В американському місті Дартмут відкрилася виставка української художниці Zinaida – «Трансформація».

В експозиції представлені п’ять найзнаковіших відеопроєкцій мисткині: «Dakini», «Flow», «Red Piano», «Весільна Корона» та «Трансформація».

У роботах Zinaida міфічні образи перемежовуються з різноманітними символами життя та переходу в інший світ. Повільні, виважені рухи супроводжує глибока, атмосферна музика. Художниця зображує невпинність циклу життя, де жінка є носієм його зародження.

«Завдяки здатності давати життя, жіноча енергія є основою всього сущого», – пояснила Zinaida.

Робота під назвою «Dakini» показує власні дослідження мисткині матеріальної та духовної культури Західної України.

«Flow» є розповіддю, що мистецтво проявляється як чиста енергія, така ж базова й необхідна, як природа.

«Red Piano» передає діалог між життям і смертю, творінням і жертвоприношенням.

У відео «Весільна корона» мисткиня звертається до місцевих обрядів та переосмислює давню традицію плетіння весільних пір’яних вінків, що була поширена на Прикарпатті.

«Ці роботи є дуже потужними та медитативними та водночас вказують на сильне духовне коріння і рішучість регіону, особливо зараз, у другу річницю повномасштабного вторгнення Росії в Україну», – прокоментувала кураторка виставки Вієра Левітт.

Експозиція триватиме до 25 березня 2024 року у галереї UMass Dartmouth CVPA Campus.

Українська художниця Ірина Третьяк продала свої роботи на благодійному аукціоні за рекордну суму. Чотири картини художниці за два дні зібрали 25500 тисяч доларів.

Три полотна реалізовані Дмитром Гордоном на бізнес-форумі Invest Weekend і одне — під час торгів «Пташки Перемоги» у Стрию. Усі вторговані кошти будуть спрямовані на закупівлю дронів для ЗСУ.

Ірина Третьяк та Дмитро Гордон

«Для мене важливо як митцю бути корисною своїй країні під час війни та допомагати воїнам. Моє мистецтво рятує життя! За останній місяць шість картин продано на суму 40500 тисяч доларів на доброчинних аукціонах», — прокоментувала Ірина Третьяк.

До слова, художниця стала першою українською мисткинею, чиї артроботи були представлені як токени NFT.

Українська художниця Соня Морозюк запустила власну колекцію ювелірних прикрас після того, як місяць тому прийняла пропозицію від свого коханого.

Це колаборація з українським ювелірним домом Kimberli, який надихнувся роботами художниці.

У колекції представлені сережки, кулони та обручки з гравіюванням «KOXAYOU» для заручин. Прикраси з білого, жовтого та рожевого золота, інкрустовані діамантами та рубінами – каменями, які символізують кохання. Сама капсула демонструє, що кохання є тією рушійною силою, яка допомагає йти вперед навіть у найважчі часи.

«Моя творчість – про сенси: актуальні, потрібні, ті, що на часі. Втілити їх меседж у ювелірні прикраси було давньою мрією. І тепер кольоровими сенсами з полотна ви щодня прикрашаєте свою неповторну унікальність», – прокоментувала колаборацію Соня Морозюк.

Ювелірна лінійка з’явиться в бутиках та на офіційному сайті бренду вже з 20 листопада та буде представлена разом із картинами художниці.

Гравюри української художниці Олесі Джураєвої полетять на Місяць. Це серія ксилографій, надрукованих за допомогою українського чорнозему.

До 2022 року Олеся жила у Києві, малювала, презентувала свої роботи у США, Європі та Латинській Америці. Але через повномасштабну війну у квітні торік художниця зі своєю сім’єю переїхала до старого будиночку за 150 кілометрів від Києва.

Там вона почала створювати гравюри на дереві — про вікно надії, про вікна всіх зруйнованих будинків і життів, про українські будинки і землю, про те, що українців не розбити і не перемогти.

У цей час їй написав канадський колекціонер, письменник і фізик Семюель Перальта. Раніше він вже купував картини художниці. Колекціонер працює над мультимедійним архівом «Місячний кодекс» (Lunar Codex) разом із NASA й запропонував Джураєвій взяти участь у проєкті.

«Цей проєкт такий життєствердний, із думками про майбутнє. Це саме те, чого я потребувала в перші місяці», — коментує художниця.

