз працюємо над підключенням до водопостачання. Разом із «Датагруп» розпочали проєкт «Наші діти», а межах якого підтримку отримує малеча, яка втратила одного чи двох батьків у цій війні. Вже виплачено понад 10 мільйонів стипендій. Ми не спиняємося, бо кожного дня – перемога ближче, а у нас ще багато роботи!

Про свою найбільшу мрію

Я ніколи не планувала пишатися якимись своїми вчинками. Роблю те, що маю робити, бо вірю, що це моє покликання. А мрію, перш за все, про перемогу. Щоб Україна зажила мирним життям і ми всі об’єднаємося навколо створення нового майбутнього для дітей в нашій країні. Вірю в те, що будуть прийняті законодавчі зміни, які захистять дітей і допоможуть їм. І вірю в те, що Україна буде країною щасливих дітей.

Якби у мене були всі можливості і нескінченні кошти, насправді, я робила б те саме, що роблю зараз. Створювала б місця любові для людей і тварин, для беззахисних і нужденних. Всі гроші я б вкладала у придбання землі, аби «Місто Добра» розросталося, і в підготовку професіоналів, аби допомагати його жителям.

Я б воліла зробити «Місто Добра» абсолютно автономним – з сонячними батареями, з власною водою, зі своїм городом та худобою, які би забезпечували овочами, молоком та сиром. З професійним швейним цехом, школою та медичним центром. Хочу, аби «Місто Добра» жило ще багато-багато років і після мене. Аби це було місце, яке дає любов і світло протягом століть. Дуже боюсь чогось не встигнути за таке коротке людське життя, але намагаюся зробити якомога більше!

Фото: Даша Тендітна

З перших днів війни наша героїня не припиняє бути інформаційним, соціальним та благодійним «рупором» українців на усіх можливих майданчиках: у соцмережах, в інтерв’ю для міжнародних видань, на своєму авторському YouTube-каналі, а найголовніше – відачайдушно занурюється у діяльність власної благодійної фундації, до вторгнення – наймаштабнішої в Україні з протидії будь-якому виду насильства. Починаючи з березня «Фонд Маша» цілком перефокусувався на потреби воєнного часу й наразі надає значущу допомогу по кількох напрямках, додаючи максимальних зусиль, щоб зберегти фізичне та ментальне здоров’я нації. 

На прохання INSIDER.UA Маша розповіла, як під час війни змінилася статистика щодо домашнього насильства, які проєкти фундації наразі діють для допомоги жінкам та дітям, чому так важливо донатити не лише на фронт, а й на тил, хто з селебриті найбільше вразив сумою пожертви й чи чекати нам їхньої колаби з Притулою? Також вона поділилася, як відновлює свій фізичний та емоційний стан та про що найбільше мріє після перемоги.

Про роботу «Фонду Маша» під час війни

У 2022 році у нас було дуже багато планів, які перекреслила війна. Я й досі пам’ятаю березень, коли винесла на обговорення всієї команди пропозицію, що ми трохи «припарковуємо» всі наші плани та стратегії щодо домашнього насильства і починаємо займатися війною. Усі одностайно підтримали мене. З того часу ми почали допомагати на усіх «фронтах»: евакуація, гуманітарна допомога у різні міста та області країни, психологічна реабілітація дітей та жінок, освітні та творчі заняття для дітей, закупівля необхідних пакунків для малят тощо. Це було схоже на тушіння пожеж.

Ми співпрацювали виключно з перевіреними волонтерськими організаціями: зв’язувалися з ними, віддавали їм вантажі, вони розподіляли по родинах, по людях, які були в окупації, по бомбосховищах. Такий наш березнево-квітневий марафон почав виокремлювати різні напрямки, за якими фонд почав слідувати. На сьогодні «Фонд Маша» – це три напрямки: діти, підлітки та жінки.

Щодо дітей – то це гуманітарна допомога для малечі (від 0 до 3 років) у вигляді боксів, у яких наявні продукти, одяг, медикаменти, іграшки, та психологічна допомога для дітей постарше, які були у зоні бойових дій і бачили смерті, трагедії, горе.

Напрямок «підлітки» сфокусувався на нашому новому офлайн-проєкті «Смілива», в якому ми будемо навчати дівчат самозахисту та надавати психотерапевтичний супровід. Навіть неповнолітні дівчата можуть самостійно заповнити заявку на участь, без згоди батьків, оскільки хтось із них потенційно може проявляти насильство у бік дитини. Ну а далі дівчаткам телефонуватимуть наші спеціалісти для верифікації заявки, це важливо.

