Напередодні Дня Святого Миколая в столиці у студії 7SKY відбулася традиційна благодійна акція «Різдвяні дива» від акторської школи «Фенікс» для родин військовослужбовців та переселенців із Маріуполя. До привітань доєдналися Ольга Сумська, Дарʼя Трегубова, Ірина Сопонару, Вікторія Маремуха-Беллє, Максим Девізоров, Олекса Гладушевський, Олена-Христина Лебідь, Ірина Кудашова, Катерина Олос, ENLEO, KRYLATA, Олег Загородній, Орина Петрова, Руслан Мірошниченко.

Дивовижним моментом свята став виступ ENLEO (Микити Леонтьєва), який цьогоріч подав заявку на участь у Нацвідборі “Євробачення – 2025”. Для артиста, який народився та виріс у Маріуполі, було важливо підтримати доброчинність та свою громаду.

Серед присутніх маріупольців були не тільки дружини та діти наших захисників, а й чинні військовики, які приїхали з фронту на кілька днів у відпустку. Також захід, так само з родиною, відвідав боєць, який нещодавно повернувся з полону.

У цей чарівний вечір усі змогли відчути атмосферу прийдешніх різдвяних свят, магії добра та єдності. Для дітей підготували анімаційну програму зі Святим Миколаєм та помічницею, після якої гості мали змогу побачити гастрономічну станцію й скуштувати там десерти.

Цьогоріч благодійна акція від акторської школи «Фенікс» стала не просто подарунком для родин-маріупольців, а й символом єднання українців,  тепла їхніх сердець та віри у майбутнє України. І, звісно, очікуванням різдвяного дива.

Фото: Андрій Піддубняк, Андрій Бутко

Максим Девізоров, Руслан Мірошніченко
Олена-Крістіна Лебідь, Ірина Сопонару
Вікторія Маремуха-Беллє з сином Лукою
Загальне фото
Ірина Кудашова та Олександр Єгоров
Різдвяна ялинка
Ірина Сопонару, Ольга Сумська та Олескандр Єгоров
Виступ ENLEO
Загальне фото
Олександр Єгоров
Максим Девізоров та Ольга Сумська
Олег Загородній
Ірина Кудашова
Ольга Сумська, Дарʼя Трегубова
Максим Девізоров, Катерина Олос, Ольга Сумська, Олександр Єгоров
ENLEO
Гості відвідали гастрономичну станцію
ENLEO та Олександр Єгоров з дітьми
Олена-Крістіна Лебідь з дітьми
Ольга Сумська та Олександр Єгоров
Олекса Гладушевський та Євгеній Слупчук
Сім'я з татом-захисником
Анімація
Вручення подарунків

Незабаром на великі екрани вийде український фільм «Потяг у 31 грудня» – різдвяна комедія, в якій ми побачимо багатьох вітчизняних зірок кіно, а серед них – і Максима. Скориставшись тим, що актор зараз перебуває у Києві – адже ніколи не знає, куди завтра покличе служба – ми зустрілися й поспілкувалися, зафільмувавши на камеру найрізноманітніший спектр емоцій нашого героя. 

Говорили про різне: про повернення на сцену театру вперше з лютого 2022-го, про важливість розвитку кіно навіть під час війни, про потужний проєкт «Театр Ветеранів», набуття нової для нього майстерності драматурга й не тільки. Читайте в нашому інтерв’ю! 

Уже понад тисячу днів триває війна. Ти пішов воювати у перші тижні повномасштабного вторгнення, став військовослужбовцем Сил ТрО ЗСУ. Розкажи, як ухвалив для себе це рішення, чи були вагання?

Вирішував зважено. Я не сумнівався, знав, що піти у військо у настільки критичний для нашої країни час — мій обовʼязок. Багато що змінилося в житті у звʼязку з цим рішенням, але я зовсім не шкодую про нього. Зайві люди відсіюються, а з тими, хто лишається поруч, вибудовуються надійні, глибокі, тривалі звʼязки.

Моя мета проста: мати змогу займатися улюбленою справою, жити вільно й бути впевненим у тому, що рідні — у безпеці. Я вірю в людей і прагну, аби поруч були ті, хто поділяє мої цінності.

Нещодавно ти вперше після лютого 2022-го вийшов на сцену Театру на лівому березі й зіграв у виставі «Поїхати не можна залишитися». Саме з неї 3,5 роки тому ти розпочав свій акторський шлях у цьому театрі. Розкажи про свої враження після такої тривалої перерви. 

