Героїнею першої весняної обкладинки INSIDER.UA стала виконавиця головної ролі Аріна Бочарова. Її Мавка долає шлях глибокої трансформації, це особистість, а не лише традиційний міфологічний персонаж. У нашому матеріалі — ексклюзивні кадри зі знімального майданчика, що передають магію лісу, гру світла й стихію води — простору, де народжується ця історія.

Для юної акторки цей проєкт став дебютом у повному метрі та справжнім професійним хрещенням. Ми розпитали Аріну про підготовку до ролі, виснажливі нічні знімання у воді та перші відгуки глядачів. Також поговорили про те, що для неї означають краса, відновлення сил та пошук внутрішнього балансу.

Про підготовку та характер Мавки

Аріно, як ти створювала образ своєї героїні? Як готувалася до роботи в кадрі?

На етапі проб я ще не знала, що фільм настільки глибоко працює з першоджерелом – автентичними українськими міфами. До підготовки поставилася серйозно: перечитувала сценарій, обговорювала його з партнером — Іваном Довженком. Ми збирали спільний пазл персонажів по частинках.

В індивідуальній підготовці мені допомагала музика, красивий живопис і тривалі прогулянки наодинці. У той період я обмежила спілкування, бо повністю зосередилася на роботі в кадрі.

Якою ти бачиш Мавку у цій інтерпретації від режисерки Каті Царик?

Я прагнула зробити її справжньою особистістю — не просто «хорошою» чи «поганою», а такою, що проживає свою історію, припускається помилок, піддається юнацькому максималізму. Вона зіткнулася з надто сильним почуттям і водночас намагалася не втратити себе.

Фізичні виклики та магія перевтілення

Знімати фентезі — це завжди складно. Що було для тебе найбільш виснажливим фізично?

Найскладнішими, певно, стали нічні сцени у воді — це було фізично виснажливо й водночас надзвичайно емоційно. Робота над образом також потребувала часу: моя майже прозора біла сукня трималася завдяки тейпам, які художницям із гриму доводилося ретельно підклеювати.

Хоча наприкінці ми стали настільки злагодженою командою, що в костюмерній я проводила лише хвилину-півтори. На грим і зачіску ми витрачали близько 25 хвилин. Спершу довго приклеювали шрам у формі папороті на спину, але згодом майстри звикли до особливостей моєї шкіри й робили це значно швидше.

Як ти вибудовувала взаємодію з Лук’яном (актор Іван Довженко – прим. ред.)?

Уміти створювати «хімію» надзвичайно важливо, особливо коли я — міфологічна істота, а він — людина. Ми багато спілкувалися про своїх героїв поза майданчиком. У нас і в реальному житті дуже теплі стосунки, бо справжня «хімія» будується на довірі. За такої умови в кадрі миттєво виникає потрібна взаємодія. Саме в цьому поєднанні — складність і краса нашої професії.

Який знімальний день став для тебе найособливішим?

Це останній знімальний день. Сцена в павільйоні, де Мавка відроджує Лук’яна, повертає його до життя з небуття. Це була неймовірно важка, виснажлива емоційно сцена. Я прожила її повністю, віддавши останні сили. Пам’ятаю, як почала плакати, бо зрозуміла: це фінал. Хоча насправді це був тільки початок.

Що означає цей фільм у контексті сучасної України, як гадаєш?

Знімати власне романтичне фентезі сьогодні — це має величезне значення. Щоб будувати майбутнє, мусимо знати своє минуле, бо воно формує нашу ідентичність. Наша міфологія унікальна. Колись люди вірили, що дощ чи сонце — це знаки богів. Мавка — прекрасний приклад нашої обрядовості й лісових чарів. Про це слід пам’ятати.

Щоб будувати майбутнє, мусимо знати своє минуле, бо воно формує нашу ідентичність.

Про відгук глядачів, відродження та внутрішній баланс

Фільм уже майже три тижні у широкому прокаті. Чи встигла ти побачити реакцію глядачів? Що ти відчуваєш зараз, коли твоя екранна історія нарешті «відірвалася» від майданчика й почала власний шлях у кінотеатрах?

Аякже! Після показів до мене підходять люди, чимало пишуть у соцмережах, діляться враженнями й запитують, як мені самій стрічка. Мені надзвичайно цікаво чути думки як колег з індустрії, так і тих, хто просто приходить у кіно.

Але найцінніше — коли підходять діти й підлітки, дякують і щиро діляться емоціями. У такі миті я відчуваю: історія, яку ми створювали на майданчику, тепер відгукується в серцях глядачів.

У стрічці виразно звучить тема відродження — і буквально, і емоційно. Чи відчувала ти це, працюючи над роллю Мавки?

Так, звісно. Справжньому відродженню завжди передує певний занепад. Важливо дійти до межі, де все нібито закінчується й з’являється прірва, щоб потім переродитися — наче фенікс. Прожити цей катарсис і наважитися на зміни. Для мене це була засаднича частина історії Мавки.

Справжньому відродженню завжди передує певний занепад.

Про майбутнє та внутрішній баланс

Ти готова до впізнаваності, яка неминуче приходить після такої масштабної ролі?

Я не відчуваю, що моє життя кардинально зміниться. Впізнаваність — це не кінцева мета. Я хочу працювати в театрі й кіно, грати ролі, зовсім протилежні Мавці — можливо, антагоністку або героїню у простих побутових обставинах. А ще є бажання навчатися і створювати нових персонажів із нуля.

Твоє бачення краси — яке воно?

Краса — це впевненість. Мій взірець — Тільда Свінтон. Вона щира й настільки тонко розуміє власний образ, що випромінює неймовірну енергетику. Людина, яка впевнена в собі, автоматично стає для мене красивою. Але якщо всередині ховається злість, жодні ідеальні риси не зроблять таку зовнішність привабливою.

Для багатьох весна — це час оновлення та нових починань. Чи відчуваєш ти цю енергію? Що допомагає тобі перезавантажуватися й знаходити внутрішній баланс?

О! Я відчуваю ці вібрації й резоную з ними. Чесно кажучи, зима інколи дається мені складно, тому весна — це завжди про полегшення і новий стан. Я дуже рада, що «Мавка» вийшла саме на початку березня. Це ідеальний час для такої історії: про кохання, магію й повернення до чогось світлого та навіть трохи дитячого.

Весна — це завжди про полегшення і новий стан.

Відновити сили мені допомагає час із рідними та близькими. Дуже заземляють прості речі: прогулянки, сонце, можливість посидіти десь у кав’ярні з книжкою. Також надихають емоції — театр, кіно, нові враження.

У фільмі дуже багато природи — лісу, води, світла. Чи є у тебе власні «місця сили», де ти наповнюєшся новою енергією?

Для мене місце сили — не конкретна локація, а люди поруч. Якщо ж говорити про простір, то це мій дім. І, звісно, Київ — я обожнюю це місто, для мене воно особливе. Саме тут можу сповільнитися й по-справжньому віднайти себе.

Як ти підтримуєш себе у ці непрості часи?

Мій фундамент — це здоров’я: якісний сон, збалансоване харчування, вітаміни. Для відновлення енергії мені важливо бути поруч із рідними й коханою людиною. У мене фактурна зовнішність: у дзеркалі я бачу одну себе, а в кадрі — зовсім іншу особистість. І тій, що на екрані, довіряю значно більше.

Бувають дні, коли я незадоволена собою, але такий стан теж потрібен. Головне — залишатися відкритою до легкості й тримати баланс між ментальним та фізичним. Треба просто прагнути до щастя, попри все.

_______________________________________

Фото: Майя Максімова
Дизайн костюмів: Анна Осмєхіна
Прикраса: медальон від SOVA, створений спеціально для  «Мавки»

Напередодні прем’єри ми запросили артиста прикрасити digital-обкладинку у INSIDER.UA і показати себе без звичних ролей та захисних масок. Чуттєві кадри з елементами оголеності стали метафорою внутрішньої вразливості: того моменту, коли митець дозволяє побачити себе справжнього — без жодних “фасадів”.

Цей матеріал — не лише про прем’єру. Він про внутрішній стан, у якому Дантес перебуває сьогодні: на перетині різних форм творчості, без потреби щось доводити, у просторі цілковитої свободи та вразливості. Це історія про баланс між публічним образом і тим, що зазвичай приховано від сторонніх очей.

Це твоя дебютна роль у кіно — і одразу в еротичному трилері. Коли ти зрозумів, що готовий до такого перевтілення?

Я погодився на цю роль, бо закохався у сценарій. Але ще більше мене підкупила пристрасть, із якою до роботи ставилися режисерка Ірина Громозда та продюсерка й виконавиця головної ролі Олена Лавренюк. Їхній запал та абсолютна віра в цю історію були настільки щирими й натхненними, що я просто не міг залишитися осторонь.