Наш найбільш розвинений напрямок – «жінки». Тож, про це хочу поговорити окремо.

Про флагманський проєкт «Незламна мама»

Цей проєкт з реабілітації жінок і дітей, постраждалих від війни, стартував влітку, і відтоді вже понад 700 осіб отримали допомогу. Ми обираємо учасників достатньо прискіпливо, оскільки заявок – тисячі, а місць – менше. Є анкета, яку наші психотерапевти розробляли таким чином, аби можна було побачити ступінь травмованості людини.

От навіть якщо порівнювати запити «мені погано», «я втомилася від війни», «живу на Західній Україні, але постійно плачу від того, що читаю в новинах» та історію жінки, яка втратила свого чоловіка, на її очах закатували батька, а діти сиділи два місяці у підвалі й облизували запліснявілі стіни, щоб хоч якась волога була у роті, бо зовсім нічого було пити… Це непорівнювані історії. Так, обом жінкам погано, але не однаково.

Якщо чесно, я б теж хотіла пройти цю реабілітаційну програму, бо я теж втомилася, мені погано, багато плачу. Але я не заберу місце жінки, історію якої щойно описала. У фонді багато людей працює над тим, аби відбирати історії. Якщо після перегляду анкети у нас виникають додаткові питання, то call-центр телефонує жінкам, уточнює певні деталі і лише тоді вони отримують офіційне запрошення.

Буває й таке, що жінки відмовляються їхати до табору, бо просто не вірять, що така допомога надається цілком безкоштовно. Коли я була з візитами у таборах, майже 80% жінок, що перебували там, зізнавалися: вони не вірили у те, що можна 21 день перебувати в райських місцях Карпат, дихати чистим гірським повітрям, спілкуватися з природою (адже ми забороняємо гаджети, алкоголь), не вклавши у це жодної копійки. Жінок, які були у перших змінах, взагалі привозили куми, батьки, сестри, подруги, оскільки вони самі не наважувалися й не вірили, що таке можливо в реальності, ще й під час війни.

Сама реабілітаційна програма у таборі триває 21 день, щодня жінки проходять 12 годин терапії. Проєкт «Незламна мама» повністю виводить жінку та її дитину зі стану посттравматичного синдрому. Наші спеціалісти підкреслюють, що це – єдине ціле: як від матері залежить подальша поведінка дитини, так і від дитини – подальше життя матері. Я маю на увазі її ментальне здоров’я.

Допомагати у війну – це ніби засіювати поле, яке дає свої паростки і множиться. Чим більше ми робимо, тим більше у нас запитів.

Були дві історії, які мене вразили. Звичайно, не можна порівнювати, але є те, від чого холоне кров. Жінки вже пережили війну у Донецьку, переїхали до Бучі, там налагодили своє життя. Потім пережили війну в Бучі: бачили обстріли, катування сусідів, розстріли людей, ховали своїх дітей, а їхні чоловіки пішли до ЗСУ. І під час перебування цих жінок у наших таборах до них надійшли звістки про те, що їхні чоловіки загинули. І ти собі думаєш: «Де цей ліміт жахів на одну долю? Коли це закінчиться?..»

Табори «Незламна мама» набули як неймовірної затребуваності, так і високих показників результатів. Допомагати у війну – це ніби засіювати поле, яке дає свої паростки і множиться. Чим більше ми робимо, тим більше – вдесятеро! – у нас запитів. Про нас вже на повну мовить «сарафанне радіо», тож це вже незворотній процес.

Про донати селебриті до «Фонду Маша»

Із тих, хто сильно вразив – Світлана Лобода. Щойно у березні я анонсувала, що наш фонд перепрофілюється на допомогу жінкам та дітям, які постраждали від війни, вона одразу перерахувала п’ятдесят тисяч євро і нічого мені не сказала. Мені директорка фонду телефонує і каже: «Машо, тут від Світлани Лободи прийшла велика сума». По тому курсу це було півтора мільйона, здається. Це для нас була величезна підмога, аби розпочати великі закупівлі гуманітарки.

А далі – майже всі зірки, кого я знаю, допомагали. Наприклад, Діма Монатик. Я до сліз була вражена, коли подзвонила Олена Кравець і сказала, що вони започатковують серію благодійних концертів «Доброго вечора, ми з України!». Вони об’їхали десятки місць і більшу частину отриманих коштів задонатили у мій фонд та Ігорю Ласточкіну, який збирав на допомогу ЗСУ. Багато коштів з концертів перераховував Іван Дорн.

