Навіть надскладний 2022 рік став для них переможним. Михайло здобув «золото» на дистанції 1500 метрів вільним стилем на Чемпіонаті Європи й став першим українцем, якому вдалося стати призером Чемпіонатів світу в плаванні на відкритій воді. Марина ж стала чемпіонкою Європи з легкої атлетики, зробивши рекордний для себе потрійний стрибок на 15,02 метрів – друга українка після видатної Інеси Кравець, якій вдалося стрибнути за 15 метрів!

На такий тріумф вплинуло не лише спортивне загартування, а й війна в Україні, всупереч якій подружжя почало ще більше «рвати й метати», аби на Олімпійському п’єдесталі прикувати очі всього світу до терору на Батьківщині. 

Напружений спортивний графік, постійні переїзди, трагічні події в країні та емоційне виснаження – ніщо не стає на заваді коханню Марини й Михайла. Кожен з них завжди готовий зробити рішучий ривок задля підтримання вогню почуттів. Доказом тому – спонтанна поїздка до Парижа, про яку Марина давно мріяла, та романтична фотосесія, світлини з якої подружжя ексклюзивно надало для нашого матеріалу.  

Про вплив війни на стосунки, теперішнє життя у Німеччині, романтичні сюрпризи й побачення на даху, незабутнє освідчення та плани на поповнення у родині Марина і Михайло відверто розказали у нашому інтерв’ю. 

Про роль спорту під час війни

Михайло: Я не можу сказати, що 2022 рік був дуже проривним, але він був надзвичайно важким, тому всі наші спортивні досягнення у цей рік подвоювалися.

Марина: Всі ці досягнення – завдяки нашому відчуттю відповідальності перед Батьківщиною, співвітчизниками. Ми розуміли, що ми – обличчя нашої країни на міжнародній арені. Саме завдяки нашим спортивним результатам ми маємо можливість активно транслювати тему війни в Україні у великих світових медіа. Після кожного достойного результату у змаганнях ми спілкуємося зі ЗМІ з різних куточків світу, вони цікавляться тим, що наразі відбувається у нас вдома, як це переживають наші рідні тощо.

Михайло: На нас лежить відповідальність, так! От, наприклад, мій батько пішов служити у Національну гвардію України, його направили на схід країни. Саме тоді він сказав, що боронить всіх нас, аби його діти могли захищати Україну на міжнародній арені.

Марина: З легкоатлетами з країни-агресорки я спілкувалася лише на міжнародних стартах, ми мали суто товариські професійні стосунки. Та з моменту повномасштабного вторгнення рф до нашої країни жоден з них не написав мені й не поцікавився тим, чи жива я і чи в безпеці? Просто повне ігнорування – саме та поведінка, яку наразі проявляють усі росіяни. Вони вирішили мовчати і закривати очі на правду. Вони – в’язні своєї країни, точніше колонії, інакше тут не скажеш.

Про вплив війни на стосунки

Марина: Не можу сказати, що розлука через війну, як для багатьох українських пар, стала для нас із чоловіком важким випробуванням, оскільки до цього ми мали достатньо подібних моментів. Ми могли подовгу бувати не поруч.

Михайло: Так, ми доволі часто не бачилися впродовж місяців й у довоєнному періоді. Звісно, коли почалася повномасштабна війна, перші місяці були дуже важкими, адже ми перебували у різних країнах.

Марина: Я була у Португалії, Міша – у Німеччині. Бачилися ми дуже рідко у зв’язку з навантаженими спортивними графіками. Було дуже складно знайти час, аби прилетіти на зустріч одне до одного. Інколи «викроювали» час, аби зустрітися хоч на день.

Як вдається зберігати кохання на відстані: ми просто кохаємо, підтримуємо та розуміємо одне одного.

Коли я їхала на Чемпіонат світу до Америки, Михайло тільки-но повертався з нього. Тож, ми зустрілися десь посередині – у Стокгольмі – буквально на півдоби. Але це було неймовірне щастя, бо ми розуміли, що наступні кілька місяців ми знову не побачимо одне одного. Щодо того, як вдається зберігати кохання на відстані: ми просто кохаємо, підтримуємо та розуміємо одне одного. Я вважаю, що дуже важливо поступатися одне одному, і ми намагаємося слідувати цьому. Ми – найцінніше, що є в житті кожного з нас, тому бережемо те, що маємо, адже розуміємо, наскільки це важливо.

Про теперішнє сімейне життя

Михайло: Наразі ми проживаємо у Німеччині, у Магдебурзі. Тут я повноцінно тренуюся з німецьким тренером, є й всі умови для продуктивних тренувань Марини.

Марина: Так, тут є все, що нам потрібно як для підготовки до різних спортивних змагань, так і для повноцінного сімейного життя. Після надважкого літнього спортивного періоду, коли ми постійно переїжджали з готелю у готель, жили «на валізах» й не мали постійного місця для комфортного життя, нам нарешті вдалося винайняти житло тут.

Про романтику у стосунках

Марина: Я вважаю, що ми обидвоє – романтичні натури. Михайло частенько казав, що дуже зайнятий роботою, а в цей час сюрпризом їхав до мене додому – та кілька разів він таки «спалювався» на цьому. (сміється) Звісно, такі сюрпризи дуже запам’ятовувалися! А одного разу перед поїздкою на Олімпіаду він влаштував мені побачення на даху з видом на Дніпро! Щодо мене – я чимало разів зустрічала чоловіка зі змагань із кульками та плакатами.

Михайло: Марина часто готує щось смачненьке. Проте я також намагаюся балувати свою кохану дружину.