Насправді це було непросте рішення. Та під час роботи я повністю довірився процесу й усьому, що відбувалося на майданчику. Хоча, щиро кажучи, мене все одно час від часу “штормило” від сумнівів та нових емоцій.

Тілесність у цьому фільмі — важлива частина історії. Що для тебе в акторській роботі було складнішим: відверті сцени чи емоції твого персонажа?

Мій герой емоційно дуже складний. Здається, він досі не залишив мене повністю, і часом це завдає дискомфорту. Бо це справжній виклик — не приборкувати свої темні сторони, а навчитися їх приймати. Щодо відвертих сцен… Це зовсім інша історія. Це про абсолютну довіру між партнерами: коли все проговорили й відчуваєте безпеку. За таких умов цей досвід стає навіть по-своєму естетичним і приємним.

Зараз медіа фокусуються переважно на еротичній складовій стрічки. А про що цей фільм особисто для тебе, якщо відкинути жанрові кліше?

Еротика «чіпляє», бо це все ще виклик для нашого суспільства, тому про неї так багато говорять. Але для мене як для митця — це не про провокацію, а про природність. Ми торкаємося тих, кого любимо, ми кохаємося — і це не щось надзвичайне, це найприродніша річ у світі, це наше єство. Це і є саме життя.

Якщо говорити про сенс особисто для мене, то це фільм про спокуси та їхню природу. Про те, що саме стає для нас пасткою: для когось — влада, для когось — гроші чи статус. Але головне — це історія про невміння приборкувати ці потяги, адже така розкутість часто призводить до фатальних наслідків.

Це кіно про емоційні вади, що приховані в кожному з нас. Важливо навчитися приймати їх, аби врешті приборкати, а не давати їм волю.

Ти не лише зіграв у стрічці, а й написав до неї саундтрек. Як змінилося твоє відчуття цієї історії, коли ти проживав її і тілом, і музикою?

Цю пісню я створював насамперед як частину промокампанії — під тизер і ту комунікаційно привабливу картинку, яку ми мали. Тому більше в ній акцентував саме на історії пристрасті: на моменті, коли чоловік спокушає жінку, манить і затягує у свої тенета — і емоційно, і тілесно. Якщо у фільмі це звучить стримано, то в пісні секс і драйв вкручені на максимум. Вона вийшла набагато світлішою та сексуальнішою за саму картину.

Фото в нашому матеріалі — дуже чуттєві, з певною мірою оголеності. Наскільки тобі сьогодні комфортно бути таким відкритим перед глядачем — без образів і захисних ролей?

Коли ти приймаєш власне тіло — тобі комфортно. Проте я би не стверджував, що в цій роботі зовсім немає образів чи захисних масок. Під час знімань кліпу та самого фільму я все одно залишався в образі свого персонажа. І тут я хочу щиро подякувати Олені Лавренюк: вона завжди була поруч і давала мені впевненість у тому, що можна бути настільки відвертим і так приймати себе. Дякую Ірі та всій команді на майданчику за цей досвід.

Бо головне ось що: коли ти відчуваєщ підтримку, ти можеш дозволити собі бути будь-яким. Єдиний нюанс – чи готовий ти сам прийняти себе у всіх цих проявах. Мені це досі нелегко.

Публічність часто змушує так би мовити «тримати фасад». А що ховається за фасадом DANTES? Що з тобою відбувається, коли він зникає: у кадрі, у кіно, у музиці?

Мабуть, лише ті, хто знає мене по-справжньому близько, можуть сказати, що саме ховається за моїми образами. Я переконаний: якщо людина будує «фасади» чи одягає маски — вона щось приховує. У мене ж просто розкішна можливість через кадр, музику та мистецтво бути будь-яким, розсувати власні кордони. І все те цінне, що я знаходжу в цьому досвіді, я забираю із собою в реальне життя.

Чи траплялося на майданчику таке, що ти відчував реальний страх? Не через сцени, а через можливу реакцію глядачів і прихильників після прем’єри?

Ні, такого не було. Це не просто розрізнені кадри,  а цілісне кіно. Кожна сцена, кожен епізод тут мають своє чітке місце та відповідають загальному сценарію. І варто нагадати: тут немає реального мене. У цьому кадрі взагалі немає нікого реального. Це лише образи.

Але гадаю, що багато хто здивується, побачивши мене таким, бо я втілюю персонажа, якого не грав раніше ніде: ані в житті, ані на сцені.

Чи додала тобі ця роль професійної відваги? Чи, навпаки, чіткіше окреслив для себе власні кордони?

Я точно став сміливішим і відкрив у собі цю темну сторону. Але темрява — це не завжди зло. Вона теж може бути естетичною та красивою. Чи почав я чіткіше відчувати межі? Ні. Переконаний: я здатний на багато що. Головне, щоб поруч була людина, готова підтримати тебе в таку мить. І не менш важливо, щоб після того, як ти «виходиш» із цього стану сміливості, ця людина все одно залишалася поруч.

Чи змінилося твоє сприйняття близькості — як фізичної, так і емоційної — після роботи над цією стрічкою та загалом цього етапу в житті?

Щодо близькості, моя позиція незмінна: усе має відбуватися за активною згодою обох партнерів. Те, що стається між двома, стосується лише їх, і якщо є взаємна згода — думка оточення не має значення. Кіно на це не вплинуло. Проте емоційно я став вразливішим. Повторюся: мій персонаж Томаш ще не до кінця мене відпустив.

Ти зараз одночасно в музиці, у кіно, у медіа. Чи є в тебе відчуття, що ти нарешті звільнився від потреби щось комусь доводити й почав робити лише те, що справді резонує з твоїм внутрішнім станом?

Якщо замислитися, то я вже давно так живу: роблю те, що хочу, навіть якщо мені страшно. Куди б ти не йшов, у яку б нову сферу не заходив — ти все одно мусиш щось доводити. Передовсім, самому собі. Це постійна конкуренція. У кіно ти змагаєшся з професіоналами, і це справжній азарт. Це змагання з власним досвідом і тими межами, які ти намагаєшся розсунути.

Якщо відкинути всі твої ролі, треки та медійні заголовки: ким ти відчуваєш себе сьогодні у цій точці шляху, просто наодинці з собою?

Напевно, я дещо розгублений, але водночас впевнено прямую новим шляхом. Я ще не знаю, що чекає попереду, проте не озираюся назад — бо зосереджений на майбутньому. З кожним кроком я прагну залишати розгубленість у минулому й натомість гартувати внутрішню силу. І попри всю невідомість, я почуваюся справді щасливим!

Попри те, що ім’я KHAYAT не потрапило до списку дев’яти фіналістів, він залишається серед претендентів на фінал: у січні саме слухачі визначать десятого учасника через онлайн-голосування в застосунку «Дія», яке стартує вже завтра, 8 січня. KHAYAT з піснею «Герци» представлений під номером «1», — і голос кожного слухача важливий.

В інтерв’ю ми поговорили з артистом про віру в пісню, повторний шлях до міжнародної сцени, особисті межі, близьке коло та тишу поза публічністю — у час, коли підтримка аудиторії може стати вирішальною.

Цьогоріч ти знову подався на Нацвідбір — уже вчетверте. Що змінюється всередині, коли шлях повторюється, а ставки щоразу зростають?

Коли шлях повторюється, ти вже не торуєш його з наївністю. Змінюється не формат, а внутрішня оптика: чіткіше усвідомлюєш, навіщо тобі це і що саме хочеш сказати. Ставки підіймаються, але разом із ними з’являється спокій — я більше не доводжу. Я формулюю.

Ти часто говориш про віру в пісню. За якими відчуттями розумієш, що трек справді готовий вийти за межі України?

Це дуже тілесне відчуття. Коли пісня звучить на рівні емоцій, без зайвих прикрас. Якщо вона чесна, натхненна твоїм єством, твоєю суттю, а не зроблена для конкретного запиту — це воно.

Чи були в твоїй кар’єрі моменти, коли зникали натхнення, мотивація, віра в себе? І що допомагало повернутися?

Не було такого, чесно кажучи. Я маю чітке розуміння своєї місії та цінності. Поки що, на щастя, не відбулося нічого, що змогло би похитнути цю мою віру.

Твоя музика балансує між електропопом і тонкими етнічними кодами. Наскільки свідомо ти сьогодні працюєш з українською ідентичністю у звучанні — і де для тебе межа між щирістю й трендом?

Я ніколи не грав у етніку. І почав плекати її у своїй музиці задовго до того, як це стало хайпом. Так, зараз уже багато хто працює з фольком. І слава Богу, що любов до власного коріння успішно відроджується й шириться. Але як і раніше, на старті моєї кар’єри, так і тепер, я сприймаю фольклор не просто як форму, а як прояв внутрішнього коду, який можна дуже гнучко, нативно модернізувати.

