До річниці повномасшатбного вторгнення РФ українська хореографка, чемпіонка світу з бальних танців Олена Шоптенко презентувала соціальний відеопроєкт: танець у незвичному середовищі посеред атомної електростанції транслює стан багатьох українців під час війни.

Основна ідея проєкту – продовжувати рух, незважаючи на будь-які труднощі, та підтримувати ментальне здоров‘я з вірою у краще майбутнє. Він став справжнім маніфестом підтримки всіх жінок, які, як і Олена, вимушені були виїхати з України через велику війну заради безпеки своїх дітей, і намагаються продовжувати активно жити й виховувати нове покоління свідомих українців.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от ALENA SHOPTENKO (@alena_shoptenko)

«Минає рік повномасштабного російського вторгнення, коли кожен українець та українка почуваються так, ніби перебувають в атомному реакторі. Страх і небезпеку відчувають усі: громадяни, що перебувають в Україні, мешканці тимчасово окупованих територій, а також ті, хто вимушено виїхав за кордон і хвилюється за своїх близьких, які залишилися вдома під загрозою ракетних атак. Саме тому ми обрали таку символічну локацію», – каже про проєкт Олена.

Зйомки перформансу відбувалися на атомній електростанції Kernkraftwerk Zwentendorf у Нижній Австрії. Цікавий факт: у результаті референдуму 1978 року населення Австрії відмовилося від запуску роботи АЕС після завершення її будівництва. Ексклюзивними кадрамі першого візиту на АЕС Олена Шоптенко поділилася з INSIDER.UA.

Ініціатива танцювального відео – спільний проєкт Олени Шоптенко й австрійської організації «Мрія», створеної громадським активістом та спортсменом Андрієм Каріоті.

«Творчий відеопроєкт на атомній електростанції – практичне втілення культурної дипломатії та нагадування світові про рік з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Під час війни дуже важливо піклуватися про себе й інших, допомагати одне одному, виявляти емпатію. Ми єдині, коли попри війну продовжуємо рух і розвиток, переживаючи схожі емоції. Разом з підтримкою об’єднаного європейського суспільства українці витримають усі випробування, переможуть та стануть ще сильнішими», – вважає Олена Шоптенко.

Над зйомками працювала професійна команда українців, чиї шляхи перетнулися в Австрії через війну, зокрема серед них відеооператор Олексій Захаров, асистенктка Вероніка Браілко та експерт з комунікацій Анна Тільняк.

Сьогодні росія намагається не лише заволодіти Україною, а й знищити культуру та самобутність українського народу. Саме тому так важливо сьогодні займатися культурною дипломатією, розповідати всьому світу про успіхи української музики, дизайну, технологій, красу наших міст.

Це спонукало бренд GUNIA Project на створення відеопроєкту під назвою «Майстерність». Він присвячений артизанам, які продовжують життя автентичних ремесел.

Головними героями відео стали майстри із різних куточків країни, які досі зберігають автентичні ремісничі техніки України. Автори проєкту знайомлять нас із кожним із них.

Різьбярство

Василь Легкий займається різьбярством з 90-х років. Вперше цей вид діяльності він спробував ще у шкільні роки під час уроків праці, а потім продовжив навчання самостійно. Починав із простого: ложок, фігурок, прикрас для дівчат, робив браслети з орнаментом та кулони.

На питання, чому різьбярство стало роботою всього його життя, Василь відповів так: «До дерева приємно торкатися, у нього приємна фактура». Найбільше майстер любить працювати із портретами, масками, жіночими фігурами.

«У моїй роботі найважче – знайти творчу композицію, правильний ескіз. Тому що відрізати шматок дерева дуже просто, а от повернути у колишній вигляд – ні», – пояснює він.

Скло

Склодув Тарас Дзиндра – спадкоємець традиції гутництва, відомого в Україні щонайменше 1000 років: кольорові скляні намистини знаходять ще у скіфських похованнях. В юності Тарас жив неподалік від відомої Львівської кераміко-скульптурної експериментальної фабрики і заглядався на її роботу, що зрештою спонукало його йти цим шляхом.

Щоб постійно працювати поруч із гарячою піччю – потрібно мати вправність. Тарасу подобається працювати зі склом, бо воно саме диктує свої умови.

«Скло підказує, як буде краще. Ти хочеш робити одним чином, але скло веде в інший бік. Потрібно прислухатися до матеріалу», – пояснює майстер.

За словами Тараса, художників-склодувів залишилося дуже мало. Ось чому майстер передає наступному поколінню знання зі склодувства. До нього приходять учні зі Львівської академії, щоб поекспериментувати та покращити навички.

Кераміка

А ось продовженням української традиції кераміки займається сам бренд Gunia Project.

«Гончарство асоціюється з чимось теплим, рідним, красивим», – каже директор із виробництва Gunia Project Настя Пасєка.

Як і скло, глина – непередбачуваний матеріал. У цьому її чарівність: на кожному етапі виробництва потрібно бути дуже уважним, щоб не допустити помилки та отримати бажаний результат. Стежити за цим – відповідальність головного майстра виробництва Gunia Project Дмитра Гончара, який займається керамікою останні 10 років.

Процес виготовлення керамічного продукту може сягати 8 етапів, кожен із яких повинен пройти бездоганно, щоб після обпалювання виріб був ідеальним. Обпалювання – це найвідповідальніший момент у виробництві кераміки.

«Попередні етапи залежать від майстра, їх можна проконтролювати, щоб було якнайменше похибок. А ось обпалювання – лотерея», – пояснює Дмитро.

Аби знизити ризик помилок на всіх етапах та виховати молодих керамістів, на виробництві Gunia Project майстрів навчають із нуля.

Лозоплетіння

В Україні є цілі села, де головним видом діяльності населення є лозоплетіння. У давнину в цьому процесі брали участь усі члени сім’ї. У відеоролику розповідається про всі тонкощі процесу плетіння, а також про спеціальну підготовку тонкого очерету або цілих лоз.

Гуня

Наталя та Ярослав Кіщуки теж намагаються передавати своє мистецтво у спадок. У 2009 році вони винайшли унікальну методику виготовлення гунь – гуцульського прямого верхнього одягу. Вони відрізняються від традиційних «пухнастою» фактурою, у них є рукави та капюшон.

«Мені здавалося, гуні повинні більше бути схожими на нестрижену гуцульську вівцю», – каже Ярослав.

З вовняного матеріалу, який навчилися виробляти Кіщуки, можна робити не лише верхній одяг, а й теплі жилети та окремі деталі одягу. Навчитися цьому ремеслу непросто.

«Ми вчилися ткати їх не один рік. А люди раз-другий спробують, у них не виходить, і далі вони не навчаються», – пояснює Ярослав Кіщук.

Як бачимо, українцям у спадок було передано безліч унікальних ремесел, які так важливо зберігати як цінну культурну спадщину України.