Донька скульптора Михайла Реви, дизайнерка та мисткиня Маша Рева, вийшла заміж. Її обранцем став український художник із Запоріжжя Іван Грабко.

Церемонію одруження провели просто неба. Раніше пара скріпила свій союз вінчанням у церкві.

Для такої важливої події Маша вибрала сукню з драпіруванням та об’ємними квітами на шлейфі, автор якої Денис Кліманський. Він розповів, що на створення вбрання знадобилося понад 3 місяці.

«150 годин ручної роботи, десятки метрів шифону та шовкової тафти», – додав дизайнер.

Образ нареченої доповнив довгий вельон та ніжний букет із білих квітів.

Наречений зупинив свій вибір на чорному костюмі.

«Краса та любов, які розривають моє серце. Іванку, я люблю тебе. Немає слів, щоб описати подяку всім, хто був поруч і підтримав нас у нашому намірі», – написала Маша.

Фото: Instagram @mashareva

У Відні презентували виставку українця Данила Ковача «Empatia». Експозиція відкрилася в рамках щорічної події Vienna Art Week , яка об’єднує митців, кураторів та поціновувачів мистецтва з різних країн. Цього року Данило Ковач єдиний представник української мистецької сцени на цьому фестивалі.

За словами Данила, назва виставки «Empatia» означає глибоке, сильне, чутливе почуття, близьке до страждання. Емпатія може бути розглянута як афективна, емоційна форма ідентифікації. Якщо при ідентифікації стан іншої людини визначається на основі раціональної інтерпретації, то при емпатії — на основі емоційного співпереживання.

«Мій рідний брат, який теж є художником, вступив до лав ЗСУ. Батьки також в Україні. Я маю привілегію висвітлювати свої почуття та переконання. Завдяки моїм роботам я прагну досліджувати актуальні соціокультурні питання, пропонуючи переконливе розуміння складності нашої ситуації у суспільстві. Кожен твір служить свідченням цього прагнення, розкриваючи цілісний підхід, який поєднує теоретичні концепції з практичним застосуванням і демонструє різноманітні аспекти візуального вираження», — ділиться митець.

Виставка «Емпатія» — це спільна робота виняткового складу режисерів та кураторів, серед яких Роберт Панкенгофер (художній директор Vienna Art Week ), Рамеш Даха (художник і президент Secession), Клаус Шпайдель (філософ, арт-критик і куратор), Верена Каспар-Ейзерт (головний куратор MuseumsQuartier Wien), Тіна Зауерлендер (співзасновниця, директорка і головна кураторка peer to space) та Юлія Гартманн (асоційований куратор Vienna Art Week), Наталія Ткаченко (засновниця Spilne art).

Ця подія реалізується за підтримки платформи Spilne art. Її мета — надати нашим художникам зручний майданчик для продажу картин, а поціновувачам мистецтва — сайт, де можна познайомитися із сучасними роботами за кілька кліків.

Побачити роботи Данила Ковача можна за адресою: ROOMING INN, Wiedner Hauptstraße 54, 1040 Wien  з 9 по 16 листопада 2023 року.

Фото: пресслужба художника

Напередодні в Україну, яка потопає у темряві через регулярні терористичні атаки з боку РФ, прибув всесвітньо відомий художник зі Швейцарії Геррі Хофштеттер, щоб подарувати українцям надію та світло напередодні Різдва.

Разом із невеликою командою з чотирьох осіб та власним електрогенератором Хофштеттер реалізував у серці України проєкт зі світловими інсталяціями. Зокрема, з 23 по 25 грудня на низці найвідоміших будівель Києва з’явилися фантастичні проекції з державними символами України, абстракціями на різдвяну тематику, вишиванками, соняшниками та багатьма іншими яскравими і життєрадісними зображеннями.

Світлові інсталяції транслювалися у прямому ефірі, тому їх можна було побачити у будь-якому куточку України та світу. Зображення окремих проекцій створювалися відразу під час освітлення на місці у вигляді NFT та розміщувалися на платформі Opensea NFT. Виручені кошти від продажу робіт підуть на наступну акцію художника для підтримки України.

За словами міністра культури Олександра Ткаченка, Геррі Хофштеттер та його команда свідомо відмовилися від святкування Різдва зі своїми сім’ями на знак солідарності з Україною.

Фото: @mkip_ukraine

Всесвітньо відомий та найзагадковіший британський вуличний художник Бенксі остаточно підтвердив, що саме він є автором муралів на зруйнованих будинках Київщини. Вчора на своїй сторінці в Instagram він показав, як творив роботи в охопленій війною Україні.

