Влучно жартувати про складне через призму іронії майстерно вміє Лєра Мандзюк — стендап-комікеса, яка не боїться гострих тем і звикла бути відвертою зі своєю аудиторією. Однак за прямотою її виступів стоять глибокі внутрішні переконання та вразливість, яку зазвичай не побачиш на сцені.

В інтерв’ю для INSIDER.UA ми обговорили, як змінилася комедійна індустрія під час війни та як із професійним зростанням приходить усвідомлення відповідальності перед публікою. Також торкнулися особистих тем — дружби, завершення стосунків, уявлень про майбутню сім’ю, особистих меж і права будувати власне життя, не підлаштовуючись під чужі очікування.

Бліц 

Перш ніж перейти до великої розмови, пропонуємо ближче познайомитися з Лєрою через низку коротких запитань-відповідей про музику, кіно, маленькі радощі та заповітні мрії.

Яка пісня зараз у вас на повторі?

Саша Чемеров — «Давай Давай».

Який фільм вмикаєте, коли хочеться «вимкнути голову»?

«Пірати Карибського моря».

Яка страва миттєво покращує вам настрій?

Щось солоденьке.

На чому ви не економите, хоча це й не найраціональніша витрата?

На собі.

Якби завтра у вас звільнився цілий день без планів і зобов’язань, як би ви його провели?

Спала б, доки не набридне. Вставала б тільки поїсти — і знову в ліжко (сміється).

Яке ваше бажання не має нічого спільного зі стендапом, але роками чекає своєї черги?

Танго. Колись я обов’язково навчуся його танцювати.

___________________________________

Про кар’єру, стендап і творчість

Що зараз відбувається у вашому житті й творчості?

Майже всю осінь я проведу в європейському турі з благодійним стендапом. Мені неймовірно відгукується можливість підтримувати наших людей за кордоном, дарувати їм гарний настрій, нагадуючи водночас, що Україна чекає на них і що згодом варто повертатися додому.

Паралельно у моєму житті з’явився ще один захопливий процес — цієї осені я стала ведучою «Пасивно-агресивного шоу». Зізнаюся, мені дуже подобається експериментувати та пробувати себе в нових форматах.

Ви мрієте виступити в Національній опері України. Якщо ця мрія справдиться, який творчий виклик захочете поставити перед собою наступним?

Так, сольний стендап у Київській опері — моя велика мрія. А після нашої перемоги хочу зібрати ще й Одеську. Це неймовірної краси місця, і така гарна комедія, як у мене (усміхається), має звучати саме в таких залах. А далі — побачимо. У мене вже є певні плани та фантазії, але про них докладніше поговоримо вже після оперного дебюту.

Якби сьогодні вам довелося починати шлях у стендапі з нуля, що ви зробили б інакше?

Я б виходила на сцену набагато частіше. Коли я починала десять років тому на Закарпатті, відкриті мікрофони відбувалися лише чотири рази на рік. Щоб мати практику, доводилося організовувати їх самостійно, а це забирало купу часу, енергії та ресурсів.

Зараз стендап в Україні переживає справжнісінький бум: глядач уже чудово розуміє цей жанр, тож і можливостей для розвитку значно більше. Якби я починала сьогодні, то виступала б щодня. Практика у стендапі — це все: що частіше ти на сцені, то швидше зростаєш як професіонал.

Чи була у вашій кар’єрі мить, коли серйозно засумнівалися у своєму напрямку? Що допомогло рухатися вперед?

Складних випробувань не бракувало: спочатку індустрію паралізував карантин, а потім — повномасштабне вторгнення. Але глибоко всередині я завжди знала, що комедія для мене — це значно більше, ніж просто робота. Це мій спосіб самовираження. Якби не стендап, все одно знайшла б шлях до гумору, просто в іншому форматі.

Відтоді, як я вперше вийшла до мікрофона, жодного разу не пошкодувала про вибір. Це було кохання з першого погляду, з перших оплесків, з першого щирого сміху в залі. Саме це абсолютне відчуття «свого» місця тримало мене й допомагало рухатися вперед навіть у найтяжчі часи.

Розкажіть про жарт, який здавався вам геніальним на папері, а на сцені провалився. Що ви робили в ту секунду?

