В Інституті проблем сучасного мистецтва вперше в Києві відкрилася персональна виставка «Мазня» української художниці Соні Морозюк. Допрем’єрний показ експозиції зібрав понад 250 людей, серед яких були українські селебриті, а також близькі та друзі авторки, серед них – Анна Різатдінова, Макс Леонов, Tayanna, Ірина Адоніна, Ostrovskyi, Христина Шишпор, Олена Вінярська, Юлія Бевзенко та інші.

До самоіронічної назви «Мазня» Соня підійшла відповідально, адже саме так хейтери коментують її мистецтво. На експозиції представлені роботи різних періодів творчості авторки. Дівчина висловлює на полотнах свої емоції, думки й фантазії за допомогою фарб і тексту. На виставці також представлена нова серія картин, над ними художниця працювала близько шести місяців.

Презентація розпочалася з особливого інтерактивного знайомства. Закадровий голос попросив гостей розглянути кожну картину, відшукати свій сенс та підготуватися до особливого вечора. Соня, не стримуючи сліз, подякувала кожному, хто прийшов. Найчуттєвішим моментом заходу був виступ співавтора, кофаундера та найріднішої людини Соні Морозюк – її тата. Також під час презентації провели низку інтерактивів, щоби гості могли ближче познайомитися з художницею.

«Сьогодні мені здається, що я все своє життя чекала на цей день, адже це моя перша персональна виставка в столиці України! 30 полотен, які пронизані любов’ю, ніжністю, вірою, надією, коханням, розчаруванням, палітрою найбільших емоцій мого життя. Якби маленька 8-річна дівчинка, яка стала переможницею VI міжнародного конкурсу дитячого малюнку в Португалії, Софія Морозюк побачила себе через 18 років, вона б сказала: «Мрії справджуються!» Я хочу поділитися своїми прагненнями та почуттями, тому чекаю кожного з 21 грудня по 20 січня», – сказала Соня.

Під час допрем’єрного показу за допомогою донатів було зібрано 80 000 гривень для благодійного фонду Hope UA, а також продано п’ять полотен, частина прибутку з яких піде на реабілітацію дітей, які постраждали під час повномасштабного вторгнення. Аби долучитися до благодійності, кожен може прийти на безкоштовну виставку «Мазня» та задонатити за QR-кодом.

Вхід вільний, з вівторка по неділю з 12:00 до 19:00. Персональні квитки можна отримати в чат-боті Соні Морозюк.

Соня Морозюк, Христина Шишпор
Ostrovskyi
Марина Арістова
Соня Морозюк, Юлія Бевзенко
Олена Вінярська
Валерія Юзьвяк, Анна Різатдинова
Соня Морозюк, Ірина Адоніна
Оксана Шаповалова
Ірина Пікалова
Макс Леонов
Анна Малиновська
Ліна Христофорова, Марія Яслінська
Соня Морозюк
Макс Леонов, Юла, Марина Арістова
Ірина Чемпіон (в центрі)
Ганна Володавчик
Соня Морозюк, Анна Малиновська

У києвському ресторані Fenix Asia відбулася чергова мотиваційна зустріч жіночого клубу Ілони Гвоздьової, зібравши українських зірок, інфлюенсерок, підприємниць та self-made жінок, аби обговорити важливі теми, від самооборони до віри у себе, та традиційно підтримати благодійні збори.

Кошти цього разу збирали на психосоціальну реабілітацію, рекреаційну та фізичну підтримку дітей із симптомами ПТСР. Удалося зібрати суму у 50 000 грн, що піде на лікування 30 діток, які зазнали різних психологічних травм внаслідок бойових дій, як то втрата батьків, перебування в окупації тощо. А також завдяки проведенню заходу було закрито терміновий збір у 58 000 грн для Галини з онкологією 4 стадії. Усі звіти щодо зібраних коштів публікуються на офіційній сторінці заходу у соціальних мережах.

Для гостей благодійного бранчу свої хіти виконали Tayanna та Альона Омаргалієва, а кілька хвилин гумору наприкінці подарувала харизматична стендап комікеса Настя Зухвала. Завершився захід, як і завжди, танцювальним майстер-класом Ілони Гвоздьової.

Ведучим заходу традиційно виступив В’ячеслва Соломка, а серед спікерів цього разу були нові партнери та друзі проєкту Ukrainian Women Unity. Зокрема власною історією успіху під час війни поділилася засновниця бренду корисних солодощів без цукру Finik Family Ілона Кочарян.

