У Відні відбувся перший міжнародний благодійний форум Mothers for Ukraine, на якому говорили про стереотипи в жіночому бізнесі, модні тренди, красу, освіту в Європі, допомогу українським дітям під час війни, а також про роль жінки – бути мамою чи підприємицею, розвивати благодійність чи досягати карʼєрних цілей, піклуватися про інших чи про себе?

Park Hyatt Vienna гостинно приймав спікерів та гостей з України, Австрії, Італії, Іспанії, Швейцарії, Великої Британії та інших країн – на запрошення благодійного фонду «МАМА плюс Я», який вже 16 років допомагає дітям в Україні. Одним з напрямків фонду, яким постійно опікується засновниця Наталя Сивак, є розвиток культури благодійності, просвітництво і фандрейзинг. Генеральним партнером форуму виступила компанія TRAFIN Consulting und Entwicklungs GmbH.

«Вже понад рік частиною моєї місії є нагадувати світові про українських дітей. Про дітей, які назавжди втратили дитинство. Кожного разу, в будь-якій країні світу – я нагадую світові про наших дітей. Не важливо, є мікрофон і велика аудиторія, чи це просто приватна розмова… Тож, не могло бути інакше. Сьогодні, місія нашого Форуму – допомогти дітям, які залишаються в Україні, дітям, у яких війна відібрала дитинство», – наголосила Наталя під час виступу.

В межах благодійного форуму спікери та гості обговорювали важливі теми, які формують світогляд та здорове суспільство. Мотиваційна промова британської спікерки Джини Гардінер надихнула виходити із зони комфорту та досягати цілей. Приклади з власного досвіду підприємиць Євгенії Дубінської, Ольги Погонишевої, Дарії Дідковської та Марії Перцевої довели, що жіночий бізнес – потужний і перспективний, в ньому не місце стереотипам та обмеженням.

Завдяки спікеркам Анні Арутюновій та Іві Нероллі учасниці форуму дізналися більше про останні тренди моди, формування стилю і власний шлях побудови модного бренду. Анна Арутюнова також поділилася, як ій вдалося трансформувати любов до танців в модний бренд. Про здоров’я дітей та дорослих говорили у межах дискусійної панелі за участі Людмили Килівник та Діани Штайнер. Спікерки розкрили важливість піклування про власне фізичне та ментальне здоров’я.

Про перспективи освіти та кар’єри в Європі розповіли Ярина Усач та Ніколетта Сивак. Їхній особистий досвід та актуальні знання стали особливо у нагоді для тих українців, хто готується до вступу в європейський ВНЗ. Тему добра та милосердя розкрили спікерки, які значну частину часу приділяють благодійності та розвитку здорового суспільства: Тетяна Рибченко, Harriet Hala, Rimma Polonsky та Наталя Міносян. Це жінки, які допомагали евакуювати дітей, проводили благодійні заходи і тренінги, підтримували українських біженців за кордоном.

Однак благодійність була лейтмотивом усього форуму, адже в кожній розмові, в кожному виступі та відеоролику були історії українських дітей. Для цих дітей провели і невеликий благодійний аукціон, на якому продали картину від юного українського художника з аутизмом Максима Бровченка. Юна художниця з інвалідністю Амалія Горбенко представила футболку з авторським принтом, яку теж було продано на аукціоні.

Під час форуму вдалося зібрати 11 000 євро, які будуть спрямовані на адресну допомогу та психоемоційну реабілітацію дітей в Україні.

Деякі батьки навіть попри наявність укриття у школі не готові піддавати психіку та безпеку дитини ризику, й при можливості розглядають варіанти навчання за кордоном. За межами України наразі перебуває понад 640 тисяч дітей шкільного віку, за інформацією МОН станом на кінець серпня.

Ми поспілкувалися з деякими світськими мамами, які вже пригледіли для своїх чад закордонний навчальний заклад на час війни в Україні. В якій країні, за якими критеріями вони обирали школу, в чому її особливості та чи надають там якісь «поблажки» українським школярам під час вступу – своїм досвідом та практичними порадами з INSIDER.UA поділилися прима-балерина Катерина Кухар, дизайнерки Олена Бурба та Iva Nerolli, актриса Дар’я Трегубова та бізнесвумен Катя Любчик. 

