43-річна бразильська топмодель і колишній «янгол» Victoria’s Secret Алессандра Амбросіо разом зі своїм 42-річним бойфрендом, австралійським дизайнером аксесуарів Баком Палмером, вирушила на відпочинок до Японії.

Пара поділилася романтичними світлинами з Токіо, на яких закохані гуляють вуличками мегаполісу, милуються квітучими сакурами і тамтешньою архітектурою, а також насолоджуються весняною атмосферою.

Для прогулянки Алессандра вибрала стильний образ від Miu Miu: бежеву плісировану мініспідницю, чорний кардиган із білими деталями та чорні колготки. Аутфіт вона доповнила трендовими аксесуарами — шкіряними балетками, сумкою з брелоками та фірмовими сонцезахисними окулярами від того самого бренду.

Бак убрався у чорний світшот, такого самого кольору штани та шкіряну куртку, які доповнив шаликом, окулярами та сорочкою із деніма, зав’язавши її на стегнах.

«Конічива (вітання японською — Прим. ред.) з Токіо», — підписали спільні світлини Аллессандра та Бак.

Нагадаємо, Алессандра Амбросіо та Бак Палмер познайомилися лише кілька місяців тому. У грудні вони вперше з’явилися разом на публіці, відвідавши вечірку Art Basel у Маямі, офіційно підтвердивши свій роман.

Після цього пара зустріла Новий рік удвох, а згодом провела кілька місяців на відпочинку в Бразилії.

Фото: Instagram @alessandraambrosio

Український бренд LITKOVSKA відкрив власну інсталяцію в концепт-сторі Dover Street Market Ginza в Токіо. Проєкт – поетичне втілення нового етапу співпраці бренду з концептуальним ритейлером. Головна його мета — заохотити японських поціновувачів моди до глибшого вивчення українських традицій та сучасної культури.

В основі інсталяції – колекція бренду SS’24 REBIRTH, що рефлексує про неминучість переродження й відновлення природи, людини, цілої нації після періодів холоду та темряви — адже в українській міфології солярне коло завжди повертається у бік нового життя. Завдяки складним деконструйованим силуетам і потужній символіці Лілія Літковська втілює ідею про руйнацію як новий початок, і такі образи знайшли прихисток і в інсталяції для японського глядача.

Локацію прикрасив символ солом’яного коника, в українській культурі – це знак духовного провідника та захист. Сама колекція також зосереджена навколо цього природного матеріалу, демонструючи інтегроване в тканину оздоблення, що імітує природний розвиток рослин. До інсталяції увійшли три деконструйованих образи, які втілюють поетичний сторітелінг Лілії Літковської, що завжди працює на межі утилітарної моди з чистим мистецтвом.

«Ця робота розповідає про стійкість людського духу та трансформаційну силу творіння. Навіть серед хаосу ми залишаємося відданими бажанню будувати світле майбутнє для України. Звертатися до нашого коріння, традицій та міфології — це спосіб шукати підтримки і порад від предків. Створення цієї інсталяції у співпраці з Dover Street Market Ginza — велика честь і здійснення моєї особистої мрії, оскільки нам надають майданчик, щоб розповісти не лише про бренд, а й про Україну загалом», — пояснює Лілія Літковська.

Фото: Vera Blansh

Втім для фронтмена гурту Сергія Танчинця це буде ще й важлива особиста подія, адже він нарешті зустрінеться зі своєю родиною, з якою бачиться вкрай рідко: його дружина Ганна та діти майже від самого початку повномасштабного втогнення перебувають у Токіо. 

Подружжя опинилося в ситуації, яка знайома мільйонам українських сімей: жінка одна порається з дітьми та намагається освоїтися і налагодити побут на чужині, чоловік – робить все, що в його силах, задля перемоги і для того, щоб підтримати родину. Водночас обидва в парі роблять все можливе, аби зберегти почуття, для яких, як відомо, розлука зазвичай є складним випробуванням.

Напередодні їхньої довоочікуваної зустрічі ми звернулися до Сергія та Ганни з проханням розказати про те, як їм дався цей рік життя у розлуці і як вони плекають свої почуття, незважаючи на відстань і час. Сподіваємося, їхній приклад надихне чимало сімей, які наразі у схожих обставинах!

Момент прощання – коли вони йшли, озираючись на мене, а я озирався на них– був дуже болючим.

Сергій Танчинець
фронтмен гурту БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ

За цей рік, нам, на жаль, дуже мало часу вдалося провести разом з родиною оффлайн, проте кожен такий момент неймовірно цінний. З початку війни ми бачилися тричі, але саме з моменту від‘їзду родини у Токіо – всього двічі. Був серйозний, дуже емоційний момент, коли ми прийняли рішення, що вони все ж таки переїдуть із Польщі до Японії. Серце було у сльозах. Це рішення було досить непростим. Ми розуміли, що не побачимося кілька найближчих місяців. Але усвідомлюючи, що моя дружина точно розуміє ситуацію, а я звик довіряти їй, – сказав «окей». Вона подалася на візу, отримала її за пів дня, а я купив квитки в один бік.

