Думки про сучасне мистецтво досить суперечливі. Сьогодні люди розділилися на два табори. Одні намагаються зрозуміти його, говорячи про важливість тем, що підіймаються художниками, серед яких — проблеми екології, фемінізму та бідності, а інші вважають, що сучасні арт-об’єкти не мають жодної цінності. Хай там як, контемпорарі-арт вже давно перетворився на багатомільйонний бізнес. І він мало чим відрізняється від будь-якого іншого. Тут теж існують свої тренди, махінації та ключі до успіху – саме про це фільми з нашої добірки. Їхні режисери вирішили посміятися над парадоксальністю сучасного арт-середовища, розповівши про галеристів, арт-дилерів та авторів у сатиричній манері.

«Квадрат», 2017

Режисер: Рубен Естлунд

Шведський фільм, який отримав «Золоту пальмову гілку» на Каннському кінофестивалі, балансує між соціальною драмою та сатирою на світ сучасного мистецтва.

З одного боку, режисер Рубен Естлунд висміює нудні виставки, безглузді перформанси, а також роботу та прес-релізи піарників, які намагаються голосно подати нікому не цікаві арт-об’єкти. Наприклад, на одному із заходів галереї X-Royal у гостей більший ентузіазм викликають закуски та алкоголь, аніж сама презентація. А до центральної інсталяції фільму The Square, фрагменту площі, поміщеного у виставковий простір, що відсилає до ідеї рівності та справедливості, піарники намагаються привернути увагу, додавши «гостроти». Вони створюють безглуздий рекламний ролик, у якому бездомна дівчинка-блондинка заходить у квадрат, а потім вибухає там.

З іншого боку, у картині показані сучасні проблеми. Серед них — класове розшарування суспільства та «секс-війна» між чоловіками та жінками. Останню яскраво видно у фрагменті, де головний герой, заможний інтелектуал і куратор тієї самої галереї X-Royal, Крістіан, після сексу з журналісткою Енн не віддає їй використаний презерватив, вважаючи, що вона може застосувати його для того, щоб завагітніти.

«Шедевр», 2018

Режисер: Гастон Дюпра

Головні герої цієї аргентинської комедії про світ мистецтва – втомлений і лінивий художник Ренцо з характерним комплексом митця, картини якого зовсім не продаються останні 10 років, та арт-дилер Артуро. Вони перебувають у постійному конфлікті протягом практично всього фільму. А головна причина їхніх розбіжностей – гроші.

Артуро щосили намагається заробити на творчості старого Ренцо. І тому йому доводиться самому малювати ескіз картини для замовника, видаючи його за замальовку художника. Ренцо у відповідь виявляє свій нелегкий характер. Він влаштовує стрілянину в галереї, лякаючи потенційну клієнтку, а презентацію картини для замовника, якого знаходить дилер, перетворює на посміховисько.

Режисер стрічки Гастон Дюпра показує, що поняття успіху та таланту в арт-світі дуже розпливчасті та непостійні, а попит на роботи того чи іншого художника часом створюється штучно. Головне питання фільму: чи справді потрібно померти, щоби стати знаменитим?

«Оксамитова бензопилка», 2019

Режисер: Ден Гілрой

Фільм однозначно підійде тим, хто любить хорори, але водночас вважає за краще отримувати від кіно естетичне задоволення.

Асистентка кураторки однієї з лос-анджелеських галерей Джозефіна, яка мріє побудувати успішну кар’єру в арт-бізнесі, знаходить зібрання картин у квартирі свого сусіда, який помер. Вона показує їх своєму коханцю та критику Морфу, який залишається від них у захваті. А коли про картини дізнається її начальниця Родора, вони укладають угоду та починають продавати ці роботи, досить швидко багатіючи. Єдина проблема – прокляття картин. При їх створенні художник використовував власну кров як фарбу. Тепер усі ті, хто наживався на них, починають один за одним помирати за загадкових, але досить естетичних обставин.

У цій жорсткій сатирі режисер Ден Гілрой наголошує на жадібності, яка властива сьогоднішній арт-індустрії. У фільмі показано зворотний бік цього, на перший погляд, ідеального світу. Тут і галеристи, які борються за роботи художників, і арт-консультанти, які співпрацюють з арт-дилерами та рекомендують своїм клієнтам купувати картини, які їм вигідно.