Відео супроводжує композиція Володимира Івасюка «Червона рута» у виконанні двох бандуристок.

У ролику також видно, як команда художника чи він сам спілкується з українцями, за кадром у цей момент звучить сирена повітряної тривоги.

«Тут бомба впала та загинули люди. Моя дитина тут у садок ходила. Ми вже стільки виплакали, що немає сліз», – каже одна із жительок зруйнованого окупантами міста.

«На знак солідарності з народом України» – такими словами закінчується відео.

Нагадаємо, ніхто досі не знає ні як виглядає художник, ні його справжнього імені.

Фото обкладинки: @edr4m

Всесвітньо відомий британський вуличний художник Бенксі підтвердив, що створив сім муралів у різних місцях України, у тому числі в Києві, Ірпені та Бородянці – найбільш постраждалих від російських бомбардувань містах, пише The Art Newspaper.

Чутки про те, що найзагадковіший у світі художник перебуває в охопленій війною Україні, з’явилися після того, як минулого тижня були помічені малюнки, що нагадують роботи Бенксі.

На одній із них зображено дитину, яка перемагає дорослого чоловіка у змаганнях з дзюдо – натяк на путіна, який має чорний пояс у цьому виді спорту.

Інша робота зображує двох дітей, які використовують металеву пастку для танків в якості гойдалки, а на третій фресці зображена дівчинка-гімнастка, яка балансує на руках.

Бенкс підтвердив ці, а також ще чотири роботи.

Серед них жінка в халаті з протигазом і вогнегасником у руках, бородатий чоловік, який приймає ванну, художня гімнастка в шийному бандажі, а також ще одна робота, в якій Бенкс зобразив чоловічий статевий орган, перетворивши його на ядерну боєголовку, завантажену на кузов броньованої вантажівки.

Бенксі – найзагадковіша фігура у світі мистецтва XXI століття.

Справжнє ім’я андеграундного художника досі залишається загадкою, він зберігає анонімність та продовжує ховатися від поліції.

Його феномен популярності полягає в тому, що він своїми роботами привертає увагу до гостросоціальних тем.

Фото: @banksy и @edr4m

Напередодні у нью-йоркській галереї François Ghebaly відбулося відкриття дебютної виставки українського художника Нікіти Кадана, який працює з темами пам’яті та історії мистецтва, розкриваючи епізоди, які до сьогодні були спотворені, забуті або навмисно стерті з офіційного наративу.

Експозиція одержала назву Victory over the Sun. Вона є референсом до однойменної футуристичної опери 1913 року і продовжує концептуальну лінію художника.

«Це було нагромадження найсильніших форм авангарду того часу, як російського, так й українського. Сценограф Казимир Малевич та лібретист Олексій Кручених були привласнені росією і зроблені цією імперією частиною своєї офіційної історії, але вони народилися в Україні. Малевич родом із Києва, а Кручених – з Херсонщини», – зазначає митець, згадуючи оригінальний твір.

За сюжетом опери, головні герої хочуть знищити розум, розпоряджаючись часом і захоплюючи сонце. Кадан задається питанням: яку ж сьогодні перемогу можна здобути для України? Яке «сонце» захопити?

Чимало робіт на цій виставці сповнені тим, що художник називає «есхатологічним оптимізмом».

«Вони про жахливі речі. Водночас я намагаюсь отримати з цієї катастрофи джерело енергії», – говорить автор.

В межах експозиції відвідувачі можуть ближче познайомитись із кількома серіями робіт українського художника. Серед них – «Стрибок тигра». Це  реконструкція списів, зроблених повсталими робітниками машинобудівного заводу у Горлівці на Донбасі під час збройного повстання 1905 року. Свою назву ця робота отримала від концепції Вальтера Бенджаміна – ідеї про те, що будь-яка справжня революція є не лише стрибком у майбутнє, а й «стрибком тигра в минуле».

Наступна – «Виставка», яка складається з уламків розплавленого скла, взятих художником з вікон згорілої школи, яка згоріла в Станиці Луганської області, тимчасово окупованої РФ.

На окрему увагу заслуговує неонова робота «Приватне сонце», що має ґратчастий дизайн, який широко поширений у постсоціалістичному міському середовищі сучасної України.

У центральній кімнаті галереї виставлено малюнки вугіллям, які художник створив на початку російського вторгнення. На одному з них зображено чорний поліетиленовий пакет, що є «символом знецінювання людських життів під час війни» – тіла буквально кладуть у мішки для сміття.

