Благодійна організація «Фундація Катерини Осадчої» ініціює публічний діалог для привернення уваги та для підтримки родин, чиї близькі зникли безвісти.

28 травня у Києві за підтримки Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти (ICMP) відбудеться зустріч-дискусія «Чути кожного. Бути поруч. Підтримка родин зниклих безвісти за особливих обставин».

Мета заходу — привернути увагу до історій родин, які живуть у постійній невизначеності, а також об’єднати зусилля держави, громадського сектору та міжнародних партнерів у пошуку рішень і підтримки.

У програмі заходу:

• Панельні дискусії з представниками органів влади, громадських організацій, медіа та самими родинами на тему «Потреби та виклики соціально-психологічного та юридичного характеру у родин зниклих: шляхи реагування та підтримки»;
• Презентація першого читання уривків майбутньої вистави за мотивами книжки «Мам, пам’ятаєш», авторка — Катерина Бабкіна.

Серед запрошених спікерів і гостей:

• Родини, чиї близькі досі вважаються зниклими безвісти;
• Артур Добросердов, Уповноважений з питань осіб зниклих безвісти за особливих обставин;
• Метью Голідей, програмний директор МКЗБ у Європі;
• Катерина Осадча, засновниця БО «Фундація Катерини Осадчої»;
• Представники неурядових організацій «Блакитний птах», «Родини полонених та безвісти зниклих Полтавщини», GEN Ukrainian, Медійної ініціативи за права людини;
• Представники державних інституцій та органів безпеки та оборони України.

Інформація про захід:

• Дата: 28 травня 2025 року;
• Час: 16:00 – 19:30;
• Локація: Київ (точна адреса локації буде повідомлятися зареєстрованим ЗМІ);
• Організатор: БО «Фундація Катерини Осадчої»;
• Партнери заходу: Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти.

Цей захід став можливим завдяки фінансовій підтримці Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти осіб (МКЗБ) коштом Норвезького Агенства з Розвитку та Співробітництва.

Фото: надані пресслужбою

Якими є залаштунки роботи власного благодійного фонду, чи планує повертатися у «Світське життя», як і з ким відсвяткувала 40-річчя, як ставиться до власної зовнішності та які думки має щодо усиновлення – на всі зручні та незручні запитання телеведуча та громадська діячка відверто відповіла в нашому великому ексклюзивному інтерв’ю.

Про святкування ювілею

Своє 40-річчя я відсвяткувала вдома, у камерному колі близьких та друзів. Ми влаштували дуже милі посиденьки, без жодних гучних святкувань. Найголовніші підсумки року, що минув, я окреслила для себе таким чином: це те, що ми не здалися, і те, що ми продовжуємо робити все на благо нашої батьківщини. Те, що ми маємо нашу країну, дозволяє нам робити все те, що ми робимо, – і це здобуток всіх наших героїв. Чесно кажучи, говорити про свої особисті здобутки дуже дивно в той момент, коли є воїни, які виборюють кожен наш вільний і мирний день в тилу. Те, що ми є, – вже дуже великий здобуток!

Найважливішим сюрпризом було те, що нам вдалося зібратися всім разом з близькими, попри такий складний час, і те, що цей день пройшов без обстрілів. Щодо реальних дарунків – діти заспівали для мене пісню, подруга, яка під час війни запустила бренд домашнього декору, подарувала тарілки цього бренда. Інші гості також дарували щось із посуду. Напевно, я вже створюю враження доволі дорослої жінки, тому і дарують щось для домашнього затишку. (сміється) Хтось робив донати у мій фонд.

Про запуск власного благодійного фонду

Власне, передумовою до запуску «Фундації Катерини Осадчої» стали кілька ініціатив, якими ми з командою займалися протягом повномасштабного вторгнення росії. Перша – це, звісно, створення «Пошуку зниклих». Разом з телеканалом «1+1 Україна» та ранковим шоу «Сніданок з 1+1» ми випустили шістдесят епізодів телевізійного пошуку «Знайти своїх». Також в рамках «Пошуку зниклих» зараз займаємося адвокацією питання цивільного полону, адже серед зниклих безвісти – значна частина тих, кого ми знайшли ув’язненими окупантами на території рф і так званих «днр» і «лнр».