«Людина, яка продала свою шкіру», 2020

Режисерка: Каутер Бен Ганія

Найсвіжіший фільм цієї підбірки, прем’єра якого в українських кінотеатрах відбулася в середині жовтня. Це мікс драми, комедії, романтики, сатири та чорного гумору. У картині туніська режисерка Каутер Бен Ганія демонструє парадоксальність не лише мистецтва, а й нашого світу загалом, де предмети та речі цінуються набагато більше за людину, а свобода — лише ілюзія.

Сирійському біженцю Сему доводиться працювати на низькооплачуваній роботі в Лівані та ходити на художні виставки, щоб поїсти там закусок, адже у нього не вистачає грошей навіть на їжу. Але після того, як він зустрічає бельгійського художника Джеффрі, який набиває йому на спині татуювання у вигляді Шенгенської візи, він стає арт-об’єктом і починає жити в 5-зірковому готелі в Брюсселі, а також отримувати великі гонорари, не докладаючи особливих зусиль.

«Людина, яка продала свою шкіру» — це провокаційний та сучасний погляд на фаустівську угоду. Вона, до речі, була укладена не лише у цій стрічці, а й у реальному житті. Фільм натхненний історією колишнього менеджера тату-салону Тіма Шнайдера. На початку 2000-х неоконцептуальний художник Вім Дельвуа зробив йому на спині татуювання у вигляді Діви Марії у мексиканському стилі, а потім почав «виставляти» хлопця у галереях у всьому світі. У 2008 році роботу, яка називається «Тім», було продано німецькому колекціонерові Ріку Рейнкінгу за €150 тисяч. Коли Шнайдер помре, з його спини знімуть шкіру й віддадуть Рейнкінгу як арт-об’єкт.

Катю, як давно ви займаєтеся культурним менеджментом?

Загалом я працюю в сфері культури дванадцять років. Розуміння, що я займаюся саме менеджментом культури, прийшло років п’ять тому, коли до мене почали звертатися люди зі сфер, не пов’язаних з культурною індустрією. Тоді це і оформилося в сервісний бізнес в сфері культури, де ми придумуємо, реалізуємо і розповідаємо про культурні проєкти, створені в колаборації з брендами і некомерційними (найчастіше) дипломатичними інституціями.

У минулому році ви закрили Port creative hub і зараз працюєте тільки як агентство. Чи було це правильним рішенням? Чи вийшло досягти бажаного? Чи велика команда працює з вами?

Ми закрили хаб в розпал карантину, і я жодного разу про це не пошкодувала. У той час ми не знайшли компромісу з власником приміщення в питанні ціни. Це було складним рішенням, тому що в хаб вкладено багато інвестицій, не тільки фінансових. І відпустити його було непросто. Але прийшов час починати щось нове. І вже незабаром ми переїхали в KOOPERATIV, де сьогодні відповідаємо за виставкову програму. В агентстві працює семеро людей – таке ядро ​​нашої команди. Ми часто запрошуємо фахівців на проєктну роботу, від дизайнерів і кураторів до аналітиків і юристів. Залежно від масштабу проєкту, змінюється і склад його команди.

Ви займаєтеся створенням культурних ініціатив, які одночасно пов’язані з бізнесом і мистецтвом. Наскільки складно в Україні просувати подібні кейси, чому?

Культурний проєкт – досить об’ємний термін, який може мати на увазі безліч форматів: від концерту вуличних музикантів до оперного фестивалю. Ми працюємо переважно в сфері візуального мистецтва, де, скажімо так, сучасне мистецтво – наш інструмент, а бізнес – наш ресурс. Ми об’єднуємо потенціал одного і другого і створюємо проєкти, націлені на соціальні зміни. Це означає, що якщо ви бізнес і вам потрібно просунути новий продукт, розповісти про бренд і підвищити лояльність аудиторії, ви можете це досліджувати класичним способом (за допомогою маркетингу та реклами), або некласичних – за допомогою культурних ініціатив з високою соціальною цінністю. Це не означає, що одне краще іншого, це просто різні способи досягнення бізнес-цілей.

Культурний менеджер – це джедай, який щодня виходить на війну з буденністю

Культурою в Україні загалом займатися не просто. У тому числі і тому, що не завжди очевидно, навіщо. Адже є державні театри, є музеї. Навіщо тоді ініціювати незалежні культурні проєкти? Моя відповідь на це запитання: щоб якість дозвілля кожного окремого городянина була вище. Для цього потрібні люди, які будуть робити цю роботу, – професійні культурні менеджери. Кожен день зустрічатися з викликами недофінансування, робити протестне мистецтво, подаватися на державні гранти з божевільними, суперечливими ідеями. Для цього потрібні менеджери, такі як Денис Іванов, Ярослава Кравченко, Влад Троїцький тощо. Мені подобається думати, що їх потенціалу достатньо, щоб в свою чергу підняти із забуття творчих геніїв і змусити їх в примусовому порядку створювати велике. Тобто культурний менеджер – це джедай, який щодня виходить на війну з буденністю. А ви потім приходите на прекрасний кінофестиваль або сучасну оперу, якість яких не поступається світовому рівню.

