У вітчизняному шоу-бізнесі це поки прецедент, а от у світовому – вже норма. Тож, Мірошниченки нарівні з Анджеліною Джолі, Стівеном Спілбергом, Мадонною, Ніколь Кідман й іншими знаменитостями вдало конвертували свою медійність у привернення уваги до такої вкрай важливої соціальної теми й власним прикладом показали, що можна і треба давати дітям щасливе дитинство в сім’ї.

Про першу зустріч сина з домом та святкування його дня народження, власні погляди на виховання усиновленої дитини та хейт у свій бік, необхідність реформування системи усиновлення в Україні та поради майбутнім прийомним батькам подружжя розповідає в інтерв’ю INSIDER.UA. 

Про нюанси процесу усиновлення

Тімур: Від подачі документів і до ухваленого законом рішення про усиновлення пройшло рівно сім місяців. Насправді, це рекордно швидко. Зазвичай найдовший з етапів – пошук дитини. Проте у нас він був найкоротшим: ми були готові прийняти будь-яку дитину.

Інна днями поспіль тільки те й робила, що обдзвонювала всі служби, вказані в анкетах дітей на сайті Мінсоцполітики – це діти, від яких відмовилися на місцевому рівні і тепер вони доступні для усиновлення кандидатам зі всієї України. Вона не опускала руки, коли по той бік телефону чула хамство або коли кидали слухавки. Врешті-решт в один момент почула довгоочікуване: «Так, вам пощастило. Ця анкета щойно додана і поки актуальна». 

Інна: Медійність… Багато хто думає, що саме завдяки цьому нам вдалося усиновлення. Чесно кажучи, і ми думали, що це нам допоможе: що служби зрадіють медійним людям, які просуватимуть усиновлення. Але склалося не так, як бажалося. Це заважало нам. На всіх етапах були люди, які не хотіли нас допускати до процесу, бо ми можемо побачити помилки системи зсередини, висвітлити їх, привернути увагу, стати підставою перевірок тощо. Нас наче намагалися витиснути з процесу.

Медійність тільки заважала нам. Нас наче намагалися витиснути з процесу.

Але ми мали достатньо терпіння і бажання рухатися вперед. Писали адвокатські запити, постійно дзвонили, ледь не ночували під кабінетами. Ось це і спрацювало. А медійність – ні. Зараз важко сказати, який з етапів був найскладнішим. Всі вони недосконалі, але всі по силах, якщо ти постійно думаєш про мету – дитину, яка в цей час дуже страждає і чекає на тебе.

Тепер ця дитина з нами, і ми – багатодітна родина. Бути батьками трьох – це так само як бути батьками двох! (сміється) Єдиний нюанс – у нас тепер трохи менше особистого часу. Ми давно готувалися до цього морально, тому поки не відчуваємо жодних складнощів. Навпаки, наразі відчуваємо себе максимально повноцінно, ніби нарешті склався пазл і всі на своєму місці. Хоча інколи є відчуття, що нам не вистачає ще однієї дівчинки. Зрештою, ми хотіли усиновити двох діток.

Про курси для усиновлювачів

Інна: Напередодні усиновлення ми пройшли 10-тижневий курс, після якого психологи сказали, яку дитину маємо шукати. Курси – вкрай важлива річ. Особисто для мене вони стали психотерапією. Вони відкрили власні травми, які потребували пропрацювання. Аби очиститися і бути цілісним, готовим прийняти дитину і її переживання, цей етап в жодному разі не можна виключати з процесу підготовки.

Дитині треба навчитися наново довіряти світові, саме з вашою допомогою.

Ця школа дає розуміння того, які саме діти перебувають у закладах, якою може бути їхня реакція на усиновлення. Батьків вчать реагувати на будь-які нестандартні ситуації: дитина може бути агресивною чи самоушкоджуватись, може голодувати чи їсти без зупину до втрати свідомості, може тікати з дому. І все це не тому, що у неї гени погані чи вона погана, а тому що до знайомства з вами дитина могла бачити такі речі, які ви у страшному сні не можете собі уявити. І їй треба навчитися наново довіряти світові, саме з вашою допомогою.

На нашу думку, курси можна оптимізувати. Проводити деякі уроки онлайн, з іспитами в кінці. А практику і бесіди проводити очно. Це допомогло б оптимізувати графік як викладачів, так і учнів. Бо пропускати школу не можна. Якщо пропускаєш більше одного уроку, все анулюється і ти маєш знов чекати на запрошення.

