Капелюхи

Різноманітність фасонів, фактур і кольорів дозволяє міксувати капелюхи в різних стилях як у міських джунглях, так і на морських курортах. Вони стануть яскравим акцентом будь-якого літнього образу. Аутфіти французької fashion-блогерки Мелісси – тому підтвердження. Для свого total Fendi-look модель обрала капелюх у коричнево-бежевих тонах з широкими полями, з витканим вручну з бавовни та рафії культовим мотивом FF.

Є в гардеробі Мелісси також впізнаваний капелюх-відро від Loewe пісочного кольору. Його «родзинкою» є бавовняні білі ремінці з логотипом бренду, довжину яких можна регулювати, як вам до вподоби. Додавати цей головний убір до своїх пляжних луків полюбляє й дизайнерка Cass Dimicco. Білі акцентні речі або стиль сафарі, як демонструє модель Ельза Госк – ще одне стильне поєднання з трендовим капелюшком від Loewe.

Таку форму головного убору полюбляє і одна з найвідоміших fashion-інфлюенсерок світу Леоні Ганне. Для свого пляжного виходу у Дубаї вона обрала коротку сукню Miu Miu та джинсовий капелюх-відро цього ж бренду з необробленими краями та новою версією логотипу.

Свою любов до капелюхів демонструють і відомі українки – блогерка Христина Остапчук і діджейка Саша Фукс. Дівчата обрали головні убори українського бренду Shmelevsky.

Христина носить солом’яний капелюх класичної форми, декорований чорною стрічкою, а край має ефект легкої зношеності. «Така обробка краю надає універсальний та дещо розслаблений силует, який легко поєднується з різними образами», – позиціонує бренд Shmelevsky.

А Саша Фукс позувала на фоні Альп у білій сукні міні в чорний горох та солом’яній федорі з підшитим полем, декорованій білою стрічкою.

Справжнім фаворитом серед українських модниць є sailor hat, так званий «головний убір матросів». Навіть серед міської метушні такий капелюх буде навіювати морську атмосферу. Бавовняний sailor hat авторства Руслана Багінського залюбки носить співзасновниця мережі салонів краси G.Bar Сабіна Мусіна, а також блогерка Таня Пренткович. Такий капелюх стане чудовим доповненням повсякденного образу і гарною альтернативою бейсболці.

Інфлюенсерка та українська співачка Diana Gloster, а також fashion-фотографиня Соня Плакидюк обирають sailor hat українського бренду Furt. Діана підкреслила модним головним убором свій романтичний невагомий образ, Соня ж створила лаконічний, грайливий та ошатний лук.

Обираючи солом’яний капелюх-трансформер від Руслана Багінського, ви не тільки вразите оточуючих на пляжі своїм ефектним виглядом, але й зможете поділитися ним зі своєю другою половинкою. Модель з Німеччини Hendrik Giesler доказує, що цей головний убір підходить як жінкам, так і чоловікам. А ще цей капелюх гнучкий і легко складається у валізу, проте не втрачає форму і виглядає об’ємним у розгорнутому вигляді. Дуже практично!

Шовкові хустинки

Хустинки з натурального шовку нададуть образу вишуканості й легкості. Вдень її можна використовувати як головний убір, а ввечері пов’язати в якості аксесуару для волосся чи як шийний платок. Цікавих варіантів безліч. Це демонструють відомі модниці: співачка Дженніфер Лопес, шведська модель Ельза Госк і блогерка Маша Тимошенко. А як ефектно зібрати волосся хусточкою, демонструє модна блогерка Ханна Страффорд-Тейлор.

Якщо ж один головний убір для вас – це занадто буденно, обирайте одразу два. Спробуйте міксувати, як це робить неперевершена Дженніфер Лопес.

Панами

Цей головний убір вже кілька років поспіль не втрачає своїх модних позицій. У місті, на пляжі, на природі, на вечірці… Модна панама завжди підійме вам настрій. Обирайте яскраві кольори та цікаві принти, як Гейлі Бібер, або безпрограшний білий, як Анна Андрес.

За ініціативою Каті Любчик у приватному просторі Відня пройшов благодійний захід Charity Pop Up Market. Головною метою став збір коштів для постраждалих від підриву Каховської ГЕС. Маркет відвідали дизайнерка ювелірних прикрас Валерія Гузема, хореографиня Олена Шоптенко, телеведуча Ольга Тонер, дизайнерки Анна Арутюнова і Надя Дзяк, художниця Аліна Бабенко, місткиня й дизайнерка Тетяна Рамус тощо.

«Все почалося з того, що в мене був день народження, – розповідає Катя Любчик, – і мені хотілося долучити моїх гостей до благодійної справи. Події в Херсонській області ще більше підштовхнули мене діяти». Так захід, що від початку планувався приватним, перетворився на благодійний поп-ап, який могли відвідати всі бажаючі.

Подія об’єднала відомих українських дизайнерів, представників креативної сфери та всіх небайдужих у межах одноденного маркету. Благодійну ініціативу щиро підтримали Guzema Fine Jewelry, the Coat by Katya Silchenko, T.Mosca, SIX., the body wear, Dresstoimpress, Hempful, VIKA ADAMSKAYA, ARUTIUNOVA та Mari Step, представивши свої колекції.

Також у маркеті взяли участь бренди, що створюють атмосферу дому: українська кераміка Dovbysh Porcelain та бренд домашнього декору та текстилю OSELYA Home&Garden.

Спільними зусиллями, завдяки Charity Pop Up Market вдалося зібрати 300 000 гривень які будуть перераховані до фонду Guzema Foundation на допомогу постраждалим у Херсонській області. А кульмінацією заходу став зворушливий виступ співачки Golda.

Катя Любчик, Golda
Тетяна Рамус
Анна Думчева
Надя Дзяк, Катя Любчик
Христина Остапчук (друга справа)
Валерія Гузема
Катя Любчик, Ольга Торнер
Аделіна Астіон
Дар'я Ганнісик
Оксана Ткач, Катя Любчик
Аліна Бабенко, Катя Любчик
Анастасія і Василь Рибалки
Оксана Ткач, Валерія Гузема
Катерина Ткач, Софія Калініченко
Анна Гусінка
Олена Кулік
В межах маркету були представлені австрійські біодинамічні вина Schödl та українська пекарня Kolos.
Катя Любчик із синами

Фото: Анастасія Іс

Привітати Анну прибула переможниця «Танців із зірками» – 2020 та блогерка Санта Дімопулос, директорка конкурсу «Міс Україна Всесвіт» та іміджмейкерка Анна Філімонова, телеведуча й видавниця Ольга Торнер, а також бізнес-леді та власниця мережі магазинів бренду Zielinski & Rozen в Україні Катя Любчик. Замість сюрпризів та квітів іменинниця попросила подруг зробити донати на допомогу ЗСУ чи благодійному фонду Mother Heart, який вони заснували разом із Оленою Ющенко.

Вп’ятером дівчата вирушили до Версалю, де у межах 2-годинної екскурсійної програми їм запропонували не лише поринути в історичні таємниці цього палацу, а й відчути себе справжніми імператрицями, примірявши колоритне архівне вбрання за чаюванням.

Дехто з дівчат, будучи активними блогерками, не забарилися відразу поділитися публікаціями у соцмережах, що викликало бурхливу реакцію, зокрема чимало хейту. Історію швидко підхопили та розтиражували локальні ЗМІ. Так, Санту Дімопулос звинуватили у «особливому ступені цинізму» за пост, зроблений у День пам’яті жертв Голодомору. Як це зазвичай буває в мережі, на тлі скандалу вже нікому не було діла до благодійної та волонтерської діяльності учасниць цієї історії. Позиції подруг розділилися: хтось у відповідь висловився публічно, інші обрали за доцільне промовчати, але жодна з них явно не очікувала таких наслідків.

Ситуація стала нагодою задатися наболілими питаннями, що стосуються не лише публічних людей, а й усіх українців: чи коректно влаштовувати свята, веселитися, а головне – показувати щасливі моменти свого життя та подорожей у соцмережах, коли в рідній країні йде війна? Ми поцікавилися думкою професійних психологів і тепер, коли пристрасті вже вляглися, наводимо на наших сторінках. На додаток до тексту – ексклюзивні кадри з того самого чаювання у Версалі.

Першою з учасниць свята публічно висловилася Санта Дімопулос, зробивши розгорнутий пост в Інстаграмі. Зокрема вона зазначила, що, вирушивши на день народження подруги, випала з порядку денного, тому злощасний пост і був опублікований «не того дня». «Чи зробила я погано що виставила цей пост – ні, чи зробила я помилку, що виставила саме в цей день – ТАК. Тому що це був день пам’яті жертв Голодомору. Моя бабуся пережила їх обидва, тому я дуже добре пам’ятаю і мені не потрібен якийсь спеціальний день для цього», – написала вона, після чого, за її словами, заблокувала безліч ботів та неадекватних осіб, що обсипали її хейтерськими коментарями.

Ось що з цього приводу думають психологи:

У ненормальних обставинах поводитися ненормально – цілком нормально»

Оксана Диптан

практикуюча психологиня, гештальт терапевтка
авторка книг «Квіти брехні» та «Поговоримо про це»

Яким має бути життя під час війни? Це питання одразу заганяє нас у певні рамки та обмежуючі переконання, через які безліч людей не можуть насолоджуватися з цікавістю, з інтересом своїм життям, забороняючи собі те чи інше.

Під час війни життя продовжується і в жодному разі не можна ставити його на паузу! Ми наразі живемо в епоху невизначеності, невагомості – свого роду падіння. Ми піддані стресу та страху перед невідомістю, ми не знаємо, що буде завтра і виникає питання: чи варто включати та розвивати у собі синдром відкладеного життя? Чи варто вмикати страх? Страх засудження, оцінки нашої поведінки, що підживлює нашу прокрастинацію, яка зі свого боку тягне за собою страх наслідків від будь-якої дії і врешті решт людина її не робить. А потім виникає ще один синдром – втраченої можливості, починаються глибокі жалі. Підживлюючись усім цим, людина рано чи пізно опиняється у точці, в якій зі смутком і жалем дивиться на своє життя.

Наша психіка наразі щодня зазнає неймовірно тяжкого удару, не у кожного вона витримує. Але на відміну від фізичного стану, психічний «на око» не оціниш. Дуже важливо розуміти в такі моменти, які механізми запускаються у психіці. Найчастіше спрацьовує механізм заміщення: щоб не відкладати життя на потім, я живу тут і тепер, адже невідомо, що буде завтра. Я живу сьогодні, і сьогодні хочу потрапити у Версаль, на бал до королеви, відсвяткувати свій день народження, та що завгодно.

Під час війни життя продовжується і в жодному разі не можна ставити його на паузу!

Нерідко можна побачити: людям дуже погано, у них велике горе, а вони посміхаються – це і є момент заміщення, хоч виглядає як дисонанс. Як часто артисти, селебриті, роль яких – розважати аудиторію, поховавши сьогодні свого родича, йдуть виступати на сцені й не мають права відмовитися, розвернутися і піти. Наскільки я пам’ятаю, подібна історія траплялася з Адель – у день смерті своєї близької людини вона відпрацювала концерт, веселилася і робила все, чого від неї очікувала величезна аудиторія. І хто може тут бути суддею – добре це чи погано, правильно чи неправильно? У цьому механізмі захисту кожен має свій тригер і війну кожен із нас переживає по-своєму.

Говорячи про роль медійних осіб. Скажімо, хтось із них займається благодійністю і часто можна почути, мовляв, вони «піаряться на благодійності». Але давайте подивимося з іншого боку: якщо не буде таких людей, які демонструють свій внесок, своє волонтерство – багато людей не усвідомлюватимуть, що це важливо, цінно і що це взагалі треба робити. Так само медійні люди показують, що життя продовжується, що жити треба, що ми не повинні сумувати, навпаки – набирати більше сил і енергії, щоб наближати нашу перемогу. У медійних осіб є відповідальність – вони несуть у маси певний стиль поведінки.

Будь-якій людині, яка перебуває під пильним поглядом обивателів, потрібно десь поповнювати сили.