Катю, ви написали книгу «Мистецтво під ключ. Менеджмент і маркетинг культури », презентація якої відбудеться 21 жовтня. Про що і для кого вона?

Ця книга, яка, до речі, вийшла за підтримки Українського культурного фонду, для тих, хто тільки починає свій шлях у професії. Для студентів університетів, які не знайшли відповідей на професійні запитання під час навчання. Але також і для тих, хто вже працює і, можливо, шукає нові алгоритми створення якісних проєктів, які адаптовані саме до українських реалій. Книга побудована на моєму особистому досвіді, досвіді агентства. А також на міжнародних прикладах, які, з одного боку, служать натхненням, а з іншого – є корисними кейсами, які показують, наскільки широкими можуть бути перспективи у культурного менеджменту в Україні. Тобто користь і натхнення. Така була ідея.

Нещодавно ви стали кураторкою першого публічного парку сучасної української скульптури у Львові PARK3020. У чому унікальність цього проєкту?

У тому, що це єдиний парк сучасної української скульптури, який працює не просто як виставка предметів, а як інституція, як місце, де підтримують українських сучасних художників і популяризують саме український контент. До того ж це не просто тимчасова ініціатива, виставка у якій є початок і кінець. Це постійна виставка, яку рано чи пізно зможе побачити кожен українець. Мені подобається думати, що в Україні є сучасна скульптура і що вона цілком може конкурувати зі світовими брендами. Я знову посилаюся на західні приклади. Але ми і правда довго доводили собі, що ми не гірші за інших. Українська скульптура сьогодні може цілком стати частиною міжнародного діалогу про культуру. І ось зараз прийшов час це показати.

Кого з сучасних українських скульпторів ви можете виділити і чому?

Назара Білика, Аню Надуда, Льошу Золотарьова, Жанну Кадирову – художників, які системно працюють саме зі скульптурою, цілеспрямовано і усвідомлено розвиваються в роботі з цим медіа. Кожен з них працює в своєму індивідуальному жанрі, використовуючи форму як унікальну візуальну мову.

Як вплинула кризова реальність «карантинних» років на арт-ринок України і світу? Які ваші прогнози щодо його подальшого розвитку?

Ринок однозначно пішов в онлайн, підтвердження тому і онлайн аукціони, і NFT-бум. Не думаю, що карантин вплинув на процеси, він їх прискорив. Те, на що, як багатьом здавалося, знадобиться кілька років, сталося за два сезони 2020 року. Уже до кінця року показники аукціонів вирівнялися, а онлайн платформи на зразок Artsy заявили про свої успішні угоди, з яких 90% закривалися онлайн. На українському ринку це не так сильно відбилося. Проте, це стимулювало багатьох художників задуматися про те, як діджиталізувати своє мистецтво. Почали з’являтися стартапи на кшталт V-art, на яких, до речі, можна купувати і NFT-мистецтво. На жаль, ці трансформації не такі швидкі, як хотілося б. Просто тому що обсяг ринку дорівнює обсягу грошей, а на будь-які інновації потрібні інвестиції.

Не думаю, що карантин вплинув на процеси, він їх прискорив

Що в культурних планах Каті Тейлор цієї осені? Які культурні події в вашому списку обов’язково must see в цьому сезоні?

Власне, 21 жовтня буде презентація книги, де ми поговоримо не стільки про неї, скільки про те, навіщо нам потрібна культура (спойлер: щоб не перетворитися в пітекантропів). А головне, про те, як її монетизувати. Як з дотаційного сервісу перетворити це в бізнес. У листопаді ми відкриваємо чудову інсталяцію Жені Примаченко в рамках річної програми «Рік мистецтва в Каравані».

Загалом буде три масштабні інсталяції протягом року, які присвячені змінам клімату і усвідомленому споживанню, і будуть представлені в ТРЦ «Караван». А на початку грудня в просторі KOOPERATIV робимо передноворічний ярмарок мистецтва і дизайну, де в тому числі будуть представлені діджитал-мистецтво і, власне, NFT-арт. Мабуть, наймодніший подарунок, який можна зробити на Новий рік після мерчу корейського серіалу «Гри в кальмара». (сміється)