Друга ініціатива – створення освітнього серіалу «Родина для кожної дитини» за підтримки ЮНІСЕФ та Міністерства соціальної політики. Цей проєкт «народився» ще навесні 2022-го: коли в перші дні російського повномасштабного вторгнення ми почали шукати зниклих українців, то до мене почали звертатися люди, які хотіли усиновити дітей, які залишилися без батьків. От тоді і стало зрозуміло, що тема усиновлення та сімейних форм виховання в Україні буде невіддільною частиною того, чим я надалі буду займатися. Так і сталося: минулого року разом з фондом «Твоя опора» ми започаткували проєкт «Дім для дітей», у рамках якого зібрали гроші на чотири будинки для дитячих будинків сімейного типу, що втратили житло через повномасштабне вторгнення росії. 

Кожен з цих проєктів почав «розростатися», тож було прийняте рішення: зібрати їх всі під одним «крилом», запустивши фонд. Він і об’єднав під собою такі два напрями: пошук зниклих та діти, що залишилися без батьків. Наша місія відтепер звучить так: зрушувати з місця актуальні соціальні теми, що випадають з уваги держави. 

Моя мета – конвертувати те, що я накопичила за роки своєї телевізійної кар’єри, в благі справи.

Навесні 2022-го, коли ми з командою з перших днів почали оперативно реагувати на те, що відбувається в країні, створивши «Пошук зниклих», я навіть припустити не могла, що це переросте у благодійний фонд. Замислюватися над цим я вже почала тоді, коли ми на офіційному рівні розпочали співпрацю з міжнародними фондами, державн ими структурами. І аби наші відносини розвивалися в правовому полі, треба було мати юридичний статус організації. Це ми й втілили нещодавно, бо це питання стало доволі критичним задля отримання найоперативніших результатів нашої роботи.

Фонд ми презентуємо тільки зараз, та насправді він працює вже більше півроку. Він функціонує завдяки моїм особистим коштам, грантам, донатам. Оскільки ми вже рік співпрацюємо з фондом «Твоя опора», таким собі ментором у підтримці та запуску моїх ідей стала його засновниця Валерія Татарчук.

Протягом останнього року медійні люди все частіше стають амбасадорами різних благодійних ініціатив. Я обрала інший шлях – створення власної організації, оскільки фонду чи громадського об’єднання, які б займалися пошуком людей чи прицільною адвокацією цивільного полону, просто не існує. Будь-яка людина відповідає за те, що вона робить. Якщо ініціатива «розростається» в такі масштаби, як вона «розрослася» в нас, то логічно і далі звертати увагу на ті проблеми, які не потрапляють в коло уваги держави. Моя мета – конвертувати те, що я накопичила за роки своєї телевізійної кар’єри, в благі справи.

Про команду фундації та свою роль у ній 

Наразі в нас працює 60 волонтерів, та команда все ще в процесі формування. Наприклад, колектив «Пошуку зниклих» вибудувався десь за півроку після заснування проєкту, і зараз він – наша основа. Там працюють люди, які мають різні професії, проте одне бажання – шукати зниклих. А от в напрямі сімейних форм виховання працюють люди, обізнані з цією соціальною сферою.

Щодо моїх обов’язків у фонді – займаюся усією зовнішньою роботою. Це і співпраця з державними органами, і домовленості з різними інституціями, і підписання меморандумів, і просування адвокації. Я спрямовую зусилля туди, де потрібно відчити двері і звернути увагу на проблему. Я – учасник усіх подій, які у ньому відбуваються: щодня залучена в різні перемовини та дзвінки, щотижня – у звітні зуми з командою «Пошуку зниклих», раз на кілька тижнів – у стратегічні сесії, які проводимо офлайн. Фонд забирає багато часу, доволі непросто очолювати його, але це – ще одна моя дитина.

Фонд забирає багато часу, доволі непросто очолювати його, але це – ще одна моя дитина.

