У Києві відкрили 38-му бронзову міні-скульптурку проєкту «Шукай!», присвячену паляниці. Вона встановлена за адресою вул. Набережно-Хрещатицька, 1 на фасаді готелю Fairmont Grand Hotel Kyiv. Відкриття нового туристичного об’єкту відвідали Соня Плакидюк, Олексій Суханов, Таміла Немченко, Наталія Стрільчук та інші гості.

Через фонетичні особливості слово «паляниця» важко вимовляти окупантам, тож коли ворог вторгся на Київщину, українці просили підозрілих людей вимовити саме це слово. Звісно, у росіян не виходило, ба більше: на російському телебаченні пояснювали, що воно ніби то перекладається як «клубніка». Тож наш унікальний пароль став ще й мемом, який висміює недолугість рашистської пропаганди.

З етнографічної точки зору вибір кодового слова також не випадковий. Гостей зустрічали з паляницею на рушнику. Рушник – це дорога і водночас межа, яка розділяє своїх і чужих. Чужий просто так не увійде до хати, паляниця була своєрідною перепусткою.

«Попри меми ми вирішили серйозно підійти до створення цієї мініскульптурки. Радилися з етнографами стосовно самої форми паляниці. Нам допомогли підібрати орнамент рушника, притаманний саме для Київщини. І цікаво було нагадати, що таке паляниця. Я нещодавно зустріла двох людей, які думали, що це просто набір звуків, який важко вимовити окупантам», – розповіла Юлія Бевзенко, авторка проєкту «Шукай!»

Як розповів генеральний менеджер Fairmont Grand Hotel Kyiv Микола Устименко, готель, хоч і є представником міжнародної мережі, проте це стовідсотково український бізнес, який цінує нашу країну і нашу столицю. Саме тому важливо, щоб знакове місце, в якому знаходиться Fairmont – а раніше тут стояла велика мукомельна мануфактура, – і надалі розповідало історію Києва та було корисним для сучасників.

Саме з цією метою шеф-кухар ресторану готелю спеціально випік паляниці за авторським рецептом, усі кошти від реалізації яких підуть у благодійний фонд Єлизавети Юрушевої та Олександра Скічка «Обираємо майбутнє разом» – на закупівлю підручників з історії України для шкіл особливо уражених від війни регіонів.

Бронзова паляниця поповнила серію міні-скульптурок «Шукай!», присвячених символам Києва. Їх наразі вже 38, зокрема котлета по-київськи, київський каштан, серце Амосова, гривня, серія з 5 мініатюр, що розповідають історії меценатів Києва, тощо. Після повномасштабного вторгнення була встановлена скульптурка привида Києва.

Наталія Стрільчук
Олексій Прищепа
Юлія Бевзенко
Таміла Немченко
Юлія Бевзенко
Микола Устименко, Юлія Бевзенко
Соня Плакидюк, Олексій Суханов
Таміла Немченко
Наталія Стрільчук
Анна Алейнікова, Олексій Прищепа
Галина Правдивець
Олена Мачинська
Олексій Прищепа, Вікторія Волошина
Микола Устименко, Юлія Бевзенко
Олексій Суханов
Юлія Бевзенко
Таміла Немченко
Галина Правдивець
Юлія Бевзенко

Фото: Андрій Проць

Останні кілька років Жанна Кадирова входила до топ-100 найуспішніших українок за версією журналу «Новое время», а її роботи відзначалися професійними нагородами на найвідоміших виставках світу, кількість яких уже перевищила дві сотні. Володарка престижної премії Казимира Малевича, головної премії PinchukArtCentre, головного призу за кращий сольний проєкт арт-ярмарку PULSE Miami Beach – її досягнення можна перераховувати довго. Також у 2019 році Кадирова стала першою українською художницею, яка взяла участь в основному проєкті Венеційської бієнале. Характерно, що в кожній своїй роботі вона висловлюється на злобу дня.

Незабаром після початку військових дій в Україні, у березні 2022 року, Жанна створила проєкт «Паляниця», який наразі «колесить» по всьому світу, розповідаючи про війну. В межах теми нашої весняної диджитал-обкладинки, присвяченої важкій українській весні та чималій ролі мистецтва у нашій перемозі, – ми поспілкувалися з художницею одразу після її повернення з Венеції.

Як Жанна Кадирова змогла потрапити на 59-у Венеційську бієнале, скільки коштів їй вдалося зібрати на допомогу Україні, де і в яких умовах вона зараз живе та як змінився її авторський стиль під час війни – читайте у нашому інтерв’ю.

Про проєкт «Паляниця»

На другий тиждень війни ми разом із моєю родиною та моїм партнером Денисом Рубаном поїхали з Києва. Я покинула свій дім та студію та переїхала до села за 30 кілометрів від угорського кордону – Березово, в Закарпатській області. Створення проєкту «Паляниця» пов’язане безпосередньо з цією місцевістю. Тут протікають гірські річки, що відшліфовують камінь. Ми з Денисом ходили і просто збирали каміння, яке за формою нагадувало хліб, а потім нарізали його. Так звичайне каміння перетворилося на арт-об’єкти. Чому «Паляниця»? Все просто: паляниця для українців – це, насамперед, символ. Це слово-код, слово-пароль, яке активно використовувалося, оскільки росіяни не могли правильно його вимовити.

Щойно моя родина опинилася в безпеці, з’явилося почуття, що треба працювати та допомагати Україні. Завдання було придумати щось, що можна створити за допомогою примітивних засобів, без професійних інструментів та технологій. Я створювала ці роботи з бажанням розказати усьому світу про події в Україні. До того ж, задум цього проєкту мав й іншу мету – продавати кам’яні «паляниці», тим самим виручаючи кошти на допомогу Україні. Відбулося вже шість виставок, на яких цей проєкт був представлений.

Паляниця для українців – це, насамперед, символ. Це слово-код, слово-пароль, яке активно використовувалося, оскільки росіяни не могли правильно його вимовити.

