Про творчі страхи, кризи, дисципліну, самотність і тексти, які іноді народжуються не для музики, а для тиші — у нашій розмові з Гелею Зозулею.

Попри таку відкритість у творчості, ти все одно залишаєшся загадковою для слухачів. Яка Геля Зозуля насправді?

Я не вважаю себе непередбачуваною. Радше — неочевидною. Моя відвертість у творчості — не про те, щоб розповісти все. Це про те, щоб сказати рівно стільки, скільки має сенс. Я не люблю пояснювати зайве.

У житті я тихіша, ніж у піснях. Терпіти не можу порожніх балачок і не прагну бути «зрозумілою». Мені комфортно, коли частина мене залишається непроговореною.

Там, де мені незручно, — там найменше захисту.

 

Що тебе надихає на створення нових композицій?

Думки, які не дають спокою. Те, що не відпускає. Слова й музика — це емоції, які вийшли з душі й набули матеріальності. Я рідко сідаю писати навмисно, з думкою: «Треба зробити пісню». Зазвичай усе починається з однієї фрази чи образу, що забирають спокій.

Вони починають жити власним життям і буквально змушують мене сідати за роботу. Якщо не вивільню це все — страждатиму, відчуватиму майже фізичний біль. Тож я вже зрозуміла, змирилася й навіть подружилася з потоком, який приносить мені пісні.

Ти маєш багато треків, які зібрали мільйони прослуховувань. Чи є серед них твоя найулюбленіша або найважливіша пісня?

Усі улюблені, бо кожна — це частина мене. Але найважливіші завжди ті, які було найстрашніше випускати. Хоча, якщо чесно, мені боязко щоразу: я занадто відверта у творчості. Мабуть, саме тому вони й працюють.

Там, де мені незручно, — там найменше захисту. Там я не намагаюся здаватися кращою, ніж є насправді. І це завжди ризик — відкрити світові те, що досі болить або що я сама ще до кінця не збагнула.

Але якщо цього страху немає — значить, і пісня, найімовірніше, нічого не варта.

 

Твоя творчість виглядає дуже інтуїтивною, але за нею точно стоїть і стратегія. Якою буде Геля Зозуля найближчим часом?

Більш точною. Зараз я чітко усвідомлюю: мені не цікаво бути присутньою в медіапросторі «просто заради охоплень». Кожен реліз має нести сенс, інакше в ньому немає потреби.

Буде більше структури, більше цілісності. Але моя позиція незмінна — я завжди намагаюся догодити лише одній людині. Вона мій найжорсткіший критик. І це я сама. Бо якщо мені не подобається — жодна схвальна реакція ззовні не має значення.

У кожного артиста рано чи пізно настає переламний момент, який змінює погляди. Чи були у тебе такі періоди — через популярність або кризу?

Так. І не один. Я ж людина. Але якщо відверто, то люблю кризи. Я з тих, хто в критичній ситуації почувається як риба у воді. У такі часи все стає гранично простим: або ти є, або тебе немає. Зникає все зайве: сумніви, шум і потреба комусь щось доводити.

У моєму житті був момент, коли я зрозуміла: або кажу про своє, або стаю лише ще одним голосом у загальному фоні. І цей вибір виявився правильним. Моя перша пісня «КоляГаля» — тому доказ.

Що найбільше вплинуло на формування Гелі Зозулі як творця?

Самотність і дисципліна. Самотність — це простір, де неможливо сховатися від себе. Це не завжди приємно, але завжди чесно. Дисципліна ж не дає цій чесності розсипатися. Хоча над нею я ще старанно працюю.
А ще — музика з дитинства. Вона сформувала мені структуру мислення. Навіть коли я повністю працюю інтуїтивно, всередині відчувається каркас.

Мабуть, саме поєднання цих речей тримає мене в точці, де ти одночасно і глибоко відчуваєш, і відповідаєш за кожне написане слово.

Твою музику слухачі та музичні експерти називають по-різному. А як ти сама визначаєш свій жанр?

Ніяк. Бо щойно ти даєш собі визначення — мимоволі починаєш йому відповідати. А це вже обмеження.

Я різна. Як каже мій психолог, у мене мозаїчний тип характеру. Я працюю зі своїми станами, історіями та відчуттями, які неможливо вкласти в одну категорію. Якщо це називають попмузикою — окей. Шансоном — будь ласка. Можна називати, як завгодно. Я спокійно ставлюся до будь-яких визначень.

Але я ніколи не скажу, що працюю в конкретному жанрі. Бо це спосіб усе пояснити. А мені не потрібно себе пояснювати.

Мало хто знає, але, окрім музики, ти ще пишеш вірші та притчі. Чи варто очікувати письменницьких дебютів?

Я не хочу називати це «дебютом». Це вже частина мене, просто поки що не опублікована.
Є тексти, які не потребують музики. Вони не стають піснями, бо інакше дихають. І мені цікаво з цим працювати.

Чи стане це окремим напрямком? Найімовірніше, так. І буде цілком природним продовженням. Музика — це один спосіб говорити. А проза й поезія — зовсім інший. Іноді він навіть чесніший, бо там нічого не ховається за звучанням.

Що слухачам варто зрозуміти про Гелю Зозулю, щоб по-справжньому відчути твою музику?

Найголовніше — слухати Гелю Зозулю не поверхнево. Я не пишу те, що «гарно звучить». Я пишу те, що просто не можу не сказати. За кожною піснею стоїть досвід. Не ідея чи концепція, а прожитий стан:  чи то щастя, чи печаль, чи те невловиме між ними, чому навіть складно дати назву.

Я не вигадую історії — я їх проживаю.

За свою кар’єру ти випустила кілька дуетів, і всі вони були з чоловіками. Це випадковість чи свідомий вибір?

Якщо чесно, «достатня кількість» — це всього три виконавці. І так, усі чоловіки. Ніяких збігів. Гурт ADAM — це моя особлива любов, тому я щиро вдячна за наш спільний «Особистий рай». Ініціаторкою цієї колаборації була я — так само, як і з Віктором Павліком. Зателефонувала йому, і він погодився. Для мене це велика честь — заспівати разом з легендарним артистом.

А остання колаборація із загадковими Two from Zoo — це взагалі єдина пісня в моєму репертуарі, де текст і музику писала не я. Але я миттєво побачила себе в цій історії й відчула потенціал треку. Та я хочу заспівати і з жінкою. Тож усе ще попереду. Гендер не має значення. Головне — сенс і внутрішній зв’язок.

Вона — та сама дівчина, чий голос ви не раз чули у кінотеатрах (адже у портфоліо акторки серед іншого український дубляж таких голлівудських гітів, як «Думками навиворіт 2» та «Історія Іграшок»). Також ми бачили Лілі Цвєлікову у топових українських комедіях останніх років, таких як «Батьківські збори» та «Потяг у 31 грудня», а ще – у популярних серіалах «Сага», «Перші Дні» та «Лікарка Ковальчук».

Вона — одна з найперспективніших українських акторок нового покоління, яку ми знаємо за дуже різними ролями, проте цього разу Лілі приготувала для нас щось кардинально інше — вибуховий мікс харизми, іронії та абсолютної відсутності комплексів в провокаційній комедії «Любов, секс і вибори», яка вийшла в кінотеатрах України 1 квітня.

Історія починається з того, що Мартін (Артур Ігнатенко, відомий за серіалами «Папік 2» і «Дільничий з ДВРЗ»), агент з підбору акторок у фільми для дорослих, зустрічає у нічному клубі тусовщицю Дашу (Цвєлікова). У дівчині він бачить, так би мовити, великий акторський потенціал.

Але після успішних перших дублів з’ясовується пікантний нюанс: Даша – дружина місцевого мера. Тож тепер бідоласі Мартіну потрібно подбати не лише про власну кар’єру і життя, а ще й про… майбутні вибори.

Сміливий спільний українсько-американський проєкт «Любов, секс і вибори» обіцяє глядачам не лише гостру комедію про «брудні» передвиборчі технології, а й чесну розмову про те, що «всі це роблять», хоч і не всі готові в цьому зізнатися.

В ексклюзивному інтерв’ю для INSIDER.UA Лілі Цвєлікова розповіла про те, як це — розбивати на майданчику дорогі люстри, імітувати десять оргазмів поспіль та зберігати внутрішню свободу, коли навколо панує хаос.

Лілі, почнемо з вашої героїні. Даша – дівчина з характером, «тусовщиця з неймовірним акторським потенціалом», яка раптово опиняється в епіцентрі політичного скандалу. Що ви найбільше любите в ній і чи є у вас із Дашею спільні риси?

Мммм…Даша! Я абсолютно і безумовно люблю цю дівчину – з усім її характером, такою як вона є: якою я вперше зустріла її, коли прочитала сценарій, – і якою втілила у фільмі. Це рідкість – не в кожному акторському втіленні вдається так близько відчувати і бачити подібний зв’язок.

Даша значно багатогранніша за поверхневе визначення «тусовщиця»: це сприйняття зруйнується вже після кількох перших сцен. Вона, безумовно, азартний гравець в життя, відчайдушна і спрагла до нього.

І, повірте, Даша точно не випадково опиняється в цьому самому епіцентрі політичного скандалу: її мета виправдовує засоби, і сподіваюся, глядач не проґавить ЧОМУ І ДЛЯ ЧОГО вона це втнула. А її подальші пригоди – це вже такі собі «бонуси», щоб не знудьгуватись і погратись в провокації з упередженим суспільством.

Озираючись назад, я думаю, що у нас із Дашею мило співпали спільні життєві уроки. Мені теж знайоме відчуття межі і ризику, коли нічого вже втрачати, – тому і не страшно, лише до крайнощів цікаво.

Ваша героїня по суті веде подвійне життя: дружина мера та потенційна зірка фільмів «для дорослих». Як ви працювали над цим контрастом?

Я просто приймала її. І не стримувала себе. На цьому і порозумілися (Посміхається). Я думаю, якби Даша відповідала на це питання, то вона сама б собі відверто здивувалась: на що вона, виявляється, здатна, і як по-справжньому вміє відчувати, коли довіряє собі.

Фільм є американо-українським проєктом. Чим робота над ним відрізнялася від суто українських фільмів?
Першою чергою – ставленням до нетривіальності самої історії і прагненням команди розкрити її: ризикнути, дати шанс. Чого не скажеш про більшість суто вітчизняного кіно, де проблеми очевидні вже на етапі сценарію.