Одного разу я розповідала своєму неймовірному другу Сергію Притулі про те, що хочу запустити проєкт, у якому навчатимемо дівчат самозахисту. Його настільки вразила ця ідея, що вночі мені зателефонувала директорка фонду і сказала, що від нього поступив великий донат. Мої очі постійно на мокрому місці, дуже хвилююся, що можу когось зараз забути, але не у цифрах справа. Скільки зірок підтримують репостами, скільки розповідають про наші проєкти, скільки беруть у них участь… Я безмежно вдячна всім селебриті, які долучаються до нас, довіряють нам.

Я безмежно вдячна всім селебриті, які долучаються до нас, довіряють нам.

У більшості випадків буває так, що я дізнаюся з афіш артистів про те, що отримані кошти з концертів вони пренаправлять до мого фонду, коли бачу логотип «Фонду Маша». Вони не повідомляють мені про це, а просто беруть і роблять. Це неймовірно приємно.

Про цінність донатів на тил, а не тільки на фронт

Збирати кошти на психологічну допомогу і взагалі на тил на сьогоднішній день набагато складніше, ніж на потреби ЗСУ. Я це розумію, адже у нас дві задачі: перемогти й вижити. «Фонд Маша» взяв на себе відповідальність нести оборону за останнє. Ми опікуємося тилом, до нас приходять різні люди, організації, приватні підприємства і кажуть, що багато допомагають армії і хочуть також допомагати й нам. Ось це і є наші донори.

Звичайно, нам дуже багато доводиться працювати. Я, мабуть, 15 днів на місяць – в поїздках, багато виступаю, привертаю увагу до проблем у країні. Багато чого розповідаю з надією на те, що кожен мій виступ буде викликати бажання у аудиторії допомагати Україні, робити донати. Намагаюся збирати як кошти, так і увагу людей. Моя робота сьогодні направлена саме на це.

Найскладніше сьогодні «заходить» збір на непредметну допомогу. Я завжди своїм дівчатам у команді кажу: «Наш проєкт повинен звучати так, щоб люди могли його помацати, як, наприклад, проєкт «Ми збираємо на Байрактари». Байрактар можна відчути, побачити, помацати через соцмережі. А психологічна допомога… Ну як ти відчуєш? Ти просто бачиш цифру і текст про те, що «Фонд Маша» надав реабілітацію тисячам осіб». Але це ж ТИСЯЧА осіб, ТИСЯЧА життів, які могли повністю впасти у занепад і у свої травми.

Ми беремо лише найважчі випадки: катування, ґвалтування, вбивства чи відрізання кінцівок на очах матерів та дітей.

Адже ми беремо лише найважчі випадки: катування, ґвалтування, вбивства чи відрізання кінцівок на очах матерів та дітей – це все дуже страшні ситуації. Наразі у нас ідуть величезні перемовини з віцепрем’єр-міністеркою з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій, пані Іриною Верещук, щодо того, аби наша фундація взяла на себе відповідальність надавати психотерапевтичну та реабілітаційну допомогу жінкам, які звільнені з полону.

Я, як і всі люди, які живуть в тилу, знаю: якщо не впораються наші хлопці та дівчата в ЗСУ, ми всі… хочеться сказати помремо – але не фізично, а ментально. І ніщо нас не врятує. Тому що я, наприклад, не уявляю себе громадянкою країни, куди прийде правління русні. Це буде трагедія, яку я порівнюю зі смертю. Тому всі донати й шалені збори, до яких нам не дотягнутися сьогодні, виправдані. Я сама підтримую всі збори Сергія Притули й інших фондів своїх друзів, бо це на сьогоднішній день найголовніше. Мій чоловік – у добровольчому загоні ЗСУ. Я бачу, скільки вони закуповують, скільки їм допомагають волонтери, скільки він сам збирає грошей. Йдеться про мільйони, на які купляється обладнання, що дозволяє нищити цих тварюк.

Якщо всі жінки зламаються, якщо ця сьогоднішня втома «доконає» їх, то куди повертатимуться наші чоловіки?