У «Місячному кодексі», крім робіт Джураєвої, оцифрують твори 30 000 художників, письменників, музикантів і режисерів із 157 країн. Це сучасне мистецтво, поезія, журнали, музика, фільми, подкасти й книги, деякі з них замовили спеціально для проєкту. «Місячний кодекс» розділили на чотири капсули часу.

За словами ініціатора проєкту Семюеля Перальти, це найбільший проєкт із запуску культурних творів у космос. Cвою ініціативу він називає «посланням у пляшці для майбутнього про те, що під час війни, пандемії й економічних потрясінь люди все ще знаходять час для створення краси».

Фото: Instagram @olesyadzhurayeva

Проте все одно вряди-годи у свій бік Соня чує закиди про «заможного тата чи бойфренда», які нібито скуповують її картини, чи то про багатих спонсорів. Ці чутки вона відверто обговорює на власному You-Tube каналі, який запустила нещодавно, щиро розповідаючи про свій кар’єрний шлях.

Після розмови з Сонею ми переконалися: амбіції мистецтву не завада. Адже чого б вона не забажала, вона цього досягає, водночас впевнено транслюючи особисте творчє бачення. І йдеться не про «якось пощастило» чи перманентне натхнення. Шлях нашої героїні – це про завзяту працьовитисть і наполегливість. 

Про дружбу з великими брендами і селебриті, власні заробітки, особисте життя, роль війни у творчості й не тільки: про все Соня Морозюк відверто поспілкувалася з INSIDER.UA і екслюзивно розсекретила деякі свої творчі плани. 

Про власний художній стиль

Головна тема моєї творчості – кохання. Кохання не тільки між партнерами, а й як такий феномен – до себе, до світу, до життя, до людей. Щодо власного художнього стилю – я його поки не визначила. Та підозрюю, що це буде якийсь сенсуалізм або ж морозюкізм! (сміється) Цей стиль зародився ще тоді, коли я навчалася у харківському художньому училищі. Саме в той період намалювала першу абстракцію з написом. Відтоді і закрутився цей власний «маховик творчості».

Абстракція мені подобається тим, що кожен у ній убачає свої сенси. Та коли я почала створвати такі полотна, люди почали запитувати «що саме я хотіла цим сказати?» Тож, я подумала: якщо людям з побаченого нічого не зрозуміло, то, у буквальному сенсі, напишу на картині, про що вона.

Одна з «фішок» моїх полотен: короткі й влучні написи.

От тоді я зрозуміла, що ще ніколи і ані в кого не бачила чогось подібного. Безсумнівно, тепер це одна з «фішок» моїх полотен: короткі й влучні написи. Взагалі вважаю, що це найвищий пілотаж – втиснути якнайбільше сенсу в найменшу кількість слів. Для художника найважливіша задача – віднайти таку стилістику, щоб всі, дивлячись на картини, розуміли, що вони – твої. Я віднайшла свій власний стиль десь у 18 років, але йшла до цього все своє життя, бо малювала змалку.

Всі ці фрази, які ви бачите на моїх картинах, я генерую з власного життя. Інколи на їх формулювання йде 15 хвилин, а інколи – й 15 годин. Жодним чином не надихаюся з чогось, що мене оточує, бо вважаю, що натхнення просто не існує. Це така собі відмазка для лінивих. Я ж щодня займаюся коханням з полотном!

Я вже заробила свій перший, другий, третій мільйони. Звісно, на ціноутворення картин впливає і популярність…

Про мистецький шлях і вплив війни на творчість

Гадаю, моя мистецька кар’єра розпочалася ще з дитинства. Коли мені було шість рочків, мої малюнки почали відправляти на участь у міжнародних конкурсах. А вже у дорослому віці я чимало виставляла свої картини на аукціонах чи благодійних заходах відомих людей, серед яких були і Алла Добкіна, і Олена Ющенко, й інші не менш відомі персони. До того ж, мої роботи були представлені у багатьох світових музеях, зокрема у нью-йоркському музеї сучасного мистецтва, й на літніх Олімпійських іграх у Пекіні.

Проте, дійсно, в Україні я стала широко відомою саме з початком повномасштабного вторгнення. Як пояснюю для себе цей феномен? Напевно, тут все просто: створюю «вірусний» продукт, фото якого підхоплюють люди/бренди у своїх соцмережах, таким чином мої полотна впізнають з усіх-усюд. Дуже дякую вам, що запитали про це, оскільки більшість людей вважає, що я стала художницею саме у 2022 році, але це не так!

