Диригентка Наталка Стець працює на перетині цих процесів: між українським і європейським музичним середовищем, між традицією та інноваційними форматами взаємодії з аудиторією. У нашому інтерв’ю ми говоримо про культурну зрілість суспільства, маловідомі скарби української музики, нову генерацію композиторів та способи, якими класика знаходить спільну мову з молоддю.

Нині українська культура перебуває у точці одночасної видимості та глибокого переосмислення. Чи стала вона вже тією силою, що консолідує нас як націю, чи ми лише на початку цього процесу?

Сьогодні ми як суспільство перебуваємо на етапі глибокого самопізнання. Мені здається, це фаза дорослішання, бо вчимося уважніше вдивлятися у власну історію й культуру.

Я бачу засадничу зміну: інтерес до культури зростає. Ще не так стрімко, але цей запит стає дедалі усвідомленішим. І це природно, адже культура — не лише естетика. Це передовсім система цінностей, яка формує внутрішню опору суспільства. Нині культура перестає бути фоном і перетворюється на гостру потребу.

Можливо, ми лише на початку цього шляху — так би мовити, у першому класі власного культурного самоусвідомлення. Проте найважливіше те, що цей процес уже розпочато.

«Культура — це не лише естетика, це система цінностей, яка формує внутрішню опору суспільства». 

Кілька сезонів поспіль ви працювали музичною керівницею Національної філармонії України. Чи помітні ці зміни у ставленні до культури безпосередньо на рівні аудиторії?

Так, я була музичною керівницею в Національній філармонії України майже три сезони. Окрім власне диригування, це був час аналізу та формування нових тенденцій, період відкриття цього простору для ширшої та різнопланової аудиторії.

І що приємно: у коридорах філармонії все частіше чула запитання: «Підкажіть, а де вбиральня?» І щоразу усміхалася. Бо це означало, що люди прийшли сюди вперше. А отже, зробили свій перший крок назустріч музиці.

Ви часто говорите про недосліджені культурні скарби України. Що сьогодні в пріоритеті: відкриття нових імен, повернення забутих партитур чи новий спосіб інтепретації музичної спадщини?

Я бачу, що після 2022 року це питання перейшло у площину особистого вибору для більшості українців. Ми долаємо етап культурної сепарації — подеколи складний і болісний, але вкрай необхідний.

Надзвичайно приємно спостерігати за нинішнім літературним бумом: переповнені книгарні, палкі дискусії в соцмережах, поява нових інтелектуальних трендів. Люди перечитують Миколу Хвильового та Івана Багряного, заново усвідомлюють велич постаті Василя Стуса, цитують Лесю Українку і це відверто тішить. Проте у музиці ситуація складніша: вона живе лише тоді, коли звучить. А для виконання замало одного лише бажання диригента — необхідні якісні нотні видання, системні дослідження та оцифровані архіви. На жаль, упродовж перших десятиліть Незалежності цьому приділяли вкрай мало уваги. Тільки після 2022-го кількість нотних ініціатив та проєктів із популяризації української музики почала відчутно зростати. Це лише перші кроки, ніби краплі в морі, але вони чітко вказують на зміну вектора.

У нас є імена, які вже давно заслуговують на ширше міжнародне звучання.

Світ десятиліттями захоплюється мелодією «Щедрика» Миколи Леонтовича, але далеко не всі ідентифікують її як українську. Також ім’я Бориса Лятошинського нарешті повертається в активний культурний обіг — зокрема через фестиваль Liatoshynsky Space, який ми започаткували в Національній філармонії України спільно з Фундацією Б. Лятошинського до його 130-річчя.

Згадаю і композиторів XVIII століття — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського та Артема Веделя. Це композитори українського бароко та раннього класицизму, чий світогляд сформувався у загальноєвропейському культурному просторі.

Березовський і Бортнянський навчалися в Італії — тогочасному центрі музичного життя, де здобули той самий професійний фундамент, що й їхні сучасники, зокрема покоління Моцарта. Саме тому сьогодні критично важливо повернути їхні імена до міжнародного дискурсу як невід’ємну частину європейської музичної історії.

А що відбувається сьогодні з сучасною українською композиторською школою?

