Наомі Кемпбелл потрапила у скандал через свою благодійну діяльність. Як виявилося, супермодель витрачала кошти, призначені нужденним, на себе. Таке встановила Комісія з благодійності. Йдеться про десятки тисяч доларів, які нібито пішли на розкішні готелі, спа-процедури, особисту охорону зірки та багато іншого.

Кемпбелл заснувала благодійну організацію Fashion for Relief у 2005 році. Кошти, які вона збирала, мали піти на на боротьбу з лихоманкою Ебола, допомогу постраждалим у стихійних лихах та дітям-біженцям.

Утім, за результатами розслідування, виявилося, що більшість грошей, зібраних під час доброчинних зіркових заходів за останнє десятиліття, використано не за призначенням. Наприклад, лише у період із квітня 2016 року до липня 2022 року на допомогу було направлено лише 8,5% від зборів. Крім того, колега Кемпбелл Бьянка Хелльміх також регулярно отримувала великі суми від організації у вигляді несанкціонованих платежів.

У результаті Кемпбелл заборонили бути опікункою будь-яких благодійних фондів протягом п’яти років. Хелльміх  протягом — дев’яти років.

Вона працює пліч-о-пліч із головою ГУР Кирилом Будановим, особисто зустрічає на обмінах українських військовополонених і підтримує зв’язок із їхніми родинами, щодня керує великою командою. Здавалося б, геть нежіноче навантаження!

Поза роботою Юлія – щаслива мама трьох дітей. Жінка, яка, як і багато українок, завжди подумки з коханим, котрий зараз боронить країну на передовій. Днями відбулася важлива подія – пара узаконила свій шлюб. З такої нагоди від редакції видання INSIDER.UA ми зробили Юлії подарунок – фотозйомку у весільній сукні.

Не лише, щоб були світлини на згадку, а й щоб у цей важливий день вона змогла почуватися не військовою з надвідповідальністю, а просто нареченою: тендітною, ніжною і закоханою. Ділимося ексклюзивними світлинами й нашою бесідою з цією неймовірною жінкою! 

Чому вирішили не відкладати оформлення шлюбу на «після війни», а зробили це саме тепер?

Це не про «весілля». Це одруження – логічне продовження кохання й бажання бути Родиною в шлюбі. Тож ми вирішили офіційно оформити стосунки. Це сімейне й дуже особисте. Це подарунок одне одному – створення Родини.

З досвіду служби скажу більше: під час війни у правовій державі – це навіть обовʼязок і юридично правильна необхідність. Це правові й соціальні гарантії і для жінки, і для дітей в родині. З цієї позиції – я лобіст офіційних шлюбів.

Ваші стосунки щодня випробовуються відстанню і війною. Що допомагає не втрачати надію і вогонь почуттів одне до одного?

Кохання, звісно! Віра в нашу Перемогу! Усі випробування ми проходимо РАЗОМ. І на війні ми також разом, навіть, коли не поруч. Наші взаємини ґрунтуються передовсім на розумінні та цілковитій взаємопідтримці. Це зріле й витримане почуття.

Як тобі вдається поєднувати материнство з військовою службою?

Це моє життя. Весь вільний час присвячую дітям і родині. Діти й навіть найменша, чоловік – усі ми в одному потоці. Ярослава вже проявляє військово-командирські риси характеру, жестами й голосом! (сміється) А хлопці – то мої найкращі «домашні волонтери». Старшому сину Вадиму 12 років: навчається в «Кадетському». Дисципліна та правильне виховання. Найголовніше: діти мають відчувати любов батьків. Діти, яких люблять, виростають дорослими, які вміють любити!

Як це – тендітній жінці щодня працювати серед чоловіків-військових, керувати ними?

Усе життя, діяльність та навчання наче готували мене до цієї війни і того, чим я зараз живу. Усі мої професії були чоловічими: поліція, політика, будівництва… Не дивно, що зараз я саме там, де маю бути, роблю те, що вмію, і з повною віддачею. Люди 24/7… Допомога й підтримка. І найперше – від мого колективу. Вони в мене всі найкращі! Усі – різні, у кожного свій профіль, усі професіонали, а найголовніше – у нас однакові цінності та спільна мета.

Чоловік на передовій, троє дітей, військова служба – як щодня віднаходиш моральні й фізичні сили боротися на усіх фронтах?

Устала й пішла! (сміється) Власне, це зрозуміло вже зі сказаного мною.

Як наважилися на третю дитину під час війни?

Завжди знала, що в мене буде донька. Можливо, й не одна! Діти самі обирають і батьків, і час, коли їм народитись. Ніколи не буде кращого часу, ніж ЗАРАЗ.

Народила я, до речі, також «за наказом» командира! (сміється) Зустріла його в четвер у приймальній, а він запитує: «Юлю, що ви тут робите? Їдьте в пологовий». Відповідаю: «Я там уже не раз була, пане генерале, надайте, будь ласка, чіткіший наказ». Він: «Їдьте народжувати!» І в неділю на світ з’явилася Ярослава Василівна. Отакої!

На обмінах – зашкальні емоції, адреналін, радість – це завжди знімало всі труднощі вагітності: ані болі в спині, ані важкості в ногах, лише приємні хвилювання.

Навіть на останніх днях вагітності ти їхала на обміни. Чи не боялася народити просто на кордоні?

Обміни, повернення українців додому – це моя сила, енергія та стимул до майбутніх дій! Памʼятаю, як в останні дні перед пологами найбільше хвилювалася, що командир не дозволить мені їхати на обмін. Але він не з таких! (сміється) Він дуже відважний, і ми, його оточення, маємо відповідати його рівню.

Чи потрібно сприяти народжуваності в Україні на законодавчому рівні? Як саме, з чого починати, як вважаєш?

Звісно, потрібно! Українці – це взірець для наслідування. Ми – сильні, стійкі, розумні. За роки війни в цьому переконався весь світ.

«Заохочення» до покращення демографічної ситуації слід закріпити на державному рівні. Особливо, для жінок, які народжують від військових! Це має бути повний соціальний пакет для дитини від моменту її зачаття й до весілля! Ви тільки уявіть, який потужний генетичний код матиме наша нація. Батьки майбутніх українців – вояки, загартовані в боях, патріоти: надстійкі і фізично, і морально, мужні та мудрі воїни!

Як вдається поєднувати такі різні напрямки, як повернення в країну військовополонених із благодійною діяльністю задля підтримки дітей і матерів?

Відповідь та сама, що вже була: піднялася й пішла! (сміється) 

Як виникла ідея організувати разом із INSIDER.UA концерт до Дня захисту дітей?

Люди, які мають можливості, важелі впливу, кошти – виберіть, що саме ви можете з цього переліку – обов’язково мають підтримувати військовиків та їхні родини. Їм дуже непросто. Усім. Не воюєш (з різних причин) – допомагай, як можеш. Ця війна стосується КОЖНОГО з нас.

У людей, обʼєднаних одними цінностями, народжуються й спільні корисні проєкти. Як-от із редакцією видання INSIDER.UA. Його засновниця Ольга Торнер, комерційна директорка Анна Малиновська й шеф-редакторка Ксенія Виноградова – люди з великим серцем. Це перший наш спільний захід і точно не останній! Буде ще багато добра й допомоги. Долучайтеся!

Придбати квитки на концерт можна тут.

Фото: Віра Снежко

Відому італійську блогерку К’яру Ферраньї оштрафували на мільйон євро. Про це повідомила антимонопольна служба Італії. За даними відомства, спільно з брендом Balocco К’яра створила серію різдвяних кексів, частину грошей з продажу яких мала перерахувати на благодійність. Однак, як з’ясувалося, жодних внесків від блогерки не надходило.

Ба більше, реклама і завищені ціни (звичайний кекс цієї марки коштує чотири євро, а дизайнерський виріб від блогерки — майже десять) вводять споживачів в оману. Адже купуючи здобу, люди переконані, що вони чинять добру справу, а саме фінансують дослідження раку в лікарні Турина.

Сама Ферраньї зі звинуваченнями не погодилась, але публічно перепросила. Вона заявила, що вважає покарання несправедливим, пообіцяла його оскаржити та в майбутньому розділяти благодійність і комерцію.