За 500 днів з початку повномасштабного вторгнення я створила щонайменше 500 полотен. Майже всі вони продані.

Повномасштабна війна жодним чином не змінила мого ставлення до роботи: і до, і під час війни дуже багато працюю. Я не стала малювати більше чи частіше, як малювала щодня, так і малюю. Звісно, написання картин – це не легко. Вважати, що щось йде само собою – хибна історія, оскільки нічого не дається просто так. Якщо мені не хочеться малювати, просто не роблю цього, ось і все. Але так буває рідко.

Про благодійність 

Не малювала я лише протягом перших трьох тижнів з 24 лютого 2022 року. Після цього – стабільно одну-дві картини пишу щодня. От нещодавно було 500 днів від початку повномасштабного вторгнення, тож, можу сміливо запевнити: за цей час створила щонайменше 500 полотен! Майже всі вони продані. На благодійні аукціони я віддала близько 120 картин, з продажу яких було виручено вісім мільйонів гривень. Ці кошти пішли на різного роду допомогу, як військовим, так і діткам.

Наприклад, взимку на благодійному аукціоні в київсьому ресторані BAO ми продали картину за поки що рекордну суму – 325 000 гривень. Всі гроші пішли на придбання біонічних протезів для наших захисників. А нещодавно на одному заході я малювала картину, яку придбали за тисячу доларів, і ці кошти ми передали дитячому хірургічному відділенню «Охматдиту». Окрім цього, були куплені дві автівки, які направилися до 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.

А ще величезний плюс всіляких благодійних заходів: я дарую свої картини присутнім там іноземним гостям і завдяки цьому в їхній країні дізнаються про українських художників, до того ж журналісти з міжнародних видань висвітлюють це. Таким чином ми просуваємо українську культуру і мистецтво на світовій арені.

Про роль мистецтва у воєнні часи

Художники – літописці історії. Тож, живопис під час війни, як і інші мистецькі напрямки – дуже важливі! По-перше, мистецтво впливає на моральний стан людей, покращуючи його – це така собі боротьба на ментальному фронті. По-друге, у своїх роботах сучасні митці фіксують історію, що вельми важливо для майбутніх поколінь.

Я проводжу сеанси арттерапії із внутрішньо переміщеними дітками. З військовими ще такого не практикувала, але серед нагальних планів – поїздка до Superhumans Center. Це комплексний медзаклад у Львові, у якому протезують та реабілітують пацієнтів, які отримали травми внаслідок російської агресії. Там перебуває дуже багато людей, що втратили кінцівки.

Хочу, аби саме протезованими руками ці люди створили власні мистецькі роботи. Я дуже раджу арттерапію всім, оскільки під час малювання у тебе «вимикається» голова, ти поринаєш у самопізнання, досліджуєш свій внутрішній світ. Це дуже важливо і цінно для ментального здоров’я.

Про колаборації з великими брендами

2022-2023 роки стали для мене «врожайними» на колаборації з різними брендами. Мої малюнки можна було побачити на листівках «Укрпошти», на етикетках пляшок бренду VODA.UA, на банківських картках «ПриватБанку», у закладі «Мілкбар» в ЦУМі, на зовнішніх стінах київського «Пасажу» тощо. Ще три-чотири роки тому я сама пропонувала відомим компаніям якісь ідеї для колаборації, а останнім часом – бренди самі звертаються до мене.

Створюйте крутий власний продукт і будь-які «великі гравці» самі звернуться до вас!

До прикладу, працівники «Укрпошти» написали мені: «Може, ми й не до кінця розуміємо вашу творчість, але хочемо бути на одній «хвилі» з молоддю!» Вважаю, це дуже похвально!

Сьогодні я обираю, з якими брендами хочу співпрацювати, а знали б ви, скільки з них раніше відмовляли мені у співпраці. Напевно, тепер вони жалкують про це. Створюйте крутий власний продукт і будь-які «великі гравці» самі звернуться до вас!

Усі мої колаборації з брендами – різних бізнес-сегментів. Задоволена ними усіма. У подібних колабораціях завжди роблю все від себе залежне, як і мої партнери. Все, аби кожен проєкт був щасливою миттю для обох сторін і для найважливішої, третьої – клієнта. В майбутньому я б дуже хотіла заколабитися з такими топовими світовими fashion-брендами як Prada чи Louis Vuitton.