Тімур: Нам у висновку написали, що ми можемо всиновити одну дитину, віком від 1 до 4 років. Ми ж хотіли двох і протягом десяти тижнів говорили про це. Тож, здивувалися, бо до цього і натяку не було на те, що нам не дозволять усиновлювати двох. Та скоріше за все, тренери зробили такий висновок з огляду на вік наших біологічних дітей. Бо якщо усиновити одразу двох дуже складних діток, то і біологічні можуть в один момент сказати: «Віднесіть їх туди, де взяли».

Про складнощі у пошуку дитини

Тімур: В ідеальному світі ви стаєте на облік в тому районі, в якому зареєстровані. І чекаєте, поки в цьому ж районі з’явиться дитина для усиновлення. Ми були в черзі 33 чи 35. А дітей, які по віку підходили нам за висновком психолога – нуль. Тобто, чекати на них можна було роками.

Тож нам одразу віддали нашу справу, а із нею – контакти всіх служб всіх регіонів і побажали успіху. Інна обдзвонила всі ці контакти, аби почути або «всіх евакуйовано», або «дітей немає», або «у нас свої черги» або «дивіться на сайті, там все є». Сайт – це і є той самий «каталог» Мінсоцполітики, на якому розміщено фото діток і їх коротка анкета: ім’я, наявність братів та сестер (бо рідних можна усиновлювати або всіх разом, або нікого) та наявність інвалідності.

Там можна відсортувати анкети за різними критеріями. Діти, від яких відмовилися в районах, потрапляють на міський рівень. Якщо на рівні міста ніхто не усиновив їх, анкети виходять на національний рівень і стають доступними для всіх. Тобто, на сайт Мінсоцполітики вносяться анкети тих дітей, які вже довгий час нікого не зацікавили.

Інна: Ми ввели ті дані, що були написані у нашому висновку з курсів: без братів та сестер, вік 1-4 роки. І почали обдзвон, який теж був дуже важким через людський фактор: далеко не всюди люди привітні і далеко не завжди вони нормально відповідають. Одного ранку я побачила на сайті нове обличчя, бо всі вже знала напам’ять. Я швидко набрала номер і почула омріяні слова: «Анкета актуальна». Я знала, що чекати не можна. 

Ми самі шукали собі дитину на всиновлення, як скарб. І коли знайшли, то не роздумували ані секунди.

Ми сіли одразу ж в автівку і поїхали до Житомира, оскільки було зазначено: по телефону більше не нададуть жодної інформації про дитину. Коли ми вже були в Житомирі, при нас вже двічі різні люди телефонували в Мінсоцполітику та запитували про хлопчика. Тобто, таких наполегливих, як ми, вистачає. Але ці люди також почули «поки не актуально», бо вже стояли ми.

Ми самі шукали собі дитину на всиновлення, як скарб. І коли знайшли, то не роздумували ані секунди. Ми навіть не хотіли слухати анамнез чи історію дитини. Ось він – маленький, покинутий. Ось ми – дорослі, готові. Навіщо тягнути далі? Нам дали десять днів, протягом яких ми щодня могли їздити до дитини і знайомитися.

Ми не скористалися цим правом, бо одразу сказали «Так!», тільки-но його побачили. На початку наступного робочого дня вже чекали під кабінетом служби у справах дітей, аби написати заяву про усиновлення.

Про сина і першу зустріч із ним

Інна: Він – наш Марсель. Йому вже два роки, але календарних, бо по всіх інших показниках – вага, розвиток, навички – синок відповідає максимум одному рочку. Саме це і вразило. Ми очікували побачити майже дворічного хлопця, а вийшло дуже маленьке, мініатюрне кошеня. У моїх подруг діти в шість місяців подекуди більші.

Коли ми його вперше побачили, він був сумний і наляканий. Тоді в кімнаті було багато людей: директор дитбудинку, юрист, працівник соцслужби, головний лікар, вихователька, ми з Тімуром і він. Я сіла на підлогу і простягнула руки, він пішов до мене. Заплаканий, але пішов. В той момент я знала, що більше не хочу його відпускати.

Ми взяли з собою різні іграшки, розмальовку – все, що цікавило наших дітей в два роки. Але йому нічого з того цікаво не було. Він лише хотів ходити, бо щойно навчився. Сам! У майже два роки життя. Попри дуже складну історію народження і подальшої долі, він ходить. Тому на всіх наших побаченнях з ним ми годинами ходили по всіх закутках дитячого будинку.