Марина: О, так. У неділю Михайло просинається значно раніше за мене, бо його організм вже звик до ранніх підйомів та вранішніх тренувань, і готує сніданок. «Коронна» страва чоловіка – сендвіч з нутелою! Ну, а моя… яка?

Михайло: Паста!

Про конкуренцію у спорті між одне одним

Михайло: Звісно, є якесь суперництво, та це здорова конкуренція.

Марина: Та яка здорова конкуренція? Ми просто завжди жартуємо одне над одним.

Михайло: Ну, так – у кого яка кількість медалей, кому треба повісити на стіну ще одну…

Марина: У нас не те, щоб конкуренція… Ми завжди підтримуємо одне одного, підштовхуємо до нових досягнень і мотивуємо перемагати. От, наприклад, коли Михайло здобуває чергову медаль, я надихаюся цим і «набираю» обертів для нових досягнень у нашій родині, вже зі свого боку. Тож, це певна мотивація, яка породжує результат.

Про роль кохання у спорті та навпаки

Марина: Ми з чоловіком багато спілкуємося на тему спорту, проте я не можу сказати що вона – центральна у наших стосунках. На даному етапі ми розуміємо: це те, чим ми живемо. Наша робота й наше хобі. Ми чудово усвідомлюємо, наскільки це важливо для кожного з нас і як кожен з нас викладається у цьому на всі можливі відсотки. Наше кохання безмежно допомагає нам у спорті, адже ми підтримуємо одне одного. А також, коли ми стикаємося із труднощами, не залишаємося з ними наодинці, бо є на кого покластися. Й навпаки – спорт допомагає у коханні! Адже стоврює умови засумувати одне за одним. (сміється)

Михайло: У нас різні графіки тренувань, тому спільного часу вдома не так вже й багато. Та все одно, коли ввечері повертаємося додому з тренувань, намагаємося вечеряти разом, відпочити і насолодитися одне одним. Спорт і кохання – взаємопов’язані для нас речі, їх важко розділити. Одне доповнює друге.

Про табу на спільні тренування

Марина: Відкрию вам секрет: ми ніколи не тренуємося разом з чоловіком. Єдиний раз, коли була така можливість, – під час активної фази карантину через COVID-19 ми мали спільні пробіжки до лісу, і все.

Михайло: Для мене легка атлетика – це…

Марина: … суцільний жах! Як і для мене плавання! (сміється) Я не люблю плавати в басейні, Мишко не любить бігати. Ми просто поважаємо спорт одне одного і не пхаємо носа в роботу половинки. Я ніколи не даю поради чоловікові щодо його виду спорту, адже для цього є тренер. Єдиного роду порада, яку я можу дати, – це моральна підтримка не як від спортсменки, а як від дружини.

Михайло: А я знаєте чим допомагав Маринці колись? Знімав їй відео на тренуванні у той час, коли в неї ще не було тренера. От і все, бо я у цьому виді не розуміюся взагалі, як і дружина у моєму. (сміється)

Ми – найцінніше, що є в житті одне одного, тому бережемо те, що маємо, адже розуміємо, наскільки це все важливо.

Про підтримку одне одного на змаганнях

Михайло: Дуже рідко випадає можливість приїхати одне до одного на змагання. Востаннє мені вдалося це зробити цьогоріч на Чемпіонаті Європи, де Маринка стала чемпіонкою, зробивши рекордний для себе потрійний стрибок за 15 метрів! Нарешті її важка праця «окупилася» на цих змаганнях, втілившись у медаль! Я був дуже щасливий розділити цю мить з коханою!

Марина: Ох, саме ця підтримка запам’яталася мені найбільше! А яка моя підтримка тобі найбільше припала до душі?

Михайло: У Копенгагені!

Марина: А чого саме там? Я думала, що на змаганнях у Токіо, коли я кричала і товкла руками по склу так, що ще трішечки і я опинилася б у тебе в басейні і вже в прямому сенсі підтримувала б тебе! (сміється)

Михайло: Ну, для мене все ж таки у Копенгагені, де проходив Чемпіонат Європи на короткій воді, на якому я вперше завоював золоту медаль. Маринка тоді дуже плакала, й у цей момент її обличчя показали крупним кадром на екрані. До цього ми з дружиною дуже довго не бачилися, і тут, під час такої тріумфальної події, нарешті зустрілися.

Про знайомство

Марина: Наші стосунки тривають з 2016 року, але знайомі ми з підліткового періоду – тоді ми познайомилися на юнацькому олімпійському фестивалі. Якось так сталося, що відтоді ми ніколи не перетиналися одне з одним і лише на Олімпіаді в Ріо у 2016 зустрілися знову, з чого і почалося наше спілкування. А вже наприкінці року воно переросло у стосунки.

Михайло: І уявіть: за всі ці шість років у нас не було жодного кризового моменту!

Марина: Напевно, через те, що у потрібні миті ми поступаємося одне одному. Завдяки цьому і вдалося уникнути багатьох непорозумінь та сварок.

Про освідчення

Марина: Михайло освідчився мені на Новий 2018 рік у Буковелі, коли ми всією родиною приїхали на гірськолижний відпочинок. Все було вкрай романтично: коли годинник пробив опівніч, на вулиці засвітилося серденько, викладене за допомогою свічок… Весь готельний комплекс спостерігав за цим видовищем й всі неймовірно раділи. Я дуже сильно цього хотіла і чекала! Натомість, хвилювалася про те, аби я не помилилася у своїх бажаннях та очікуваннях. Був страх засмутитися, якщо щось виявиться не так, як я собі це уявляла. Проте дякувати Богу, чоловік організував цей момент на вищому рівні!