Про дружбу з Володимиром Завадюком

Напевно, з усіх селебриті я пронесу крізь життя в своєму серці знайомство з Володимиром Завадюком (ред. – керівник департаменту Big Brave Events, Big Entertainment Shows 1+1 Media та креативний продюсер проєктів «Голос», «Голос. Діти», «Танці з зірками» тощо). Він був одним із перших відомих українців, хто повірив у мою творчість. Це сталося ще до війни, десь роки три тому. Вова написав мені в Instagram і придбав мої роботи до своєї приватної колекції. Для мене це була визначна мить!

Відтоді ми з ним десь впродовж півтора року спілкувалися у соцмережах, він завжди мене підтримував, писав приємні слова. А ось останній рік вже прям товаришуємо особисто і наразі плануємо спільні проєкти. А ще, до речі, я розфарбувала його автівку своїм фірмовим написом «я тебе кохаyou» та «Києве мій»! Тож, це класна історія і професійного, і особистого зросту. Щоразу при зустрічі дякую Вові за те, що у певний момент мого життя він казав мені такі мотиваційні речі, які не давали опустити руки.

Про створення власного муралу

Як творча людина, звісно, рефлексую через ту реальність, у якій ми живемо. Тільки роблю це з посилом добра, навіть у контексті війни. Зокрема навесні 2023 року я створила на стіні столичної багатоповерхівки свій перший мурал з написом: «Що крутіше, ніж сім’я у 44 млн?». Основний його меседж: наша сила – в нашій єдності. За основу цього муралу я взяла свою картину під назвою «Сім’я 44 млн» – її продали на благодійному аукціоні за 250 тисяч гривень, саме ці гроші й пішли на створення муралу у центрі Києва.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от Соня Морозюк – Художниця сенсів. Митець твого серця (@sonya.moroziuk)

Від моменту ідеї та реалізації цієї роботи пройшло десь півроку: треба було отримати дозвіл на створення муралу, узгодити малюнок з усіма мешканцями будинку тощо. Безпосередньо на створення пішло десь 12 днів! Я бачу його щодня і це неймовірні відчуття – споглядати власне творіння, особливо у такому масштабі. В такі моменти розумієш: немає таких цілей, які б ти не міг реалізувати. А тепер ловіть ексклюзив: вже влітку мої мурали прикрасять будівлі Дніпра, Харкова і, можливо, знову – Києва!

Про родину і рідний Харків

Сама я з Харкова, але вже впродовж п’яти років проживаю у Києві. Тут і зустріла початок повномасштабного вторгнення, тут наразі і живу, і кохаю. Вся моя родина всі ці 500 днів війни перебувала у Харкові, це була принципова позиція близьких. Пропонувала їм різні варіанти переїзду, але вони обрали свій: бути вдома. І я цим пишаюся!

Був момент, коли поруч з будинком моїх батьків влучила ракета, у них повилітали вікна у квартирі, був суцільний жах. Тоді я чи не вперше за час війни розридалася і як наслідок – написала єдину картину, сповнену ненависті. На ній був напис «Ненавиджу ракети та війну». Бо як я вже казала: у своїй творчості навіть на події війни я намагаюся рефлексувати з позитивним підтекстом.

У свій «поранений» Харків я неодноразово відправляла гуманітарну допомогу. Тим людям, хто її потребував. Також простягаю руку допомоги родинам, які переїхали звідти у більш безпечні місця. Як харків’янка, розумію, наскільки близький кордон із росією, тому мені здається, що повноцінно відновлювати Харків можна буде тільки тоді, коли ми здобудемо довгоочікувану перемогу!

Про статки

Можу сказати, що я вже заробила свій перший, другий, третій мільйони… Але поки що ми говоримо про гривневий еквівалент! (сміється) Перша картина, яку я продала, коштувала 30 доларів. Наразі ж у моєму прайсі є картини як за $200, так і за $15 000 – така наразі ціна найдорожчої з моїх робіт.

У суспільстві доволі часто побутує стереотип, що художники не завжди мають вільну копійку за душею. Проте я не хочу бути бідною людиною,  хоч я й художняця! І це нормальне бажання. Хочу мати гарне житло, їздити на стильній автівці, привабливо вдягатися… Гадаю, мати такі бажання – цілком нормально.

Звісно, на ціноутворення моїх картин впливає й популярність. Загалом оцінка мистецтва – це суб’єктина думка самого митця: скільки сам художник вирішив, стільки і коштуватиме його творчість. Звісно, кожен може щось намалювати і потім оцінити це у мільйони, але треба бути хоч трохи реалістом: розуміти, хто і чому купить ваш продукт. Інакше б не було такого поняття, як арт-ринок.