Нагадаємо, К’яра Ферраньї — одна з найвідоміших та найоплачуваніших модних блогерок у світі. Вона має майже 30 мільйонів підписників в Instagram, власний бренд одягу, взуття і косметики, та активно співпрацює зі світовими брендами. Її статки оцінюють у сотні мільйонів євро.

Фото: Instagram @chiaraferragni

Якими є залаштунки роботи власного благодійного фонду, чи планує повертатися у «Світське життя», як і з ким відсвяткувала 40-річчя, як ставиться до власної зовнішності та які думки має щодо усиновлення – на всі зручні та незручні запитання телеведуча та громадська діячка відверто відповіла в нашому великому ексклюзивному інтерв’ю.

Про святкування ювілею

Своє 40-річчя я відсвяткувала вдома, у камерному колі близьких та друзів. Ми влаштували дуже милі посиденьки, без жодних гучних святкувань. Найголовніші підсумки року, що минув, я окреслила для себе таким чином: це те, що ми не здалися, і те, що ми продовжуємо робити все на благо нашої батьківщини. Те, що ми маємо нашу країну, дозволяє нам робити все те, що ми робимо, – і це здобуток всіх наших героїв. Чесно кажучи, говорити про свої особисті здобутки дуже дивно в той момент, коли є воїни, які виборюють кожен наш вільний і мирний день в тилу. Те, що ми є, – вже дуже великий здобуток!

Найважливішим сюрпризом було те, що нам вдалося зібратися всім разом з близькими, попри такий складний час, і те, що цей день пройшов без обстрілів. Щодо реальних дарунків – діти заспівали для мене пісню, подруга, яка під час війни запустила бренд домашнього декору, подарувала тарілки цього бренда. Інші гості також дарували щось із посуду. Напевно, я вже створюю враження доволі дорослої жінки, тому і дарують щось для домашнього затишку. (сміється) Хтось робив донати у мій фонд.

Про запуск власного благодійного фонду

Власне, передумовою до запуску «Фундації Катерини Осадчої» стали кілька ініціатив, якими ми з командою займалися протягом повномасштабного вторгнення росії. Перша – це, звісно, створення «Пошуку зниклих». Разом з телеканалом «1+1 Україна» та ранковим шоу «Сніданок з 1+1» ми випустили шістдесят епізодів телевізійного пошуку «Знайти своїх». Також в рамках «Пошуку зниклих» зараз займаємося адвокацією питання цивільного полону, адже серед зниклих безвісти – значна частина тих, кого ми знайшли ув’язненими окупантами на території рф і так званих «днр» і «лнр».

Друга ініціатива – створення освітнього серіалу «Родина для кожної дитини» за підтримки ЮНІСЕФ та Міністерства соціальної політики. Цей проєкт «народився» ще навесні 2022-го: коли в перші дні російського повномасштабного вторгнення ми почали шукати зниклих українців, то до мене почали звертатися люди, які хотіли усиновити дітей, які залишилися без батьків. От тоді і стало зрозуміло, що тема усиновлення та сімейних форм виховання в Україні буде невіддільною частиною того, чим я надалі буду займатися. Так і сталося: минулого року разом з фондом «Твоя опора» ми започаткували проєкт «Дім для дітей», у рамках якого зібрали гроші на чотири будинки для дитячих будинків сімейного типу, що втратили житло через повномасштабне вторгнення росії. 

Кожен з цих проєктів почав «розростатися», тож було прийняте рішення: зібрати їх всі під одним «крилом», запустивши фонд. Він і об’єднав під собою такі два напрями: пошук зниклих та діти, що залишилися без батьків. Наша місія відтепер звучить так: зрушувати з місця актуальні соціальні теми, що випадають з уваги держави. 

Моя мета – конвертувати те, що я накопичила за роки своєї телевізійної кар’єри, в благі справи.

Навесні 2022-го, коли ми з командою з перших днів почали оперативно реагувати на те, що відбувається в країні, створивши «Пошук зниклих», я навіть припустити не могла, що це переросте у благодійний фонд. Замислюватися над цим я вже почала тоді, коли ми на офіційному рівні розпочали співпрацю з міжнародними фондами, державн ими структурами. І аби наші відносини розвивалися в правовому полі, треба було мати юридичний статус організації. Це ми й втілили нещодавно, бо це питання стало доволі критичним задля отримання найоперативніших результатів нашої роботи.

Фонд ми презентуємо тільки зараз, та насправді він працює вже більше півроку. Він функціонує завдяки моїм особистим коштам, грантам, донатам. Оскільки ми вже рік співпрацюємо з фондом «Твоя опора», таким собі ментором у підтримці та запуску моїх ідей стала його засновниця Валерія Татарчук.

Протягом останнього року медійні люди все частіше стають амбасадорами різних благодійних ініціатив. Я обрала інший шлях – створення власної організації, оскільки фонду чи громадського об’єднання, які б займалися пошуком людей чи прицільною адвокацією цивільного полону, просто не існує. Будь-яка людина відповідає за те, що вона робить. Якщо ініціатива «розростається» в такі масштаби, як вона «розрослася» в нас, то логічно і далі звертати увагу на ті проблеми, які не потрапляють в коло уваги держави. Моя мета – конвертувати те, що я накопичила за роки своєї телевізійної кар’єри, в благі справи.

Про команду фундації та свою роль у ній 

Наразі в нас працює 60 волонтерів, та команда все ще в процесі формування. Наприклад, колектив «Пошуку зниклих» вибудувався десь за півроку після заснування проєкту, і зараз він – наша основа. Там працюють люди, які мають різні професії, проте одне бажання – шукати зниклих. А от в напрямі сімейних форм виховання працюють люди, обізнані з цією соціальною сферою.

Щодо моїх обов’язків у фонді – займаюся усією зовнішньою роботою. Це і співпраця з державними органами, і домовленості з різними інституціями, і підписання меморандумів, і просування адвокації. Я спрямовую зусилля туди, де потрібно відчити двері і звернути увагу на проблему. Я – учасник усіх подій, які у ньому відбуваються: щодня залучена в різні перемовини та дзвінки, щотижня – у звітні зуми з командою «Пошуку зниклих», раз на кілька тижнів – у стратегічні сесії, які проводимо офлайн. Фонд забирає багато часу, доволі непросто очолювати його, але це – ще одна моя дитина.

Фонд забирає багато часу, доволі непросто очолювати його, але це – ще одна моя дитина.

Про трансформацію життя під час війни

До війни в мене було все зрозумілим: щоденні зйомки та інші рутинні справи. 17 років роботи в програмі «Світське життя» були вже настільки відпрацьованими до дрібниць, що це була зона комфорту. З приходом війни відбувся повний вихід з цієї зони комфорту: з волонтерською діяльністю я почала робити те, чого ніколи не робила. Це було реактивне навчання – на зроблених помилках і швидкому реагуванні. Більш того, з війною в мене стало набагато більше роботи, аніж було до.

Наразі мій день розпочинається з того, що я відводжу середнього сина Івана до школи, потім займаюся нагальними справами по фундації, біжу на різного роду зустрічі по фонду й іншим проєктам, далі – намагаюся виділити час для прогулянки з найменшим сином Данилом… Взагалі один день не схожий на інший: наприклад, сюди можуть додатися телевізійні робочі сесії, розвіз синів на гуртки, забави з дітьми ввечері тощо. 

Під час повномасштабного вторгнення я прищепила собі нову звичку – швидко реагувати на людський біль і допомагати його усунути. А от щодо звички, якої позбавилася, – так це точно купувати новий одяг.

Про проблеми усиновлення в Україні

Цього року спільно з ЮНІСЕФ та Міністерством соціальної політики ми випустили фільм «Родина для кожної дитини». У ньому ми розповіли про форми сімейного виховання, переваги та недоліки цих форм, те, з якими проблемами стикаються українці, розпочавши усиновлення, те, як коментують це офіційні особи. Такий собі лікнеп, у якому простими словами та прикладами донесли до суспільства таку складну інформацію.