Час від часу я спостерігаю за деякими волонтерами: сьогодні вони «впахують» увесь день на складах, а завтра вирушають на день у Лас-Вегас на концерт – наповнитися. І це не одиничний випадок, коли людина,  віддаючись допомозі своєму народові, знаходить інший простір, де вона перемикається. Творчі, медійні люди віддають аудиторії свій ресурс, емоційну, інтелектуальну та вітальну енергію. Хіба їм не треба десь підживлюватися? Будь-якій людині, яка перебуває під пильним поглядом обивателів, потрібно десь поповнювати сили і тут рецепт у кожного свій: хтось впадає у смуток, хтось усамітнюється і медитує, а хтось – йде в найкрасивіші та розкішні місця та втілює у життя свою мрію.

Якщо не поповнювати свою вітальну енергію, буде емоційне виснаження, вигоряння. Якщо не буде надходження дофаміну, вироблення ендорфінів, серотоніну, людина опиниться у нескінченному коктейлі виживання з кортизолу та адреналіну. Тому я за будь-які внески у своє ментальне здоров’я – емоційні, інтелектуальні, фізичні. У жодному разі не можна забувати про себе!

Звичайно, ніхто не скасовував правила, вони керують нами у соціумі. Але дуже важливо, щоб ці правила не обмежували. Приміром, є правила дорожнього руху і їх дотримуються усі, незалежно від того, керуєте ви «Бентлі» чи переходите вулицю пішки. Горить червоний – усі зупиняються, зелений – переходимо вулицю чи їдемо далі. А ось в Індії має рацію той, хто перший посигналив – такі правила! Це я щодо доречності нашої ситуації: то був День пам’яті жертв Голодомору, і саме цього, певного дня, не варто було оприлюднювати печиво та розкішні чаювання. Але ситуацію можна інтерпретувати та пояснити по-різному.

Я за будь-який внесок у своє ментальне здоров’я – емоційний, інтелектуальний, фізичний. У жодному разі не можна забувати про себе!

У реаліях війни дуже складно однозначно міркувати, що доречно, а що ні. У День пам’яті жертв Голодомору належить хвилина мовчання: кожен згадує, подумки стикається з цим болем, віддаючи данину пам’яті потерпілим предкам. Це вибір кожної людини: хтось хоче цього дня голодувати, а хтось дозволяє собі максимум. Особисто моя бабуся також пережила голодомор. Ми із сім’єю щиро згадуємо її, але у нас це не «голодний» день – навпаки, ми влаштовуємо гастрономічну вечерю. Своєю позицією ми транслюємо: ми пам’ятаємо все, але більше подібного у бік нашого народу не допустимо. Втім я розумію, що публікації дівчат із Версаля для тих людей, які цього дня роблять аскези на згадку про жертв, могли стати потужним тригером.

Кожен із нас переживає важкі події по-різному, а сьогоднішні тим паче. Кожен має свій порядок цінностей і потреб. Я сьогодні стверджую: за ненормальних обставин поводитися ненормально – абсолютно нормально! Рівень тривожності та стресу сьогодні зашкалює і це нормально. Швидше, ненормально, якщо цього немає, тобто людина у завмиранні.

У багатьох психіка регресувала, ми поринули у свою внутрішню дитину і приймаємо рішення саме в цьому стані, в якому нами керує головне бажання – «хочу». Воно, у свою чергу, у дорослої людини зазвичай супроводжується почуттям сорому – а це не вроджене почуття, на відміну від страху, воно соціальне. Тому, коли ми зазнаємо осуду, хейту, важливо усвідомлювати: люди теж судять зі своєї позиції. І ми повинні розуміти, що не можемо у повному обсязі відповідати за почуття іншої людини. Ми можемо стати для когось тригером, але реакція інших людей – це їхня особиста відповідальність.

Саме війна дуже чітко окреслює, що повага і милосердя – насамперед.

Війна – вкрай нетипова ситуація, ніхто не знає, як поводитись, у нас усіх не було такого досвіду. Що помітила: деякі медійні люди просто з художньою легкістю стали вплітати у свою промову раніше неприйнятну ненормативну лексику, й головне, що їм це допомагало! Вони висловлювалися про те, що відбувається, на очах своїх мільйонних аудиторій буквально «благим матом» і ніхто їх не засуджував, так було треба, так знімалася напруга ситуації. Таким чином людина змогла максимально оголити свої почуття та ставлення до реальності. Хтось і досі продовжує транслювати позицію «все погано». Але ж давайте погодимося: є світло наприкінці цього тунелю, у нас за місяці сформувалася чітка віра у перемогу!

Хтось наразі живе у Маямі, хтось – під Черніговом, але кожен із нас поважає позицію іншої людини. Якщо ми цього не робитимемо – як тоді пережити цю війну? Саме війна дуже чітко окреслює, що повага і милосердя – насамперед. Я не кажу, що треба прощати все. Але перед тим як засудити, варто хоча б спробувати стати на місце цієї людини і зрозуміти, що це їй дало, як це допомогло їй у цій реальності, в якій ми всі сьогодні живемо?

Ми не можемо відповідати за почуття інших людей»

Марина Васильєва

психологиня, гештальт-терапевтка, системна сімейна терапевтка

У світі немає горя більшого, ніж війна. Й воно, на жаль, прийшло в дім кожного українця. Хтось сидить під постійними обстрілами, хтось – у своїй холодній квартирі без світла й води, хтось мужньо захищає свою країну на передовій, а хтось їде у безпечне місце. Ми робимо різні вибори, але однаково залишаємося українцями, у чий дім жорстоко і несподівано прийшла повномасштабна війна, зруйнувавши прямо чи опосередковано життя кожного. Вона відібрала стабільність та безпеку. А це – ключові складові психологічного здоров’я людини.

Наше завдання – допомагати нашій психіці, даючи те, чого вона прагне.

Тому, з одного боку, страх і жах ніяк не сумісні з чимось приємним та позитивним. Але не для психіки, яка завжди прагне до зрозумілого та звичного = безпечного. Для того, щоб вижити, вона починає шукати, на що можна спиратися. Це можуть бути банальні рутинні справи: перегляд стрічки в Інстаграмі, спілкування з близькими, ведення блогу, заняття спортом, прибирання або будь-яка інша зрозуміла та звична справа.

Така адаптація – ознака того, що ми вибираємо життя. Наше завдання – допомагати нашій психіці, даючи те, чого вона прагне. Тому дозволяти собі свята та розваги по особливих датах можна і потрібно, адже це важливо – зберігати максимально звичний спосіб життя.

Щодо соцмереж публічних людей: кожна людина особисто несе відповідальність за те, чим ділиться з аудиторією і наскільки це доречно у конкретній ситуації. Давайте не забувати про те, що медійні особи – не роботи, які лише допомагають своїй країні, мотивують аудиторію та співчувають постраждалим. Вони також люди, яким важливо продовжувати жити своє життя. Ділитися радісними моментами зараз складніше. Але це однозначно сміливо і навіть корисно для їхньої психіки. На жаль, ніколи не буде гарантії того, що когось не поранить щаслива подія у вашому житті. Але ми не можемо відповідати за почуття інших людей. Кожен може дбати лише про свої власні.

Медійні особи – не роботи, які лише допомагають своїй країні, мотивують аудиторію та співчувають постраждалим.

І ще важливо не забувати про те, що одне почуття не скасовує інше: те, що сьогодні у людини свято, не відкидає горя, яке зараз перманентно проживає кожен українець. Усі ми знову вчимося жити і радіти, навіть у нашому жорстокому «сьогодні».

Щодо учасниць ситуації та хейту, що полився у їхній бік. У будь-яких взаємовідносинах відповідальність лежить на обох сторонах. Публічна особа відповідає за те, що публікує й коли, тим самим виявляючи повагу до своєї аудиторії. А кожен конкретний фоловер – за свої почуття під час перегляду контенту та лояльне їхнє пред’явлення автору. У ситуації, коли навколо стільки жаху, болю і розрухи, людям загалом дуже важко екологічно сприймати те, що відбувається, а тим паче конструктивно виявляти свою агресію. До того ж, багато хто взагалі не готовий і не здатний проживати весь спектр емоцій, пов’язаних із війною, і це нормально.

Один невірний крок не скасовує всього хорошого, що було зроблено до нього.

Але всі почуття потрібують виходу. І якщо ми не даємо нашій психіці свідомо прожити їх у моменті, вони знайдуть як вийти іншим, не завжди екологічним, способом. Саме тому чимало блогерів і зірок з початком війни стали для деяких людей «грушами для биття». Нас не готували до війни, ми не вміємо в ній жити, лише вчимося. Через незнання, як правильно, людина засуджує вибори інших людей. Так легше прожити своє безсилля та вилити агресію на того, хто оступився чи дозволив собі те, що не дозволили інші. Тож виходить, хейт з боку аудиторії – це захисний механізм, вихід агресії, яка не виявилася вчасно.

Щоб цього уникнути, важливо, по-перше, розуміти, приймати та проживати усі свої почуття. По-друге, пам’ятати про те, хто насправді є нашим ворогом. По-третє, фільтрувати свої підписки та відписуватися від тих, хто дратує чи нецікавий. Це допоможе уникати негативу у своєму житті та заощадить ваш час, який можна витратити на приємних людей, що надихають. А для публічної людини хейт – це болісний і жорстокий результат її вибору чи допущеної помилки. Звичайно, його краще попередити, аніж потім боротися з наслідками. Але якщо вже так вийшло, чесність тут – найкращі ліки. Помилятися – це нормально, один невірний крок точно не скасовує всього хорошого, що було зроблено до нього.

Деякі батьки навіть попри наявність укриття у школі не готові піддавати психіку та безпеку дитини ризику, й при можливості розглядають варіанти навчання за кордоном. За межами України наразі перебуває понад 640 тисяч дітей шкільного віку, за інформацією МОН станом на кінець серпня.

Ми поспілкувалися з деякими світськими мамами, які вже пригледіли для своїх чад закордонний навчальний заклад на час війни в Україні. В якій країні, за якими критеріями вони обирали школу, в чому її особливості та чи надають там якісь «поблажки» українським школярам під час вступу – своїм досвідом та практичними порадами з INSIDER.UA поділилися прима-балерина Катерина Кухар, дизайнерки Олена Бурба та Iva Nerolli, актриса Дар’я Трегубова та бізнесвумен Катя Любчик. 

США

Катерина Кухар
прима-балерина Національного академічного театру опери та балету, народна артистка України, керівниця KSBC

Це одні з найскладніших днів та місяців у моєму житті. Переживаю їх досить складно, як і вся Україна та всі наші люди, які наразі дихають та живуть в унісон. Що мені допомагає зберігати стійкість? Діти, родина, віра у нашу країну, в наших людей, адже кожен на своєму місці робить дуже багато. Війна забрала у нас мир, спокій і можливість будувати плани на майбутнє. Але вона у нас не може відняти моральну відповідальність перед майбутнім поколінням українців. Ми всі маємо працювати на користь перемоги та майбутнього України.

У нас є діти, що втратили своє житло й їм нікуди було повертатись, так народилася ідея створити літній балетний табір.

Як би дивно це не прозвучало: допомагаючи іншим, я відчуваю, що потрібна і що приношу користь. Це для мене – найкращі ліки. От зовсім нещодавно я була щаслива бачити концерт своїх балетних дітей з KSBC (ред. – Київський державний фаховий хореографічний коледж) у рамках Bratislava ballet camp. Саме у Словаччині влітку нам вдалося зробити прихисток для наших учнів – оздоровчо-виховний табір, призначений для тимчасового перебування наших студентів, для їх професійного зросту.

А почалося все з того, що діти та їхні батьки озвучували нам свої проблеми. У нас є діти, що втратили своє житло й їм нікуди було повертатись, так народилась ідея створити літній балетний табір. Коли ми тільки починали говорити про такый проєкт – до сьогодні такого в українському балеті ніколи не робили – багатьом здавалось, що це неможливо. Я і моя команда KSBC поставили це собі за мету і просто робили все, що в наших силах, попри неймовірні бюрократичні складнощі працювали й шукали вихід.

Коли ти дійсно чогось прагнеш, то й на твоєму шляху будуть люди, що простягнуть руку допомоги. Так я зв’язалась зі своїм однокласником, який працює в Словаччині, й почалися листи до міністерств Словаччини, України, спільні плани й домовленості. Я вражена словаками та їхнім відкритим серцем. Саме люди, які тебе підтримують, діти, заради яких все робиш, й результат, якого ти досягаєш, допомагають тримати рівновагу й стійкість, стимулюють не зупинятись і йти далі.