Зйомки відбувалися наприкінці 2021 року в Києві та області — якраз перед початком повномасштабного вторгнення. Які почуття у вас зараз викликає ця робота?

Я люблю ту себе, з того відрізку часу. Хіба не диво, що десь, між кадрами і в склейках, я залишусь такою назавжди?

Які курйози траплялися на майданчику під час знімань «Любов, секс і вибори»?

У! Улюблене питання! Я роки чекала, щоб дістати ці списки (Сміється). Ось мій топ: під час зйомок однієї з секс-сцен я розбила дуже дорогу люстру, а ще бігала в одних панчохах вночі по Подолу в мінус 12. Також — за один знімальний день зіграла точно більше десяти імітацій оргазмів підряд (чим відверто сильно здивувала саму себе). А ще бачила напис «Ліля, з днем народження» на оголених жіночих…

Вашими партнерами по майданчику стали дуже різні особистості, включно з реальними акторками фільмів для дорослих – зокрема Джозефіною Джексон? Як було працювати з ними?

У нас була класна команда, я не відчувала різниці в нашому спілкуванні, на майданчику працюють дорослі люди, професіонали своєї справи, і безглуздих питань здебільшого не задають.

Чи відчуваєте ви, що фільм «Любов, секс і вибори» може стати певною віхою у вашій кар’єрі, зважаючи на сміливість теми?

Сміливість теми? «Всі. Це. Роблять.» Три простих слова і вмить зникає вся обмеженість, скажіть? До речі, це міг бути один зі слоганів. Тож, чи треба пояснювати, чому мені так не терпілось нарешті відповідати на подібні запитання. Я взагалі нічого не очікую, бо я вже все отримала – свобода мого вибору цієї героїні тоді не залишила мені шансу колись раптом засумніватись в ній.

У ваших інтерв’ю ви часто говорите, що любите бути на самоті: книги, кіно, музика. Яке кіно ви дивилися останнім часом для натхнення і чи є серед ваших улюблених стрічок подібні сміливі ромкоми?

Я під враженням і точно ще довго буду в захваті від Джессі Баклі і її нещодавніх прем’єр «Наречена!» і «Гамнет». Це — приклад виняткового емоційного діапазону і такої безкомпромісної акторської свободи, що просто розчиняєшся в усьому, що вона робить. Сміливість для мене якраз в такому прийнятті всього в собі, а не в умовних рамках жанру або теми.

Ну і наостанок — чому, на вашу думку, глядачеві обов’язково варто піти в кінотеатр на «Любов, секс і вибори»?

Я молитиму всесвіт, щоб мені ніколи не довелося всерйоз задуматися над реченням із комбінацією слів «чому» і «варто», якщо питання стосується причини піти в кіно. Просто ходіть у кіно – і отримуйте задоволення. Enjoy!

Героїнею першої весняної обкладинки INSIDER.UA стала виконавиця головної ролі Аріна Бочарова. Її Мавка долає шлях глибокої трансформації, це особистість, а не лише традиційний міфологічний персонаж. У нашому матеріалі — ексклюзивні кадри зі знімального майданчика, що передають магію лісу, гру світла й стихію води — простору, де народжується ця історія.

Для юної акторки цей проєкт став дебютом у повному метрі та справжнім професійним хрещенням. Ми розпитали Аріну про підготовку до ролі, виснажливі нічні знімання у воді та перші відгуки глядачів. Також поговорили про те, що для неї означають краса, відновлення сил та пошук внутрішнього балансу.

Про підготовку та характер Мавки

Аріно, як ти створювала образ своєї героїні? Як готувалася до роботи в кадрі?

На етапі проб я ще не знала, що фільм настільки глибоко працює з першоджерелом – автентичними українськими міфами. До підготовки поставилася серйозно: перечитувала сценарій, обговорювала його з партнером — Іваном Довженком. Ми збирали спільний пазл персонажів по частинках.

В індивідуальній підготовці мені допомагала музика, красивий живопис і тривалі прогулянки наодинці. У той період я обмежила спілкування, бо повністю зосередилася на роботі в кадрі.

Якою ти бачиш Мавку у цій інтерпретації від режисерки Каті Царик?

Я прагнула зробити її справжньою особистістю — не просто «хорошою» чи «поганою», а такою, що проживає свою історію, припускається помилок, піддається юнацькому максималізму. Вона зіткнулася з надто сильним почуттям і водночас намагалася не втратити себе.

Фізичні виклики та магія перевтілення

Знімати фентезі — це завжди складно. Що було для тебе найбільш виснажливим фізично?

Найскладнішими, певно, стали нічні сцени у воді — це було фізично виснажливо й водночас надзвичайно емоційно. Робота над образом також потребувала часу: моя майже прозора біла сукня трималася завдяки тейпам, які художницям із гриму доводилося ретельно підклеювати.

Хоча наприкінці ми стали настільки злагодженою командою, що в костюмерній я проводила лише хвилину-півтори. На грим і зачіску ми витрачали близько 25 хвилин. Спершу довго приклеювали шрам у формі папороті на спину, але згодом майстри звикли до особливостей моєї шкіри й робили це значно швидше.

Як ти вибудовувала взаємодію з Лук’яном (актор Іван Довженко – прим. ред.)?

Уміти створювати «хімію» надзвичайно важливо, особливо коли я — міфологічна істота, а він — людина. Ми багато спілкувалися про своїх героїв поза майданчиком. У нас і в реальному житті дуже теплі стосунки, бо справжня «хімія» будується на довірі. За такої умови в кадрі миттєво виникає потрібна взаємодія. Саме в цьому поєднанні — складність і краса нашої професії.

Який знімальний день став для тебе найособливішим?

Це останній знімальний день. Сцена в павільйоні, де Мавка відроджує Лук’яна, повертає його до життя з небуття. Це була неймовірно важка, виснажлива емоційно сцена. Я прожила її повністю, віддавши останні сили. Пам’ятаю, як почала плакати, бо зрозуміла: це фінал. Хоча насправді це був тільки початок.

Що означає цей фільм у контексті сучасної України, як гадаєш?

Знімати власне романтичне фентезі сьогодні — це має величезне значення. Щоб будувати майбутнє, мусимо знати своє минуле, бо воно формує нашу ідентичність. Наша міфологія унікальна. Колись люди вірили, що дощ чи сонце — це знаки богів. Мавка — прекрасний приклад нашої обрядовості й лісових чарів. Про це слід пам’ятати.

Щоб будувати майбутнє, мусимо знати своє минуле, бо воно формує нашу ідентичність.

Про відгук глядачів, відродження та внутрішній баланс

Фільм уже майже три тижні у широкому прокаті. Чи встигла ти побачити реакцію глядачів? Що ти відчуваєш зараз, коли твоя екранна історія нарешті «відірвалася» від майданчика й почала власний шлях у кінотеатрах?

Аякже! Після показів до мене підходять люди, чимало пишуть у соцмережах, діляться враженнями й запитують, як мені самій стрічка. Мені надзвичайно цікаво чути думки як колег з індустрії, так і тих, хто просто приходить у кіно.

Але найцінніше — коли підходять діти й підлітки, дякують і щиро діляться емоціями. У такі миті я відчуваю: історія, яку ми створювали на майданчику, тепер відгукується в серцях глядачів.

У стрічці виразно звучить тема відродження — і буквально, і емоційно. Чи відчувала ти це, працюючи над роллю Мавки?

Так, звісно. Справжньому відродженню завжди передує певний занепад. Важливо дійти до межі, де все нібито закінчується й з’являється прірва, щоб потім переродитися — наче фенікс. Прожити цей катарсис і наважитися на зміни. Для мене це була засаднича частина історії Мавки.

Справжньому відродженню завжди передує певний занепад.

Про майбутнє та внутрішній баланс

Ти готова до впізнаваності, яка неминуче приходить після такої масштабної ролі?

Я не відчуваю, що моє життя кардинально зміниться. Впізнаваність — це не кінцева мета. Я хочу працювати в театрі й кіно, грати ролі, зовсім протилежні Мавці — можливо, антагоністку або героїню у простих побутових обставинах. А ще є бажання навчатися і створювати нових персонажів із нуля.

Твоє бачення краси — яке воно?

Краса — це впевненість. Мій взірець — Тільда Свінтон. Вона щира й настільки тонко розуміє власний образ, що випромінює неймовірну енергетику. Людина, яка впевнена в собі, автоматично стає для мене красивою. Але якщо всередині ховається злість, жодні ідеальні риси не зроблять таку зовнішність привабливою.

Для багатьох весна — це час оновлення та нових починань. Чи відчуваєш ти цю енергію? Що допомагає тобі перезавантажуватися й знаходити внутрішній баланс?

О! Я відчуваю ці вібрації й резоную з ними. Чесно кажучи, зима інколи дається мені складно, тому весна — це завжди про полегшення і новий стан. Я дуже рада, що «Мавка» вийшла саме на початку березня. Це ідеальний час для такої історії: про кохання, магію й повернення до чогось світлого та навіть трохи дитячого.

Весна — це завжди про полегшення і новий стан.

Відновити сили мені допомагає час із рідними та близькими. Дуже заземляють прості речі: прогулянки, сонце, можливість посидіти десь у кав’ярні з книжкою. Також надихають емоції — театр, кіно, нові враження.

У фільмі дуже багато природи — лісу, води, світла. Чи є у тебе власні «місця сили», де ти наповнюєшся новою енергією?

Для мене місце сили — не конкретна локація, а люди поруч. Якщо ж говорити про простір, то це мій дім. І, звісно, Київ — я обожнюю це місто, для мене воно особливе. Саме тут можу сповільнитися й по-справжньому віднайти себе.

Як ти підтримуєш себе у ці непрості часи?

Мій фундамент — це здоров’я: якісний сон, збалансоване харчування, вітаміни. Для відновлення енергії мені важливо бути поруч із рідними й коханою людиною. У мене фактурна зовнішність: у дзеркалі я бачу одну себе, а в кадрі — зовсім іншу особистість. І тій, що на екрані, довіряю значно більше.

Бувають дні, коли я незадоволена собою, але такий стан теж потрібен. Головне — залишатися відкритою до легкості й тримати баланс між ментальним та фізичним. Треба просто прагнути до щастя, попри все.

