По сьогодні будинки місцевих перебувають під вогнем російської армії, сам Юрій на момент виходу цього матеріалу, через 72 дні в окупації, разом із сином нарешті зміг виїхати до Харкова, до своєї дружини, і тепер перебуває у відносній безпеці. У студії художника у Черкаських Тишках залишилася більша частина його картин, деякі з них сусідам вдалося винести, проте їхня подальша доля залишається під питанням.

Як вони виживали під постійним вогнем, за відсутності зв’язку і продуктів, як, ризикуючи життям, він передавав інформацію про розташування російських військ ЗСУ і як війна позначилася на його творчості – своєю особистою історією Юрій поділився з INSIDER.UA.

Все почалося вранці, близько 4-5 години. Почалося зі страшного гуркоту, земля і дім буквально рухалися, а з боку Білгорода все сяяло. Світло зникло одразу. Село наше знаходиться у прикордонній зоні, сусіди всі вибігли надвір, одразу стало зрозуміло: війна. Що робити далі, було незрозуміло. На той момент ще був інтернет і в соцмережах вже з’явилося відео, як путін оголошує так звану «спецоперацію». Лунала думка, що він нібито обмежиться Луганською та Донецькою областями і сюди війська не увійдуть – у це просто ніхто не вірив.

Мені здавалося, здоровий глузд це пояснити не здатен, все було як у жахливому сні.

Але дуже швидко, буквально протягом кількох годин ворожа техніка вже проїхала вулицями нашого села та в районі окружної дороги розпочався бій. Відео одразу потрапило у телеграм-канали, всі жителі стояли на вулицях, деякі одразу зібралися та кудись поїхали. Моя дружина в цей час була в Харкові, я одразу їй зателефонував, але виїхати до неї не встиг. Залишалося спостерігати за тим, що відбувається. З кожним днем ​​було все незрозуміліше, особисто мені – навіщо? Причини цього. Мені здавалося, здоровий глузд це пояснити не здатен, все було як у жахливому сні.

Вже наступного дня з’явилося багато солдатів і техніки, вони були буквально всюди. Всім наказали не виходити з будинків, адже «через два-три дні все це закінчиться». Я чимало читав про різні війни і не розумів, як можна місто такого масштабу взяти за три доби? Все було як у поганому бойовику, згодом було зрозуміло, наскільки помилилися росіяни та їх уряд.

Я свідомо пішов на ризик і відправив нашим геолокацію розташування російських військ та техніки.

На третій день зник мобільний зв’язок та інтернет, але я знайшов точку, де він сяк-так ловив і зміг читати інформацію з телеграм-каналів на кшталт «Трухи». Ця можливість зв’язку згодом дозволила трохи допомогти у боротьбі з окупантами – я свідомо пішов на ризик і відправив нашим геолокацію розташування російських військ та техніки, згодом по них завдали точних ударів. Навідника шукали по всьому селу, благо особисто я підозр не викликав.

Перший місяць було дуже холодно, йшов сніг. Газ був, але газові котли, залежні від електрики, не працювали. Ми спали на підлозі в кухні та всі 72 дні – в одязі, на той випадок, якщо прилетить снаряд і потрібно буде швидко вибігти. Підвалу в будинку ми не маємо, так само, як і більшість сусідів – всі, хто залишився, жили приблизно в таких самих умовах.

На початку другого місяця окупації, напевно, внаслідок обстрілу, пошкодили газову трубу і всі у селі готували на вогнищі. Те, що відбувалося, все більше нагадувало багаторівневий квест з виживання.

Виїхати можна було лише у бік росії, у бік України не випускали. З перших днів окупанти розташували безліч своєї техніки всюди: на господарських дворах, полях, промислових об’єктах, на кшталт заводу із заморожування продуктів чи м’ясного цеху. Вони постійно вели вогонь у бік Харкова з усього, що тільки можна уявити. Постійний гуркіт, будинок ніби плаває у просторі. Темні, страшні, холодні ночі, стрілянина, що не припиняється… Це було страшно.