У театр я довго не наважувався повертатися: боляче давати собі надію і неможливо обманювати себе тим, що начебто нарешті все добре й знову можна робити те, що люблю… Допоки я на військовій службі, а ситуація вкрай важка й погіршується щодня, не можна говорити про повноцінне повернення на сцену.

Але моя привʼязаність до цього місця, до партнерів і вдячність за те, що мене чекали й хотіли мого повернення, усе ж переважили. Глядачі дуже тепло сприйняли виставу і мене, для всіх нас це був чудовий вечір. Навіть повітряні тривоги не завадили зіграти від початку й до кінця, а це рідкість в наші дні.

Ви разом із побратимами нещодавно заснували проєкт «Театр Ветеранів». Розкажи про нього: хто твої однодумці, які п’єси в розробці, які плани щодо розвитку ідеї?

«Театр Ветеранів» — це спільний проєкт ТРО «Медіа» (служба зв’язків із громадськістю Командування Сил ТрО ЗСУ. — прим. ред.) та «Театру Драматургів». Автори ідеї — Ахтем Сеітаблаєв та полковник Олексій Дмитрашківський — запропонували командуванню втілити цей надважливий задум, і я потрапив у середовище, де наші ідеї та вміння можуть реалізуватися якнайкраще.

Наша мета — навчити воїнів перетворювати свій біль, свій досвід на драматургію. Ми залучаємо в цей процес і найкращих сценаристів, режисерів та продюсерів, щоби в нашій кіноіндустрії, в українському театрі на повну силу лунали голоси тих, хто знає ціну життю і готовий боротися за свої принципи. Саме ветерани повинні бути основними творцями українського культурного продукту.

Наша мета — навчити воїнів перетворювати свій біль, свій досвід на драматургію.

У наших планах — масштабуватися на всю Україну, щоб навіть у невеличких селищах наші герої мали змогу навчатися у найкращих.

Невдовзі на українські екрани вийде фільм «Потяг у 31 грудня» з твоєю участю. Розкажи, як вдавалося поєднувати військову службу та роботу на знімальному майданчику? Скільки тривав для тебе знімальний процес і чи легко було грати в комедії на тлі постійних трагічних новин з фронту? І розкажи про свого персонажа.

Це магія нічних змін. Зі знімального майданчика, з вокзалу, я їхав одразу на ранкові шикування. Але ми, військовики, звичні до нічних чергувань, тому все минулося без проблем. У мене було лише кілька змін, але атмосфера на майданчику була настільки приємною, що, здавалося, вже не перший місяць працюємо над створенням цієї дивовижної історії.

Звісно, грати в комедії на тлі фронтових новин — нелегко. Щомиті згадуєш наших пацанів, які зараз мерзнуть в окопах, наших воїнів, яких беруть в полон і розстрілюють рашисти, і тих, хто вже віддав життя за Україну.

Мій герой — військовослужбовець, якому пощастить у новорічну ніч зустріти свою кохану дружину після багатьох місяців розлуки.

Хто твої колеги по фільму? Поділися, можливо, ти зустрів тут нових друзів?

На майданчику я зустрів своїх друзів та колег, з якими ми ще до війни багато працювали разом, тож «камбекнутися» на великі екрани в такій компанії набагато приємніше. Мої друзі й колеги по фільму — Андрій Ісаєнко, Настя Іванюк, з якими ми служимо в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Ліля Цвєлікова — моя близька подруга, а також уже не вперше екранна любов.

Нарешті вдалося попрацювати разом з Аліною Коваленко — у неї якийсь надзвичайний голлівудський вайб. Також, звісно, неймовірно порадувала зустріч з метрами — Станіславом Бокланом, Володимиром Ніколаєнком, Юрою Горбуновим. Насправді я з кайфом провів час.

Упевнені, за майже три роки повномасштабної війни ти стежив за розвитком і світового, і українського кіно. Які фільми, що вийшли за цей час, вразили тебе найбільше?

Так, я намагався не пропускати українських релізів, що зʼявлялися на стримінгових платформах (!). Коли ми були під Купʼянськом і час від часу виїжджали до Харкова, завжди шукав нагоди піти в кінотеатр. Одного разу мені пощастило переглянути «Аватар 2» від початку й до кінця, і тривога не завадила, lucky guy!