_______________________________________

Фото: Майя Максімова
Дизайн костюмів: Анна Осмєхіна
Прикраса: медальон від SOVA, створений спеціально для  «Мавки»

Це історія про момент, знайомий багатьом: коли у стосунках або дружньому колі тебе ніби змушують обирати сторону — доводити, кому ти ближчий і чию правоту підтримуєш. Але з часом приходить інше розуміння: іноді найчесніший вибір — не втягуватися в чужий конфлікт і залишитися вірною собі. Разом із піснею вийшло і лірик-відео, зняте режисеркою Лесею Подолянко. У кадрі героїня існує у своєму власному світі серед квітів — метафор крихкості, оновлення та внутрішньої сили.

У Міжнародний жіночий день ми поговорили з Джамалою про кордони, внутрішню опору, свободу бути собою — і про те, що допомагає не втрачати баланс у світі, де занадто багато шуму.

Нова пісня «Замовкни» — про момент, коли людина вирішує не брати участі в чужому конфлікті. Чи був у вашому житті досвід, який допоміг вам усвідомити цінність такого вибору?

Так, дуже часто насправді були такі моменти, коли треба було зробити вибір — не брати участь. Завжди хочеться обрати сторону, «накинутися» на умовно винуватого, але ми, звісно, не можемо знати всіх деталей і ніколи їх не дізнаємося.

Чужі стосунки — це темний ліс. І справді вибирати можуть тільки ті, хто в цій парі.

У тексті є рядок: «Я мовчала чемно, коли ти говорив». Де, на вашу думку, проходить межа між терпінням і тим моментом, коли вже потрібно чітко окреслити свої кордони — навіть якщо це означає вийти з ролі, яку від тебе очікують?

Людина — дуже цікава істота. Вона може пристосовуватися дуже довго. Може вмовляти себе, що так теж ок, а якщо буде інакше — то, напевно, стане гірше. Але врешті-решт є один простий маркер. Задайте собі зранку кілька питань: чи можете ви сказати, що ви щасливі? Чи можете сказати, що людина поряд вас надихає? Що вона вас підтримує і розуміє? І от якщо хоча б на одне питання ви не можете відповісти «так», можливо, ви просто втрачаєте час.

Багато жінок звикли бути тими, хто примирює інших і намагається втримати баланс у компанії чи родині. Чому, як вам здається, іноді так складно просто вийти з ситуації, яка нас виснажує — і дозволити собі свободу не відповідати чужим очікуванням?

Так, дійсно, це не співпадіння. Ця пісня — своєрідна ода всім жінкам. Для мене 8 березня — це день підтримки жінок, голос яких усе ж таки, мені здається, чутно не так голосно, як чоловічий. Хоча вже пройшло багато сторіч і відбулася неймовірна еволюція всього жіночого руху, ця тема все одно залишається важливою. І чим дорослішою ти стаєш, тим більше розумієш, наскільки важлива підтримка — не лише чоловіків, а й жінок між собою.

Прем’єра пісні «Замовкни» відбулася напередодні Міжнародного жіночого дня — і водночас на початку весни, яка традиційно асоціюється з оновленням. Чи відчуваєте ви цей період як час внутрішнього руху і змін?

Так, я відчуваю це. Особливо після такої зими, яку ми пережили цього року. Дуже відчуваю оновлення і рух вперед.

У лірик-відео до треку ви з’являєтеся серед квітів — і це виглядає як метафора крихкості й водночас сили. Що сьогодні допомагає вам знаходити баланс і внутрішню опору, коли навколо багато шуму і напруги?

Дякую, що це помітили — мені дуже приємно. Все так.

Я намагаюся знаходити внутрішню опору в родині, у своїх дітях, які дуже швидко ростуть і змінюються. Хочеться дати їм усе найкраще і не упустити важливі моменти. Мені здається, у часи такого шуму і напруги важливо брати на себе відповідальність лише за те, що ти реально можеш зробити. Не намагатися охопити все. Почати із себе, зі своєї родини, зі своєї галузі. Поетапно. І тоді напруги стає менше. Є багато роботи, але є і користь — ти бачиш, як те, що ти робиш, надихає інших. І це теж надихає тебе.

8 березня для багатьох уже не лише про квіти й компліменти, а про право жінки бути собою. Що для вас сьогодні означає ця свобода — у житті, у творчості, у виборі власного шляху?

Я вже частково про це сказала. Для мене це справді такий день. Він точно не лише про квіти — хоча це приємний бонус і асоціація. Це момент, коли можна ще раз підкреслити роль видатних жінок, оцінити їхні здобутки, сказати про те, чого ще не вистачає, і продовжувати цей шлях еволюції.

Моя свобода — це робити те, що я люблю. Це величезна цінність.

Мені здається, сьогодні це взагалі найбільша розкіш — робити те, що ти по-справжньому любиш, те, що піднімає тебе кожного ранку, заряджає тебе і заряджає інших.

Фото: Andrew Kharlamov

Ми запитали Марину, який вигляд має її власна б’юті-рутина, без яких процедур вона не уявляє догляд після 35 і що насправді означає anti-age сьогодні.

Щоденна рутина

Ви щодня працюєте з ін’єкціями і складними протоколами. А ваша власна б’юті-рутина так само інтенсивна?

Навпаки. Чим більше ти знаєш, тим простішим стає догляд.

Свій ранок я завжди починаю з очищення. Уже кілька років користуюся Maria Galland Paris 60 Refreshing Cleansing Gel. Це засіб для вмивання, який пом’якшує шкіру, зволожує та регулює активність сальних залоз. Наступний крок — тонізація, яку часто недооцінюють. А дарма, адже саме цей етап відновлює природний pH-баланс шкіри та нормалізує її бар’єрну функцію після контакту з водою.

Далі — етап зволоження. У моїй щоденній рутині це крем Maria Galland Paris 660 Lift Expert Cream. Після його нанесення шкіра стає більш пружною, щільною та гладенькою на дотик. Час від часу для стимуляції та відновлення я додаю омолоджувальну сироватку зі стовбуровими клітинами Image Skincare Ageless Total Anti-Aging Serum.

Також у догляді важливо не ігнорувати зону навколо очей. Це одна з найтендітніших ділянок, яка першою реагує на зневоднення та вікові зміни. Саме тому без спеціального делікатного догляду тут не обійтися.

Чи може лікар-косметолог дозволити собі пропустити вечірній ритуал догляду?

Лише як виняток. Бо саме вночі запускаються активні процеси регенерації, тому ігнорувати цей етап — означає знецінювати всі зусилля, які ми вкладаємо у свою шкіру щодня. Навіть якщо після робочого дня я почуваюся геть виснаженою, мій вечірній ритуал залишається незмінним:

— глибоке очищення;
— активи для відновлення;
— догляд для зони навколо очей.

Залежно від дня я використовую або Maria Galland Paris 160 Sensi Repair Cream з комплексом пробіотиків та NMF, або нічну маску з ретинолом Image Skincare Ageless Total Overnight Retinol Mask.

Наша шкіра миттєво реагує на стрес, недосип чи гормональні коливання, виказуючи всі наші прорахунки. Саме дисципліна — або, точніше, системний догляд — дозволяє мінімізувати ці наслідки.

Процедури після 35

Які апаратні рішення ви вважаєте топовими для шкіри 35+? І чим користуєтеся самі?

Після 35 років дерма поступово втрачає щільність: змінюється якість колагену та сповільнюється мікроциркуляція. У цей період апаратні рішення стають необхідністю, адже вони працюють із «фундаментом» — стимулюють глибокі шари шкіри та відновлюють її каркас.

У роботі з клієнтами та в особистому догляді я використовую три перевірені методики з гарантованим результатом.

Перша — голчастий RF (радіочастотний ліфтинг). Це одна з найефективніших процедур для запуску неоколагенезу. Вона діє контрольовано, забезпечуючи поступове та стійке ущільнення тканин.

Друга — ультразвуковий SMAS-ліфтинг, що діє безпосередньо на м’язово-апоневротичний шар. Після 35–40 років це логічне рішення, коли необхідно підтягнути тканини без хірургічного втручання та сповільнити гравітаційні зміни.

У нашій клініці AM System для неінвазивного SMAS-ліфтингу ми обрали апарат Doublo GOLD від Hironic (офіційний представник в Україні — LASCOS). Він дозволяє проводити процедуру швидше і комфортніше для пацієнта.

Бо іноді те, що ми бачимо на обличчі, — це наслідок способу життя, який потребує системної корекції, а не точкової процедури.

Що ви вважаєте справжнім anti-age?

Мені здається, найбільша ілюзія сучасної б’юті-індустрії — це сліпа віра в самі лише новітні технології. Як лікар, я щиро захоплююся інноваціями, але жодна «магічна» формула не замінить системного підходу до власного здоров’я.

Справжній anti-age — це не крем, не ін’єкція і не набір вітамінів.

Йдеться про регулярність: щорічні чекапи, спорт, збалансоване харчування та якісний сон. Я сама живу за цим принципом уже понад дев’ять років. Саме така послідовність часто дає результат, який помилково приписують тільки косметологічним процедурам.

У своїх відео ви часто звертаєтеся до теми гормональної терапії. Чому вважаєте важливим пояснювати її саме в контексті здоров’я, а не лише зовнішності?

Гормональна терапія в Україні досі сприймається через призму страхів і застарілих упереджень. І це прикро, бо після 35 ми стикаємося не лише з фотостарінням.

Поступово змінюється гормональний фон: знижуються рівні естрогену, прогестерону та тестостерону. Ці зміни відображаються не лише на зовнішності — вони впливають на якість сну, настрій, когнітивні функції, щільність кісток і стан серцево-судинної системи. Отже, це питання не лише естетики, а насамперед здоров’я та якості життя.

Важливо розуміти: гормональний дисбаланс не завжди потребує саме гормональної корекції. Іноді достатньо грамотно підібраної суплементації, нормалізації сну, зниження рівня стресу і корекції способу життя. Якщо є прямі показання до гормональної терапії — вона завжди має бути під контролем лікаря та розглядатися комплексно. Ендокринна система працює як цілісний механізм, тому будь-яке втручання неминуче впливає на весь організм.

Якщо коротко: що для вас краса після 35?

Це точно не боротьба з віком і не спроба «зупинити час». Це вміння керувати процесами, які відбуваються в організмі.

І тоді краса стає не метою, а природним результатом.

Вистава народжувалася у надскладних умовах: холодний павільйон, перебої зі світлом, репетиції під гуркіт генераторів і ковдри на плечах акторів. Подекуди команда працювала у напівтемряві, завмираючи в очікуванні, поки техніка знову дасть світло. 

Сам павільйон КИТ — індустріальний простір, який зазвичай використовують для виставок і подій — довелося перепрофілювати під театральний майданчик фактично з нуля.