Про фізичний стан Марселя та його подальше лікування

Тімур: Ми розуміли: якщо чекати на здорову дитину, то це станеться раз в… ніколи. Ми прийшли в усиновлення, аби врятувати дитину та допомогти їй. Ми маємо час, можливості і бажання, тому одразу розуміли: братимемо дитину, яку «не потягнуть» інші. Ми просто це можемо, от і все. Не тому що ми кращі за тих, хто відмовився. Ні. Кожен оцінює свої можливості.

Ми одразу розуміли: братимемо дитину, яку «не потягнуть» інші.

Якщо людина не готова морально стикатися з важкими діагнозами чи не має матеріальної змоги, але все одно готова дарувати любов усиновленій дитині, вона – свята, і крапка. Але у більш-менш здорових дітей є всі шанси знайти родину. А от що робити тим, хто хворіє? Лишати їх страждати з проблемами сам на сам?

Ми поки не можемо розпочати повноцінне обстеження і лікування Марселя. Для цього нам потрібно укласти декларацію і отримати направлення на лікування до цілого переліку спеціалістів, наприклад, в той же Охматдит. Але зробити цього ми не можемо, адже віддали рішення суду для виготовлення нового свідоцтва про народження. Це займає кілька тижнів.

Поки у нас немає документів на дитину, ми можемо хіба що ходити на консультації в приватні клініки і говорити про життя. Бо жодного нормального обстеження без направлення дитині не зроблять. Тож, ми чекаємо…

Нам віддали сина з короткою медичною випискою на дві сторінки. Вся історія життя Марселя – це дві сторінки діагнозів. УЗД, МРТ – нічого такого немає й жодних настанов не дали. Вже коли забрали сина додому, змогли визначити, що у нього проблеми з лактозою та глютеном. Про це ніхто не знав і не діагностував.

Про адаптацію Марселя в родині

Тімур: Ми вже розуміли, що іграшки його поки не цікавлять. На нього чекало ліжечко в кімнаті Марка. Ми спеціально купили таке, як в дитбудинку, щоб було щось звичне для нього. Але дарма, він до істерик відмовлявся там лежати! Тож, поки ми чекаємо на двоповерхове ліжко, на другому ярусі якого спатиме Маркуся, а на нижньому – Марсель, хлопці сплять в одному ліжку, проте воно просторе. 

Коли Марсель вперше зайшов до квартири, він спокійно все обійшов, вивчив – йому сподобалось. Потім прийшли Мія і Марко з садочка і він зрадів, що не один тут. Ми дуже боялися, що йому не сподобається наш дім, адже він знав лише стіни дитячого будинку, вони для нього рідні.

Але ні, все було добре з перших секунд. Нові іграшки ми купуємо щодня – в надії знайти те, що йому сподобається і допоможе розвиватися. Але поки все дарма. Єдине, що його цікавить – м’ячі, адже їх можна кидати.

Інна: Марсель не розмовляє. Його перші звуки ми почули вже у нас вдома. Але слова «мама» і «тато» він вивчив першими. Інших у його лексиконі поки і немає. Але будуть, ми віримо в це!

В дитячий садок плануємо віддавати, бо він звик до соціуму та дітей, але згодом. Поки його розвиток відповідає одному рочку, це зарано для садка. І нам потрібен час, аби пояснити дитині, що таке родина, любов, що ми нікуди не дінемося від нього. А вже після цього ми готові вводити інших відповідальних дорослих – вихователів у садку чи няню. 

Про 2-річчя Марселя

Інна: Ми вирішили не святкувати день народження Марселя з кількох причин. Насамперед, спираючись на досвід наших діток, ми розуміємо, що святкувати один-два рочки – не зовсім доцільно. Це свято якщо й робиться, то скоріше для батьків, адже дитина ще не розуміє, що в неї день народження. Зазвичай вона сприймає це як стрес, тому що навколо забагато людей, анімації тощо – це все виснажує й інколи може навіть нашкодити.

Коли дитина адаптується, протягом перших кількох місяців варто уникати гучних святкувань, клоунів, аніматорів.

Наразі Марсель проходить адаптаційний період, протягом якого все нове прирівнюється до стресу. Тож, запрошувати людей чи влаштовувати святкування – перш за все стрес для дитини, який може негативно вплинути на її психоемоційний стан.