Про важливі сімейні ритуали

Марина: Для нас це святкування католицького Різдва. На одному з перших таких святкувань Михайло познайомився з моїми батьками. Відтоді всі різдвяні свята ми зустрічаємо у родинному колі: ми та батьки кожного з нас. Ще одна традиція – завжди намагаємося на Новий рік вибратися на гірськолижний відпочинок, хоча б на кілька днів. А наприкінці літнього сезону – їдемо на вікенд на відпочинок, кудись ближче до води.

Про спільні та відмінні риси у характерах

Михайло: Ми схожі у цілеспрямованості, але Марина значно цілеспрямованіша за мене. Вона взагалі одна з найбільш цілеспрямованих особистостей, яких я коли-небудь зустрічав у своєму житті. Мабуть, цим вона мене й приманила до себе… (сміється) Ще ми схожі у любові до праці. От навіть якщо у нас видався один день відпочинку, то ми все одно знайдемо собі якусь роботу. Ми просто обожнюємо активне життя. Любов до тварин нас також поєднує.

Марина: Тоді я скажу, у чому ми різні. Михайло дуже спокійний, а я – запальна. От якраз це чоловіка в мені і дратує! (сміється) А мене у ньому – те, що він любить відкладати більшість справ «на потім»! На будь-які стресові ситуації Михайло реагує холоднокровно, а я – панікую і намагаюся знайти швидке рішення проблеми. Ну, а все інше – смаки, інтереси, звички, хобі – у нас спільні. Мрії – цілком спільні, на тисячу відсотків!

Про романтичну подорож до Парижа

Михайло: Восени ми були дуже заклопотані справами по роботі, пошуком нового житла для оренди, і в якийсь момент ми просто вирішили відпочити від цього всього. Тим паче, що якраз тоді у нас видалися спільні вихідні.

Марина: Ми просто ввечері орендували авто, забронювали готель, спакували валізи і зранку вже поїхали до Парижа. Я дуже мріяла про фотосесію у французькій столиці, адже це – неймовірно красиве і романтичне місто. Я хвилювалася тільки через те, чи мій чоловік витримає цю фотосесію… (сміється) Але він був дуже стійкий!

Михайло: Так, мені навіть сподобалося!

Марина: Ми змогли побачити Париж і вдень, і вночі. Ми насолодилися і містом, і одне одним. Для кожної людини у світі Париж – місто кохання…

Михайло: А ще для нас це місто майбутньої Олімпіади! (сміється)  Тож, можна сказати, що ми їздили на розвідку перед цією важливою подією для нас.

Про поповнення у родині

Марина: Поповнення у родині плануємо, звичайно, й планували – але COVID-19 трішки вніс свої корективи в ці плани.

Михайло: Отож, так би вже бігав якийсь маленький пупсик і тягав нашого котика за хвоста. (сміється) Ще трішки треба почекати і будемо втілювати це у життя!

Марина: Звісно, що наших діток ми плануємо віддати на різні спортивні секції, але в жодному разі ми не будемо примушувати їх до професійних занять спортом.

Михайло: Дитина – це маленький розум, який сам може обрати, чого він хоче. Тож вибір буде тільки за нею.

Про плани на життя у найближчі роки

Михайло: З моменту повномасштабного вторгнення рф до нашої країни у мене майже одразу з’явилася можливість продовжити свою спортивну підготовку за кордоном задля того, аби достойно представляти Україну на міжнародній спортивній арені. Відтоді я зрозумів, що ліпшої країни, аніж наша, немає!

Марина: Ми ніколи не планували жити десь за кордоном. Ми робили все, аби наше майбутнє будувалося в Україні. Незважаючи на те, що наразі у нашій державі точиться війна, ми плануємо повертатися на Батьківщину попри все і будувати там своє майбутнє. Тож, найближчі 5-10 років точно будуть пов’язані з життям у рідній Україні! Наразі ж, поки ми готуємося до Олімпіади, ми змушені перебувати за кордоном, аби максимально якісно підготуватися до змагань й показати найкращий результат в усьому світі. Аби представити Україну на максимум!

За шість років стосунків у нас не було жодного кризового моменту!

Про святкування Дня закоханих

Марина: Насправді, у нас не було жодного спільного Дня Валентина! Можливо, саме цього року він станеться, але ми ніколи не знаємо напевно, через недосконале розуміння робочих графіків.

Україна виборола першу медаль на зимових Олімпійських іграх у Пекіні. Українець Олександр Абраменко став срібним призером у лижній акробатиці. За свій стрибок із великою складністю (5,0) він отримав 116, 50 балів.

«Дуже щасливий. Особливо приємно вибороти для України, для співвітчизників в День Єднання олімпійську медаль! Ця нагорода для нашої країни! Змагання в Пекіні були дуже важкими. Дуже холодно, ситуація з COVID-2019. Однак дуже радий, що виконав такий складний стрибок. Україно, дякую за підтримку! Ця медаль для всієї нашої країни та кожного українця!» – поділився емоціями Олександр.

Олімпійським чемпіоном став китаєць Ці Гуанпу (129, 00 балів), а бронзова медаль дісталася Іллі Бурову з ДКР (114, 93 балів).

Нагадаємо, на Олімпіаді 2018 року у Пхьончхані (Південна Корея) Абраменко у цій дисципліні виграв золото.

Вітаємо Олександра Абраменка з гідною перемогою та бажаємо подальших успіхів!