Щодо вибору закордонної школи, це найболючіше й найактуальніше запитання. Наразі я займаюся підготовкою до навчального року не тільки своїх рідних дітей Тимура й Насті, а й балетних дітей з KSBC.

Коли розпочалася війна, наші діти були в Україні без нас…

Щодо моїх власних дітей. Зараз так склалася ситуація, що нас прихистили близькі друзі у США, куди ми прилетіли на благодійні вистави. Сюди ж ми з собою привезли дітей. Треба віддати їм належне, вони із розумінням поставились до нашого графіку. Почнемо з того, що коли розпочалася війна, Тимур та Настя були в Україні без нас…

Коли ми їх вивезли з України, у нас почались благодійні вистави Європою, й вони із розумінням на нас чекали. Потім відразу ми вирушили до США, де знову розпочалися вистави, кошти з яких збиралися на допомогу Україні. Після вистав у Штатах ми відправилися до Латинської Америки… Протягом місяця діти залишалися з нашими друзями. Настя із розумінням поставилася до таких змін, як мудра дівчинка, вона сказала: «Я створю календарик й завдяки йому буду наближувати ваше повернення». Тимур же почав бунтувати, перестав із нами розмовляти й навіть з обуренням сказав: «Коли повернетесь, тоді й поговоримо».

Тільки з середини липня ми з чоловіком змогли фізично бути поряд з дітьми та зайнятися питаннями їхньої освіти. Попри це діти дуже ревнують мене до моїх учнів, адже постійно бачать, як я займаюся вирішенням різного року питань балетних дітей з коледжу. Задля безпеки поки ми залишаємо Тимура та Настю у США. Вони йдуть до школи за місцем проживання, такі у Штатах правила. Дітей взяли до навчального закладу завдяки нашим друзям, вони допомагали оформити усі документи.

Задля безпеки поки ми залишаємо Тимура та Настю у США. Вони йдуть до школи за місцем проживання.

Настя піде в elementary school (молодша школа), а Тимур – у middle school (середня школа до 9 класу). Молодша та середня школи у США – безкоштовні, з цим нам дуже пощастило. А от high school – старша школа, починаючи з 10 класу, а також університети, коледжі – вже за великі кошти. Звісно, для дітей зараз період адаптації та стресу. Це щонайменше серйозний мовний бар’єр. У Тимура вже була якась база, Настя знала тільки початковий рівень англійської. Та я сподіваюся, що вони швидко адаптуються.

Щодо моїх балетних дітей з KSBC. Найголовніше – безпека, тому ми наразі ведемо переговори із Міністерством культури Словаччини й маємо плани тимчасово налагодити навчальний процес там. Балетні діти – особливі, вони не можуть отримувати знання за спеціалізацією онлайн, танцювати вони мають у теплі, інакше можуть бути серйозні травми. Аби зберегти український балет й самих дітей, ми знайшли вихід, за що безмежно вдячні за допомогу міністрам культури України та Словаччини. Звичайно, разом з тим у нас з’являється ще більше питань з приводу фінансування, але на прикладі літнього балетного табору я вже бачу, що все можна вирішити. Bratislava ballet camp для дітей був абсолютно безкоштовним, частину питань на себе взяли словаки, питання з приводу харчування – меценати. А результат – діти щасливі.

Щодо різниці між закордонною та українською школою, поки важко відповісти на це питання, всі нюанси стануть зрозумілі після 1 вересня. Єдине, що дуже зручно, – школа закріплена за місцем проживання. Вранці під будинком дитину забирає шкільний автобус, після школи – привозить її, все це дуже полегшує життя батькам. Знаю, що в американських школах є безкоштовні гуртки, які дитина сама обирає: малювання, співи, айкідо, футбол тощо…

Але хочу відзначити, враховуючи, що протягом війни ми побували у благодійних турах та гала-концертах у багатьох країнах, як-от Франція, Швейцарія, Норвегія, то Латинська Америка та США – це одні з небагатьох держав, які майже не надають підтримки тимчасовим переселенцям. Навпаки, якщо хтось із американців хоче допомогти своїм друзям, родичам, то вони на державному рівні беруть на себе повну відповідальність та зобов’язання щодо фінансового забезпечення.

Питання щодо проживання людина вирішує сама, вона їде до спонсора. Деяким людям можуть підтвердити медичну страховку, але далеко не всім. Наприклад, нашим знайомим, які приїхали до США із не зовсім здоровою дитиною, відмовили у медичному страхуванні. Та от нещодавно з’явилася програма You for you, завдяки якій почали надавати мінімальний пакет на харчування для біженців.

Я навіть більше скажу: зараз українським дітям змінили умови в’їзду: вони не можуть в’їхати до США без супроводу дорослого, лише з 18 років. Це я можу сказати по своїх студентах, яких намагалася сюди привезти на навчання та підвищення кваліфікації.

Умови вступу українських дітей до американської школи виявилися нескладними. Треба заповнити всю документацію, звичайно, має бути в нявності атестат з оцінками успішності. Обов’язковий пункт – вакцинація, там спеціальний перелік з приблизно 12 найменувань. Без щеплень, швидше за все, до школи не візьмуть.

Рівень знань керівництво закладу перевіряє через тестові завдання, після чого направляє до конкретного класу відповідно до рівня знань дитини. Навантаження на дітей з початкової та середньої школи не сильне. Тож, кажуть, що після такого розслабленого навчання, коли діти потрапляють вже до high school, то у багатьох зних починаються проблеми через те, що там викладачі вимагають від них чималого кейсу знань. Щодо системи освіти у Європі. Наприклад, мої студенти із KSBC, які пішли навчатися на перший курс (це наш 10 клас) до закладів Цюріху, не мають такого предмета як математика. Там вважають, що вона просто не потрібна. Якщо ж знадобиться, то учні братимуть індивідуальні заняття.

Олена Бурба
дизайнерка

З 24 лютого моє життя, як і життя всіх українців, змінилося кардинально. Тривога, розпач, гнів та смуток заполонили мою душу, але незважаючи на це, в моєму сердці завжди залишалася надія і віра. Напевно, з материнством дається якась надзвичайна сила, яка і допомагає мені протягом всього цього часу. Знаю, що добро переможе зло, а любов полікує рани. Зараз як ніколи я відчуваю себе українкою і надзвичайно пишаюся своєю країною.

Переїзд до іншої країни – це стрес. Діти зіштовхуються з великою кількістю нової інформації, нових умов й занять. Ми живемо у Каліфорнії, а в Америці всі державні школи «прив’язані» до місця проживання. Саме тому ми обирали не просто житло, а перш за все школу з високим рейтингом. Для мене це було складне випробування, оскільки старший син йде до сьомого класу, це вже середня школа, а молодші діти – ще в початковій, що означає дві різних школи.

Я обрала місто Ірвайн поруч із Лос-Анджелесом, воно входить до п’ятірки міст США за показником найкращих шкіл.

Для того, щоб потрапити в американську державну школу, потрібно проживати за адресою, яка відноситься до школи. Саме тому я обрала місто Ірвайн поруч із Лос-Анджелесом, воно входить до п’ятірки міст США за показником найкращих шкіл. Ми заповнили анкету на 10 сторінок, додали квітанції комунальних платежів, паспорти, карти вакцинацій. Починаючи з березня діти щодня займаються з тьютором з англійської. Наразі мова – першочергова задача для них.

Минулого року в Україні діти закінчували різні навчальні заклади. Микита навчався у приватній французькій гімназії, де навчання коштувало 700 євро на місяць, а Ніка та Максим – у державній, де навчання було безкоштовним. Державні школи у США – безоплатні, проте додаткові факультативи та харчування оплачуються окремо. Однією із головних відмінностей між закордонною та українською школами є вибір предметів саме у середній школі. Тут, у Штатах, є як основні предмети, так і додаткові, й кожен учень має обрати ще чотири предмети на семестр на додаток до основних.

На жаль, у США немає «поблажок» для українських дітей в освітньому процесі, та всі ставляться до них із розумінням. До того ж є достатня кількість емігрантів з України, які діляться власним досвідом з різних питань. Маю надію, що діти швидко адаптуються у школі і знайдуть друзів!

Австрія 

Катя Любчик 
бізнесвумен, рестораторка  

На мій великий жаль, чоловік на даному етапі життя фізично не присутній у житті дітей, тільки в телефонному режимі. Звісно, це зовсім не те. Початок війни став великим стресом для всієї родини, але тепер ми повноцінно адаптувалися до нових реалій. Наразі діти живуть у Відні, я приїжджаю до них кожні два тижні, живу на дві країни. Пам’ятаю, коли ми тільки-но оформлювали документи по приїзду до Австрії, я була у такій нервовій напрузі, що зривалася на дітей, могла навіть накричати. Потім, звісно, розуміла, що це було зайве, але часом було складно впоратися з емоціями.

За півроку війни мої діти дуже подорослішали, особливо старший син. По-перше, він тепер самостійно ходить до магазину. По-друге, навчився рахувати гроші. По-третє, приглядає за молодшим братом. Він дуже допомагав мені під час переїздів з квартири на квартиру у Відні і фізично, і морально. У ці моменти він, дійсно, виступав у ролі повноцінного чоловіка, незважаючи на те, що йому лише 7 років.

Я поки що не готова везти дітей до України. Тут навіть не стільки питання безпеки, хоча це теж, скільки організації навчального процесу. От наприклад, у разі повітряної тривоги дітей вестимуть у підвал, а всі ми знаємо, що тривога може тривати кілька годин. Тож, батьки можуть поставити собі досить логічне запитання: навіщо водити дитину до школи, якщо більшість часу там вона може просидіти у підвалі? Наразі наші діти залишаються в Австрії.

Щодо нового навчального року, побажання моєї старшої дитини було одне — навчатися зі своїми однокласниками в українській школі, а не йти до іноземної. Та оскільки здійснення бажання сина, на жаль, на даному етапі неможливе, ми з ним домовилися, що він почне вчитися в німецькій школі в Австрії та паралельно продовжуватиме вчитися онлайн в українській, куди повернеться за першої ж можливості.

За час життя у Відні Яромир вже змінив три школи, та ідеальної для себе ми поки що не віднайшли.

Тільки-но ми оселилися у Відні, я написала листа до муніципалітету з проханням надати школу для сина. Нам її надали, дорога туди займала 20 хвилин. Та я для себе зрозуміла, що хочу, аби Яромир навчався поряд із нашим будинком і ходив до навчального закладу пішки. Ми переїхали до іншого району, де знайшли краще житло й школу, якраз поряд з домом. Я не прихильниця приватних шкіл. У Києві син навчався у державній, тому й у Відні ми налаштувалися на таку школу, навчання тут безкоштовне. На даному етапі державної школи цілком достатньо для знань сина. Все, що необхідно додатково – математика, шахи, письмо, читання, – покращується на заняттях із репетитором.

За час життя у Відні Яромир змінив вже три школи, та ідеальної для себе ми поки що не віднайшли. Дуже важливим аспектом під час вступу до закладу є знання німецької, тому син почав вивчати її заздалегідь, аби хоч трохи підтягти свій рівень до вересня. Загалом відсутність знань у мові не заважає дитині спокійно вступити до школи, в яку вона хоче. Важливішою є психологічна готовність до навчального процесу.

У сина німецька стартувала зі значного спротиву, на тлі цього в Яромира почалися мігрені. Й психолог, й невропатолог сказали нам, що це, певно, саме через те, що він заперечує ситуацію. Син дуже хоче повернутися до Києва, до своїх друзів, кімнати, іграшок. Тобто природа цього головного болю суто психосоматична. Тоді ми з ним поговорили: я пояснила, що під час війни бувають різні обставини, що нам слід триматися одне одного, й він прийняв ситуацію…

Для мене дуже важливо, аби школа була в пішій доступності від дому.

На цей навчальний рік ми вже приглянули для себе нову школу, яка розташована прямо в нашому будинку. Керівництво поки не підтвердило зарахування сина, та я вже налаштувалася, що Яромир піде саме туди. Для мене дуже важливо, аби школа була в пішій доступності від дому.