Про це нам розповідали ще в школі усиновлювачів: коли дитина адаптується, протягом перших кількох місяців варто уникати гучних святкувань, клоунів, аніматорів. Бажано, аби дитина повністю пройшла адаптацію, а вже потім їй можна показувати, що є ще у цьому світі, наприклад, ось такі святкові «фішки».

Тімур: Тож, дворіччя Марселя ми не святкували, просто сказали йому про те, що в нього день народження. Звісно, у нього були кульки, приїхали наші з Інною батьки, вручили подарунки, проте Марсель поки взагалі не цікавиться іграшками.

День народження сина – скоріше знакове свято для нас, для нашого усвідомлення. Аби зрозуміти, що ми вже перетинаємо кордон у третій рік життя нашої дитини. 3-річчя святкувати точно плануємо, адже за рік Марсель стане більш дорослим, свідомим і зрозуміє, що таке день народження і з чим його їдять! (сміється)

Про реакцію біологічних дітей на появу брата

Інна: Рідних дітей ми завчасно почали готувати до появи усиновленої: розповідали про те, що таке дитячі будинки, чому там перебувають дітки, що їм потрібна родина. Одного разу Мія сказала: «Так давайте заберемо їх?» Лише після цього ми почали готувати документи на усиновлення.

При прийнятті нової дитини в родину дуже важливо не травмувати тих, які вже є. Бо дитині з закладу і крапля уваги буде океаном. А домашні дітки, які звикли бути в центрі уваги, можуть не зрадіти тому, що увагу доведеться ділити з кимось.

Ми організувалися так, аби Мія і Марко отримували рівно стільки ж уваги, скільки ж і до появи Марселя. До моменту усиновлення я закрила частину своїх проєктів, щоб мати більше вільного часу.

Тімур: Діти повною мірою розуміють, звідки до нас прийшов Марсель і чому йому потрібні обійми. Вони його дуже люблять, обіймають, цілують. Останнє поки йому не дуже подобається, але впевнений, що він звикне! (сміється) Лише Марко перші два дні був трохи не в собі. Бо чекав на друга, а Марсель з ним не грається, лише спить в його ліжку. Але це дуже швидко минуло. Зараз ані краплі ревнощів.

Наші діти поводяться, ніби дорослі психологи, чия задача – допомогти Марселю повернутися до щасливого життя.

Я вірю, що усиновлення – це дар Всесвіту. І усиновлені діти приходять в ту родину, де всі свідомі і готові. Бо наші діти поводяться так, ніби вони дорослі психологи, чия задача – допомогти Марселю повернутися до щасливого життя.

Про виховання усиновленої дитини

Інна: Це важко пояснити, але вже десь на третьому побаченні з Марселем я відчула, що це – моя дитина. Яку ми загубили, довго шукали і врешті-решт знайшли. Моя любов однаково сильна до всіх моїх дітей. І біологічні діти бувають зі складним характером, зовні не схожі на вас, наприклад, але ж ми їх любимо. Марсель такий самий як і інші діти.

Ми зраділи, коли у нього почалися істерики. Це означало, що він розслабився і тепер готовий відчути свої бажання і нарешті заявити про них.

Діти в дитбудинках не плачуть. Бо навіщо? Ніхто не обійме, ніхто не цілуватиме колінку – все це заборонено правилами. Вихователі не дають тепла та фізичного контакту й не дозволяють це робити відвідувачам.

Якось я обійняла дівчинку з групи Марселя і взяла її на руки. Мене насварили та заборонили підходити до дітей. «Ви підете, а вона буде плакати за обіймами – навіщо це нам?!» – так мені там заявили. «Навіщо це нам»… Через це дітей позбавляють навіть тих секунд тепла, які їм можуть дати. Я обіймала її щиро, з любов’ю… але такі правила. Більше я в групу не заходила.

Марсель знатиме, що він – не біологічний син. Але він наш син, народжений серцем.

Тож, коли Марсель почав плакати, вимагати щось, кричати, ми плакали разом з ним, тільки від радості. Дитина не може не плакати і не вимагати. Це її мова спілкування, це формування її особистості.

Марсель знатиме, що він – не біологічний син. Але він наш син, народжений серцем. Так склалася доля, що виносила його інша мама, але вона не змогла бути з ним далі і він зустрів нас. Це його доля, щаслива доля. Ми зробимо все, аби він відчував себе настільки ж комфортно, як Мія, Марко і всі інші діти, які будуть у нашій родині.

Ми знаємо багато прикладів, де усиновлені діти пишаються своєю долею.