Прем’єра проєкту «Паляниця» відбулася 26 березня у селі Березово, у будинку, в якому ми тут живемо. Саме в ньому розпочалася історія «Паляниці», тому мені було важливо зробити виставку тут. Місцеві дали мені притулок, дали можливість працювати, безпечно жити, і мені захотілося їм за це віддячити. Вперше у Березово ми презентували для мешканців експозицію сучасного мистецтва. Наступного дня ми помістили кам’яні арт-об’єкти у коробки та відправили їх на виставки до Румунії, Японії, Італії.

Також 16 квітня у нашому сільському будинку ми представили проєкт «Увага», який, як і «Паляниця», корелює з військовою ситуацією в нашій країні. Він об’єднав роботи шести учасників різних поколінь: 11-річної Ангеліни та 9-річної Насті з села Березово, 7-річного Тіми з Ірпеня, 64-річного священика Василя, 90-річної бабусі Оленки та 40-річної мене (посміхається). На відкритті цієї виставки відбулася прем’єра робочої версії фільму «Паляниця», який згодом був показаний у Венеції. Тільки уявіть: бабуся Оленка вперше у житті побувала у кінотеатрі!

На всіх експозиції «Паляниця» у всьому світі на додачу до кам’яних арт-об’єктів зараз демонструють короткометражний фільм Івана Сауткіна. Це відео – про нас, про мою нову родину та друзів. Про те, як ми з Денисом збирали каміння, витягували його на гору, розпилювали… Через призму реально існуючої людини до глядачів доноситься правда про події в Україні. Вони розуміють, що перед ними лише одиничний приклад із мільйонів інших людей, які покинули свої домівки, втратили все. Перед ними – невідомість… Мені здається, цей додатковий меседж дуже зрозуміло, без зайвих слів пояснює суть концепції «Паляниці».

Про участь у 59-й Венеційській бієнале

Спочатку в рамках 59-ї Венеційської бієнале моя виставка запланована не була. Але після того, як я продемонструвала «Паляницю» у закарпатському селі, я весь час була на зв’язку з італійською галереєю Galleria Continua, з якою я працюю вже протягом 9 років. На моє прохання вони навіть організували доставку рацій з Італії до України, ми передали їх бійцям на передову.

Це звучало як щось неможливе – дуже складно щось організувати на Венеціанській бієнале за три тижні!

Під час нашої розмови ми подумали, що було б непогано показати цей проєкт у Венеції. Це звучало як щось неможливе – дуже складно щось організувати на Венеційській бієнале за три тижні! Galleria Continua взяла на себе всі турботи та витрати: оренду простору, мій приїзд та проживання у готелі, роботу персоналу на виставці та багато іншого. На другий день експозиції всі роботи було продано.

Зазвичай, я працюю з Galleria Continua 50 на 50, але під час презентації проєкту «Паляниця» галерея відмовилася від своєї половини зароблених коштів. Усі гроші було спрямовано на допомогу Україні під час війни. Мене цілком підтримала італійська галерея, абсолютно безкоштовно. Люди витратили свій ресурс на те, щоб зробити цей проєкт видимим і можливим, не маючи для себе ніякої вигоди. Це дуже важливий жест солідарності, я їм дуже вдячна! Виставка триватиме до 30 червня, тому приходьте на набережну Riva San Biasio!

Також у Венеції був представлений наш спільний проєкт із Машею Шубіною – Lost&Found/Silent_Sky. Маша показала свою нову серію – старовинні серветки, тарілки та рушники, на яких було домальовано військову техніку. А я – кам’яні бургери та хот-доги, так само зі знайденого річкового каменю. Ці арт-об’єкти як відсилка до благ цивілізації, які далекі від села Березово, в якому я зараз мешкаю.

Проєкт Lost&Found/Silent_Sky – повна ініціатива Маші Шубіної та Іллі Чічкана. У Венеції під час бієнале вони вже вчетверте влаштовують виставки на кшталт «квартирників». На цей раз виставковим простором стала арка, що виходить на канал, біля ресторану Ai Mercanti. Хазяйка цього закладу, колишня киянка Ганна Синьова, домовилася із сусідами про проведення події, ну а на самій виставці – пригощала всіх гостей. Я дуже люблю брати участь у подібних неофіційних проєктах. Сьогодні потрібно працювати на всіх рівнях по максимуму – аби була можливість говорити про те, що зараз відбувається в Україні!

Про участь у Японській трієнале

Організатори трієнале сучасного мистецтва в Японії самі написали мені у Facebook. Побачивши фото експозиції «Паляниця», вони запропонували показати проєкт у себе. Спочатку я думала, що не встигну доставити їм арт-об’єкти до відкриття. Оскільки триєнале триває півроку, ми вирішили, що не проблема відкрити мою виставку у червні. Але згодом все склалося так, що кам’яні «паляниці» та серія графіки з портретами мешканців села Березово встигли прибути в японське містечко Токаматі до початку фестивалю.

Тут знову ж таки моїм «рятівником» стала італійська галерея, яка оперативно відправила арт-об’єкти з Італії до Японії. Тепер моя виставка триватиме півроку у межах фестивалю Echigo-Tsumari Art Triennale. Кожен сезон цю подію відвідує понад півмільйона людей!

Про персональну виставку в Німеччині

28 квітня у KÖNIG GALERIE у Берліні стартувала моя персональна виставка, дата якої була запланована ще восени минулого року. За довоєнним планом 27 лютого я мала їхати в резиденцію до Франції. Там протягом місяця я мала працювати над парковим проєктом, й паралельно завершувати арт-об’єкти для виставки в Берліні. Звичайно, я не поїхала, й роботи для персональної виставки закінчити не змогла. Планувала її скасовувати, але потім подумала, що не варто. Адже зараз до України прикута увага всього світу, треба на весь цей світ говорити про війну.

Мені було не цікаво розвивати якісь старі, довоєнні ідеї, з якими я не маю емоційного зв’язку. Я запропонувала німецькій галереї проєкт «Паляниця», оскільки він наразі актуальний – як для мене, так і для всіх українців. На щастя, галерея виявилася дуже відкритою і підтримала мою пропозицію. Я їм дуже вдячна за сміливість та гнучкість. Виставка пройшла успішно, продано багато робіт!