Про особисте життя 

Основна причина, через яку я не транслюю своє особисте життя, зокрема, кого я кохаю або з ким я живу – моя відвертість у творчості! Адже щось, та повинно залишатися тільки для мене – і я залишила саме цей сектор життя. Не показую, як проводжу вільний час, бо у мене його майже немає: я працюю з п’ятої ранку до одинадцятої вечора.

Щодо хобі – нещодавно я почала займатися бігом і стрільбою з пістолета. Ще намагаюся впровадити у життя кінний спорт, оскільки це моя давня мрія. Мені дуже важко поділити своє життя на «час для роботи» і «час для відпочинку». Я завжди задіяна у якісь процеси, які мені подобаються і в які цікаво поринати. Інколи здається, ніби живу у якійсь комп’ютерній грі, де щодня проходжу якийсь новий рівень! (сміється)

Про прихильників

Я вдало створюю як нішевий продукт, так і мас-маркет, якщо можна так висловитися у артниші. На мою думку, мистецтво повинно бути доступним, тому робити ставку лише на певну аудиторію – неправильно. Наприклад, серед моїх прихильників є ті, хто може купити мистецький стікер-пак із моїми принтами за 200 гривень, а є й ті, хто готовий придбати картину за 10 000 доларів. І кожен з них має рівне право долучитися до моєї творчості. Дуже важливо враховувати потреби та бажання всіх і я намагаюся це поєднувати.

Якщо спробувати оцінити щодо географії, думаю, більшість моїх поціновувачів – українці, а вже потім – американці та європейці. Може, якби я створювала полотна з англомовними написами, закордонних покупців було б більше. Але я завжди роблю так, як відчуваю, і поки на меті у мене намає прориватися на міжнародну арену. А далі – подивимося…

Я дуже раджу арттерапію всім, оскільки під час малювання у людини «вимикається» голова і вона поринає у самопізнання.

У мене немає улюблених митців, якось змирилася з думкою, що я, мабуть, така собі біла ворона у вітчизняному арт-світі. Проте й не сильно намагаюся туди потрапити, бо прагну створити свій власний!

Напередодні одна з найкомерційніше успішних українських художниць і одна з наших cover girl Яна Руснак відзначила день народження сина.

«Мій головний пріоритет – сім’я. Коханий чоловік і син – головні джерела підтримки і натхнення», – говорила Яна минулого року в нашому інтерв’ю, і ми в цьому анітрохи не сумніваємося.

Імениннику виповнилося два роки, для нього мама влаштувала невелике свято у синьо-блакитних тонах, а фотографіями зі святкування вона поділилася у своєму Instagram.

Повітряні кулі, подарунки і святковий торт зі свічками – що ще потрібно для щастя дитини!

Останні кілька років Жанна Кадирова входила до топ-100 найуспішніших українок за версією журналу «Новое время», а її роботи відзначалися професійними нагородами на найвідоміших виставках світу, кількість яких уже перевищила дві сотні. Володарка престижної премії Казимира Малевича, головної премії PinchukArtCentre, головного призу за кращий сольний проєкт арт-ярмарку PULSE Miami Beach – її досягнення можна перераховувати довго. Також у 2019 році Кадирова стала першою українською художницею, яка взяла участь в основному проєкті Венеційської бієнале. Характерно, що в кожній своїй роботі вона висловлюється на злобу дня.

Незабаром після початку військових дій в Україні, у березні 2022 року, Жанна створила проєкт «Паляниця», який наразі «колесить» по всьому світу, розповідаючи про війну. В межах теми нашої весняної диджитал-обкладинки, присвяченої важкій українській весні та чималій ролі мистецтва у нашій перемозі, – ми поспілкувалися з художницею одразу після її повернення з Венеції.

Як Жанна Кадирова змогла потрапити на 59-у Венеційську бієнале, скільки коштів їй вдалося зібрати на допомогу Україні, де і в яких умовах вона зараз живе та як змінився її авторський стиль під час війни – читайте у нашому інтерв’ю.