Тоді, 12 чи 13 квітня, дружина з дітьми приїхала з Варшави до Львова, і ми провели кілька чудових днів разом. Потім я їх відвіз на кордон. Вони переходили його пішки, і оцей момент прощання – коли вони йшли, озираючись на мене, а я озирався на них — був дуже болючим, тоді дуже сильно щемило. Це, направду, був один з найважчих моментів для мене.

За півроку ми побачилися у Японії, провели разом час, я зіграв акустичний концерт для української діаспори, щоб зібрати кошти на дрони та авто для ЗСУ, і ми знову роз‘їхалися на півроку по різних континентах. Наступного разу вже вони прилетіли сюди, в Україну, на новорічні свята.

Формуючи гастрольний графік міжнародної частини туру «Вільні Люди», ми знайшли засоби та можливість зробити концерт у Токіо повним складом, у березні 2023-го. У цієї поїздки дві мети: перша – акумулювання коштів на потреби ЗСУ, а друга – популяризація української культури у світі. Ну а третя, для мене особисто – побачити та нарешті обійняти своїх рідних.

Не обов’язково бути фізично поруч, щоб кохати один одного.

Ганна Танчинець
сценаристка, переклаладачка

Насправді, на відміну від багатьох пар, у нас із Сергієм вже давно було зроблене «щеплення» щодо стосунків на відстані. Ми розлучалися і на короткі терміни, і на більш довгі через його гастрольну діяльність, тому знаємо, як підтримувати почуття на відстані. Ба більше, це завжди додавало родзинку і вогник у наші стосунки. Думаю, завдяки цьому за 14 років нашого спільного шлюбу так цей вогник і не згас, а навпаки, стає дедалі сильнішим. Хоча зізнаюся: це дуже важко для мене і для Сергія, бо так хочеться бути разом.

Ми щоденно підтримуємо зв’язок і зідзвонюємось по відео. Авжеж, розмовляємо про побутові питання, про дітей, але ми також не забуваємо розмовляти і про наші стосунки, ділитися почуттями. Коли комусь важко – допомагати, підтримувати, надавати ресурс і бути дуже чесними і відкритими один перед одним. Це от те, що дуже допомогає. Не обов’язково бути фізично поруч, щоб кохати один одного.

За рік повномаштабної війни ми бачилися тричі і ось чекаємо на четверту зустріч. Два рази ми бачились в Україні. Перший – перед від’їздом до Японії: це були три дуже насичені дні у Львові, ми багато часу провели з дітьми, гралися з ними, а ввечері, коли вони спали – спілкувалися між собою. Саме тоді Сергій зрозумів мої кроки щодо від‘їзду і підтримав мене. Другий – ми з дітьми приїжджали в Україну на два тижні на новорічні свята. Побачилися з моїми батьками, батьками Сергія та з друзями, і зустріли разом Новий Рік у Львові. Це було просто як у казці!

Втретє ми бачились, коли Сергій приїжджав до нас у Японію. Ми багато подорожували, я його познайомила зі своїми японськими друзями – нашою другою сім’єю, які піклується про нас тут. Тоді він зіграв акустичний концерт для тутешніх українців, а виручені кошти спрямували на допомогу ЗСУ. Зараз чекаємо на четверту нашу зустріч – 18-го березня, коли БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ приїдуть з концертом у Токіо.

Чому обрала саме Японію? Все простіше, ніж здається – я і до війни вже жила в Японії, коли була студенткою. Навчалася за обміном, а коли народилася Настя – працювала. Відповідно, я чітко розуміла, як мені тут влаштувати побут. Звісно, усвідомлювала, що буде не легко, але настільки ця країна для мене знайома, що я ще будучи у Польщі розіслала резюме. Саме це показало, що в мене стовідсотково буде робота, бо одразу були пропозиції та онлайн-співбесіди. Також я знала все про систему навчання і як тут все влаштовано.

У Польщі ж тоді було дуже багато українців, навіть житло було важко знайти. Тому знаючи, що я знайду роботу і знаю культуру цієї країни, я приїхала сюди. Тепер бачу, що не помилилася. Дуже хочеться закінчення війни та повернення до України. Адже знаючи, що чоловік майже ніколи не буває в Києві через його волонтерську діяльність та концерти, знаходитися там зараз із дітьми я психологічно не змогла б, тому ми тут і чекаємо, коли весь цей морок закінчиться нашою Перемогою.

У Японії я працюю в Токійському муніципалітеті. Ми займаємося допомогою українським біженцям, облаштуванням їхнього побуту і консультуємо щодо питань, які в них виникають. Здебільшого я займаюся консультаціями та письмовим/усним перекладом.

______________________________________________________________________

Квитки на перший сольний концерт БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ у Токіо можна придбати на сайті гурту.

Але війна триває, на усіх фронтах. Зокрема українці відроджують національні гастрономічні традиції і популяризують їх у світі. Це дає змогу транслювати нашу культуру й давати уявлення про нашу націю. Адже наскільки різноманітною, ситною, щедрою та смачною є наша національна їжа, настільки ж привітним, гостинним та добрим є український народ. 