Побачити експозицію можна до 30 листопада.

Музей мистецтв у Лодзі (Польща) презентував роботи українського художника, лауреата Шевченківської премії з візуального мистецтва Нікіти Кадана. Експозиція отримала назву «І вогонь, і попіл», де «попіл» є уособленням меланхолії художника як важливого елемента для сприйняття історії, а «вогонь» – як рішучість до змін, солідарність та визначеність у своїй позиції.

Представлені роботи розповідають про історію українського мистецтва, зокрема про культурні зв’язки України з росією, які остаточно обірвала військова агресія країни-терориста.

Виставка включає як вже знайомі роботи Кадана – «Ревізіоністський синдром», створений в Івано-Франківську минулого року, – так і нові.

В історичній залі Kabinett der Abstrakten можна побачити макет памятника голові Земної кулі. Це образ із поезії Вєліміра Хлєбнікова, який жив у радянському Харкові. Ескіз створив український авангардист Василь Єрмілов. Поряд знаходиться VR-інсталяція із цим пам’ятником, поміщена у знищений російською ракетою дворик Будинку праці в Харкові.

«Пам’ятник голові Земної кулі – це твір українського мистецтва, переміщений у “сліпу пляму” того культурного досвіду, який був деактивований повномасштабною війною. Це пам’ятник російському поетові-футуристу Вєліміру Хлєбнікову, відтворений за ескізом українського художника-конструктивіста Василя Єрмілова. Робота говорить про ту зміну історичної оптики, після якої універсалізм починає прочитуватись як імперіалізм. Російські ракети, які неодноразово поцілили в Харків цієї весни, створили місце нерозрізнення в історії мистецтва», – коментує Нікіта Кадан.

Співробітники музею в Лодзі та перші відвідувачі кажуть, що виставка вийшла сумною та стриманою. Побачити роботи можна до 12 березня наступного року.

Український художник і колажист Олексій Кондаков створив серію артробіт для Balmain, які були використані в якості промо для нового показу французького бренду, що відбувся у рамках Тижня моди у Парижі.

Зокрема, художник помістив героїв класичних творів мистецтва в інтер’єр ательє бренду та паризького стадіону «Жан-Буен», де проходило модне шоу під керівництвом креативного директора Олів’є Рустена.

В основі робіт Олексія Кондакова – картини французьких художників Вільяма-Адольфа Бугро та Жана-Батіста Фредеріка Демаре, швейцарця Жана Етьєна Ліотара, а також італійця Паоло Веронезе.

Стилістика робіт художника візуально нагадує частину виробів із нової колекції Balmain SS’23. Так, наприклад, під час показу серед моделей, які крокували подіумом, можна було побачити відому американську модель plus-size Ешлі Грем. На ній була сукня, прикрашена принтами картин вищезгаданих художників.

«Співпрацею з Balmain залишився дуже задоволеним, все пройшло легко. Загалом не було проблем, команда професійна, ми довго ні на якому етапі не затримувалися. Загалом на комунікацію та роботу пішло близько місяця. Якщо не зважати на час літніх відпусток у Європі. Ми погодили сюжети, я підібрав витвори мистецтва, дав рекомендації щодо зйомок», – прокоментував Кондаков для одного із українських видань.

До речі, це не перший fashion-досвід Олексія. Раніше він створив принти для колекції SS’22 німецького бренду HUGO.

Бред Пітт та австралійський музикант Нік Кейв дебютували як художники, представивши скульптури та кераміку свого авторства. Експозиція відкрилася у художньому музеї Сари Хільден, розташованому у місті Тампере на півдні Фінляндії, та триватиме до 15 січня 2023 року. Спочатку планувалося виставити виключно роботи британського скульптора Томаса Хаусаго, але він переконав музей включити роботи його друзів Пітта і Кейва.

«Кейв і Пітт вже відомі у своїх галузях музики і кіно, але вони вперше виставляють свої роботи — твори, створені в ході діалогу з Хаусаго», — кажуть у фінському музеї. Обидва артисти особисто вирушили до Тампере на відкриття, зізнавшись місцевій пресі, що дуже хвилюються та нервуються, вперше представляючи публіці своє мистецтво.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от Sara Hildénin taidemuseo (@sarahildenart)

Повідомляється, що Пітт почав займатися керамічним мистецтвом після розлучення з Анджеліною Джолі у 2017 році. Серед дев’яти робіт 58-річного актора, представлених на виставці, — конструкція у формі будинку, відлита з прозорого силікону та прострілена кулями, а також гіпсова панель, що зображує сцену стрілянини. Як зізнався Пітт фінській громадській телекомпанії YLE, його робота присвячена «самоаналізу».