Ілона Гвоздьова
виступ Альони Омаргалієвої
Марина Арістова, Ілона Гвоздьова, Анна Антоненко
Настя Цимбалару
Ілона Гвоздьова, Юла
Юлія Приймак, Ілона Гвоздьова
Юлія Шолудько
Альона Омаргалієва
Керівниця Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Центрального регіону та благодійниця Юлія Приймак поділилася враженнями щодо повернення з полону 44 українців напередодні.
Фітнес-експертка Ксенія Літвінова разом з чоловіком Миколою Дацюком провели для присутніх тренінг з особистої безпеки для цивільних в міських умовах – повний курс вони преподають на власному курсі особистої безпеки «СТРУМ». 
Ілона Кочарян
Ілона Гвоздьова, Дарія Тіщенко
Міла Заболотна
Анна Кузнецова, Ілона Гвоздьова
В'ячеслав Соломка, Іванна Слабошпицька
Анна Антоненко
Анастасія Кравченко, Ілона Гвоздьова
Маркетологиня та співвласниця сімейного меблевого ательє МК Анна Кузнецова поділилася цінними порадами для розвитку бізнесу у соціальних мережах у період воєнного стану. 
Про те, як приймати та любити своє тіло, на бранчі говорила фітнес-тренерка і телеведуча каналу СТБ Марина Боржемська.
Ігристими напоями гостей пригощала компанія WINETIME, а водний баланс допомагала відновлювати артезіанська вода від Avalon Group.
Ілона Гвоздьова, Яна Вінниченко
Ілона Гвоздьова, Марина Крутько, Анна Малиновька
Євгенія Золотоверха
Андрій Черепущак
Ілона Гвоздьова, Марина Крутько, Анна Малиновька
На відверту розмову у рубриці «7 чесних хвилин з Іванною Слабошпицькою» завітала власниця YULA company та багатодітна мама Юла. 
Ілона Гвоздьова, Тетяна Карікова
Ірина Татаренко
Марина Боржемська, Ілона Гвоздьова
Марина Арістова, Ілона Гвоздьова, Анна Малиновська, Ольга Саєнко, Олена Чернобай
Ліза Краснова, Марія Старовойт
Світлана Кравченко
Лія Лі
Марина Левицька
Вишуканими квітковими композиціями вже вкотре радувала гостей студія декору та флористики SunMarino.
Олена Сапко, Анна Малиновська
Ілона Гвоздьова, Олена Чернобай
Актриса кіно і театру Анастасія Цимбалару поговорила з дівчатами про натхнення.
стендап Насті Зухвалої
Оксана Гутарєва, Ольга Федорущенко
Олександр Снегуров, Анна Малиновська
За организацію заходу традиційно відповідала агенція 13 friends.
Усі гості отримали подарунки від головного партнера вечора – бренду Finik Family.
Пригощав ресторан Fenix Asia.

Фото: Володимир Коваленко, Сергій Пришляк, Олександр Литвин

Головним чином в укриттях – жінки та діти, вразливу психіку яких дорослі намагаються убезпечити від жахів війни, наскільки це можливо. Працюючи в лавах волонтерів, редактори нашого видання були вражені картиною: евакуйовані зі зруйнованого Ірпіня діти, деякі з яких не їли по 2-3 доби, чуючи звук бомбардувань, вже ніяк не реагували, лише щиро радіючи запропонованій теплій їжі. Це жахало більше за факт обстрілу, ставши відправною точкою для створення цього матеріалу.

Як говорити з дітьми про війну? Як змінюється їхня поведінка у воєнний час? Як поводитися батькам, як відволікати малюків від лякаючих звуків, страху і нервової напруги страху, що лунають у повітрі? На ці та інші питання ми попросили відповісти психологів – вони надали цінні практичні рекомендації. А також поспілкувалися з відомими українцями – телеведучою Лілією Ребрик, актрисою Наталкою Денисенко, хореографинею Ілоною Гвоздьовою, інтерв’юером Анатолієм Анатолічем та іншими героями – вони поділилися особистими історіями та порадами, що будуть у нагоді іншим батькам.

«Говорити з дітьми про війну треба так, як є, – вважає психотерапевтиня Анастасія Голота. – Якщо діти зовсім маленькі, донести цю інформацію до них можна у форматі гри: використовуючи казкових героїв, «мультяшних» персонажів. Наприклад: злий король сусідньої країни напав на нашу країну і все, що нам необхідно робити – захищатися. Зазвичай, діти 2-3-річного віку знають історії про лицарів та інших персонажів, можна обіграти це у такому форматі. Старшим дітям можна доносити інформацію більш прямо, за допомогою доступних їм понять. У будь-якому випадку важливо називати речі своїми іменами. Не треба нічого приховувати від дитини, оскільки вона все розуміє, «читає» і відчуває… Якщо ви, як батьки, намагатиметеся приховати будь-яку інформацію, це турбуватиме її ще більше».

Анастасия Голота
психотерапевтиня, спеціалістка з емоцій дітей та батьків

«Важливо називати речі своїми іменами. Не треба нічого приховувати від дитини»

 

Навіть у бомбосховищах дитину потрібно займати іграми. Якщо в притулку перебуває кілька дітей, то найкраще зробити ставку на командні ігри. Це можуть бути якісь змагання, хованки, настільні ігри… Дуже корисним буде ліплення із пластиліну. Якщо його немає під руками, можна зробити саморобний варіант: із борошна, солі та води.

Також дітей здатні згуртувати пісні. Можна вибрати якусь відому дитячу композицію, яку всі знають, або ж гімн України. Це має стати добрим щоденним ритуалом, за який дитина може «триматися», адже завдяки цьому відчуватиметься стабільність ситуації. Малювання – також чудовий спосіб розрядити обстановку. Розмальовки взагалі дають ілюзію контролю, адже діти малюють лише за чіткими лініями контурів й це добре зберігає стабільність психіки. Якщо, припустимо, у притулку перебувають віруючі дорослі та діти, можна створити ритуал спільної молитви. Просити у Бога, у фей (підключаємо фантазію для зацікавленості та «включення» дітей) благословення та миру для наших воїнів та нашої країни.