Як сприймається кухня України у різних куточках світу, які страви обожнюють жителі інших країн та чи змінився їхній інтерес до нашої культури після початку повномасштабної війни, розповіли представники ресторанів української кухні за кордоном.

До нас повертаються – це головне. Наразі у нас черга та лист очікування на декілька днів наперед»

Василиса Фролова
телеведуча, амбасадорка закладу YOY Дубаї

Ідея створення ресторану української кухні у Дубаї виникла до війни, приблизно три роки тому. Власники YOY Георгій Піонов, Павло Мороз та Микола Сушко, всупереч популярним тоді думкам, що ніби-то за кордоном нікому не цікава українська кухня, спокійно робили свою справу.  

Звісно, поки що більшість наших відвідувачів – українці, але вони приводять своїх друзів, родичів-іноземців, багато хто з них стали вже нашими постійними гостями. Усі іноземці без виключення у захваті від гостинності та якості, також усі дивуються тому, що про такі смачні страви не знали раніше. До нас повертаються – це головне. Наразі у нас черга та лист очікування на декілька днів наперед, якщо плануються концерти українських виконавців – повна резервація миттєво, навіть анонси не встигаємо зробити у мережі. Про Україну говорять і з кожною подією, яка відбувається у YOY, про нашу країну тут дізнаються все більше. 

Найулюбленіша страва відвідувачів YOY, звичайно, борщ. А також вареники з вишнею, сало без сала – у нас воно виготовляється за власним секретним рецептом з маринованого кокосу, а також домашні наливки та паляниця. Загалом, іноземці у захваті від того, що нові смаки можуть так вражати. 

До Різдва ми готуємо цікавий рекорд. Річ у тім, що в Дубаї полюбляють все «най-най». Найдорожче, найвеличніше… Тож ми хочемо пригостити гостей YOY найбільшою «Смерековою хатою»! 

До кожного свята робимо особливі пропозиції. Звичайно, на Святвечір буде загалом 12 страв, зокрема і кутя – за особливим рецептом, адже тут неможливо придбати та використовувати мак, але ми знайшли йому достойну заміну. Буде також новорічний стіл, який ми хочемо зробити особливо душевним, але водночас сучасним, без «совкових» традицій, бо YOY – про майбутнє, про нову сучасну цікаву українську кухню.  

До того ж, на Новий рік до нас завітає українська співачка КОЛА! Місць не те, що немає… вже декілька листів очікування!

Одного разу ми зробили рибну юшку по-херсонськи і наступного дня Херсон було звільнено!»

Наталія Бас
власниця ресторану The Borsch у Празі

До повномасштабного вторгнення особливої зацікавленості в українській кухні ми не спостерігали. А от після все більше людей почали цікавитися Україною загалом: де вона розташована, які там люди, як живуть, що співають, що їдять. Після 24 лютого майже усі іноземці, які до нас заходили, питали, з якої ми частини України, і де наразі перебувають наші родичі. Склалося враження, що після початку повномасштабної війни чехи й іноземці загуглили, що є поблизу з українських закладів, тому що про наш ресторанчик одразу якось дуже багато людей дізналося. 

Фішка нашого ресторану – різні види українського борщу, адже це основна страва, за якою до нас приходять. Для вегетаріанців і веганів є пісний варіант з білими грибами. З других страв найпопулярніші вареники, котлета по-київськи і деруни. Багато хто з іноземних гостей смакує наші страви вперше, просять пояснити, як їсти «сало до борщу» і чи потрібно замовляти гарнір до голубців. Дивуються, спробувавши хлібний квас, намагаються вгадати, на що схожий його смак. 

Після початку повномасштабної війни й українських, й іноземних гостей стало більше. Пік відвідувачів-українців уже дещо зменшився, чимало переселенців повернулися додому. 

Наша місія загалом завжди була про те, щоб знайомити іноземців з українською їжею. Тому ми на цьому фокусувалися і до повномасштабної війни. А наразі інтерес дуже великий. Іноді гості мають багато питань: з чого виготовляється квас, які овочі входять до борщу, з якого регіону наш шеф-кухар. Допомагає й наша книжкова поличка. Є книжки про українську кухню англійською, їх часто гортають як чехи, так і експати.

Минулого року ми робили святкове меню з пісних страв на Різдво і у нас стояла черга з українців, які хотіли скуштувати борщ з вушками, кутю і запеченого судака. Цього року хочемо повторити схоже меню, тому що розумієммо, як цього чекають місцеві українці, водночас для нас важливо пригостити чимось незвичним наших відвідувачів-іноземців.

Ми намагаємося розповідати про Україну через регіональні рецепти. Одного разу ми зробили рибну юшку по-херсонськи і наступного дня Херсон було звільнено! Хотіли повторити це з Мелітополем і знайшли рецепт караїмських пиріжків із м‘ясом. Пиріжки дуже швидко розкупили. Нещодавно у меню з’явився «чорноморський» суп з мідіями. Також плануємо додавати всілякі нові начинки для вареників і налисників.