Зараз до України прикута увага всього світу, і треба на весь цей світ говорити про війну.

Окрім «паляниць» експонувалися кам’яні «бургери». Я поклала їх на рушники, згідно українській традиції зустрічати із хлібом-сіллю, тільки тут замість хліба були бургери. Ці старовинні рушники мені допоміг знайти мій друг, мистецтвознавець Леонід Марущак.

Крім скульптур з річкового каменю, німецькій публіці було представлено графіку, зроблену в селі Березово та по дорозі з Венеції до Берліна. А також роботи 90-річної бабусі Оленки та її 11-річної правнучки Ангеліни із родини, яка приютила нас у селі, в будинку, в якому ми зараз мешкаємо.

Про фінансову допомогу Україні під час війни

Крім заходів, про які я говорила вище, ще одну «Паляницю» було представлено на груповій виставці українських художників State of emergence у Бухаресті, проєктом займалася Леся Кульчинська. Подія була організована на запрошення Бухарестської галереї.

Усі подібні активності дозволили зібрати близько 70 000 євро!

Можу сказати, що це ще не все. Були ще замовлення«паляниць» від приватних колекціонерів, друзів – всі вони були готові купувати ці роботи на підтримку Україні. Всі подібні активності, крім персональної виставки в Берліні, дозволили зібрати близько 70 000 євро!

Про ставлення світової арт-спільноти до війни в Україні

Ви розумієте, це дуже неоднорідне суспільство. Є люди, котрі погано розуміють, що відбувається в Україні, й це ранить. Є ті, які дуже співчувають і хочуть підтримати – від цього теж не легше. Поїздка на Венеційську бієнале була для мене найскладнішою у житті. Мені було дуже важко психологічно приїхати у нормальний світ після двох місяців війни.

Я їхала на Венеційську бієнале, щоб поширити інформацію про події в Україні з перших вуст. Дуже важливо, що мистецтво говорить не словами. Мистецтво говорить на іншому рівні. Зараз воно говорить про те, що ми не просто постраждалі… Воно доносить думку, що ми є повноцінною країною, яка має свої культурні досягнення. Ми маємо своїх митців, свої традиції. Хліб на вишитому рушнику – це традиційна річ. Показавши її через призму сучасного мистецтва, ми показуємо глибину нашої історії загалом.

Дуже важливо, що мистецтво говорить не словами. Мистецтво говорить на іншому рівні.

З Венеції я одразу полетіла до Берліна. Там, як і у Венеції, за тиждень перебування я зустріла дуже багато українців. Було психологічно складно. Це такі емоції, з якими дуже складно було впоратися. Я не знала, що робити. Коли повернулася у Березово, потрібен був тиждень на те, щоб хоч трохи відійти, повернутися у нормальний настрій та стан.

Про життя у селі

Ми витратили п’ять днів на пошук цієї хати, на той момент усе нормальне житло було арендоване. Коли заїхали в дім, у нас не було електрики – купили 150-метровий кабель і провели її з нуля… Якийсь час опалювали приміщення дровами. Вирішили, що потерпимо – не в підвалах у Маріуполі живемо. Мене не бентежили побутові незручності, адже у пріоритеті було місце з можливістю працювати.

В нашому домі досі немає води, ми носимо її з колодязю. Митися ходимо в сусідній хазяйський будинок. Сподіваємось, скоро буде вода, наразі працюємо над цим питанням разом із місцевими.

Про зміну авторського стилю під впливом війни

Якщо раніше у творчості між мною та моїми роботами була певна дистанція, то в проєкті «Паляниця» вона нівелювалася. Ця експозиція не виникла б, якби я поїхала ховатися від війни до Франції чи Єгипту. Вона виникла, бо я опинилася тут, на Закарпатті. У мене було принципове рішення залишитись у ці важкі дні війни на Батьківщині, хотіла спостерігати все, що відбувається, зсередини. Це дуже особистий проєкт, частина моєї біографії. Він про те, як художниця, яка має студію в центрі Києва і дім на лівому березі столиці, все це залишила і поїхала. Про те, як моя мама вирушила до Німеччини та вперше потрапила до Євросоюзу у віці 75 років. Саме завдяки автобіографічності цей проєкт торкається багатьох людей.

Я не малювала цілих п’ятнадцять років, бо не вистачало часу, а тут – почала малювати цілі графічні серії, портрети місцевих жителів, етюди.

У селі я почала малювати з натури. Ось тільки уявіть, я не малювала цілих п’ятнадцять років, бо не вистачало часу, а тут почала малювати цілі графічні серії, портрети місцевих жителів, етюди.

Я також малюю спокійні краєвиди, а на них – напис про «повітряну тривогу». Це те, що ми чуємо практично щодня, незважаючи на те, що військові дії територіально далеко.

Зараз починаю нову серію робіт із вишивками. Тут, у селі, у мене вже утворилася колаборація з бабусею Оленкою. Бабуся надала мені свої старі вишивки, а я трохи доповнила їх текстом. Прототип із нової серії вже поїхав на експозицію до Берліна. Ці роботи будуть виставлені на моїй персональній виставці у KÖNIG GALERIE до 20 травня.

Про найближчі творчі плани

В червні у мене заплановані персональні виставки у Франції та Норвегії. У Парижі, у галереї Continua, буде представлено виключно проєкт «Паляниця». У норвезькому Ставангері, в Музеї сучасного мистецтва, – і «Паляниця», і давніші роботи. Швидше за все, це буде проєкт «Секонд-хенд» та вишиті роботи з новоъ серії.

Також я є частиною резиденції «Робоча кімната», організованої для художників, тимчасово переміщених із зон бойових дій, на базі галереї «Асортиментна кімната» в Івано-Франківську. У наших планах – презентація напрацювань резидентів на виставках у Івано-Франківську, Відні, Берліні, Ессені та, можливо, Києві.