Чемпіони Параолімпійських ігор у Токіо Марина Литовченко, Сергій Ємельянов, Мар’яна Шевчук, Роман Полянський та Анна Стеценко розповіли про шлях до Параолімпійської збірної України, емоційний досвід неприйняття свого тіла та моменти, коли хотілося опустити руки і у спорті, і в житті. 

Марина Литовченко, настільний теніс
Чемпіонка Параолімпійських ігор Токіо 2020
Чемпіонка Чемпіонату світу 2018
Бронзова призерка Параолімпійських ігор Ріо-де-Жанейро 2016
Триразова бронзова призерка Чемпіонату Європи

Про шлях до Параолімпійської збірної України

Раніше параолімпійський спорт був для мене якоюсь загадкою. Я навіть не могла подумати, що можна займатися професійно і отримувати за це заробітну плату. Коли після закінчення школи я вступила до технікуму, я, щиро кажучи, не дуже серйозно ставилася до спорту, оскільки вважала, що акцент варто робити на освіті. Втім іноді так траплялося, що я їздила на спортивні збори. На той момент я не сприймала себе у спорті серйозно, це було скоріше моїм хобі. Адже як можна займатися спортом професійно за наявності інвалідності? Я вирішила, що потрібно використовувати свій найсильніший ресурс – мозок.

Але з 2012 року моя думка щодо спортивної кар’єри почала змінюватися. Я вступила на факультет соціології до Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, й саме тоді в мене з’явився повний доступ до спортивної зали. Я почала займатися з тренером, сформувався спортивний графік і незабаром я почала досягати видимих ​​результатів на змаганнях з настільного тенісу. Тоді я зрозуміла, що спорт – це можливість самореалізації, подорожей та розширення власних кордонів. У 2013-му я вже усвідомлено розпочала професійний спорт: пройшла класифікацію, яка дала можливість розвитку спортивної кар’єри, та вступила до Параолімпійської збірної України.

Про емоційний досвід неприйняття свого тіла

Коли ти ще дитина, зовсім не замислюєшся над тим, що ти відрізняється від інших людей, маєш якісь фізичні вади. Але коли починаєш дорослішати, приходить розуміння, що ці відмінності є. Десь у юнацькому віці я усвідомила, що трохи відрізняюсь від інших людей. У мене в голові було безліч питань «чому саме я?», «чому зі мною таке трапилося?», тощо…

Моя інвалідність приносила дискомфорт не стільки мені, скільки суспільству.

Але водночас моя інвалідність приносила дискомфорт не стільки мені, скільки суспільству. Вона мене мало бентежила, я була самостійна і в змозі повністю обслужити себе. Так, було й таке, що я мріяла зробити те, що мені не під силу. Лише з часом я прийняла себе такою, якою я є! Я вважаю, що поки що наше суспільство не змогло створити гідні умови для людей з інвалідністю. У європейських країнах такі люди не почуваються так, оскільки вони – повноцінні громадяни своїх країн. Чого не завжди скажеш про нас. Так що потрібно якомога раніше прийняти і полюбити себе, і лише потім це зроблять оточуючі!

Інвалідність – не межа, і не потрібно робити акцент на своїх мінусах.

Життя не раз давало зрозуміти, що моя інвалідність – не межа, і не потрібно робити акцент на своїх мінусах. Хоча я б не називала це мінусом, тому що на сьогодні я повністю задоволена своїм життям та тими можливостями, які в ньому є. Я постійно розширюю своє коло спілкування, свої знання, нові вміння, не обмежуючи себе ні в чому! Ми самі створюємо себе такими, якими хочемо бачити!

Про момент, коли опускалися руки і в житті, і у спорті

Це був момент, коли я лише прийшла у спорт. Тоді я рідко вигравала у суперників, привозила почесні медалі та зазвичай була останньою у рейтинговому списку. Запитала тренера: «Навіщо я взагалі їжджу на змагання, якщо у вас є люди, які блискуче грають і завойовують перші місця, чого не скажеш про мене?» На що він відповів: «Всьому свій час. Продовжуй наполегливо займатися!» Напевно, завдяки цим словам у мене тоді повністю не опустилися руки. У спорті дуже важливо бачити перспективу, а не тільки те, що відбувається наразі.

Про параолімпійську медаль у Токіо-2020

Ця золота медаль опинилася в моїх руках, бо я дуже багато працювала, ось прямо «на максималках»! Коли під час піку пандемії у 2020 році Параолімпіаду перенесли на 2021, я так засмутилася. На той момент я була на піку своєї фізичної форми та моральної підготовки. А що для спортсмена означає зачекати ще рік? Це наново зношувати свій організм у всіх сенсах. І на початку 2021-го я це справді відчула: почала гірше грати, втрачати свій колишній бойовий настрій. Але вже ближче до Параолімпійських ігор я знову підготувалася, повернулася до своєї найкращої форми, що дало мені можливість завоювати бажане перше місце.

Результат чи процес?

Це складне запитання. Результат – кінцева мета, а процес – той шлях, який ти проходиш. Одне без іншого не існує. Процес роботи дуже важливий, адже він сприяє результату. А результат, у свою чергу, неможливий без процесу. Скажу так: для мене дуже важливий процес, щоб був позитивний результат!

Три речі, які допомагають рухатися вперед і не здаватися, незважаючи ні на що

1. Люди, які мене оточують.
2. Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, який підтримує мене у всіх задумах, починаючи від соціальних проєктів і закінчуючи моїми особистими результатами.
3. Параолімпійський рух, який дає мені силу та можливості. Мотивує досягати, любити цей світ, бути корисною для суспільства. Всі наші перемоги на Параолімпійських іграх ми хочемо конвертувати у створення доступного середовища для людей з інвалідністю. Ми робимо все можливе, щоб влада звернула увагу на таких людей. Адже для кожного з нас дуже важливо знати, що він може вільно пересуватися своєю вулицею, містом, країною. Дуже хочеться вірити, що надалі людям з інвалідністю стане простіше та легше жити.