У нашому матеріалі ми поговорили з шоуранеркою й виконавицею головної ролі Мариною Кошкіною та командою вистави про створення незалежного театру, сценічну мову «Орландо», роботу під час війни та благодійну місію проєкту.

Ідея вистави: театр як акт незалежності

Команда свідомо обрала незалежний формат через прагнення творити вільно поза межами бюрократичних систем.

«Напевно, це в нашій природі — прагнути незалежності. Для мене це можливість створити виставу повністю такою, як ти її відчуваєш: без жодних компромісів чи системних обмежень», — розповідає шоуранерка проєкту Марина Кошкіна.

Ідея постановки виникла під час розмови Кошкіної з подругою, військовичкою Вікторією Бобровою: «Вона запитала: “Марино, а ти не хочеш створити виставу? Робити те, що вмієш найкраще, і водночас допомагати армії”. Так народилася ідея синтезу театру та благодійності».

За словами шоуранерки проєкту, незалежний формат відкриває можливість для молодих акторів, які не задіяні в державних структурах.

«Це шанс для молоді та акторів поза державними театрами — наш крок до справжньої культурної незалежності».

Режисерська мова вистави

Режисерка Тетяна Костинюк розглядає «Орландо» не як класичну драму, а як багатошарову сценічну форму: «Для мене цей твір — поетична енциклопедія буття. Текст Вірджинії Вулф настільки багатогранний, що ми шар за шаром розкриваємо його сенси у виставі. Охопити все й одразу просто неможливо».

У центрі постановки — пошук та збереження ідентичності: «Ми виокремили головну тему — окреслення власної сутності. Разом із глядачем долаємо шлях героя крізь переоцінку цінностей та глибоку рефлексію над минулим».

За словами режисерки, трансформація Орландо у виставі не є технічним прийомом.

«Це не просто зміна статі. Це внутрішній зсув і безперервний пошук відповіді на запитання: “Хто я?” Людина значно більша за свою соціальну роль чи гендер». 

 

Особистий вимір ролі Орландо

Для Марини Кошкіної роль Орландо стала глибоко особистою, тісно переплітаючись із її власним досвідом останніх років: «Для мене ця історія про пошук себе у світі, що перебуває у стані постійної турбулентності. З початком повномасштабного вторгнення я сама змінилася — стала сильнішою, почала помічати в собі “чоловічі” риси, бо зараз на плечі жінок лягла величезна відповідальність».

На думку виконавиці, сьогоднішні соціальні ролі стали набагато пластичнішими: «Жінки на фронті, чоловіки, які виховують дітей вдома, — сучасна реальність ламає стереотипи. Вистава “Орландо” — це якраз дослідження цієї нової гнучкості та трансформації».

Найскладнішим етапом роботи виявилася внутрішня трансформація. «Бувають дні, коли я прокидаюся і втрачаю чітке відчуття того, хто я сьогодні — жінка чи чоловік, бо потрібно вирішувати безліч технічних та фінансових питань. Тому роль Орландо для мене — це дослідження власної трансформації в реальному часі», – ділиться Марина.

Чи є цензура

Команда свідомо працює з темами гендеру та ідентичності, але не розглядає виставу як провокацію. «Внутрішньої цензури ми не відчуваємо, бо для нас “Орландо” — це історія насамперед про людину», — каже Марина Кошкіна.

Вона наголошує на важливості універсального сприйняття: «Коли чуємо закиди, мовляв, це про ЛГБТ, ми відповідаємо: будь-яке акцентування на відмінностях уже є ознакою нерівності»», — додає акторка.

У виставі є й сміливі моменти, зокрема сцена поцілунку між жінками. Проте автори закликають бачити в цьому не епатаж, а глибину: «Ми розглядаємо це не як провокацію, а як дослідження людської природи та пошук порятунку від самотності».

Сценографія та костюми

Важливу роль у виставі відіграють сценографія та костюми, що стають візуальним відображенням внутрішньої трансформації героя. Сценографка Анна Шкрогаль вибудовує простір як динамічну систему змін, де кожна декорація та деталь одягу резонують з еволюцією Орландо. До створення гардероба команда залучила українські бренди: зокрема, SHUR SHUR надав для сценічних образів свої фірмові панчохи.

Театр у холодному павільйоні

Процес створення вистави відбувався у складних умовах. «Початковий бюджет проєкту і реальна вартість на момент прем’єри — це дві різні суми. Цієї зими витрати зросли майже вдвічі», — розповідає Марина Кошкіна.

Індустріальний павільйон довелося повністю адаптувати під театральні потреби: «Коли не було світла, то все трималося на генераторах. Щоб просто провести репетицію в теплі, потрібні були величезні кошти на дизель та обігрівачі».
Аби підтримати команду, шукали альтернативні способи зігрітися: «Ми купували пледи та грілки для акторів, адже цілодобово опалювати весь простір павільйону було надто дорого», – каже шоуранерка проєкту.

Попри майже екстремальні умови, команда не відмовилася від незалежного формату роботи:

«Ми будуємо театр без системи. Це ризик, але водночас можливість створити проєкт саме таким, яким ми його бачимо».

 

Благодійна складова

Вистава має також благодійну мету – зараз команда підтримує 10-ту окрему гірсько-штурмову бригаду «Едельвейс». Актуальний запит — евакуаційний наземний роботизований комплекс «Воля-Е».

«Під кожну виставу ми плануємо окремий актуальний запит. Під нього відкриваємо збір, закуповуємо необхідне, особисто передаємо допомогу й публічно звітуємо», — пояснює Марина Кошкіна.

Чому «Орландо» звучить для України

За словами акторки, історія Орландо сьогодні несподівано точно резонує з українським досвідом.

«Сучасна Україна — це і є Орландо. Ми живемо в епоху, коли наша ідентичність і соціальні ролі трансформуються чи не щодня», — переконана вона.

Марина Кошкіна проводить символічну паралель між сюжетом і реаліями створення вистави: «Ми ставимо “Орландо” у холодних павільйонах під гуркіт генераторів. І це найкраща метафора нашого сьогодення: коли зникає зовнішнє світло, нас рятує лише те, що горить усередині».

_______________________________________________________________

Покази відбуватимуться щомісяця. Уже відкритий продаж квитків на 29 та 30 березня. За датами майбутніх вистав та додатковою інформацією стежте в соцмережах.

Фото обкладинки: Мітя Бородін

Диригентка Наталка Стець працює на перетині цих процесів: між українським і європейським музичним середовищем, між традицією та інноваційними форматами взаємодії з аудиторією. У нашому інтерв’ю ми говоримо про культурну зрілість суспільства, маловідомі скарби української музики, нову генерацію композиторів та способи, якими класика знаходить спільну мову з молоддю.

Нині українська культура перебуває у точці одночасної видимості та глибокого переосмислення. Чи стала вона вже тією силою, що консолідує нас як націю, чи ми лише на початку цього процесу?

Сьогодні ми як суспільство перебуваємо на етапі глибокого самопізнання. Мені здається, це фаза дорослішання, бо вчимося уважніше вдивлятися у власну історію й культуру.

Я бачу засадничу зміну: інтерес до культури зростає. Ще не так стрімко, але цей запит стає дедалі усвідомленішим. І це природно, адже культура — не лише естетика. Це передовсім система цінностей, яка формує внутрішню опору суспільства. Нині культура перестає бути фоном і перетворюється на гостру потребу.

Можливо, ми лише на початку цього шляху — так би мовити, у першому класі власного культурного самоусвідомлення. Проте найважливіше те, що цей процес уже розпочато.

«Культура — це не лише естетика, це система цінностей, яка формує внутрішню опору суспільства». 

Кілька сезонів поспіль ви працювали музичною керівницею Національної філармонії України. Чи помітні ці зміни у ставленні до культури безпосередньо на рівні аудиторії?

Так, я була музичною керівницею в Національній філармонії України майже три сезони. Окрім власне диригування, це був час аналізу та формування нових тенденцій, період відкриття цього простору для ширшої та різнопланової аудиторії.

І що приємно: у коридорах філармонії все частіше чула запитання: «Підкажіть, а де вбиральня?» І щоразу усміхалася. Бо це означало, що люди прийшли сюди вперше. А отже, зробили свій перший крок назустріч музиці.

Ви часто говорите про недосліджені культурні скарби України. Що сьогодні в пріоритеті: відкриття нових імен, повернення забутих партитур чи новий спосіб інтепретації музичної спадщини?

Я бачу, що після 2022 року це питання перейшло у площину особистого вибору для більшості українців. Ми долаємо етап культурної сепарації — подеколи складний і болісний, але вкрай необхідний.

Надзвичайно приємно спостерігати за нинішнім літературним бумом: переповнені книгарні, палкі дискусії в соцмережах, поява нових інтелектуальних трендів. Люди перечитують Миколу Хвильового та Івана Багряного, заново усвідомлюють велич постаті Василя Стуса, цитують Лесю Українку і це відверто тішить. Проте у музиці ситуація складніша: вона живе лише тоді, коли звучить. А для виконання замало одного лише бажання диригента — необхідні якісні нотні видання, системні дослідження та оцифровані архіви. На жаль, упродовж перших десятиліть Незалежності цьому приділяли вкрай мало уваги. Тільки після 2022-го кількість нотних ініціатив та проєктів із популяризації української музики почала відчутно зростати. Це лише перші кроки, ніби краплі в морі, але вони чітко вказують на зміну вектора.

У нас є імена, які вже давно заслуговують на ширше міжнародне звучання.

Світ десятиліттями захоплюється мелодією «Щедрика» Миколи Леонтовича, але далеко не всі ідентифікують її як українську. Також ім’я Бориса Лятошинського нарешті повертається в активний культурний обіг — зокрема через фестиваль Liatoshynsky Space, який ми започаткували в Національній філармонії України спільно з Фундацією Б. Лятошинського до його 130-річчя.

Згадаю і композиторів XVIII століття — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського та Артема Веделя. Це композитори українського бароко та раннього класицизму, чий світогляд сформувався у загальноєвропейському культурному просторі.

Березовський і Бортнянський навчалися в Італії — тогочасному центрі музичного життя, де здобули той самий професійний фундамент, що й їхні сучасники, зокрема покоління Моцарта. Саме тому сьогодні критично важливо повернути їхні імена до міжнародного дискурсу як невід’ємну частину європейської музичної історії.

А що відбувається сьогодні з сучасною українською композиторською школою?