Я ніколи не грав у етніку і почав плекати її у своїй музиці задовго до того, як це стало хайпом.

Я не переспівую пісні, а власне пишу їх. Тому свідомо працюю з етнікою, зосереджуючись на творенні нового — на основі знань і здібностей, закладених у мені. Межа загалом досить очевидна: є речі, яких неможливо набути, просто використавши народний інструмент чи народний бек-вокал. Воно має йти зсередини, з душі.

Ти натякнув, що конкурсна пісня «Герци» ще зазнає метаморфоз. Які зміни для тебе в пріоритеті — технічна досконалість чи емоційна точність?

Емоційна точність. Якщо пісня не поціляє в точку емоційно, жодна ні технічна, ні вокальна досконалість  її не врятує. Я хочу, щоб зміни додавали треку чесності та влучності, а не ускладнювали його.

Онлайн-голосування в «Дії» фактично передає фінальне слово слухачам. Наскільки для тебе важлива ця форма довіри між артистом і аудиторією?

Це справді лакмус довіри. Мені важливо знати, що фінальне рішення — за людьми, які слухають, відчувають і проживають цю музику разом зі мною. Це не тільки відповідальність, а й розуміння, що тебе чують і готові довіритись.

Мені важливо знати, що фінальне рішення — за людьми, які слухають, відчувають і проживають цю музику разом зі мною.

Ти анонсував великий сольний концерт в Origin Stage й одночасно говориш про новий розділ творчості. З чим ти прощаєшся, починаючи цей етап? 

З бажанням відповідати чужим очікуванням. Цей новий етап — про ясність, про фокус і про сміливість бути тим, ким я є. Він про підкреслення і розвиток сильних рис, а також про найважливіше – свободу слова.

Твоя сцена завжди має вигляд продуманого простору — звук, образ, світло. Наскільки сьогодні тобі важливий візуальний наратив і як це позначається на музиці?

Візуальний наратив для мене — продовження музики. Це не декорація для «вау ефекту», а частина одного організму. Подеколи образи й форми народжуються раніше за звук, подеколи — навпаки, але вони завжди випливають один з одного.

Ти живеш у режимі постійної публічності. Де пролягає межа між тим, чим можна ділитися, і тим, що залишається тільки твоїм?

Відверто кажучи, у професії, де і так все життя як на долоні, хочеться залишити якісь моменти для себе. І розуміти, що я контролюю своє життя, а не живу в нескінченному кінофільмі про артиста. Саме тому ця межа для мене чітка й усвідомлена.

Наскільки складно будувати особисті стосунки, коли ритм життя й емоційні стани часто диктує сцена?

Звісно, це непросто. Бо сцена загострює емоції до краю, а реальне життя вимагає стабільності. Працюють тільки ті стосунки, де є розуміння мого ритму, контрастів цього життя і того, що не все іноді залежить тільки від мого «хочу».

Коли залишаєшся без камер і софітів: ким ти є поза образом KHAYAT і що допомагає відновлювати внутрішню тишу?

KHAYAT – це не образ і не проєкт, а жива людина, яка однакова у всіх проявах свого буття. Відновити сили мені допомагають прогулянки, читання, час із близькими людьми – повсякдення, коли не потрібно нічого створювати.

Чи є біля тебе люди, чия думка важить більше за професійні поради? І як вони впливають на твої рішення сьогодні?

Так, є кілька таких людей, чию думку ціную більше за будь-які поради індустрії. Вони допомагають мені сфокусуватися на суті речей, коли я починаю сумніватися або ускладнювати. Але загалом на мене  складно повпливати, якщо я сам цього підсвідомо не хочу! (сміється). 

Найважливіші 5 треків у твоєму сьогоденному плейлісті? Чия музика тебе надихає?

Sevdaliza, Kimmo Pohjonen, FKA Twigs, Apashe, The Weeknd.

За творчістю кого з українських артистів стежиш, цікавишся й чому?

Мені подобається гурт Schmalgauzen за їхню сміливість бути поза жанрами й трендами, працювати з музикою як із повноцінним висловлюванням.

Також імпонує ONUKA. За увагу до деталей й повагу до сенсів: у неї немає випадкових звуків чи образів. Творчість розповідає про ідентичність без декларативності — через форму, атмосферу й стан. І ще — за здатність робити українську культуру зрозумілою світові, не спрощуючи її та не зраджуючи себе.

Якщо уявити, що за кілька років ти повернешся до цього періоду життя, за що хотілося б подякувати собі сьогоднішньому?

За сміливість ризикувати та слухати себе, навіть якщо це не найкоротший шлях.

_________________________________________________________

Фото: @marina.tuman0va
Стиль: @yampolska_l
Mua: @veneramoon_mua
PR: @nolimits.pa
Текст: @ksu.vynogradova

Сьогодні Оля — нова героїня диджитал-обкладинки INSIDER.UA. І в нашому інтерв’ю ми запитуємо в неї напряму: що для неї означає справедливість у культурі, як вона бачить межу між особистою історією артиста й публічним осудом, та чи можливо залишатися щирою в реальності великого шоу-бізнесу. А ще — чому її нова музика та образ  тепер інакші, ніж ми звикли бачити раніше.

Олю, ти подала заявку на участь у Нацвідборі – 2026. Чому для тебе важливо не лише спробувати себе у конкурсі, а й обговорити тему рівних можливостей для всіх українських артистів?

Для мене це — не просто про участь у конкурсі. Це про справедливість. Я не хочу, щоб Нацвідбір був полем особистих симпатій чи причеплених ярликів. Якщо ми трактуємо культуру як сенси, то вони повинні бути чесними.

У кожного артиста, який працює для України, має бути право на рівні умови, без принижень і подвійних стандартів. Я подала заявку, аби захистити право інших не бути «викресленими» з історії через старі контексти. А не для того, щоб боротися за себе.

Як ти бачиш баланс між моральною позицією та реальністю творчих біографій артистів, які давно зробили вибір на користь України?

Баланс можливий тільки тоді, коли ми визнаємо складність життя. Люди помиляються, опиняються в різних обставинах, але головне — що вони роблять зараз і на чиєму боці сьогодні.

Я знаю багатьох артистів, які ще задовго до 2022 року обрали Україну, відмовилися від вигідних контрактів, грошей. Вони не кричали про це, просто мовчки працювали тут. І їхнє право — бути рівними. Так само, як і у мільйонів українців.

Ти неодноразово акцентувала, що подала заявку не для «боротьби за себе», а щоб почати розмову про справедливість правил.

Так. Бо коли ми мовчимо, це означає, що нас усе влаштовує. А мене — ні, не влаштовує. Мені не подобається, коли система замість того, щоб підтримати, шукає, як відсіяти. Умикає ігнор або бере на себе роль морального інквізітора. Артисти — не вороги, а союзники у формуванні українського інформаційного та музичного поля. І я хочу, щоб у ньому не було страху, а тільки розвиток, довіра й чесна конкуренція.

Мені не подобається, коли система замість того, щоб підтримати, шукає, як відсіяти.

Якщо «Суспільне» не змінить позиції, то продовжуватимеш цю тему публічно, чи для тебе це буде вже завершена історія?

Я не з тих, хто мовчатиме, якщо бачить несправедливість. Але моя мета — не конфлікт. Моя мета — діалог. Якщо мене не почують сьогодні, я озвучу це завтра. Бо питання не в мені, а в тому, яким буде майбутнє у всіх нас. Ми або будуємо систему, де є розвиток, діалог, довіра, або лишаємось у системі покарань.

Моя мета — не конфлікт. Моя мета — діалог.

 

У листопаді виходить твій новий кліп «Лунає», в якому ми знову побачимо Машу Єфросиніну. Що для тебе означає ця жіноча колаборація? І чому зараз важливо говорити про підтримку між жінками у шоу-бізнесі?

Це не просто кліп — це наша з Машею історія про вайб «Дорослих дівчат». Про те, як можна бути різними, але водночас підтримувати одна одну. Ми обидві пройшли через різні випробування, але не втратили почуття гумору й любові до життя. У нашій співпраці немає конкуренції, тільки довіра й сміх. Мені здається, це саме те, чого бракує у жіночому світі, підтримки без заздрощів.

Ви з Машею в розмові часто порушуєте ті теми, які зазвичай залишають «за дужками»: від сексуальності до прийняття віку. Як ти визначаєш межу щирості й відвертості?

Це внутрішнє відчуття, як і власних кордонів. Я ділюся досвідом: як долала виклики й труднощі, як боролася зі страхом. Бо саме він і робить нас нещирими. Ми з Машею говоримо про речі, які торкаються кожної жінки: тілесність, вік, бажання, утома, нове кохання, самоповага. Це не табу. Це життя. І коли ми кажемо про це вголос, інші жінки перестають соромитися.