Чи вбереже це його від сумнівів і переживань? Не знаємо. Думаємо, що усиновлення точно стане підставою для роботи з психологом у майбутньому. Але ми знаємо багато прикладів, де усиновлені діти пишаються своєю долею. Бо біологічні діти народились, а усиновлених – вибрали! Їх вибрали з тисяч інших, тож, вони – обрані! 

Тімур: Вже науково доведено, що навіть якщо дитину усиновили одразу у пологовому, десь на рівні підсвідомості зберігаються відчуття покинутості. Тому неправильно приховувати історію від дитини, оскільки вона не розумітиме природу почуттів і не зможе з ними працювати.

Думаю, в сучасному світі є фахівці, які допоможуть нам з Марселем пройти цей етап, коли він питатиме про своє народження, так, аби це не лишилося травмою, а було просто інформацією. Є діти блондини, є – брюнети, є – високі, є – низенькі, є – народжені з живота мами, а є – народжені серцем. Це все різновид норми. Цей світ має багато різних граней.

Про хейт та докори у свій бік

Інна: Зараз мене дуже непокоїть надмірна увага спільноти до сина та перекручування деякими ЗМІ наших з Тімуром слів щодо його діагнозів. Власне, через це я й зникла з соцмереж. Не тому що мені стало важко з трьома дітьми, а тому що я хочу вберегти сина від цієї зайвої енергетики.

На жаль, людей, які хейтять усиновлення, вистачає. Ці люди видумують, що ми це зробили, аби втекти закордон. У такому випадку хочеться запитати: а чому б тоді просто не народити? Це швидше, простіше і надійніше. Мій чоловік чи не щомісяця у відрядженнях закордоном – ви точно думаєте, що він усиновив дитину лише задля цього чи аби попіаритись? Видумують і те, що ми роздаємо хабарі чи що нам дали дитину, бо чоловік – ведучий. 

Журналісти спекулюють на наших словах. Кожна моя історія з Instagram про усиновлення розлітається десятками ЗМІ з дивними заголовками. Діагнози дитини перекручують. Мої слова перекручують. Все, аби заголовок був клікабельний. Тож, я, напевно, буду дозовано давати інформацію. По відчуттях.

На жаль, людей, які хейтять усиновлення, вистачає.

Спочатку ми хотіли бути відкритими і відвертими, не приховувати нічого. Аби надихнути інших, аби показати, що любов лікує, що не треба боятися складнощів, що це насправді велике щастя. Ми просто хотіли показати процес усиновлення таким, яким він є. Але коли ти у відповідь отримуєш купу хейту і звинувачень, хочеться жити своє щасливе життя тихо. Ми робимо це для Марселя, для нас, для нашого спільного щастя. Тож, наразі власний спокій – в пріоритеті.

Про проблеми корупції і стан здоров’я дітей

Тімур: Так, є таке, що навколо теми усиновлення стереотипом «крутиться» тема корупції: аби отримати дитину більш-менш здорову емоційно та фізично, треба комусь заплатити. Нам би ніхто таке не запропонував. Ми – медійні люди. Інна – взагалі адвокатка. Така пропозиція була б занадто ризикованою для її автора.

Але нам писали такі історії ті, хто після років очікувань таки заплатив. Звісно, коли ми запропонували надати цьому розголос і притягнути до відповідальності тих, хто торгує дітьми, ці родини злякались, що у них можуть забрати дітей через це. А все це робилось саме задля того, аби їх врятувати. Дитина, яку двічі вилучили, скоріше за все, більше ніколи не зможе вірити дорослим.

Здорових дітей у закладах і справді немає. По-перше, їх вилучають не з тих родин, де вони повноцінно харчуються, засинають в обіймах мами і їздять на море щоліта. По-друге, потрапляючи до закладу, єдине, про що думає організм дитини: «Як вижити?» Уповільнюються всі процеси розвитку. Дитина відстає фізично, інтелектуально, психологічно. Кожен день у дитбудинку – нереальний стрес.

Здорових дітей у закладах немає. Дитина відстає фізично, інтелектуально, психологічно.

По-третє, у дитини, яка повністю позбавлена любові і підтримки, імунітет припиняє боротися з тими хворобами, якими його «нагородила» попередня родина чи заклад. Уявіть: коли вони хворіють, вони з болем, страхом, стресом справляються самі. Звідки там братися здоровим дітям?