Вже сьогодні треба думати: коли ми переможемо, то куди повертатимемося? Це як уявити свою оселю. Моя оселя сьогодні холодна, в ній зав’яли всі квіти. Повністю запаковані й закриті всі речі. Там немає життя. Коли ми з чоловіком заходимо туди, просто йде пар з рота. Але все одно, приїжджаючи, я роблю прибирання, передивляюся усі медичні препарати. Якщо вони вже перетнули термін придатності, викидаю.

Я намагаюся тримати в порядку свою оселю. Я повернуся туди, застелю нові, красиві, випрані й випрасувані простирадла й ляжу спати у своє ліжко. Про це я мрію так, як ви собі просто не уявляєте, якщо ви не живете так само далеко, як я, від свого ліжка. Це моя мрія – просто поспати у своєму теплому ліжку, і не у пуховику, як це відбувається зазвичай. Наше ментальне здоров’я – це як повернення до тієї оселі. Якщо вона буде брудна, зламана всередині, прогнила від страждань, ми будемо витрачати дуже багато часу, щоб відбудувати її. А треба відбудовувати країну. Я думаю, що ті люди, хто це усвідомлює, будуть і є нашими союзниками.

Якщо всі жінки зламаються, якщо ця сьогоднішня втома «доконає» їх, то куди повертатимуться наші чоловіки? Хто прийме їх у теплі обійми і буде пищати від радощів? Хто потім буде їх відновлювати? На всіх не вистачить лікарів, бо їх вже не вистачає. У кількісному відношенні їх повинно бути один до одного, а нас – сорок мільйонів! Ось про це треба думати – про те, щоб зберегти себе до перемоги, це важливо.

Про актуальну ситуацію з рівнем домашнього насильства в Україні

Під час війни ця ситуація змінилася, і що прикро – насильство збільшилося в рази. Люди залишилися без роботи, частіше сидять по оселях. Збільшилися випадки алкогольних нападів на дружин та діточок з боку чоловіків. Ситуація з домашнім насильством погіршилася так сильно, що можна сказати: вся наша робота, зроблена з 2018 року і по сьогоднішній день, ймовірно, дала сильний відкат. Адже домашнє насильство певною мірою є похідною посттравматичних синдромів.

Ви перші, кому я це публічно кажу: моєю мрією-ціллю є побудова величезного реабілітаційного офлайн-центру. 

Один з проявів посттравматичного синдрому – прояв агресії. І навіть жінки, матері, які були у полоні, які сиділи там по два місяці у підвалах, носять сьогодні у собі страшенну травму і можуть мати приступи агресії. Або їх дітки, які травмовані ментально, також мають приступи агресії, й іноді жінки реагують на це побиттям та криками.

Чесно кажучи, у мене зараз навіть дихання перехоплює від спроби описати вам отак виразно весь жах, з яким нам доведеться стикатися. Але сьогодні цим мало хто займається, мало хто приділяє цьому увагу. Тому що потрібно перемогти та вижити! Я ставлю собі величезну мету, і ви перші, кому я це публічно кажу: моєю мрією-ціллю є побудова величезного реабілітаційного офлайн-центру, оскільки працювати і працювати йому ще десятки років!

Про власний стан та методи відновлення під час війни

За ці майже дев’ять місяців війни я пережила різні стани: паніки, страху, відчаю, зібраності, дисциплінованості, розрухи, знов зібраності. І мені здається, що це перманентний стан несумісних між собою настроїв. Так живе багато хто. З того, що мені вдалося повернути до режиму за допомогою лікарів – це сон. Потроху повертаю режим харчування, бо в мене був розлад харчової поведінки, абсолютно тотальний. Я потроху повертаюсь в спорт, в пілатес, який був абсолютно фундаментальною силою для мене у мирному житті. Раніше я щодня ним займалася, тепер я відчуваю, що в мене є трохи сил для того, щоб просто почати тренування.

Я вже мовчу про книжки, якісь супер корисні вітаміни, харчування з нутриціологами, постійне навчання, медитацію – усе те, що в нормальному житті ми називали розвитком. Зараз нас усіх відкинуло на дно піраміди Маслоу й ми думаємо тільки про «вижити». І ось це «вижити» для мене – це повернутися до тих опірних точок, які мене тримають в силі й здоровому глузді. Це сон, харчування, повітря, прогулянки.

Зараз нас усіх відкинуло на дно піраміди Маслоу й ми думаємо тільки про «вижити».