США

Катерина Кухар
прима-балерина Національного академічного театру опери та балету, народна артистка України, керівниця KSBC

Це одні з найскладніших днів та місяців у моєму житті. Переживаю їх досить складно, як і вся Україна та всі наші люди, які наразі дихають та живуть в унісон. Що мені допомагає зберігати стійкість? Діти, родина, віра у нашу країну, в наших людей, адже кожен на своєму місці робить дуже багато. Війна забрала у нас мир, спокій і можливість будувати плани на майбутнє. Але вона у нас не може відняти моральну відповідальність перед майбутнім поколінням українців. Ми всі маємо працювати на користь перемоги та майбутнього України.

У нас є діти, що втратили своє житло й їм нікуди було повертатись, так народилася ідея створити літній балетний табір.

Як би дивно це не прозвучало: допомагаючи іншим, я відчуваю, що потрібна і що приношу користь. Це для мене – найкращі ліки. От зовсім нещодавно я була щаслива бачити концерт своїх балетних дітей з KSBC (ред. – Київський державний фаховий хореографічний коледж) у рамках Bratislava ballet camp. Саме у Словаччині влітку нам вдалося зробити прихисток для наших учнів – оздоровчо-виховний табір, призначений для тимчасового перебування наших студентів, для їх професійного зросту.

А почалося все з того, що діти та їхні батьки озвучували нам свої проблеми. У нас є діти, що втратили своє житло й їм нікуди було повертатись, так народилась ідея створити літній балетний табір. Коли ми тільки починали говорити про такый проєкт – до сьогодні такого в українському балеті ніколи не робили – багатьом здавалось, що це неможливо. Я і моя команда KSBC поставили це собі за мету і просто робили все, що в наших силах, попри неймовірні бюрократичні складнощі працювали й шукали вихід.

Коли ти дійсно чогось прагнеш, то й на твоєму шляху будуть люди, що простягнуть руку допомоги. Так я зв’язалась зі своїм однокласником, який працює в Словаччині, й почалися листи до міністерств Словаччини, України, спільні плани й домовленості. Я вражена словаками та їхнім відкритим серцем. Саме люди, які тебе підтримують, діти, заради яких все робиш, й результат, якого ти досягаєш, допомагають тримати рівновагу й стійкість, стимулюють не зупинятись і йти далі.

Щодо вибору закордонної школи, це найболючіше й найактуальніше запитання. Наразі я займаюся підготовкою до навчального року не тільки своїх рідних дітей Тимура й Насті, а й балетних дітей з KSBC.

Коли розпочалася війна, наші діти були в Україні без нас…

Щодо моїх власних дітей. Зараз так склалася ситуація, що нас прихистили близькі друзі у США, куди ми прилетіли на благодійні вистави. Сюди ж ми з собою привезли дітей. Треба віддати їм належне, вони із розумінням поставились до нашого графіку. Почнемо з того, що коли розпочалася війна, Тимур та Настя були в Україні без нас…

Коли ми їх вивезли з України, у нас почались благодійні вистави Європою, й вони із розумінням на нас чекали. Потім відразу ми вирушили до США, де знову розпочалися вистави, кошти з яких збиралися на допомогу Україні. Після вистав у Штатах ми відправилися до Латинської Америки… Протягом місяця діти залишалися з нашими друзями. Настя із розумінням поставилася до таких змін, як мудра дівчинка, вона сказала: «Я створю календарик й завдяки йому буду наближувати ваше повернення». Тимур же почав бунтувати, перестав із нами розмовляти й навіть з обуренням сказав: «Коли повернетесь, тоді й поговоримо».

Тільки з середини липня ми з чоловіком змогли фізично бути поряд з дітьми та зайнятися питаннями їхньої освіти. Попри це діти дуже ревнують мене до моїх учнів, адже постійно бачать, як я займаюся вирішенням різного року питань балетних дітей з коледжу. Задля безпеки поки ми залишаємо Тимура та Настю у США. Вони йдуть до школи за місцем проживання, такі у Штатах правила. Дітей взяли до навчального закладу завдяки нашим друзям, вони допомагали оформити усі документи.