Про необхідність реформування процедури всиновлення 

Інна: Цю процедуру спростити можна і треба. Багато фахівців про це говорять. Чому вона така? Бо це система, от як наркокартель. Це свій світ, де існують свої правила, й інтереси дитини нікому не цікаві. Лише інтереси учасників даного «світу». Систему вже не раз хотіли змінити. Але в ній задіяно десятки (якщо не сотні) тисяч людей. Які так просто не віддадуть свої місця і джерела доходу. Діти в цій системі – це гроші. Здорові – на продаж, не здорові – на виплати, на які живуть всі інші, але не діти.

Складно вирвати дитину з системи. Ніхто не зацікавлений вам її віддати. Бо ця дитина «годуює» систему.

Я вірю, що саме зараз до проблеми прикуто достатньо уваги тих, хто має силу і внутрішнє світло, щоб реформувати процеси таким чином, аби все було в інтересах дитини. Найбільша проблема в усиновленні – що переважна більшість дітей в закладах, гадаю, понад 90%, не мають статусу для усиновлення. Вони просто «висять» в повітрі. Як в тюрмі – живуть і не мають жодної змоги вийти звідти. Бо «годують» саме цю систему. Ось це треба змінювати.

Саме тому усиновлення таке складне. Не збір документів, не медичне обстеження, не школа. Складно вирвати дитину з системи. Ніхто не зацікавлений вам її віддати. Проте я бачу, як багато людей при владі, які прагнуть це змінити. Вони об’єднуються, дослухаються, хочуть захистити дітей. Вірю, що спільними зусиллями у нас все вийде.

Про поради майбутнім усиновлювачам 

Тімур: Одразу скажемо: ми плануємо всиновлювати ще! Але для цього нам треба знову проходити всі кола цієї процедури з самого початку. Знову відвідувати школу, як і два місяці тому, бо такі правила. Поки ми точно не маємо часу на цю школу. Тож, поки насолоджуємося тим, що маємо.

Ми замислювались над усиновленням задовго до війни. Це рішення не може бути емоційним. Це нове життя, яке вплітається в твоє. І це життя – не чистий лист. У дитини може бути такий багаж, який батькам доведеться «розпаковувати» все життя. До цього точно треба підготуватися морально. Тому ті, хто почав думати і говорити про усиновлення у 2022 році, цілком можуть дійти до реального кроку за два-три роки. І це абсолютно нормально.

У дитини може бути такий багаж, який батькам доведеться «розпаковувати» все життя.

Інна: Ми порадимо набратися терпіння і не здаватися. Уявіть, що ви зустрічаєте свою дитину в день її 18-річчя і кажете: «Я тебе не усиновила, бо не змогла зібрати папірці/не сподобалась система/набридло боротися». Система потребує змін, це 100%. І ми збираємося над цим працювати. Бо на своєму прикладі побачили, що дійти до мети вкрай складно.

Звісно, шлях до дитини не має бути простим, він має перевіряти вас на готовність. Але повірте, є багато абсолютно зайвих перепон, які ніякої користі не несуть. Втім, поки система така, як є. І діти в ній теж вже є. І вони не винні в тому, що все так складно.

Думайте про дітей перш за все і будьте готовими прийняти різних діток, а не тільки здорових, без «ускладень»… Всі діти мають право на родину. А генетика – це лише частина пазлу. Все інше вкладете в дитину саме ви і ваше добре, любляче серце. Ми сильніші, витриваліші, ми можемо боротися за права. А діти – ні. Тому ми і маємо їх захистити і забрати до себе.

Перший час має бути наповнений любов’ю і прийняттям. Дитина не буде такою, як ви сподіваєтесь. Дайте їй бути собою. Дозвольте приймати нове життя в своєму темпі і у свій спосіб. Він може бути далеким від позитиву, але він буде його. Перше, що має відчути дитина вдома, – що у неї тепер є право на власні емоції, і тепер людям навколо не байдуже. Дитина нарешті може бути собою. Але вона, зазвичай, не знає, хто вона. Вона буде вивчати і вас, і себе. На це потрібні час, спокій та підтримка.

Фото: Juliya Pavlovna
Текст: Ганна Володавчик

__________________________________________________

ОДЯГ

Тімур:
Штани ZARA
Футболка H&M
Браслет – сувенірна продукція
Годинник Apple Watch

Інна:
Топ TAYIO
Штани KATARINA IVANENKO
Сережки – вінтаж

Мія:
Костюм – подарунок на день народження, бренд невідомий

Марко:
Футболка ZARA
Шорти LC Waikiki

Марсель
Футболка та комбінезон ZARA