Під час війни у мене з’явилося нове правило: якщо я нічого не хочу робити, я не роблю. Моя малесенька перемога в тому вже є: я за це себе не звинувачую, як раніше. Просто нічого не роблю, іноді по кілька днів, дозволяю собі або плакати, або просто займатися дитиною, або «піти» у побут, якого в мене наразі так багато, що мені здається, що я за все життя стільки ним не займалася. Іноді розвалююсь, та поважаю себе в цьому стані. А потім збираюся і намагаюся все охопити, поки зібрана.

Про благодійну колаборацію з Сергієм Притулою

Я йому завжди про це кажу. Є у нас така думка, але поки що не можу озвучити ідею. Та вже скоро привідкриємо завісу. Але я йому скажу, що ви про це запитували. Бачиш, Сергію, це не тільки у моїй голові! (сміється)

Про роботу власного бренда одягу Mashsh під час війни

Майже всі склади, які у нас були по Україні, наразі зайняті під різні потреби ЗСУ. Ми до них не маємо доступу, абсолютно жодного. Через це наше виробництво відчутно зменшилося, але підтримуємо роботу. Ми зберегли всі робочі місця – це для нас  дуже важливо, але водночас дуже важко. Продажі йдуть дуже повільно, іноді просто не йдуть, що пов’язано з періодами обстрілів.

Ми з партнеркою робимо все можливе, а інколи й неможливе, аби зберегти свій бренд, бо ми його дуже любимо.

Я й сама не знаю, що повинно відбутися, щоб я зараз придбала собі якусь річ. Але потроху жінки купують, особливо ті, які поїхали зі своїх домівок. Вони нам писали дуже чуттєві листи, мовляв, поїхала з однією малесенькою валізкою й не можу спати не у вашій піжамі. Тож, купували нову. Наразі ми з партнеркою робимо все можливе, а інколи й неможливе, аби зберегти свій бренд, бо ми його дуже любимо.

Дизайнерка постійно намагається пристосуватися до настроїв нашої аудиторії. Звичайно, ми зберегли наші бестселери – це теплі костюми на всі часи і на всі тренди. Під час війни запустили патріотичну лінійку, яка користується неймовірним попитом.

Якщо раніше ми робили піжами, де шорти та маєчка були окремо, то тепер ми розробили піжами на все тіло. Вони схожі на термобілизну і вироблені повністю з бавовни. Ми знаємо, що в оселях дуже холодно й буде ще холодніше, тож у нас є такі костюмчики, які можна одягати під все. Таким чином утеплюємо наших дівчат.

Сьогодні, коли Україна занурюється у темряву, ми розробили костюми, на яких будуть неонові написи – вони світитимуться у темряві, щоб людину було видно. Ми дуже піклуємося про наших клієнтів, і намагаємося стати їм у пригоді, зважаючи на сьогоднішні реалії.

Про довіру до благодійних фондів 

На що ж звернути увагу при пожертві власних коштів до благодійного фонду? Це дуже нагальне питання, бо я бачу, що кожен, хто хоча б раз задонатив або кому вдалося під час війни зібрати дуже круглу суму, зробив свій фонд. Тобто, є людина – є фонд. Я б рекомендувала звертати увагу на кілька важливих факторів.

Перше – це час існування фонду  та його офіційні ресурси: сайти, соціальні мережі, тощо. Треба подивитися, чим фонд займався всі ці роки та під час війни, й дослідивши це, переходити до другого пункту. Це системність. Якщо є регулярні проєкти, закупівлі, показники, результати, звітність. В офіційних джерелах обов’язково повинні бути звіти про всі оброблені, амортизовані гроші. Які відбулися проєкти, що було витрачено – от кілька годин покопирсайтеся в цьому і вже тоді приймайте рішення.

Третє – це репутаційні ознаки. Якщо фундація на слуху, якщо багато хто зі знайомих, з якихось перевірених джерел до них звертався або з ними працював і залишився задоволений звітами, то це також «на руку» цьому фонду. Сьогодні репутація – це довіра, а довіра наразі – безцінна.

Четверте – наявність фонду в інформаційному просторі. Наразі є близько 10 фондів, які у всіх на слуху, вони зарекомендували себе за багато років як фундації, яким можна довіряти. От навіть можна загуглити щось на кшталт «топ-10 благодійних фондів, які давно працюють в Україні на допомогу дітям, армії тощо». Здебільшого, якщо кілька джерел видають вам однакові результати, то це самі ті фонди, яким можна довіряти.

Вчора телеведучий Григорій Решетнік і його дружина Христина відзначали дванадцяту річницю весілля. За цей час у них народилося троє синів – Іван, Дмитро і Олександр.