У мене зазвичай усе з точністю навпаки: текст на папері здається посереднім, а на сцені викликає значно потужнішу реакцію, ніж я очікувала. Можливо, в мені просто говорить суворий внутрішній критик, а можливо, надто вибаглива до власних жартів. Тому я навчилася ніколи не відкидати матеріал завчасно. Кожну думку потрібно перевіряти на публіці: тільки глядачі показують, що справді смішно.

З ким із колег по сцені ви хотіли б розділити майданчик? Чому саме з цією людиною?

Стендап — жанр індивідуалістів, де кожен виступає соло. Але якщо говорити про вітчизняну комедійну індустрію, то мені було б особливо приємно попрацювати з Романом Щербаном. Ми давні знайомі, адже починали свій шлях практично одночасно у Львові. Мені дуже імпонують його світогляд та почуття гумору, він — надзвичайно самобутній митець.

Зараз іноді допомагаємо одне одному з перевіркою матеріалу, але в перспективі хочеться масштабуватися: запустити спільний проєкт або навіть написати сценарій для фільму чи серіалу. Припускаю, що одного дня ми неабияк здивуємо аудиторію потужним тандемом. Тож стежте за нами!

Якби вам запропонували роль у кіно, кого б ви зіграли: когось на себе схожого чи повну протилежність?

Чому «якби»? Мені час від часу пропонують ролі в кіно. Але я б дуже хотіла, щоб якийсь талановитий український режисер нарешті зняв серіал про дуже кумедну й здібну комікесу із Закарпаття. Сюжет про те, як вона приїжджає до Києва підкорювати індустрію, коли цей жанр ще мало кому знайомий.  На її шляху виникає безліч перешкод, із якими вона успішно бореться, і все це, звісно, подано через призму якісного гумору.

У такому проєкті я залюбки зіграла б саму себе. Це була б неймовірно захоплива робота: змога показати і мій власний шлях, і реальне закулісся стендапу, і всі абсурдні ситуації, які підкидає життя. Ось у такому кіно я точно б знялася!

___________________________________

Про гумор, публіку та популярність

Чи є тема, з якої ви не жартуєте принципово? Чому?

У мене немає принципових табу в комедії. Пожартувати можна про що завгодно, якщо правильно обрати місце, час і контекст. Бо навіть найвлучніший гумор іноді ризикує стати недоречним чи нетактовним.

Для мене питання полягає не в самій проблематиці, а в тому, де, коли і як саме ти про неї говориш. Є майданчики, де певні жарти неприпустимі через формат заходу, так само як є трагічні чи складні періоди в суспільстві, коли гумор на чутливі теми просто не на часі. Але це не означає, що вони назавжди закриті для сцени. Усе залежить від контексту.

Як змінився гумор у воєнний час?

Він став значно зрілішим та глибшим, адже за останні роки суттєво подорослішали й ми самі. Почали зовсім інакше дивитися на життя, на людей і на речі, які раніше здавалися вагомими. Відповідно, й український гумор трансформувався разом із нами, бо почав втілювати новий досвід.

Чим українська публіка сьогодні відрізняється від довоєнної? Що її смішить, а що вже ні?

Люди стали емоційно втомленішими, це, вочевидь, головна відмінність теперішнього глядача від довоєнного. Крім того, вітчизняної комедії побільшало, тож аудиторія певною мірою «розбалувалася» й стала вибагливішою до якості матеріалу.

Проте є вічні теми, над якими сміятимуться завжди. Наприклад, стосунки та кохання — ці історії відгукуються людям у всьому світі за будь-яких обставин.

Разом із тим українці помітно подорослішали й тепер набагато краще сприймають глибокі, серйозні теми, які змушують замислитися та впізнати в почутому себе. Комедія сьогодні — це можливість не лише посміятися, а й осягнути все те, що відбувається з нами і навколо нас.

Яким ви бачите український стендап зараз? Чого бракує жанру: залів, нових імен, різноманітності, професійної критики?

Передовсім, я дуже рада, що в Україні нарешті сформувалася культура сприйняття стендапу. Коли тільки починала, людям спочатку доводилося пояснювати сам формат вечора, а вже потім починати виступ. Зараз жанр набув популярності, і на сцені з’являється чимраз більше нових облич.

