Ви всі маєте потужний бекграунд у культових українських гуртах. Що стало тією точкою, коли з’явилося відчуття: зараз час зробити щось своє — і саме разом?

Денис Дудко: Відправною точкою став день народження Олександра Люлякіна. Ми зібрались в студії відсвяткувати, я взяв із собою бас-гітару, так як ми допускали вірогідність джему. В студії все для цього, звісно, було, навіть контрабас. Втім я сумнівався, що справа дійде до джазу.

А по ходу сталося так, що ми грали до ранку геть усе: і рок, і джаз, і поп, і якийсь фрі. І так кайфово було, що наступного дня я зателефонував Паші і запропонував зробити тріо. Ми зібралися і справа пішла, при цьому з такою «хімією» все виходило, що це дуже надихало!

Олександр Люлякін: Так, все почалося 22 грудня минулого року на студії Starway. Денис привіз свою круту бас-гітару Hofner, а клавіші і барабани були на студії, тож ми грали спочатку щось на кшталт року, а потім я попросив Дениса заграти на моєму контрабасі, який я купив напередодні і назвав його «Валєра» (потім у нас зʼявилась композиція з такою назвою).

Після чого ми почали грати вже більш джазовий джем і продовжили до самого ранку з такою насолодою, що наступного дня Денис запропонував нам із Пашею зробити спільне джазове тріо.

Павло Литвиненко: Бажання робити щось своє було завжди, як я власне і робив. Я щасливий від того, що наше тріо Sigmund Friends відбулося і відбувається прямо зараз. Мені здається, наша музика перетворюється вже на щось фізичне, вічне, в справжнє мистецтво.

Ваш дебютний альбом має назву Path of Glory. Що для вас означає цей «шлях слави» — це про внутрішній розвиток, творчий виклик чи радше про подолання власних меж?

Денис Дудко: Якраз це все разом. Плюс велике бажання робити те що ми робимо, і, звісно, велике задоволення від цього!

Павло Литвиненко: Path of Glory це «Glory to Ukraine!»

Ви описуєте свою музику як простір свободи та імпровізації. Наскільки ця свобода — результат досвіду, а наскільки — ризик, на який ви свідомо йдете?

Денис Дудко: Звісно, досвід грає роль. Для мене особисто, імпровізація  – це пригода, іноді цікава, іноді не дуже (посміхається), але в цьому і є найважливіше: ти не знаєш, що трапиться за мить. І ще важливо чути один одного, й іноді вести інших, а іноді – йти за кимось. І коли все складається, то відбувається справжня магія! Звісно, завжди є ризик «звернути» не туди, але в цьому і є вся суть імпровізації.

Олександр Люлякін: Це, звісно, індивідуальний великий досвід кожного музиканта, відчуття та абсолютна довіра один до одного. Саме ці складові дають нам простір свободи для імпровізації у нашому мистецтві.

Павло Литвиненко: Свобода – це завжди ризик, а ризик – це шанс! Це руйнує барʼєри як всередині, так і зовні, дає можливість творити там, де інші не бачать, там, де ти сам ще не спробував. Це свідомий вибір. Пошук крізь сміливість.

Перший сингл In the Trenches звучить як присвята людям, які залишаються «за кадром», але тримають усе на собі. Чи був у вас конкретний образ або історія, яка стала відправною точкою для цієї композиції?

Павло Литвиненко: Це не тільки про людей «за кадром» це про всіх людей, які докладають зусиль. Звісно це історії: історії людей, які оточують нас, вони повсюди. Це двірник, який захищає собою дитину від кулі, інженер – збиральник дронів, дівчина, яка відкриває збір, телеведучій, який евакуює людей, вокаліст, що захищає своїх рідних на фронті.

Ви вже встигли зіграти солд-аут концерти до релізу альбому. Як змінилося ваше звучання за цей рік — між першими репетиціями та фінальною версією Path of Glory?

Денис Дудко: Гадаю, ми ще в пошуку, але, звісно, є якісь характерні композиції, котрі особисто для мене звучать «по-нашому», в яких є своя нотка Зігмундів. Це In the trenches, Path of glory, Supermario. Характерна для нас фішка – ми усвідомлено не граємо традиційний американський джаз. Хоча можемо. Наша музика – мікс жанрів. Їх багато. Наша музика – це музика!

Олександр Люлякін: Наше звучання і досі змінюється, тому що ми постійно експериментуємо.

Павло Литвиненко: В альбомі наше звучання витримано в одному ключі, а ось сама музика переливається від джаз-фанку до іспанського фламенко, від гармоній Равеля до класичної музики, цим усім можна насолоджуватися, слухаючи альбом «від і до». Майбутні експерименти з музикою, а особливо саундом, ставатимуть радикальнішими.

У вашій музиці поєднуються джаз, фанк, соул і рок. Чи є композиція в альбомі, яка найбільш точно передає характер Sigmund Friends — і з якої ви б радили почати знайомство з ним?

Денис Дудко: Почати – з In the trenches, Path of glory, Supermario. Далі – обовʼязково слухати всі інші!

Олександр Люлякін: Характер Sigmund Friends передає саме симбіоз наших різноманітних композицій. Тому я би радив послухати весь альбом.

Павло Литвиненко: Якщо порівнювати з характером гурту, то це, безумовно, Supermario. Цей альбом від початку і до кінця – наше «бачення» музики у форматі тріо.

Ви відкрили нову сторінку у своїй творчості як незалежний проєкт. Що сьогодні для вас означає успіх — цифри прослуховувань, жива реакція слухачів чи відчуття внутрішньої чесності з музикою?

Денис Дудко: Якщо відверто, цифри прослуховувань далеко не головне. Для мене важливо, щоб подобалось особисто мені, нашому тріо, важлива реакція слухачів, адже це саме те, що ментально живить музиканта.

Олександр Люлякін: Успіх для мене можна порівняти з терміном «щастя»: коли ти займаєшся улюбленою справою і це знаходить відгук у глядачів, теж стає їх улюбленим.

Павло Литвиненко: Якщо ти твориш те, що подобається тобі, і твоя творчість подобається слухачам – це вже і є успіх.

Слухати Path of Glory

Дивитись лайв