Про натхнення та рецепт відновлення

Я люблю подорожі! Щороку я ставлю собі за мету відвідати кілька нових країн. Мені дуже цікаво дізнаватися історію кожної з них, досліджувати їхні пам’ятки – це розширює коло свідомості та можливостей.

Також мене дуже надихає соціальна діяльність, тому я започаткувала організацію «Необмежені можливості». Ми проводимо заходи для людей з інвалідністю, втім на них приходять і люди без інвалідності. Таким чином, ми стираємо стереотипи, які стверджують, ніби люди з інвалідністю – тягар для суспільства, а також – що люди без інвалідності не готові їх приймати. Це мене дуже наповнює та допомагає ще більше рухатися у спорті, утримуючи високу планку!

Порада у постановці та досягненні цілей

Бажаю кожній людині прийняти себе і любити себе такою, якою вона є! Спочатку краще зрозумійте себе, а потім знаходьте ті галузі, які вам цікаві. Будь-яка робота має перетворюватися на хобі. Тільки та людина, яка задоволена своїм життям, буде добрішою, щирішою, позитивнішою.

Сергій Ємельянов, параканое
Чемпіон Параолімпійських ігор Ріо-де-Жанейро 2016
Чемпіон Параолімпійських ігор Токіо 2020
Чотириразовий чемпіон світу 2017-2021
Чотириразовий чемпіон Європи 2017-2021

Про шлях до Параолімпійської збірної України

У 2015 році я професійно зайнявся параканое. З 2007 року займався пауерліфтингом, став майстром спорту. Рішення йти в параканое я прийняв, коли дізнався, що на Параолімпійських іграх у Ріо-де-Жанейро у 2016 році до програми буде включено цей новий вид спорту. Я вирішив спробувати, оскільки в дитинстві займався веслуванням на байдарках та каное.

Про емоційний досвід неприйняття свого тіла

Все своє життя я тренувався, куди тільки не ходив – і на футбол, і на карате, і на хокей. Отже, у мене ніколи не було думок про те, що я чогось не зможу.

Навіть після ампутації ноги я хотів змінити своє життя на краще і завоювати«золото»!

Про момент, коли опускалися руки і в житті, і у спорті

Такий момент стався, коли я працював підсобним робітником на нафтопереробному заводі з зарплатою 1014 гривень і щодня ходив на тренування після 10-годинного робочого дня. Тоді я виходив на роботу о шостій ранку і повертався о десятій вечора, було дуже важко і морально, і фізично. Врятувала мене лише мрія про олімпійське чемпіонство. Навіть після ампутації ноги я хотів змінити своє життя на краще і завоювати «золото»!

Про параолімпійську медаль у Токіо-2020

До перемоги в Токіо я йшов з 2016 року, і тепер спробую утримати свій чемпіонський титул якнайдовше. Я дуже наполегливий, тому розумію, що мені потрібно робити для того, щоб реалізувати задумане!

Результат чи процес?

Мабуть, результат. На кожному чемпіонаті я запитую себе: «Ти зробив усе можливе заради перемоги? Якщо так, перемагай!» На тренуваннях я працюю найбільше і якісніше за всіх, тому що працюю, насамперед, для себе.

Три речі, які допомагають рухатися вперед і не здаватися, незважаючи ні на що

Це моя родина, заради якої я виграю всі свої нагороди! Для мене це найперший і найважливіший стимул.

Про натхнення та рецепт відновлення

Відновлення – це режим! Якщо ти дотримуєшся режиму, то відновлюватимешся швидко та якісно. Мене завжди надихає дочка, особливо коли вона захоплюється моїми перемогами, вболіває за мене!

Порада у постановці та досягненні цілей

Потрібно завжди ставити перед собою мету, і впевнено до неї йти. Не варто сидіти на дивані та думати, що не зможеш. Кожен із нас може досягти всього, якщо дійсно цього захоче. Всі люди однакові, якщо хтось зміг, то й ти неодмінно зможеш!

Мар’яна Шевчук, пауерліфтинг
Чемпіонка Європи серед юніорів 2015
Чемпіонка Європи та рекордсменка світу та Європи 2018
Найкраща спортсменка з пауерліфтингу 2018
Чемпіонка Чемпіонату світу та рекордсменка світу 2019, 2021
Чемпіонка Параолімпійських ігор Токіо 2020
Призерка Чемпіонату Європи серед дорослих 2015
Призерка Чемпіонату світу 2017

Про шлях до Параолімпійської збірної України

До Параолімпійської збірної я потрапила у 2016 році після змагань на Чемпіонаті Європи у 2015-му. Там мені вдалося «добути» чотири медалі, дві з яких – золоті серед юніорів, одна – срібна та одна – бронзова серед дорослих. Таким чином, я гарантовано забезпечила собі місце у збірній параолімпійській команді нашої країни.

Про емоційний досвід неприйняття свого тіла

У дитинстві мама відвела мою старшу десятирічну сестру на гімнастику. Мені на той час було близько двох років і вже в такому маленькому віці я зрозуміла, що спорт – це моє. Обмежень у дієздатності я аж ніяк не відчувала, оскільки на той момент могла все робити самостійно. Проте мені знайомий емоційний досвід неприйняття свого тіла, адже я чимало разів чула у свій бік образливі слова від сторонніх. До того ж, у маленькому віці я ображалася на маму через те, що я у неї маленького зросту, а сестра – високого. Тільки пропрацювавши цей момент, я зрозуміла, що в мені немає жодних вад. Прийнявши себе повністю такою, якою я є, я з головою поринула у спорт.