Задля безпеки поки ми залишаємо Тимура та Настю у США. Вони йдуть до школи за місцем проживання.

Настя піде в elementary school (молодша школа), а Тимур – у middle school (середня школа до 9 класу). Молодша та середня школи у США – безкоштовні, з цим нам дуже пощастило. А от high school – старша школа, починаючи з 10 класу, а також університети, коледжі – вже за великі кошти. Звісно, для дітей зараз період адаптації та стресу. Це щонайменше серйозний мовний бар’єр. У Тимура вже була якась база, Настя знала тільки початковий рівень англійської. Та я сподіваюся, що вони швидко адаптуються.

Щодо моїх балетних дітей з KSBC. Найголовніше – безпека, тому ми наразі ведемо переговори із Міністерством культури Словаччини й маємо плани тимчасово налагодити навчальний процес там. Балетні діти – особливі, вони не можуть отримувати знання за спеціалізацією онлайн, танцювати вони мають у теплі, інакше можуть бути серйозні травми. Аби зберегти український балет й самих дітей, ми знайшли вихід, за що безмежно вдячні за допомогу міністрам культури України та Словаччини. Звичайно, разом з тим у нас з’являється ще більше питань з приводу фінансування, але на прикладі літнього балетного табору я вже бачу, що все можна вирішити. Bratislava ballet camp для дітей був абсолютно безкоштовним, частину питань на себе взяли словаки, питання з приводу харчування – меценати. А результат – діти щасливі.

Щодо різниці між закордонною та українською школою, поки важко відповісти на це питання, всі нюанси стануть зрозумілі після 1 вересня. Єдине, що дуже зручно, – школа закріплена за місцем проживання. Вранці під будинком дитину забирає шкільний автобус, після школи – привозить її, все це дуже полегшує життя батькам. Знаю, що в американських школах є безкоштовні гуртки, які дитина сама обирає: малювання, співи, айкідо, футбол тощо…

Але хочу відзначити, враховуючи, що протягом війни ми побували у благодійних турах та гала-концертах у багатьох країнах, як-от Франція, Швейцарія, Норвегія, то Латинська Америка та США – це одні з небагатьох держав, які майже не надають підтримки тимчасовим переселенцям. Навпаки, якщо хтось із американців хоче допомогти своїм друзям, родичам, то вони на державному рівні беруть на себе повну відповідальність та зобов’язання щодо фінансового забезпечення.

Питання щодо проживання людина вирішує сама, вона їде до спонсора. Деяким людям можуть підтвердити медичну страховку, але далеко не всім. Наприклад, нашим знайомим, які приїхали до США із не зовсім здоровою дитиною, відмовили у медичному страхуванні. Та от нещодавно з’явилася програма You for you, завдяки якій почали надавати мінімальний пакет на харчування для біженців.

Я навіть більше скажу: зараз українським дітям змінили умови в’їзду: вони не можуть в’їхати до США без супроводу дорослого, лише з 18 років. Це я можу сказати по своїх студентах, яких намагалася сюди привезти на навчання та підвищення кваліфікації.

Умови вступу українських дітей до американської школи виявилися нескладними. Треба заповнити всю документацію, звичайно, має бути в нявності атестат з оцінками успішності. Обов’язковий пункт – вакцинація, там спеціальний перелік з приблизно 12 найменувань. Без щеплень, швидше за все, до школи не візьмуть.

Рівень знань керівництво закладу перевіряє через тестові завдання, після чого направляє до конкретного класу відповідно до рівня знань дитини. Навантаження на дітей з початкової та середньої школи не сильне. Тож, кажуть, що після такого розслабленого навчання, коли діти потрапляють вже до high school, то у багатьох зних починаються проблеми через те, що там викладачі вимагають від них чималого кейсу знань. Щодо системи освіти у Європі. Наприклад, мої студенти із KSBC, які пішли навчатися на перший курс (це наш 10 клас) до закладів Цюріху, не мають такого предмета як математика. Там вважають, що вона просто не потрібна. Якщо ж знадобиться, то учні братимуть індивідуальні заняття.