Про проєкт «Паляниця»

На другий тиждень війни ми разом із моєю родиною та моїм партнером Денисом Рубаном поїхали з Києва. Я покинула свій дім та студію та переїхала до села за 30 кілометрів від угорського кордону – Березово, в Закарпатській області. Створення проєкту «Паляниця» пов’язане безпосередньо з цією місцевістю. Тут протікають гірські річки, що відшліфовують камінь. Ми з Денисом ходили і просто збирали каміння, яке за формою нагадувало хліб, а потім нарізали його. Так звичайне каміння перетворилося на арт-об’єкти. Чому «Паляниця»? Все просто: паляниця для українців – це, насамперед, символ. Це слово-код, слово-пароль, яке активно використовувалося, оскільки росіяни не могли правильно його вимовити.

Щойно моя родина опинилася в безпеці, з’явилося почуття, що треба працювати та допомагати Україні. Завдання було придумати щось, що можна створити за допомогою примітивних засобів, без професійних інструментів та технологій. Я створювала ці роботи з бажанням розказати усьому світу про події в Україні. До того ж, задум цього проєкту мав й іншу мету – продавати кам’яні «паляниці», тим самим виручаючи кошти на допомогу Україні. Відбулося вже шість виставок, на яких цей проєкт був представлений.

Паляниця для українців – це, насамперед, символ. Це слово-код, слово-пароль, яке активно використовувалося, оскільки росіяни не могли правильно його вимовити.

Прем’єра проєкту «Паляниця» відбулася 26 березня у селі Березово, у будинку, в якому ми тут живемо. Саме в ньому розпочалася історія «Паляниці», тому мені було важливо зробити виставку тут. Місцеві дали мені притулок, дали можливість працювати, безпечно жити, і мені захотілося їм за це віддячити. Вперше у Березово ми презентували для мешканців експозицію сучасного мистецтва. Наступного дня ми помістили кам’яні арт-об’єкти у коробки та відправили їх на виставки до Румунії, Японії, Італії.

Також 16 квітня у нашому сільському будинку ми представили проєкт «Увага», який, як і «Паляниця», корелює з військовою ситуацією в нашій країні. Він об’єднав роботи шести учасників різних поколінь: 11-річної Ангеліни та 9-річної Насті з села Березово, 7-річного Тіми з Ірпеня, 64-річного священика Василя, 90-річної бабусі Оленки та 40-річної мене (посміхається). На відкритті цієї виставки відбулася прем’єра робочої версії фільму «Паляниця», який згодом був показаний у Венеції. Тільки уявіть: бабуся Оленка вперше у житті побувала у кінотеатрі!

На всіх експозиції «Паляниця» у всьому світі на додачу до кам’яних арт-об’єктів зараз демонструють короткометражний фільм Івана Сауткіна. Це відео – про нас, про мою нову родину та друзів. Про те, як ми з Денисом збирали каміння, витягували його на гору, розпилювали… Через призму реально існуючої людини до глядачів доноситься правда про події в Україні. Вони розуміють, що перед ними лише одиничний приклад із мільйонів інших людей, які покинули свої домівки, втратили все. Перед ними – невідомість… Мені здається, цей додатковий меседж дуже зрозуміло, без зайвих слів пояснює суть концепції «Паляниці».

Про участь у 59-й Венеційській бієнале

Спочатку в рамках 59-ї Венеційської бієнале моя виставка запланована не була. Але після того, як я продемонструвала «Паляницю» у закарпатському селі, я весь час була на зв’язку з італійською галереєю Galleria Continua, з якою я працюю вже протягом 9 років. На моє прохання вони навіть організували доставку рацій з Італії до України, ми передали їх бійцям на передову.

Це звучало як щось неможливе – дуже складно щось організувати на Венеціанській бієнале за три тижні!

Під час нашої розмови ми подумали, що було б непогано показати цей проєкт у Венеції. Це звучало як щось неможливе – дуже складно щось організувати на Венеційській бієнале за три тижні! Galleria Continua взяла на себе всі турботи та витрати: оренду простору, мій приїзд та проживання у готелі, роботу персоналу на виставці та багато іншого. На другий день експозиції всі роботи було продано.

Зазвичай, я працюю з Galleria Continua 50 на 50, але під час презентації проєкту «Паляниця» галерея відмовилася від своєї половини зароблених коштів. Усі гроші було спрямовано на допомогу Україні під час війни. Мене цілком підтримала італійська галерея, абсолютно безкоштовно. Люди витратили свій ресурс на те, щоб зробити цей проєкт видимим і можливим, не маючи для себе ніякої вигоди. Це дуже важливий жест солідарності, я їм дуже вдячна! Виставка триватиме до 30 червня, тому приходьте на набережну Riva San Biasio!