Не здаватися допомагають слова, які мені говорили в дитинстві: «це не твоє», «кидай спорт, адже ти нічого не досягнеш».

Про момент, коли опускалися руки і в житті, і у спорті

У житті – це коли всі дивилися на мене як на якогось прибульця, і від цього мені було дуже боляче. Руки я не опускала лише тому, що  були дві важливі речі, які тримали мене на плаву, – родина та спорт. У спорті – це коли хотіла кинути заняття, але глобальна мета у вигляді олімпійського золота зупинила мене у цьому рішенні.

Про параолімпійську медаль у Токіо-2020

Я вважаю, що до своєї золотої медалі у Токіо-2020 я йшла ще зі школи, адже вже тоді мріяла про олімпійське чемпіонство. Але справжній шлях до цієї заслуги розпочався лише 2015 року, коли я почала співпрацювати зі своїм тренером. Саме Олег Пакула запропонував мені зайнятися пауерліфтингом і я одразу погодилася, без жодних сумнівів.

Напередодні Параолімпіади в Токіо в 2019 році я мало не розпрощалася зі спортом загалом та Олімпійськими іграми зокрема. Тоді я захворіла на менінгіт і лікарі сказали, що спорт треба залишити і йти далі по життю без нього. Саме в той момент мене в прямому розумінні слова врятував тренер: він робив усе, щоб я йшла на одужання, але при цьому не залишала великий спорт.

Результат чи процес?

Для мене важливим є як результат, так і процес.

Три речі, які допомагають рухатися вперед і не здаватися, незважаючи ні на що

Люблю спорт та живу спортом. Поза спортом я себе не бачу. А не здаватися допомагають слова, які мені говорили в дитинстві: «це не твоє», «кидай спорт, адже ти нічого не досягнеш».

Про натхнення та рецепт відновлення

Повноцінний відпочинок і час наодинці із собою. Саме в такі моменти я можу зважити всі «за» і «проти», подумати про майбутнє, побути з близькими людьми. А ще мене мотивують фільми про спорт на основі реальних подій.

Порада у постановці та досягненні цілей

Я би порадила всім забути такі слова, як «я не можу», «у мене не виходить», «не пробуватиму, адже це не моє». Якщо вам дають шанс, то не відмовляйтеся від нього, спробуйте, і тільки тоді ви знатимете, «ваше» воно чи ні!

Роман Полянський, академічне веслування
Чемпіон Параолімпійських ігор Ріо-де-Жанейро 2016
Чемпіон світу 2019
Дворазовий чемпіон Європи 2020, 2021
Чемпіон Параолімпійських ігор Токіо 2020
Дворазовий призер Чемпіонату світу 2017, 2018

Про шлях до Параолімпійської збірної України

Моя маленька історія розпочиналася у Криму. Коли у 2013 році я перебував у санаторії Бурденка, дізнався, що там проводяться змагання з дартсу та армреслінгу. Не довго думаючи, я вирішив взяти в них участь і посів призові місця. Після цього мені сказали, що я маю задатки хорошого спортсмена і запропонували спробувати себе вже у професійному спорті. Так я спочатку взявся за веслування на аутригері (ред. – конструкція, яка надає стійкість судну), а пізніше зайнявся академічним веслуванням.

Про емоційний досвід неприйняття свого тіла

Я народився у простій селянській родині, мені було незнайоме таке поняття як «неприйняття свого тіла». Ніколи не відкидав те, що маю, завжди вважав, що труднощі дані нам для того, щоб стати сильнішими і впевненішими у собі. Обмежені можливості – це привід відмовитися від чогось або – старанно працювати! Для мене це був вибір, і я обрав другий варіант – працювати, й завдяки цьому рухатися тільки вперед.

Обмежені можливості – це привід відмовитися від чогось, або – старанно працювати!

Про момент, коли опускалися руки і в житті, і у спорті

Тяжкі моменти були, є і будуть. Запам’ятайте: легкого життя немає, але є моменти, які його полегшують! Мені у такому разі завжди допомагають рідні, відпочинок, відновлення тіла, віра.

Про параолімпійську медаль у Токіо-2020

Шлях до параолімпійської медалі лежить через випробування, завзятість та працю. Олімпійське чемпіонство було мрією мого дитинства, і я йшов до неї протягом семи років моєї спортивної кар’єри. Ця медаль опинилася в моїх руках не дарма, адже кожен отримує те, на що заслуговує!

Результат чи процес?

Для мене велике значення має процес. Знаючи процес, ти розумієш, як досягається результат і прагнеш його покращити.

Що допомагає рухатися вперед і не здаватися

Впертість, боротьба. Боротьба з найсильнішими, завдяки якій ти покращуєш власні навички.

Про рецепт відновлення

Фізичне відновлення – це насамперед гарне харчування та масаж. Духовне відновлення – це віра в Бога, усамітнення зі своїм внутрішнім світом та музика.

Порада у постановці та досягненні цілей

Найголовніше – це зробити перший крок. Дорогу здолає той, хто йде!