Малювання – чудовий спосіб розрядити обстановку.

У такий складний моральний для всіх момент дуже важливо мріяти разом із дітьми. Важливо говорити з ними про майбутнє: куди ви поїдете відпочивати влітку, яку іграшку незабаром їм купите. Ці бажання мають бути простими, предметними, за які діти здатні «вхопитися». Ви, як батьки, можете транслювати своєму чаду таке послання: що більше ти мрієш про мир, то швидше він настане! Це дуже важливо, адже дитина почуватиметься співучасником процесу.

Також можна обговорити обов’язки дітей за сигналом тривоги: наприклад, знайти кішку або свій рюкзак. Для того, щоб діти якнайменше вникали у всі розмови дорослих про війну, можна влаштувати їм свого роду мульт-марафон. Головне, щоб перегляд мультфільмів був дозований, а не 24/7. Потрібно, щоб у дітей залишався час для ігор, де вони можуть програвати свої страхи, тривоги. Найчастіше у фантазіях дитини з’являються образи, які вона може втілювати на папері як тривожні малюнки. Батькам зовсім не варто цього побоюватися, адже діти так «виплескують» своє занепокоєння, і навпаки, добре, що вони кажуть про це таким чином.

Про емоції дітей

Якщо дитина хоче плакати, нехай плаче. Це дуже корисно для дитячої психіки, адже зі сльозами виходить і стрес, і фрустрація, і напруга, і тривога. Якщо дитина хоче сумувати про те, що в її житті зараз не відбуваються ті події, які відбувалися з нею раніше, дайте їй це зробити. Можете приєднатися до неї і разом пожуритися.

Якщо дитина хоче плакати, нехай плаче. Це дуже корисно для дитячої психіки.

Якщо ви з дитиною переїхали в безпечніше місце від війни і на якийсь час розлучилися з рідними, потрібно згадувати про них разом з чадом. Можна готувати ті страви, які ви готували разом із тими родичами, грати в ті ігри, в які дитина грала з ними. Таким чином у дітей навіть на відстані залишатиметься той самий звичний зв’язок із цими людьми.

Ольга Протасова
психологиня

«Головне спокійно та чесно розмовляти з дітьми про війну»

Маленькій дитині можна сказати, що війна – це коли стріляють, їздять танки. Визнати, що це страшно, небезпечно, і за найменшої загрози життю ховатися в укритті. Не можна прикрашати ситуацію та щось приховувати. Якщо вдавати, що нічого не відбувається, це лише додасть тривоги. Говоріть прямо, але відповідно до віку. Що люди стріляють, чутно вибухи — про це треба говорити. Важливо називати речі своїми іменами та не спотворювати реальність, щоб уникнути зайвих домислів. Розповісти дітям, що іноді потрібно йти в укриття, щоб бути у безпеці.

• Дати дитині відчуття безпеки.
• Головне, щоб батьки максимально зберігали спокій, тоді й дитина відчуватиме захист.
• Діти, особливо маленькі, можуть ставити одні й самі питання знову і знову.
• Дорослим треба бути готовими щоразу терпляче відповідати на ці запитання. Знову і знову говорити, що вони знають, як діяти у разі небезпеки і обов’язково вбережуться.
• У будь-якій тривозі завжди задіяне тіло. Тому важливо обіймати, цілувати. Якщо дозволяє ситуація, піти з дитиною до центру допомоги та допомагати волонтерам.

Коли діти молодшого віку запитують про війну, вони опосередковано запитують: «Чи я в безпеці? Чи може це статися зі мною чи моїми близькими? Тоді доречно пояснити: Армія – це солдати, а солдати – це люди, які нас захищають. Поруч із ними є багато людей сміливих, відважних. Вони захищають один одного, допомагають один одному». Тобто дати відчуття згуртованості та спільності. Це особливо важливо, якщо серед близьких є людина, яка бере участь у бойових діях — треба дати розуміння, що вона там не одна, що поруч із нею ті, хто може про неї подбати.

Потрібно казати: «Я бачу, що ти хвилюєшся. Я теж хвилююся», — показати, як саме дорослі переживають ці почуття, як справляються зі своїм страхом. Із підлітками теж треба бути чесними. Якщо не знаєте, що сказати, важливо чесно про це говорити: «Я зараз не знаю відповіді, дай мені трохи часу і ми повернемося до цієї теми». Пошукайте інформацію в інтернеті разом.

Дитина має бачити, що дорослі стабільні.

Стан, у якому дорослі розмовляють з дитиною, важливіше за слова, якими вони говорять. Дитина має бачити, що дорослі стабільні. Так, він має право на свої почуття. Дорослий хвилюється, переживає, але він залишається стабільним – для дитини це найважливіше. Коли дитина бачить, що дорослий не контролює ситуацію, не контролює себе — це лякає, і потім переростає у тривожність, з якої важко вибратися.