«Це, знаєте, роздуми про те, де я помилився у своїх стосунках? Де я схибив? До чого я причетний? – пояснив Бред. – Це пов’язано з тим, що я називаю дійсно радикальною інвентаризацією самого себе, коли я був дуже, вкрай чесний із самим собою і… думав про тих, кого я міг образити, і про моменти, в яких вчинив невірно».

Зі свого боку Кейв створив серію керамічних фігурок, що зображують життя диявола. Над колекцію з 17 штук він працював у період з 2020 по цей рік. «Я хотів зробити диявола, бо він був червоним, а мені подобається колір червоної глазурі. Зрештою, я вирішив зробити історію життя самого диявола, — пояснив Кейв телекомпанії YLE. – Для мене це щось про ідею прощення чи необхідність бути прощеним. Для мене це дуже особиста робота».

Фото обкладинки: Jussi Koivunen/Sara Hildén Art Museum
Фото робіт: @minttubirdy

По сьогодні будинки місцевих перебувають під вогнем російської армії, сам Юрій на момент виходу цього матеріалу, через 72 дні в окупації, разом із сином нарешті зміг виїхати до Харкова, до своєї дружини, і тепер перебуває у відносній безпеці. У студії художника у Черкаських Тишках залишилася більша частина його картин, деякі з них сусідам вдалося винести, проте їхня подальша доля залишається під питанням.

Як вони виживали під постійним вогнем, за відсутності зв’язку і продуктів, як, ризикуючи життям, він передавав інформацію про розташування російських військ ЗСУ і як війна позначилася на його творчості – своєю особистою історією Юрій поділився з INSIDER.UA.

Все почалося вранці, близько 4-5 години. Почалося зі страшного гуркоту, земля і дім буквально рухалися, а з боку Білгорода все сяяло. Світло зникло одразу. Село наше знаходиться у прикордонній зоні, сусіди всі вибігли надвір, одразу стало зрозуміло: війна. Що робити далі, було незрозуміло. На той момент ще був інтернет і в соцмережах вже з’явилося відео, як путін оголошує так звану «спецоперацію». Лунала думка, що він нібито обмежиться Луганською та Донецькою областями і сюди війська не увійдуть – у це просто ніхто не вірив.

Мені здавалося, здоровий глузд це пояснити не здатен, все було як у жахливому сні.

Але дуже швидко, буквально протягом кількох годин ворожа техніка вже проїхала вулицями нашого села та в районі окружної дороги розпочався бій. Відео одразу потрапило у телеграм-канали, всі жителі стояли на вулицях, деякі одразу зібралися та кудись поїхали. Моя дружина в цей час була в Харкові, я одразу їй зателефонував, але виїхати до неї не встиг. Залишалося спостерігати за тим, що відбувається. З кожним днем ​​було все незрозуміліше, особисто мені – навіщо? Причини цього. Мені здавалося, здоровий глузд це пояснити не здатен, все було як у жахливому сні.

Вже наступного дня з’явилося багато солдатів і техніки, вони були буквально всюди. Всім наказали не виходити з будинків, адже «через два-три дні все це закінчиться». Я чимало читав про різні війни і не розумів, як можна місто такого масштабу взяти за три доби? Все було як у поганому бойовику, згодом було зрозуміло, наскільки помилилися росіяни та їх уряд.

Я свідомо пішов на ризик і відправив нашим геолокацію розташування російських військ та техніки.

На третій день зник мобільний зв’язок та інтернет, але я знайшов точку, де він сяк-так ловив і зміг читати інформацію з телеграм-каналів на кшталт «Трухи». Ця можливість зв’язку згодом дозволила трохи допомогти у боротьбі з окупантами – я свідомо пішов на ризик і відправив нашим геолокацію розташування російських військ та техніки, згодом по них завдали точних ударів. Навідника шукали по всьому селу, благо особисто я підозр не викликав.

Перший місяць було дуже холодно, йшов сніг. Газ був, але газові котли, залежні від електрики, не працювали. Ми спали на підлозі в кухні та всі 72 дні – в одязі, на той випадок, якщо прилетить снаряд і потрібно буде швидко вибігти. Підвалу в будинку ми не маємо, так само, як і більшість сусідів – всі, хто залишився, жили приблизно в таких самих умовах.