Після прем’єри документального фільму «Все буде добре, Олю» багато хто побачив тебе іншою — справжньою, без сценічної маски. Що було найважчим для тебе у цьому процесі? І чи змінилося ставлення до публічності після стрічки?

Після фільму я остаточно зрозуміла: моя справжня сила — не у блиску чи броні, а в спроможності показати себе слабкою й беззахисною. І якщо люди побачили справжню Олю,  значить, усе було недарма.

Перехід на українську мову, зміна репертуару, нові сенси — це схоже на переродження. Як ти сьогодні визначаєш свою ідентичність як артистки: «Оля Полякова» — це образ, бренд чи справжня ти?

Колись «Оля Полякова» була образом. Сьогодні — це я. Із досвідом, зі шрамами, з надіями, мріями, з любов’ю, і, звісно, зі своїми «тарганами» теж. Так, у мене є бренд, є шоу, але в основі — людина. І я би воліла, щоб публіка пам’ятала не лише про сяяння, а й про сенс, який за ним стоїть. Мені здається, я перестала грати роль — я просто живу своє життя.

Ти нещодавно працювала з легендарним британським фотографом Rankin. Як таке стало можливими і що ти відкрила в британському підході до шоу-бізнесу?

Rankin — це легенда. Співпраця з ним була на кшталт входження у світовий контекст. У Британії я відчула інше ставлення до артиста: там цінують індивідуальність, а не формат. Ніхто не намагається тебе «вписати». Навпаки — шукають унікальність. Це досвід, який змінив моє бачення. Бо артист світового рівня — це не копія когось, а максимальна правда про себе.

Ти часто зачіпаєш теми прийняття віку, любові до себе й турботи про власне тіло. Що для тебе сьогодні означає «бути дорослою жінкою»?

Це точно не про цифри, а про ставлення до себе. Я нарешті зрозуміла: сила жінки не в тому, аби доводити, що ти досі молода. А в тому, щоб залишатися живою: у бажаннях, у мріях, у намірах, у тілі. Я не боюся змін. Моє тіло — мій дім, і я хочу, щоб він був наповнений любов’ю, а не страхом перед люстерком або в очах інших людей.

Артист світового рівня — це не копія когось, а максимальна правда про себе.

Якщо підсумувати: якою ти хочеш, щоб тебе бачили сьогодні? Якою є Оля Полякова 2025–2026 років?

Живою. Справжньою. Вільною. Жінкою, яка не боїться бути собою й не соромиться змінюватися. Це може бути шлях від блискучих костюмів до глибоких сенсів, але це все — одна історія. Бо навіть у найяскравішій Поляковій завжди була людина, яка прагне, щоб її пісня лунала з любов’ю.

______________________________________________________________

Фото: Соня Плакидюк
Стиль: MU Production
МUA: Анжела Посохова
Hair: Лера Горностай
Інтерв’ю: Ксенія Виноградова

Першою переможницею оновленого змагання стала 22-річна Анна Луценко з Умані — дівчина, яка вже цієї осені представить Україну на міжнародному фіналі Miss International 2025 у Токіо.

Її історія — про юне покоління, яке зростало й формувалося в часи суспільних змін і потрясінь, але зберегло віру, амбіції й внутрішній стрижень. Вона міркує і говорить про красу як про дію, силу духу і здатність бути почутою. У її житті є спорт, мода, подорожі, але головне — це прагнення бути корисною своїй державі.

Ми запросили Анну прикрасити нашу нову диджитал-обкладинку й поспілкуватися про її перемогу, нове обличчя Miss International Ukraine та актуальність конкурсів краси під час війни, про роль української жінки на світовій сцені та про те, чому саме зараз голос молоді повинен звучати особливо гучно.

Анно, ти стала новим обличчям Miss International Ukraine. Як відреагувала на свій тріумф і що він для тебе означає?

Це був той момент, коли ти усвідомлюєш, що кожна твоя дія, вибір і навіть сумніви — частина великої дороги. Для мене перемога — це не кінець шляху, а його початок. Це чудова нагода розповідати про Україну, її силу, жіночність і незламність мовою краси, культури й людяності.

Що для тебе сьогодні бути українкою — особливо в контексті міжнародної сцени?

Бути українкою — це не про паспорт, а про внутрішній код. Про гідність, здатність бути світлою навіть у темні часи. На міжнародній сцені я відчуваю найперше відповідальність, бо маю показати, що українські жінки — це поєднання завзяття й глибини, інтелекту й серця.

У твоєму профілі багато сказано про внутрішню силу, доброту та натхнення. Якою ти бачиш сучасну красу — особливо в умовах війни?

Справжня краса сьогодні — це сміливість бути живою. Вона не в зовнішньому ідеалі, а в тому, як людина поводиться, коли тяжко.  Коли допомагає, коли не байдужа. Для мене врода — це доброта, що не зникає навіть під вагою реальності.

Як ти готуєшся до конкурсу Miss International у Токіо? Що прагнеш донести світові про Україну?

Відпрацьовую ретельно кожну деталь — від проєктів до промови, від образу до сенсів. Хочу, щоб світ побачив і сприйняв Україну як державу світла, таланту, культури, яка навіть у воєнне лихоліття не втрачає жаги до життя. Ми не просимо співчуття — ми йдемо з гідністю.

Для мене врода — це доброта, що не зникає навіть під вагою реальності.

Я неймовірно вдячна команді Miss International Ukraine і нашій кастинг-директорці Аліні Левківській за сприяння, віру й постійну підтримку. Саме завдяки цій команді я почуваюся  особливо впевнено й натхненно перед випробуванням у Токіо.

Конкурси краси часто критикують за «поверховість». Чому, як вважаєш, вони залишаються актуальними навіть сьогодні, у часи глибоких криз?

Бо вони змінюються. Сьогодні це не про сукню чи дефіле, а про платформу для голосу. Для соціальних тем, жіночого лідерства, культурного діалогу чи навіть полілогу. Це спосіб спілкуватися зі світом про важливе мовою, яку він гарно розуміє, — мовою краси.

Сьогодні конкурси краси не про сукню чи дефіле, а про платформу для голосу.

 

Які риси допомогли тобі здобути перемогу в Miss International Ukraine? Чи було щось таке, чим ти особливо вразила журі, як гадаєш?

Це щирість. Я не намагалася вдавати з себе когось іншого. У мені є спокійна міць, і, мабуть, саме це відчули журі — уміння залишатися собою, навіть коли навколо вирують емоції через змагання, кожен рух фіксують камери, а повітря бринить від напруги й очікування.

Твоє життя пов’язане зі спортом, модою, подорожами. Як ці сфери формували тебе як особистість?

Спорт навчив мене дисципліни, мода – відчуття естетики, а мандрівки — відкритості. І кожен з цих напрямків дав мені частинку балансу: снагу, красу й глибину пізнання світу.

Які три слова, на твою думку, найточніше характеризують українську молодь сьогодні?

Свідомі. Вільні. Непохитні.

Що тебе надихає — у людях, в Україні, у повсякденні?

Здатність українців не втрачати людяності, попри й усупереч усім випробуванням. Усміхатися після втрат, підтримувати одне одного, підійматися і творити нову реальність із руїн. Це — найвища форма краси, яку я знаю.

Після конкурсу в Токіо — які твої особисті мрії та завдання на найближче майбутнє?

Я хочу продовжити свою місію — працювати над проєктами, що підтримують українських жінок і молодь. Мрію створити платформу, яка допоможе дівчатам знаходити свій голос і вірити в себе. І, звісно, хочу, щоб Україна звучала в кожному куточку світу — достойно й красиво.

_________________________________________________________

Фото: @ph_leetami
MUA: @zarulyaa
Продюсування: @levkivska_ya
Інтерв’ю: @ksu.vynogradova

Напередодні релізу ми поспілкувалися з Машею та Мішею – і не лише про музику. У цій розмові — відверті спогади з дитинства, творчість і особисті сенси війни для Міші, адже він служить в ЗСУ. Також поговорили про перші враження артистів одне від одного й творчий perfect match, та, звісно, про те, що насправді приховане між рядками «Мадам». Читайте інтерв’ю з героями нашої нової диджитал-обкладинки! 

Як з’явилася ідея спільної пісні «Мадам» — хто з вас ініціював співпрацю і як виникла сама концепція?

Маша Кондратенко: Усе сталося дуже органічно. Ми випадково зустрілися з Мішею під час знімань «Нашебачення». Я підписалася на нього в Instagram і зробила репост збору для батальйону «Рейд», в якому він служить. Почали трохи спілкуватися, домовилися зустрітися на студії, щоб познайомитися ближче — і того ж вечора вирішили, що хочемо зробити спільний проєкт. Уже першого дня народився приспів до пісні «Мадам».

Міша Крупін: Я послухав пісні Марії й запропонував записати спільний трек: ідея в мене вже була, тож ми дуже швидко її втілили.