Серед сучасних авторів безумовним авторитетом залишається Валентин Сильвестров. Він є одним із найвідоміших у світі представників української композиторської школи, чиє письмо вирізняється особливою чуттєвістю та інтимністю.

Водночас на авансцену виходить нове покоління. Знаковою подією став проєкт Метрополітен-опера, яка замовила оперу «Матері Херсона» нашому композитору Максиму Коломійцю. Світова прем’єра запланована на цей рік. Переконана, це стане історичним прецедентом для присутності українського мистецтва на головній оперній сцені світу.

І це лише кілька прикладів. Насправді імен значно більше — і кожне з них потребує системного дослідження, виконання й підтримки. Безперечно, нам потрібно відкривати нові імена, повертати забуті твори й переосмислювати естетику, яка формувала і продовжує формувати нас як українців. Позаяк без власної музичної історії неможливо мати власне культурне майбутнє.

Ви працюєте і в українському, і в європейському контекстах. Якою сьогодні бачать українську академічну музику за кордоном — і чи змінилося це сприйняття за останні роки?

Українська академічна музика для світу все ще terra incognita. Але після 2022 року cитуація змінилася: світ почав нас слухати уважніше. І це закономірно — щойно ми самі чітко заявили про власну культурну суб’єктність, інтерес за межами країни зріс майже миттєво.

У мене є правило: диригуючи за кордоном, обов’язково пропоную український твір. І знаєте, що цікаво? Організатори дедалі частіше самі просять українську програму. Їм цікаво відкривати Україну через музику, а не просто зробити черговий «жест солідарності».

Чи означає це, що українська музика поступово входить у світовий репертуар?

Ми лише на початку цього шляху. Українська музика століттями перебувала в тіні так званої «великої російської культури», яка системно привласнювала наші імена, традиції та ресурси, викривляючи уявлення світу про культурну мапу Східної Європи. Це не є унікальним випадком — схожий досвід мають багато постколоніальних держав, чия ідентичність тривалий час була маргіналізована або перебувала під забороною.

Нині ми не просто відкриваємо окремі партитури, а реконструюємо власну історію. І це потребує не лише зусиль окремих ентузіастів, а й системної державної стратегії: якісних нотних видань, міцної інституційної підтримки та масштабної промоції вітчизняних виконавців на світових майданчиках. Лише за таких умов українська музика перестане бути «відкриттям» і стане повноправною частиною світового репертуару.

Яку різницю в культурній оптиці ви помічаєте сьогодні між українським та європейським музичним середовищем? Зокрема,  у ставленні до традиції, сприйнятті сучасності та розумінні самої місії музики?

Суттєву. Почнімо з того, що поки Європа переживала свій Ренесанс, ми мали «Розстріляне відродження», репресії та незліченні заборони на все українське — від мови й до мистецтва. А крім цього, ще й десятиліттями перебували за залізною інформаційною завісою.

Сьогодні відмінність відчутна не лише в історичному контексті, а й на рівні сприйняття музики. В Європі офіційні державні концерти часто супроводжуються високим мистецтвом: наприклад, симфонічним оркестром, хором та «Одою до радості» на тексти Шиллера. В Україні ж публічний простір ще активно інтегрує попкультуру та сучасні, як на мене, дещо спрощені формати. Але я бачу в цьому не обмеження, а шанс: можливість змінювати культурні парадигми, експериментувати та створювати нові сенси.

Як, на вашу думку, треба працювати з молодою аудиторією, щоб не спрощувати зміст, але робити його близьким? Чи потребує класична музика своєрідного «перекладу» мовою сьогодення?

Ми живемо у складні часи: війна, блекаути, щоденна боротьба виживання і водночас болісний пошук нових сенсів. У таких умовах найвразливішими є діти та молодь.

Багато талановитої молоді прагне виїхати за кордон у безпечніші культурні контексти, і це, на жаль, небезпечно для нашої культури.

Коли я працювала музичною керівницею НФУ, бачила цю проблему зсередини. Хотілося створити простір для розвитку молодих музикантів — місце, де вони могли би надихатися, творити разом і здобувати практичний досвід. Так виникла Молодіжна Академія при Національній філармонії України, якою опікуюся й досі.

Ідея полягає не в реформуванні академічної освіти, а у створенні майданчиків для вільного обміну ідеями та живого спілкування талановитої молоді. Маю чимало мрій, що чекають на реалізацію та ресурси, але я вірю —  усе вдасться!

Як ефективно відкривати світ класики для нової генерації слухачів? Що порадите? 

Сучасна молодь надзвичайно допитлива й відкрита до нових знань та досвідів. Тож аби зацікавити її класикою, маємо розуміти актуальні тренди молодого покоління та спілкуватися з ним на рівних.

Для цього ми організовували проєкти з електронною музикою, де поєднували формат вечірок із живим звучанням, класику в різних її проявах та експериментальні інтерпретації традиційних творів. Це дає змогу молоді не лише слухати музику, а й відчувати її, переживати в нових формах і сприймати класику як живий, сучасний та близький досвід.

Феномен жінок-диригенток — порівняно нове явище для світової музичної сцени. Чи відчуваєте досі гендерні бар’єри, чи музичне середовище вже остаточно позбулося упереджень? 

Мене тішить тенденція останніх років: жінка за диригентським пультом дедалі частіше стає нормою, а не феноменом. Щоправда, так було не завжди. Століттями жінок позбавляли права на повноцінну участь у суспільному та культурному житті: вони не могли голосувати, публічно висловлювати позицію чи офіційно належати до творчих спільнот, а про професійну кар’єру музикантки годі було й думати. Зовсім інша річ — музикувати вдома для родини та гостей, читати чи вишивати…

Жінка за диригентським пультом дедалі частіше стає нормою, а не феноменом.

Якось я натрапила на цікавий документ — додаток до контракту для жінок у театрі. Там буквально зазначалося: угода дійсна лише за умови, що чоловік підтверджує виконання дружиною її «сімейних обов’язків». Це стосувалося прибирання, приготування їжі, виховання дітей та навіть «задоволення потреб чоловіка». У разі його скарги адміністрація мала право на миттєве звільнення артистки. Формально цей пункт існував у документах аж до 2010 року, хоча на практиці з 1960-х вважався «мертвою нормою».

Сучасний світ диригування трансформувався. Якщо в минулому столітті диригент часто був талановитим, але авторитарним деміургом, то сьогодні ми відходимо від образу «напівлюдини-напівлегенди».

Нині пріоритети зовсім інші. Як на мене, сучасний диригент — це про довіру, співтворчість, глибоке розуміння історичного контексту, емпатію та стратегічне мислення. Це поєднання образності й естетики з чіткістю жесту та результативним лідерством.

На особистому рівні: що сьогодні є вашою головною мотивацією залишатися у цій професії та у цій культурній роботі?

Ця професія для мене особлива, адже я обрала її свідомо й органічно. Музика — це мій всесвіт і мій спосіб комунікації. Обожнюю процес підготовки: години наодинці з партитурами, глибокий аналіз та осмислення тексту — і лише потім вихід до оркестру на репетицію чи концерт.

І саме в цьому процесі народжується магія: коли те, що ти досліджував і проживав наодинці, оживає у спільній роботі з музикантами й нарешті резонує зі слухачами в залі. Це відчуття вартує кожної хвилини кропіткої праці.

Стиль диригента — це теж мова. Наскільки для вас важлива візуальна складова: одяг, пластика, сценічний образ?

О, для мене це надзвичайно важливо. Загалом люблю все красиве. Хоча в моїй професії існують певні практичні обмеження щодо концертного чи репетиційного вбрання, завжди прагну додати власним образам індивідуальності та різноманіття.

Коли я тільки починала, панувала думка, приміром, що яскраві нігті відвертають увагу музикантів, тож краще використовувати пастельні відтінки. Але після власних спостережень і розмов із колегами, зрозуміла: це зовсім не принципово! (сміється). Щодо підборів чи коротких спідниць за диригентським пультом — тут я непохитна: для мене це табу.

Насправді образ завжди диктує сцена, формат концерту чи специфіка шоу: він може бути стримано-класичним або ж експериментально-епатажним. Поки таких сміливих експериментів у моїй практиці небагато, хоча мені подобається працювати з візуальною мовою. Адже стиль диригента — це теж форма комунікації з оркестром та аудиторією.

Напередодні прем’єри ми запросили артиста прикрасити digital-обкладинку у INSIDER.UA і показати себе без звичних ролей та захисних масок. Чуттєві кадри з елементами оголеності стали метафорою внутрішньої вразливості: того моменту, коли митець дозволяє побачити себе справжнього — без жодних “фасадів”.

Цей матеріал — не лише про прем’єру. Він про внутрішній стан, у якому Дантес перебуває сьогодні: на перетині різних форм творчості, без потреби щось доводити, у просторі цілковитої свободи та вразливості. Це історія про баланс між публічним образом і тим, що зазвичай приховано від сторонніх очей.

Це твоя дебютна роль у кіно — і одразу в еротичному трилері. Коли ти зрозумів, що готовий до такого перевтілення?

Я погодився на цю роль, бо закохався у сценарій. Але ще більше мене підкупила пристрасть, із якою до роботи ставилися режисерка Ірина Громозда та продюсерка й виконавиця головної ролі Олена Лавренюк. Їхній запал та абсолютна віра в цю історію були настільки щирими й натхненними, що я просто не міг залишитися осторонь.

Насправді це було непросте рішення. Та під час роботи я повністю довірився процесу й усьому, що відбувалося на майданчику. Хоча, щиро кажучи, мене все одно час від часу “штормило” від сумнівів та нових емоцій.

Тілесність у цьому фільмі — важлива частина історії. Що для тебе в акторській роботі було складнішим: відверті сцени чи емоції твого персонажа?

Мій герой емоційно дуже складний. Здається, він досі не залишив мене повністю, і часом це завдає дискомфорту. Бо це справжній виклик — не приборкувати свої темні сторони, а навчитися їх приймати. Щодо відвертих сцен… Це зовсім інша історія. Це про абсолютну довіру між партнерами: коли все проговорили й відчуваєте безпеку. За таких умов цей досвід стає навіть по-своєму естетичним і приємним.

Зараз медіа фокусуються переважно на еротичній складовій стрічки. А про що цей фільм особисто для тебе, якщо відкинути жанрові кліше?

Еротика «чіпляє», бо це все ще виклик для нашого суспільства, тому про неї так багато говорять. Але для мене як для митця — це не про провокацію, а про природність. Ми торкаємося тих, кого любимо, ми кохаємося — і це не щось надзвичайне, це найприродніша річ у світі, це наше єство. Це і є саме життя.