Також у Венеції був представлений наш спільний проєкт із Машею Шубіною – Lost&Found/Silent_Sky. Маша показала свою нову серію – старовинні серветки, тарілки та рушники, на яких було домальовано військову техніку. А я – кам’яні бургери та хот-доги, так само зі знайденого річкового каменю. Ці арт-об’єкти як відсилка до благ цивілізації, які далекі від села Березово, в якому я зараз мешкаю.

Проєкт Lost&Found/Silent_Sky – повна ініціатива Маші Шубіної та Іллі Чічкана. У Венеції під час бієнале вони вже вчетверте влаштовують виставки на кшталт «квартирників». На цей раз виставковим простором стала арка, що виходить на канал, біля ресторану Ai Mercanti. Хазяйка цього закладу, колишня киянка Ганна Синьова, домовилася із сусідами про проведення події, ну а на самій виставці – пригощала всіх гостей. Я дуже люблю брати участь у подібних неофіційних проєктах. Сьогодні потрібно працювати на всіх рівнях по максимуму – аби була можливість говорити про те, що зараз відбувається в Україні!

Про участь у Японській трієнале

Організатори трієнале сучасного мистецтва в Японії самі написали мені у Facebook. Побачивши фото експозиції «Паляниця», вони запропонували показати проєкт у себе. Спочатку я думала, що не встигну доставити їм арт-об’єкти до відкриття. Оскільки триєнале триває півроку, ми вирішили, що не проблема відкрити мою виставку у червні. Але згодом все склалося так, що кам’яні «паляниці» та серія графіки з портретами мешканців села Березово встигли прибути в японське містечко Токаматі до початку фестивалю.

Тут знову ж таки моїм «рятівником» стала італійська галерея, яка оперативно відправила арт-об’єкти з Італії до Японії. Тепер моя виставка триватиме півроку у межах фестивалю Echigo-Tsumari Art Triennale. Кожен сезон цю подію відвідує понад півмільйона людей!

Про персональну виставку в Німеччині

28 квітня у KÖNIG GALERIE у Берліні стартувала моя персональна виставка, дата якої була запланована ще восени минулого року. За довоєнним планом 27 лютого я мала їхати в резиденцію до Франції. Там протягом місяця я мала працювати над парковим проєктом, й паралельно завершувати арт-об’єкти для виставки в Берліні. Звичайно, я не поїхала, й роботи для персональної виставки закінчити не змогла. Планувала її скасовувати, але потім подумала, що не варто. Адже зараз до України прикута увага всього світу, треба на весь цей світ говорити про війну.

Мені було не цікаво розвивати якісь старі, довоєнні ідеї, з якими я не маю емоційного зв’язку. Я запропонувала німецькій галереї проєкт «Паляниця», оскільки він наразі актуальний – як для мене, так і для всіх українців. На щастя, галерея виявилася дуже відкритою і підтримала мою пропозицію. Я їм дуже вдячна за сміливість та гнучкість. Виставка пройшла успішно, продано багато робіт!

Зараз до України прикута увага всього світу, і треба на весь цей світ говорити про війну.

Окрім «паляниць» експонувалися кам’яні «бургери». Я поклала їх на рушники, згідно українській традиції зустрічати із хлібом-сіллю, тільки тут замість хліба були бургери. Ці старовинні рушники мені допоміг знайти мій друг, мистецтвознавець Леонід Марущак.

Крім скульптур з річкового каменю, німецькій публіці було представлено графіку, зроблену в селі Березово та по дорозі з Венеції до Берліна. А також роботи 90-річної бабусі Оленки та її 11-річної правнучки Ангеліни із родини, яка приютила нас у селі, в будинку, в якому ми зараз мешкаємо.

Про фінансову допомогу Україні під час війни

Крім заходів, про які я говорила вище, ще одну «Паляницю» було представлено на груповій виставці українських художників State of emergence у Бухаресті, проєктом займалася Леся Кульчинська. Подія була організована на запрошення Бухарестської галереї.

Усі подібні активності дозволили зібрати близько 70 000 євро!

Можу сказати, що це ще не все. Були ще замовлення«паляниць» від приватних колекціонерів, друзів – всі вони були готові купувати ці роботи на підтримку Україні. Всі подібні активності, крім персональної виставки в Берліні, дозволили зібрати близько 70 000 євро!