Чимало японців приходить до закладу, щоб підтримати українців та познайомитися з українською культурою»

Наталія Глигало
офіціантка японського ресторану «Смачного» у Токіо

Варто почати з того, що «Смачного» – це не зовсім ресторан української кухні. Меню складається із страв нашої національної кухні, але адаптованих під місцеві смаки. Власники ресторану і шеф-кухар – японці. У Токіо це перший заклад такого типу. Рецептури страв розроблялися поварами з Кіото. Їх, звісно, не можна розголошувати. Лише натякну, що котлети по-київськи у нас подаються з рисом та соєвим соусом. 

Серед відвідувачів більшість, зрозуміло, японці. Але і українці теж ходять, зокрема представники посольства, українські депутати. Дуже багато місцевих журналістів пишуть про наш заклад. 

З 25 листопада у нас можна спробувати різдвяні страви: кутю, салат «Шуба», млинці тощо. Багато продуктів для кухні замовляють через інтернет. Не знаю усіх деталей, але менеджерам вдається замовити навіть вина із Закарпаття та Очаківського району. Важливо те, що чимало японців приходять до закладу, щоб підтримати українців та познайомитися з нашою культурою. Приносять листівки зі словами підтримки, намагаються вивчити кілька слів нашою солов’їною. Зазвичай гості приходять з українською символікою або одягнуті у відповідні кольори. Це дуже приємно і важливо для усіх українців, які тут працюють. Серед улюблених страв наших гостей – борщ, котлети, голубці. Щоправда голубці тут називаються «рьорю-кябетцу».

Ресторан «Смачного» – це насамперед соціальний проєкт. Він зібрав у своїй команді дев’ять українців, що вимушено переїхали до Японії. Всі вони працюють офіціантами.

Японія надає гідну підтримку, проте це дуже складна бюрократична країна. Без гаранта-японця самостійно тут не впораєшся. До того ж японці дуже стримані і закриті, й англійською володіють далеко не всі. Я дуже вдячна Японії, але хочу якнайшвидше повернутися в Україну.

А тепер перенесемося у США, а саме Чікаго, де усіх бажаючих скуштувати традиційні українські різдвяні страви чекає ресторан «Тризуб». Для своїх гостей вони підготували святкове меню на Святвечір. Дивувати поціновувачів нових смаків збираються голубцями з гречкою, жовтими варениками з картоплею та цибулею, а також зеленими варениками з квашеною капустою і грибами. 

А ще з початку повномасштабного вторгнення насолодитися смаком чорноморських мідій стало можливим завдяки розширенню мережі ресторанів «Чорноморка» у Молдові та Румунії. А з 9 грудня ще й у Польщі, а незабаром, подейкують, і у Болгарії. 

Текст: Дарія Палєха

Чемпіони Параолімпійських ігор у Токіо Марина Литовченко, Сергій Ємельянов, Мар’яна Шевчук, Роман Полянський та Анна Стеценко розповіли про шлях до Параолімпійської збірної України, емоційний досвід неприйняття свого тіла та моменти, коли хотілося опустити руки і у спорті, і в житті. 

Марина Литовченко, настільний теніс
Чемпіонка Параолімпійських ігор Токіо 2020
Чемпіонка Чемпіонату світу 2018
Бронзова призерка Параолімпійських ігор Ріо-де-Жанейро 2016
Триразова бронзова призерка Чемпіонату Європи

Про шлях до Параолімпійської збірної України

Раніше параолімпійський спорт був для мене якоюсь загадкою. Я навіть не могла подумати, що можна займатися професійно і отримувати за це заробітну плату. Коли після закінчення школи я вступила до технікуму, я, щиро кажучи, не дуже серйозно ставилася до спорту, оскільки вважала, що акцент варто робити на освіті. Втім іноді так траплялося, що я їздила на спортивні збори. На той момент я не сприймала себе у спорті серйозно, це було скоріше моїм хобі. Адже як можна займатися спортом професійно за наявності інвалідності? Я вирішила, що потрібно використовувати свій найсильніший ресурс – мозок.

Але з 2012 року моя думка щодо спортивної кар’єри почала змінюватися. Я вступила на факультет соціології до Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, й саме тоді в мене з’явився повний доступ до спортивної зали. Я почала займатися з тренером, сформувався спортивний графік і незабаром я почала досягати видимих ​​результатів на змаганнях з настільного тенісу. Тоді я зрозуміла, що спорт – це можливість самореалізації, подорожей та розширення власних кордонів. У 2013-му я вже усвідомлено розпочала професійний спорт: пройшла класифікацію, яка дала можливість розвитку спортивної кар’єри, та вступила до Параолімпійської збірної України.

Про емоційний досвід неприйняття свого тіла

Коли ти ще дитина, зовсім не замислюєшся над тим, що ти відрізняється від інших людей, маєш якісь фізичні вади. Але коли починаєш дорослішати, приходить розуміння, що ці відмінності є. Десь у юнацькому віці я усвідомила, що трохи відрізняюсь від інших людей. У мене в голові було безліч питань «чому саме я?», «чому зі мною таке трапилося?», тощо…

Моя інвалідність приносила дискомфорт не стільки мені, скільки суспільству.