Якщо говорити про сенс особисто для мене, то це фільм про спокуси та їхню природу. Про те, що саме стає для нас пасткою: для когось — влада, для когось — гроші чи статус. Але головне — це історія про невміння приборкувати ці потяги, адже така розкутість часто призводить до фатальних наслідків.

Це кіно про емоційні вади, що приховані в кожному з нас. Важливо навчитися приймати їх, аби врешті приборкати, а не давати їм волю.

Ти не лише зіграв у стрічці, а й написав до неї саундтрек. Як змінилося твоє відчуття цієї історії, коли ти проживав її і тілом, і музикою?

Цю пісню я створював насамперед як частину промокампанії — під тизер і ту комунікаційно привабливу картинку, яку ми мали. Тому більше в ній акцентував саме на історії пристрасті: на моменті, коли чоловік спокушає жінку, манить і затягує у свої тенета — і емоційно, і тілесно. Якщо у фільмі це звучить стримано, то в пісні секс і драйв вкручені на максимум. Вона вийшла набагато світлішою та сексуальнішою за саму картину.

Фото в нашому матеріалі — дуже чуттєві, з певною мірою оголеності. Наскільки тобі сьогодні комфортно бути таким відкритим перед глядачем — без образів і захисних ролей?

Коли ти приймаєш власне тіло — тобі комфортно. Проте я би не стверджував, що в цій роботі зовсім немає образів чи захисних масок. Під час знімань кліпу та самого фільму я все одно залишався в образі свого персонажа. І тут я хочу щиро подякувати Олені Лавренюк: вона завжди була поруч і давала мені впевненість у тому, що можна бути настільки відвертим і так приймати себе. Дякую Ірі та всій команді на майданчику за цей досвід.

Бо головне ось що: коли ти відчуваєщ підтримку, ти можеш дозволити собі бути будь-яким. Єдиний нюанс – чи готовий ти сам прийняти себе у всіх цих проявах. Мені це досі нелегко.

Публічність часто змушує так би мовити «тримати фасад». А що ховається за фасадом DANTES? Що з тобою відбувається, коли він зникає: у кадрі, у кіно, у музиці?

Мабуть, лише ті, хто знає мене по-справжньому близько, можуть сказати, що саме ховається за моїми образами. Я переконаний: якщо людина будує «фасади» чи одягає маски — вона щось приховує. У мене ж просто розкішна можливість через кадр, музику та мистецтво бути будь-яким, розсувати власні кордони. І все те цінне, що я знаходжу в цьому досвіді, я забираю із собою в реальне життя.

Чи траплялося на майданчику таке, що ти відчував реальний страх? Не через сцени, а через можливу реакцію глядачів і прихильників після прем’єри?

Ні, такого не було. Це не просто розрізнені кадри,  а цілісне кіно. Кожна сцена, кожен епізод тут мають своє чітке місце та відповідають загальному сценарію. І варто нагадати: тут немає реального мене. У цьому кадрі взагалі немає нікого реального. Це лише образи.

Але гадаю, що багато хто здивується, побачивши мене таким, бо я втілюю персонажа, якого не грав раніше ніде: ані в житті, ані на сцені.

Чи додала тобі ця роль професійної відваги? Чи, навпаки, чіткіше окреслив для себе власні кордони?

Я точно став сміливішим і відкрив у собі цю темну сторону. Але темрява — це не завжди зло. Вона теж може бути естетичною та красивою. Чи почав я чіткіше відчувати межі? Ні. Переконаний: я здатний на багато що. Головне, щоб поруч була людина, готова підтримати тебе в таку мить. І не менш важливо, щоб після того, як ти «виходиш» із цього стану сміливості, ця людина все одно залишалася поруч.

Чи змінилося твоє сприйняття близькості — як фізичної, так і емоційної — після роботи над цією стрічкою та загалом цього етапу в житті?

Щодо близькості, моя позиція незмінна: усе має відбуватися за активною згодою обох партнерів. Те, що стається між двома, стосується лише їх, і якщо є взаємна згода — думка оточення не має значення. Кіно на це не вплинуло. Проте емоційно я став вразливішим. Повторюся: мій персонаж Томаш ще не до кінця мене відпустив.

Ти зараз одночасно в музиці, у кіно, у медіа. Чи є в тебе відчуття, що ти нарешті звільнився від потреби щось комусь доводити й почав робити лише те, що справді резонує з твоїм внутрішнім станом?

Якщо замислитися, то я вже давно так живу: роблю те, що хочу, навіть якщо мені страшно. Куди б ти не йшов, у яку б нову сферу не заходив — ти все одно мусиш щось доводити. Передовсім, самому собі. Це постійна конкуренція. У кіно ти змагаєшся з професіоналами, і це справжній азарт. Це змагання з власним досвідом і тими межами, які ти намагаєшся розсунути.

Якщо відкинути всі твої ролі, треки та медійні заголовки: ким ти відчуваєш себе сьогодні у цій точці шляху, просто наодинці з собою?

Напевно, я дещо розгублений, але водночас впевнено прямую новим шляхом. Я ще не знаю, що чекає попереду, проте не озираюся назад — бо зосереджений на майбутньому. З кожним кроком я прагну залишати розгубленість у минулому й натомість гартувати внутрішню силу. І попри всю невідомість, я почуваюся справді щасливим!

За допомогою штучного інтелекту команда «Орла і Решки» по-новому відкрила для глядачів найекзотичніші куточки світу — від майже незвіданої Мавританії до Лапландії, Галапагосів і Перу. Усі локації згенеровані з максимальною увагою до реалій: архітектури, цінової політики, менталітету й навіть погоди — так, ніби справді знімали на місці.

У нашому матеріалі — ексклюзивні фото з ШІ-сезону, а також відверта розмова з продюсеркою шоу Оленою Синельниковою про творчий ризик, критику глядачів і нові сценарії майбутнього «Орла і Решки».

Чому ШІ і чому зараз

«Орел і Решка» — один із найвпізнаваніших проєктів українського телебачення. Чому саме зараз, на четвертий рік повномасштабної війни, ви вважаєте такий оновлений, експериментальний формат релевантним для глядача?

Ми — люди глибоко творчі й не можемо продукувати контент без внутрішнього поклику та щирого натхнення. Весь цей час, починаючи з 24 лютого 2022 року, ми не створювали нічого нового. Здавалося, що тревел-проєкти та звична нам творчість були недоречними в умовах війни. Складно пояснити, чому ми повертаємося саме зараз, через чотири роки, – тут немає жодної стратегії чи холодного розрахунку.

Просто так стали зірки: генеральний продюсер проєкту Нателла Крапівіна познайомила нас із командою свого креативного продакшну RIZZ GROUP. А вони створюють унікальний ШІ-контент для найрізноманітніших проєктів в цілому світі – кіно, музика, реклама, дизайн.

Коли ми побачили їхню роботу, їхній творчий процес, у нас миттєво прокинулося те саме щемливе відчуття — знаєте, цей внутрішній імпульс, схожий на перший рух дитини в утробі. Тоді ми й зрозуміли: з цього може вийти щось вартісне.

Наскільки воно релевантне для глядача, відповісти зараз складно. Але у нас уже склалася добра традиція: коли починаємо робити щось нове, глядач завжди незадоволений. Кожен другий коментар під відео про те, щоб ми повернули, як було.

Ми п’ємо корвалол, але й далі працюємо. А потім стається диво: у коментарях починають з’являтися позитивні відгуки й сердечки.

Це перший українськомовний ШІ-сезон не лише для «Орла і Решки», а й фактично для вітчизняного ТБ. Це вимушене рішення через війну чи свідомий творчий ризик?

Це справді вимушене рішення через війну, з одного боку. А з іншого, погляньте: ШІ оточує нас усюди. Більша частина життя українця минає саме в смартфоні. Бо там і гроші, і комірне, і новини, і фотки собак-котів-дітей, і навіть скриншот якогось рецепту, який ви ніколи не приготуєте.

Ми просто не пробачили б собі, якби згаяли шанс і не спробували зробити «Орел і Решку. ШІ». Зрештою, «Решка» — це завжди було про відкриття нових, красивих локацій. І під час війни, коли більшості українців подорожі недоступні, ми розробили зручний мобільний формат. Наша ідея: хай серед буденних знімків того рецепту й лічильників води з’являться яскраві кадри з дивовижними місцями, створені нашим ШІ-проєктом.  Ніби  нагадування, куди передовсім летіти-їхати-прямувати, щойно настане мир.

«Ми просто не пробачили б собі, якби згаяли шанс і не спробували зробити «Орел і Решку. ШІ».

Ведучі, яких ніколи не існувало

Одне з найрезонансніших рішень — згенеровані штучним інтелектом ведучі. Якою була логіка таких дій та які альтернативи ви розглядали?

Це, мабуть, найцікавіше. Спочатку ми хотіли створити ідеальних ведучих, які були б готові на все: стрибати зі скелі у безодню, їсти отруйних тарганів і ледь не померти, скупатися в річці Ганг — і таке інше.

Ми мріяли про ведучих, які б не сперечалися із режисером і не псували б нерви всій знімальній групі. Проте наша єдність у цьому питанні швидко вичерпалася, коли виникло наступне завдання: визначитися з їхньою зовнішністю.

І тут ми зіткнулися з проблемою, адже, як виявилося, смаки на чоловіків і жінок у нашій команді дуже різняться. (сміється). Ми почали скидати в загальний чат типажі – кому які подобаються, але жоден так і не змогли затвердити.

Тоді ми вирішили: якщо цей проєкт — наша друга дитина, то й ведучі будуть нашими дітьми. А діти, як відомо, зазвичай схожі на своїх батьків. Тому штучний інтелект згенерував образи ведучих так, ніби всі співзасновники «Тінспіріт» були їхніми батьками. Щось Марк і Даша успадкували від мене, щось від Нателли Крапівіної, щось від Жені Синельникова, а щось від Нікіти Чижова

«Ми вирішили: якщо цей проєкт — наша друга дитина, то й ведучі будуть нашими дітьми». 

Як створювався ШІ-сезон

Хто працював над ШІ-сезоном і наскільки складно було зібрати команду, враховуючи безпрецедентність формату на українському ТБ?

Це, по-перше, звичайно, підкорювачі штучного інтелекту – команда креаторів продакшну RIZZ GROUP. Саме вони безпосередньо генерували та втілювали в життя наші сценарні задуми. І це було, ох, як нелегко, враховуючи наше основне правило: кожна деталь локації, архітектури та умов мала максимально відповідати дійсності, навіть погода.