Олена Бурба
дизайнерка

З 24 лютого моє життя, як і життя всіх українців, змінилося кардинально. Тривога, розпач, гнів та смуток заполонили мою душу, але незважаючи на це, в моєму сердці завжди залишалася надія і віра. Напевно, з материнством дається якась надзвичайна сила, яка і допомагає мені протягом всього цього часу. Знаю, що добро переможе зло, а любов полікує рани. Зараз як ніколи я відчуваю себе українкою і надзвичайно пишаюся своєю країною.

Переїзд до іншої країни – це стрес. Діти зіштовхуються з великою кількістю нової інформації, нових умов й занять. Ми живемо у Каліфорнії, а в Америці всі державні школи «прив’язані» до місця проживання. Саме тому ми обирали не просто житло, а перш за все школу з високим рейтингом. Для мене це було складне випробування, оскільки старший син йде до сьомого класу, це вже середня школа, а молодші діти – ще в початковій, що означає дві різних школи.

Я обрала місто Ірвайн поруч із Лос-Анджелесом, воно входить до п’ятірки міст США за показником найкращих шкіл.

Для того, щоб потрапити в американську державну школу, потрібно проживати за адресою, яка відноситься до школи. Саме тому я обрала місто Ірвайн поруч із Лос-Анджелесом, воно входить до п’ятірки міст США за показником найкращих шкіл. Ми заповнили анкету на 10 сторінок, додали квітанції комунальних платежів, паспорти, карти вакцинацій. Починаючи з березня діти щодня займаються з тьютором з англійської. Наразі мова – першочергова задача для них.

Минулого року в Україні діти закінчували різні навчальні заклади. Микита навчався у приватній французькій гімназії, де навчання коштувало 700 євро на місяць, а Ніка та Максим – у державній, де навчання було безкоштовним. Державні школи у США – безоплатні, проте додаткові факультативи та харчування оплачуються окремо. Однією із головних відмінностей між закордонною та українською школами є вибір предметів саме у середній школі. Тут, у Штатах, є як основні предмети, так і додаткові, й кожен учень має обрати ще чотири предмети на семестр на додаток до основних.

На жаль, у США немає «поблажок» для українських дітей в освітньому процесі, та всі ставляться до них із розумінням. До того ж є достатня кількість емігрантів з України, які діляться власним досвідом з різних питань. Маю надію, що діти швидко адаптуються у школі і знайдуть друзів!

Австрія 

Катя Любчик 
бізнесвумен, рестораторка  

На мій великий жаль, чоловік на даному етапі життя фізично не присутній у житті дітей, тільки в телефонному режимі. Звісно, це зовсім не те. Початок війни став великим стресом для всієї родини, але тепер ми повноцінно адаптувалися до нових реалій. Наразі діти живуть у Відні, я приїжджаю до них кожні два тижні, живу на дві країни. Пам’ятаю, коли ми тільки-но оформлювали документи по приїзду до Австрії, я була у такій нервовій напрузі, що зривалася на дітей, могла навіть накричати. Потім, звісно, розуміла, що це було зайве, але часом було складно впоратися з емоціями.

За півроку війни мої діти дуже подорослішали, особливо старший син. По-перше, він тепер самостійно ходить до магазину. По-друге, навчився рахувати гроші. По-третє, приглядає за молодшим братом. Він дуже допомагав мені під час переїздів з квартири на квартиру у Відні і фізично, і морально. У ці моменти він, дійсно, виступав у ролі повноцінного чоловіка, незважаючи на те, що йому лише 7 років.

Я поки що не готова везти дітей до України. Тут навіть не стільки питання безпеки, хоча це теж, скільки організації навчального процесу. От наприклад, у разі повітряної тривоги дітей вестимуть у підвал, а всі ми знаємо, що тривога може тривати кілька годин. Тож, батьки можуть поставити собі досить логічне запитання: навіщо водити дитину до школи, якщо більшість часу там вона може просидіти у підвалі? Наразі наші діти залишаються в Австрії.