Але водночас моя інвалідність приносила дискомфорт не стільки мені, скільки суспільству. Вона мене мало бентежила, я була самостійна і в змозі повністю обслужити себе. Так, було й таке, що я мріяла зробити те, що мені не під силу. Лише з часом я прийняла себе такою, якою я є! Я вважаю, що поки що наше суспільство не змогло створити гідні умови для людей з інвалідністю. У європейських країнах такі люди не почуваються так, оскільки вони – повноцінні громадяни своїх країн. Чого не завжди скажеш про нас. Так що потрібно якомога раніше прийняти і полюбити себе, і лише потім це зроблять оточуючі!

Інвалідність – не межа, і не потрібно робити акцент на своїх мінусах.

Життя не раз давало зрозуміти, що моя інвалідність – не межа, і не потрібно робити акцент на своїх мінусах. Хоча я б не називала це мінусом, тому що на сьогодні я повністю задоволена своїм життям та тими можливостями, які в ньому є. Я постійно розширюю своє коло спілкування, свої знання, нові вміння, не обмежуючи себе ні в чому! Ми самі створюємо себе такими, якими хочемо бачити!

Про момент, коли опускалися руки і в житті, і у спорті

Це був момент, коли я лише прийшла у спорт. Тоді я рідко вигравала у суперників, привозила почесні медалі та зазвичай була останньою у рейтинговому списку. Запитала тренера: «Навіщо я взагалі їжджу на змагання, якщо у вас є люди, які блискуче грають і завойовують перші місця, чого не скажеш про мене?» На що він відповів: «Всьому свій час. Продовжуй наполегливо займатися!» Напевно, завдяки цим словам у мене тоді повністю не опустилися руки. У спорті дуже важливо бачити перспективу, а не тільки те, що відбувається наразі.

Про параолімпійську медаль у Токіо-2020

Ця золота медаль опинилася в моїх руках, бо я дуже багато працювала, ось прямо «на максималках»! Коли під час піку пандемії у 2020 році Параолімпіаду перенесли на 2021, я так засмутилася. На той момент я була на піку своєї фізичної форми та моральної підготовки. А що для спортсмена означає зачекати ще рік? Це наново зношувати свій організм у всіх сенсах. І на початку 2021-го я це справді відчула: почала гірше грати, втрачати свій колишній бойовий настрій. Але вже ближче до Параолімпійських ігор я знову підготувалася, повернулася до своєї найкращої форми, що дало мені можливість завоювати бажане перше місце.

Результат чи процес?

Це складне запитання. Результат – кінцева мета, а процес – той шлях, який ти проходиш. Одне без іншого не існує. Процес роботи дуже важливий, адже він сприяє результату. А результат, у свою чергу, неможливий без процесу. Скажу так: для мене дуже важливий процес, щоб був позитивний результат!

Три речі, які допомагають рухатися вперед і не здаватися, незважаючи ні на що

1. Люди, які мене оточують.
2. Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, який підтримує мене у всіх задумах, починаючи від соціальних проєктів і закінчуючи моїми особистими результатами.
3. Параолімпійський рух, який дає мені силу та можливості. Мотивує досягати, любити цей світ, бути корисною для суспільства. Всі наші перемоги на Параолімпійських іграх ми хочемо конвертувати у створення доступного середовища для людей з інвалідністю. Ми робимо все можливе, щоб влада звернула увагу на таких людей. Адже для кожного з нас дуже важливо знати, що він може вільно пересуватися своєю вулицею, містом, країною. Дуже хочеться вірити, що надалі людям з інвалідністю стане простіше та легше жити.

Про натхнення та рецепт відновлення

Я люблю подорожі! Щороку я ставлю собі за мету відвідати кілька нових країн. Мені дуже цікаво дізнаватися історію кожної з них, досліджувати їхні пам’ятки – це розширює коло свідомості та можливостей.

Також мене дуже надихає соціальна діяльність, тому я започаткувала організацію «Необмежені можливості». Ми проводимо заходи для людей з інвалідністю, втім на них приходять і люди без інвалідності. Таким чином, ми стираємо стереотипи, які стверджують, ніби люди з інвалідністю – тягар для суспільства, а також – що люди без інвалідності не готові їх приймати. Це мене дуже наповнює та допомагає ще більше рухатися у спорті, утримуючи високу планку!

Порада у постановці та досягненні цілей

Бажаю кожній людині прийняти себе і любити себе такою, якою вона є! Спочатку краще зрозумійте себе, а потім знаходьте ті галузі, які вам цікаві. Будь-яка робота має перетворюватися на хобі. Тільки та людина, яка задоволена своїм життям, буде добрішою, щирішою, позитивнішою.

Сергій Ємельянов, параканое
Чемпіон Параолімпійських ігор Ріо-де-Жанейро 2016
Чемпіон Параолімпійських ігор Токіо 2020
Чотириразовий чемпіон світу 2017-2021
Чотириразовий чемпіон Європи 2017-2021

Про шлях до Параолімпійської збірної України

У 2015 році я професійно зайнявся параканое. З 2007 року займався пауерліфтингом, став майстром спорту. Рішення йти в параканое я прийняв, коли дізнався, що на Параолімпійських іграх у Ріо-де-Жанейро у 2016 році до програми буде включено цей новий вид спорту. Я вирішив спробувати, оскільки в дитинстві займався веслуванням на байдарках та каное.