Наразі наш фонд продовжує вектор діяльності у цій ніші, роблячи акцент на соціально-психологічній підтримці родин, які усиновили дітей або взяли дітей в різні форми сімейного виховання. Зазвичай, в таких випадках люди залишаються сам на сам з усіма проблемами – психологічними, юридичними, соціальними. Вони не мають куди звернутися, чи то через нестачу кадрів у соціальних службах, чи то через відсутність мотивації співробітників у цих структурах, чи то через перезавантаженість цієї системи під час війни… Ми будемо працювати з цим і намагатися на кожному з етапів допомогти усиновлювачам.

Також плануємо займатися адвокацією проблем тих родин, які хочуть усиновити дитину. Насправді людей, які хочуть усиновити, набагато більше, ніж дітей, яких можна усиновити. Дітей, які мають статус на усиновлення і мінімум тяжких хвороб (бо з важкими хворобами усиновлювачі не завжди готові впоратися фізично), дуже мала кількість. Тож усиновлювачі стоять в довжелезних чергах. Людина отримує статус усиновлювача тривалістю на півтора року, а за цей час дитина може просто фізично не з’явитися. Ну, наприклад, дитина роками сидить в дитбудинку, а її біологічні батьки жодного разу її не навідали, при цьому на законодавчому рівні суд не позбавив їх батьківських прав. Тож ця дитина не має статусу на усиновлення.

На мою думку, потрібно багато реформ, аби ця система почала працювати максимально в інтересах дитини. Необхідне вдосконалення законодавчої бази. До того ж ніхто не скасовував проблему вивезення дитячих будинків за кордон. Міністерство соціальної політики планувало налагодити зв’язок між кандидатами в усиновлювачі й тими дітьми, які перебувають за кордоном. Поки цього не сталося, але це все і не робитися так швидко, як хотілося б, на жаль. Тож наш фонд буде долучатися до розв’язання цих проблем настільки, наскільки це можливо, і з усіх усюд говорити про них.

Про плани на усиновлення дитини

Раніше ми з чоловіком висловлювали бажання про усиновлення дитини. Та після того, як я почала занурюватися у цей процес більш детально, рішення довелося відкласти. Зокрема це сталося і завдяки документальному серіалу «Родина для кожної дитини», який ми робили.

Дітей не можна роздавати просто так, але й ними не можна торгувати.

Річ у тому, що зазвичай люди не володіють деталізованою інформацією про усиновлення, тому дивляться на цю проблему в рожевих окулярах. Вони досконально не розуміють, що таке прийомна дитина, як це взяти до себе в родину по факту чужу дитину, які існують форми сімейного виховання тощо. Зазвичай у людей є просто бажання усиновити дитину, але це тільки верхівка айсберга. Що саме під ним – майже ніхто не розуміє. А там просто купа «але».

Наприклад, моя близька подруга зараз проходить цей непростий шлях усиновлення, і поки вона не може цього зробити. Все, що їй кажуть, що «вільних дітей для усиновлення немає», а вона – 134-а у черзі усиновлювачів. Її сертифікат на кандидатство в усиновлювачі спливає за рік. Тож якщо за рік вона не знайде собі дитину, їй знову доведеться наново проходити курси кандидатів в усиновлювачі й збирати пакет необхідних документів, аби отримати дійсний сертифікат.

І от коли я дослідила проблему усиновлення в Україні, і в юридичній площині, і в соціальній, зрозуміла: аби усиновити дитину, її потрібно шукати і виборювати через суди. Це справді – боротьба за цю дитину. Це не категоричне моє «ні» щодо усиновлення, але поки не зміниться система, не стане більш прозорою, я навряд чи буду готовою до боротьби із соціальними службами так, як Тімур й Інна Мірошниченки. І зараз їм «прилітає» від недоброзичливців, мовляв, вони – публічні, і саме тому їм вдалося усиновити дитину тоді, коли тисячі непублічних родин цього зробити не можуть.

Напевно, я буду готова усиновити дитину, коли загальна ситуація щодо цього зміниться в країні і коли я не буду добиватися цієї дитини, тому що я – публічна. Натомість, я хочу скористатися цією публічністю, аби привернути увагу до того, що проблема дітей, які залишилися без батьків, – у затягнутій реформі, яка нарешті має відбутися. Тоді українці зможуть усиновлювати не через хабарі і не через жахливу бюрократію. Вона має бути, але в здоровому сенсі – дітей не можна роздавати просто так, але й ними не можна торгувати.

Про складнощі роботи фонда

У кожному з напрямів, якими займається «Фундація Катерини Осадчої», є свої тонкощі та нюанси. Дуже складно було запустити «Пошук зниклих», оскільки на початку нашої роботи ми не розуміли алгоритм дій. Прикладу, як працюють подібні ініціативи у світі, немає, оскільки їх просто не існує. Тож нам не було на кого рівнятися, ми були такими собі першовідкривачами.

Складно зрозуміти, як подолати зашкарублу систему сімейних форм виховання. Те, що там відбувається, те як гальмують усиновлення, те, до яких хитрощів вдаються соціальні служби, використовуючи при цьому закон, але не в інтересах дітей, на жаль… Все це дуже важко, складно і не піддається здоровому глузду. Завдяки публічності хочеться ці проблеми викорінювати й відповідно трансформувати систему усиновлення в кращий вектор розвитку.

Ми весь час зіштовхуємося з проблемами цивільного полону. Наприклад, наразі механізм повернення з полону відсутній. Ти просто не розумієш, як допомогти тим сімом тисячам людей, які перебувають у полоні. У них просто відсутній шанс на повернення, і це реальна проблема. Та ми намагаємося вирішувати її разом з такими державними інституціями, як Генеральна прокуратура України та Служба безпеки України. Міжнародна адвокація проблеми вирішується у співпраці з МЗС.

Про ставлення до власної зовнішності

Наше суспільство ще не зовсім толерантне до зовнішності, я вважаю. Особливо агресивними є люди в соцмережах, ми навіть можемо згадати нещодавній випадок, який трапився з директоркою музею Голодомору в Україні, – вона просто піддалася жорсткому хейту через власну зовнішність. Як на мене, подібний бодішеймінг є дикістю в сучасному світі.

Щодо мене, я дуже спокійно ставлюся до своєї зовнішності. Я знаю, якими мають бути параметри мого тіла, в яких я хочу триматися. І тут мені допомагає системність. Це, я вважаю, найголовніше в догляді за собою. В доглядових косметологічних процедурах найважливіше для мене – очищення і зволоження. Я ніколи не вийду з дому чи не ляжу спати, поки я цього не зроблю. Під час війни я не так часто відвідую косметолога, тому навчилася робити деякі процедури вдома самотужки. У мене є маленький апарат з мікротоками, всілякі ролери – за допомогою них я і відновлюю свою шкіру.

Бодішеймінг є дикістю в сучасному світі.

Щодо харчування – намагаюся не їсти солодкого чи борошняного, але, звісно, інколи грішу. (сміється) Фрукти переважно вживаю до третьої години дня. А ще в мене є з дитинства така особливість: я не їм гарнір з м’ясом чи рибою, і це вже перетворилося у таку власну харчову звичку. Інколи з дітьми я можу завітати до закладів швидкого харчування, але загалом намагаюся вживати корисну їжу. А от зі спорту займаюся тільки йогою, й то інколи. Переважно моя гарна форма – здобуток генетики й моєї невеличкої праці над собою. (сміється)

Про хобі – садівництво 

Я дуже люблю свій сад, обожнюю поратися у ньому – це для мене такий собі медитативний процес. Найбільш за все полюбляю вирощувати квіти. На території саду в мене є лаванда, троянди, гортензії. Останні – мої улюблені квіти, їх у мене вдома зростає чотири різні сорти.

Про повернення у «Світське життя»

Скоріш за все це повернення залежатиме не стільки від мене чи команди, скільки від суспільного запиту. Та для початку треба перемогти у цій війні! Вже як півроку шоу-бізнес потихеньку відновлюється… Зважаючи на те, що літо та осінь були відносно тихими щодо обстрілів у Києві, то тут проводиться все більше концертів, благодійних заходів і презентацій. Зрозуміло, що висвітлення цих подій у форматі «Світського життя» наразі викличе у суспільства негатив і нерозуміння, адже війна триває.