У які ігри грати, як заспокоїти дітей у бомбосховищах? З досвіду скажу, що у бомбосховищах можна просидіти 15 хвилин, а можна – всю ніч. Все залежить від ситуації. Коли ти проводиш в укритті по 15 хвилин, але по 10 разів на день, можна грати з дітьми в ігри. Якісь лічилочки, хороводи водити, танцювати під музику, м’ячик маленький кидати і ставити різні цікаві питання, щоб дітки думали та відповідали. Таким чином вони будуть відволікатися від того, що відбувається.

А ось коли доводиться ночувати в укритті, краще запропонувати помалювати, розповісти казку з позитивним фіналом, переглянути гарні світлини в архіві телефону. Якщо дозволяє ситуація та заряджені гаджети – подивитися мультфільм про добро та любов.

Далі ми наводимо особисті історії українців – на прохання редакції вони поділилися з INSIDER.UA власним досвідом, який може бути корисним для інших батьків.

Лілія Ребрик
телеведуча, актриса
Діти: Діана, 9 років;  Поліна, 3 роки

Вони питають, вони плачуть, вони нас підтримують. Нас, дорослих!

 

Діти все розуміють. І це жахливо. Як хочеться, щоб вони не розуміли всього, що відбувається. Але це неможливо. Надто багато страшних картин у них перед очима промайнуло за ці дні… Вони питають, вони плачуть, вони нас підтримують. Нас, дорослих! Молодша дочка каже, що «це така гра дорослих дядьків у війну, у гранати, але вона їй дуже не подобається»… І питає: «Коли ця гра закінчиться?» Діти чекають, коли повернуться до своєї кімнати. Якось Діана сказала, заспокоюючи мене: «Мамо, я жодного разу не бачила щоб той, хто нападає, виграв!»

Я розповідаю дочкам казку про чорного птаха. Наведу, раптом комусь знадобиться:

«Чорний птах напав на гарний і великий ліс, де літали білі птахи і було тепло та затишно. Але страшний чорний птах кидав каміння і руйнував усе, що було у лісі. Він нікого не хотів чути і нещадно робив погані справи. Але білі птахи згуртувалися. Турбота та підтримка близьких, розуміння та любов, віра в добро – ось що допомагало мешканцям лісу захищати себе, свою сім’ю та свою територію. Ця сила була настільки потужною, що білі пташки ще й ще піднімалися в небо, проганяючи своїми крилами жахливе створіння. Одного чудового ранку жителі лісу перестали чути крики чорного птаха, побачили блакитне чисте небо, а сонечко світило все яскравіше і тепліше. А все тому, що добро завжди сильніше за зло!»

Так навчали мене мої батьки, так ми вчимо наших дітей! Ми віримо, що все буде гаразд. Плачемо і віримо. Плачемо і мріємо. Візуалізуємо, як камінь за каменем відновлюватимемо нашу країну і житимемо ще краще. Найголовніше, щоб діти були щасливі! З  заплаканою душею, серцем – але щасливі. Звичайно, неможливо нічого приховати від дітей, тож розмовляємо з ними, як із дорослими.

Ми віримо, що все буде гаразд. Плачемо і віримо. Плачемо і мріємо.

Щодо «розваг»: з дітьми граємо в настільні ігри, малюємо, співаємо. Ось тільки танцювати поки що не виходить. Але після війни обов’язково станцюємо! Неодмінно посміхатимемося. Не тому, що ми сильні й посміхатися значить – не здаватися, а просто тому, що буде радісно. Вірю в те, що скажемо ще: «Доброго ранку!» А поки що – обіймаємо своїх рідних і говоримо їм, як сильно любимо!

Илона Гвоздева
хореографиня
Діти: Рія, 7 років; Домінік, 1,5 роки

Я говорю з дочкою про війну не як про гру, а як про нову історію в її майбутньому житті.

Моя донька знає, що таке війна, і я максимально готую її до всього фізично. Вона вивчила напам’ять телефони, адресу та ПІБ рідних, ми вчимося одягатися за 40 секунд, як в армії, вчимося повзти по підлозі… Я говорю з нею про війну не як про гру, а як про нову історію в її майбутньому житті. І загалом розказую дітям все як є, у нашій сім’ї прийнято говорити правду, нехай навіть і найгіршу. Поки що за допомогою психолога не зверталися.

Домінік поки що мало що розуміє, але у свої півтора роки вже вивчив фразу: «Путін пока». Моя дочка чітко знає послідовність дій, коли батьки дають сигнал. Рія у свої 7 років вивчила гімн України і щодня, чуючи його в новинах, співає і згодом каже: «Коли вже цей путін закінчить війну?!». Також я навчаю доньку надавати першу допомогу. Вона уже навіть бинтувала мені руку.

Рія прикрашає паперові літаки у військові кольори «хакі» і каже: «Коли переможемо, подарую один літак нашому героєві-льотчику, «Привиду Києва». Поведінка дочки змінилася: почала всього боятися і не може одна залишатися в кімнаті.

Всіляко намагаюся покращити фізичну форму дочки, навчаю її розпалювати багаття, де і в яких місцях потрібно ховатися у разі чого, які предмети в жодному разі не піднімати на вулиці та на підлозі! Як же чудово, що є мультфільми та ігри на телефоні, які відволікають. До того ж, Рія виконує шкільні завдання. Як-то кажуть, війна – війною, а школа – школою.
І найголовніше – я максимально намагаюся обіймати своїх дітей та говорити їм, що дуже їх люблю!

