Через повномасштабну війну, розв’язану РФ проти України, багато українок були змушені залишити рідні будинки і разом з дітьми евакуюватися в безпечніші місця. Так само вчинила і Алла Добкіна, старша донька ексмера Харкова Михайла Добкіна. Разом із сином Марком вона виїхала до Стамбулу.

Днями дівчина повернулася до України і відвідала рідний Харків, який практично щодня зазнає обстрілів з боку російських військ. На своїй сторінці в Instagram вона розмістила серію світлин, зроблених на вулицях міста.

Для прогулянки вона вибрала комфортний, але стильний аутфіт – прямі джинси українського бренду Aisenberg, базову футболку і чорну косуху.

«Любий Харків», – прокоментувала кадри Добкіна.

Окрім цього, дівчина побувала у місцевому салоні краси, який відкрили її друзі.

Варто відзначити, це не перший її візит до Батьківщини, раніше вона вже приїжджала в Київ.

Через повномасштабну війну багато українок були змушені залишити рідні будинки і разом з дітьми евакуюватися в безпечніші місця. Так само вчинила і співачка Слава Камінська. У перші дні російського вторгнення артистка з 7-річним сином Леонардом та 5-річною дочкою Лаурою виїхала до Нідерландів.

Днями Камінська повернулася до України, про що повідомила у своєму Instagram. Це не перший її візит до Батьківщини, раніше вона вже приїжджала. Але якщо тоді повернення співачки було пов’язане виключно з її особистими справами, цього разу Слава насамперед відвідала Харків, який практично щодня зазнає російських обстрілів.

«Сьогодні я відвідала місто Харків. Місто людей, яких я люблю. Місто справжніх та щирих. Місто, куди я знову і знову поверталася з концертами. Сьогодні, як і тоді, Харків один із найулюбленіших. Нескорений та стійкий. Незважаючи на те, що поранений і розбитий російськими покидьками! Тримайся, Харків! Тримайся, Україно. Ми ще зустрінемося і неодмінно заспіваємо разом, але вже пісню про Перемогу!» – написала у своєму мікроблозі Камінська, доповнивши повідомлення серій світлин на тлі зруйнованих районів міста.

Пізніше її пост видалив Instagram, але співачка опублікувала його знову.

До російського вторгнення наша героїня жила на два міста – Харків і Лондон, але всі робочі процеси компанії були закріплені в Харкові, який з першого дня війни зазнає постійних обстрілів. Колектив був змушений евакуюватися, переналаштуватися на нові реалії та формат роботи. Запланований на березень 2022 року запуск важливого проєкту, покликаного стати продовженням Professional Care та першим в Україні масштабним б’юті-ком’юніті, було відкладено. Але всупереч величезному стресу та фінансовим втратам, команда повернулася до реалізації цієї ідеї і проєкт незабаром буде запущений.

В інтерв’ю ми поговорили з Аліною про те, як їй вдалося в умовах війни не лише врятувати бізнес, але вийти на новий виток його розвитку, не відмовившись від великих планів, а також день у день не падати духом і підтримувати свою сім’ю, співробітників та економіку України.

Про війну, тривогу за близьких і віру у перемогу

Певна, що повномасштабне вторгнення дуже позначилося на кожному українці. На мою родину та бізнес війна вплинула дуже сильно, нам довелося залишити свій будинок у Харкові, як і більшості харків’ян, змінити всі наші плани. На жаль, багато хто не може повернутися додому, але є й ті, хто наразі повертається. Наприклад, мій батько – він повернувся до Харкова, у нього там робота. Кожен його день проходить у стресі, перебувати у місті вкрай небезпечно. Також у моїй сім’ї є люди, які служать на передовій. Щодо моїх співробітників – двоє вирішили залишитися в Харкові, решта евакуювалася.

У моїй сім’ї є люди, які служать на передовій.

Зараз я перебуваю у Лондоні – давно живу на дві країни – і вдячна за можливість бути тут і продовжувати роботу над проєктом, запуск якого було заплановано на березень. Однак мені дуже хочеться повернутися до Харкова та відчути себе вдома!