В австрійських школах не задають домашні завдання, не змушують дитину писати каліграфічним почерком, як, наприклад, в українських. Хоча мені здається, що виробляти посидючість і акуратний почерк все ж таки необхідно для нейронних зв’язків дитини, тож мої діти займаються цим додатково. Також для мене було несподіванкою те, що багато дітей приходять до школи, не вміючи ані читати, ані писати, не знаючи математики. Задача батьків в Україні, аби дитина прийшла до школи дуже підготовленою. В Австрії все навпаки – бажано, аби дитина прийшла до школи немов чистий аркуш, й вже в школі дадуть всі необхідні знання, інакше їй буде просто не цікаво.

Здебільшого уроки в австрійській початкові школі тривають з 8 ранку до полудня, після дитина йде додому. У навчальному процесі тут чимало присвячують додатковим заняттям: діти ходять у кіно, на пляж, у музей, на прогулянки, тобто є дуже багато уроків поза стінами школи. Щодо інфраструктури в місцевих закладах, тут є всі необхідні опції: і басейн, і мовні факультативи, і різні гуртки, і заняття з шахів тощо. Зізнаюся, Відень став для мене одкровенням, тут стільки всього влаштовано максимально для дітей.

В австрійських школах не задають домашні завдання, не змушують дитину писати каліграфічним почерком, як, наприклад, в українських.

Як на мене, основний недолік у тутешніх школах – відсутність дисципліни. Яромир приходить додому і каже: «Мамо, я так втомився від того, що у цій школі таке безладдя, ось у нас у Києві була дисципліна. Діти в австрійських школах просто під час уроку можуть вставати, ходити, якщо вони так бажають, і вчителі не забороняють цього робити. Українським же дітям складно у цьому плані, бо вони вже звикли до певної дисципліни».

Навесні в Австрії склалася така ситуація, що приїхала велика кількість українських дітей, школи були переповнені й вчителі працювали на максимум. Вони навіть збирали класи з українських школярів, наприклад, з першого по четвертий клас, і брали туди одного вчителя з німецької мови й одного – з української, який і допомагав дітлахам адаптуватися до німецької. Це, звісно, і є безумовні «поблажки» для української малечі. Наскільки я знаю, в Австрії не так просто потрапити до якісної школи й австрійські батьки чи не з народження записують своїх кровинок до таких навчальних закладів. Те, що наразі українські діти можуть потрапити практично до будь-якої австрійської школи без додаткових тестувань та зусиль, багато про що говорить.

Якщо вже ми йдемо до закордонної школи, то навчатимемося тут до кінця навчального року.

Я не уточнювала з приводу того, чи може українська дитина у будь-який момент покинути навчання. Вважаю, що це, перш за все, неповага до вчителів, які розраховують на те, що цей школяр навчатиметься протягом року. Проте, звісно, у кожного свої обставини, і якщо батьки вирішать повертатися до України чи не матимуть більше можливості залишатися за кордоном, впевнена, що керівництво школи піде назустріч. Я ж вирішила, що якщо вже ми йдемо до закордонної школи, то навчатимемося тут до кінця навчального року.

Польща

Дар’я Трегубова
акторка, режисерка, продюсерка

Звісно, війна «витряхнула» кожного з нас зі звичного життя. Оскільки у нас із донькою не було чіткого плану, ми спочатку їздили по всій Європі, та врешті-решт «осіли» у Польщі. Ми обрали цю країну з кількох причин. По-перше, Поліна дуже хотіла тут мешкати, тому що минулого року вона знімалася в україно-польскому фільмі «Тато», дистриб’ютором якого став Warner Brothers, та якраз вивчила польську мову. По-друге, тут вона має подружку, з якою разом знімалася у стрічці. По-третє, вийшло так, що продюсери фільму якраз запросили нас на прем’єру стрічки до Варшави. Тут і я змогла знайти собі зайнятість, пов’язану з українським посольством у Польщі. Так ми й лишилися тут.

У Варшаві ми оселилися у районі, в якому розташована приватна британська школа. Звісно, я одразу замислилася про навчання доньки тут. Проте Поліна попросила мене відправити її до загальноосвітньої школи, в якій навчається її польська подружка. Мама цієї дівчинки і домовилася з директором школи, аби там прийняли мою доньку. У Польщі достатньо підримують українських дітей у навчальному процесі – у деяких школах вони відкрили українські класи, де серед вчителів є наші співвітчизники та навчання ведеться українською. Проте у більшості шкіл викладання для українців ведеться польською мовою, але там є україномовні викладачі, які допомагають дітям адаптуватися. Власне, до такої школи й пішла Поліна.

У Польщі достатньо підримують українських дітей у навчальному процесі.

В Україні донька ходила до четвертого класу, проте тут для учнів такого віку навчальна програма розрахована на п’ятий клас. Вдома Поліна вчилася у школі з поглибленим вивченням англійської мови, та через всілякі проґалини у навчанні через Covid-19, рівень знань з мови трохи почав падати. Тож, тут ми зіткнулися з кількома проблемами. Перша ­– додавання нових предметів, таких як історія, географія, яких в українській програмі не було. Друга – викладання англійської на досить високому рівні.

В Україні та Польщі помітно різниться система оцінювання – вона шестибальна та фіксується в електронному щоденнику.

Також особливість цієї школи в тому, що якщо діти чогось не розуміють, хворіють, пропускають заняття тощо, то їм варто хоча б продемонструвати зацікавленість у тому, що стало на «стоп». Так, Поліна зробила реферати польською мовою з історії, яка виявилася для неї новою дисципліною, й вчителі підвищили їй оцінку. Крім того, в Україні та у Польщі помітно різниться система оцінювання – вона шестибальна та фіксується в електронному щоденнику LIBRUS. Саме тут і учні, і батьки в онлайн-режимі постійно можуть відслідковувати успішність. За допомогою такої системи я і моніторила відмітки Поліни – бачила, що їй треба «підтягнути» англійську чи розібратися з основами нового предмету.

Ми домовилися: якщо вона покращить свої оцінки, то отримає собаку, про якого давно мріє. Це такий класичний «підкуп» дітей, який вдало спрацював. Незважаючи на те, що Поліна почала вчитися у польській школі з середини квітня, до кінця червня – у Польщі навчальний рік триває саме до такого терміну, – вона надолужила все й досить добре впоралася з іспитами.

До того ж, донька пішла до шкільного хору, де стала солісткою й співає польскою. Мені ще подобається, що тут до навчального процесу всіляко залучають батьків, якими б зайнятими вони не були. Є навіть певні спортивні дні, коли батьки разом з дитиною мають брати участь у змаганнях, чи свята, до яких також треба бути причетними.

Оскільки Поліна вступила до польської школи у розпал навчального року, вона не складала жодних тестів. Проте наприкінці навчання вчителі проводили оцінювання для школярів, які залишатимуться у Польщі і з вересня планують тут йти до школи. Суть цього оцінювання – зрозуміти рівень володіння польською мовою. Тих, хто належним чином не склав тест, залишають у четвертому класі й вони заново проходитимуть навчальну програму. Тих, хто впорався з тестом, переводять до наступного класу. Поліна увійшла до другої категорії учнів і навіть отримала грамоту за старання.

За навчання доньки у цій загальноосвітній польській школі протягом цих кількох місяців я не сплачувала жодних коштів. До речі, з досвіду моїх знайомих також знаю, що й у деяких приватних школах, навчання в яких недешеве, для українських дітей зробили «поблажки» й протягом цього навчального року приймали безкоштовно. А от з наступного таких умов напевно вже не буде, на жаль.

Звісно,  під час навчання діти можуть покинути навчальний заклад у разі повернення на Батьківщину. Десь половина школярів, з якими Поліна навчалася в одному класі у Польщі, повернулися до України. Ми ж вирішили поки залишатися тут, у безпеці.

Я дала Поліні місяць на відпочинок, вона на це заслужила, й з серпня вона вже почала активно займатися з репетитором з англійської. За збігом обставин, викладачкою виявилася вчителька 155-ї школи Києва, у якій навчалася Поліна. Вдома ми разом дивимося стрічки англійською з титрами, нещодавно донька почала дивитися в оригіналі серіал Stranger Things. Це як аудіювання, все одно щось зберігається на підкірці. Як на мене, це досить важливо, аби лексичний запас постійно «приживався».

ОАЕ

Iva Nerolli
дизайнерка

Непростий час наразі для українців… Багато хто не розуміє сьогодення та майбутнього нашої країни, як жити далі. Я з тих жінок, хто виховує дитину самостійно, я вклала вісім років свого життя у власний дизайнерський проєкт IVA NEROLLI, будувала плани на майбутнє в Україні. Проте 24 лютого все змінилося… Війну ми з донькою зустріли за межами Батьківщини.

Це було вдвічі важко, бо всі рідні люди залишилися там і ми не могли їм нічим допомогти. Перші три тижні було дуже складно психологічно: апатія до всього, постійні сльози. У той момент мене «рятувала» моя донечка, оскільки через свій вік ще не усвідомлювала глобальності проблеми та її наслідків, й була для мене промінцем позитиву. Це й допомогло мені відновитись і знайти в собі сили йти далі. А потім – пошук себе по всій Європі й не тільки. Можливо, я підсвідомо втікала від прийняття того, що це все – реальність.

Довго теплилася надія, що війна ось-ось закінчиться і ми повернемося до колишнього життя. Як завжди, 1 вересня підемо до КМДШ – приватної школи у Києві, де навчалася донька. Я дуже вдячна колективу цього навчального закладу за систему освіти та адаптацію дитини до соціуму. Завдяки цьому Валерії зараз набагато легше пристосовуватися до нових умов.

Моя порада всім батькам, які зіткнулися із проблемою вибору навчального закладу за кордоном: затямте, що перший рік буде найскладнішим. Вимагати високих балів від дитини або платити за дорогу освіту, з якої вона самостійно засвоїть лише 50% – не має жодного сенсу. Якщо тільки ви не братимете репетитора з кожного предмета, а це – ще одна стаття витрат. Тож, у цьому контексті можна розглядати державні школи Європи, особливо в Австрії чи у Швейцарії.

Доньку зарахували до Hartland International School Dubai, де навчання проходить за національною навчальною програмою Англії.

Перед тим, як обрати школу для Валерії, я уявила найближчі п’ять років нашого життя і що ми в результаті отримаємо від її освіти. У нас у пріоритеті – вступ до якісного ВНЗ у Великобританії чи у США, аби там отримати гідну професію з можливістю працевлаштування по всьому світу. Зараз донька має всі шанси без жодних складнощів реалізувати свої мрії, а я їй в в цьому допоможу.

Більшість приватних шкіл мають домовленості з одним чи кількома університетами про автоматичне зарахування туди їхніх випускників. Тож, я розглядала приватні школи, які мають філії у кожній країні, щоб для дитини було нетравматично змінити середовище освіти. Війна навчила нас бути готовими до будь-яких несподіванок. Ми подавали документи до кількох навчальних закладів у Відні та Дубаї. Врешті-решт доньку зарахували до Hartland International School Dubai, де навчання проходить за національною навчальною програмою Англії. За британською системою освіти Валерія пішла до шостого класу, хоча за українською повинна була йти до п’ятого. Справа в тому, що за британською системою подача матеріалу для учнів п’ятого і шостого класів практично однакова.

Ця закордонна школа схожа на київську школу дочки тим, що підхід у навчанні побудованний на пошуках таланту, розвитку творчості й прищепленні повної свободи вибору. Тут вчать дітей навіть шиттю на машинці (сміється)! Обов’язкова умова для вступу – базові знання з іноземної мови. Якщо дитині не вистачає поточного рівня, їй буде запропоновано підтримуючий курс з англійської. І ще одна важлива умова – переклад англійською мовою копії особистої справи з випискою атестата за останній рік. Єдина «поблажка» для громадян України в тому, що до деяких шкіл дитину можуть зарахувати на навчання навіть посеред навчального року або ж навіть без черги на місце.

Кілька днів тому у Відні український бренд жіночого одягу Pure creative project за підтримки Vitalite Estetics та ком’юніті українських жінок, діяльність яких спрямована на підтримку українців, які постраждали від агресії росії, провели у Відні благодійний бранч. На запрошення власниці локації та співорганізатора івента Юлії  Лапигіної приєдналися і героїні INSIDER.UA – Ольга Торнер, Катя Любчик, Христина Колисник та інші гості.