Юрій Ткач
шоумен, актор
Вікторія Ткач
блогерка

Діти: дочка Ліза, 7 років

Вікторія: Ліза знає про те, що наразі відбувається в нашій країні. Я вважаю, що вона має право знати про це. У ніч на 24 лютого, коли почалася війна, ми одразу зібрали речі та переїхали з нашої квартири на 18-му поверсі у приватний будинок до друзів. Дочка дуже позитивно на це відреагувала, бо любить ходити у гості. Ми довго залишалися у Києві, це рішення ухвалили спільно всією сім’єю. Проте нещодавно я з Лізою все ж таки поїхала до Болгарії.

Ліза знає дуже багато деталей про війну. Наприклад, про те, що гинуть і дорослі, і діти… Розуміння слова «війна» було в дочки ще з ранніх років. Коли їй було п’ять, ми приїхали в гості до її прабабусі, яка дуже любить дивитися військові фільми. Так сталося, що Ліза застала той момент, коли прабабуся переглядала чергову кінострічку цієї тематики. Перед екраном дочка просто застигла і з того моменту почала просити нас увімкнути якийсь військовий фільм. При перегляді вона переживала різний спектр емоцій – від засмучення у середині фільму, до радості – наприкінці. Коли війна прийшла на наші землі, одразу спитала: «А танки теж приїхали?».

Ліза знає дуже багато деталей про війну. Наприклад, про те, що гинуть і дорослі, і діти.

Зараз дочка часто ставить питання, які заводять просто у глухий кут: «Мамо, а хто потім відповість за цих діточок?..» Був такий момент, коли ми разом із волонтером намагалися знайти помешкання для двох дітей з Харкова, батьки яких загинули. Ліза почула про те, що діти залишилися без мами й тата і запропонувала забрати їх до нас. Я, звичайно, пояснила, що ці діти далеко і що про них обов’язково подбають. Але дочка попросила, щоб їм все одно передали, що ми готові забрати їх до себе… Якось вона сказала, що якщо раптом зустріне путіна, то буде з ним сувора, і «переламає йому всі кістки»! (сміється) Достатньо несподівано було це почути, але кажу як є… Вона, мабуть, увібрала всі наші емоції та переживання, переробила їх і «випустила» таким чином зі своїх дитячих вуст…

Юрій: Війна однозначно змінює поведінку всіх, і дорослих, і дітей. У цей час ти переосмислюєш усе. Те, що раніше здавалося важливим, зараз максимально йде на далекий план. Так само відбувається і у дітей. Мені здається, через цю війну наші діти дуже швидко подорослішають. Ліза завжди була ніжною, вразливою дівчинкою, під час війни це ще більше проявилося. Тепер вона як ніколи переймається через бабусь та дідусів, просить, щоб ми щодня дзвонили їм, щоб хоча б почути їхні голоси та переконатися, що у них усе гаразд. А коли Вікторії часом стає морально складно, до сліз, Ліза підходить до неї, обіймає та каже: «Мамочко, я з тобою! Все буде добре. Ви захищаєте мене, а я захищу вас!

Вікторія: Ми не зверталися за допомогою до психолога, оскільки вважаємо, що краще, ніж ми, батьки, нашу дитину не відчує ніхто! Ми все робимо за відчуттями. До війни ми з Лізою говорили про те, що є сусідня країна, президент якої ставиться не зовсім коректно до країн-сусідів. За кілька діб до війни, коли розмови на ТБ про можливий напад Путіна на Україну не припинялися, ми говорили з дочкою про це. Вона запитувала: «Чому він йде до нас?! Ми ж до нього не йдемо!» Ми відповідали лише, що це дуже важко пояснити, адже ця людина живе у своєму світі, який складно зрозуміти… Що він просто хоче, щоб усі схилили голови перед ним, але ми маємо свого президента, якого ми любимо і якому довіряємо.

Юрій: Наразі Ліза не дуже обмежена у використанні гаджетів. Часто телефонує своїм друзям, вони один одного підтримують і розповідають смішні історії – це дуже тішить! Також вона чимало малює, як на планшеті, так і на папері. Ми почали вигадувати ігри, у нашому розважальному арсеналі з’явилася нова гра «Придумай слова». Її мета – вигадати слово, якого немає у мові й сформулювати його значення. Ключове – доки ти пояснюєш усім гравцям тлумачення слова, маєш не забути його назву. Той, хто забуває, автоматично програє.

Попри все, ми разом! Ми віримо в нашу країну, нашого президента, наших захисників, які віддають свої життя за мир на нашій землі.

Ми намагаємося розважати один одного як можемо! Намагаємося якнайчастіше говорити слова любові та підтримки. Попри все, ми разом! Ми віримо в нашу країну, нашого президента, наших захисників, які віддають свої життя за мир на нашій землі. Ми віримо: ще трохи і все закінчиться у позитивному для нас сенсі!