З початку повномасштабного вторгнення ми зазнали величезних фінансових втрат, проте це ніщо у порівнянні з втратою свого будинку. Я завжди була сімейною людиною, а тепер почала цінувати близьких людей ще більше. Ми звикли займатися величезною кількістю справ одночасно, не звертаючи уваги на те, що відбувається навколо. Тепер кожен момент життя – цінніше, а раніше звичні речі стали найбажанішими. Не зупинятися, планувати розвиток та підкорення нових вершин допомагає віра у перемогу!

Про порятунок бізнесу під час війни та збереження команди

Коли почалася війна, я перебувала у Львові. Ми мали дуже напружений лютий, на початок березня ми готували запуск нового проєкту, до якого йшли два роки, і якраз напередодні ми з мамою поїхали до Львова, щоб трохи відпочити і набратися сил. Звичайно, ми стежили за новинами, не вірячи, що такий жах можливий у сучасному світі.

Перші дні та тижні вторгнення у мене був дикий страх за працівників. Мені було важливо, щоб вони виїхали з Харкова.

Коли я прокинулася, почувши жахливі новини, єдине, про що я думала – це мої близькі та співробітники у Харкові. Перші дні та тижні вторгнення у мене був дикий страх за працівників. Мені було важливо, щоб вони виїхали з Харкова. Тільки коли всі опинилися у відносній безпеці, я змогла згадати про бізнес та почала думати, що робити далі. Нас врятувало те, що вся робота у нас від початку багато в чому була побудована онлайн – це суттєво полегшило процес переходу на аутсорс.

Я дуже люблю свою роботу, вона завжди підтримує мене психологічно, але у перші тижні війни я цілком зусередилася на людях. Я майже не думала про те, що сталося з нашим магазином і складами, проте була впевнена, що це тимчасово і я повернуся до роботи, хоча й гадки не мала, як саме, і що ми робитимемо далі. Дуже вдячні нашим клієнтам та Інстаграм-фоловерам, які цікавилися, як у нас справи, хвилювалися та підтримували. Лояльність людей, для яких ми працюємо, дуже допомагає триматися на плаву!

Лояльність людей, для яких ми працюємо, дуже допомагає триматися на плаву!

Про релокацію бізнесу та робочі плани на «після війни»

Більшість співробітників переїхали до відносно безпечних регіонів України. Двоє людей з команди вирішили залишитися у Харкові. Наразі бізнес повністю перейшов у онлайн. Є лише пара працівників, які, навіть переїхавши до безпечнішого регіону, прив’язані до місця – це наші логісти.

В іншому всі наші задачі та внутрішня робота компанії, включаючи бухгалтерію та документообіг, відбуваються онлайн. У нас і раніше всі ці процеси відбувалися у внутрішній програмі, тому нам було неважко переналаштуватися. Найскладніше було евакуювати з Харкова вцілілу продукцію. Наші склади постраждали від обстрілів та ударних хвиль, ми зазнали істотних збитків. Однак це ніщо у порівнянні з життям людей.

Найскладніше було евакуювати з Харкова вцілілу продукцію. Наші склади постраждали від обстрілів та ударних хвиль, ми зазнали істотних збитків.

Я дуже люблю Харків, це моє рідне місто, це місце, де я почуваюся вдома. Ми плануємо будувати бізнес саме тут. Щойно стане відомо, що ми перемогли і в місті безпечно, я одразу візьму квиток і вирушу додому. Нині це моя найбільша мрія!

Своє життя я так само планую на дві країни, як жила і раніше. Робота мого чоловіка зосереджена у Лондоні, а моя діяльність дозволяє мені контролювати робочі процеси дистанційно. Коли почалося повномасштабне вторгнення, мій чоловік був у Великій Британії. Це було жахливо: розуміти, що твоя близька людина так далеко від тебе. Вирішивши життєво важливі справи щодо евакуації співробітників та близьких, я відразу вирушила до чоловіка.

Про внесок у наближення нашої перемоги

Незважаючи на те, що через російське вторгнення наша компанія дуже постраждала фінансово, ми не припиняли і продовжуємо допомагати ЗСУ та донатити до фондів. Крім цього, ми ТОВ, справно сплачуємо ПДВ: офіційно імпортуємо та продаємо товари, віддаючи понад 20% податків державі – все як належить, чисто та прозоро, чим я дуже пишаюся. Минулого року ми взагалі припинили працювати на ФОП і вважаємо, що наша компанія робить чималий внесок в економіку України. Також усі наші співробітники офіційно працевлаштовані, відрахування з їхніх зарплат йдуть на військовий збір.