Про емоційний досвід неприйняття свого тіла

Все своє життя я тренувався, куди тільки не ходив – і на футбол, і на карате, і на хокей. Отже, у мене ніколи не було думок про те, що я чогось не зможу.

Навіть після ампутації ноги я хотів змінити своє життя на краще і завоювати«золото»!

Про момент, коли опускалися руки і в житті, і у спорті

Такий момент стався, коли я працював підсобним робітником на нафтопереробному заводі з зарплатою 1014 гривень і щодня ходив на тренування після 10-годинного робочого дня. Тоді я виходив на роботу о шостій ранку і повертався о десятій вечора, було дуже важко і морально, і фізично. Врятувала мене лише мрія про олімпійське чемпіонство. Навіть після ампутації ноги я хотів змінити своє життя на краще і завоювати «золото»!

Про параолімпійську медаль у Токіо-2020

До перемоги в Токіо я йшов з 2016 року, і тепер спробую утримати свій чемпіонський титул якнайдовше. Я дуже наполегливий, тому розумію, що мені потрібно робити для того, щоб реалізувати задумане!

Результат чи процес?

Мабуть, результат. На кожному чемпіонаті я запитую себе: «Ти зробив усе можливе заради перемоги? Якщо так, перемагай!» На тренуваннях я працюю найбільше і якісніше за всіх, тому що працюю, насамперед, для себе.

Три речі, які допомагають рухатися вперед і не здаватися, незважаючи ні на що

Це моя родина, заради якої я виграю всі свої нагороди! Для мене це найперший і найважливіший стимул.

Про натхнення та рецепт відновлення

Відновлення – це режим! Якщо ти дотримуєшся режиму, то відновлюватимешся швидко та якісно. Мене завжди надихає дочка, особливо коли вона захоплюється моїми перемогами, вболіває за мене!

Порада у постановці та досягненні цілей

Потрібно завжди ставити перед собою мету, і впевнено до неї йти. Не варто сидіти на дивані та думати, що не зможеш. Кожен із нас може досягти всього, якщо дійсно цього захоче. Всі люди однакові, якщо хтось зміг, то й ти неодмінно зможеш!

Мар’яна Шевчук, пауерліфтинг
Чемпіонка Європи серед юніорів 2015
Чемпіонка Європи та рекордсменка світу та Європи 2018
Найкраща спортсменка з пауерліфтингу 2018
Чемпіонка Чемпіонату світу та рекордсменка світу 2019, 2021
Чемпіонка Параолімпійських ігор Токіо 2020
Призерка Чемпіонату Європи серед дорослих 2015
Призерка Чемпіонату світу 2017

Про шлях до Параолімпійської збірної України

До Параолімпійської збірної я потрапила у 2016 році після змагань на Чемпіонаті Європи у 2015-му. Там мені вдалося «добути» чотири медалі, дві з яких – золоті серед юніорів, одна – срібна та одна – бронзова серед дорослих. Таким чином, я гарантовано забезпечила собі місце у збірній параолімпійській команді нашої країни.

Про емоційний досвід неприйняття свого тіла

У дитинстві мама відвела мою старшу десятирічну сестру на гімнастику. Мені на той час було близько двох років і вже в такому маленькому віці я зрозуміла, що спорт – це моє. Обмежень у дієздатності я аж ніяк не відчувала, оскільки на той момент могла все робити самостійно. Проте мені знайомий емоційний досвід неприйняття свого тіла, адже я чимало разів чула у свій бік образливі слова від сторонніх. До того ж, у маленькому віці я ображалася на маму через те, що я у неї маленького зросту, а сестра – високого. Тільки пропрацювавши цей момент, я зрозуміла, що в мені немає жодних вад. Прийнявши себе повністю такою, якою я є, я з головою поринула у спорт.

Не здаватися допомагають слова, які мені говорили в дитинстві: «це не твоє», «кидай спорт, адже ти нічого не досягнеш».

Про момент, коли опускалися руки і в житті, і у спорті

У житті – це коли всі дивилися на мене як на якогось прибульця, і від цього мені було дуже боляче. Руки я не опускала лише тому, що  були дві важливі речі, які тримали мене на плаву, – родина та спорт. У спорті – це коли хотіла кинути заняття, але глобальна мета у вигляді олімпійського золота зупинила мене у цьому рішенні.

Про параолімпійську медаль у Токіо-2020

Я вважаю, що до своєї золотої медалі у Токіо-2020 я йшла ще зі школи, адже вже тоді мріяла про олімпійське чемпіонство. Але справжній шлях до цієї заслуги розпочався лише 2015 року, коли я почала співпрацювати зі своїм тренером. Саме Олег Пакула запропонував мені зайнятися пауерліфтингом і я одразу погодилася, без жодних сумнівів.