Пізніше, коли Україна почала стріляти у відповідь і з’явилося розуміння, що наші влучають, стало якось легше на душі. Усі на вулиці чітко розрізняли, коли стріляла українська сторона, прислухалися, куди саме «прилітає».

З провізією, у огляду на те, що в сучасному світі нікому на думку не могло спасти, що на нас нападуть, ніхто не робив особливих запасів, навіть мінімальних, що одразу позначилося на харчуванні. Якщо в перші кілька днів усі якось трималися, то згодом стало вже відверто тяжко.

Згодом з’явилася перша жертва серед мирного населення… Смерть, яку до кінця усвідомити не міг ніхто. Люди інстинктивно збиралися в групи і стояли весь день на вулиці, вслухаючись у те, що відбувається, і так до сутінків, після чого всі з жахом розходилися по хатах у повній темряві. Смерті та поранення односельців стали майже щоденними, загинув мій однокласник – його розірвало, частини його тіла на цвинтарь везли в тачці. На жаль, були поранення і у дітей, діти гинули…

Для розуміння нашої тогочасної реальності – замальовка 5 хвилин із життя: виходжу на вулицю, навпроти сусіди сидять на лавці, йду до них, і тут – вибух позаду сусідського дому, земля взимається вище за будинки, йде з-під ніг. Сусіди пригинаються і втискаються в паркан, а я падаю на землю і, падаючи, бачу, мов в уповільнених зйомках, як летять уламки, деякі – дуже великі. Все посипалося, але всі живі, снаряд прилетів у город до сусіда, куди ми виходили буквально за 30 хвилин до цього – подивитися, як він гарно посадив картоплю…

Перші два тижні я взагалі не думав ані про живопис, ані про що подібне. Інтенсивність обстрілів та поняття про те, що треба вижити – ось що було на думці, а всередині чітко сиділо усвідомлення, що Україна переможе. Це я говорив усім на вулиці й просив не зневірятися, бо гірше за відчай і паніку немає нічого. Ще більше переконався в тому, що вони зазнають поразки, коли через тиждень окупанти включили гучномовець на будівлі школи і пролунала якась моторошна музика і мова про те, що «ми брати» і різна нісенітниця в подібному стилі. Все це викликало відчуття, що нас захопили фашисти і намагаються щось пропагувати, ніби ми в концтаборі.

Мешканцям треба було ходити з білими пов’язками на руці, інакше могли відкрити вогонь на ураження. У багатьох напрямках проїзд був закритий, чимало людей навіть не могли потрапити додому, тому що в їхні оселі заселилися російські солдати. Здебільшого це були будинки вздовж траси та двори, де стояла техніка. Зима, холод, обстріли та загальний стан руйнування – все це нагадувало якийсь армагедон.

Все це викликало відчуття, що нас захопили фашисти і намагаються щось пропагувати, ніби ми в концтаборі.

Були неодноразові зачистки. Полягали вони в тому, що група солдатів, у чорному та на трьох «тиграх», проїжджали вулицею і заходили до кожного будинку. Якщо будинок був порожній і люди виїхали, вони зламували замки та заходили всередину. Шукали патріотів, націоналістів та «атошників». Чоловіків змушували роздягатися догола, вишукували наколки, як я розумію, пов’язані з армійською тематикою. Все це було, щонайменше, принизливо, тим паче ми вже знали, що вони багато кого забирали в штаб і там били. Також заборонялося носити телефони, у багатьох їх просто відібрали, в решти – розбили та витягли сімкарти.

Вже днів за десять почалося мародерство. Окупанти, як розумію, мали регулярну ротацію, й вони тягли з будинків людей усе, що їм хотілося: телевізори, інструменти, інші речі. Грузили все на військову техніку та вивозили. Автівки, які їм сподобалися, також забрали у населення та вивезли. Ті, що не змогли завести – просто розбили та зробили непридатними. У будинках, де не проживали люди – просто цілковите свинство та пограбування у найгіршому вигляді. Все це відразу давало мені розуміння, що про жодну перемогу їм не мріяти.