У пісні «Мадам» досить інтимна й візуально насичена атмосфера (темна сукня, винний погляд, дощ тощо). Як ви працювали над тим, щоб текст і музика гармоніювали — мали нотки драматизму, таємничості чи чогось особистого?

Маша Кондратенко: Це був стрімкий потік творчості. А ще в Міші дуже натхненна аура! (усміхається). Я одразу змогла написати свій куплет і передати той настрій, який хотіла.

У творчих людей бувають різні стани: іноді намагаєшся створити текст чи мелодію технічно, а іноді трапляються такі миті, коли слова самі приходять, — немов із космосу. Цього разу було саме так.

Міша Крупін: Створити пісню цілісною — це досить складно. Під час написання ми пробували різні нотки, але основними стали «ля» та «фа»! (сміється).

У пісні багато метафор: «винний погляд», «я залишу свої сироти в тебе на руках», «лови мене крізь свої спогади на губах» — що для вас особисто означають ці образи? Наскільки вони автобіографічні чи символічні?

Маша Кондратенко: Гадаю, кожен із нас це відчував. Винний погляд може бути «винним» від вина, а може — від почуття провини за щось. Або — за все одразу! «Залишити сироти на руках» — це, радше, символ сліду, який жінка залишає після себе на чоловікові. Як спогад.

Міша Крупін: Усе, що про стосунки й любов, — завжди автобіографічне для будь-якого автора. Якщо ти не проживаєш те, про що співаєш, люди просто не повірять.

Рядок «Я не твоя мадам, дам, дам — не дам» звучить як маніфест самодостатності й дистанціювання. Це жіночий протест? Гра у відстань? 

Міша Крупін: Це більше чоловічий погляд на зміни настрою в жінці.

У пісні є драматургія: спершу біль і відстань, згодом — емоційна розрядка, навіть трохи іронії: «Мішо, ой Мішо, ну як тебе забути?» Це був такий задум — зіграти на контрасті відчаю й легкої забавки?

Маша Кондратенко: Усе життя — це контраст і баланс водночас. Досить часто стосунки людей супроводжують емоційні гойдалки: від ненависті до кохання й навпаки. Тут так само: разом бути не можете, але й забути одне одного теж. І ця гра в дистанцію та зближення може тривати дуже довго.

Міша Крупін: Ця частина — ідея Марії. Мені вона дуже заімпонувала — це збуджує у найкращому творчому сенсі! (усміхається).

Усе, що про стосунки й любов, — завжди автобіографічне для будь-якого автора.

Для кого, на вашу думку, ця пісня? Хто її головний слухач? 

Маша Кондратенко: І жінки, і чоловіки, які хоча б раз у житті кохали. До нестями, не спали ночами й присвячували свої думки одне одному. Я впевнена, що кожен згадає ту саму особливу людину, яка залишила спогади на губах і в серці. Людини, яка стала важливою у твоїй долі. І так, найімовірніше, ця історія — без гепі-енду.

Міша Крупін: Особисто я не пишу для якоїсь конкретної цільової аудиторії — пишу для всіх. Усе, що відбувається в пісні, — це класика.

Ви обоє — артисти з чіткими індивідуальними стилями. Як шукали спільну емоцію в пісні? Чи виникали розбіжності в тому, якою саме має бути «Мадам»? Чи були складні моменти під час запису, як справилися з ними?

Маша Кондратенко: Ні, розбіжностей не було — одразу стався perfect match. Кожен із нас зміг проявити свої емоції та власний стиль у цій пісні й водночас гармонійно все поєднати у загальному баченні. Ми дуже довго працювали саме над музичною частиною, щоб кожен звук був на своєму місці.

Міша Крупін: У нас не було жодних труднощів — просто взяли й зробили все класно, бо було натхнення.

Як відомо, Маша колись була фанаткою Міші в дитинстві. Чи можете розповісти, коли і як це сталося, що найбільше запам’яталося?

Маша Кондратенко: Не зовсім у дитинстві. Мені тоді було вже 13–14 років. Я жила в Харкові й була закохана в хлопця, який обожнював творчість Міші. І щоб йому сподобатися, мені довелося слухати всі його пісні теж! (сміється). Але так склалося, що я не просто «ознайомилася», а справді захопилася. Ще з тих років мені припав до душі смак Міші, його сонграйтерські риси. Бо він писав композиції не лише для себе й своїх проєктів, а й для інших артистів.

Міша Крупін: Пам’ятаю, як Марії не продавали цигарок, — тоді вона просила мене купити! (сміється).

Маша Кондратенко: Це неправда! (сміється).

Коли ви двоє вперше зустрілися особисто, який момент підштовхнув до ідеї зробити щось спільне?

Маша Кондратенко: Наскільки я пригадую, це був знімальний день «95-го Кварталу». Тоді ми, здається, уже були підписані одне на одного в Instagram, зналися заочно й просто віталися.

Але добре памʼятаю ту мить, коли Міша на саундчеку виконував «У нашому місті» — пісню про Харків, місто мого дитинства. Тоді я стояла під сценою й плакала, бо ця пісня для мене дуже особлива. Завжди стаю надзвичайно вразливою, коли чую її.

Потім ми ще перетиналися на концерті від «Культурного десанту» — тоді виступали разом для наших бійців.

Міша Крупін: Зустрілися на концерті, поговорили , а потім уже побачилися в студії — і понеслося.

Чи виникало відчуття «зірка і шанувальник» під час роботи? І як ви врівноважуєте цей контраст, особливо коли один із вас сприймав іншого як кумира?

Маша Кондратенко: Правильніше буде сказати, що я відчувала глибоку повагу до Міші: і як до людини, і як до воїна, який став на захист нашої держави, і як до артиста та сонграйтера. Це і визнання, і шана, і справжнє захоплення усіма його рисами одночасно.

Мені направду було цікаво навчатися в Міші, і я багато взяла для себе з цього етапу — часу нашої спільної роботи.

Міша Крупін: Ні, такого не було, а навпаки — було весело. Почуття гумору в нас приблизно однакове! (усміхається).

Машо, ти подолала довгий шлях — від ролі Соні в серіалі «Школа» до фіналу «Голосу країни» і Нацвідбору на конкурс «Євробачення-2025». Як ці етапи формували тебе як артистку? Чи була хвилина, коли ти усвідомила: «Окей, тепер я не просто акторка чи співачка, а вже голос свого покоління»?

Маша Кондратенко: У мене справді цікавий шлях. Він не обмежився участю в серіалі, у «Голосі країни» та Нацвідборі. У мене було ще два контракти з продюсерами, ця співпраця теж неабияк важлива для мене — і як для людини, і як для артистки.

Я завжди багато працювала, особливо після того, як переїхала до Києва. Не бачила жодних перешкод на шляху до своїх мрій — і не бачу їх досі. Усе це — безцінний досвід, без якого я не була б тією, ким є сьогодні.

Не бачила жодних перешкод на шляху до своїх мрій — і не бачу їх досі.

На мені велика відповідальність перед аудиторією, яка постійно зростає й стежить за мною. Тому я прагну транслювати свої цінності, свій спосіб життя, аби люди прямували до своєї мети й не боялися дослухатися до свого внутрішнього голосу.

Машо, повернімося на кілька років, коли тільки стартував серіал «Школа». Якби тоді хтось сказав, що мине час і ти співатимеш дуетом із Мішею Крупіним, яким захоплювалася в юності, — повірила б? Наскільки ця колаборація — про реалізацію мрії?

Маша Кондратенко: Напевно, ні.  Хоча я завжди намагалася вірити в себе, а отже, могла припустити, що таке — цілком імовірно (усміхається).

Зрештою, я з дитинства вірю в дива, вірю в те, що мрії й бажання повинні здійснюватися. І ця колаборація — справжня мрія, яка здійснилася.

Тому я дуже вдячна собі, своїм батькам, які завжди підтримують мене, своїй команді й людям, які поруч. І, звісно, вдячна життю за такі можливості.

Мішо, ти добровільно пішов у ЗСУ і склав присягу. Як тобі вдається поєднувати військову службу з музикою? Чи бувають хвилини, коли муза «вимикається» через обставини? І як ти її повертаєш?

Міша Крупін: Музика зі мною повсякчас — звучить у голові навіть тоді, коли я про неї не думаю. Не існує обставин, за яких у моїй свідомості затихає музика чи послідовність акордів.

Що дало тобі військо як людині і як музиканту: чи змінилися теми твоїх пісень, твоє розуміння мистецтва, вітчизняного шоу-бізнесу?

Міша Крупін: Військо дало мені нових гідних друзів, побратимів, нові навички й витримку. На український шоу-бізнес я завжди дивився однаково — погано, бо не вважаю себе його частиною.

Як реагують побратими на те, що разом із військовою формою є музика: чи влаштовуєш вряди-годи імпровізовані виступи, ділишся піснями?