Напередодні Параолімпіади в Токіо в 2019 році я мало не розпрощалася зі спортом загалом та Олімпійськими іграми зокрема. Тоді я захворіла на менінгіт і лікарі сказали, що спорт треба залишити і йти далі по життю без нього. Саме в той момент мене в прямому розумінні слова врятував тренер: він робив усе, щоб я йшла на одужання, але при цьому не залишала великий спорт.

Результат чи процес?

Для мене важливим є як результат, так і процес.

Три речі, які допомагають рухатися вперед і не здаватися, незважаючи ні на що

Люблю спорт та живу спортом. Поза спортом я себе не бачу. А не здаватися допомагають слова, які мені говорили в дитинстві: «це не твоє», «кидай спорт, адже ти нічого не досягнеш».

Про натхнення та рецепт відновлення

Повноцінний відпочинок і час наодинці із собою. Саме в такі моменти я можу зважити всі «за» і «проти», подумати про майбутнє, побути з близькими людьми. А ще мене мотивують фільми про спорт на основі реальних подій.

Порада у постановці та досягненні цілей

Я би порадила всім забути такі слова, як «я не можу», «у мене не виходить», «не пробуватиму, адже це не моє». Якщо вам дають шанс, то не відмовляйтеся від нього, спробуйте, і тільки тоді ви знатимете, «ваше» воно чи ні!

Роман Полянський, академічне веслування
Чемпіон Параолімпійських ігор Ріо-де-Жанейро 2016
Чемпіон світу 2019
Дворазовий чемпіон Європи 2020, 2021
Чемпіон Параолімпійських ігор Токіо 2020
Дворазовий призер Чемпіонату світу 2017, 2018

Про шлях до Параолімпійської збірної України

Моя маленька історія розпочиналася у Криму. Коли у 2013 році я перебував у санаторії Бурденка, дізнався, що там проводяться змагання з дартсу та армреслінгу. Не довго думаючи, я вирішив взяти в них участь і посів призові місця. Після цього мені сказали, що я маю задатки хорошого спортсмена і запропонували спробувати себе вже у професійному спорті. Так я спочатку взявся за веслування на аутригері (ред. – конструкція, яка надає стійкість судну), а пізніше зайнявся академічним веслуванням.

Про емоційний досвід неприйняття свого тіла

Я народився у простій селянській родині, мені було незнайоме таке поняття як «неприйняття свого тіла». Ніколи не відкидав те, що маю, завжди вважав, що труднощі дані нам для того, щоб стати сильнішими і впевненішими у собі. Обмежені можливості – це привід відмовитися від чогось або – старанно працювати! Для мене це був вибір, і я обрав другий варіант – працювати, й завдяки цьому рухатися тільки вперед.

Обмежені можливості – це привід відмовитися від чогось, або – старанно працювати!

Про момент, коли опускалися руки і в житті, і у спорті

Тяжкі моменти були, є і будуть. Запам’ятайте: легкого життя немає, але є моменти, які його полегшують! Мені у такому разі завжди допомагають рідні, відпочинок, відновлення тіла, віра.

Про параолімпійську медаль у Токіо-2020

Шлях до параолімпійської медалі лежить через випробування, завзятість та працю. Олімпійське чемпіонство було мрією мого дитинства, і я йшов до неї протягом семи років моєї спортивної кар’єри. Ця медаль опинилася в моїх руках не дарма, адже кожен отримує те, на що заслуговує!

Результат чи процес?

Для мене велике значення має процес. Знаючи процес, ти розумієш, як досягається результат і прагнеш його покращити.

Що допомагає рухатися вперед і не здаватися

Впертість, боротьба. Боротьба з найсильнішими, завдяки якій ти покращуєш власні навички.

Про рецепт відновлення

Фізичне відновлення – це насамперед гарне харчування та масаж. Духовне відновлення – це віра в Бога, усамітнення зі своїм внутрішнім світом та музика.

Порада у постановці та досягненні цілей

Найголовніше – це зробити перший крок. Дорогу здолає той, хто йде!

Анна Стеценко, плавання

Чемпіонка, триразова срібна та бронзова призерка Чемпіонату світу 2015
Триразова чемпіонка, срібна та бронзова призерка Чемпіонату Європи 2016
Триразова чемпіонка та срібна призерка Параолімпійських ігор Ріо-де-Жанейро 2016
Чемпіонка та багаторазова срібна призерка Чемпіона Європи 2018
Чемпіонка, дворазова срібна та бронзова призерка Чемпіонату Світу 2019
Триразова чемпіонка, срібна та дворазова бронзова призерка Чемпіонату Європи 2021
Чемпіонка та бронзова призерка Параолімпійських ігор Токіо 2020

Про шлях до Параолімпійської збірної України

До параолімпійського спорту я прийшла у 2015 році. Тоді мій тренер не міг зрозуміти, чому я ніколи перша з ним не вітаюся і не помічаю його та інших колег-спортсменів, проходячи повз. Він поцікавився, на що я відповіла, що маю поганий зір. Після цієї розмови він одразу зателефонував до Параолімпійського комітету, розповів про мене і вони зацікавилися. Завдяки протекції керівництва я потрапила до Берліна на міжнародні змагання, на яких здобула спортивну кваліфікацію залежно від діагнозу. Це й дозволило мені надалі потрапити до Параолімпійської національної збірної.