Поки не настав час «відбудови», до світського життя повертатися зарано.

Наразі суспільне питання стало більш вагомим і болючим. От, наприклад, чому працюють клуби в Одесі? З одного боку, вони платять податки. З іншого – це розваги одних людей тоді, коли інші воюють. 

Тож моя думка: поки не настав час «відбудови», поки не пройшла післявоєнна рецесія, яка обов’язково з нами відбудеться, до світського життя повертатися зарано. Оскільки наразі у суспільства набагато більше запитань до тих, хто розважається, аніж радості за них. Наразі ми – країна, яка перебуває у стані війні, тому для початку треба хоча б дочекатися перемоги.

Про цілі на найближчий час

Я не можу сказати, що живу відкладеним життям, все ж таки намагаюся втілювати все заплановане тут і зараз. От наразі з телеканалом «1+1 Україна» перебуваємо на етапі розробки проєкту, який плануємо запустити навесні 2024-го. Проте, кожен з нас розуміє, що всі плани «зав’язані» на перемозі: коли вона буде, саме тоді ми зможемо втілити набагато більше. Тож наразі всі наші плани – з похибкою на війну. Ми живемо від місяця до місяця, ми не знаємо, що буде за два місяці, ми не знаємо, якою буде прийдешня зима. Планувати стратегічно неможливо, на жаль, тож планую все детально тільки на наступний день.

__________________________________________________

Фото: Іра Кудря
Макіяж та зачіска: мережа салонів BACKSTAGE Beauty&Refresh – арт-візажистка Марина Крук і арт-стилістка Ольга Семида
Продюсування зйомки: Ксюша Виноградова
Інтерв’ю: Ганна Володавчик

У селі Шибене на Київщині розпочав роботу відновлений дитячий садочок-школа «Світлий». Заклад постраждав від рук окупантів минулого року.

Однією з перших на його відбудову власні кошти задонатила співачка Оля Полякова. Днями артистка завітала на урочисте відкриття відреконструйованої будівлі.

«Яке щастя дивитися на усміхнених, прекрасних дітей. Бачити, що вони мають можливість зростати і радіти. Треба завжди казати «дякую» тим, хто нас сьогодні захищає. Кожен день про це пам’ятати, щоб над нами всіма було мирне небо», — коментує подію Оля Полякова.

Разом зі співачкою за реконструкцію садочка-школи взялися волонтери та меценати на чолі зі Світланою Легкою, серед яких і захисник «Азовсталі» Михайло Діанов, а також численні благодійники з України та всього світу.

Їхніми зусиллями заклад відремонтували за сучасними освітніми стандартами.

Відбудували спальню, гральну кімнату, нову шкільну їдальню. Обладнали приміщення сучасною технікою, меблями та іншими необхідними для розвитку майбутнього покоління предметами.

Фото: пресслужба Олі Полякової

Цього вікенду відбувся благодійний захід Shoe Market від бренду the COAT by Katya Silchenko, який традиційно збирає модне та свідоме ком’юніті столиці, аби надати нове життя брендовому взуттю і 100% виручених коштів віддати на благодійність. На захід завітали й відомі українці, зокрема Tayanna, Ірина Горова та Діана Глостер, а Кароліна Ашіон приєдналася до команди івенту в якості ведучої.

Цьогоріч метою заходу було зібрати 455 000 грн на сучасний протез від центра Superhumans для нашого захисника Юрія Заблоцького, втратив ногу у Харківській області, потрапивши під мінометний обстріл. Він також був присутній на заході, приїхавши спеціально з реабілітаційного центру до Києва.

Завдяки активній підтримці клієнтів і друзів бренду, для маркету зібрали близько 500 пар взуття, що допомогло значно перевиконати заплановану ціль. У затишній атмосфері дворику the COAT було поставлено справжній рекорд: півмільйона гривень зібрали всього за три години!

Гості купляли взуття Dior, Chanel, Celine, Gucci, Louis Vuitton, Off-White та інших люксових брендів за символічними цінами, а на аукціоні було розіграно ексклюзивний лот – туфлі першої леді Олени Зеленської.

Настрій яскравої літньої вечірки створювали численні партнери і зіркові гості. Гості танцювали й співали під хіти Wellboy, співачки KOLA та Pianoboy, а спеціальний DJ-сет зіграв Антон Птушкін.

Пригощали, а також передали частину прибутку, Milk Bar та Dog&Tails. За дитячу анімацію весь день відповідали «Зорепад Казок», а фахівці студії Must Dance Win провели танцювальний майстер-клас. За естетичну складову та флористику відповідали Kokio, а організацію івенту загалом взяло на себе агентство S*EVENT.

Загалом за день команда зібрала 745 796 гривень – усі гроші віддали одразу двом нашим захисникам на два сучасні протези. Тож вдалося допомогти ще одному нашому захиснику, Сергію Гуленко. Він раніше працював у поліції, у лави ЗСУ пішов 25 лютого 2022 року. Вже мавши 2 важких поранення на островах під Херсоном, готуючи ділянку для наступу, підірвався на міні.

Зараз хлопці проходять реабілітацію у Superhumans центрі та завдяки Shoe Market невдовзі зможуть отримати надсучасне протезування. Наразі в Україні вже близько 50 тисяч людей втратили одну чи більше кінцівок з початку повномасштабної війни.

«Ми розуміємо, що допомога важлива. І якщо раніше ми проводили Shoe Market раз на два роки, то зараз ми відчуваємо потребу робити їх кожен рік, бо розуміємо їхню ефективність і бачимо відгуки наших гостей. Ми знаємо, як створити ту класну атмосферу, коли допомагати справді легко і не хочеться зупинятись», – зазначає Катя Сільченко.

«Тож, не поспішайте передавати ваше взуття в комісійні чи викидати, ми дамо їм нове життя та допоможемо вже на наступному Shoe Market, – додає дизайнерка. – І я впевнена, якщо кожен бізнес, що має свою лояльну аудиторію, покаже, як можна легко допомагати разом, ми зможемо набагато більше досягти, як суспільство. Починаємо з себе і вдячні за підтримку кожному!»

Уляна Бойко
Мартіна Макеєва
Тетяна Писаренко, Ірина Богдан
Наталя Колчина
Катя Сільченко, Наталя Терещенко, Ніна Сільченко, Юлія Сокірко
Вікторія Гніздицька
Юлія Чеботарьова, Наталя Колчина, Катя Сільченко
Кароліна Ашіон, Юрій Заболоцький
Катя Сільченко, Юрій Заблоцький
виступ Wellboy
Наталя Півала, Анаїт Адамян
Катерина Маліченко, Дмитро Маленко
Юлія Чеботарьова
Юрій Заблоцький, Катя Сільченко
Кароліна Ашіон
виступ KOLA
Катя Сільченко, KOLA
Сергій Неклева
Антон Птушкін, Катя Сільченко
Антон Птушкін
Анна Переверзева, Ірина Недоступ
Катя Сільченко, Юлія Чеботарьова
Тетяна Яшкіна
Кароліна Ашіон
Наталя Терещенко
Катя Сільченко
виступ Pianoboy
Катя Сільченко
танцювальний майстерклас
Юлія Сокірко, Катя Сільченко

За майже 8 років роботи допомогу у «Місті добра» отримали близько 5000 мам та понад 8000 дітей. А після повномасштабного вторгнення тут знайшли прихисток сотні малят із дитячих будинків, які були евакуйовані з тимчасово окупованих територій, а також сотні безпритульних тварин. Марта 24/7 присвячує себе своєму дітищу, адже історія кожного жителя шелтеру для неї ніби особиста. 

Про витоки «Міста Добра» та його трансформацію впродовж війни, дружбу із селебриті та власну родину, щемливі історії «випускників» і фінансування благодійного фонду – на всі ці теми наша сповнена світла героїня відверто поспілкувалася з INSIDER.UA і вселила віру в те, що немає нічого неможливого!  