Про ставлення світової арт-спільноти до війни в Україні

Ви розумієте, це дуже неоднорідне суспільство. Є люди, котрі погано розуміють, що відбувається в Україні, й це ранить. Є ті, які дуже співчувають і хочуть підтримати – від цього теж не легше. Поїздка на Венеційську бієнале була для мене найскладнішою у житті. Мені було дуже важко психологічно приїхати у нормальний світ після двох місяців війни.

Я їхала на Венеційську бієнале, щоб поширити інформацію про події в Україні з перших вуст. Дуже важливо, що мистецтво говорить не словами. Мистецтво говорить на іншому рівні. Зараз воно говорить про те, що ми не просто постраждалі… Воно доносить думку, що ми є повноцінною країною, яка має свої культурні досягнення. Ми маємо своїх митців, свої традиції. Хліб на вишитому рушнику – це традиційна річ. Показавши її через призму сучасного мистецтва, ми показуємо глибину нашої історії загалом.

Дуже важливо, що мистецтво говорить не словами. Мистецтво говорить на іншому рівні.

З Венеції я одразу полетіла до Берліна. Там, як і у Венеції, за тиждень перебування я зустріла дуже багато українців. Було психологічно складно. Це такі емоції, з якими дуже складно було впоратися. Я не знала, що робити. Коли повернулася у Березово, потрібен був тиждень на те, щоб хоч трохи відійти, повернутися у нормальний настрій та стан.

Про життя у селі

Ми витратили п’ять днів на пошук цієї хати, на той момент усе нормальне житло було арендоване. Коли заїхали в дім, у нас не було електрики – купили 150-метровий кабель і провели її з нуля… Якийсь час опалювали приміщення дровами. Вирішили, що потерпимо – не в підвалах у Маріуполі живемо. Мене не бентежили побутові незручності, адже у пріоритеті було місце з можливістю працювати.

В нашому домі досі немає води, ми носимо її з колодязю. Митися ходимо в сусідній хазяйський будинок. Сподіваємось, скоро буде вода, наразі працюємо над цим питанням разом із місцевими.

Про зміну авторського стилю під впливом війни

Якщо раніше у творчості між мною та моїми роботами була певна дистанція, то в проєкті «Паляниця» вона нівелювалася. Ця експозиція не виникла б, якби я поїхала ховатися від війни до Франції чи Єгипту. Вона виникла, бо я опинилася тут, на Закарпатті. У мене було принципове рішення залишитись у ці важкі дні війни на Батьківщині, хотіла спостерігати все, що відбувається, зсередини. Це дуже особистий проєкт, частина моєї біографії. Він про те, як художниця, яка має студію в центрі Києва і дім на лівому березі столиці, все це залишила і поїхала. Про те, як моя мама вирушила до Німеччини та вперше потрапила до Євросоюзу у віці 75 років. Саме завдяки автобіографічності цей проєкт торкається багатьох людей.

Я не малювала цілих п’ятнадцять років, бо не вистачало часу, а тут – почала малювати цілі графічні серії, портрети місцевих жителів, етюди.

У селі я почала малювати з натури. Ось тільки уявіть, я не малювала цілих п’ятнадцять років, бо не вистачало часу, а тут почала малювати цілі графічні серії, портрети місцевих жителів, етюди.

Я також малюю спокійні краєвиди, а на них – напис про «повітряну тривогу». Це те, що ми чуємо практично щодня, незважаючи на те, що військові дії територіально далеко.

Зараз починаю нову серію робіт із вишивками. Тут, у селі, у мене вже утворилася колаборація з бабусею Оленкою. Бабуся надала мені свої старі вишивки, а я трохи доповнила їх текстом. Прототип із нової серії вже поїхав на експозицію до Берліна. Ці роботи будуть виставлені на моїй персональній виставці у KÖNIG GALERIE до 20 травня.

Про найближчі творчі плани

В червні у мене заплановані персональні виставки у Франції та Норвегії. У Парижі, у галереї Continua, буде представлено виключно проєкт «Паляниця». У норвезькому Ставангері, в Музеї сучасного мистецтва, – і «Паляниця», і давніші роботи. Швидше за все, це буде проєкт «Секонд-хенд» та вишиті роботи з новоъ серії.

Також я є частиною резиденції «Робоча кімната», організованої для художників, тимчасово переміщених із зон бойових дій, на базі галереї «Асортиментна кімната» в Івано-Франківську. У наших планах – презентація напрацювань резидентів на виставках у Івано-Франківську, Відні, Берліні, Ессені та, можливо, Києві.