У рамках заходу було представлено капсульну колекцію бренду Pure creative project. Усі кошти від її продажу будуть направлені до громадської організації «Жіночі перспективи», яка надає притулок для жінок та дітей зі східних областей України, зокрема, на їхнє тривале проживання у безпечних районах та психологічну підтримку постраждалим.

Катя Любчик
Валерія Вагоровська, Юлія Золотова, Ольга Торнер
Христина Колисник
Оксана Гуща, Дар'я Гуристримба, Наталя Кулікова
Катя Любчик
Юлія Золотова
Ольга Торнер
Юлія Золотова
Юлія Лапигіна
Оксана Гуща, Наталя Кулікова
Катя Любчик
Оксана Гуща, Юлія Лапигіна

Так, відомий ресторатор Алекс Купер одним із перших підхопив ініціативу. Спочатку він організував у столиці безкоштовний ресторан для літніх людей «Паляниця», який згодом перетворився на мережу з 7 закладів, де щодня з 12:00 до 15:00 годують обідами понад 5000 пенсіонерів. А потім – за допомогою команди, партнерів та волонтерів, – почав готувати кілька тонн їжі щодня для ЗСУ, ТРО та шпиталів.

Телеведучий і суддя шоу «Майстер-шеф» Ектор Хіменес-Браво в перші дні війни опинився в Польщі, куди екстрено повернувся з подорожі Колумбією. У Варшаві ресторатор проводив кулінарні майстер-класи та готувався до благодійної вечері для польських еліт. Але згодом за покликом серця повернувся в Україну, щоб власноруч допомагати команді своїх ресторанів BAO та NĂM, які з перших днів війни приготували вже понад 125 000 обідів для армії, поліції, ТРО та тих, хто цього потребує.

Багато столичних закладів приєдналися до волонтерської ініціативи – щодня готувати на допомогу Україні. Сім’я ресторанів First Line Group («Любимый Дядя», ЖЗЛ, «Італійська Редакція», Eastman та інші) з моменту війни приготувала понад 120 000 обідів для захисників, дитячих лікарень та всіх нужденних. Команди ресторанів Маяк та Fabius щодня готують 8000 порцій їжі для ЗСУ та ТРО. Підтримує вітчизняних бійців й волонтерська кухня The Burger Mexico. Персонал столичних «Привітів» («Тайський Привіт», «Китайський Привіт», «В’єтнамський Привіт», «Японський Привіт») рестораторів Даші та Міші Кацуріних не лише готує по 3500 порцій щодня, а й розвозить гуманітарну допомогу до Ірпеня, Бучі та інших постраждалих від війни населених пунктів. Вони збирають та доставляють продуктові бокси всім, хто звертається до них на гарячу лінію, та роздають безкоштовні обіди (ресторан «Пивна Дума» – вул. Спаська, 5/вул. М. Драгоманова 31Г).

З деякими рестораторами нам вдалося поспілкуватися особисто. Євген Клопотенко, Дмитро Борисов, Анна Козаченко, Руслан Шибаєв, Катя Любчик, Сергій Корецький, Марина Гусак та Єлизавета Глотова розповіли, як організували роботу своїх ресторанів під час війни, що і для кого готують, та звідки беруть кошти на ці благодійні ініціативи.

Крім військовослужбовців, можливості поїсти «як удома» потребують і вимушені переселенці. 

Євген Клопотенко
шеф-кухар, ресторатор
 «100 років тому вперед»/«Інші»

У перший день війни я сів і склав список: як я можу допомогти своїй країні, що я вмію робити найкраще. Таким чином вирішив, що на фронті я навряд чи буду корисним, а ось годувати військових смачними гарячими стравами – легко. З третього дня наш ресторан у Києві «100 років тому вперед» та ще одна наша кухня (dark kitchen) щодня готує 1500 порцій гарячих обідів для Нацгвардії та ТРО.

Налагодивши роботу в Києві, я зрозумів, що крім військовослужбовців, можливості поїсти «як удома» потребують і вимушені переселенці. Ще до війни я мав плани відкрити заклад у Львові. Вже було знайдено приміщення, 25 лютого мав бути підписаний договір оренди. У перші дні війни я зателефонував власнику цього приміщення і він мені сказав: «Ти робиш хороші речі! Давай перший місяць без оренди, а далі подивимося, як буде». Через п’ять днів після цієї розмови ми вже відкрили бістро.

В «Інші» у нас два меню, звичайне та безкоштовне – меню №2 для тих, хто з будь-яких причин не може заплатити. Фактично це таке «меню дня» від шефа – основна страва, салат та кава. Щодня на «меню №2» приходить до 300 людей. Його можна замовити з 10:00 до 13:00 та з 17:00 до 19:00.

З кінця березня «100 років тому вперед» у Києві відкрився для відвідувачів. Ресторан працює щодня з 12:00 до 18:00. Ми продовжуємо готувати для військових.

У Києві ми робимо акцент на допомогу військовим, а у Львові – на допомогу тим, хто її потребує.

В обох ресторанах працюють як наші постійні співробітники – з Києва до Львова переїхало кілька кухарів та офіціантів, – так і переселенці, яким ми дали роботу. Для мене це було важливо – дати роботу тим, хто був змушений залишити власний будинок. У Києві ми робимо акцент на допомогу військовим, а у Львові – на допомогу тим, хто її потребує. Ми не хотіли, щоб люди відчували себе незручно, тому створили для них простір, де вони можуть комфортно поїсти і побути у своїх думках, наче немає війни і вони просто прийшли до ресторану.

У Києві ми не впоралися б без міжнародної ініціативи World Central Kitchen, що забезпечує заклади продуктами. У Львові з провізією часто допомагають місцеві: хтось приносить банку меду, хтось – шматок сала. Місцеві громади дуже активні. Наприклад, Соснівська громада із Рівненської області надала нам велику кількість картоплі.

Крім того, команда мого проєкту надає українцям кулінарну підтримку: рецепти з продуктів, які зараз доступні, та поради щодо приготування страв. Я багато спілкуюся з міжнародними ЗМІ на тему війни, яку розпочала росія. Також розповідаю їм про українську культуру, щоб іноземці вчилися готувати українські страви та популяризували любов до всього українського.

Кошти на всі ці ініціативи, здебільшого, власні. Деяка частина – донати. Ми зараз думаємо не про заробітки, а про те, аби фінансова модель працювала. Якщо все вийде, допомагатимемо далі!

Адреси закладів, що праацюють:
«100 років тому вперед», Київ, вул. Володимирська, 4
«Інші», Львів, Соборна площа, 2А
Як підтримати: допомогти волонтерській ініціативі Євгена Клопотенка можна тут

За підрахунками, один день роботи наших волонтерських кухонь «коштує» щонайменше 5000 доларів.

Дмитро Борисов
ресторатор
засновник і власник мережі «Сім’я ресторанів Дмитра Борисова»

На другий день війни, щойно оговталися від шоку, ми почали думати над тим, що робити з продуктами на складах у закритих ресторанах. Частину з них ми роздали волонтерам. Водночас отримали перші запити на гарячу їжу для військових. Наші працівники, що залишилися у Києві, підтримали цю ідею. Ми спробували відкрити першу волонтерську кухню на базі одного із закладів й першого дня приготували близько 600 порцій. Наразі наші об’єми – 3000-3500 гарячих обідів щодня. А загальна кількість порцій за весь час війни вже перетнула позначку в 100 000!

Наші волонтерські кухні працюють на базі семи ресторанів у різних частинах Києва і це дещо полегшує питання з логістикою. Водночас на «волонтерській зміні» працює 55 людей. Спочатку все було трохи хаотично: працювали як наші співробітники, так і люди, які хотіли допомогти. Хтось із волонтерів чи постачальників привозив продукти, хтось – забирав готові страви. Було не дуже зрозуміло, як це працює, але якимось дивом усе складалося.

Тепер у нас є чітка система: близько 20 реципієнтів нашої допомоги зранку надсилають свої замовлення, а ми їх готуємо та видаємо за чітким таймінгом. Одну частину запитів розвозимо через наш логістичний центр, іншу – волонтери. Наша команда намагається складати меню на тиждень: залежно від того, для кого саме потрібно приготувати обіди. Іноді трапляється так, що на одній кухні ми готуємо одночасно і для військових, і для пацієнток пологового будинку, й потрібно знайти баланс – щоб було і смачно, і поживно, і корисно, і без алергенів.

Наша команда намагається складати меню на тиждень: залежно від того, для кого саме потрібно приготувати обіди.

Наразі гоуємо велику кількість людей. Серед них – військові та підрозділи ТРО, лікарі швидкої допомоги, працівники ДСНС, комунальники та працівники інших критично важливих для міста установ. Також для пацієнтів лікарень, для волонтерських організацій, які надають адресну допомогу людям похилого віку та дітям, й ще багато точкових запитів. Наприклад, на початку війни, коли на вокзалі у Києві були величезні черги людей, які хотіли евакуюватися та чекали годинами, – ми готували обіди і для них.

Меню наших волонтерських кухонь ми намагаємося оновлювати щодня. Наприклад, коли тільки починали працювати і використовували продукцію, що залишилася на ресторанних складах, готували спагетті з тигровими креветками та сендвічі зі стейками тунця. Військові були дуже здивовані. Взагалі саме ЗСУ та ТРО найчастіше просять приготувати або бургери, або шаурму. Таким чином командири мотивують підлеглих після успішного виконання бойового завдання. Іноді партнери привозять делікатесне м’ясо – ми вже готували і плов із бараниною, і гречку з козулею, і рагу з оленини.

На даний момент ми потроху повертаємось до комерційної діяльності: наші заклади на заході країни та у Києві частково повернулися до роботи. Проте ми впевнені, що наші волонтерські кухні працюватимуть щонайменше до перемоги. Тепер це нова реальність, у якій потрібно поєднувати бізнес – основу економіки країни, і волонтерську діяльність – основу перемоги.

Нашій волонтерській ініціативі допомагають з усього світу.

За підрахунками, один день роботи наших волонтерських кухонь «коштує» щонайменше 5000 доларів. Серед витрат – продукти, оплата праці кухарів, паливо, комунальні послуги. Частину продуктів нам привозять волонтери. Частину витрат покривають великі організації типу World Central Kitchen, нещодавно ми стали їхніми партнерами. Також дуже допомагають внески від людей з усього світу: є рахунки на PayPal, є рахунки, на які ми приймаємо різні валюти. Криптовалюту, до речі, також приймаємо!

Нашій волонтерській ініціативі допомагають з усього світу. Наприклад, у Німеччині українська діаспора проводила дитячі благодійні заходи, а в Техасі робили дуже круту благодійну вечерю за українським меню – кошти з усіх цих ініціатив пішли на допомогу нашим волонтерським кухням.

Адреси закладів, що праацюють:
Служба доставки Gastrofamily delivery працює у Києві та Житомирі
Oxota NA Ovets, Київ, вул. Воздвиженська, 10Б
Philadelphia roll&bowl, Київ: Княжий Затон, 9 / вул. Шота Руставелі, 10
Mushlya, Київ, Оболонський проспект, 26 / Івано-Франківськ,  вул. Мельничука, 16Б
БПШ, Київ: вул. Антоновича, 48 / Вокзальна площа, 1
Білий Налив, Київ: Оболонський проспект, 26 / Поштова площа (праворуч від Фунікулера)
Хмельницький: вул. Проскурівська, 44
Тернопіль: вул. Валова, 3
Вінниця: вул. Пирогова, 9Б
Чернівці: вул. Ольги Кобилянської, 12
Івано-Франківськ: вул. Незалежності, 7
Запоріжжя: проспект Соборності, 212
 Дніпро: вул. Барикадна, 7
Павлоград: вул. Шевченка, 67
Як підтримати: допомогти «Кухонним військам» Дмитра Борисова можна тут 

Наша команда з 25 лютого до 16 березня працювала безкоштовно. Кожен із співробітників розумів, що це волонтерська діяльність.

Анна Козаченко
рестораторка
Milk Bar/Dogs&Tails/Good Girl

Ще до того, як розпочалася війна, я навіть не розглядала варіант виїхати з Києва чи країни. Це було виключено! Щоб налагодити всі робочі процеси, потрібно бути на місці, команда дуже потребує підтримки. У нас працює 320 людей і на мені, як на власниці та керівниці бізнесу, лежить велика відповідальність. Ресторанний бізнес для мене – не бізнес, а все життя.