Про власну благодійність у юні роки 

Здається, до «Міста Добра» я йшла з народження – такі ідеї не виникають миттєво. Сама я з маленького містечка Рогатин, що на Івано-Франківщині. Моє дитинство не було легким, тому я розумію своїх підопічних на дуже особистому рівні. Змалку мені хотілося допомагати іншим.

Мені здавалося геть неправильним, що деякі з нас такі обділені долею, я намагалася таким людям допомагати, особливо дітям. Всі сусіди знали мене як дівчинку, яка дружить з тими, з ким, як казали, «дружити не можна». Але я знала, що це не погані люди. Просто бідні. Коли подорослішала, зрозуміла, що віддавши цукерку чи подарувавши іграшку, біди не вирішиш.

Тоді ще я мала не такі плани на життя, допомогу іншим я розглядала суто як додаткову діяльність. Спочатку в моєму оточенні сформувалась невеличка волонтерська група і ми разом намагалися щось змінювати в житті людей, які потребували допомоги. Та ми швидко усвідомили: аби реально змінити ситуацію, потрібна системна робота, юридична особа і розуміння, як правильно все організувати.

Так з’явився благодійний фонд «Я – майбутнє України» – організація, яка допомагає дітям з незаможних родин. На початку роботи фонду я все ще бачила його ніби хобі, але в певний момент зрозуміла: треба робити вибір. Якщо хочу досягати справжніх змін, фонд має займати більшість часу і сил. Тепер він займає майже весь час і сили! (сміється) 

Про створення «Міста Добра»

«Місто Добра» виникло з необхідності. Ми допомагали жінкам, які вимушені були віддати дітей до дитячого будинку через домашнє насильство, бездомність чи бідність. Та з часом зрозуміли: всі курси, гуманітарна допомога, консультації юристів чи психологів не дають відповідного ефекту, бо немає первинної умови – безпечного місця, де ці зміни зможуть увійти в життя людини.

Так, спочатку ми винайняли кімнатку одній дівчині, потім така сама потреба з’явилась для другої і третьої, тому ми орендували перший будинок для шелтеру. Це був довгий квест, адже ніхто не хотів здавати дім, коли дізнавався, для чого орендуємо. Всі казали: «Гарна справа, але не тут…» Дякую людям, які були першими, хто повірив в нас!

Ми довго і наполегливо йшли до мети побудувати власний будинок: адаптований під потреби, без необхідності платити за оренду та без страху, що його прийдеться колись звільнити. Коли такий дім з’явився, зрозуміли, що потрібен ще, і ще один… Ми від початку розуміли, що наша мета – допомагати дітям із бідних сімей. Багато хто в Україні, живучи в містах, навіть не уявляє, наскільки велика кількість таких сімей в нашій державі.

Немає коротшого шляху до здорових і забезпечених необхідним дітей, ніж успішність їхніх матерів.

Ми регулярно отримуємо запити про допомогу у розмірі двох-трьох тисяч гривень, які в прямому сенсі можуть врятувати чи докорінно змінити життя дитини. І ця мама б’ється, збирає буквально по п’ять гривень, а тут раптом, скажімо, потрібна процедура дорожчає і все – шанс втрачено. А від цієї процедури залежало, чи буде дитина чути, бачити, ходити. Але просто оплата потреб чи гуманітарна допомога зазвичай не змінює загальний курс життя дитини. Вона допомагає поліпшити здоров’я чи пережити сьогодні або завтра, але не змінює потенційного майбутнього.

Що його змінює, так це успішність мами. Немає коротшого шляху до здорових і забезпечених необхідним дітей, аніж успішність їхніх матерів. Це доводять численні дослідження по всьому світу і наш особистий досвід: якщо хочемо кращого майбутнього для дітей, маємо вкладатися у розвиток і освіту жінок.

Про дружбу фонду із селебриті

В питаннях публічності фонду та його виходу у медіапростір, ми «неправильний» фонд, бо робимо все не так, як радять професіонали! (сміється) Ми не витратили на свою публічність ані копійки, в нас немає маркетолога чи піарника, рекламного відділу, ми не купляли жодних ефірів, публікацій чи реклами в інформаційному просторі.

Я навіть не дуже люблю відвідувати публічні заходи. Ходжу, бо знаю, що маю це робити, аби знайомити людей з нашою діяльністю. Перебуваючи там, весь час думаю: карще б бути зараз в «Місті Добра» чи поїхати по селах. Наша публічна діяльність – це наші соцмережі, мої та фонду. Ну і те, що люди про нас розповідають одне одному. Вважаю, головне – аби була справжня робота, про яку можна розповісти, а кому розповідати, знайдеться.

Свою роботу з відомими українцями ми почали зі спільного проєкту із фотографинею Дашою Тендітною. Ми знімали дітей з інвалідністю разом із їхніми кумирами, в декораціях їхньої мрії. Телеведуча Яніна Соколова поливала троянди разом із дівчинкою, яка мріяла стати садівницею. Співак Дмитро Монатик разом із малечею перетворився на Гаррі Поттера, а музикант Фагот вчив свого підопічного бути справжнім байкером. Завдяки цьому проєкту ми зібрали гроші на земельну ділянку, на якій побудували «Місто Добра».

Чимало зірок з того нашого першого проєкту залишилися з нами, вони слідкують за нашою діяльністю і активно долучаються до неї. Завдяки Вірі Брежнєвій у нашого третього корпусу є дах, а у четвертого – евакуаційні сходи, а ще – багато стільців для годування малечі.

Чимало зірок слідкують за нашою діяльністю і активно долучаються до неї.

Завдяки співачці Світлані Тарабаровій незабаром у нас з’явиться загальна музична та звукова системи оповіщення. Також регулярно підтримує нас і дає благодійні концерти музикант Олег Скрипка. Ми даємо можливість кожному робити те, що йому особливо відгукується і формуємо з людьми справжню дружбу, аби вони могли приїздити до «Міста Добра», як до ще одного свого дому.

Як отримати допомогу від «Міста Добра»

Мами з дітьми потрапляють до нас найрізноманітнішими шляхами: їм нас радять незнайомці, медсестри в лікарнях чи коментатори у соцмережах, вони знаходять наш сайт або ж нам про них розповідають місцеві служби, поліція, медики та небайдужі люди. Шлях у всіх різний. Ми намагаємося не відмовляти у допомозі. Я просто не можу відмовити людині, яка перебуває у відчаї.

Потрапити до нас просто: звернувшись за контактами, вказанними у соцмережах чи на сайті, й розповісти про свою ситуацію. З цього загалом і починається наша робота: ми з’ясовуємо, що саме потрібно жінці – гуманітарна чи медична допомога, або приют у шелтері. Документи, які ми запитуємо, відрізняються у кожному конкретному випадку. До нас колись приходили нужденні навіть без паспорту, і ми допомагали. Тож, виходимо завжди з того, що жінка має «на руках». Обов’язковою є лише довідка про стан здоров’я, на відсутність інфекційних хвороб. Якщо немає можливості її отримати, ми і з цим допоможемо.

Якщо ми хочемо кращого майбутнього для дітей, ми маємо вкладатися в розвиток та освіту жінок.

Потім треба підписати згоду з правилами центру, адже дисципліна у нас серйозна. Категорично не можна вживати алкоголь чи палити, потрібно працювати (допомагати на кухні, прибиратися, займатися дитиною) та виконувати призначення лікарів, психологів.

Кожна жінка має індивідуальний план розвитку, і хоча ми розуміємо, що у всіх різний темп і різні потреби, занадто байдикувати не даємо. Якщо ж ми допомагаємо поза межами центру, то перевіряємо запити через місцеву владу, поліцію, сусідів, можемо і священика місцевої церкви набрати, аби отримати про родину більше необхідної інформації. Наша команда – справжні детективи. Працювати з людьми завжди складно, але рятує досвід.

Якщо у нас немає вільних кімнат, шукаємо місця, де можна поселити жінок. Якщо до тебе приходить матуся вся в синцях, із заплаканими дітьми, як тут скажеш: «У нас немає місця»? Тому ми постійно ростемо – є мотивація допомогти якомога більшій кількості людей. Після прибуття до центру ми даємо жінкам трохи часу на відпочинок: поспати, поїсти, відчути себе в безпеці. А ми тим часом знайомимося з родиною і окреслюємо її потреби.