Але треба розуміти, що вітчизняний стендап — досі молода сфера, і нам є куди розвиватися. Нам усе ще потрібна масовість. Хотілося б, щоб більше артистів працювали в стендапі, створювали здорову конкуренцію, а вона завжди стимулює якість і рухає весь ринок уперед.

Також відчувається дефіцит інфраструктури. Нам усім бракує мирного часу, коли з’явиться змога масштабувати заходи та почуватися в безпеці. Для еволюції жанру потрібні не лише таланти та публіка, а й стабільна можливість регулярно зустрічатися, виступати та експериментувати.

Чи відчуваєте ви, що популярність дає вам більше свободи на сцені? Чи, навпаки, змушує обережніше добирати слова?

Напевно, і те, й інше. З одного боку, впізнаваність розв’язує руки, бо люди, які свідомо приходять на мої концерти, вже чудово знають мене та мій стиль. Вони готові до того, що я буваю жорсткою, прямолінійною і далеко не завжди «зручною».

Але з іншого боку, що ширшою стає твоя аудиторія, то вагомішим є кожне слово. Ти починаєш ретельніше аналізувати, які меседжі транслюєш, які висновки робиш і куди саме ведеш людей своєю творчістю. Тому внутрішні кордони розширюються, але пропорційно до них зростає й рівень особистої відповідальності.

___________________________________

Про життя поза сценою 

Чи є у вас звичка або маленька слабкість, яка зовсім не вписується в образ, що склався про вас у публіки?

Так, і сьогодні я вперше в цьому зізнаюся: я гризу нігті. Знаю, звучить зовсім не гламурно, але це правда (усміхається).

Коли сильно хвилююся або переживаю стрес, руки автоматично тягнуться до обличчя. Роками намагаюся позбутися цієї нав’язливої звички. Іноді мені це блискуче вдається — тримаюся по пів року чи навіть довше, але потім стається черговий зрив, і все починається по колу. Ось такий зворотний бік тривожності, про який точно не розповідають зі сцени (усміхається).

Яка ситуація з повсякдення змусила вас щиро сміятися? Не як комікесу, яка шукає матеріал для виступу, а просто як людину?

Найбільше мене веселять маленькі діти. Щоразу, коли спостерігаю за ними, знаходжу щось кумедне в їхній поведінці. Вони такі щирі, безпосередні, роблять усе без жодного внутрішнього фільтра й навіть не здогадуються, який це вигляд має збоку. Мені здається, за ними можна спостерігати вічно й щохилини знаходити привід для сміху.

Після напружених періодів що найкраще допомагає вам перемкнутися? Чи є заняття, яким ви можете присвятити цілий день і зовсім забути про роботу?

Моє абсолютне джерело відновлення — це спа.  Сауни, басейн, масажі — усе, що пов’язане з турботою про тіло, допомагає мені повністю перезавантажити мозок. Я можу присвятити б’юті-ритуалам цілий день і взагалі не думати про справи. Рекомендую всім за першої нагоди влаштовувати собі такі дні. А якщо здається, що часу чи ресурсів бракує — спробуйте їх знайти! Бо піклування про себе — це не розкіш, а життєва потреба.

Чи є у вашому житті місце, де ви почуваєтеся особливо добре й можете видихнути?

Так, це Київ — моя найбільша географічна любов. Я вже багато де побувала, але саме тут почуваюся найкраще. Зараз дуже чекаю, коли закінчиться мій тур, щоб повернутися додому, нарешті видихнути й знову відчути, що я на своєму місці. Для мене це місто неймовірної сили, куди завжди прагне моє серце.

Чи відчуваєте ви різницю між тим, як бачите себе самі, і тим, якою вас бачить аудиторія? У чому ця розбіжність найбільша?

Звісно, вона є. Аудиторія знає мене переважно через призму стендапу та знімальних майданчиків. У таких ситуаціях я завжди зібрана, випромінюю позитив, намагаюся бути дотепною й мати гарний вигляд, аби тримати увагу зали.

Але моє життя не обмежується лише софітами. Поза сценою я зовсім інша. І найбільша різниця, напевно, криється саме у моїх слабкостях. Перед публікою я звикла бути сильною та впевненою. Натомість в житті мені теж буває сумно, я можу плакати, стресувати і відчувати втому. Просто глядач цього не бачить. І це абсолютно природно, адже за маскою комікеси завжди стоїть жива людина з усім спектром почуттів.