Міша Крупін: У мене завжди з собою гітара. Іноді щось граю, але частіше показую демки чи пісні, яких немає в інтернеті.

На український шоу-бізнес я завжди дивився однаково — погано, бо не вважаю себе його частиною.

Скажи, у моменти, коли тяжко, чи є пісня, яку ти співаєш усередині себе, щоби підтримати дух, натхнення або нагадати, для чого ти там, де ти є?

Міша Крупін: Коли тяжко, часто співаю собі Sitting on Top of the World. А ще мені дуже подобається пісня Джоні Кеша All I Do Is Drive.

__________________________________________________________
Фото: Владислав Дмитренко
Стиль: Анастасія Литвинова
MUA: Анастасія Хоружа
Продюсування: Аліна Лукʼянова
Інтерв’ю: Ксенія Виноградова

У листопаді Софія представлятиме Україну на міжнародному конкурсі в Таїланді. Та вже сьогодні вона розповідає про головне: про силу жінок, потребу у співпереживанні й про те, що справжня краса — це вміння діяти. Ми розмовляли з Софією про її шлях, принципи, біль втрати й силу любові до людей. 

Софіє, з чого для тебе почалася участь у цьому конкурсі краси? Коли дізналася про свій новий титул і новину про те, що представлятимеш Україну на «Міс Всесвіт» – що ти відчула тієї миті?

Мені здається, моя участь почалася задовго до цього — з прагнення розвиватися. Скільки себе пригадую, завжди була в процесі самопізнання: інтелектуального, фізичного. І якось дозволила собі повірити, що можу вийти із зони комфорту і зробити крок уперед. Звідси й рішення подати заявку на конкурс. Я шукала себе.

Коли оголосили мій титул, я на мить втратила відчуття реальності. Здавалося, час зупинився. Я не чула ані камер, ані шуму, не бачила знімальної команди — лише тиша і метелики в животі. Це був момент, коли світ довкола зник, і я вперше справді побачила себе.

Ти зростала за межами України, але обрала повернення до українських тем і цінностей. Як це сформувало твоє сприйняття себе і своєї ролі у світі?

Коли тривалий час живеш за кордоном, то маєш ніби «знову віднайти» своє коріння. Та я ніколи не втрачала цього зв’язку, адже виросла з українською мовою, культурою, стравами і піснями. Моє серце завжди билося в ритмі України. Це моє єство.

Коли я щось вирішую чи дивлюся комусь в очі, роблю це з тією щирістю, яка в мені від народження. І якщо сьогодні маю голос, аби представляти Україну, — це тому, що він з’явився у мені задовго до того, як я навчилася говорити.

Часто краса асоціюється з поверхневими речами. Що для тебе означає краса сьогодні?

Для мене краса — це гармонія тіла, енергії та намірів. Коли зовнішність людини не суперечить її внутрішньому світу.

Також природність, яка не боїться змінюватися і розкриватися. Я не підтримую соціальний тиск, коли жінку повчають, якою вона мусить бути. Не вірю в конформізм, який подеколи прикривають словами «ти маєш бути природною, не змінюйся», бо це позбавляє права вибору. Я вірю в жінку, яка свідомо трансформує себе, яка стає впевненою, дисциплінованою, відкритою до себе і світу, яка сама обирає, ким бути та який вигляд мати.

Для мене краса —  це не тільки обличчя чи постава, а те, як сяє душа, чи з повагою ставишся до себе й оточення, чи вірна собі і своїм принципам, як несеш свою історію.

Я не підтримую соціальний тиск, коли жінку повчають, якою вона мусить бути. Для мене краса — це гармонія тіла, енергії та намірів.

Краса є у всьому: соціумі, природі, архітектурі — у живому і справжньому. Але особливо вона проявляється там, де людина працює й живе з добром, любов’ю та натхненням. Бо не кожен людський слід — про красу. Є й такі, що знищують. Але саме творення, а не руйнування, — джерело справжньої краси.

У тебе є досвід роботи з UNHCR та UNICEF. Які історії або зустрічі з того часу досі живуть у твоєму серці, якими результатами/проєктами пишаєшся найбільше?

Одна з найсильніших історій — це коли я тільки почала працювати в UNHCR асистенткою та вперше вийшла на вулицю, щоб просити у звичайних людей допомогти дітям біженців. Я завжди була тією людиною, яка звикла розраховувати винятково на себе, вирішувати все власними силами. І раптом — абсолютно новий досвід: але не для себе, а заради інших. Розповідати, пояснювати, чому це вкрай важливо, знаходити аргументи, навіщо потрібно підтримати нашу ініціативу.

Було важко емоційно, особливо коли перехожі холодно минали, а не зупинялися, щоб вислухати. Але водночас були й ті, хто ділився останнім — не тому, що мали багато, а тому що з великим серцем. І я була зворушена, скільки доброти є в людях. Це мене вразило і мотивувало не здаватися, навіть коли чуєш сотню «ні» на день. А ще дало зрозуміти, що людяність існує, і вона завжди сильніша за байдужість.

Як твої знання з фінансів та макроекономіки впливають на твій підхід до соціальних проєктів?

Щонайменше сформували особливе бачення, як втілювати добрі справи ефективно. Мене повсякчас цікавили не просто одноразове сприяння чи допомога, а як зробити це сталим, а вплив — вимірюваним.

Моя освіта дала мені розуміння економічних структур і моделей стійкості. Я не керую власною організацією, та брала участь у проєктах, а в них бачила, як фінансова логіка може розширити вплив і допомогу людям, забезпечити більшу результативність та масштабність реалізованих ініціатив.

І ще одне: сучасний світ змінюється щодня. Тому потрібно бути гнучким, уміти аналізувати ситуації, враховувати ризики та кризи. Це теж частина мого підходу — навчатися  щодня.

Повномасштабна війна змінила життя кожного українця. Як вона змінила тебе особисто?

Кожна українська родина постраждала від війни. Це наша болісна реальність, яку неможливо ігнорувати. Попри те, що я велику частину часу перебувала за кордоном, але часто навідуюся в Україну. І також потрапляла під повітряні тривоги, обстріли, мала безсонні ночі в укритті.

У мене є рідні, які зараз беруть безпосередню участь у захисті країни. Складно підібрати слова, щоб описати, як непокоюся за них, але також — як пишаюся ними. Як і мільйони інших українців, відчуваю все – біль, тривогу, злість, але також глибоку гордість і єдність.

У мене є рідні, які зараз беруть безпосередню участь у захисті країни – це розриває серце.

Війна змінила мене вже тим, що зробила ще більш свідомою: тепер кожен мій крок, слово, проєкт, підтримка — це не просто особистий вибір або випадкова подія, а частина великої боротьби за життя, за свободу, за державу, за українських дітей, чиї батьки загинули на війні.

Ти розповідала, що твій шлях — це про допомогу іншим подолати власні випробування. Яку підтримку ти сама отримувала в найважчі миті життя?

Я опиралася зазвичай на своїх близьких — родину, друзів. Але є й інша підтримка, тиха і непомітна: це нагадування собі, що я в себе є. Що навіть коли світ здається хаотичним, я можу просто дихати. І час лікує. Ми не завжди потребуємо рішення в найтяжчі моменти. Іноді  просто потрібно нагадування, що ми не самотні.

Якою ти бачиш свою місію як «Міс Всесвіт Україна» — не лише на конкурсі, а у щоденному житті?

Звісно, передовсім, моє головне завдання — представити гідно Україну на «Міс Всесвіт» та посприяти формуванню її позитивного іміджу у світі. Цей конкурс має масштабну платформу, його дивляться в усіх країнах світу. Це більше як 500 мільйонів глядачів лише трансляції по телебаченню.

Цього року буде близько 120 країн-учасниць. Участь України автоматично виводить нас в центр світової уваги, дає сигнал: Україна — сильна і вірить у майбутнє, навіть у найскладніші часи. А ще така присутність стимулює потужнішу підтримку від інших держав, міжнародних організацій та просто людей.

Але для мене бути «Міс Всесвіт Україна» — це не лише про сцену. Це також про те, щоб бути присутньою для інших, чути потреби та реагувати на виклики. У цій новій для мене ролі я матиму видимість і вплив, і це залучатиме більше людей до значущих ініціатив.

Тобто моя місія зараз — не лише допомагати особисто, а й надихати інших підтримувати волонтерські ініціативи, благодійні фонди, донатити, бути соціально активними, поширювати важливу інформацію.

Для мене бути «Міс Всесвіт Україна» — це не лише про сцену.

Зараз я намагаюся приділяти увагу організаціям, які працюють із дітьми, які постраждали через війну. А це, власне, усі наші діти. Нещодавно я зустрілася з підопічними «Діти Героїв» — благодійний фонд, який опікується тими, хто втратив одного чи обох батьків через війну, та Voices of Children («Голоси дітей») — найбільший фонд комплексної психологічної допомоги дітям із досвідом війни.