Репери Дрейк, Future та співачка Tems випустили спільний кліп на пісню «WAIT FOR U». Ролик знятий у середньовічному стилі та розповідає про вигаданого короля.

Головною особливістю відео став традиційний український хліб паляниця, на якому зображено Тризуб. Його можна побачити на королівському столі на 36 секунді кліпу. Дрейк також опублікував кадр із паляницею в інстаграм.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от champagnepapi (@champagnepapi)

Подивитися кліп можна тут.

Нагадаємо, раніше кілька закордонних музичних виконавців присвятили кліпи українцям. Серед них — гурт Florence + The Machine та співак Ед Ширан, який випустив спільний трек із гуртом «Антитіла».

Так, відомий ресторатор Алекс Купер одним із перших підхопив ініціативу. Спочатку він організував у столиці безкоштовний ресторан для літніх людей «Паляниця», який згодом перетворився на мережу з 7 закладів, де щодня з 12:00 до 15:00 годують обідами понад 5000 пенсіонерів. А потім – за допомогою команди, партнерів та волонтерів, – почав готувати кілька тонн їжі щодня для ЗСУ, ТРО та шпиталів.

Телеведучий і суддя шоу «Майстер-шеф» Ектор Хіменес-Браво в перші дні війни опинився в Польщі, куди екстрено повернувся з подорожі Колумбією. У Варшаві ресторатор проводив кулінарні майстер-класи та готувався до благодійної вечері для польських еліт. Але згодом за покликом серця повернувся в Україну, щоб власноруч допомагати команді своїх ресторанів BAO та NĂM, які з перших днів війни приготували вже понад 125 000 обідів для армії, поліції, ТРО та тих, хто цього потребує.

Багато столичних закладів приєдналися до волонтерської ініціативи – щодня готувати на допомогу Україні. Сім’я ресторанів First Line Group («Любимый Дядя», ЖЗЛ, «Італійська Редакція», Eastman та інші) з моменту війни приготувала понад 120 000 обідів для захисників, дитячих лікарень та всіх нужденних. Команди ресторанів Маяк та Fabius щодня готують 8000 порцій їжі для ЗСУ та ТРО. Підтримує вітчизняних бійців й волонтерська кухня The Burger Mexico. Персонал столичних «Привітів» («Тайський Привіт», «Китайський Привіт», «В’єтнамський Привіт», «Японський Привіт») рестораторів Даші та Міші Кацуріних не лише готує по 3500 порцій щодня, а й розвозить гуманітарну допомогу до Ірпеня, Бучі та інших постраждалих від війни населених пунктів. Вони збирають та доставляють продуктові бокси всім, хто звертається до них на гарячу лінію, та роздають безкоштовні обіди (ресторан «Пивна Дума» – вул. Спаська, 5/вул. М. Драгоманова 31Г).

З деякими рестораторами нам вдалося поспілкуватися особисто. Євген Клопотенко, Дмитро Борисов, Анна Козаченко, Руслан Шибаєв, Катя Любчик, Сергій Корецький, Марина Гусак та Єлизавета Глотова розповіли, як організували роботу своїх ресторанів під час війни, що і для кого готують, та звідки беруть кошти на ці благодійні ініціативи.

Крім військовослужбовців, можливості поїсти «як удома» потребують і вимушені переселенці. 

Євген Клопотенко
шеф-кухар, ресторатор
 «100 років тому вперед»/«Інші»

У перший день війни я сів і склав список: як я можу допомогти своїй країні, що я вмію робити найкраще. Таким чином вирішив, що на фронті я навряд чи буду корисним, а ось годувати військових смачними гарячими стравами – легко. З третього дня наш ресторан у Києві «100 років тому вперед» та ще одна наша кухня (dark kitchen) щодня готує 1500 порцій гарячих обідів для Нацгвардії та ТРО.

Налагодивши роботу в Києві, я зрозумів, що крім військовослужбовців, можливості поїсти «як удома» потребують і вимушені переселенці. Ще до війни я мав плани відкрити заклад у Львові. Вже було знайдено приміщення, 25 лютого мав бути підписаний договір оренди. У перші дні війни я зателефонував власнику цього приміщення і він мені сказав: «Ти робиш хороші речі! Давай перший місяць без оренди, а далі подивимося, як буде». Через п’ять днів після цієї розмови ми вже відкрили бістро.

В «Інші» у нас два меню, звичайне та безкоштовне – меню №2 для тих, хто з будь-яких причин не може заплатити. Фактично це таке «меню дня» від шефа – основна страва, салат та кава. Щодня на «меню №2» приходить до 300 людей. Його можна замовити з 10:00 до 13:00 та з 17:00 до 19:00.

З кінця березня «100 років тому вперед» у Києві відкрився для відвідувачів. Ресторан працює щодня з 12:00 до 18:00. Ми продовжуємо готувати для військових.

У Києві ми робимо акцент на допомогу військовим, а у Львові – на допомогу тим, хто її потребує.

В обох ресторанах працюють як наші постійні співробітники – з Києва до Львова переїхало кілька кухарів та офіціантів, – так і переселенці, яким ми дали роботу. Для мене це було важливо – дати роботу тим, хто був змушений залишити власний будинок. У Києві ми робимо акцент на допомогу військовим, а у Львові – на допомогу тим, хто її потребує. Ми не хотіли, щоб люди відчували себе незручно, тому створили для них простір, де вони можуть комфортно поїсти і побути у своїх думках, наче немає війни і вони просто прийшли до ресторану.

У Києві ми не впоралися б без міжнародної ініціативи World Central Kitchen, що забезпечує заклади продуктами. У Львові з провізією часто допомагають місцеві: хтось приносить банку меду, хтось – шматок сала. Місцеві громади дуже активні. Наприклад, Соснівська громада із Рівненської області надала нам велику кількість картоплі.

Крім того, команда мого проєкту надає українцям кулінарну підтримку: рецепти з продуктів, які зараз доступні, та поради щодо приготування страв. Я багато спілкуюся з міжнародними ЗМІ на тему війни, яку розпочала росія. Також розповідаю їм про українську культуру, щоб іноземці вчилися готувати українські страви та популяризували любов до всього українського.