Спочатку, звісно, закриваємо термінове: медичні та психологічні потреби, або ж оформлення документів. Потім складаємо індивідуальний план розвитку, дивлячись, що стоїть на заваді їхньому нормальному життю та інтеграції в суспільство: аб’юзивні стосунки, відсутність у жінки навіть шкільного рівня освіти тощо. Вирішуються ці проблеми дуже по-різному. Тож, беремо цей план і згідно з ним працюємо. Родина йде від нас лише тоді, коли відчуває готовність до вільного «плавання».

Всі ситуації дуже різні. Комусь треба просто видихнути на кілька місяців, відчути підтримку і захист – і вони вже готові будувати своє життя самі. А комусь потрібно багато часу на здобуття професії і навичок самостійного життя. Часто перші кілька місяців оренди вже самостійного житла родини оплачуємо ми, аби у мами був час сформувати резервні кошти на майбутнє. Навіть після випуску ми підтримуємо зв’язок із нашими «випускниками», до яких завжди готові прийти на допомогу.

Про щемливі історії «випускників» 

Станом на сьогодні близько 5000 мам є «випускницями» «Міста Добра». Їхніх історій вистачить на найдраматичніший серіал, в кожній серії будуть і сміх, і сльози, і карколомні повороти сюжету. Як і всі, я люблю історії зі щасливим кінцем. Мені складно обрати серед них улюблені, всіх цих жінок люблю, як рідних.

Сьогодні чогось згадала про Оленку, вона – сирота. Її покинули в пологовому будинку ще немовлям. Вона ніколи не бачила свою маму, виросла в інтернаті, де була неодноразово зґвалтована і принижена. Там їй сказали, що вчитися їй все одно не треба, освіта їй ніколи не знадобиться. Випустившись звідти, Оленка не мала ані допомоги, ані підтримки, наодинці зі своєю бідою.

Протягом трьох років вона поневірялася вулицями, поки не зустріла, як тоді здавалося, своє кохання. Та з часом чоловік і свекруха стали докоряти їй за те, що вона безхатченко, без рідних, і не рівна їм. Чоловік став вчиняти насилля і приводити своїх друзів для спільної розправи над жінкою на очах дітей.

Олені вдалося втекти з двома донечками. Проте це змусило її знову поневірятися по закинутих домах, ховаючись від принижень і побоїв чоловіка. Щоб заробити та прогодувати дітей, вона погодилася стати сурогатною мамою. Але замість допомоги отримала нові неприємності: клініку арештували за шахрайство, Олена отримала відмову «замовників». Йти їй не було куди.

Хочу, аби «Місто Добра» жило ще багато років і після мене. Аби це було місце, яке дає любов і світло протягом століть.

Вона опинилася у Києві – одинока, вагітна, в хостелі, з загрозою втрати дитини, без грошей і в розпачі. До лікарні її не брали – не мала грошей. Та Олені вдалося вчасно знайти контакт «Міста Добра». Завдяки підтримці волонтерів, вона з дітками прибула у Чернівці і оселилася у нас. Тепер вони в безпеці, у них є дім. Олена народила третю дівчинку, яку залишила собі, назвала Даринкою. Старші дівчата обожнюють свою сестричку і всіляко допомагають матусі розпочати нове життя. Ось так «Місто Добра» розриває коло сирітства і насильства. Діти Олени виростуть в любові, на них чекає зовсім інше майбутнє.

Про команду «Міста Добра»

Команда в мене дивовижна! Це люди, без яких всього цього б не було: це і працівники фонду, і працівники шелтеру. Загалом у «Місті Добра» працює з півсотні людей. Найбільше у нас нянь-доглядальниць – 28 співробітниць. Вони працюють з дітьми з евакуйованих до нас дитячих будинків. Це малюки від 1 місяця до 6 років, які потребують постійної уваги, тож няні працюють у три зміни, цілодобово. Вони, як і весь наш персонал, пройшли психологічну і медичну перевірку та підготовку, а також перевірку з боку поліції.

Діти потребують постійної уваги, тому няні працюють у три зміни, цілодобово.

Багато у нас і вчителів, бо наразі таку кількість дітей як у нас, не прийме жоден міський садок, тож маємо його прямо тут. Також маємо художню школу – уроки танців, співу, театру, малювання. А ще – спортивні заняття. Більшість дітей потребує допомоги, щоб вони змогли піти у звичайну школу.

Наприклад, у нас наразі живуть діти з Бахмуту і Красногорівки Донецької області, які майже рік провели у підвалах. Вони мають наздогнати шкільну програму, перш ніж повернутися до школи. У нас на цей випадок є цілий штат вчителів і тренерів.

Також в команді – дитячі та дорослі психологи, які постійно працюють за нашими підопічними. Маємо охорону, адже багато хто у нас переховується від домашнього насильства і потребують належної безпеки. Є медичний персонал – педіатри, які працюють цілодобово, медсестри, реабілітологи. Певний час ми зверталися до медичних центрів і лікарень, але зрозуміли, що з наявною кількістю дітей слід мати штатних фахівців.

Весь персонал отримує зарплату, це питання дуже важливе для нас.

Нам вже вдалося поставити на ноги кілька дітей із дуже тяжкими діагнозами. Для малюків, позбавлених батьківського піклування, готують кухарі, а для родин – самі мами, які також іноді отримують уроки та настанови від наших професіоналів. Звісно, маємо також водіїв, юристів, бухгалтерів, адміністраторів тощо. Всі ці люди отримують зарплату, це питання дуже важливе для нас.

Ми транслюємо: наші мами мають йти у великий світ, працювати і бути самостійними громадянками. Для цього їм потрібні приклади для наслідування, тож наші співробітники виступають ще й прикладами людей, які люблять свою роботу і піклуються про свою родину. Іноді випускниці «Міста Добра» стають його працівницями.

Ми зокрема пропонуємо нашим донорам взяти на себе чиюсь зарплату, якщо в них є можливість підтримувати нас щомісячно. Тож, є люди та бізнеси, які оплачують щомісячну зарплату вчителям, реабілітологам тощо.

Про фінансування «Міста Добра»

«Місто Добра» жодним чином не фінансується державою, всі кошти йдуть з донатів. Зараз у нас одночасно живе понад три сотні людей і близько 35 тварин, тож йдеться про сотні тисяч гривень щомісячно. Наш бюджет дуже нестабільний. По-перше, під час війни збільшилась плинність людей, родини до нас приходять і йдуть.

По-друге, ми постійно в процесі будівництва. Зараз ми закінчуємо реабілітаційний центр і одразу починатимемо зведення початкової школи – дітей така кількість, що возити їх в якийсь міський заклад дедалі складніше. Також наразі збираємо на проведення водогону – це значно здешевить нам споживання води, але зведення обійдеться щонайменше у два мільйони гривень.

По-третє, ми просто не можемо дозволити собі економити на дітях. Багато хто з них ніколи не харчувався повноцінно, що дуже впливає на стан їхнього здоров’я. Тож слід забеспечувати їм повноцінне і різноманітне харчування: м’ясо, молочну продукцію, свіжі овочі та фрукти.

Ми просто не можемо дозволити собі економити на дітях.

Ми не закупляємо одяг на опті, хоча так було б дешевше. Але тоді всі діти одного віку чи розміру ходитимуть в однакових речах, ніби ми в’язниця чи черговий сиротинець. Ми даємо дітям можливість самим обирати собі одяг на виїздних шопінгах, вчимо їх бути відповідильними за себе і свій вигляд. Заняття співом потребують музичних інструментів, а малюванням – буквально кілограмів фарб.

По-четверте, медичні потреби абсолютно непередбачувані. То нова мама потребує операції для відновлення зору, то приїде дитина, яка ніколи не була у стомалога, то в притулок потрапить собака з перебитим хребтом. Це витрати, які не можна відкладати чи нехтувати ними, вони з’являються несподівано і ми завжди орієнтуємося на те, що маємо станьом на сьогодні.