Ми робимо все дуже планомірно, правильно та тихо. Це наш громадянський обов’язок.

В умовах воєнного стану була можливість перейти з ПДВ на 2%, але ми цього не зробили. Також, незважаючи на тимчасовий простій навесні, ми продовжували повністю виплачувати зарплати співробітникам. Ми робимо все дуже планомірно, правильно та тихо. Це наш громадянський обов’язок. Ми працюємо і намагаємося розвиватися настільки, наскільки це можливо. Допомагати стільки, скільки ресурсу є у компанії у даний момент.

Про підхід до роботи Professional Care

Наш майбутній проєкт, старт якого ми були змушені відкласти, створений для популяризації б’юті-рутини, як особливого ритуалу з догляду за собою, що позитивно впливає як на фізичний стан волосся, шкіри та тіла, так і на ментальний. Під час війни останній аспект став ще важливішим, ніж раніше.

Ми хочемо створити ком’юніті, в якому жінки та чоловіки будуть ділитися своїми б’юті-звичками, підтримувати один одного і просто насолоджуватися приємним спілкуванням у колі однодумців, де б вони не знаходилися.

Ми тестуємо абсолютно всі пропозиції дистриб’юторів.

Щодо представленої на сайті Professional Care продукції: ми тестуємо абсолютно всі пропозиції дистриб’юторів. Пробуємо, вивчаємо склад, аж до пакування – тільки такий бренд з’являється у нас в асортименті. Дивимося самі, досліджуємо ринок, прислухаємося до побажань наших клієнтів, оцінюємо, наскільки бренд впишеться у наш асортимент. Дуже багато важливих моментів, які ми ніколи не залишаємо поза увагою, над цим працює велика команда.

Про «виживання» у висококонкурентному середовищі та набитих «гулях»

Сфера б’юті дуже висококонкурентна, як і будь-яка інша. Я вважаю, щоб створити сильний бренд та утримувати позиції, дуже важливі люди та стосунки з ними. Зокрема взаємини з постачальниками! За 8 років роботи ми зрозуміли, що адекватна реакція, питання та адекватне вирішення будь-яких ситуацій сприятимуть нормальній подальшій роботі. Взаємини з клієнтами: ми є суперклієнтоорієнтованими, для нас дуже важливо, щоб клієнт був задоволений.

Щоб створити сильний бренд та утримувати позиції, дуже важливі люди та стосунки з ними.

Не менш важливі стосунки зі співробітниками. Дуже важливо знайти людей, які йтимуть уперед разом із тобою. Сьогодні я здаюся собі маленькою людиною в оточенні професіоналів, по-справжньому зацікавлених у тому, щоб зробити наш проєкт таким, яким ми його бачимо. Для мене це найбільша заслуга – мати поряд із собою сильну команду та робити все можливе для наших клієнтів.

Якщо раніше я покладалася на інтуїцію, то тепер так само покладаюся на людей, які оточують мене. На команду і на всіх, із ким ми працюємо. Прислухаюся до кожного, бо мене оточують експерти у своїй справі. У мене є загальне для всіх правило всередині компанії: вибудовувати адекватні стосунки, і якщо виникає якесь непорозуміння чи затримка, завжди потрібно це проговорювати. Щоб вирішити цю проблему та піти далі. Для мене важливі чесні, відкриті та правдиві взаємини.

Щодо набитих «гуль». За 8 років їх було набито дуже багато, але це скоріше не «гулі», а досвід. Якби ми пройшли такий шлях раніше, запуск проєкту або створення нового продукту, звичайно, у нас сьогодні проходило б куди швидше і простіше. Але інакше ніяк.

Раніше я покладалася на інтуїцію, тепер так само покладаюся на людей, які оточують мене.

Я з 19 років у б’юті. Часу на навчання було дуже мало. Бізнес запускався у 2014 році – тоді ще не усвідомлюючи, що ми виростемо у велику компанію. На той момент я навчалася в аспірантурі, у майбутньому бачила себе викладачем кримінального процесу і навіть не підозрювала, що мій інтерес до якісних косметичних засобів перетвориться на масштабну сімейну справу.