Анна Стеценко, плавання

Чемпіонка, триразова срібна та бронзова призерка Чемпіонату світу 2015
Триразова чемпіонка, срібна та бронзова призерка Чемпіонату Європи 2016
Триразова чемпіонка та срібна призерка Параолімпійських ігор Ріо-де-Жанейро 2016
Чемпіонка та багаторазова срібна призерка Чемпіона Європи 2018
Чемпіонка, дворазова срібна та бронзова призерка Чемпіонату Світу 2019
Триразова чемпіонка, срібна та дворазова бронзова призерка Чемпіонату Європи 2021
Чемпіонка та бронзова призерка Параолімпійських ігор Токіо 2020

Про шлях до Параолімпійської збірної України

До параолімпійського спорту я прийшла у 2015 році. Тоді мій тренер не міг зрозуміти, чому я ніколи перша з ним не вітаюся і не помічаю його та інших колег-спортсменів, проходячи повз. Він поцікавився, на що я відповіла, що маю поганий зір. Після цієї розмови він одразу зателефонував до Параолімпійського комітету, розповів про мене і вони зацікавилися. Завдяки протекції керівництва я потрапила до Берліна на міжнародні змагання, на яких здобула спортивну кваліфікацію залежно від діагнозу. Це й дозволило мені надалі потрапити до Параолімпійської національної збірної.

Про емоційний досвід неприйняття свого тіла

Це розуміння прийшло, напевно, коли вкотре на тренуванні у мене нічого не виходило – тренер постійно кричав, нарікав, чому це в інших виходить, а в мене ні. Спочатку я шукала собі виправдання і звинувачувала своє тіло у непрацездатності. Але у якийсь момент я сказала собі: «Я можу все! Мої обмеження – це мої переваги». Тепер я вважаю, що інвалідність не варто сприймати виключно як мінус чи обмеження. Незважаючи на такий стан справ, ставте перед собою мету та йдіть до неї!

Інвалідність не варто сприймати виключно як мінус чи обмеження.

Про момент, коли опускалися руки і в житті, і у спорті

Такий момент відбувся на Чемпіонаті світу в Мексиці у 2017 році. До цих змагань я готувалася дуже інтенсивно й довго, я була в найкращій спортивній формі, мріяла показати високі результати, але цього не сталося. Стався землетрус і нас евакуювали. А коли дуже чогось хочеш, а цього не відбувається, розум заводить у депресію. Саме після цього Чемпіонату мені просто нічого не хотілося: я приходила на тренування неохоче, зникло бажання тренуватися і ставити перед собою нові спортивні цілі.

З цього стану мені допомогли вибратися мама та друзі, за допомогою довгих розмов, підтримки. Також тоді я подивилася фільм «Мирний воїн», який надихнув мене на нові звершення. Я почала рухатися далі з думкою: якщо не вийшло в одному, то не варто ставити хрест на всьому іншому!

Про параолімпійську медаль у Токіо-2020

До параолімпійського золота в Токіо я йшла все життя, усі 19 років своєї спортивної кар’єри. Всі ці роки пройшли в завзятих тренуваннях, нервах, зривах, радощах… Ви навіть не уявляєте, скільки за цим олімпійським золотом стоїть сліз! Це дуже важка праця, яку кожен спортсмен віддає за свою мрію бути першим.

Результат чи процес?

Для мене важливо і те, й інше, адже без гарної роботи не буде чудового результату.

Три речі, які допомагають рухатися вперед і не здаватися, незважаючи ні на що

Ресурс моїх натхнень – всюди: у книгах, музиці, людях, архітектурі, навіть у соціальних мережах.

Про рецепт відновлення

Крім спорту мене надихають і заряджають енергією такі речі: побути наодинці із собою, послухати музику, прогулятися з друзями, генерувати нові ідеї.

Порада у постановці та досягненні цілей

Багато людей зазнають невдач, але тільки ви обираєте: підкоритися цим невдачам або йти до кінця і не здаватися. Якби Джоан Роулінг свого часу зупинилися, світ ніколи б не дізнався про Гаррі Поттера. Таких історій багато. Світ сповнений ресурсів та можливостей, і кожен сам вирішує, як ними скористатися: йти до кінця або зупиниться за кілька кроків до успіху.

Цього року на Олімпійських іграх в Токіо 27-річний британець Том Дейлі отримав «золото» в синхронних стрибках у воду з 10-метрової вишки. А ще – завоював любов глядачів і зробив своє ім’я одним з найбільш запитуваних в гуглі серед олімпійських чемпіонів. А вся справа в знімку, що облетів усі соцмережі та світові ЗМІ, на якому Тома зняли на трибунах за його улюбленою справою – в’язанням спицями. У цей момент Дейлі майстрував светр для французького бульдога свого друга. «Я зв’язав светри для собак моїх друзів! Як же мило це виглядає ?! Вчора я зв’язав ще один, в басейні», – написав він.

Ми заглянули до Instagram олімпійця, і можемо сміливо заявити: Том – справжній майстер своєї справи, і лише одягом для собак не обмежується. Накидка на крісло, чохол з британським прапором, кардигани, дитячі іграшки, шапочки, сукні та навіть трендові кроп-топи – для в’язаних речей спортсмен вже створив окремий Instagram, на який встигло підписатися понад один мільйон користувачів.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от Tom Daley (@madewithlovebytomdaley)

Якщо з професійним спортом він вирішить зав’язати, в fashion-сфері Тома без сумнівів чекає успіх. Більш того, його роботи вже оцінив Алессандро Мікеле – хто знає, можливо, співробітництво з Gucci вже не за горами?

Цікаво, що в’язанням Дейлі захопився не так давно – в березні минулого року. Тоді нове хобі допомогло йому пережити час в ув’язненні, коли весь світ зіткнувся з жорстким локдауном. «Єдине, що утримувало мене в здоровому глузді, – це моя любов до в’язання», – зізнався Том.