Наприклад, хтось із фермерів вирішив подарувати нам місячний запас капусти – це вивільнює гроші, аби докупити вертикалізатор для реабілітації чи новий очищувач повітря. Кошти потрібні постійно у колосальних масштабах. Наприклад, одних тільки яєць за місяць з’їдають до двох тисяч штук! Пральний порошок вимірюється навіть не кілограмами, а вже центнерами з такою кількістю малечі.

Жодні кошти з фонду ніколи не йдуть на утримання мене чи моєї родини, навіть з тих офіційних 20%, які регламентуються законом.

Після початку повномасштабного вторгнення ми прийняли вихованців вже трьох дитячих будинків, вивезених з лінії фронту. Наше «Місто Добра» прилаштоване для адаптації родин до нормального життя й зазвичай дітей в нас доглядають їхні мами, а за дітьми-сиротами доглядати було нікому, здебільшого персонал дітбудинків з ними не приїхав.

Ми були вимушені наймати додаткових співробітників, що колосально збільшило щомісячний бюджет шелтеру. І це в період війни, коли люди, які раніше нам допомагали, самі зверталися до нас по допомогу. Але ми вистояли і вирішили, що вкладемо максимум у лікування та адаптацію цих дітей, аби збільшити їхні шанси на усиновлення. За більш ніж рік війни з нашого центру усиновили вже 47 діток!

Ми намагаємося знаходити додаткові фінансові джерела: пишемо новим компаніям, звертаємося до іноземців, розповідаємо про себе. Як не дивно, завжди знаходяться нові донори і майже завжди вони повертаються до нас знов. Якщо хтось хоча б раз приїхав до «Міста Добра», він стає частиною нашої родини.

Щодо мене особисто: жодні кошти з фонду ніколи не йдуть на утримання мене чи моєї родини, навіть з тих офіційних 20%, які регламентуються законом. Скоріше навпаки, сімейний бюджет часто потерпає, коли в мене з’являються невідкладні потреби у фонді. У нас із чоловіком є родинний бізнес у рекламі та сфері HoReCa, саме він дає мені змогу бути на 100% залученою у роботу фонду.

Про власну родину 

Якби не було моєї родини, моїх чоловіка та донечки, то і «Міста Добра» таким, яким воно є зараз, не було б. Я вірю, що небо посилає нам на шляху тих людей, які потрібні, аби ми виконали задум небес. Мій чоловік – моя головна опора, підтримка, натхнення, найбільший фанат. Коли у мене опускаються руки, саме він нагадує, що це дрібниці і в нас усе вийде. Він – бізнесмен, займається рекламою і поліграфією. Надзвичайно професійна і дотошна людина, яка слідкує, аби все було виконано на найвищому рівні. Це ставлення він переносить і на роботу з фондом.

Звісно, якщо дружина живе чимось, чоловік не може лишатися осторонь. Це основа міцного подружжя: вам має бути цікаво, чим живе ваш партнер. Він знає всі деталі і нові задуми, підказує, радить, ділиться думками. А ще він – мій балансир. Коли я занадто глибоко «пірнаю», не піклуюсь про себе, забуваю поїсти – саме він каже мені зупинитися, видихнути і відновити сили. Адже якщо витратиш всі сили, не буде що дати іншим.

Основа міцного подружжя: вам має бути цікаво, чим живе ваш партнер.

Донечка у нас виросла така сама як і ми! (смієтсья) Деніза з найменших років дуже зосереджена на допомозі оточуючим. Може віддати абсолютно нову іграшку, якщо вирішить, що іншій дитині вона потрібніша. Вона так само, як і ми, обожнює тварин. Іноді я спостерігаю за нею і тихенько радію, що не зважаючи на наше з чоловіком завантаження і постійну нестачу часу, ми виховали її такою, як мріяли – перш за все доброю людиною.

У нас в родині є ще одна дитина – Сенді. Ми її не вдочеряли, а взяли під опіку з Олешківського дитбудинку, це було кілька років тому. Їй було 17 років, вона закінчувала інтернат. За станом здоров’я надалі держава пропонувала їй жити або в психлікарні, або в будинку для пристарілих, бо тільки там могли надати відповідний догляд. Та дівчинка була така розумна, талановита, що ми не могли цього допустити. Хотіли, аби вона навчалася далі і жила повноцінним життям, тож ми взяли її під своє крило.

Нічого не заряджає так, як бути серед щасливих дітей! Це дає змогу рухатися вперед.

Ми не вагалися – відчували, що дитина нас потребує. Коли робиш те, що відчуваєш правильним, тоді і страху немає. Після оформлення опіки ми, звісно, зробили все задля покращення її здоров’я. Але, на жаль, технологій, які б поставили на ноги після такого переламу хребта, поки не існує.

Проте Сенді і так живе повним життям: співає, танцює сидячи, навчається. Планує стати соціальною працівницею і допомогати іншим, а нещодавно виграла грант на навчання молоді танцям на кріслі колісному. А ще вона вийшла заміж за нашого захисника, він наразі на фронті. Сенді – частина нашої родини! Дуже нею пишаємося, завжди на зв’язку, хоча тепер вона живе в іншому місті.

Про відновлення власного ресурсу 

Я людина дуже емоційна, регулярно переживаю злети і падіння. Але з іншого боку я – дуже віруюча. Певна, що небеса мають на все відповідь і свій план, все відбувається не просто так. До цих думок я звертаюся, коли мені особливо складно. Постійно чути історії наших підопічних, бачити біль, через який вони пройшли, буває дуже тяжко. Але нічого не заряджає так, як бути серед щасливих дітей! Це дає змогу рухатися вперед. Іноді я просто приходжу до найменших жителів «Міста Добра», сиджу серед них, дивлюсь на них – вони такі маленькі, такі беззахисні, такі яскраві і чисті, і мені легшає. Для них я можу звернути гори.

Також дуже допомагають регулярні поїздки по селищах. Їду до бідних родин, але водночас дивлюсь на нашу українську природу, знайомлюся з неймовірними людьми. Дуже люблю наш край. Також, звісно, мені допомагає триматися «на плаву» родина. Вони – мій тил і опора.

А ще дуже люблю тварин, у мене вдома дві собаки і кіт. А тепер ще й цілий притулок в «Місті Добра». Як можна опускати руки, коли хтось дивиться на тебе так, як собаки дивляться на людей? Мені хочеться бути тією людиною, якою вони мене вважають!

Втім іноді буває особливо тяжко, тоді чоловік хапає мене і везе у невеличку відпустку, аби я могла підзарядитися і трохи видихнути. За це я вдячна і йому, і моїй команді, яка в цей час тримає все на своїх плечах.

Про трансформацію «Міста Добра» під час війни

Лютий 2022-го був для нас таким самим шоком, як і для всієї країни. Ми перебуваємо далеко від лінії фронту, але весь цей жах команда буквально пропускає крізь себе. На той момент ми планували навесні відкрити другий корпус – швейну школу для мам, поєднану з яслями, і розпочати створення «Міста Добра» у ще трьох містах. Хочемо, аби на країну було хоча б п’ять-шість подібних центрів. Всі ці плани ми були вимушені відкласти.

Перше, що ми зробили з початком повномасштабного вторгнення – почали приймати родини з дітьми з усієї країни. За цей час тимчасовий прихисток у нас знайшли понад три з половиною тисячі людей. Приїздили мами з дітками, цілі родини, люди з тваринами – ми приймали всіх, кого могли. З собою вони «привозили» страшні історії.

У нас певний час жила мама, на очах якої росіяни застрелили її 8-річного сина, чоловіка і їхнього собаку. Вона єдина вижила. Ми питали її, чи не хоче вона, аби ми пошукали їй окреме житло, бо, напевно, бути весь день серед дітей їй складно. Вона ж відповідала, що ні, адже це центр для мам, а вона – мама.

По-друге, прийом дитячих будинків. Нова галузь роботи і абсолютно нові для нас виклики. По-третє, сильно розширилася наша гуманітарна програма. Стало значно більше людей, які потрібують допомоги їжею і найнеобхіднішими речами. До того ж, ми регулярно відправляємо гуманітарну допомогу у прифронтові та деокуповані райони. Але, як не дивно, розвиток центру з того моменту не те що не спинився, він прискорився!

