Українця Євгена Малолєтка визнано фотографом 2022 року за версією авторитетного британського видання The Guardian. На його сторінках було опубліковано обрані фото автора та інтерв’ю з ним. Наводимо головні тези з цієї розмови:

Про підготовку України до війни

Коли ми робили репортажі про підготовку України до війни і про те, як країна готується відбити напад росії, якщо це станеться, це виглядало несерйозно. І протести, і підготовка ТрО у Харкові не викликали серйозної реакції, і люди жили звичайним життям, ходили до театрів, клубів – і все це було буденно, люди говорили «війни не буде», та ми й самі в це не дуже вірили.

Про бомбардування пологового будинку в Маріуполі

9 березня російський літак завдав авіаудару та скинув кілька потужних бомб у центрі Маріуполя. Може один, може, кілька літаків. Одна бомба влучила у двір пологового будинку. На цьому фото 32-річну Ірину Калініну несуть рятувальники, які поспішають доставити її до швидкої допомоги. Я пам’ятаю, що Ірина в той момент була ще жива, вона торкалася свого живота і очей. Звичайно, її відвезли до лікарні, і лікарі намагалися їй допомогти, але вона втратила багато крові, ані Ірину, ані її дитину не врятували. Її чоловік, Іван, не міг знайти її, бігав по моргах і лікарнях, і зрештою в морзі лікарні номер два йому вдалося впізнати Ірину. Він забрав її і разом із сусідами поховав на одному з кладовищ Маріуполя.

Про розмову з Володимиром Зеленським

Нам удалося поговорити з ним [Зеленським] близько 20 хвилин. Він тоді виглядав стомленим, це було якраз перед тим, як Борис Джонсон приїхав до Києва з візитом. Президент мав трохи часу, тому він погодився зустрітися з нами. Атмосфера в будівлі була далека від тієї, яку я пам’ятав раніше – все було накрито, на вікнах мішки з піском, а в центральній залі панувала напівтемрява. Це відчуття війни витало у повітрі. Ми говорили про Маріуполь. Він сказав нам: «Маріуполь – серце України. Поки воно б’ється, Україна тримається».

Про деокупацію Ізюму

У лісах Ізюма був захований великий цвинтар, куди привозили закатованих після обстрілів або просто померлих людей. На цьому цвинтарі було понад 400 могил. Вони були заховані в лісі і знайти їх було непросто, але при ексгумації були виявлені понівечені та вбиті люди, не рахуючи людей, які загинули просто від обстрілів. В Ізюмі ми зняли сюжет про те, як російські спецназівці за допомогою тортур сіяли страх серед мирного населення, катуючи людей, розшукуючи колишніх військових та просто жителів, які не підтримували росію.

Про звільнення Херсона

До Херсона я повернувся не відразу після звільнення, а трохи згодом. Ейфорія від деокупації пройшла, але все одно було видно, як зраділи люди, що Україна повернулася. Вони чекали на це повернення дев’ять місяців. І, незважаючи на всі страждання, що випали на долю мешканців під час війни, ми чули лише одне: «Краще бути під обстрілом, аніж під росією». Так само, як і в Ізюмі, у Херсоні люди пройшли через безліч тортур, ми обстежили безліч місць, де катували людей. І мешканці розповідали нам жахливі історії. Деякі з них досі не можуть прийти до тями після того, що сталося. У тому числі ми зустрічали людей, яким проломили черепи, чиїх родичів убили чи відвезли до росії.