Щодо нового навчального року, побажання моєї старшої дитини було одне — навчатися зі своїми однокласниками в українській школі, а не йти до іноземної. Та оскільки здійснення бажання сина, на жаль, на даному етапі неможливе, ми з ним домовилися, що він почне вчитися в німецькій школі в Австрії та паралельно продовжуватиме вчитися онлайн в українській, куди повернеться за першої ж можливості.

За час життя у Відні Яромир вже змінив три школи, та ідеальної для себе ми поки що не віднайшли.

Тільки-но ми оселилися у Відні, я написала листа до муніципалітету з проханням надати школу для сина. Нам її надали, дорога туди займала 20 хвилин. Та я для себе зрозуміла, що хочу, аби Яромир навчався поряд із нашим будинком і ходив до навчального закладу пішки. Ми переїхали до іншого району, де знайшли краще житло й школу, якраз поряд з домом. Я не прихильниця приватних шкіл. У Києві син навчався у державній, тому й у Відні ми налаштувалися на таку школу, навчання тут безкоштовне. На даному етапі державної школи цілком достатньо для знань сина. Все, що необхідно додатково – математика, шахи, письмо, читання, – покращується на заняттях із репетитором.

За час життя у Відні Яромир змінив вже три школи, та ідеальної для себе ми поки що не віднайшли. Дуже важливим аспектом під час вступу до закладу є знання німецької, тому син почав вивчати її заздалегідь, аби хоч трохи підтягти свій рівень до вересня. Загалом відсутність знань у мові не заважає дитині спокійно вступити до школи, в яку вона хоче. Важливішою є психологічна готовність до навчального процесу.

У сина німецька стартувала зі значного спротиву, на тлі цього в Яромира почалися мігрені. Й психолог, й невропатолог сказали нам, що це, певно, саме через те, що він заперечує ситуацію. Син дуже хоче повернутися до Києва, до своїх друзів, кімнати, іграшок. Тобто природа цього головного болю суто психосоматична. Тоді ми з ним поговорили: я пояснила, що під час війни бувають різні обставини, що нам слід триматися одне одного, й він прийняв ситуацію…

Для мене дуже важливо, аби школа була в пішій доступності від дому.

На цей навчальний рік ми вже приглянули для себе нову школу, яка розташована прямо в нашому будинку. Керівництво поки не підтвердило зарахування сина, та я вже налаштувалася, що Яромир піде саме туди. Для мене дуже важливо, аби школа була в пішій доступності від дому.

В австрійських школах не задають домашні завдання, не змушують дитину писати каліграфічним почерком, як, наприклад, в українських. Хоча мені здається, що виробляти посидючість і акуратний почерк все ж таки необхідно для нейронних зв’язків дитини, тож мої діти займаються цим додатково. Також для мене було несподіванкою те, що багато дітей приходять до школи, не вміючи ані читати, ані писати, не знаючи математики. Задача батьків в Україні, аби дитина прийшла до школи дуже підготовленою. В Австрії все навпаки – бажано, аби дитина прийшла до школи немов чистий аркуш, й вже в школі дадуть всі необхідні знання, інакше їй буде просто не цікаво.

Здебільшого уроки в австрійській початкові школі тривають з 8 ранку до полудня, після дитина йде додому. У навчальному процесі тут чимало присвячують додатковим заняттям: діти ходять у кіно, на пляж, у музей, на прогулянки, тобто є дуже багато уроків поза стінами школи. Щодо інфраструктури в місцевих закладах, тут є всі необхідні опції: і басейн, і мовні факультативи, і різні гуртки, і заняття з шахів тощо. Зізнаюся, Відень став для мене одкровенням, тут стільки всього влаштовано максимально для дітей.

В австрійських школах не задають домашні завдання, не змушують дитину писати каліграфічним почерком, як, наприклад, в українських.