З українських фільмів, які найбільше вразили, — «Памфір». Кілька разів повертався до нього, чудова робота всієї команди! І серіал «Перевізниця» Жені Туніка мені зайшов.

Коли ми були під Купʼянськом і час від часу виїжджали до Харкова, завжди шукав нагоди піти в кінотеатр.

З ким із українських та закордонних акторів і режисерів ти хотів би попрацювати?

З Кіліаном Мерфі, Томом Гарді, Баррі Кеоґаном. Можна навіть всім разом в історії про «гострі картузи». З наших — хотів би знову попрацювати в кіно з Олександром Яремою, а з Ахтемом Сеітаблаєвим зробити фільм про війну. Хочу, щоб класний режисер створив фільм-мюзикл на пісні гурту ТНМК, файно би вийшло. Типу Across the Universe на пісні «The Beatles».

Ти актор, маєш режисерську освіту, але останнім часом опановуєш ще й мистецтво сценариста, драматурга. Як тобі цей досвід? 

Драматург — нова сторінка моєї творчої біографії, яка розпочалася з проєктом «Театр Ветеранів». Ще кілька місяців тому в мене не було жодної думки про те, аби писати пʼєси про війну. Тепер я відчув — це потужний спосіб перетворити все, що в тобі вариться, гнітить та турбує, на історію, яка допоможе іншим краще зрозуміти себе та людей, які повертаються з фронту.

Найцікавіше в цьому — можливість створити коло довіри та допомогти розкритися тим, хто цього потребує. Найскладніше — відібрати саме ту історію, яка тобі найбільше болить, і без страху розповісти її.

У нас великі плани на «Театр Ветеранів» — масштабування, гастролі, залучення фахівців зі сценарної, акторської майстерності, режисури з різних країн.

Останнім часом тебе можна побачити в Києві. Чи це надовго?

У мене немає відповіді на це запитання. Щойно надійде наказ, знову повернуся в зону бойових дій. Зараз я служу в підрозділі ТРО «Медіа», тому базуюся поки що в Києві. Звісно, не постійно, ми виїжджаємо в гарячі точки, є відрядження, адже працюємо над створенням інформаційного контенту, документальних фільмів, аналітичних програм, словом, усебічно висвітлюємо війну.

Як би ти пояснив пересічному українцю, чому розвивати театр і кіно, знімати нові фільми навіть за страшних часів війни має сенс, і навіть більше – це надважливо?

Хороше запитання! Вважаю, що сьогодні, коли ми бʼємося за свою землю, за рідних, за життя, ми загалом боронимо свою історію. Саме нею я відрізняюся від того, хто прийшов мене вбивати. Відмова від знімання фільмів, від створення історій — це гра на користь ворога.

Без відстоювання та усвідомлення того, хто ми, можливо, зможемо вижити як колонія, але будемо позбавлені змісту. Знайти своє неповторне місце у світі й боронити його — от нині наше завдання. Якщо ми відмовляємось захищати свою унікальність, то приречені на загибель.

Відмова від знімання фільмів, створення історій — це гра на користь ворога.

Той самий путін бʼється за землю, а це для нього інструмент здобуття нашої історії. І відкладати на потім не можна. Це як лишити виробництво дронів на після війни.

Зрозуміло, що тоді ми зможемо зареєструвати все як слід, будемо замовляти якісні компоненти, зʼявиться можливість налагодити ланцюжки постачання, масштабне виробництво за найвищими стандартами, але ж дрони потрібні нам ЗАРАЗ. Так і з історіями. Відмова від своєї ідентичності — шлях до неминучого забуття і поразки.

Якими бачиш український театр і кіно за десять років? Чого, на твою думку, для активного розвитку їм сьогодні бракує найбільше?

Попри всі складнощі нашого сьогодення, я бачу появу нових самобутніх акторів, музикантів, режисерів. Ми з «Театром Драматургів» від ТРО «Медіа» залучені у процес виховання ветеранів-драматургів. Якщо наш розвиток триватиме хоча б у такому самому темпі, то ситуація досить обнадійлива.

Звісно, щоб митці могли творити — вони мають жити й не думати про те, що будь-якої миті життя може обірвати ракета, снаряд тощо. Тож наше першочергове завдання — знищити ворога. Решта — справа техніки.

___________________________________________________________

Фото: Ірина Кудря
Локація: INKI BAR
MUA: мережа салонів Backstage@lydmila_make
Стиль: Andreas Moskin
Продюсування: Ксенія Виноградова, Катерина Хотєєва