На початку другого місяця окупації, напевно, внаслідок обстрілу, пошкодили газову трубу і всі у селі готували на вогнищі. Те, що відбувалося, все більше нагадувало багаторівневий квест з виживання.

Виїхати можна було лише у бік росії, у бік України не випускали. З перших днів окупанти розташували безліч своєї техніки всюди: на господарських дворах, полях, промислових об’єктах, на кшталт заводу із заморожування продуктів чи м’ясного цеху. Вони постійно вели вогонь у бік Харкова з усього, що тільки можна уявити. Постійний гуркіт, будинок ніби плаває у просторі. Темні, страшні, холодні ночі, стрілянина, що не припиняється… Це було страшно.

Пізніше, коли Україна почала стріляти у відповідь і з’явилося розуміння, що наші влучають, стало якось легше на душі. Усі на вулиці чітко розрізняли, коли стріляла українська сторона, прислухалися, куди саме «прилітає».

З провізією, у огляду на те, що в сучасному світі нікому на думку не могло спасти, що на нас нападуть, ніхто не робив особливих запасів, навіть мінімальних, що одразу позначилося на харчуванні. Якщо в перші кілька днів усі якось трималися, то згодом стало вже відверто тяжко.

Згодом з’явилася перша жертва серед мирного населення… Смерть, яку до кінця усвідомити не міг ніхто. Люди інстинктивно збиралися в групи і стояли весь день на вулиці, вслухаючись у те, що відбувається, і так до сутінків, після чого всі з жахом розходилися по хатах у повній темряві. Смерті та поранення односельців стали майже щоденними, загинув мій однокласник – його розірвало, частини його тіла на цвинтарь везли в тачці. На жаль, були поранення і у дітей, діти гинули…

Для розуміння нашої тогочасної реальності – замальовка 5 хвилин із життя: виходжу на вулицю, навпроти сусіди сидять на лавці, йду до них, і тут – вибух позаду сусідського дому, земля взимається вище за будинки, йде з-під ніг. Сусіди пригинаються і втискаються в паркан, а я падаю на землю і, падаючи, бачу, мов в уповільнених зйомках, як летять уламки, деякі – дуже великі. Все посипалося, але всі живі, снаряд прилетів у город до сусіда, куди ми виходили буквально за 30 хвилин до цього – подивитися, як він гарно посадив картоплю…

Перші два тижні я взагалі не думав ані про живопис, ані про що подібне. Інтенсивність обстрілів та поняття про те, що треба вижити – ось що було на думці, а всередині чітко сиділо усвідомлення, що Україна переможе. Це я говорив усім на вулиці й просив не зневірятися, бо гірше за відчай і паніку немає нічого. Ще більше переконався в тому, що вони зазнають поразки, коли через тиждень окупанти включили гучномовець на будівлі школи і пролунала якась моторошна музика і мова про те, що «ми брати» і різна нісенітниця в подібному стилі. Все це викликало відчуття, що нас захопили фашисти і намагаються щось пропагувати, ніби ми в концтаборі.

Мешканцям треба було ходити з білими пов’язками на руці, інакше могли відкрити вогонь на ураження. У багатьох напрямках проїзд був закритий, чимало людей навіть не могли потрапити додому, тому що в їхні оселі заселилися російські солдати. Здебільшого це були будинки вздовж траси та двори, де стояла техніка. Зима, холод, обстріли та загальний стан руйнування – все це нагадувало якийсь армагедон.

Все це викликало відчуття, що нас захопили фашисти і намагаються щось пропагувати, ніби ми в концтаборі.

Були неодноразові зачистки. Полягали вони в тому, що група солдатів, у чорному та на трьох «тиграх», проїжджали вулицею і заходили до кожного будинку. Якщо будинок був порожній і люди виїхали, вони зламували замки та заходили всередину. Шукали патріотів, націоналістів та «атошників». Чоловіків змушували роздягатися догола, вишукували наколки, як я розумію, пов’язані з армійською тематикою. Все це було, щонайменше, принизливо, тим паче ми вже знали, що вони багато кого забирали в штаб і там били. Також заборонялося носити телефони, у багатьох їх просто відібрали, в решти – розбили та витягли сімкарти.