На сьогоднішній день моя робота – це моє найбільше хобі, я роблю те, що мені подобається. Подобається спілкуватися з людьми, подобається б’юті-індустрія, подобається дивитися на кілька кроків уперед.

Про ключові бізнес-звички

Робота у бізнес-середовищі навчила мене певної витримки. Я дуже емоційна людина і навіть незначну ситуацію можу «розкрутити» до неймовірної трагедії. Завдяки підприємництву, я навчилася розставляти завдання за рівнем пріоритетності, ретельно аналізувати інформацію та мислити злагоджено. Ще я завжди говорю: коли ти business woman і у тебе горять усі дедлайни, а з усіх боків надходять численні питання, важливо зупинитися і запитати себе: «Що я і моя команда можемо з цим зробити?»

Коли ми можемо якось вплинути на ситуацію, що склалася – ми діємо. А якщо ні, що теж буває – коли наші дії просто не дадуть жодного результату, – я «відпускаю ситуацію». Навіщо витрачати свої сили та енергію на те, що від цього не зміниться? Для мене це величезна внутрішня трансформація, бо раніше мені здавалося, що довкола суцільні проблеми.

Головна порада жінкам, які мріють відкрити свій бізнес

Не бійтеся трансформацій та намагайтеся йти в ногу з часом, стежити за інноваціями у вашій сфері. Досконально розумійте портрет свого клієнта: якщо ви хочете йому щось запропонувати, важливо знати, потрібно це йому чи ні. Уявіть, що ви робитимете, як ви втілюватимете свої мрії у життя? Тому що мріяти добре, але щоб реалізувати проєкт, потрібно йти до нього з повністю розплющеними очима та розуміти, для чого і для кого ви його робите.

Самій собі 8 років тому я б порадила не нервувати. Не перейматися, не приймати все близько до серця, хоча за характером я саме така людина. До робочих питань все ж таки потрібно ставитися, як до завдань, які потрібно вирішити.

_____________________________________________________________________

Фото: Vlada Bond

По сьогодні будинки місцевих перебувають під вогнем російської армії, сам Юрій на момент виходу цього матеріалу, через 72 дні в окупації, разом із сином нарешті зміг виїхати до Харкова, до своєї дружини, і тепер перебуває у відносній безпеці. У студії художника у Черкаських Тишках залишилася більша частина його картин, деякі з них сусідам вдалося винести, проте їхня подальша доля залишається під питанням.

Як вони виживали під постійним вогнем, за відсутності зв’язку і продуктів, як, ризикуючи життям, він передавав інформацію про розташування російських військ ЗСУ і як війна позначилася на його творчості – своєю особистою історією Юрій поділився з INSIDER.UA.

Все почалося вранці, близько 4-5 години. Почалося зі страшного гуркоту, земля і дім буквально рухалися, а з боку Білгорода все сяяло. Світло зникло одразу. Село наше знаходиться у прикордонній зоні, сусіди всі вибігли надвір, одразу стало зрозуміло: війна. Що робити далі, було незрозуміло. На той момент ще був інтернет і в соцмережах вже з’явилося відео, як путін оголошує так звану «спецоперацію». Лунала думка, що він нібито обмежиться Луганською та Донецькою областями і сюди війська не увійдуть – у це просто ніхто не вірив.

Мені здавалося, здоровий глузд це пояснити не здатен, все було як у жахливому сні.

Але дуже швидко, буквально протягом кількох годин ворожа техніка вже проїхала вулицями нашого села та в районі окружної дороги розпочався бій. Відео одразу потрапило у телеграм-канали, всі жителі стояли на вулицях, деякі одразу зібралися та кудись поїхали. Моя дружина в цей час була в Харкові, я одразу їй зателефонував, але виїхати до неї не встиг. Залишалося спостерігати за тим, що відбувається. З кожним днем ​​було все незрозуміліше, особисто мені – навіщо? Причини цього. Мені здавалося, здоровий глузд це пояснити не здатен, все було як у жахливому сні.