Світові технології все ще недосконалі, та команда RIZZ робить і робитиме фактично неможливе. Ймовірно, саме тому Google нещодавно обрав їх і додав до переліку п’яти найкращих ШІ-креаторів світу. А по-друге, це наша сценарно-редакторська група «Тінспіріт», яка працювала на «решці» з перших днів першого сезону й до 24 лютого 2022 року.

Це люди, які пройшли через усі етапи знімального процесу й монтажі з усіма ведучими, які тільки були за всі роки існування проєкту. Позаяк втілити «штучну» «Решку» без реального решковського досвіду, як на мене, було б неможливо.

ШІ відтворює не лише локації, а й архітектуру, менталітет, цінову політику й навіть погоду. Наскільки складно було досягти такої достовірності та де пролягла межа реальності з художньою умовністю?

Насправді, це величезна праця. Адже ШІ багато чого бачить по-своєму. Інколи його доводилося буквально вмовляти, щоб були правильні гори, автентичні дерева, місцеві тварини. Тому тут, повторюся, дуже велику роль відіграв саме досвід наших редакторів, які на всьому цьому, без перебільшення, собаку з’їли за роки роботи в проєкті.

Проте найскладнішим було навчити ШІ передавати емоції. Він часто просто не бачив різниці між «сумний» і «меланхолійний», «веселий» чи «істеричний». Особливо важко йому давалося почуття «розчарування»: чомусь він інтерпретував його як агресію чи злість.

«Найскладнішим було навчити ШІ передавати емоції, особливо, розчарування». 

Саме відпрацювання нюансів емоцій забирало в нас, мабуть, найбільше часу. І це я вже не згадую про неправильні наголоси в словах. Бо ми настільки втомилися з ними боротися, що, зрештою, переозвучили всі випуски голосами наших українських акторів дубляжу.

Реакція глядачів і критика

Частина аудиторії прийняла одразу експеримент, інша — категорично вимагає повернення класичного формату. З продюсерської точки зору, як ви оцінюєте наявність настільки різних, діаметрально протилежних думок глядачів?

Для мене як для продюсерки в цьому питанні не відбувається нічого нового: це вже класична ситуація. Кожна нова пара ведучих завжди сприймалася глядачами «в штики», і кожен новий сезон — так само. Але згодом глядач ніби «розсмаковував» контент і потихеньку закохувався і в сезони, і в самих ведучих. Я не знаю, як буде із ШІ-проєктом, але поки що все йде за планом — він нікому не подобається! (сміється).   

Майбутнє «Орла і решки»

Яке майбутнє проєкту? Чи є ШІ-сезон одноразовою ініціативою, чи ви плануєте розвивати цей новий напрямок «Орла і Решки» паралельно з традиційним форматом?  

Доки в країні триває війна, традиційна «Решка» неможлива – і це зрозуміло. Зараз інші пріоритети, тим більше, частина наших працівників перебуває нині у лавах ЗСУ. Я щаслива, що ми маємо можливість експериментувати із ШІ. Коли настане мир і відкриються кордони, ми обов’язково здивуємо глядачів черговим новим сезоном, адже шалених ідей у нас більш ніж достатньо.

Як війна загалом трансформувала ваше бачення розважального контенту? Яким, на вашу думку, він має бути сьогодні, і які нові, глибинні сенси тепер несе проєкт «Орел і Решка»? 

Мандрівки цікавитимуть людей завжди: так було й так буде. Тому суть «Орла і Решки» залишається незмінною — відкривати світ для нашого глядача.

Я вже згадувала, що за роки війни наш інфопростір дуже сильно диджиталізувався. Головна сучасна зміна розважального контенту полягає в тому, що тепер він має вміщуватися у смартфон і бути миттєво доступним тоді, коли це потрібно людині, а не за розкладом телепрограми.

Чи бачите ви ризики в активному використанні штучного інтелекту на телебаченні? І де, як гадаєте, пролягає межа, яку важливо не перетинати?

Якщо чесно, я бачу глобальні ризики загалом для телебачення як явища. Як уже зазначала, майже все наше життя перемістилося до смартфонів. Темп життя настільки пришвидшився, що зараз складно навіть уявити людину, яка б прокидалася вранці чи поспішала додому ввечері, аби встигнути на перегляд улюбленої програми.

Я бачу глобальні ризики загалом для телебачення як явища.

Зараз увесь контент є на ютубі чи в соцмережах, і люди геть інакше розподіляють свій час. Щодо використання ШІ, то, звісно, справжній тревел неможливо замінити штучним. І я дуже чекаю того часу, коли ми зі спокійним серцем, миром у душі та в небі зможемо до нього повернутись.

І питання, що найбільше хвилює глядачів. Якою ви бачите подальшу долю «Орла і Решки»? Чи можливе повернення живих ведучих і яким буде проєкт після війни?

По-перше, «Орел і Решка» — це дуже дорогий та фінансово затратний проєкт, і багато чого залежатиме від наших поточних можливостей. Адже креатив і фантазія нашої команди абсолютно не мають меж — були б лише на це кошти! (усміхається).

У нас також є ідея ще одного експериментального і сміливого формату, який до нас ніхто не реалізовував — «Орел і Решка. По блату». Концепція проєкту полягає в тому, що будь-хто охочий — за власні кошти — може спробувати себе в ролі ведучого «Орла і Решки» зі справжньою знімальною групою під час реальної подорожі. А потім отримати повноцінний випуск із собою в головній ролі.

Але є нюанс: доведеться виконувати все те, що зазвичай виконують ведучі. А саме: спати в дешевих хостелах або ж дорогих готелях, їсти щось дуже стрьомне чи вишукане мішленівське, багато ходити пішки або їздити транспортом — усе вирішить монетка (тобто жеребкування – ред.).

Спочатку ми вигадали це як жарт — у відповідь на постійні запити про кастинг ведучих. Кількість та регулярність цих звернень досі залишається фантастичною: діти в школах навіть почали сприймати це як окрему професію і масово мріяли бути «ведучими Орла і Решки».

А здійснювати мрії хочеться навіть у найскладніші часи.

У швейцарському Давосі у розпалі Всесвітній економічний форум — подія, яка щороку стає точкою збору світових лідерів, бізнесу, інтелектуалів та громадського сектору для розмов про економіку, безпеку й майбутнє глобального порядку.

Ексклюзивно для INSIDER.UA свої нотатки з Давоса зробила Анастасія Цибуляк — українська підприємиця, науковиця та екоактивістка, засновниця Glossary Eco Foundation і благодійного проєкту «Школа під сонцем». На форумі вона представляє некомерційний сектор і Україну в діалозі про освіту, сталий розвиток та енергетичну стійкість.

Про світових лідерів і меми, стильні «авіатори» Макрона й проблеми з літаком Трампа, кулуарні розмови й Український дім, про освіту під час війни та відчуття присутності в місці, де рішення сьогодні формують завтрашню реальність, й ще багато іншого без протокольного тону – читайте у авторській колонці про Давос! 

Анастасія Цибуляк
українська підприємиця, науковиця й екоактивістка; засновниця Glossary Eco Foundation та Всеукраїнського благодійного проєкту «Школа під сонцем»

The World Economic Forum — це шалені енергії. Це нескінченні затори в Давосі й відчуття, що все місто пульсує в одному ритмі. Це суперактуальна, жива адженда, яку озвучують з перших уст лідери цього світу. Це інформація, яка звучить тут уперше. Але її ви роками потому читатимете в заголовках медіа та слухатимете в аналітичних дискусіях.

WEF — це також про несподіванки. Про момент, коли ви розумієте, що зголодніли, заходите в перше-ліпше кафе, а виявляється, що локацію винайняла якась медіакомпанія. Проте вас ніхто не виганяє, а навпаки: пригощають, усміхаються і допомагають знайти місце. Це простір, де ви майже гарантовано зустрінете друзів і знайомих з усього світу.

Розмови, які починаються випадково, але тривають роками. Зустрічі, які змінюють траєкторії: і професійні, і особисті. Так, WEF — це про неймовірний нетворкінг. Але не тільки. Це про відчуття, що ти перебуваєш у точці, де формується майбутнє.

Окуляри Макрона

Президент Франції Еммануель Макрон з’явився під час виступу на форумі в Давосі в сонцезахисних окулярах-«авіаторах». Це одразу не тільки зацікавило журналістів, а й стало новим мемом у соцмережах. Насправді, промова Макрона на Всесвітньому економічному форумі – класичний політичний маніфест.

Президент Франції окреслив світ, у якому звичні правила більше не працюють, а багатосторонній порядок опинився під прямою загрозою. І це все на тлі нової хвилі протекціонізму, загроз торговельних війн і дедалі жорсткішої конкуренції між світовими центрами сили. Він попередив про «зсув до світу без правил» і закликав Європу до економічного захисту.

«Ми входимо у світ без закону, де міжнародне право зневажається», – заявив Емманюель Макрон, описуючи глобальний контекст, у якому сьогодні доводиться діяти Європі. А тим часом соціальні мережі та медіа активно жартують із президента Франції через темні окуляри. Бачимо, як світові лідери перетворюються на нових селебриті, а їхні публічні виступи, окрім важливих меседжів, стають ще й елементом шоу.

Пані Урсула

Як Європа відповідатиме на зазіхання Дональда Трампа на Гренландію? Яку безпекову архітектуру має збудувати Брюссель? Яке в ЄС бачення переговорів щодо миру в Україні? Багато риторичних питань та цікаві тези ми почули на виступі очільниці Європейської комісії Урсули фон дер Ляєн на Всесвітньому економічному форумі в Давосі.

Про Україну та активи РФ пані Урсула каже так: «Європейський Союз надасть Україні позику €90 млрд на 2026–2027 роки. Ці гроші допоможуть Києву розвивати оборонні можливості та підтримувати роботу основних служб».  І далі: «Європа стоятиме поряд з Україною, доки не буде досягнуто справедливого світу», – заявила фон дер Ляєн. Окрім цього, президентка Єврокомісії запевнила, що Брюссель також остаточно заблокував російські активи і залишить за собою право використовувати їх.

Чому на відкритті не було Зеленського

Президент України Володимир Зеленський заявив, що поки не їде в Давос, а залишається в Україні через нічний обстріл, що передував старту форуму. Водночас він розповів, за якої умови поїздка все ж таки може відбутися.