Втім, в’язання для спортсмена – не тільки спосіб відволіктися, але і можливість допомагати іншим: деякі свої роботи Том виставляє на аукціон серед фоловерів, а всі гроші передає в фонд по боротьбі з раком.

Що стосується особистого життя, у травні 2017 року відбулося весілля Тома. Обранцем олімпійського чемпіона став режисер і сценарист, лауреат премії «Оскар» в категорії «Найкращий оригінальний сценарій» за фільм «Харві Мілк» Дастін Ленс Блек. Святкування пройшло в замку Bovey Castle в Національному парку Дартмур близько Плімута – тут у присутності 120 гостей закохані обмінялися клятвами вірності.

«6 травня 2017 роки я одружився на коханні всього мого життя. Ми розділили цей день з 120 нашими рідними і найближчими друзями – від Тексаркани до Плімута! Дякуємо всім, хто зробив ці вихідні найособливішими в нашому житті!» – не приховував своїх емоцій Том. А через рік у пари народився син Роберт. І, судячи з кадрів, Дастін і малюк Роберт – головні моделі для в’язаних робіт Тома. Тільки подивіться на ці милі знімки!

Напередодні українські спортсмени завершили виступи на Олімпійських іграх у Токіо. У період з 23 липня по 8 серпня наша команда отримала 19 медалей і посіла 44 місце в медальному заліку – в цій категорії місце залежить від кількості «золота».

На рахунку України 12 бронзових медалей, шість срібних і одна золота – її завоював борець греко-римського стилю в категорії до 87 кг Жан Беленюк.

Срібло нашій команді принесли Олександр Хижняк (бокс), Людмила Лузан і Анастасія Четверикова (каное-двійка 500 метрів), Олена Старикова (велотрек, спринт), Анжеліка Терлюга (карате), Михайло Романчук (плавання, 1500 метрів вільним стилем), Парвіз Насибов (греко-римська боротьба).

А ось бронзу вибороли Марта Федіна та Анастасія Савчук (синхронне плавання, дует), Марта Федіна, Анастасія Савчук, Єлизавета Яхно, Владислава Алексєєва, Марина Алексєєва, Аліна Шинкаренко, Ксенія Сидоренко, Катерина Резник (синхронне плавання, команда), Ярослава Магучіх (стрибки в висоту), Людмила Лузан (каное, 200 метрів), Ігор Рейзлин (шпага), Дар’я Білодід (дзюдо), Станіслав Горуна (карате), Олена Костевич і Олег Омельчук (стрільба, 10 метрів), Михайло Романчук (плавання, 800 метрів вільним стилем), Еліна Світоліна (теніс), Ірина Колюденко (вільна боротьба) та Алла Черкасова (вільна боротьба). Дякуємо українським спортсменам!

Український борець греко-римського стилю Жан Беленюк переміг у фіналі Олімпіади в Токіо в категорії до 87 кг, і завоював для України перше «золото» на Олімпійських іграх у Токіо. Спортсмен здобув перемогу над угорцем Віктором Лорінце з рахунком 5:1. Вітаємо переможця та українську збірну!

Тенісистка Еліна Світоліна, яка нещодавно вийшла заміж за Гаеля Монфіса, принесла Україні бронзову олімпійську медаль. Вона виграла заключний матч в одиночному розряді на Олімпіаді в Токіо в поєдинку з Оленою Рибакіною з Казахстану, хоч, як визнають експерти і сама спортсменка, перемога далася їй нелегко. Варто відзначити, що Україна вперше виграла медаль в тенісі на Олімпійських іграх.

«Це був неймовірний тиждень і, звісно, місяць для мене. Після всіх моїх невдач на Ролан Гаррос, на Уїмблдоні психологічно мені було дуже важко. Але я рада, що змогла знайти сили і провести приголомшливий тиждень тут. Дуже важкі матчі, психологічно було важко, фізично було неймовірно важко. Сьогодні я віддала всі можливі сили. Я дуже хотіла виграти саме для України і принести країні «бронзову» нагороду. Думаю, що вже дуже скоро, можливо й через пару днів, буде можливість приїхати з медаллю в Україну на дуже короткий період», – цитує спортсменку BTU.

Емоційними знімками з Токіо Еліна поділилася в Інстаграм. «Неможливо описати ці емоції! З любов’ю до моєї країни», – написала вона. Вітаємо і пишаємося!

Скарбничка української збірної поповнилася третьою бронзовою медаллю на Олімпійських іграх в Токіо. Олег Омельчук і Олена Костевич посіли третє місце у стрільбі з пневматичного пістолета з 10 метрів – у боротьбі за бронзу українські стрілки перемогли сербських суперників Зорану Арунович і Даміра Мікеца з рахунком 16:12.

«Ми довго і наполегливо йшли до цієї нагороди. І сьогодні все ж був нелегкий день – удача змінювалася невдачею і навпаки. Олег – великий молодець і ця нагорода для нас дуже цінна. Як золото», – поділилася Олена Костевич. Вітаємо українську збірну!

Як і більшість масштабних подій, Олімпіада в Токіо була перенесена на 2021 рік. Багато хто підозрював, що один з наймасштабніших заходів в області спорту і зовсім не буде проведено. Однак днями віце-президент МОК Джон Коутс зробив гучну заяву про те, що в 2021 році ігри відбудуться.

«Це станеться з короновірусом або без нього», — заявив Коутс.

Разом з тим, в 2021 році тематика ігор зміниться. Раніше планувалося, що Олімпіада буде присвячена цунамі, яке завдало неймовірний збиток країні в 2011 році. Однак зараз очевидно, що центральною темою стане COVID-19.