Серед сучасних авторів безумовним авторитетом залишається Валентин Сильвестров. Він є одним із найвідоміших у світі представників української композиторської школи, чиє письмо вирізняється особливою чуттєвістю та інтимністю.

Водночас на авансцену виходить нове покоління. Знаковою подією став проєкт Метрополітен-опера, яка замовила оперу «Матері Херсона» нашому композитору Максиму Коломійцю. Світова прем’єра запланована на цей рік. Переконана, це стане історичним прецедентом для присутності українського мистецтва на головній оперній сцені світу.

І це лише кілька прикладів. Насправді імен значно більше — і кожне з них потребує системного дослідження, виконання й підтримки. Безперечно, нам потрібно відкривати нові імена, повертати забуті твори й переосмислювати естетику, яка формувала і продовжує формувати нас як українців. Позаяк без власної музичної історії неможливо мати власне культурне майбутнє.

Ви працюєте і в українському, і в європейському контекстах. Якою сьогодні бачать українську академічну музику за кордоном — і чи змінилося це сприйняття за останні роки?

Українська академічна музика для світу все ще terra incognita. Але після 2022 року cитуація змінилася: світ почав нас слухати уважніше. І це закономірно — щойно ми самі чітко заявили про власну культурну суб’єктність, інтерес за межами країни зріс майже миттєво.

У мене є правило: диригуючи за кордоном, обов’язково пропоную український твір. І знаєте, що цікаво? Організатори дедалі частіше самі просять українську програму. Їм цікаво відкривати Україну через музику, а не просто зробити черговий «жест солідарності».

Чи означає це, що українська музика поступово входить у світовий репертуар?

Ми лише на початку цього шляху. Українська музика століттями перебувала в тіні так званої «великої російської культури», яка системно привласнювала наші імена, традиції та ресурси, викривляючи уявлення світу про культурну мапу Східної Європи. Це не є унікальним випадком — схожий досвід мають багато постколоніальних держав, чия ідентичність тривалий час була маргіналізована або перебувала під забороною.

Нині ми не просто відкриваємо окремі партитури, а реконструюємо власну історію. І це потребує не лише зусиль окремих ентузіастів, а й системної державної стратегії: якісних нотних видань, міцної інституційної підтримки та масштабної промоції вітчизняних виконавців на світових майданчиках. Лише за таких умов українська музика перестане бути «відкриттям» і стане повноправною частиною світового репертуару.

Яку різницю в культурній оптиці ви помічаєте сьогодні між українським та європейським музичним середовищем? Зокрема,  у ставленні до традиції, сприйнятті сучасності та розумінні самої місії музики?

Суттєву. Почнімо з того, що поки Європа переживала свій Ренесанс, ми мали «Розстріляне відродження», репресії та незліченні заборони на все українське — від мови й до мистецтва. А крім цього, ще й десятиліттями перебували за залізною інформаційною завісою.

Сьогодні відмінність відчутна не лише в історичному контексті, а й на рівні сприйняття музики. В Європі офіційні державні концерти часто супроводжуються високим мистецтвом: наприклад, симфонічним оркестром, хором та «Одою до радості» на тексти Шиллера. В Україні ж публічний простір ще активно інтегрує попкультуру та сучасні, як на мене, дещо спрощені формати. Але я бачу в цьому не обмеження, а шанс: можливість змінювати культурні парадигми, експериментувати та створювати нові сенси.

Як, на вашу думку, треба працювати з молодою аудиторією, щоб не спрощувати зміст, але робити його близьким? Чи потребує класична музика своєрідного «перекладу» мовою сьогодення?

Ми живемо у складні часи: війна, блекаути, щоденна боротьба виживання і водночас болісний пошук нових сенсів. У таких умовах найвразливішими є діти та молодь.

Багато талановитої молоді прагне виїхати за кордон у безпечніші культурні контексти, і це, на жаль, небезпечно для нашої культури.

Коли я працювала музичною керівницею НФУ, бачила цю проблему зсередини. Хотілося створити простір для розвитку молодих музикантів — місце, де вони могли би надихатися, творити разом і здобувати практичний досвід. Так виникла Молодіжна Академія при Національній філармонії України, якою опікуюся й досі.