Про трансформацію життя під час війни

До війни в мене було все зрозумілим: щоденні зйомки та інші рутинні справи. 17 років роботи в програмі «Світське життя» були вже настільки відпрацьованими до дрібниць, що це була зона комфорту. З приходом війни відбувся повний вихід з цієї зони комфорту: з волонтерською діяльністю я почала робити те, чого ніколи не робила. Це було реактивне навчання – на зроблених помилках і швидкому реагуванні. Більш того, з війною в мене стало набагато більше роботи, аніж було до.

Наразі мій день розпочинається з того, що я відводжу середнього сина Івана до школи, потім займаюся нагальними справами по фундації, біжу на різного роду зустрічі по фонду й іншим проєктам, далі – намагаюся виділити час для прогулянки з найменшим сином Данилом… Взагалі один день не схожий на інший: наприклад, сюди можуть додатися телевізійні робочі сесії, розвіз синів на гуртки, забави з дітьми ввечері тощо. 

Під час повномасштабного вторгнення я прищепила собі нову звичку – швидко реагувати на людський біль і допомагати його усунути. А от щодо звички, якої позбавилася, – так це точно купувати новий одяг.

Про проблеми усиновлення в Україні

Цього року спільно з ЮНІСЕФ та Міністерством соціальної політики ми випустили фільм «Родина для кожної дитини». У ньому ми розповіли про форми сімейного виховання, переваги та недоліки цих форм, те, з якими проблемами стикаються українці, розпочавши усиновлення, те, як коментують це офіційні особи. Такий собі лікнеп, у якому простими словами та прикладами донесли до суспільства таку складну інформацію.

Наразі наш фонд продовжує вектор діяльності у цій ніші, роблячи акцент на соціально-психологічній підтримці родин, які усиновили дітей або взяли дітей в різні форми сімейного виховання. Зазвичай, в таких випадках люди залишаються сам на сам з усіма проблемами – психологічними, юридичними, соціальними. Вони не мають куди звернутися, чи то через нестачу кадрів у соціальних службах, чи то через відсутність мотивації співробітників у цих структурах, чи то через перезавантаженість цієї системи під час війни… Ми будемо працювати з цим і намагатися на кожному з етапів допомогти усиновлювачам.

Також плануємо займатися адвокацією проблем тих родин, які хочуть усиновити дитину. Насправді людей, які хочуть усиновити, набагато більше, ніж дітей, яких можна усиновити. Дітей, які мають статус на усиновлення і мінімум тяжких хвороб (бо з важкими хворобами усиновлювачі не завжди готові впоратися фізично), дуже мала кількість. Тож усиновлювачі стоять в довжелезних чергах. Людина отримує статус усиновлювача тривалістю на півтора року, а за цей час дитина може просто фізично не з’явитися. Ну, наприклад, дитина роками сидить в дитбудинку, а її біологічні батьки жодного разу її не навідали, при цьому на законодавчому рівні суд не позбавив їх батьківських прав. Тож ця дитина не має статусу на усиновлення.

На мою думку, потрібно багато реформ, аби ця система почала працювати максимально в інтересах дитини. Необхідне вдосконалення законодавчої бази. До того ж ніхто не скасовував проблему вивезення дитячих будинків за кордон. Міністерство соціальної політики планувало налагодити зв’язок між кандидатами в усиновлювачі й тими дітьми, які перебувають за кордоном. Поки цього не сталося, але це все і не робитися так швидко, як хотілося б, на жаль. Тож наш фонд буде долучатися до розв’язання цих проблем настільки, наскільки це можливо, і з усіх усюд говорити про них.

Про плани на усиновлення дитини

Раніше ми з чоловіком висловлювали бажання про усиновлення дитини. Та після того, як я почала занурюватися у цей процес більш детально, рішення довелося відкласти. Зокрема це сталося і завдяки документальному серіалу «Родина для кожної дитини», який ми робили.

Дітей не можна роздавати просто так, але й ними не можна торгувати.

Річ у тому, що зазвичай люди не володіють деталізованою інформацією про усиновлення, тому дивляться на цю проблему в рожевих окулярах. Вони досконально не розуміють, що таке прийомна дитина, як це взяти до себе в родину по факту чужу дитину, які існують форми сімейного виховання тощо. Зазвичай у людей є просто бажання усиновити дитину, але це тільки верхівка айсберга. Що саме під ним – майже ніхто не розуміє. А там просто купа «але».