Кошти на всі ці ініціативи, здебільшого, власні. Деяка частина – донати. Ми зараз думаємо не про заробітки, а про те, аби фінансова модель працювала. Якщо все вийде, допомагатимемо далі!

Адреси закладів, що праацюють:
«100 років тому вперед», Київ, вул. Володимирська, 4
«Інші», Львів, Соборна площа, 2А
Як підтримати: допомогти волонтерській ініціативі Євгена Клопотенка можна тут

За підрахунками, один день роботи наших волонтерських кухонь «коштує» щонайменше 5000 доларів.

Дмитро Борисов
ресторатор
засновник і власник мережі «Сім’я ресторанів Дмитра Борисова»

На другий день війни, щойно оговталися від шоку, ми почали думати над тим, що робити з продуктами на складах у закритих ресторанах. Частину з них ми роздали волонтерам. Водночас отримали перші запити на гарячу їжу для військових. Наші працівники, що залишилися у Києві, підтримали цю ідею. Ми спробували відкрити першу волонтерську кухню на базі одного із закладів й першого дня приготували близько 600 порцій. Наразі наші об’єми – 3000-3500 гарячих обідів щодня. А загальна кількість порцій за весь час війни вже перетнула позначку в 100 000!

Наші волонтерські кухні працюють на базі семи ресторанів у різних частинах Києва і це дещо полегшує питання з логістикою. Водночас на «волонтерській зміні» працює 55 людей. Спочатку все було трохи хаотично: працювали як наші співробітники, так і люди, які хотіли допомогти. Хтось із волонтерів чи постачальників привозив продукти, хтось – забирав готові страви. Було не дуже зрозуміло, як це працює, але якимось дивом усе складалося.

Тепер у нас є чітка система: близько 20 реципієнтів нашої допомоги зранку надсилають свої замовлення, а ми їх готуємо та видаємо за чітким таймінгом. Одну частину запитів розвозимо через наш логістичний центр, іншу – волонтери. Наша команда намагається складати меню на тиждень: залежно від того, для кого саме потрібно приготувати обіди. Іноді трапляється так, що на одній кухні ми готуємо одночасно і для військових, і для пацієнток пологового будинку, й потрібно знайти баланс – щоб було і смачно, і поживно, і корисно, і без алергенів.

Наша команда намагається складати меню на тиждень: залежно від того, для кого саме потрібно приготувати обіди.

Наразі гоуємо велику кількість людей. Серед них – військові та підрозділи ТРО, лікарі швидкої допомоги, працівники ДСНС, комунальники та працівники інших критично важливих для міста установ. Також для пацієнтів лікарень, для волонтерських організацій, які надають адресну допомогу людям похилого віку та дітям, й ще багато точкових запитів. Наприклад, на початку війни, коли на вокзалі у Києві були величезні черги людей, які хотіли евакуюватися та чекали годинами, – ми готували обіди і для них.

Меню наших волонтерських кухонь ми намагаємося оновлювати щодня. Наприклад, коли тільки починали працювати і використовували продукцію, що залишилася на ресторанних складах, готували спагетті з тигровими креветками та сендвічі зі стейками тунця. Військові були дуже здивовані. Взагалі саме ЗСУ та ТРО найчастіше просять приготувати або бургери, або шаурму. Таким чином командири мотивують підлеглих після успішного виконання бойового завдання. Іноді партнери привозять делікатесне м’ясо – ми вже готували і плов із бараниною, і гречку з козулею, і рагу з оленини.

На даний момент ми потроху повертаємось до комерційної діяльності: наші заклади на заході країни та у Києві частково повернулися до роботи. Проте ми впевнені, що наші волонтерські кухні працюватимуть щонайменше до перемоги. Тепер це нова реальність, у якій потрібно поєднувати бізнес – основу економіки країни, і волонтерську діяльність – основу перемоги.

Нашій волонтерській ініціативі допомагають з усього світу.

За підрахунками, один день роботи наших волонтерських кухонь «коштує» щонайменше 5000 доларів. Серед витрат – продукти, оплата праці кухарів, паливо, комунальні послуги. Частину продуктів нам привозять волонтери. Частину витрат покривають великі організації типу World Central Kitchen, нещодавно ми стали їхніми партнерами. Також дуже допомагають внески від людей з усього світу: є рахунки на PayPal, є рахунки, на які ми приймаємо різні валюти. Криптовалюту, до речі, також приймаємо!

Нашій волонтерській ініціативі допомагають з усього світу. Наприклад, у Німеччині українська діаспора проводила дитячі благодійні заходи, а в Техасі робили дуже круту благодійну вечерю за українським меню – кошти з усіх цих ініціатив пішли на допомогу нашим волонтерським кухням.

Адреси закладів, що праацюють:
Служба доставки Gastrofamily delivery працює у Києві та Житомирі
Oxota NA Ovets, Київ, вул. Воздвиженська, 10Б
Philadelphia roll&bowl, Київ: Княжий Затон, 9 / вул. Шота Руставелі, 10
Mushlya, Київ, Оболонський проспект, 26 / Івано-Франківськ,  вул. Мельничука, 16Б
БПШ, Київ: вул. Антоновича, 48 / Вокзальна площа, 1
Білий Налив, Київ: Оболонський проспект, 26 / Поштова площа (праворуч від Фунікулера)
Хмельницький: вул. Проскурівська, 44
Тернопіль: вул. Валова, 3
Вінниця: вул. Пирогова, 9Б
Чернівці: вул. Ольги Кобилянської, 12
Івано-Франківськ: вул. Незалежності, 7
Запоріжжя: проспект Соборності, 212
 Дніпро: вул. Барикадна, 7
Павлоград: вул. Шевченка, 67
Як підтримати: допомогти «Кухонним військам» Дмитра Борисова можна тут 

Наша команда з 25 лютого до 16 березня працювала безкоштовно. Кожен із співробітників розумів, що це волонтерська діяльність.