Ідея полягає не в реформуванні академічної освіти, а у створенні майданчиків для вільного обміну ідеями та живого спілкування талановитої молоді. Маю чимало мрій, що чекають на реалізацію та ресурси, але я вірю —  усе вдасться!

Як ефективно відкривати світ класики для нової генерації слухачів? Що порадите? 

Сучасна молодь надзвичайно допитлива й відкрита до нових знань та досвідів. Тож аби зацікавити її класикою, маємо розуміти актуальні тренди молодого покоління та спілкуватися з ним на рівних.

Для цього ми організовували проєкти з електронною музикою, де поєднували формат вечірок із живим звучанням, класику в різних її проявах та експериментальні інтерпретації традиційних творів. Це дає змогу молоді не лише слухати музику, а й відчувати її, переживати в нових формах і сприймати класику як живий, сучасний та близький досвід.

Феномен жінок-диригенток — порівняно нове явище для світової музичної сцени. Чи відчуваєте досі гендерні бар’єри, чи музичне середовище вже остаточно позбулося упереджень? 

Мене тішить тенденція останніх років: жінка за диригентським пультом дедалі частіше стає нормою, а не феноменом. Щоправда, так було не завжди. Століттями жінок позбавляли права на повноцінну участь у суспільному та культурному житті: вони не могли голосувати, публічно висловлювати позицію чи офіційно належати до творчих спільнот, а про професійну кар’єру музикантки годі було й думати. Зовсім інша річ — музикувати вдома для родини та гостей, читати чи вишивати…

Жінка за диригентським пультом дедалі частіше стає нормою, а не феноменом.

Якось я натрапила на цікавий документ — додаток до контракту для жінок у театрі. Там буквально зазначалося: угода дійсна лише за умови, що чоловік підтверджує виконання дружиною її «сімейних обов’язків». Це стосувалося прибирання, приготування їжі, виховання дітей та навіть «задоволення потреб чоловіка». У разі його скарги адміністрація мала право на миттєве звільнення артистки. Формально цей пункт існував у документах аж до 2010 року, хоча на практиці з 1960-х вважався «мертвою нормою».

Сучасний світ диригування трансформувався. Якщо в минулому столітті диригент часто був талановитим, але авторитарним деміургом, то сьогодні ми відходимо від образу «напівлюдини-напівлегенди».

Нині пріоритети зовсім інші. Як на мене, сучасний диригент — це про довіру, співтворчість, глибоке розуміння історичного контексту, емпатію та стратегічне мислення. Це поєднання образності й естетики з чіткістю жесту та результативним лідерством.

На особистому рівні: що сьогодні є вашою головною мотивацією залишатися у цій професії та у цій культурній роботі?

Ця професія для мене особлива, адже я обрала її свідомо й органічно. Музика — це мій всесвіт і мій спосіб комунікації. Обожнюю процес підготовки: години наодинці з партитурами, глибокий аналіз та осмислення тексту — і лише потім вихід до оркестру на репетицію чи концерт.

І саме в цьому процесі народжується магія: коли те, що ти досліджував і проживав наодинці, оживає у спільній роботі з музикантами й нарешті резонує зі слухачами в залі. Це відчуття вартує кожної хвилини кропіткої праці.

Стиль диригента — це теж мова. Наскільки для вас важлива візуальна складова: одяг, пластика, сценічний образ?

О, для мене це надзвичайно важливо. Загалом люблю все красиве. Хоча в моїй професії існують певні практичні обмеження щодо концертного чи репетиційного вбрання, завжди прагну додати власним образам індивідуальності та різноманіття.

Коли я тільки починала, панувала думка, приміром, що яскраві нігті відвертають увагу музикантів, тож краще використовувати пастельні відтінки. Але після власних спостережень і розмов із колегами, зрозуміла: це зовсім не принципово! (сміється). Щодо підборів чи коротких спідниць за диригентським пультом — тут я непохитна: для мене це табу.

Насправді образ завжди диктує сцена, формат концерту чи специфіка шоу: він може бути стримано-класичним або ж експериментально-епатажним. Поки таких сміливих експериментів у моїй практиці небагато, хоча мені подобається працювати з візуальною мовою. Адже стиль диригента — це теж форма комунікації з оркестром та аудиторією.