Наприклад, моя близька подруга зараз проходить цей непростий шлях усиновлення, і поки вона не може цього зробити. Все, що їй кажуть, що «вільних дітей для усиновлення немає», а вона – 134-а у черзі усиновлювачів. Її сертифікат на кандидатство в усиновлювачі спливає за рік. Тож якщо за рік вона не знайде собі дитину, їй знову доведеться наново проходити курси кандидатів в усиновлювачі й збирати пакет необхідних документів, аби отримати дійсний сертифікат.

І от коли я дослідила проблему усиновлення в Україні, і в юридичній площині, і в соціальній, зрозуміла: аби усиновити дитину, її потрібно шукати і виборювати через суди. Це справді – боротьба за цю дитину. Це не категоричне моє «ні» щодо усиновлення, але поки не зміниться система, не стане більш прозорою, я навряд чи буду готовою до боротьби із соціальними службами так, як Тімур й Інна Мірошниченки. І зараз їм «прилітає» від недоброзичливців, мовляв, вони – публічні, і саме тому їм вдалося усиновити дитину тоді, коли тисячі непублічних родин цього зробити не можуть.

Напевно, я буду готова усиновити дитину, коли загальна ситуація щодо цього зміниться в країні і коли я не буду добиватися цієї дитини, тому що я – публічна. Натомість, я хочу скористатися цією публічністю, аби привернути увагу до того, що проблема дітей, які залишилися без батьків, – у затягнутій реформі, яка нарешті має відбутися. Тоді українці зможуть усиновлювати не через хабарі і не через жахливу бюрократію. Вона має бути, але в здоровому сенсі – дітей не можна роздавати просто так, але й ними не можна торгувати.

Про складнощі роботи фонда

У кожному з напрямів, якими займається «Фундація Катерини Осадчої», є свої тонкощі та нюанси. Дуже складно було запустити «Пошук зниклих», оскільки на початку нашої роботи ми не розуміли алгоритм дій. Прикладу, як працюють подібні ініціативи у світі, немає, оскільки їх просто не існує. Тож нам не було на кого рівнятися, ми були такими собі першовідкривачами.

Складно зрозуміти, як подолати зашкарублу систему сімейних форм виховання. Те, що там відбувається, те як гальмують усиновлення, те, до яких хитрощів вдаються соціальні служби, використовуючи при цьому закон, але не в інтересах дітей, на жаль… Все це дуже важко, складно і не піддається здоровому глузду. Завдяки публічності хочеться ці проблеми викорінювати й відповідно трансформувати систему усиновлення в кращий вектор розвитку.

Ми весь час зіштовхуємося з проблемами цивільного полону. Наприклад, наразі механізм повернення з полону відсутній. Ти просто не розумієш, як допомогти тим сімом тисячам людей, які перебувають у полоні. У них просто відсутній шанс на повернення, і це реальна проблема. Та ми намагаємося вирішувати її разом з такими державними інституціями, як Генеральна прокуратура України та Служба безпеки України. Міжнародна адвокація проблеми вирішується у співпраці з МЗС.

Про ставлення до власної зовнішності

Наше суспільство ще не зовсім толерантне до зовнішності, я вважаю. Особливо агресивними є люди в соцмережах, ми навіть можемо згадати нещодавній випадок, який трапився з директоркою музею Голодомору в Україні, – вона просто піддалася жорсткому хейту через власну зовнішність. Як на мене, подібний бодішеймінг є дикістю в сучасному світі.

Щодо мене, я дуже спокійно ставлюся до своєї зовнішності. Я знаю, якими мають бути параметри мого тіла, в яких я хочу триматися. І тут мені допомагає системність. Це, я вважаю, найголовніше в догляді за собою. В доглядових косметологічних процедурах найважливіше для мене – очищення і зволоження. Я ніколи не вийду з дому чи не ляжу спати, поки я цього не зроблю. Під час війни я не так часто відвідую косметолога, тому навчилася робити деякі процедури вдома самотужки. У мене є маленький апарат з мікротоками, всілякі ролери – за допомогою них я і відновлюю свою шкіру.

Бодішеймінг є дикістю в сучасному світі.