Анна Козаченко
рестораторка
Milk Bar/Dogs&Tails/Good Girl

Ще до того, як розпочалася війна, я навіть не розглядала варіант виїхати з Києва чи країни. Це було виключено! Щоб налагодити всі робочі процеси, потрібно бути на місці, команда дуже потребує підтримки. У нас працює 320 людей і на мені, як на власниці та керівниці бізнесу, лежить велика відповідальність. Ресторанний бізнес для мене – не бізнес, а все життя.

24 лютого я та кілька членів команди вивозили продукти з Milk Bar у ЦУМі, бо ЦУМ мали знеструмити та законсервувати того ж дня. Отже, у нас було кілька годин на все, сотні кілограмів продуктів, напівфабрикатів та готової продукції! Ми ледве впоралися, однак багато продовольства довелося викинути. Вже наступного дня ми зрозуміли, що треба щось робити з «врятованим» провіантом. 25 лютого ми почали віддавати всю готову продукцію, яка у нас була. Спочатку до нас звернулася наша колишня менеджерка та попросила передати їжу для підрозділу «КОРД». Того ж дня зателефонували знайомі лікарі з проханням постачання їжі.

У перший тиждень у Києві продовольча ситуація була досить складною: працювало кілька магазинів, були величезні черги, все змітали з полиць, було складно щось купити. У той час ми просто виходили на вулицю і роздавали людям десерти, літнім людям – сирники, тим, хто ховався у бомбосховищі на Кловській – супи, хліб, комбучу з Good Girl, нагодували і сусідів, які завжди писали на нас скарги… Також всіх, хто заходив у Milk Bar на вулиці Шота Руставелі, ми безкоштовно пригощали кавою та десертами.

Так з 25 лютого і стартувала наша волонтерська діяльність. Спочатку ми роздали все, що мали. Потім почали готувати з продуктів, що залишилися, а їх було чимало і вистачило на два тижні. Згодом наші постачальники та всі небайдужі стали привозити безкоштовний провіант і ми продовжили готувати щодня .

Нагодували і сусідів, які завжди писали на нас скарги…

Оскільки всі інші наші заклади зачинені, волонтерську діяльність ми сконцентрували у Milk Bar на Шота Руставелі. Одна з основних причин – кухня цього закладу розташована у підвалі, там дуже товсті стіни, це надійне бомбосховище!

Ми закликали всіх співробітників, які залишилися у Києві та були готові виходити на роботу, враховуючи небезпеку, приєднуватися до нашої волонтерської діяльності. Переважно це були хлопці та дівчата, що живуть на Правому березі столиці, ближче до центру, які могли приходити на роботу пішки. Інших ми намагалися возити. У перші дні роботи до нашого закладу заходила молодь та пропонувала допомогу. Тож наша команда поповнилася волонтерами, а потім до неї приєдналися ще друзі та рідні наших працівників і навіть наші орендодавці. Кожен хотів бути корисним!

Тепер щодня готуємо від 350 до 500 обідів. Їх ми відправляємо до окремого загону спеціального призначення «Омега», Олександрівської лікарні, співробітників київської телевежі, яка постраждала від вибухів. Також допомагаємо людям похилого віку, контакти яких нам надсилають у соцмережах, підрозділам ТРО на КПП «Бориспільська» та перевіреним волонтерам, які надають адресну допомогу по Києву.

З 16 березня ми нарешті почали функціонувати як ресторан, продовжуючи волонтерську діяльність. Щотижня ми готуємо «добру страву», нову позицію в меню – кожен, хто не може її собі дозволити, може замовити безкоштовно. Наприклад, цього тижня це сирники. Треба просто прийти і сказати: «Чи можна мені «добру страву»?» І ми почастуємо вас безкоштовно. Вже багато людей скористалося такою пропозицією.

Щотижня ми готуємо «добру страву», нову позицію в меню – кожен, хто не може її собі дозволити, може замовити безкоштовно.

Вся наша команда, яка працювала з 25 лютого до 16 березня, працювала безкоштовно. Кожен із співробітників розумів, що це волонтерська діяльність. За цей час нам не виставляли рахунки за комунальні послуги та оренду, у нас у запасі були упаковки та витратні матеріали. Але з 16 березня ми відкрилися як бізнес і у нас уже не залишилося фінансових ресурсів, аби продовжувати працювати безкоштовно, та й людям треба виплачувати зарплату. Через три дні після відкриття нам уже виставили усі рахунки.

Зараз ми працюємо і все, що заробляємо, витрачаємо на зарплати – платимо однаково і тим, хто працює на волонтерській кухні, і тим, хто забезпечує стандартну роботу закладу. А також комунальні послуги, оренду, упаковку, господарські товари. Продукти для волонтерської діяльності поки що продовжуємо отримувати безкоштовно, але знаходити їх дедалі все важче. Продукти для роботи купуємо у постачальників, які зараз працюють, але переважно у «МЕТРО». Якщо більше не буде можливості забезпечувати нашу волонтерську діяльність безкоштовними продуктами, купуватимемо їх за власні кошти. Гості Milk Bar нас дуже підтримують і за можливості роблять пожертвування на нашому сайті. Поки що ми зібрали невелику суму, але навіть маленька допомога – велика!

Адреси закладів, що праацюють:
Milk bar, Київ, вул. Шота Руставелі, 16
Як підтримати: допомогти волонтерській ініціативі Анни Козаченко можна тут 

Наразі ми готуємо для різних верств населення до 1000 порцій на день.

Руслан Шибаєв
ресторатор
BEEF/WHITE bar

У перші дні війни я був відсутній у Києві, бо вивозив своїх дітей на захід України. Коли вони були у безпеці, я повернувся. На другий день військових дій в одному з ресторанних чатів прочитав, що потрібна допомога бійцям ТРО та ЗСУ з приготуванням їжі. Я одразу зателефонував менеджеру свого закладу Дімі Олейникову, який переїхав жити до ресторану.