Як на мене, основний недолік у тутешніх школах – відсутність дисципліни. Яромир приходить додому і каже: «Мамо, я так втомився від того, що у цій школі таке безладдя, ось у нас у Києві була дисципліна. Діти в австрійських школах просто під час уроку можуть вставати, ходити, якщо вони так бажають, і вчителі не забороняють цього робити. Українським же дітям складно у цьому плані, бо вони вже звикли до певної дисципліни».

Навесні в Австрії склалася така ситуація, що приїхала велика кількість українських дітей, школи були переповнені й вчителі працювали на максимум. Вони навіть збирали класи з українських школярів, наприклад, з першого по четвертий клас, і брали туди одного вчителя з німецької мови й одного – з української, який і допомагав дітлахам адаптуватися до німецької. Це, звісно, і є безумовні «поблажки» для української малечі. Наскільки я знаю, в Австрії не так просто потрапити до якісної школи й австрійські батьки чи не з народження записують своїх кровинок до таких навчальних закладів. Те, що наразі українські діти можуть потрапити практично до будь-якої австрійської школи без додаткових тестувань та зусиль, багато про що говорить.

Якщо вже ми йдемо до закордонної школи, то навчатимемося тут до кінця навчального року.

Я не уточнювала з приводу того, чи може українська дитина у будь-який момент покинути навчання. Вважаю, що це, перш за все, неповага до вчителів, які розраховують на те, що цей школяр навчатиметься протягом року. Проте, звісно, у кожного свої обставини, і якщо батьки вирішать повертатися до України чи не матимуть більше можливості залишатися за кордоном, впевнена, що керівництво школи піде назустріч. Я ж вирішила, що якщо вже ми йдемо до закордонної школи, то навчатимемося тут до кінця навчального року.

Польща

Дар’я Трегубова
акторка, режисерка, продюсерка

Звісно, війна «витряхнула» кожного з нас зі звичного життя. Оскільки у нас із донькою не було чіткого плану, ми спочатку їздили по всій Європі, та врешті-решт «осіли» у Польщі. Ми обрали цю країну з кількох причин. По-перше, Поліна дуже хотіла тут мешкати, тому що минулого року вона знімалася в україно-польскому фільмі «Тато», дистриб’ютором якого став Warner Brothers, та якраз вивчила польську мову. По-друге, тут вона має подружку, з якою разом знімалася у стрічці. По-третє, вийшло так, що продюсери фільму якраз запросили нас на прем’єру стрічки до Варшави. Тут і я змогла знайти собі зайнятість, пов’язану з українським посольством у Польщі. Так ми й лишилися тут.

У Варшаві ми оселилися у районі, в якому розташована приватна британська школа. Звісно, я одразу замислилася про навчання доньки тут. Проте Поліна попросила мене відправити її до загальноосвітньої школи, в якій навчається її польська подружка. Мама цієї дівчинки і домовилася з директором школи, аби там прийняли мою доньку. У Польщі достатньо підримують українських дітей у навчальному процесі – у деяких школах вони відкрили українські класи, де серед вчителів є наші співвітчизники та навчання ведеться українською. Проте у більшості шкіл викладання для українців ведеться польською мовою, але там є україномовні викладачі, які допомагають дітям адаптуватися. Власне, до такої школи й пішла Поліна.

У Польщі достатньо підримують українських дітей у навчальному процесі.

В Україні донька ходила до четвертого класу, проте тут для учнів такого віку навчальна програма розрахована на п’ятий клас. Вдома Поліна вчилася у школі з поглибленим вивченням англійської мови, та через всілякі проґалини у навчанні через Covid-19, рівень знань з мови трохи почав падати. Тож, тут ми зіткнулися з кількома проблемами. Перша ­– додавання нових предметів, таких як історія, географія, яких в українській програмі не було. Друга – викладання англійської на досить високому рівні.

В Україні та Польщі помітно різниться система оцінювання – вона шестибальна та фіксується в електронному щоденнику.