Щодо харчування – намагаюся не їсти солодкого чи борошняного, але, звісно, інколи грішу. (сміється) Фрукти переважно вживаю до третьої години дня. А ще в мене є з дитинства така особливість: я не їм гарнір з м’ясом чи рибою, і це вже перетворилося у таку власну харчову звичку. Інколи з дітьми я можу завітати до закладів швидкого харчування, але загалом намагаюся вживати корисну їжу. А от зі спорту займаюся тільки йогою, й то інколи. Переважно моя гарна форма – здобуток генетики й моєї невеличкої праці над собою. (сміється)

Про хобі – садівництво 

Я дуже люблю свій сад, обожнюю поратися у ньому – це для мене такий собі медитативний процес. Найбільш за все полюбляю вирощувати квіти. На території саду в мене є лаванда, троянди, гортензії. Останні – мої улюблені квіти, їх у мене вдома зростає чотири різні сорти.

Про повернення у «Світське життя»

Скоріш за все це повернення залежатиме не стільки від мене чи команди, скільки від суспільного запиту. Та для початку треба перемогти у цій війні! Вже як півроку шоу-бізнес потихеньку відновлюється… Зважаючи на те, що літо та осінь були відносно тихими щодо обстрілів у Києві, то тут проводиться все більше концертів, благодійних заходів і презентацій. Зрозуміло, що висвітлення цих подій у форматі «Світського життя» наразі викличе у суспільства негатив і нерозуміння, адже війна триває.

Поки не настав час «відбудови», до світського життя повертатися зарано.

Наразі суспільне питання стало більш вагомим і болючим. От, наприклад, чому працюють клуби в Одесі? З одного боку, вони платять податки. З іншого – це розваги одних людей тоді, коли інші воюють. 

Тож моя думка: поки не настав час «відбудови», поки не пройшла післявоєнна рецесія, яка обов’язково з нами відбудеться, до світського життя повертатися зарано. Оскільки наразі у суспільства набагато більше запитань до тих, хто розважається, аніж радості за них. Наразі ми – країна, яка перебуває у стані війні, тому для початку треба хоча б дочекатися перемоги.

Про цілі на найближчий час

Я не можу сказати, що живу відкладеним життям, все ж таки намагаюся втілювати все заплановане тут і зараз. От наразі з телеканалом «1+1 Україна» перебуваємо на етапі розробки проєкту, який плануємо запустити навесні 2024-го. Проте, кожен з нас розуміє, що всі плани «зав’язані» на перемозі: коли вона буде, саме тоді ми зможемо втілити набагато більше. Тож наразі всі наші плани – з похибкою на війну. Ми живемо від місяця до місяця, ми не знаємо, що буде за два місяці, ми не знаємо, якою буде прийдешня зима. Планувати стратегічно неможливо, на жаль, тож планую все детально тільки на наступний день.

__________________________________________________

Фото: Іра Кудря
Макіяж та зачіска: мережа салонів BACKSTAGE Beauty&Refresh – арт-візажистка Марина Крук і арт-стилістка Ольга Семида
Продюсування зйомки: Ксюша Виноградова
Інтерв’ю: Ганна Володавчик

Катя Осадча разом із популярним лейблом одягу One by One представила патріотичну колекцію, виконану у кольорах українського прапора. Вона покликана підтримати проєкт «Пошук зниклих», який українська телеведуча створила у перші дні повномасштабної війни.

До лінійки увійшли сорочки, сукні з льону, топи, футболки та хустка.

Всі вироби базові та легко комбінуються між собою. До прикладу, біла футболка, яка сама по собі довершить будь-який образ, поєднується з шовковою хусткою і перетворюється на незвичайний та яскравий елемент гардеробу.

В якості декору були використані вишивки і традиційні зав’язки у формі китиць. На окрему увагу заслуговують широкі рукави на сукнях і сорочках, декоровані орнаментом, в якому за допомогою діджитал-конструктора закодоване головне гасло проєкту «Пошук зниклих»: «Я без тебе, як синій без жовтого. Я без тебе, як жовтий без синього».

Ще один принт колекції – художнє поєднання символів надії та пошуків: птах, що летить, квіти та гілки дерев.