25 лютого вони з охоронцем самостійно приготували 50 порцій супу Том Ям та другу страву з продуктів, що залишалися у запасі. Потім у ресторан прийшов шеф-кухар зі своєю родиною – дитиною, дружиною та собакою, – пізніше приєдналися й інші кухарі, процес налагодився ще краще. Волонтери почали привозити продукти й кількість приготовлених порцій зросла до 700 на день.

Частина співробітників залишилася у Києві, також на кухні допомагали волонтери, тож із робочими кадрами все вирішилося швидко і само собою. Люди відчули єднання, всі були готові допомагати та працювати на повну міць. Зараз ми готуємо для різних верств населення до 1000 порцій на день.

Фінансових коштів для цієї ініціативи ми не отримуємо, отримуємо лише продукти. Саме тому з 14 березня ми вирішили запустити ресторан, оскільки потрібно було сплачувати за комунальні послуги та видавати зарплати команді.

Адреси закладів, що праацюють:
BEEF, Київ, вул. Шота Руставелі, 11
Як підтримати: Реквізити: PayPal: o.khodos23@gmail.com / ПриватБанк: 5363542013136446

Нещодавно з’явилася можливість допомагати жителям звільнених міст і ми максимально долучилися.

Марина Гусак та Єлизавета Глотова
рестораторки
Namelaka

В перший день війни нам з командою було дуже страшно. Ми не розуміли, що буде далі, були розгублені та налякані. Наступного дня ухвалили рішення, що можемо допомагати фінансово та продуктами. Відкрили наші склади для волонтерів та відвантажили всю сировину. Згодом зрозуміли, що ми готові робити більше, адже є потужності, які можуть працювати на благо України. У Києві залишилися члени команди ресторану, які, не роздумуючи, приїхали. Поступово до них приєднувалися волонтери – люди, у яких велике серце та бажання допомагати. Ось так розпочалася робота нашої військової кухні.

Все організовувалося дуже стихійно. Штаб із початку війни працював без вихідних, крім комендантських днів. Всі настільки самовіддано працювали – команда штабу, постачальники, колеги з інших ресторанів, друзі нашого бізнесу, сусіди та гості Namelaka, – що знайти п’ять тонн картоплі або цілу машину курки можна було за кілька годин. Згодом сформувалися окремі підрозділи, чіткий графік роботи, план логістики та налагодилася комунікація з людьми, які потребують допомоги. Штаб почав працювати злагоджено, як єдиний організм.

Ми готуємо для ЗСУ, ТРО, лікарень, бомбосховищ та волонтерських центрів. Нещодавно з’явилася можливість допомагати жителям звільнених міст і ми максимально долучилися до цього напрямку. Видаємо близько 1000 порцій на день, кожна з яких доставляється безпосередньо у потрібні точки.

У перші тижні війни нашій команді вдавалося безкоштовно отримувати у значній кількості продукти та упаковку від наших постачальників та друзів. Кожен українець став маленьким воїном. Але всі резерви рано чи пізно закінчуються. Згодом ми почали отримувати фінансову допомогу від фондів People in Need та Boosty Fund, а також небайдужих українців.

На функціонування нашого штабу ми витрачаємо близько 80 000 гривень на день, більша частина яких йде на закупівлю продуктів, упаковки та на заробітну плату всім тим, хто працює. Інші кошти перекривають витрати на логістику та комунальні послуги. З 15 березня основну фінансову підтримку одержуємо від неймовірного міжнародного фонду World Central Kitchen.

---

Адреси закладів, що праацюють:
на сьогодні Namelaka працює у якості воєнної кухні, але незабаром планується її відкриття (слідкуйте за соцмережою закладу)  
Як підтримати: волонтерській ініціативі Марини Гусак та Єлизаветі Глотової допомагають вищеперераховані фонди 

Наша команда готує їжу для мешканців Бучі, Ірпеня, Ворзеля, Іванкова…

Катя Любчик
бізнесвумен, рестораторка
Kritikos/«Італійська Редакція»/Eastman

24 лютого я і кілька людей з команди носилися Києвом, намагаючись хоч якось забезпечити безпеку бізнесу. Потрібно було переконатися, що офіси закриті та всі цінні документи, гроші, речі сховані. Також потрібно було за можливості захистити вітрини, прибрати товар із полиць. Я розуміла, що саме наявність запасів надалі дасть можливість рестарту бізнесу. Звичайно, ресторан був одним із пунктів обов’язкового контролю.

На другий день війни я побачила повідомлення в Instagram про те, що у лікарів з військового госпіталю, куди прибуває багато поранених, закінчилися продукти харчування. На той час ситуація була максимально напружена, магазини працювали з перебоями. Я одразу зрозуміла, що можу бути їм корисною, передавши продукти з ресторану. Чоловік мене цілком підтримав, рішення було ухвалено за кілька хвилин. Але реалізувати процес ми змогли лише за кілька днів.

Під час війни найпростіша дія ускладнюється та розтягується у часі.

Для мене взагалі стало відкриттям, що під час війни найпростіша дія ускладнюється та розтягується у часі. Наприклад, щоб передати ключі від ресторану, нам знадобилися зусилля чотирьох людей та два дні! Ключі від сигналізації були в одному кінці міста, від ресторану – в іншому. Люди також були хто де. Зібрати всі складові разом було ще тим квестом.

Першу доставку продуктів для лікарів організував чоловік – переважно це були крупи, курка, цибуля, морква та дуже багато яблук. Потім з пропозицією про допомогу мені написала засновниця Kukushka Project for kids Ілона Родзіна, яка згодом активно включилася до волонтерської роботи. В Ілони вже були організовані машини для перевезень людей та продуктів, а також налагоджені гуманітарні канали з доставки провізії. Загалом, саме вона і взяла на себе основну організаційну роботу як по доставці продуктів, так і по розвезенню їжі в критичні точки.

У перші дні війни, коли тривало жорстке бомбардування Києва та його передмістя, частина наших співробітників – кухар Костя та офіціантка Галя, – стали приїжджати до ресторану та готувати для тих, хто цього потребує. З транспортом та пересуванням були складності, тому вони залишалися ночувати просто у ресторані. Через кілька тижнів кількість кухарів і людей почала збільшуватися, процес повністю налагодився.