7-річна Ліза: Цьому дідові, путіну, вже 70 років – що ж він творить таке?! Він не має права нас чіпати, це не його країна! У нас є свій президент, молодий, гарний, і нам не треба ніяких чужих людей похилого віку! За нас зараз стоїть увесь світ, а за Росію – ніхто. А путін знає, що українці переможуть у війні, вони вже перемагають! Коли ми переможемо, я з усім нашим народом співатимемо гімн України! Тоді він розсердиться так, що піде з влади… Адже добро завжди перемагає, тому Україна переможе!

Наталка Денисенко
актриса
Діти: син Андрій, 4 роки

Мій син дуже чутливий, війна занурила його у стрес.

 

Так, Андрійко знає про війну у свої 4,5 роки. Коли почулися перші вибухи в Києві, він почав запитувати: «Що це відбувається?» Я чесно відповіла на його запитання: «Це бомбардування російськими ракетами нашої країни». Він після цього постійно запитував: «Чому?» І я, відверто кажучи, навіть не знала, що йому відповісти. Одну ніч ми спали у підвалі, а потім поїхали маршрутом Житомир-Тернопіль-Яремче. Зараз ми з сином перебуваємо в Яремчі, а ось мій чоловік (ред. – актор Андрій Федінчик) – у теробороні в Житомирі.

Коли ми протягом трьох днів знаходилися в укритті, Андрійко весь час плакав, сердився і говорив: «Ми ніколи не повернемося додому, ніколи!» Я намагалася йому донести, що це не так, але він стояв на своєму. Після приїзду в Яремче я почала говорити синові, що ми поки що гостюємо в цьому місті, але незабаром повернемося назад, додому, до Києва. Він почав вірити мені й трохи повеселішав.

Мій син дуже чутливий, війна занурила його у стрес… Андрій став більш тривожним. Наприклад, тепер, чуючи звуки, здригається зі словами: «Це бомбардування». А коли дивиться мультфільми та бачить на екрані літаки, каже: «Це літаки, які захищають нас від бомбардування».

Десь після перших двох днів паніки я почала читати психологічні паблики, оскільки мій моральний стан був пригнічений, я плакала. Один психолог радив, що у ситуації війни треба обнадіювати дитину і говорити: «Я дорослий, я знаю, що все буде гаразд». Я почала дотримуватися цих порад. Мені самій було страшно, але дитину я обнадійлювала – я ж актриса, можу зіграти впевненість. До того ж я говорила, що ми в безпеці, бо нас захистить тато, він у теробороні, як і інші солдати, які на передовій.

Всі ці дні Андрійка, як зазвичай, дивиться мультфільми, малює, пише, грає з машинками – загалом все, як і в мирні часи, в цьому у нас нічого не змінилося. Від себе можу надати такий лайфхак: нещодавно хлопці створили телеграм-канал, куди завантажують дуже легкі за розміром файли з озвучкою дитячих казок, які можна заздалегідь завантажити, а потім слухати офлайн, перебуваючи у схованці! Я вважаю, коли чутно звуки бомбардування, можна одягати дитині навушники і включати ці казки. Це його і відверне, привернувши його увагу.

Анатолій Анатоліч
телеведучий, інтерв’юер
Юла (Юлія Бойко)
засновниця PR-компанії YULA Company

Діти: Лоліта, 8 років; Аліса, 10 років; Ніл, 8 місяців

Завдання всіх батьків зараз – наскільки це можливо, вберегти дітей від психологічної травми.

Анатолій: Так, діти знають про війну, бо приховати від них такий факт неможливо. Ми з дружиною намагаємося максимально тримати «настрій» настільки, наскільки це можливо. Часом він коливається від «все буде добре» до «все дуже погано». Звісно, діти це відчувають. На мою думку, завдання всіх батьків зараз – наскільки можливо, вберегти дітей від психологічної травми, пов’язаної з тим, що Україна зараз під атакою країни-агресора.

Юла: Ми прокинулися 24 лютого о п’ятій ранку від першого удару ракети. А ось коли наступна ракета впала недалеко від нас на військову частину, діти схопилися з ліжка зі словами: «Це війна». Найбільше я запам’ятала такі фрази своїх дочок: від молодшої Лоли – «ми всі помремо», а від старшої Аліси – «ми більше ніколи не побачимо свій дім?» Такі слова, звісно, ранять і викликають сльози.

Протягом трьох днів ми сиділи у підвалі, бо поряд із нашим районом проводилися активні воєнні дії. Перші атаки були саме поряд із Київським водосховищем, неподалік від нашого будинку. На четвертий день ми поїхали в безпечніше місце, але старша дочка досі боїться сама вийти в туалет. Як мама трьох дітей, скажу: якщо старшим дівчаткам ще порівняно легко пояснити ситуацію з війною, то восьмимісячному синові – неможливо. Він тонко відчуває наш настрій. Протягом семи місяців навколо нього всі лише усміхалися, а останні тижні – у всіх настрій панічний і це дуже позначається на малечі. Він тримався, як міг, і ось нещодавно захворів.

За останні тижні у дітей до нас одне головне питання: «Коли ми нарешті повернемося додому?»

У поведінці дівчаток теж зміни: якщо раніше вони бачили безліч розважальних відео в «ТікТок», то зараз – щоразу натрапляють на ролики з військовою тематикою. Тут ми як батьки намагаємося убезпечити їх від перегляду такого контенту.