Глава держави наголосив, що наразі у його планах – допомога українцям з енергетикою, додавши, що провів відповідні консультації з енергетичним штабом. І зазначив, що його поїздка у Давос може відбутися, якщо на форумі буде підписано зі США план процвітання й гарантії безпеки для України. За його словами, «залишається остання миля, щоб завершити ці документи».

Зміни в керівництві

Упродовж десятиліть команда Всесвітнього економічного форуму була незмінною: очільники держав, мільярдери – і Клаус Шваб, засновник, що вміє збирати разом роялс, ведучих світових політиків і лідерів галузей.

Проте цього року його не буде видно, оскільки у квітні 2025 року він відійшов від справ (одразу після внутрішнього розслідування через претензії до корпоративної культури оргкомітету). Тепер усім на ВЕФ керує Ларрі Фінк. У кулуарах Давоса подейкують, що саме завдяки Фінку цього року подію особисто відвідає президент Дональд Трамп.

Український дім та освітянські проєкти

Український дім у Давосі — це важлива платформа для українських лідерів, бізнесу та міжнародних партнерів під час  щорічного Всесвітнього економічного форуму. Він функціонує як центр для обговорень сталого миру, інвестицій та інновацій, а також демонструє інвестиційний потенціал України. Цього року (січень 2026) головними темами стали саме ці питання, зокрема інновації в обороні та енергетиці, підкреслюючи стійкість та перспективи розвитку країни попри виклики.

У 2026 році його робота зосереджена на розробці стратегій післявоєнного відновлення, приваблюванні важливих інвестицій та трансформації національної економіки — від розвитку оборонних технологій до відбудови й модернізації енергетичного сектору.

Хочу розповісти про надзвичайно важливу панель, яку я відвідала. Learning to Stay Strong: the role of education in Ukraine’s resilience – це зустріч, присвячена освіті в Україні сьогодні. І йдеться не просто про знання, а ще й про стійкість, безпеку, адаптацію й майбутнє.

Війна завдала нищівного удару по українській освіті: тисячі шкіл зруйновано, мільйони дітей навчаються в умовах постійної загрози. Та навіть у цих умовах освіта дає країні сили триматися і дивитися вперед. Надзвичайно цінним є те, що всі зацікавлені сторони — від уряду до міжнародних партнерів — об’єднуються для негайного створення безпечних, інноваційних та сучасних навчальних умов: і не «колись», а вже зараз.

Підтримка освіти — це інвестиція в стійкість покоління, яке відбудовуватиме Україну.

Продовжувати освітній процес — навіть під час війни. Давати дітям знання у безпеці й в теплі — це сьогодні спільна відповідальність кожного з нас. На сцені — вчителька Наталія, яка навчає дітей в підземному бункері на передовій. Не як символ. А як реальність сьогоднішньої України.

Поруч — Зоя Литвин з Osvitoria — людина неймовірної енергії, яка тримає освітній фронт, коли здається, що вже немає жодних сил. Справжня міць природи. На панелі ми говорили про те, як війна вплинула на 4 мільйони українських школярів. Про дітей, для яких навчальний заклад — це не лише знання, а структура, безпека, спільнота, надія.

Україна — перша країна в історії, якій вдалося зберегти освітній процес для всіх дітей під час повномасштабної війни. На сцені Українського Дому разом із нашими освітянами Кері Малліган, британська акторка, номінантка на «Оскар», BAFTA, «Золотий глобус», активна гуманітарна діячка.

Відчувається, наскільки Малліган «у темі». Адже як глобальна амбасадорка організації War Child UK  багато років працює з питаннями дітей, освіти та життя в умовах війни. Саме тому її участь у панелі про освіту, травму і стійкість дітей під час війни була дуже органічною й щирою.

Для мене особисто — як представника Всеукраїнського проєкту «Школа під сонцем» — на форумі в Давосі було надважливо поділитися нашими досягненнями та амбітними планами з представниками міжнародних організацій та знаменитостями, які опікуються цією темою.

У Давосі ми розповідаємо, як під час війни у місті Монастириська на Тернопільщині запрацювала перша повністю енергонезалежна школа України. Сонячна електростанція на даху забезпечує безперебійне навчання навіть під час блекаутів і стала пілотним проєктом програми, започаткованої Glossary Eco Foundation.

Метт Деймон про доступ до води та роль жінок

Мало хто знає, що окрім роботи на екрані, Метт Деймон уже два десятиліття займається благодійністю. Актор, лауреат «Оскара», разом із фахівцем із санітарії Гері Вайтом заснував Water.org. Ця організація має на меті покращити доступ людей у всьому світі до чистої та безпечної питної води.

Під час свого виступу на вечері TIME100 у Давосі Метт Деймон наголосив на критичній глобальній проблемі: приблизно два мільярди людей у світі не мають доступу до безпечної питної води, а понад три мільярди — до належних санітарних умов. «Це величезна проблема», — зазначив актор. У відповідь на цей виклик його фонд реалізує ініціативу WaterCredit, яка передбачає використання смарт-програми позик для фінансування відповідних проєктів водопостачання та санітарії.

Наразі Метт Деймон готується до запуску нової ініціативи під назвою Get Blue, старт якої заплановано на червень 2026 року. На меті залучити інвесторів, бізнес та капітал до проєктів Water.org, зокрема за допомогою спеціально брендованих продуктів.

«Це найбільший крок, який ми коли-небудь робили», — сказав Метт Деймон, звертаючись до учасників. Він додав, що в рамках нової програми його організація співпрацює з такими великими компаніями, як GAP, Starbucks, Amazon та EcoLab. Це справді натхненний приклад того, як відома людина використовує свій вплив на благо суспільства.

Що сказав Дональд

Президент США Дональд Трамп особисто взяв участь у Всесвітньому економічному форумі в Давосі вперше з 2020 року. Він очолив «найбільшу» американську делегацію за всю історію заходу. На форумі торік, невдовзі після початку свого другого терміну в Білому домі (січень 2025 року), очільник США виступав із віртуальною промовою.

Візит американського лідера Дональда Трампа на форум у Давос розпочався не без пригод: незабаром після вильоту борт Air Force One раптово змінив курс і повернувся на об’єднану базу Ендрюс. Прессекретарка Трампа Кароліна Лівітт пояснила, що екіпаж виявив «незначну несправність електрообладнання» і вирішив повернутися з міркувань безпеки.

Але Дональд Трамп усе ж прибув до Швейцарії. І його повернення в Давос — це не просто виступ. Це нагадування про те, як у критичні миті історії важливими стають рішучість, здатність об’єднувати різні світи і діяти без зволікань. Після пандемії, глобальних економічних зсувів і нових викликів світ знову шукає відповіді: куди ми рухаємось, який вигляд матиме економіка майбутнього, і як зробити її більш інклюзивною. Саме для таких розмов є Давос. І саме тут добре видно, наскільки важливими є діалог, лідерство і відповідальність за рішення, які впливають далеко за межами однієї країни.

Головний акцент першої частини виступу Трампа — економіка як двигун світу: коли зростає Америка — зростає глобальна економіка. Також прозвучала чітка критика моделі надмірних державних витрат, неконтрольованої міграції, деіндустріалізації, ілюзії, що економіку можна «підтримувати» без виробництва й енергії. Натомість — ставка на інфраструктуру, енергетику, скорочення бюрократії, податкові стимули для внутрішнього виробництва, жорсткіші торговельні правила.

Окремий акцент — AI та енергетика: компаніям дозволено будувати власні електростанції для дата-центрів та AI-інфраструктури, щоб не перевантажувати старі мережі. Це виступ про модель економіки, де держава прибирає бар’єри, а виробництво, енергія й інвестиції повертаються в центр політики.

Також Трамп заявив, що питання придбання Гренландії обговорюється американськими президентами вже майже два століття. І, на його думку, сьогодні воно ще більш актуальне з огляду на питання безпеки.

Він наголосив, що саме США здатні забезпечити захист і розвиток цього регіону «в інтересах Європи та всієї західної безпеки» і закликав до негайних переговорів з цього приводу. Також підкреслив, що такий крок, на його думку, посилив би НАТО, а не створив для нього загрозу.

Щодо агресії росії проти України американський президент знову висловив думку, що війна Росії проти України «не повинна була початися». Він пов’язав глобальну нестабільність та внутрішні проблеми США з тим, що, за його словами, він «успадкував» на момент свого повернення до влади. Цей блок промови виявився одним із найбільш резонансних і суперечливих, одразу ж викликавши широку міжнародну реакцію та активні дискусії.

Мистецтво і Давос

Важливо, що програма, яка стосується мистецтва та культури, також була присутня у Давосі. І це не просто банальні інсталяції — це повноцінна платформа для переосмислення того, як культура може формувати суспільство та зміцнювати громадянське життя.

Для мене особливою стала експозиція від JR – це псевдонім відомого французького фотографа та вуличного художника (Jean-René). Він створює масштабні публічні проєкти, поєднуючи фотографію, вуличне мистецтво, кінематограф та соціальний активізм. JR залишає свої роботи в містах по всьому світу, зокрема в Україні він реалізовував кілька благодійних проєктів.

У Давосі JR презентував свої легендарні «Зморшки міста» – монументальні портрети літніх людей. Так JR хоче привернути увагу до поколінь, які занадто часто ігноруються. Серед культур, що часто захоплюються молодістю та новизною, ця виставка вшановує людей, які несуть нашу колективну історію. Це нагадування про те, що поступ без пам’яті є ненадійним.

Підсумки

Підсумовуючи проведений в Давосі час, мушу зізнатися: цього разу мені, на жаль, потрібно повертатися додому раніше — до мого малюка, бо я все ще годую. Але навіть у такому ритмі вдалося відвідати всі головні події, які були для нас важливими цього року.

Основний фокус — Ukraine House Davos і, звісно, найактуальніші теми сьогодення: AI та Green Transition. Саме там відбувалися найглибші розмови й найважливіші зустрічі. Також пощастило зустріти близьких друзів — була неймовірно рада побачити всіх. Мені навіть подарували підписану книжку від колишнього президента Польщі, тож у дорозі додому буде що почитати.

Ми пили українську каву й слухали панель про освіту в Україні: дуже сильну й змістовну. Почули виступ Трампа і передали вам свіжі новини з перших уст. Я виїжджаю з Давоса наповненою — і це, мабуть, найкраще слово для цього стану. І знаєте що? Скажу щиро: я дуже хочу повернутися сюди наступного року. Давос цього разу був справжнім. І дуже особистим.