Спочатку ми роздавали продукти у найближчі медичні заклади – військовому шпиталю та Олександрівський лікарні. Потім допомагали продуктами ТРО, ЗСУ та пенсіонерам. Зараз у Києві відносно спокійно, тому більшої допомоги потребують ті, хто перебуває у передмісті. Наша команда готує їжу для мешканців Бучі, Ірпеня, Ворзеля, Іванкова… Думаю, найближчим часом основний акцент нашої продовольчої підтримки буде спрямований саме на ці території. Там сильно постраждали люди, декотрі з них не мають ані води, ані електроенергії, у них просто фізично немає можливості приготувати їжу.

Процес логістики – кого, де і в якому об’ємі годувати – налаштовують волонтери. У нашому випадку це благодійний фонд «Твоя Опора», саме до них звертаються люди за допомогою. Наше завдання – смачно і багато приготувати, а також вчасно видати необхідну кількість порцій. Обсяги щодня різні: від 200 до 500 порцій, іноді 1000. Треба розуміти, що наш ресторан не дуже великий й наразі працює на максимумі своїх можливостей.

Щодо фінансової частини цього питання. Спочатку це були ресторанні запаси продуктів, а також наші особисті гроші – чоловік закупив фуру продуктів для першої заготівлі. Коли до нас підключилася Ілона Родзіна зі своєю командою, вони централізовано передавали нам продовольство.

  ___________________________________________

Ілона Родзіна: «Ми також нагодували обідами всіх в’язнів нацистських таборів – це старенькі бабусі та дідусі, які народилися чи працювали у концтаборах. Одна з них Марія Пилипівна – вона народилася у концтаборі, а її сестра, не з власної волі, була там доноркою крові».

    ___________________________________________

Оплата комунальних платежів та оренди, напевно, залишаться на нас, але з цим розберемося якось після війни. Сподіваюся, що для закладів, які готували в цей час, у цих питаннях будуть якісь послаблення. Команда ресторану з перших днів війни працювала безкоштовно. Коли ж ситуація у Києві стабілізувалася, ми практично відразу відкрили ресторан для відвідувачів і тепер весь прибуток розподіляємо на зарплати працівникам.

Таких людей я не відпущу зі своєї команди і намагатимуся максимально їм віддячити

Про довоєнні зарплати поки що, зрозуміло, не йдеться… Я впевнена, що після закінчення війни ті люди, які проявили себе і не побоялися вийти на роботу, можуть написати в резюме «стресостійкість у кризових ситуаціях» (сміється)! Таких людей я не відпущу зі своєї команди і намагатимуся максимально їм віддячити, зокрема фінансово.

Адреси закладів, що праацюють:
Kritikos, Київ, бул. Л. Українки 30В
Як підтримати: Реквізити: 5218 5722 2190 8507 (Родзина Илона)

Ніхто не давав вказівок «зверху», співробітники організувалися за покликом душі.

Сергій Корецький
засновник й СЕО
Idealist Coffee Co

Ми почали готувати на третій день війни у нашому закладі Idealist Coffee на вулиці Ярославів Вал, 15. Ніхто не давав вказівок «зверху», співробітники організувалися за покликом душі. Це був з десяток людей, серед яких кухарі, керуючі, офіціанти та баристи. Всі ті, для кого це було важливо і хто не міг стояти осторонь.

Спочатку готували з тих продуктів, які залишилися у закладі на момент початку війни. Їх було досить багато, тому що у мирний час у Idealist Coffee на Ярославовому Валу було повноцінне виробництво «to go» продукції для всієї мережі наших кафе та велика кухня. Пізніше почали закуповувати сировину за свій рахунок та долучилися до ініціативи «Київ Волонтерський», яка наразі допомагає всім необхідним для нашої роботи: сировиною, упаковкою, забезпечує логістикою та допомагає з координуванням. Режим роботи працівники організували самостійно. Донедавна команда ночувала у закладі, оскільки пересування містом було ускладнене. Сьогодні наші волонтери працюють за графіком з 8:00 до 19:00.

Наші працівники готують для ЗСУ, ТРО, лікарів, людей похилого віку та городян, які опинилися у важких життєвих умовах. У середньому раніше це було 1500-2000 порцій на день, тепер, зі спадом напруги в місті, кількість порцій трохи зменшилася. Наразі усі запити на приготування та доставку їжі ми опрацьовуємо централізовано. Частину – віддаємо волонтерам, які працюють із конкретними запитами від конкретних структур та звертаються до нас за допомогою, частину – опрацьовує «Київ Волонтерський» та доставляє самостійно.

Ми не ведемо точний підрахунок вкладених у цю ініціативу коштів, на це не вистачає часу. Окрім продуктів на залишках, ми додатково внесли приблизно 160 000 гривень особистих фінансів із початку війни в Україні. Частину цих коштів було передано ініціативі «Київ Волонтерський» задля забезпечення потреб у сировині та упаковці для нас та інших партнерів, частину – витратили на самостійну закупівлю продуктів та упаковки.

Ми не ведемо точний підрахунок вкладених у цю ініціативу коштів, на це не вистачає часу.

Нещодавно розпочали збір пожертвувань та очікуємо на допомогу міжнародних фондів, які підтримують українські волонтерські ресторани. Всі наші працівники працюють виключно на волонтерській основі, але ми робимо все можливе, щоб віддячити їм за роботу, і плануємо зробити це найближчим часом.

Наше виробництво – завод з обсмажування кави, – розташоване в Гостомелі, в Київській області. Там донедавна велися активні бойові дії і ми не мали ані доступу до сировини, ані можливості відновити роботу. Тому поки що більшість наших закладів вимушено закрита. Щойно ми потроху відновимо роботу, зможемо фінансово підтримати наших працівників та волонтерів.

Адреси закладів, що праацюють:
Idealist Coffee Co, Київ, вул. Антоновича, 44 (ЖК Чикаго) / вул. Ярославів Вал, 15
Як підтримати: допомогти волонтерській ініціативі Сергія Корецького можна тут