Анатолій: Ми не консультувалися із психологом щодо того, як розповісти дітям про війну. Ми просто про все говоримо з ними та постійно питаємо, що вони відчувають. Це дуже важливо! За останні тижні у дітей до нас одне головне питання: «Коли ми нарешті повернемося додому?» Ми намагаємося їх обнадіяти в цьому.

Щодо дитячих ігор. Коли ми протягом трьох днів перебували у притулку, нам було не до них. Після того, як перебралися в безпечніше місце, брали мінімум речей й іграми особливо не запаслися. Але під рукою завжди є смартфни, на яких будь-якої миті можна включити мультфільм. Також є книга про Гаррі Поттера, яку я щодня читаю дітям. Я вважаю, що цей твір дуже актуальний у нинішніх умовах, адже його сюжет зав’язаний на історії хлопчика, який переміг усі недобрі сили та глобальне зло. Ще один лайфхак: ми зробили дітям пластилін із борошна і вони були зайняті ліпленням протягом чотирьох годин.

Анастасія Приходько
співачка
Діти: Нанна, 12 років; Гордій, 6 років; Лука, 11 місяців

Я намагаюся максимально зберегти світ своїх дітей таким, яким він був до війни.

Мої діти знають, що таке війна. Вони прокинулися від сильних вибухів 24 лютого о четвертій ранку, вони бачили, як пролітають літаки над їхніми головами. Іноді мені складно дивитися на своїх кровиночок, коли о третій годині ночі я їх терміново піднімаю, щоб одягнути, а вони не розуміють, що відбувається, сидять і не чують команди «одягатися» – це все дуже страшно!

Я так і сказала дітям, що почалася війна, що Росія почала бомбити Україну. Також я дала їм чіткі вказівки слухати мої команди та діяти згідно з ними. Діти постійно запитують: «Чому Росія на нас напала?» А я не знаю, як відповісти їм так по-дитячому, щоб вони напевно зрозуміли. За весь час війни найбільше мене вразила фраза 6-річного сина: «Мамо, хочу залишатися в бункері. Тут є люди, а де вони є – там не стріляють та не падають бомби».

Я не дивлюсь новини по телевізору, мої діти їх не чують.

Я намагаюся максимально зберегти світ своїх дітей таким, яким він був до війни. Це все ті ж пустощі: можу їм, як завжди, не дати суп, а натомість зробити млинці з цукром, пограти з ними або подивитися мультфільми. Щоправда, старший син намалював мені карту порятунку від путіна і сказав, що з її допомогою ми виберемося з підвалу! (сміється)

Я не дивлюся новини по телевізору, мої діти їх не чують. Разом із сусідськими малюками вони грають у різні ігри і за традицією після їжі прибігають за цукеркою – я намагаюся робити все як завжди, як до війни!

Єдине, що змінилося у нашій комунікації: я попросила їх, щоб усі іграшки та їхні речі були розташовані в одному місці, а не розкидані по різних кутках, як у мирний час. Адже, коли звучить повітряна тривога, важко швидко знайти все необхідне. Я бажаю кожному, хто прийшов на нашу територію, щоб у них горіла земля під ногами та їхні душі страждали вічність!

Оля Цибульска
співачка, телеведуча
Діти: син Нестор, 7 років

Син боїться засинати. Постійно каже: «А раптом ми заснемо і не почуємо сирену?»

Нестор знає про війну не з чуток. У свої сім років він дуже дорослий хлопчик. І завжди на свої запитання отримує прямі відповіді. Він не розуміє, чому ночує в бункері, чому потрібно різко лягяти на підлогу і закривати вуха, чому люди довкола плачуть, чому не можна знаходитися у своїй квартирі, ходити до школи, гостювати у рідних… Він постійно запитує: «Коли закінчиться війна? Чому путін наказав вбивати людей? Чому люди, які живуть у його країні, не зупиняють убивства?..»

Син боїться засинати. Постійно каже: «А раптом ми заснемо і не почуємо сирену? А раптом ми не встигнемо сховатися?..» Як мати, я ніколи не пробачу окупантам. Як мати, я не можу зрозуміти російських жінок, які відпускають чоловіків та синів помирати в Україні. Невже у вас є запасна сім’я? Невже ви любили, ростили свою дитину, щоб вона померла, виконуючи наказ злочинця?!

Пояснювати не доводиться. Нестор бачить зруйновані міста, підірвані дороги… у війни гучний голос і яскраві ілюстрації. І, знаєте, якось не до психолога. Діємо за інтуіцією і прислухаємося до інстинкту самозбереження. Намагаємося говорити із сином, особливо увечері, коли йому максимально страшно. Ми не обмірковували алгоритми заздалегідь, адже війна в наш час здавалася неможливою.

Пояснювати не доводиться. У війни гучний голос та яскраві ілюстрації.

Наше навчання зупинилося, ми першокласники. Пишемо букви, згадуємо математику. Читаємо казки. Вчимо англійську. Я за цей час дала безліч інтерв’ю іспанською та англійською мовами. Син бачить, наскільки важливо мати можливість говорити з усім світом. І як це круто, що світ нас чує та розуміє.