24 лютого я та кілька членів команди вивозили продукти з Milk Bar у ЦУМі, бо ЦУМ мали знеструмити та законсервувати того ж дня. Отже, у нас було кілька годин на все, сотні кілограмів продуктів, напівфабрикатів та готової продукції! Ми ледве впоралися, однак багато продовольства довелося викинути. Вже наступного дня ми зрозуміли, що треба щось робити з «врятованим» провіантом. 25 лютого ми почали віддавати всю готову продукцію, яка у нас була. Спочатку до нас звернулася наша колишня менеджерка та попросила передати їжу для підрозділу «КОРД». Того ж дня зателефонували знайомі лікарі з проханням постачання їжі.

У перший тиждень у Києві продовольча ситуація була досить складною: працювало кілька магазинів, були величезні черги, все змітали з полиць, було складно щось купити. У той час ми просто виходили на вулицю і роздавали людям десерти, літнім людям – сирники, тим, хто ховався у бомбосховищі на Кловській – супи, хліб, комбучу з Good Girl, нагодували і сусідів, які завжди писали на нас скарги… Також всіх, хто заходив у Milk Bar на вулиці Шота Руставелі, ми безкоштовно пригощали кавою та десертами.

Так з 25 лютого і стартувала наша волонтерська діяльність. Спочатку ми роздали все, що мали. Потім почали готувати з продуктів, що залишилися, а їх було чимало і вистачило на два тижні. Згодом наші постачальники та всі небайдужі стали привозити безкоштовний провіант і ми продовжили готувати щодня .

Нагодували і сусідів, які завжди писали на нас скарги…

Оскільки всі інші наші заклади зачинені, волонтерську діяльність ми сконцентрували у Milk Bar на Шота Руставелі. Одна з основних причин – кухня цього закладу розташована у підвалі, там дуже товсті стіни, це надійне бомбосховище!

Ми закликали всіх співробітників, які залишилися у Києві та були готові виходити на роботу, враховуючи небезпеку, приєднуватися до нашої волонтерської діяльності. Переважно це були хлопці та дівчата, що живуть на Правому березі столиці, ближче до центру, які могли приходити на роботу пішки. Інших ми намагалися возити. У перші дні роботи до нашого закладу заходила молодь та пропонувала допомогу. Тож наша команда поповнилася волонтерами, а потім до неї приєдналися ще друзі та рідні наших працівників і навіть наші орендодавці. Кожен хотів бути корисним!

Тепер щодня готуємо від 350 до 500 обідів. Їх ми відправляємо до окремого загону спеціального призначення «Омега», Олександрівської лікарні, співробітників київської телевежі, яка постраждала від вибухів. Також допомагаємо людям похилого віку, контакти яких нам надсилають у соцмережах, підрозділам ТРО на КПП «Бориспільська» та перевіреним волонтерам, які надають адресну допомогу по Києву.

З 16 березня ми нарешті почали функціонувати як ресторан, продовжуючи волонтерську діяльність. Щотижня ми готуємо «добру страву», нову позицію в меню – кожен, хто не може її собі дозволити, може замовити безкоштовно. Наприклад, цього тижня це сирники. Треба просто прийти і сказати: «Чи можна мені «добру страву»?» І ми почастуємо вас безкоштовно. Вже багато людей скористалося такою пропозицією.

Щотижня ми готуємо «добру страву», нову позицію в меню – кожен, хто не може її собі дозволити, може замовити безкоштовно.

Вся наша команда, яка працювала з 25 лютого до 16 березня, працювала безкоштовно. Кожен із співробітників розумів, що це волонтерська діяльність. За цей час нам не виставляли рахунки за комунальні послуги та оренду, у нас у запасі були упаковки та витратні матеріали. Але з 16 березня ми відкрилися як бізнес і у нас уже не залишилося фінансових ресурсів, аби продовжувати працювати безкоштовно, та й людям треба виплачувати зарплату. Через три дні після відкриття нам уже виставили усі рахунки.

Зараз ми працюємо і все, що заробляємо, витрачаємо на зарплати – платимо однаково і тим, хто працює на волонтерській кухні, і тим, хто забезпечує стандартну роботу закладу. А також комунальні послуги, оренду, упаковку, господарські товари. Продукти для волонтерської діяльності поки що продовжуємо отримувати безкоштовно, але знаходити їх дедалі все важче. Продукти для роботи купуємо у постачальників, які зараз працюють, але переважно у «МЕТРО». Якщо більше не буде можливості забезпечувати нашу волонтерську діяльність безкоштовними продуктами, купуватимемо їх за власні кошти. Гості Milk Bar нас дуже підтримують і за можливості роблять пожертвування на нашому сайті. Поки що ми зібрали невелику суму, але навіть маленька допомога – велика!

Адреси закладів, що праацюють:
Milk bar, Київ, вул. Шота Руставелі, 16
Як підтримати: допомогти волонтерській ініціативі Анни Козаченко можна тут 

Наразі ми готуємо для різних верств населення до 1000 порцій на день.

Руслан Шибаєв
ресторатор
BEEF/WHITE bar

У перші дні війни я був відсутній у Києві, бо вивозив своїх дітей на захід України. Коли вони були у безпеці, я повернувся. На другий день військових дій в одному з ресторанних чатів прочитав, що потрібна допомога бійцям ТРО та ЗСУ з приготуванням їжі. Я одразу зателефонував менеджеру свого закладу Дімі Олейникову, який переїхав жити до ресторану.

25 лютого вони з охоронцем самостійно приготували 50 порцій супу Том Ям та другу страву з продуктів, що залишалися у запасі. Потім у ресторан прийшов шеф-кухар зі своєю родиною – дитиною, дружиною та собакою, – пізніше приєдналися й інші кухарі, процес налагодився ще краще. Волонтери почали привозити продукти й кількість приготовлених порцій зросла до 700 на день.

Частина співробітників залишилася у Києві, також на кухні допомагали волонтери, тож із робочими кадрами все вирішилося швидко і само собою. Люди відчули єднання, всі були готові допомагати та працювати на повну міць. Зараз ми готуємо для різних верств населення до 1000 порцій на день.

Фінансових коштів для цієї ініціативи ми не отримуємо, отримуємо лише продукти. Саме тому з 14 березня ми вирішили запустити ресторан, оскільки потрібно було сплачувати за комунальні послуги та видавати зарплати команді.

Адреси закладів, що праацюють:
BEEF, Київ, вул. Шота Руставелі, 11
Як підтримати: Реквізити: PayPal: o.khodos23@gmail.com / ПриватБанк: 5363542013136446

Нещодавно з’явилася можливість допомагати жителям звільнених міст і ми максимально долучилися.

Марина Гусак та Єлизавета Глотова
рестораторки
Namelaka

В перший день війни нам з командою було дуже страшно. Ми не розуміли, що буде далі, були розгублені та налякані. Наступного дня ухвалили рішення, що можемо допомагати фінансово та продуктами. Відкрили наші склади для волонтерів та відвантажили всю сировину. Згодом зрозуміли, що ми готові робити більше, адже є потужності, які можуть працювати на благо України. У Києві залишилися члени команди ресторану, які, не роздумуючи, приїхали. Поступово до них приєднувалися волонтери – люди, у яких велике серце та бажання допомагати. Ось так розпочалася робота нашої військової кухні.

Все організовувалося дуже стихійно. Штаб із початку війни працював без вихідних, крім комендантських днів. Всі настільки самовіддано працювали – команда штабу, постачальники, колеги з інших ресторанів, друзі нашого бізнесу, сусіди та гості Namelaka, – що знайти п’ять тонн картоплі або цілу машину курки можна було за кілька годин. Згодом сформувалися окремі підрозділи, чіткий графік роботи, план логістики та налагодилася комунікація з людьми, які потребують допомоги. Штаб почав працювати злагоджено, як єдиний організм.

Ми готуємо для ЗСУ, ТРО, лікарень, бомбосховищ та волонтерських центрів. Нещодавно з’явилася можливість допомагати жителям звільнених міст і ми максимально долучилися до цього напрямку. Видаємо близько 1000 порцій на день, кожна з яких доставляється безпосередньо у потрібні точки.

У перші тижні війни нашій команді вдавалося безкоштовно отримувати у значній кількості продукти та упаковку від наших постачальників та друзів. Кожен українець став маленьким воїном. Але всі резерви рано чи пізно закінчуються. Згодом ми почали отримувати фінансову допомогу від фондів People in Need та Boosty Fund, а також небайдужих українців.

На функціонування нашого штабу ми витрачаємо близько 80 000 гривень на день, більша частина яких йде на закупівлю продуктів, упаковки та на заробітну плату всім тим, хто працює. Інші кошти перекривають витрати на логістику та комунальні послуги. З 15 березня основну фінансову підтримку одержуємо від неймовірного міжнародного фонду World Central Kitchen.

---

Адреси закладів, що праацюють:
на сьогодні Namelaka працює у якості воєнної кухні, але незабаром планується її відкриття (слідкуйте за соцмережою закладу)  
Як підтримати: волонтерській ініціативі Марини Гусак та Єлизаветі Глотової допомагають вищеперераховані фонди 

Наша команда готує їжу для мешканців Бучі, Ірпеня, Ворзеля, Іванкова…

Катя Любчик
бізнесвумен, рестораторка
Kritikos/«Італійська Редакція»/Eastman

24 лютого я і кілька людей з команди носилися Києвом, намагаючись хоч якось забезпечити безпеку бізнесу. Потрібно було переконатися, що офіси закриті та всі цінні документи, гроші, речі сховані. Також потрібно було за можливості захистити вітрини, прибрати товар із полиць. Я розуміла, що саме наявність запасів надалі дасть можливість рестарту бізнесу. Звичайно, ресторан був одним із пунктів обов’язкового контролю.

На другий день війни я побачила повідомлення в Instagram про те, що у лікарів з військового госпіталю, куди прибуває багато поранених, закінчилися продукти харчування. На той час ситуація була максимально напружена, магазини працювали з перебоями. Я одразу зрозуміла, що можу бути їм корисною, передавши продукти з ресторану. Чоловік мене цілком підтримав, рішення було ухвалено за кілька хвилин. Але реалізувати процес ми змогли лише за кілька днів.

Під час війни найпростіша дія ускладнюється та розтягується у часі.

Для мене взагалі стало відкриттям, що під час війни найпростіша дія ускладнюється та розтягується у часі. Наприклад, щоб передати ключі від ресторану, нам знадобилися зусилля чотирьох людей та два дні! Ключі від сигналізації були в одному кінці міста, від ресторану – в іншому. Люди також були хто де. Зібрати всі складові разом було ще тим квестом.

Першу доставку продуктів для лікарів організував чоловік – переважно це були крупи, курка, цибуля, морква та дуже багато яблук. Потім з пропозицією про допомогу мені написала засновниця Kukushka Project for kids Ілона Родзіна, яка згодом активно включилася до волонтерської роботи. В Ілони вже були організовані машини для перевезень людей та продуктів, а також налагоджені гуманітарні канали з доставки провізії. Загалом, саме вона і взяла на себе основну організаційну роботу як по доставці продуктів, так і по розвезенню їжі в критичні точки.

У перші дні війни, коли тривало жорстке бомбардування Києва та його передмістя, частина наших співробітників – кухар Костя та офіціантка Галя, – стали приїжджати до ресторану та готувати для тих, хто цього потребує. З транспортом та пересуванням були складності, тому вони залишалися ночувати просто у ресторані. Через кілька тижнів кількість кухарів і людей почала збільшуватися, процес повністю налагодився.

Спочатку ми роздавали продукти у найближчі медичні заклади – військовому шпиталю та Олександрівський лікарні. Потім допомагали продуктами ТРО, ЗСУ та пенсіонерам. Зараз у Києві відносно спокійно, тому більшої допомоги потребують ті, хто перебуває у передмісті. Наша команда готує їжу для мешканців Бучі, Ірпеня, Ворзеля, Іванкова… Думаю, найближчим часом основний акцент нашої продовольчої підтримки буде спрямований саме на ці території. Там сильно постраждали люди, декотрі з них не мають ані води, ані електроенергії, у них просто фізично немає можливості приготувати їжу.