Чи вже почалася підготовка до майбутнього конкурсу «Міс Всесвіт», з чого саме?

Так, ми вже активно працюємо. Наразі цей процес координують президентка конкурсу «Міс Всесвіт Україна» Анна Філімонова — відома іміджмейкерка, яка вже 19 років готує українок до «Міс Всесвіт», а також Вікторія Бревіс, виконавча директорка конкурсу.

Підготовка містить різні аспекти: від роботи над фізичною формою до публічних виступів, організаційні й логістичні запитання, а також глибше вивчення глобальних викликів сучасності. Йдеться про теми клімату, прав людини, гендерної рівності, свободи слова тощо. Але найважливіше — це пізнання самої себе.

Також потрібно підібрати правильний гардероб. Це і створення національного костюма, і пошив сукні для виходу у фіналі, вбрання повинні мати важливі символи та послання, адже свій меседж ми передаємо, зокрема, візуально, на сцені.

Ще важливе питання —  робота з тренерами дефіле. В Україні майже немає фахівців, які працюють саме з конкурсами краси та «Міс Всесвіт», тому зазвичай залучаються тренери зі США, Латинської Америки чи Азії.

Це також постановка голосу, тренінги з публічних виступів. Я вже маю заняття з Андрієм Бурлуцьким, який навчав багатьох попередніх «Міс». А щоби гарно підготуватися до  інтелектуального конкурсу та інтерв’ю з журі «Міс Всесвіт», запрошуватимемо американку Лу Сієрра — експертку з дефіле й сценічної присутності, у неї багаторічний досвід співпраці саме з «Міс Всесвіт». До речі, підготовка до інтелектуального конкурсу відбувається англійською мовою.

Соціальна діяльність, співпраця з благодійними фондами у сферах захисту прав жінок, забезпечення рівного доступу до освіти, підтримки екологічних рішень і допомоги біженцям — це те, чого очікують на «Міс Всесвіт» від кожної учасниці — як запрошення бути частиною глобального діалогу та діяти у відповідь на виклики сучасності.

Наразі я прагну допомагати дітям, які постраждали через війну. Уже кілька разів зустрічалася з ними, і для мене це було не формальністю, а щирою відповіддю на потреби нашої країни.

Наразі я прагну  допомагати дітям, які постраждали через війну.

Загалом весь цей процес — не просто підготовка до конкурсу, це глибока робота над собою. Можливість глибше пізнати себе, усвідомити свої внутрішні почуття, переконання, цінності та своє місце в цьому світі. Вірю, що саме щирість і внутрішня стійкість —  найсильніший фундамент для цілісної особистості.

Що ти вважаєш своїм найбільшим досягненням на сьогодні — і чому саме це?

Звісно, титул «Міс Всесвіт Україна» — це значне досягнення, і я пишаюся ним. Але сьогодні ще важливішим здобутком вважаю свій вибір бути вірною собі. Це здатність щодня залишатися чесною перед собою, зберігати присутність, вдячність, ставати кращою версією себе, навчатися, коли це непросто. Ця внутрішня сталість і є тим, що додає мені сили — як жінці, як людині, як представниці своєї держави.

Про що ти мрієш — на рівні серця, а не резюме?

Я мрію бути щасливою. Мати внутрішній спокій, ясність у виборі та щирих людей поруч. Найпростіші речі — найсильніші. Саме це і є моя мрія.

Яка порада, можливо, від мами чи когось із близьких, стала твоїм особистим дороговказом у житті?

Найкраща порада, яку я колись отримувала: «Завищені очікування приносять великі розчарування».

Я згадую ці слова щоразу, коли занадто багато очікую від інших або намагаюся надмірно контролювати ситуацію. Вони навчили мене приймати життя таким, яким воно є, з внутрішнім спокоєм — і ще більше цінувати миті радості, коли вони трапляються.

Що ти любиш робити на дозвіллі? Є хобі чи ритуали, які допомагають тобі перезавантажитись?

Я обожнюю спорт, особливо падель та тренування у залі — для мене це спосіб організувати час і енергію. Також люблю гуляти і спостерігати архітектуру різних міст — це мене заспокоює і надихає. А ще медитація. Вона — мій внутрішній простір.

Що для тебе означає «дім»? Є якесь місце у світі, де ти відчуваєш себе по-справжньому спокійно та собою?

Я — дуже домашня людина. Люблю облаштовувати свій простір і створювати затишок там, де живу, але мій справжній дім — там, де моя бабуся. Саме тоді я відчуваю себе дитиною — спокійною, справжньою. А ще запахи, особливе світло вранці, колір неба в певних регіонах України — це відчуття, яке не замінити нічим.

Обожнюю пісню KALUSH feat Skofka «Додому» — вона для мене, як портал у дім. Ніщо не замінить того емоційного зв’язку, який я маю з українською землею.

А як щодо особистого життя — чи є хтось, хто підтримує тебе на цьому шляху? Як ти бачиш кохання у своєму житті?

Так, я дуже щаслива в особистому житті. Мене огортають любов і підтримка. Вірю, що щастя любить тишу. Але моє серце б’ється сильно і гучно. І я ціную це глибоко.

___________________________________________________
Фото обкладинки: Михайло Федорак
Стиль обкладинки: Illia Homeniuk
Волосся: Михайло Прус
Макіяж: Olga Myshura
Інтерв’ю: Ксенія Виноградова

Попри усі труднощі війни, вона розвивається й сама, вкладаючи душу й любов у нові починання. Зокрема, заснувала благодійну фундацію Katerina Rutman Foundation, діяльність якої спрямована на допомогу у релокації і працевлаштуванні кравчинь з Дніпропетровської області.

А нещодавно наша героїня оголосила про участь у престижному конкурсі краси Miss Universe Ukraine 2025, наважившись втілити свою дитячу мрію – підтримати красуню у голосуванні до 11 травня можна тут. Про підготовку до конкурсу, свій шлях у дизайні й життєву місію, а також де шукає натхнення та як планує розвивати свою фундацію, Катерина розповіла в нашому інтерв’ю.

Катерино, розкажи про свій шлях до моди, коли і як ти вирішила стати дизайнеркою? Чи були у вас в родині люди, пов’язані з виготовленням одягу?

Я виросла в маленькому й дуже мальовничому містечку Верхньодніпровськ Дніпропетровської області, у звичайній великій і дружній родині. Виховували мене в атмосфері любові й добра. Батьки підтримували всі мої захоплення, я змалку малювала й багато читала.

Мама завжди мала дуже привабливий вигляд і шила собі сукні, бо у часи її молодості було майже нереально придбати красивий одяг. Я – третя дитина в родині, ще є два брати. І мене, як довгоочікувану дівчинку, батьки вбирали, ніби лялечку.

Коли була маленька, мама шила для мене одяг або самостійно, або замовляла у своєї швачки. Та жінка, окрім цього, ще й дарувала мені клаптики тканин. А мамина подруга, для мене улюблена «тітка Таня», робила з них сукні для ляльок за моїми ескізами – я малювала вродливих принцес у пишних шатах.

А коли подорослішала, точно визначила свою місію: створювати й підкреслювати красу жінок. Хочу, щоб мій бренд асоціювався зі щастям, мріями й чимось прекрасним.

Чи пам’ятаєш свій перший виріб? Чи складно було навчитися працювати з тканинами, і загалом, як вважаєш – чи обов’язково мати профільну освіту, щоби стати дизайнером?

Так, я дуже добре пам’ятаю, як у 12 років сама вперше пошила собі неймовірно красивий топ. Моя родина саме переживала скрутні часи, а я вже почала формуватися, перетворюватись з дитини на дівчину, яка дуже хотіла красиво виглядати, але змоги щось купити не було. Тож я знайшла популярний тоді журнал Burda, вибрала викройку, квіткову  тканину ніжного кольору, посиділа вечір – і ось стильний топ уже на мені.

Переконана, що запорукою щасливого і наповненого життя є любов, чесність із собою та щирий інтерес до всього. Люди, які мають улюблену справу – надзвичайно щасливі.

Ми народжуємося з різними здібностями, і якщо їх розвиваємо, вони стають справжніми талантами. Але тільки за умови, що ти сумлінно навчаєшся й працюєш над собою, своїм розвитком. Так, я справді вважаю, що освіта є важливою частиною в кожній професії, і не тільки дизайнера.

Повертаючись до запитання освіти майстринь та дизайнерів, чи не думала ти, що твоя благодійна ініціатива може розвинутися в цю площину? Можливо, Україна матиме свій «Інститут Марангоні», зокрема, і за твоєї ініціативи й підтримки, що допоможе людям, які захоплюються модою, здобути якісну освіту?