Також особливість цієї школи в тому, що якщо діти чогось не розуміють, хворіють, пропускають заняття тощо, то їм варто хоча б продемонструвати зацікавленість у тому, що стало на «стоп». Так, Поліна зробила реферати польською мовою з історії, яка виявилася для неї новою дисципліною, й вчителі підвищили їй оцінку. Крім того, в Україні та у Польщі помітно різниться система оцінювання – вона шестибальна та фіксується в електронному щоденнику LIBRUS. Саме тут і учні, і батьки в онлайн-режимі постійно можуть відслідковувати успішність. За допомогою такої системи я і моніторила відмітки Поліни – бачила, що їй треба «підтягнути» англійську чи розібратися з основами нового предмету.

Ми домовилися: якщо вона покращить свої оцінки, то отримає собаку, про якого давно мріє. Це такий класичний «підкуп» дітей, який вдало спрацював. Незважаючи на те, що Поліна почала вчитися у польській школі з середини квітня, до кінця червня – у Польщі навчальний рік триває саме до такого терміну, – вона надолужила все й досить добре впоралася з іспитами.

До того ж, донька пішла до шкільного хору, де стала солісткою й співає польскою. Мені ще подобається, що тут до навчального процесу всіляко залучають батьків, якими б зайнятими вони не були. Є навіть певні спортивні дні, коли батьки разом з дитиною мають брати участь у змаганнях, чи свята, до яких також треба бути причетними.

Оскільки Поліна вступила до польської школи у розпал навчального року, вона не складала жодних тестів. Проте наприкінці навчання вчителі проводили оцінювання для школярів, які залишатимуться у Польщі і з вересня планують тут йти до школи. Суть цього оцінювання – зрозуміти рівень володіння польською мовою. Тих, хто належним чином не склав тест, залишають у четвертому класі й вони заново проходитимуть навчальну програму. Тих, хто впорався з тестом, переводять до наступного класу. Поліна увійшла до другої категорії учнів і навіть отримала грамоту за старання.

За навчання доньки у цій загальноосвітній польській школі протягом цих кількох місяців я не сплачувала жодних коштів. До речі, з досвіду моїх знайомих також знаю, що й у деяких приватних школах, навчання в яких недешеве, для українських дітей зробили «поблажки» й протягом цього навчального року приймали безкоштовно. А от з наступного таких умов напевно вже не буде, на жаль.

Звісно,  під час навчання діти можуть покинути навчальний заклад у разі повернення на Батьківщину. Десь половина школярів, з якими Поліна навчалася в одному класі у Польщі, повернулися до України. Ми ж вирішили поки залишатися тут, у безпеці.

Я дала Поліні місяць на відпочинок, вона на це заслужила, й з серпня вона вже почала активно займатися з репетитором з англійської. За збігом обставин, викладачкою виявилася вчителька 155-ї школи Києва, у якій навчалася Поліна. Вдома ми разом дивимося стрічки англійською з титрами, нещодавно донька почала дивитися в оригіналі серіал Stranger Things. Це як аудіювання, все одно щось зберігається на підкірці. Як на мене, це досить важливо, аби лексичний запас постійно «приживався».

ОАЕ

Iva Nerolli
дизайнерка

Непростий час наразі для українців… Багато хто не розуміє сьогодення та майбутнього нашої країни, як жити далі. Я з тих жінок, хто виховує дитину самостійно, я вклала вісім років свого життя у власний дизайнерський проєкт IVA NEROLLI, будувала плани на майбутнє в Україні. Проте 24 лютого все змінилося… Війну ми з донькою зустріли за межами Батьківщини.

Це було вдвічі важко, бо всі рідні люди залишилися там і ми не могли їм нічим допомогти. Перші три тижні було дуже складно психологічно: апатія до всього, постійні сльози. У той момент мене «рятувала» моя донечка, оскільки через свій вік ще не усвідомлювала глобальності проблеми та її наслідків, й була для мене промінцем позитиву. Це й допомогло мені відновитись і знайти в собі сили йти далі. А потім – пошук себе по всій Європі й не тільки. Можливо, я підсвідомо втікала від прийняття того, що це все – реальність.