Про емоційний досвід неприйняття свого тіла

Це розуміння прийшло, напевно, коли вкотре на тренуванні у мене нічого не виходило – тренер постійно кричав, нарікав, чому це в інших виходить, а в мене ні. Спочатку я шукала собі виправдання і звинувачувала своє тіло у непрацездатності. Але у якийсь момент я сказала собі: «Я можу все! Мої обмеження – це мої переваги». Тепер я вважаю, що інвалідність не варто сприймати виключно як мінус чи обмеження. Незважаючи на такий стан справ, ставте перед собою мету та йдіть до неї!

Інвалідність не варто сприймати виключно як мінус чи обмеження.

Про момент, коли опускалися руки і в житті, і у спорті

Такий момент відбувся на Чемпіонаті світу в Мексиці у 2017 році. До цих змагань я готувалася дуже інтенсивно й довго, я була в найкращій спортивній формі, мріяла показати високі результати, але цього не сталося. Стався землетрус і нас евакуювали. А коли дуже чогось хочеш, а цього не відбувається, розум заводить у депресію. Саме після цього Чемпіонату мені просто нічого не хотілося: я приходила на тренування неохоче, зникло бажання тренуватися і ставити перед собою нові спортивні цілі.

З цього стану мені допомогли вибратися мама та друзі, за допомогою довгих розмов, підтримки. Також тоді я подивилася фільм «Мирний воїн», який надихнув мене на нові звершення. Я почала рухатися далі з думкою: якщо не вийшло в одному, то не варто ставити хрест на всьому іншому!

Про параолімпійську медаль у Токіо-2020

До параолімпійського золота в Токіо я йшла все життя, усі 19 років своєї спортивної кар’єри. Всі ці роки пройшли в завзятих тренуваннях, нервах, зривах, радощах… Ви навіть не уявляєте, скільки за цим олімпійським золотом стоїть сліз! Це дуже важка праця, яку кожен спортсмен віддає за свою мрію бути першим.

Результат чи процес?

Для мене важливо і те, й інше, адже без гарної роботи не буде чудового результату.

Три речі, які допомагають рухатися вперед і не здаватися, незважаючи ні на що

Ресурс моїх натхнень – всюди: у книгах, музиці, людях, архітектурі, навіть у соціальних мережах.

Про рецепт відновлення

Крім спорту мене надихають і заряджають енергією такі речі: побути наодинці із собою, послухати музику, прогулятися з друзями, генерувати нові ідеї.

Порада у постановці та досягненні цілей

Багато людей зазнають невдач, але тільки ви обираєте: підкоритися цим невдачам або йти до кінця і не здаватися. Якби Джоан Роулінг свого часу зупинилися, світ ніколи б не дізнався про Гаррі Поттера. Таких історій багато. Світ сповнений ресурсів та можливостей, і кожен сам вирішує, як ними скористатися: йти до кінця або зупиниться за кілька кроків до успіху.

Тенісистка Еліна Світоліна, яка нещодавно вийшла заміж за Гаеля Монфіса, принесла Україні бронзову олімпійську медаль. Вона виграла заключний матч в одиночному розряді на Олімпіаді в Токіо в поєдинку з Оленою Рибакіною з Казахстану, хоч, як визнають експерти і сама спортсменка, перемога далася їй нелегко. Варто відзначити, що Україна вперше виграла медаль в тенісі на Олімпійських іграх.

«Це був неймовірний тиждень і, звісно, місяць для мене. Після всіх моїх невдач на Ролан Гаррос, на Уїмблдоні психологічно мені було дуже важко. Але я рада, що змогла знайти сили і провести приголомшливий тиждень тут. Дуже важкі матчі, психологічно було важко, фізично було неймовірно важко. Сьогодні я віддала всі можливі сили. Я дуже хотіла виграти саме для України і принести країні «бронзову» нагороду. Думаю, що вже дуже скоро, можливо й через пару днів, буде можливість приїхати з медаллю в Україну на дуже короткий період», – цитує спортсменку BTU.

Емоційними знімками з Токіо Еліна поділилася в Інстаграм. «Неможливо описати ці емоції! З любов’ю до моєї країни», – написала вона. Вітаємо і пишаємося!

Як і більшість масштабних подій, Олімпіада в Токіо була перенесена на 2021 рік. Багато хто підозрював, що один з наймасштабніших заходів в області спорту і зовсім не буде проведено. Однак днями віце-президент МОК Джон Коутс зробив гучну заяву про те, що в 2021 році ігри відбудуться.

«Це станеться з короновірусом або без нього», — заявив Коутс.

Разом з тим, в 2021 році тематика ігор зміниться. Раніше планувалося, що Олімпіада буде присвячена цунамі, яке завдало неймовірний збиток країні в 2011 році. Однак зараз очевидно, що центральною темою стане COVID-19.