На честь такої дати зіркова пара привітала одне одного в Instagram, оголосивши про створення свого благодійного фонду сім’ї Решетнік.

«Сьогодні 12 років Reshetnik Family. Нікелеве весілля. Нікель дуже міцний, твердий і непохитний, як справжнє кохання і наша країна, а також київські мости! Ми щасливі, що наше кохання міцнішає. І особливо під час війни, ми цінуємо кожну мить поруч, є опорою та підтримкою один для одного!» – підписав ведучий серію фото із дружиною.

«Весь цей час наша сім‘я в Україні. Намагаємось бути підтримкою для інших – військових, їхніх сімей, дітей-сиріт. Слушнішої нагоди, ніж сьогодні не знайти. Переконалися, що треба все робити, не відкладаючи на потім. Потрібно продовжувати допомогати всім, аби здолати ворога! Тому ми започаткували свій сімейний благодійний фонд Reshetnik Family», – оголосив Григорій.

Христина, у свою чергу, також розмістила сімейні світлини, зазначивши, що будь-які труднощі, навіть війна, лише зближують, об’єднують та загартовують.

Фонд вирішив не зволікати з допомогою і вже відкрив збір на три тепловізори.

«Ми оголошуємо свій перший унікальний сімейний збір на 3 тепловізори! А це 325 тисяч гривень. Впевнені, що разом вдасться зібрати цю суму та задушити ворога!» – заявив шоумен.

Реквізити для донатів – в описі профілю ведучого в Instagram.

Українська телеведуча Лілія Ребрик разом із чоловіком, хореографом Андрієм Диким, оголосила про створення благодійного фонду.

«У перші дні війни (власне, як і всі) я була розгублена і навіть часом у розпачі, але чим більше ворог ліз до нас, тим міцнішою ставала. Тепер відчуваю достатньо сили, щоб захистити інших. Тож, як і обіцяла, ділюся ще однією новиною, дуже важливою і хвилюючою – новиною про народження власного благодійного фонду. Це – наше з Андрієм Диким дітище», – повідомила теледіва на своїй сторінці в Instagram.

Благодійний фонд отримав назву Rebryk & Foundation і вже обзавівся своїм акаунтом в Instagram, завдяки якому можна буде стежити за його діяльністю.

Мета фонду – допомагати українцям, які постраждали від війни, розв’язаної РФ.

«Благодійний Фонд Лілії Ребрик має за місію стати другом і помічником тим, хто відчуває себе незахищеним, хто безсилий через війну, хто розгублений і часом у розпачі. Наша мрія, аби фонд став опорою жінкам та чоловікам, яких намагалася зламати війна і чиє життя вона докорінно змінила. Стати підтримкою талановитим дітям та молоді. Не забуваючи і про братів наших менших – тварин. Ми віримо, що разом з підопічними фонду збудуємо сильну, квітучу, незалежну і мирну Україну», – резюмувала телеведуча.

У королівській родині Великої Британії назріває новий скандал. Благодійний фонд принца Уельського Чарльза, який наразі є першим у черзі спадкування британської корони, у 2013 році прийняв пожертвування у розмірі 1 мільйона фунтів стерлінгів від родичів засновника терористичної організації «Аль-Каїда» Усами бен Ладена.

За даними газети, 73-річний принц отримав гроші від Бакра бен Ладена та його брата Шафіка, зведених братів за батьківською лінією екслідера «Аль-Каїди». Повідомляється, що вони нібито уклали угоду у вестмінстерській резиденції членів британської королівської родини Кларенс-хаус 30 жовтня 2013 року, через два роки після того, як Усама бен Ладена було вбито американським спецназом.

Наголошується, що особисті радники принца закликали його відмовитися від коштів, оскільки подія викличе суспільний резонанс, якщо про неї дізнаються ЗМІ. Крім того, репутації Чарльза буде завдано величезних збитків, «якщо його ім’я з’явиться в одному реченні з ім’ям терориста, відповідального за вбивство 2977 осіб 11 вересня 2001 року».

Однак принц Чарльз відповів, що повертати вже отриманий переказ було б «надто незручно».

Голова фонду сер Ієн Чешир заявив виданню, що пожертва від родичів бен Ладена була прийнята одноголосно всіма п’ятьма засновниками організації.

Як зазначає Times, немає жодних припущень, що Бакр або Шафік бен Ладен спонсорували терористичні акти або були причетні до них.