Довго теплилася надія, що війна ось-ось закінчиться і ми повернемося до колишнього життя. Як завжди, 1 вересня підемо до КМДШ – приватної школи у Києві, де навчалася донька. Я дуже вдячна колективу цього навчального закладу за систему освіти та адаптацію дитини до соціуму. Завдяки цьому Валерії зараз набагато легше пристосовуватися до нових умов.

Моя порада всім батькам, які зіткнулися із проблемою вибору навчального закладу за кордоном: затямте, що перший рік буде найскладнішим. Вимагати високих балів від дитини або платити за дорогу освіту, з якої вона самостійно засвоїть лише 50% – не має жодного сенсу. Якщо тільки ви не братимете репетитора з кожного предмета, а це – ще одна стаття витрат. Тож, у цьому контексті можна розглядати державні школи Європи, особливо в Австрії чи у Швейцарії.

Доньку зарахували до Hartland International School Dubai, де навчання проходить за національною навчальною програмою Англії.

Перед тим, як обрати школу для Валерії, я уявила найближчі п’ять років нашого життя і що ми в результаті отримаємо від її освіти. У нас у пріоритеті – вступ до якісного ВНЗ у Великобританії чи у США, аби там отримати гідну професію з можливістю працевлаштування по всьому світу. Зараз донька має всі шанси без жодних складнощів реалізувати свої мрії, а я їй в в цьому допоможу.

Більшість приватних шкіл мають домовленості з одним чи кількома університетами про автоматичне зарахування туди їхніх випускників. Тож, я розглядала приватні школи, які мають філії у кожній країні, щоб для дитини було нетравматично змінити середовище освіти. Війна навчила нас бути готовими до будь-яких несподіванок. Ми подавали документи до кількох навчальних закладів у Відні та Дубаї. Врешті-решт доньку зарахували до Hartland International School Dubai, де навчання проходить за національною навчальною програмою Англії. За британською системою освіти Валерія пішла до шостого класу, хоча за українською повинна була йти до п’ятого. Справа в тому, що за британською системою подача матеріалу для учнів п’ятого і шостого класів практично однакова.

Ця закордонна школа схожа на київську школу дочки тим, що підхід у навчанні побудованний на пошуках таланту, розвитку творчості й прищепленні повної свободи вибору. Тут вчать дітей навіть шиттю на машинці (сміється)! Обов’язкова умова для вступу – базові знання з іноземної мови. Якщо дитині не вистачає поточного рівня, їй буде запропоновано підтримуючий курс з англійської. І ще одна важлива умова – переклад англійською мовою копії особистої справи з випискою атестата за останній рік. Єдина «поблажка» для громадян України в тому, що до деяких шкіл дитину можуть зарахувати на навчання навіть посеред навчального року або ж навіть без черги на місце.

Бренд Iva Nerolli презентував нову колекцію під назвою Blitz. Натхненням стала шахова гра, де на обдумування кроків відводиться обмежена кількість часу. Так само, як в наших реаліях: необхідно швидке прийняття рішень, потрібно діяти блискавично, не роблячи пауз. Однією з головних фігур на полі в шахах є Королева, саме вона пересувається на будь-яку кількість квадратів по вертикалі, горізанталі та діагоналі. Біла смуга або чорна, вона все одно призведе до успіху. Так і в житті, вважає дизайнерка.

В Blitz головним принтом стала чорно-біла клітинка, зокрема, монохромні костюми – вони ж є бестселером бренда. Маскулінність зустрічається з жіночністю, чорний переплітається з білим – ось головний девіз колекції. Дизайнерка не зрадила своєму головному принципу: все повинно бути ідеально. Вишукані тканини, чіткі лінії, ідеальний крій та пропорційність.

Вперше на показі була представлена лімітована колекція сумок, розроблена в колаборації з брендом ORLIK. Крім сумок та головних уборів, до лінійки увійшли незамінні аксесуари нової реальності – захисні маски, які доповнюють кожен образ. Завдяки лаконічним принтам і універсальній колірній гамі, всі речі в колекції легко поєднується між собою, створюючи нові аутфіти.

Тимур та Інна Мірошниченки
Марися Горобець, Ольга Дворянська
Єлизавета Гордійчук
Юлія Сухорукова
Лілу