Вже наступного дня з’явилося багато солдатів і техніки, вони були буквально всюди. Всім наказали не виходити з будинків, адже «через два-три дні все це закінчиться». Я чимало читав про різні війни і не розумів, як можна місто такого масштабу взяти за три доби? Все було як у поганому бойовику, згодом було зрозуміло, наскільки помилилися росіяни та їх уряд.

Я свідомо пішов на ризик і відправив нашим геолокацію розташування російських військ та техніки.

На третій день зник мобільний зв’язок та інтернет, але я знайшов точку, де він сяк-так ловив і зміг читати інформацію з телеграм-каналів на кшталт «Трухи». Ця можливість зв’язку згодом дозволила трохи допомогти у боротьбі з окупантами – я свідомо пішов на ризик і відправив нашим геолокацію розташування російських військ та техніки, згодом по них завдали точних ударів. Навідника шукали по всьому селу, благо особисто я підозр не викликав.

Перший місяць було дуже холодно, йшов сніг. Газ був, але газові котли, залежні від електрики, не працювали. Ми спали на підлозі в кухні та всі 72 дні – в одязі, на той випадок, якщо прилетить снаряд і потрібно буде швидко вибігти. Підвалу в будинку ми не маємо, так само, як і більшість сусідів – всі, хто залишився, жили приблизно в таких самих умовах.

На початку другого місяця окупації, напевно, внаслідок обстрілу, пошкодили газову трубу і всі у селі готували на вогнищі. Те, що відбувалося, все більше нагадувало багаторівневий квест з виживання.

Виїхати можна було лише у бік росії, у бік України не випускали. З перших днів окупанти розташували безліч своєї техніки всюди: на господарських дворах, полях, промислових об’єктах, на кшталт заводу із заморожування продуктів чи м’ясного цеху. Вони постійно вели вогонь у бік Харкова з усього, що тільки можна уявити. Постійний гуркіт, будинок ніби плаває у просторі. Темні, страшні, холодні ночі, стрілянина, що не припиняється… Це було страшно.

Пізніше, коли Україна почала стріляти у відповідь і з’явилося розуміння, що наші влучають, стало якось легше на душі. Усі на вулиці чітко розрізняли, коли стріляла українська сторона, прислухалися, куди саме «прилітає».

З провізією, у огляду на те, що в сучасному світі нікому на думку не могло спасти, що на нас нападуть, ніхто не робив особливих запасів, навіть мінімальних, що одразу позначилося на харчуванні. Якщо в перші кілька днів усі якось трималися, то згодом стало вже відверто тяжко.

Згодом з’явилася перша жертва серед мирного населення… Смерть, яку до кінця усвідомити не міг ніхто. Люди інстинктивно збиралися в групи і стояли весь день на вулиці, вслухаючись у те, що відбувається, і так до сутінків, після чого всі з жахом розходилися по хатах у повній темряві. Смерті та поранення односельців стали майже щоденними, загинув мій однокласник – його розірвало, частини його тіла на цвинтарь везли в тачці. На жаль, були поранення і у дітей, діти гинули…

Для розуміння нашої тогочасної реальності – замальовка 5 хвилин із життя: виходжу на вулицю, навпроти сусіди сидять на лавці, йду до них, і тут – вибух позаду сусідського дому, земля взимається вище за будинки, йде з-під ніг. Сусіди пригинаються і втискаються в паркан, а я падаю на землю і, падаючи, бачу, мов в уповільнених зйомках, як летять уламки, деякі – дуже великі. Все посипалося, але всі живі, снаряд прилетів у город до сусіда, куди ми виходили буквально за 30 хвилин до цього – подивитися, як він гарно посадив картоплю…

Перші два тижні я взагалі не думав ані про живопис, ані про що подібне. Інтенсивність обстрілів та поняття про те, що треба вижити – ось що було на думці, а всередині чітко сиділо усвідомлення, що Україна переможе. Це я говорив усім на вулиці й просив не зневірятися, бо гірше за відчай і паніку немає нічого. Ще більше переконався в тому, що вони зазнають поразки, коли через тиждень окупанти включили гучномовець на будівлі школи і пролунала якась моторошна музика і мова про те, що «ми брати» і різна нісенітниця в подібному стилі. Все це викликало відчуття, що нас захопили фашисти і намагаються щось пропагувати, ніби ми в концтаборі.