Чи змінилося ваше ставлення до власної зовнішності, відколи стали знаменитістю?

Гадаю, що так. У публічному просторі зовнішність набуває абсолютно іншого значення: твій образ тут — не просто візуальне враження, а суттєва частина професійного іміджу та самопрезентації.

Для мене особливо важливо мати гарний вигляд, оскільки це дарує внутрішню впевненість. Одяг я сприймаю як інструмент самовираження та трансляції власного «я».  Утім, попри всі вимоги публічності, найголовніше — подобатися самій собі й почуватися комфортно у власному тілі.

___________________________________

Про стосунки, дружбу та близькість

У нещодавньому інтерв’ю з Машею Єфросиніною ви розповіли про розрив із коханим. Як цей досвід вплинув на вас і ваше сприйняття стосунків?

Будь-які романтичні стосунки, а надто їхній фінал, — це завжди потужне самопізнання. Починаєш краще розуміти себе й очікування від інших, чіткіше бачити свої справжні потреби й межі допустимого. Іноді люди торують певний відрізок життя разом, а потім їхні шляхи розходяться. І розставання тут — це не поразка, а важливий досвід. Я багато чого переосмислила, але не хотіла б робити з особистого життя якісь узагальнення для всіх. Зрештою, кожен проживає втрату та трансформацію по-своєму.

Особисте життя часто стає матеріалом для стендапу. Де пролягає для вас межа між життям і сценою?

У словосполученні «особисте життя», головним для мене є перше слово. Мене завжди захоплювало, як музиканти перетворюють власні історії кохання на світові хіти. Справжнє мистецтво резонує з іншими лише тоді, коли воно підживлене абсолютною щирістю.

У стендапі я керуюся тим самим принципом: рефлексую над власним досвідом і лише потім вирішую, що саме готова винести на публіку. Межа між реальністю та сценою, безумовно, існує — це питання здорового глузду та внутрішньої гігієни. Я не можу й не хочу розповідати геть усе, що відбувається зі мною, позаяк особисте має залишатися особистим.

Та якщо помічаю щось цікаве у власному досвіді, що може відгукнутися глядачам, бо вони, ймовірно, переживають те саме, то чому б не поділитися? Це стає ідеальним матеріалом для хорошої, чесної комедії.

Якою ви бачите сім’ю для себе — незалежно від традиційних уявлень про те, якою вона має бути?

Для мене поняття «сім’я» асоціюється зі словом «щастя». Це простір — де людям просто добре вдвох. Суспільство звикло мислити штампами: сім’я — це обов’язково подружжя, можливо, з дітьми. Я вважаю, що для внутрішнього комфорту зовсім не обов’язково мати штамп у паспорті чи відповідати нав’язаним ззовні сценаріям.

У кожної людини є свій власний рецепт щастя, і єдиного правильного сценарію життя, на моє переконання, не існує.  Якщо люди на одній хвилі й підтримують одне одного — це і є справжня родина. І, зрештою, хіба не в цьому сенс?

Ви раніше досить категорично висловлювалися про дружбу. Чи змінилося ваше ставлення до неї з часом?

Авжеж! Колись я й справді була категоричною у цьому питанні — боялася, що люди можуть завдати мені болю. Мені здавалося, що максимальна  дистанція — це найкращий щит від розчарувань та зради. Себто тримати всіх на відстані витягнутої руки — найбезпечніше. Як це кажуть у народі: «Краще перестрахуватися, ніж потім каятися».

Але з часом я зрозуміла, що така інфантильна позиція була помилковою, і зараз я її переросла. Тепер неймовірно ціную близькі стосунки, адже моє життя наповнене по-справжньому «своїми» людьми. І це фантастичне відчуття! Коли поруч є ті, з ким можна розділити все без залишку, ти почуваєшся духовно багатою людиною. Я щиро рада, що мені вдалося подолати внутрішні блоки й відкрити серце для відданих друзів.

___________________________________

Фото — Lina Vasi (Василина Децик)
MUA — Вікторія Батовріна
Стилізація — Лєра Мандзюк, Василина Децик