Процес логістики – кого, де і в якому об’ємі годувати – налаштовують волонтери. У нашому випадку це благодійний фонд «Твоя Опора», саме до них звертаються люди за допомогою. Наше завдання – смачно і багато приготувати, а також вчасно видати необхідну кількість порцій. Обсяги щодня різні: від 200 до 500 порцій, іноді 1000. Треба розуміти, що наш ресторан не дуже великий й наразі працює на максимумі своїх можливостей.

Щодо фінансової частини цього питання. Спочатку це були ресторанні запаси продуктів, а також наші особисті гроші – чоловік закупив фуру продуктів для першої заготівлі. Коли до нас підключилася Ілона Родзіна зі своєю командою, вони централізовано передавали нам продовольство.

  ___________________________________________

Ілона Родзіна: «Ми також нагодували обідами всіх в’язнів нацистських таборів – це старенькі бабусі та дідусі, які народилися чи працювали у концтаборах. Одна з них Марія Пилипівна – вона народилася у концтаборі, а її сестра, не з власної волі, була там доноркою крові».

    ___________________________________________

Оплата комунальних платежів та оренди, напевно, залишаться на нас, але з цим розберемося якось після війни. Сподіваюся, що для закладів, які готували в цей час, у цих питаннях будуть якісь послаблення. Команда ресторану з перших днів війни працювала безкоштовно. Коли ж ситуація у Києві стабілізувалася, ми практично відразу відкрили ресторан для відвідувачів і тепер весь прибуток розподіляємо на зарплати працівникам.

Таких людей я не відпущу зі своєї команди і намагатимуся максимально їм віддячити

Про довоєнні зарплати поки що, зрозуміло, не йдеться… Я впевнена, що після закінчення війни ті люди, які проявили себе і не побоялися вийти на роботу, можуть написати в резюме «стресостійкість у кризових ситуаціях» (сміється)! Таких людей я не відпущу зі своєї команди і намагатимуся максимально їм віддячити, зокрема фінансово.

Адреси закладів, що праацюють:
Kritikos, Київ, бул. Л. Українки 30В
Як підтримати: Реквізити: 5218 5722 2190 8507 (Родзина Илона)

Ніхто не давав вказівок «зверху», співробітники організувалися за покликом душі.

Сергій Корецький
засновник й СЕО
Idealist Coffee Co

Ми почали готувати на третій день війни у нашому закладі Idealist Coffee на вулиці Ярославів Вал, 15. Ніхто не давав вказівок «зверху», співробітники організувалися за покликом душі. Це був з десяток людей, серед яких кухарі, керуючі, офіціанти та баристи. Всі ті, для кого це було важливо і хто не міг стояти осторонь.

Спочатку готували з тих продуктів, які залишилися у закладі на момент початку війни. Їх було досить багато, тому що у мирний час у Idealist Coffee на Ярославовому Валу було повноцінне виробництво «to go» продукції для всієї мережі наших кафе та велика кухня. Пізніше почали закуповувати сировину за свій рахунок та долучилися до ініціативи «Київ Волонтерський», яка наразі допомагає всім необхідним для нашої роботи: сировиною, упаковкою, забезпечує логістикою та допомагає з координуванням. Режим роботи працівники організували самостійно. Донедавна команда ночувала у закладі, оскільки пересування містом було ускладнене. Сьогодні наші волонтери працюють за графіком з 8:00 до 19:00.

Наші працівники готують для ЗСУ, ТРО, лікарів, людей похилого віку та городян, які опинилися у важких життєвих умовах. У середньому раніше це було 1500-2000 порцій на день, тепер, зі спадом напруги в місті, кількість порцій трохи зменшилася. Наразі усі запити на приготування та доставку їжі ми опрацьовуємо централізовано. Частину – віддаємо волонтерам, які працюють із конкретними запитами від конкретних структур та звертаються до нас за допомогою, частину – опрацьовує «Київ Волонтерський» та доставляє самостійно.

Ми не ведемо точний підрахунок вкладених у цю ініціативу коштів, на це не вистачає часу. Окрім продуктів на залишках, ми додатково внесли приблизно 160 000 гривень особистих фінансів із початку війни в Україні. Частину цих коштів було передано ініціативі «Київ Волонтерський» задля забезпечення потреб у сировині та упаковці для нас та інших партнерів, частину – витратили на самостійну закупівлю продуктів та упаковки.

Ми не ведемо точний підрахунок вкладених у цю ініціативу коштів, на це не вистачає часу.

Нещодавно розпочали збір пожертвувань та очікуємо на допомогу міжнародних фондів, які підтримують українські волонтерські ресторани. Всі наші працівники працюють виключно на волонтерській основі, але ми робимо все можливе, щоб віддячити їм за роботу, і плануємо зробити це найближчим часом.

Наше виробництво – завод з обсмажування кави, – розташоване в Гостомелі, в Київській області. Там донедавна велися активні бойові дії і ми не мали ані доступу до сировини, ані можливості відновити роботу. Тому поки що більшість наших закладів вимушено закрита. Щойно ми потроху відновимо роботу, зможемо фінансово підтримати наших працівників та волонтерів.

Адреси закладів, що праацюють:
Idealist Coffee Co, Київ, вул. Антоновича, 44 (ЖК Чикаго) / вул. Ярославів Вал, 15
Як підтримати: допомогти волонтерській ініціативі Сергія Корецького можна тут

Український Vogue представив новий номер, яким відкрив нову еру в історії видання: оновилися концепція, формат та дизайн, а головною темою стала природна краса людського тіла. На презентації у галереї Forsa Art першими новий випуск оцінили Катя Сільченко, Катя Любчик, Наталя Бондарчук, Крістіна Бобкова та багато інших гостей, а презентували новий номер бьюті-директорка Олена Пономаренко та фешн-директор Веня Брикалін.

В першому номері 2022 багато нововведень: тепер зйомки моди і фотопортфоліо, лонгріди і спецпроєкти об’єднані головною темою, що робить Vogue UA схожим на альманах. Зміниться і кількість випусків – шість номерів на рік. Новини та скороминущі тренди відображатимуться у діджитал-версії, а друкована версія – для довгого вдумливого читання та неспішного перегляду.

«Цей тихий переворот — лише перший крок на шляху до 10-річного ювілею українського Vogue, який ми відсвяткуємо рівно через рік», — коментує головний редактор видання Пилип Власов.

Крістіна Бобкова
Олена Пономаренко, Веня Брикалін
Лідія Гунько
Наталя Бондарчук, Маруся Коваль
Катя Сільченко
Ксенія Шагова
Володимир Нечипорук
Веня Брикалін
Юлія Хромцова, Ксюша Виноградова
Веня Брикалін, Мар'яна Шевчук
Катерина Любчик, Поліна Неня
Олена Пономаренко, Веня Брикалін
Наталя Бондарчук
Віолетта Федорова
Мар'яна Шевчук
Аліса Нананова
Світлана Рощук
Юлія Хромцова
Катя Сільченко
Поліна Неня
Веня Брикалін, Марьяна Шевчук
Алексій Прищепа
Ірина Адоніна
Вадік Костандян
Олена Фабровська, Олена Дружиніна, Ірина Явдошко
Артем Далакян
Ксенія Путиліна

Фото: Юрий Яцкулич

Ювілейний, 50-й сезон Ukrainian Fashion Week у розпалі. Одним із найяскравіших шоу другого дня став показ бренда GASANOVA. Світська явка була на висоті: у першому ряду були помічені Надя Дорофєєва, Ірина Горова, Міша Романова, Злата Огневич, Lida Lee, NiNO, Анна Неплях, Володимир та Христина Остапчуки й Діана Глостер, а на подіумі – Катя Любчик та Олена Османова.

У колекції Pre-Fall’22 дизайнерка Ельвіра Гасанова переосмислює епоху 1920-х років – одну з найяскравіших та мінливих і в історії, і в моді. Характерні елементи того часу вона поєднала із сучасними силуетами та матеріалами. Костюм із льону, укорочені жакети та міні-спідниці з бахромою, напівпрозорі блузи та сукні з сітки, акцентні вирізи та підкреслена талія – нова колекція вдало поєднує протилежні грані 1920-х та 2020-х. Але, на відміну від минулого століття, сьогодні не потрібно шукати приводу для яскравого вбрання.

Також на подіумі можна було побачити витончені, але при цьому строгі брючні костюми з блискучими вишивками, камінням та ефектні сукні. Щодо колірної гами, у колекції переважають відтінки шоколаду та троянди з полуницею.

Ірина Горова
Міша Романова
Lida Lee
NiNO
Злата Огнєвич
Христина та Володимир Остапчуки
Анна Неплях
Діана Глостер
Тіна Сізонова
Олена Харечко
Володимир Нечипорук
Марія Орлова
Григорій Решетник з дружіною, Злата Огнєвич
Анна Тільняк
Вікторія Козлова
В'ячеслав та Ірина Дюденки, Lida Lee
Аліна Арлі, Тетяна Деменкова
Ольга Дьякова
Юлія Єрмолаєва
Анна Піскунова
Юліанна Ходаковська
Аліна Лепська
Злата Огнєвич, Ельвіра Гасанова
Ельвіра Гасанова
Поліна Веллер
Тетяна Карікова
Ладік Костандян

Фото: Олег Батрак

Ірина Горова
СЕО і співзасновниця MOZGI Group, продюсерка

Я просто обожнюю прикрашати будинок натуральним декором – це те, без чого я не уявляю собі новорічні свята! Найчастіше мій будинок прикрашений хвоєю – її запах і сам зовнішній вигляд відразу створює потрібне відчуття Нового року, що наближається.

Я полюбляю поєднання зеленого та червоних кольорів, воно ідеально пасує до інтер’єру мого будинку і найчастіше наш новорічний декор виконаний саме у цій колірній гамі.

Майже всі прикраси – у середній ціновій політиці. Найголовніший атрибут, звичайно ж, ялинка, яку було куплено ще років десять тому. Щорічно вона видозмінюється за допомогою іграшок та гірлянд. З декором мені допомагають професіонали, цей рік також не став винятком! (сміється)

Серед моїх давніх сімейних традицій – поїдання мандаринок та вручення подарунків під ялинкою. А нещодавно, з появою власного будинку, з’явилася й нова традиція – зустрічати Новий рік безпосередньо там. Ми з дітьми запрошуємо всіх друзів у гості, запалюємо камін, п’ємо шампанське, готуємо їжу на мангалі, запускаємо салют – отак зустрічаємо свята!

Jamala
співачка, народна артистка України

У готелях і ресторанних закладах я часто бачу неймовірний новорічний декор, створений професіоналами. Має дуже крутий вигляд! Але власний дім ми прикрашаємо самі. Мені здається, що сімейна ялинка має бути не стільки красивою на вигляд, скільки затишною. Адже вона – це те, з чого ми складаємося!

Минулого року у нас була штучна ялинка, а цього – захотілося прикрасити живу. Декором може бути все, що завгодно: і дитячі іграшки, і мої ювелірні та декоративні прикраси, і музичні диски та касети. Так, ми вішаємо і спеціально призначені для ялинки іграшки (сміється), але зазвичай вона виглядає як збірний образ всього нашого будинку, в якому є місце і дітям, і творчості, і турботі про себе.

Цього року під час гастролей я придбала іграшки, які чомусь нагадали мені прикраси з дитинства, а ще вони є частиною освітньої складової для моїх синів. Тут і машинки, і собачки, білочки та тигри.

Вже за традицією на ялинці завжди можна побачити декор, пов’язаний з музикою, дітьми, і, звичайно ж, з кримськотатарськими традиціями — це прикраси у вигляді огірків або зірок з місяцем. До того ж мені дуже імпонує ялинковий декор у золотих відтінках — у цьому теж проявляється моє коріння. Найособливіша іграшка нашої цьогорічної ялинки — у формі інжиру. Нагадує мені про рідний дім.

Наша головна сімейна традиція – самостійно прикрашати ялинку. Зазвичай вона у нас має вигляд ніби не до кінця вбраної, але 31 грудня ми це виправляємо (сміється), купуючи додатковий декор. Цього року на допомогу нам із чоловіком вперше прийшли сини — 3-річний Емір та півторарічний Селім. Старший син, щоправда, по ходу розбив дві іграшки, але загалом усі залишилися дуже задоволені процесом! Головне, що в такі передноворічні дні, сповнені магією, ми були всі разом у нашому домі.