Мешканцям треба було ходити з білими пов’язками на руці, інакше могли відкрити вогонь на ураження. У багатьох напрямках проїзд був закритий, чимало людей навіть не могли потрапити додому, тому що в їхні оселі заселилися російські солдати. Здебільшого це були будинки вздовж траси та двори, де стояла техніка. Зима, холод, обстріли та загальний стан руйнування – все це нагадувало якийсь армагедон.

Все це викликало відчуття, що нас захопили фашисти і намагаються щось пропагувати, ніби ми в концтаборі.

Були неодноразові зачистки. Полягали вони в тому, що група солдатів, у чорному та на трьох «тиграх», проїжджали вулицею і заходили до кожного будинку. Якщо будинок був порожній і люди виїхали, вони зламували замки та заходили всередину. Шукали патріотів, націоналістів та «атошників». Чоловіків змушували роздягатися догола, вишукували наколки, як я розумію, пов’язані з армійською тематикою. Все це було, щонайменше, принизливо, тим паче ми вже знали, що вони багато кого забирали в штаб і там били. Також заборонялося носити телефони, у багатьох їх просто відібрали, в решти – розбили та витягли сімкарти.

Вже днів за десять почалося мародерство. Окупанти, як розумію, мали регулярну ротацію, й вони тягли з будинків людей усе, що їм хотілося: телевізори, інструменти, інші речі. Грузили все на військову техніку та вивозили. Автівки, які їм сподобалися, також забрали у населення та вивезли. Ті, що не змогли завести – просто розбили та зробили непридатними. У будинках, де не проживали люди – просто цілковите свинство та пограбування у найгіршому вигляді. Все це відразу давало мені розуміння, що про жодну перемогу їм не мріяти.

Війна з багатьох зняла маски. Були мародери й серед «своїх». Були й люди, які відкрито підтримували окупантів, багатьох я знаю і не розумію їх вчинків і дій, часом вони поводилися гірше за російських солдатів. Звичайно, незважаючи на щоденну небезпеку, уламки, вибухи – хотілося писати картини, оскільки це той стан, у який я занурююсь і це для мене завжди було віддушиною, способом ізолюватися від зовнішнього світу. Спочатку хотілося написати саме про ці нічні сполохи, гуркіт, страх. Потім – про біль та розпач перед майбутнім.

Війна з багатьох зняла маски. Були мародери й серед «своїх». Були й люди, які відкрито підтримували окупантів.

До речі, ми весь час слухали радіо –  як і раніше, там часто звучав гімн України, але тепер ми, як ніколи, слухали його з гордістю та сльозами.

Днів через 20 нашу вулицю накрило касетними снарядами, обійшлося без жертв, але із масовими руйнуваннями. Згорів будинок і машини на нашій вулиці, люди дивом уціліли, одна касета влетіла прямо в дах приміщення, де я зберігаю свої картини. Заряд розірвався в стельовому просторі, уламки прошили більшість картин і будиночок загалом. Це було боляче, ніби потрапили в мене… І одночасно страшно від того, що прилетіти може куди завгодно.

Згодом навколо було чимало прильотів та руйнувань, уламків. Лише дивом ми і наші сусіди залишилися живими, і тварини, до речі, теж – у нас і у сусідів і кішки, і собаки.

Весь цей час, на мою думку, мене рятувала віра в перемогу України та любов до моєї дружини, адже я її люблю всім єством і без неї не уявляю свого життя, а також – любов’ю батька до сина. Я вірив, що ми неодмінно виживемо! Щоранку і щовечора я молився Богу, просив його захистити нас і всіх рідних, і всіх, кого знаю… Дуже просив і вірив у це і в свою любов – як мені здається, вона сильніша за всі почуття на світі.

На жаль, я не робив запасів фарб, їх було небагато, але дві картини я написав. Одна – як відображення емоцій від того, що відбувається: щоденне гнітюче очікування вечора, захід сонця і страшні ночі, холод і невідомість. Мотив другої був навіяний тим, як я в дні війни дивився на нашу вулицю: блакитне небо та рудо-жовтий паркан, що нагадують прапор України, будинки, як примари, деякі – без людей, спорожнілі, а ще – горобина на вулиці з червоними, як кров, ягодами.