Війна з багатьох зняла маски. Були мародери й серед «своїх». Були й люди, які відкрито підтримували окупантів, багатьох я знаю і не розумію їх вчинків і дій, часом вони поводилися гірше за російських солдатів. Звичайно, незважаючи на щоденну небезпеку, уламки, вибухи – хотілося писати картини, оскільки це той стан, у який я занурююсь і це для мене завжди було віддушиною, способом ізолюватися від зовнішнього світу. Спочатку хотілося написати саме про ці нічні сполохи, гуркіт, страх. Потім – про біль та розпач перед майбутнім.

Війна з багатьох зняла маски. Були мародери й серед «своїх». Були й люди, які відкрито підтримували окупантів.

До речі, ми весь час слухали радіо –  як і раніше, там часто звучав гімн України, але тепер ми, як ніколи, слухали його з гордістю та сльозами.

Днів через 20 нашу вулицю накрило касетними снарядами, обійшлося без жертв, але із масовими руйнуваннями. Згорів будинок і машини на нашій вулиці, люди дивом уціліли, одна касета влетіла прямо в дах приміщення, де я зберігаю свої картини. Заряд розірвався в стельовому просторі, уламки прошили більшість картин і будиночок загалом. Це було боляче, ніби потрапили в мене… І одночасно страшно від того, що прилетіти може куди завгодно.

Згодом навколо було чимало прильотів та руйнувань, уламків. Лише дивом ми і наші сусіди залишилися живими, і тварини, до речі, теж – у нас і у сусідів і кішки, і собаки.

Весь цей час, на мою думку, мене рятувала віра в перемогу України та любов до моєї дружини, адже я її люблю всім єством і без неї не уявляю свого життя, а також – любов’ю батька до сина. Я вірив, що ми неодмінно виживемо! Щоранку і щовечора я молився Богу, просив його захистити нас і всіх рідних, і всіх, кого знаю… Дуже просив і вірив у це і в свою любов – як мені здається, вона сильніша за всі почуття на світі.

На жаль, я не робив запасів фарб, їх було небагато, але дві картини я написав. Одна – як відображення емоцій від того, що відбувається: щоденне гнітюче очікування вечора, захід сонця і страшні ночі, холод і невідомість. Мотив другої був навіяний тим, як я в дні війни дивився на нашу вулицю: блакитне небо та рудо-жовтий паркан, що нагадують прапор України, будинки, як примари, деякі – без людей, спорожнілі, а ще – горобина на вулиці з червоними, як кров, ягодами.

Картину з уольорами українського прапора я поставив серед інших картин і щодня це було дивне відчуття: адже були обшуки і хто зна, що у них в голові. Але я розумів: те, що я роблю – правильно.

Що я можу сказати після цих 72 днів. Чи змінився я як людина? Як художник? Як громадянин України? На всі ці запитання моя відповідь «так», однозначно. Чи це на краще чи ні, я не знаю, але багато що в мені не буде колишнім. Одне знаю точно: ми вижили, бо трималися разом, усією вулицею, бо була віра, дуже сильна віра в себе, Бога, любов та ЗСУ. А також надія, що коли це закінчиться – однозначно закінчиться перемогою України.

Щоб ми всі зробили висновки, і, об’єднавшись, відновили країну, і без пафосу, без корупції зробили з України державу, що процвітає. Ми свою громаду відновлюватимемо і докладемо всіх зусиль для цього, бо зараз саме єдність людей нашої країни і є та сила, яка зупинить цей мерзенний жах, спадщину комуністичної утопії, уособленням якої є росія.

Ми вижили, бо трималися разом, усією вулицею, бо була віра, дуже сильна віра в себе, Бога, любов та ЗСУ.

Я лише три дні як виїхав до Харкова, у Тишках ще йдуть бої. Картини поки що не зміг вивезти, сподіваюся, скоро окупантів відтіснять до кордону, можна буде повернутися, вивезти полотна та взятися за нові з позитивним настроєм. Кошти від продажу своїх робіт я планую адресно направити на відновлення та процвітання нашої Циркуновсько-Тишківської громади. Всі разом ми зможемо це зробити, адже змогли всією вулицею протриматися 72 дні в непростих умовах окупації!