Наталка Карпа
співачка
Діти: дочка Злата, 2 роки и падчерка Аня, 8 років

Ми говорили, що вона вже у безпеці, але все одно кілька днів у дитини була паніка та істерика.

На нашу долю випали такі випробування, коли не знаєш, як пояснити дітям, що відбувається в країні, що таке війна і чому вона прийшла до нас… Потім думаєш: «А може, і не треба пояснювати?» А просто перевести все, що відбувається, в ігри «Чому гудуть серени?» і «Давай бігти ховатися», й діти з часом це забудуть, не пам’ятатимуть ці чорні сторінки.

Ми з чоловіком розділили зобов’язання – він захищає нашу землю, я оберігаю дочок. Нашу спільну – 2-річну Злату, – та доньку чоловіка від першого шлюбу – 8-річну Аню. Злата ще не розуміє, що таке війна і чому ми залишили свій будинок у Києві й переїхали до бабусі у Львів. Чому, коли звучать сирени, треба кудись бігти. А ось її сестра Аня розуміє все… Вона, щоб доїхати до нас у безпечне місце, проїхала майже через всю Україну і бачила все на власні очі. Заспокоїти її було непросто. Ми говорили, що вона вже в безпеці, але все одно кілька днів у дитини була паніка та істерика.

Аня намалювала малюнок, де наші солдати зі зброєю стоять на захисті держави, а на автоматах домалювала червоні крапки. На моє запитання, що це, вона відповіла: «Це лазерний приціл, щоб чітко потрапити у ворога!» Щодня ми з дівчатками робимо селфі для тата, надсилаємо йому фотозвіт та слова підтримки. І щоранку та ввечорі чекаємо від нього коротке смс: «Привіт! Живий».

Я зрозуміла, що батьківська «чуйка» завжди спрацьовує, їй варто довіряти та слідувати.

Поведінка дітей змінилася. Златуся стала частіше обійматися і проситися на руки, а Анечка дві доби після побаченого не могла прийти до тями. Під час повітряної тривоги, коли її піднімали о п’ятій ранку, щоб бігти в укриття, вона відчувала сильний страх. Я намагаюся з нею говорити та пояснювати все, що відбувається! Я її обіймаю, цілую і говорю, що вона в повній безпеці. До психолога звертатися немає часу, але я читала поради в соцмережах, як поводитися в такій ситуації. Я зрозуміла, що батьківська «чуйка» завжди спрацьовує, їй варто довіряти та слідувати.

Ми зараз багато малюємо, самі вигадуємо ігри, розповідаємо цікаві історії один одному. Єдиний позитив у цій ситуації для нас – сестрички, які до цього мешкали у різних містах України, тепер разом! В останні дні ми з сестричкою та мамою готували теплу їжу та годували жінок та дітей зі сходу та центру України. Деякі з них по кілька діб чекали транспорту, щоб дістатися безпечного місця, щоб уберегти своїх дітей від обстрілів та ракетних ударів… Але коли об’єднуються українці, нічого не лякає! Ніщо так не згуртовує, як спільне лихо. Як війна, що прийшла до нашого дому!

На завершення

Якщо ваша дитина отримала сильну психоемоційну травму через те, що стала свідком бойових дій, і ви бачите різке порушення в її поведінці, заповніть цю онлайн-форму. Фонд «Маша» спільно з центром нейропсихології «Рівновага» нададуть вашим дітям безкоштовні онлайн-консультації фахівців.

Бережіть себе та своїх близьких. Все буде Україна! 

Сьогодні телеведучий Анатолій Анатоліч та його дружина Юла відзначають річницю весілля. Пара перебуває у статусі чоловіка та дружини вже 12 років. За цей час у них народилися дві дочки – Аліса та Лоліта, а також син Ніл, якому сьогодні виповнилося 5 місяців.

З цієї нагоди шоумен розмістив зворушливий пост у Instagram.

«Припустимо, що ми вже 12 років разом. Припустимо, що найцікавіше попереду», – зазначив Анатоліч.

Своє вітання він доповнив спільним фото із дружиною, зробленим на допрем’єрному показі серіалу «Кава з кардамоном».

Цього року 8 березня – особливо важливий день в родині телеведучого Анатолія Анатоліча та його дружини, продюсера Юлії Бойко (Юли). Наприкінці лютого вони повідомили про те, що готуються в третій раз стати батьками, а напередодні дізналися стать дитини. У прямому ефірі подружжя разом з двома доньками розрізали традиційний святковий торт, всередині якого і знаходився головний секрет.

«Розрізали торт і дізналися, хто у нас буде. Ну, ви зрозуміли. Я буду татом хлопчика! Поки що не розумію, як це, але, думаю, це круто», – поділився своїми емоціями Анатоліч.

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

Допис, поширений Анатолій Анатоліч (@anatoliyanatolich)

«Коли я побачила блакитну начинку, не повірила своїм очам! У нас буде син! Як же це круто звучить, коли ти вже мама двох доньок! Вони мріяли саме про братика. Кажу, а мурашки по шкірі та сльози радості на очах. Ми дуже щасливі! Це найкращий подарунок до 8 березня!», – зізналася Юла.