Влад та Ліліана Ями
хореограф
блогерка

Влад: Я вважаю за потрібне завжди і у всіх питаннях, що стосуються новорічного декору, звертатися виключно до професіоналів. Так надійніше, так спокійніше і красивіше. Так збіглося, що профі в цій справі виявилася моя дружина Ліліана! (сміється)

Ліліана: Це дуже приємно! Відразу скажу, що я ніколи і ніде не вчилася професійному декору, але внутрішнє відчуття краси завжди мені допомагає в цій справі. Найзначнішими іграшками на нашій новорічній ялинці – золоте яйце та космонавт. В яйце ми кладемо записки з цілями на наступний рік, віднедавна це і стало нашою новорічною традицією. А іграшка-космонавт дуже близька нам із сином, оскільки вечорами ми обожнюємо дивитися на зоряне небо.

Влад: Ще ти забула про кульки, які ми разом із сином та батьками розписували на ВДНГ два роки тому. Всі вони – іменні, бо на кожній з кульок кожен із нас залишив свої ініціали. Такі іграшки ще дуже багато років у майбутньому прикрашатимуть нашу ялинку! Я вважаю, що найзворушливіша наша новорічна традиція належить синові Леону. Останні кілька років ми пишемо від нього листа Діду Морозу – точніше він диктує, а я пишу. У цьому листі Леон постійно представляється, розповідає про свої успіхи в році, що минає, і про свої нові цілі на рік прийдешній. А в кінці – ненароком просить подарунок! (сміється)

Далі лист відправляється до морозильної камери, з якої Дід Мороз вночі його забирає і після того, як прочитає, доставляє Леону сюрприз прямо під ялинку, у новорічну ніч. Минулий Новий рік ми зустрічали на дачі й так сталося, що Дід Мороз навіть не встиг замісти за собою сліди. Як результат – на снігу залишилися відбитки від його взуття й відчинені двері до дому. У той момент з Леоном сталася справжня казка!

Ліліана: Ще одна наша новорічна традиція – прикрашати ялинку і будинок всією родиною. І, звичайно, 31 грудня всім разом готувати якусь новорічну страву і сидіти допізна перед телевізором за переглядом новорічних фільмів та передач. Звичайно, не обходиться й без значних спогадів минулого року і обговорення цілей на прийдешній!

Катя Любчик
бізнесвумен, рестораторка

Моя робота – це мій другий дім, і тут я проводжу досить багато свого часу, тому вирішила відкрити вам дверцята до новорічної ідилії свого шоуруму Zielinski & Rozen на вул. Богомольця 7/14.

До декору нашого простору ми залучили зірку мерча Сашу Колесника. Знаючи, що я довіряю наш офіс профі, я не надто вникала у деталі.

Єдине, на самому початку проговорила, яке відчуття хочу отримати від вітрини та новорічного декору – відчуття передноворічного ранку в дитинстві, коли ти прокидаєшся і біжиш спочатку до ялинки з цукерками та мандаринами, а потім, сидячи під ковдрою, уплітаєш ці солодощі під перегляд новорічних мультиків. Саме такий настрій Сашкові й вдалося надати нашому шоуруму. Результатом я дуже задоволена!

Найзнаковіша річ у моєму домашньому новорічному декорі – це маленька фігурка хлопчика, яку я купила, будучи вагітною старшим сином, тоді я вже знала, що це буде хлопчик. Я купила іграшку на честь того, що відзначаю Новий рік не сама, а у компанії з малюком. Через кілька років ця традиція була продовжена, і коли народився другий син, чоловік теж придбав фігурку хлопчика, щоправда, у компанії дівчинки (сміється). Не знаю, що це за такі натяки, але тепер у мене є три улюблених фігурки!

А ще я маю новорічні іграшки, які дісталися мені від бабусі – це іграшки за мотивами казки «Ріпка». Їх я нікому не довіряю: сама вішаю і сама знімаю з ялинки.

У нашій родині є дві чудові новорічні традиції. По-перше, ми завжди на Новий рік відлітаємо з України. Винятком став рік пандемії, який ще більше зміцнив мене у традиції від’їджати на свято. Саме тому, що ми їдемо на Новий Рік за кордон, а там не прийнято святкувати це свято так яскраво, як це роблять у нас, у нас зародилася друга традиція – День Святого Миколая став для нашої сім’ї другим Новим роком! Саме цього дня мої діти отримують подарунки під ялинку, а у своєму ресторані Kritikos я влаштовую велике дитяче свято.

Олена Бурба
дизайнерка

Я завжди сама прикрашаю будинок, бо люблю максимально домашню новорічну атмосферу.

Цього року, наприклад, я самостійно зробила новорічний вінок, який тепер тішить нас за обіднім столом.

Також прикрасила наше гніздечко новорічними статуетками, які купую завжди у різних місцях. Круглу кулю з Сантою всередині разом зі старшим сином ми нещодавно придбали в Парижі, а ось інші фігурки, які тепер прикрашають кухню, я купила у Києві, у магазині неподалік від дому.

Я завжди святкую Новий рік у родинному колі. На мій погляд, це свято дуже сімейне. Ми запалюємо бенгальські вогні, запускаємо хлопавки, веселимося, а вранці знаходимо подарунки під ялинкою. Діти у захваті, а я щаслива спостерігати за їхніми щирими емоціями та радістю!

Diana Gloster
інфлюенсерка, співачка

Ще минулого року я прийняла рішення, що збиратиму ялинкові іграшки лише у певних відтінках, а саме: білому, холодному рожевому, срібному та напівпрозорих тонах. Тепер щороку замість того, щоб купувати нові іграшки у великих кількостях, я просто вибираю та шукаю якісь особливі у потрібних мені тонах. Цього року я докупила ще кілька, серед них є тематичні – нотка та мікрофон.

Оскільки ялинка є для мене важливим символом року, я вигадала таку фішку, яку ніколи раніше не використовувала. За допомогою маленьких прищіпок повісила на неї фотографії з Ванею (ред. – бойфренд Діани). Таким чином, вона стала ще більш затишною та святковою.

І, звісно, ​​найголовніше – це вогні. Весь декор я вигадувала сама, оскільки вважаю, що до професіоналів варто звертатися за наявності величезного будинку, триметрової ялинки і тоді, коли впоратися самотужки просто неможливо. Але коли це домашня невеличка ялинка то, щоб перейнятися цією новорічною святковою атмосферою, мені подобається ритуал самостійного підбору прикрас. Ми разом з Ванею вбирали її, запалювали вогники. Загалом, це все для мене – магія, втілювати яку я б нізащо не передала професіоналам чи будь-кому ще!

У мене дві найдорожчі ялинкові іграшки. Перша – це куля зі снігом, якій вже понад шість років. Я придбала її під час навчання в Лондоні, для мене вона – витвір мистецтва. По-перше, ця куля пережила, напевно, шість – вісім переїздів й залишилася непошеодженою. По-друге, вона музична, таких куль я більше ніде й ніколи не бачила. Це унікальна річ ручної роботи, яку напередодні новорічних свят я щороку виставляю у квартирі на найпомітніше місце.

Друга найдорожча річ – це німецька гірлянда, яку я замовила два роки тому, цього року вона знову на ялинці. Вона світиться просто неймовірними вогниками, саме коли дивишся наживо, фото не передає всієї краси – так яскраво і так «дорого» вона сяє! Я розумію, що такий новий, свідомий підхід до новорічного декору був моїм найкращим рішенням. Тепер я вважаю, що краще менше прикрас, але всі вони – найкращої якості та особливі!

З раннього дитинства так повелося, що ялинку ми прикрашаємо разом із сім’єю. Коли я стала дорослою, я все одно не припиняю приїжджати до мами додому, де вона живе з сестрами, і ми разом наряджаємо ялинку. Є в нашій сім’ї ще одна традиція: ми ласуємо мамині млинці, так склалося, що це наша новорічна насолода. Я дуже люблю цей процес! Поки ми вбираємо ялинку, ми спілкуємося, сміємося, дуркуємо.

У моєї мами якраз традиція щороку робити ялинку тематичною. Вона завжди вибирає колір ялинки і змінює його щороку, завжди визначає стилістичне спрямування. У цьому сенсі вона має більш серйозний підхід. Також, звичайно, наша новорічна традиція – святкувати всім разом, опівночі. Ми просто любимо обійматися, дарувати одне одному подарунки, розповідати про найважливіше за минулий рік, ділимося мріями на прийдешній.

Ірина Федишин
співачка

Акцентна деталь у моєму новорічному декорі, безумовно – ялинка! Вона і є найдорожчим елементом декору (сміється). Минулого року ми купили нову штучну ялинку, в якій переважають ніжні відтінки зеленого, та оновили новорічні прикраси.

Серед обов’язкових елементів декору – вінок, який ми вішаємо на вхідні двері, та новорічна ікебана, яка прикрашає стіл.

Сини Юрчик та Олежик щороку відповідають за те, щоб у нашому домі завжди було яскраво у прямому сенсі слова, й прикрашають його гірляндами. Також всі разом ми створюємо сніжинки на віконному склі за допомогою спеціальних трафаретів і розвішуємо всюди вдма різдвяні дзвіночки. Моя сім’я завжди самостійно вибирає декор, у нас немає жодних помічників, оскільки для всіх нас це приємний клопіт.

Серед наших новорічних традицій, звичайно ж, прикрашання ялинки всією родиною та встановлення дідуха (ред. – сніп жита) на Різдво. Особисто для мене Новий рік – це завжди веселощі, вечірки, робота на сцені, шампанське, олів’є, бенгальські вогні. А Різдво – глибше свято, під час якого ми завжди збираємося всією сім’єю за великим столом, колядуємо та спілкуємося.

На території заводу «Арсенал», серед коворкінгів та ресторанів відкрився перший магазин – новий парфумерний шоурум Zielinski & Rozen. Привітати власницю бренда в Україні Катю Любчик прийшли численні світські друзі та шанувальники марки – Фаїна Тедеєва, Олена Рева, Лілія Пустовіт, Марина Полканова, Ольга Джарти, Ірина Данилевська, Валерія Гузема та багато інших. Частувалися органічним вином від Frank Wines, спілкувалися, обирали новорічні подарунки, а кульмінацією колоритного вечора став виступ співачки Даші Суворової.

Крім популярної у столичної публіки продукції бренда, у просторі розташувався корнер студії квітів Pollen buro – ідеальна підмога для тих, хто прийде сюди за подарунком для близьких. А в очікуванні покупки тут можна замовити смачну каву. Атмосфера нового шоуруму підкорює затишком і ніби переносить на вулицю старого Яффо в Ізраїлі, в одну з багатьох парфумерних крамничок ідеолога бренда Ереза Розена. Вхід до магазину – з вулиці території заводу «Арсенал» або з головного паркінгу.

Олена Рева
марина Полканова
Лілія Пустовіт, Катя Любчик
Валерія Гузема
Фаїна Тедеєва
Катя Любчик, Даша Суворова
Олександр Смірнов, Олімпія Вайтмусташ
Ольга Джарти
Катя Любчик, Олена Рева
Олена Бурба
Анна Думчева, Анна Тільняк, Юлія Єрмолаєва
Тетяна Терехова
Ірина Данилевська
Надя Шаповал
Катя Любчик, Анна Межуєва, Ольга Слонь
Яна Кензировська
Арина Любителева
Катя Любчик, Саша Дергоусова
Лілія Пустовіт
Сеяр Куршутов, Катя Любчик
Юлія Єрмолаєва
Анна Думчева
Катя Любчик з сином Яромиром
Міра Марчук
Ольга Дворянська
Ірина Турбаєвська з дочкою
Катерина Рижова
Віолетта Федорова
Катя Любчик, Уляна Бойко
Олена Єва
Юлія Хромцова
Аліна Долініна
Олександра Литвин
Женя Портфілова
Олена Рева
Даша Суворова
Ірина Турбаєвська з дочкою, Катя Любчик
Катя Любчик, Анна Думчева
виступ Даші Суворової
Маша Міготина
Катя Любчик
Євген Пластун
Катя Любчик
Міра Марчук, Роман Полісевич
Анжела Барських, Катя Любчик
Анна Мостова