Картину з уольорами українського прапора я поставив серед інших картин і щодня це було дивне відчуття: адже були обшуки і хто зна, що у них в голові. Але я розумів: те, що я роблю – правильно.

Що я можу сказати після цих 72 днів. Чи змінився я як людина? Як художник? Як громадянин України? На всі ці запитання моя відповідь «так», однозначно. Чи це на краще чи ні, я не знаю, але багато що в мені не буде колишнім. Одне знаю точно: ми вижили, бо трималися разом, усією вулицею, бо була віра, дуже сильна віра в себе, Бога, любов та ЗСУ. А також надія, що коли це закінчиться – однозначно закінчиться перемогою України.

Щоб ми всі зробили висновки, і, об’єднавшись, відновили країну, і без пафосу, без корупції зробили з України державу, що процвітає. Ми свою громаду відновлюватимемо і докладемо всіх зусиль для цього, бо зараз саме єдність людей нашої країни і є та сила, яка зупинить цей мерзенний жах, спадщину комуністичної утопії, уособленням якої є росія.

Ми вижили, бо трималися разом, усією вулицею, бо була віра, дуже сильна віра в себе, Бога, любов та ЗСУ.

Я лише три дні як виїхав до Харкова, у Тишках ще йдуть бої. Картини поки що не зміг вивезти, сподіваюся, скоро окупантів відтіснять до кордону, можна буде повернутися, вивезти полотна та взятися за нові з позитивним настроєм. Кошти від продажу своїх робіт я планую адресно направити на відновлення та процвітання нашої Циркуновсько-Тишківської громади. Всі разом ми зможемо це зробити, адже змогли всією вулицею протриматися 72 дні в непростих умовах окупації!

Британський архітектор Норман Фостер та команда його бюро Foster+Partners працюватимуть над відновленням Харкова після війни.

«Фостер тісно пов’язаний з розвитком архітектури у стилі “хай-тек” та раннім впровадженням енергоефективних будівельних технологій. Визнаний ключовою фігурою британської сучасної архітектури. Його роботам властиві масштабні відкриті простори, розмаїття скла та металу», — повідомляють у міській раді. 

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от Norman Robert Foster (@officialnormanfoster)

Норман Фостер

Норман Фостер — лауреат Імператорської та Прітцкерівської премій. Серед найвідоміших робіт архітектора — офіс Apple Park у Каліфорнії, лондонська вежа «Мері-Екс» та перший у світі приватний космопорт «Америка» у пустелі Нью-Мексико.

Британський рок-гурт Queen вирішив підтримати Україну, опублікувавши на своєму YouTube-каналі запис концерту, який учасники давали у Харкові у вересні 2008 року. Під відео вони закликали слухачів зробити пожертву для українців, перерахувавши кошти до Агентства ООН у справах біженців.

«На підтримку зусиль з надання допомоги Україні проти нового лиха, Queen повертається на історичний концерт зі спеціальним показом на YouTube, спрямованим на збір коштів на міжнародну допомогу», — заявили учасники Queen.

2008 року безкоштовний концерт Queen під назвою «Life Must Go On» відбувся на площі Свободи. Його організатором виступив Фонд Олени Пінчук, який привертає увагу до проблеми СНІДу в Україні та світі. Тоді учасники гурту звернулися до молоді із гаслом «Не дозволяйте СНІДу зруйнувати ваше життя». Усього подію відвідали 350 тис людей.

Девід Бекхем тимчасово передав свій Instagram-акаунт із 71,6 млн фоловерів завідувачці перинатального центру в Харкові Ірині Кондратовій, щоб показати, як українські лікарі допомагають матерям з дітьми в умовах воєнного часу.

«Сьогодні я передаю свої соціальні канали Ірині, голові обласного перинатального центру в Харкові, де вона допомагає жінкам безпечно народжувати. Перегляньте мої Stories, щоб дізнатися більше про дивовижну роботу Ірини та інших медичних працівників, які рятують життя в Україні», – написав на своїй сторінці в Instagram футболіст.

Девід Бекхем уже не вперше підтримує український народ. Раніше він та його дружина Вікторія Бекхем пожертвували 1 мільйон фунтів у фонд UNICEF, який допомагає українським дітям.