Вже днів за десять почалося мародерство. Окупанти, як розумію, мали регулярну ротацію, й вони тягли з будинків людей усе, що їм хотілося: телевізори, інструменти, інші речі. Грузили все на військову техніку та вивозили. Автівки, які їм сподобалися, також забрали у населення та вивезли. Ті, що не змогли завести – просто розбили та зробили непридатними. У будинках, де не проживали люди – просто цілковите свинство та пограбування у найгіршому вигляді. Все це відразу давало мені розуміння, що про жодну перемогу їм не мріяти.

Війна з багатьох зняла маски. Були мародери й серед «своїх». Були й люди, які відкрито підтримували окупантів, багатьох я знаю і не розумію їх вчинків і дій, часом вони поводилися гірше за російських солдатів. Звичайно, незважаючи на щоденну небезпеку, уламки, вибухи – хотілося писати картини, оскільки це той стан, у який я занурююсь і це для мене завжди було віддушиною, способом ізолюватися від зовнішнього світу. Спочатку хотілося написати саме про ці нічні сполохи, гуркіт, страх. Потім – про біль та розпач перед майбутнім.

Війна з багатьох зняла маски. Були мародери й серед «своїх». Були й люди, які відкрито підтримували окупантів.

До речі, ми весь час слухали радіо –  як і раніше, там часто звучав гімн України, але тепер ми, як ніколи, слухали його з гордістю та сльозами.

Днів через 20 нашу вулицю накрило касетними снарядами, обійшлося без жертв, але із масовими руйнуваннями. Згорів будинок і машини на нашій вулиці, люди дивом уціліли, одна касета влетіла прямо в дах приміщення, де я зберігаю свої картини. Заряд розірвався в стельовому просторі, уламки прошили більшість картин і будиночок загалом. Це було боляче, ніби потрапили в мене… І одночасно страшно від того, що прилетіти може куди завгодно.

Згодом навколо було чимало прильотів та руйнувань, уламків. Лише дивом ми і наші сусіди залишилися живими, і тварини, до речі, теж – у нас і у сусідів і кішки, і собаки.

Весь цей час, на мою думку, мене рятувала віра в перемогу України та любов до моєї дружини, адже я її люблю всім єством і без неї не уявляю свого життя, а також – любов’ю батька до сина. Я вірив, що ми неодмінно виживемо! Щоранку і щовечора я молився Богу, просив його захистити нас і всіх рідних, і всіх, кого знаю… Дуже просив і вірив у це і в свою любов – як мені здається, вона сильніша за всі почуття на світі.

На жаль, я не робив запасів фарб, їх було небагато, але дві картини я написав. Одна – як відображення емоцій від того, що відбувається: щоденне гнітюче очікування вечора, захід сонця і страшні ночі, холод і невідомість. Мотив другої був навіяний тим, як я в дні війни дивився на нашу вулицю: блакитне небо та рудо-жовтий паркан, що нагадують прапор України, будинки, як примари, деякі – без людей, спорожнілі, а ще – горобина на вулиці з червоними, як кров, ягодами.

Картину з уольорами українського прапора я поставив серед інших картин і щодня це було дивне відчуття: адже були обшуки і хто зна, що у них в голові. Але я розумів: те, що я роблю – правильно.

Що я можу сказати після цих 72 днів. Чи змінився я як людина? Як художник? Як громадянин України? На всі ці запитання моя відповідь «так», однозначно. Чи це на краще чи ні, я не знаю, але багато що в мені не буде колишнім. Одне знаю точно: ми вижили, бо трималися разом, усією вулицею, бо була віра, дуже сильна віра в себе, Бога, любов та ЗСУ. А також надія, що коли це закінчиться – однозначно закінчиться перемогою України.

Щоб ми всі зробили висновки, і, об’єднавшись, відновили країну, і без пафосу, без корупції зробили з України державу, що процвітає. Ми свою громаду відновлюватимемо і докладемо всіх зусиль для цього, бо зараз саме єдність людей нашої країни і є та сила, яка зупинить цей мерзенний жах, спадщину комуністичної утопії, уособленням якої є росія.

Ми вижили, бо трималися разом, усією вулицею, бо була віра, дуже сильна віра в себе, Бога, любов та ЗСУ.

Я лише три дні як виїхав до Харкова, у Тишках ще йдуть бої. Картини поки що не зміг вивезти, сподіваюся, скоро окупантів відтіснять до кордону, можна буде повернутися, вивезти полотна та взятися за нові з позитивним настроєм. Кошти від продажу своїх робіт я планую адресно направити на відновлення та процвітання нашої Циркуновсько-Тишківської громади. Всі разом ми зможемо це зробити, адже змогли всією вулицею протриматися 72 дні в непростих умовах окупації!