На сьогодні у нас на території вже шість корпусів. Ми облаштували повноцінний притулок для врятованих тварин, підключилися до центральної каналізації, труби до якої тягнули більше двох кілометрів! Зараз працюємо над підключенням до водопостачання. Разом із «Датагруп» розпочали проєкт «Наші діти», а межах якого підтримку отримує малеча, яка втратила одного чи двох батьків у цій війні. Вже виплачено понад 10 мільйонів стипендій. Ми не спиняємося, бо кожного дня – перемога ближче, а у нас ще багато роботи!

Про свою найбільшу мрію

Я ніколи не планувала пишатися якимись своїми вчинками. Роблю те, що маю робити, бо вірю, що це моє покликання. А мрію, перш за все, про перемогу. Щоб Україна зажила мирним життям і ми всі об’єднаємося навколо створення нового майбутнього для дітей в нашій країні. Вірю в те, що будуть прийняті законодавчі зміни, які захистять дітей і допоможуть їм. І вірю в те, що Україна буде країною щасливих дітей.

Якби у мене були всі можливості і нескінченні кошти, насправді, я робила б те саме, що роблю зараз. Створювала б місця любові для людей і тварин, для беззахисних і нужденних. Всі гроші я б вкладала у придбання землі, аби «Місто Добра» розросталося, і в підготовку професіоналів, аби допомагати його жителям.

Я б воліла зробити «Місто Добра» абсолютно автономним – з сонячними батареями, з власною водою, зі своїм городом та худобою, які би забезпечували овочами, молоком та сиром. З професійним швейним цехом, школою та медичним центром. Хочу, аби «Місто Добра» жило ще багато-багато років і після мене. Аби це було місце, яке дає любов і світло протягом століть. Дуже боюсь чогось не встигнути за таке коротке людське життя, але намагаюся зробити якомога більше!

Фото: Даша Тендітна

Анджеліна Джолі присвятила Україні великий допис в своєму офіційному Інстаграм-акаунті, а саме закликала підтримувати локальні благодійні організації.

«Мій друг Джайлс Дьюлі (британський журналіст і фотограф) перебуває в Україні й надіслав мені ці фото українських активістів та організацій. Національні громадські організації в Україні отримали лише 0,003% коштів, які були зібрані за кордоном. Ця модель має змінитися на більш пряму підтримку місцевих формацій», – написала акторка, додавши ілюстровані приклади.

«Такий підхід зміцнює громадянське суспільство, дає більше самовизначення місцевим громадам і гарантує, що всі кошти від пожертвувань спрямовуються на підтримку локальної економіки. Місцеві організації і громади, які вони представляють, пропонують найефективніший, гідний і стійкий спосіб підтримки людям, які переживають травми та відновлюються після війни, а також через переміщення та зміни клімату», – додала Джолі.

Також голлівудська зірка порадила кілька конкретних организацій: 

Марш жінок — українська феміністична ініціатива, заснована Оленою Шевченко. Вони керують притулками для жінок і надають гуманітарну допомогу жінкам по всій Україні.

Команда Casers евакуює людей каретами швидкої допомоги з передової та деокупованих територій. Вони проводять спеціалізовану евакуацію людей зі складними потребами, а також забезпечують онлайн-запис до лікарів і медичну допомогу для ізольованих громад.

ГУРТ – українська громадська організація, яка займається активною реабілітацією осіб із травмою хребта і ураженням спинного мозку. Вони постачають високоякісні інвалідні візки та навчають, аби допомогти таким людям соціалізуватися і відновити свою самостійність.

Нагадаємо, Анджеліна Джолі була однією з перших світових зірок, які за власною ініціативою відвідали Україну під час війни. У травні 2022 року акторка із гуманітарною місією прибула до Львова: зустрілася з пасажирами евакуаційного поїзда з міста Покровськ Донецької області, відвідала дітей, які постраждали від ракетного удару російських окупантів по вокзалу в Краматорську, поспілкувалася з волонтерами і не тільки.

А вже наприкінці 2022-го року Джолі оголосила, що після 20 років співпраці завершує роботу як спеціальна посланниця ООН у справах біженців. Акторка заявила, що бажає присвятити себе більш ефективному, на її думку, формату роботи – взаємодіяти безпосередньо з біженцями та місцевими організаціями. Як бачимо, свій намір вона здійснює, зокрема опікуючись проблемами місцевих громад України.

Український благодійний фонд «МАМА плюс Я» з Дніпра використовує кожну можливість, аби нагадати світові про болі та проблеми українських дітей, особливо під час війни, коли більша частина фінансування і частка інформаційного простору відведена обороні України. Для цього у віденському ресторані GRND&Schrnk відбувся черговий благодійний гала-вечір Spring for Ukraine. До заходу долучилися ведучі Маша Виноградова та Іван Русанов, співачка Наталі Чорна та ансамбль вокалістів QVART (Наталія Овсяннікова, Таїсія Новачук, Ася Гуторкіна).

Для благодійного аукціону ексклюзивні речі передали Олександр Усик, військові ССО «Азов Харків», Artramus, команда FIORI Austria, компанія Felsner Austria, майстриня Наталія Купцова, юна мисткиня Амалія Горбенко і художниці Інна Сич, Ірина Депко та Оксана Брензович.

Завдяки благодійним внескам і придбаним лотам аукціону було зібрано 9 626 євро. З цієї суми 1750 євро підуть на підтримку військових загону ССО «Азов Харків» та їхніх родин, а 7 876 євро спрямують на допомогу підопічним фонду «МАМА плюс Я» – дітям, які залишаються в Україні під час війни. Звітність про використані кошти можна буде знайти на сайті фонду та на сторінці в Instagram.

засновниця фонду Наталія Сивак
Наталя Сивак та заслужені артистки України Наталія Овчиннікова і Таїсія Новачук
Анна Вергельска
виступ співачки Наталії Чорної
Анна Назарян
Маша Виноградова
юна художниця Амалія Горбенко, ведучі Маша Виноградова та Іван Русанов
один з лотів аукціону, картина художниці Інни Сич
один з лотів аукціону – лялька-мотанка майстрині Наталії Купцової
Наталя Сивак, Наталія Воронова
Анна Вергельська, Ліна Христофорова
торт від Adel Desserts
декор від FIORI

Фото: Аліса Гусєва, Наталія Турчаневич

8 березня у Міжнародний жіночий день Оля Полякова дала два сольних концерти у КВЦ «Парковий» з абсолютно новою україномовною програмою «Все буде добре».

Обидва шоу, режисером яких виступив Герман Ненов, пройшли при повному солдауті та мали благодійний характер – частина коштів від прибутку піде на закупівлю пікапів для військовослужбовців, які наразі перебувають під Бахмутом, а також на цільову допомогу внутрішньо переміщеним особам.

Першими оновлений репертуар співачки почули військові, медики, волонтери та працівники ДСНС, для яких вхід на денний концерт був безкоштовним.

Вся програма Полякової пронизана темою війни, щемливими кадрами з фронту, особистими історіями українських захисників, які стали невід’ємною частиною кожного номеру. Зі сцени прозвучали не лише перекладені українською мовою хіти артистки, а й останні треки, написані після вторгнення РФ.

На особливу увагу заслуговує композиція «Тримай її», яку співачка присвятила медикині Оксані Баландіній з Лисичанська, яка втратила кінцівки через міну. Особиста історія дівчини настільки вразила Олю, що вона вирішила трансформувати її в пісню.

Партію скрипки до «Тримай мене» виконав військовий скрипаль Мойсей Бондаренко, відомий своєю грою на музичному інструменті в гарячих точках.

Сюрпризом для глядачів став вихід на сцену легендарного морпіха та захисника «Азовсталі» Михайла Діанова, який подякував усім українцям за щоденну працю, віру та підтримку ЗСУ.

Нова програма «Все буде добре» стане основою для всеукраїнського туру Олі Полякової, який стартує з концертів у Дніпрі та Кам’янському 11 та 12 березня.