В Україні дуже багато талановитих, прекрасних та дуже сильних людей. Під час війни нашої міці навіть побільшало. Пишаюся тим, що я та мої колеги гучно заявляють про себе на міжнародному ринку. Багато світових зірок вибирають саме українські бренди. Cвіт почав розуміти, що український одяг не тільки дуже красивий, а ще і якісний.

Останнім часом з’явилося чимало освітніх програм у моїй галузі, і від цього моє серце усміхається й тішиться. Було би дуже гарно, якби найкращі світові заклади відкрили в Україні філіали, а в них своїм безцінним досвідом і знаннями могли би ділитися фахівці.

Cвіт почав розуміти, що український одяг не тільки дуже красивий, а ще і якісний.

У моїй компанії є політика так званого «зростання». Я дуже люблю сама навчатися та розвиватись, це сповнює мене щастям. Коли відчуваю, що працівник уже готовий до нового професійного рівня, я ініціюю його підвищення.

На мою думку, треба постійно ставити високу планку й сумлінно працювати, щоб її досягти. Звісно, це буває складно, але воно того варте. Я радію, коли бачу, що корисна людям і покращую їхнє життя. Почуваюся феєю.

Чому ти обрала саме сегмент demi couture? 

Оскільки couture – це дуже дороге задоволення і, зазвичай, не зовсім, щоби носити, з’явився доступніший напрямок demi couture. Це втілення концепції одягу як мистецтва, але з урахуванням сучасного стилю життя та комфорту. Він створюється за законами haute couture: ручна робота, виготовляється з ексклюзивних матеріалів, але за стандартними розмірами, такими, які використовують в pret-a-porter.

Неможливо створити надзвичайно красиву сукню, не вклавши в неї частину своєї душі.

Для бренду Katerina Rutman позиціонування demi couture важливе, оскільки кожна річ – особлива. Це витвір мистецтва, з великою кількістю делікатної ручної роботи. На цих речах – відгомін неповторних вражень та відчуття приналежності до високого, вишуканого й аристократичного. Преміум у всіх сенсах: дорогому образі, тактильності, самопочутті.

Сьогодні людям потрібне щось особливе, вічне, справжнє. І я надзвичайно рада їм це дати. Для мене цінні щасливі очі жінок, коли вони почуваються вродливими. У роботах demi couture багато прекрасної енергії, адже неможливо створити надзвичайно красиву сукню, не вклавши в неї частину своєї душі.

Більшість твоїх суконь та виробів пов’язані з квітами, а також твоїми подорожами. Якщо зробити швидкий огляд, то яка твою улюблена квітка, місце подорожі та сукня, натхненна цими двома аспектами твого життя? 

Мандрівки забарвлюють світ довкола нас у нові кольори й відтінки. У мене з’являється неймовірне натхнення, коли подорожую. Знайомство з новими місцями та культурами пробуджують свідомість. Відповідно, враження, отримані від мандрівок, зазвичай і є тією самою енергією, яка трансформується у мою творчість.

Квіти здавна вважаються символом кохання, краси та ніжності. Вони говорять універсальною мовою, зрозумілою без слів. Вони поєднують серця, прикрашають важливі миті життя та дарують натхнення. У поезії квіти часто порівнюють із красою коханої. Як-от у Шекспіра, троянда стає символом ніжності та пристрасті, а у живописі квіти – троянди чи тюльпани – уособлюють вічне кохання.

Тож через подорожі та квіти я поєднала в своїй творчості два меседжі: натхнення та кохання. До прикладу, колекція “Осінь–зима 2025” була присвячена Мадейрі. Знаковими були чорні сукні з золотими квітами, на створення яких мене надихнули чорний оксамит вулканічних пейзажів та золоте сяйво квітів на заході сонця Піку ду Орейро.

Я закохалася в це місце і залишила йому частину мого серця. Також там живе мій тато. Мої улюблені квіти – гортензії, такі красиві та ніжні, з глибокими сенсами та символами. Сині та фіолетові відтінки часто асоціюються з розумінням та прощенням, рожева гортензія – символізує кохання та щирі почуття. Біла – чистоту та шляхетність.

Речі твого бренду часто можна побачити на зіркових червоних хідниках, також вони мають попит за кордоном. Чи змінилося це з війною в Україні? Як власниця бренду зі складним дизайном, чи не відчула ти дефіцит кадрів через виїзд багатьох українців за кордон? 

Ми живемо в емоційно важкий час. Але щодень стаємо сильнішими. Україна – це країна неймовірних людей. Я це знаю точно, бо постійно живу в Україні, а моє місто Дніпро, на жаль, постійно атакують.

Але я щиро люблю свій дім і справу мого життя – бренд Katerina Rutman, мою родину, тому вирішила не виїжджати нікуди, попри небезпеку. Для мене люди, які спроможні вести бізнес у таких надважких умовах – супергерої. Мені, зокрема, почасти складно працювати під час обстрілів.

Для мене люди, які спроможні вести бізнес у таких надважких умовах – супергерої.

Ось, скажімо, прозвучала повітряна тривога і чути вибухи, а я в цей час сиджу між двома стінами і малюю нову колекцію… А моя команда робила під обстрілами красиве вбрання для найважливіших у житті людей заходів, щоб додати в їхнє повсякдення бодай дещицю радості та щастя.

Я волію якісно працювати, жити своє життя і поліпшувати життя інших, додавати їм позитивних емоцій. Багато хто не витримує такого психологічного та морального тиску, і змушений покидати свою домівку, свою країну, перебиратися у безпечніше місце заради дітей. Декому треба заново будувати своє життя… Це насправді сумно.

Я переконана, найважливіша цінність в світі – це людське життя, і кожен з нас бере відповідальність за своє та обирає власний шлях. Я нетерпляче очікую на день, коли в Україні запанує мир, усі, хто виїхали, зможуть повернутися на Батьківщину, у квітучу країну, а сім’ї – возз’єднаються.

Також дуже засмучує, що багато українців зараз перебувають у складних умовах, адже багато хто втратив дім або через ракетні обстріли, або усе майно залишилося на окупованих територіях. Тож я вирішила заснувати свій власний фонд, який допомагатиме в релокації та надаватиме роботу фахівцям у моїй галузі.

Це не просто доброчинна місія, а гостра потреба – нам варто зберігати цінні кадри – кравчинь, закрійників, працівників ательє. Кожен дизайнер знає, що саме ці золоті руки і створюють нашу індустрію, їхній досвід у прямому сенсі – безцінний.

Нам потрібно зберігати цінні кадри – кравчинь, закрійників, працівників ательє.

Наразі ми вже почали діяльність Katerina Rutman Foundation, працюватимемо у Дніпропетровській області, допомагатимемо нашим кравчиням знайти роботу в Україні. Це  комплексне і складне завдання, але наша невеличка команда натхненно узялася за цей проєкт. І я сподіваюся, невдовзі ми зможемо поділитися першими успіхами, а наш приклад стане взірцем для колег з інших регіонів країни!

Оце для мене і є щастя – бути корисною і поліпшувати буденність. Вислів «Краса врятує світ» насправді з глибоким змістом, бо я вкладаю в нього красиві вчинки і красиві душі людей – це дає світло, любов і полегшує, але заразом і вдосконалює життя. Тож якщо в моїх силах допомогти – завжди це робитиму.

Окрім зіркових виходів, сукні Katerina Rutman не раз вибирали учасниці конкурсів краси, ба більше – нещодавно ви анонсували, що й самі братимете участь у «Міс Всесвіт Україна». Чому зробили такий вибір й чому саме тепер?

Конкурс краси – це неймовірні емоції. Зараз участь у «Міс Всесвіт Україна» – 2025 для мене – як ковток свіжого повітря. Бо з початком війни я дещо перестала вірити в себе та світле майбуття. Гадаю, багато хто відчував такі миті слабкості, коли земля вислизає з-під ніг, з’являються апатія та безсилля…

Тільки кохання та робота над колекціями для мого бренду Katerina Rutman мене й підтримували. І от тепер є шанс на здійснення моєї давньої мрії – це допомагає мені працювати над собою й розвиватися, щоби прямувати вперед!

Зараз це те світло, яке мене веде. Це моя мрія. А я вірю, що мрії мають здійснюватися. Те, як дівчата розквітають та змінюються під час конкурсу, ті трансформації, які вони переживають завдяки менторству та величезній роботі власниці Miss Universe Ukraine Анни Філімонової, для мене особисто – джерело натхнення.

Зараз це те саме світло, яке мене веде. Це моя мрія. А я вірю, що мрії мають здійснюватися.

Не дарма Анну називають Queen of the Queens: вона ставить високу планку, але дає всі інструменти для особистого зростання. Тож я вирішила бути сміливою, вийти за межі комфорту й спробувати змінитися, зростати, прислухаючись до найкращих фахівців у цій сфері. Спробувати зробити щось більше, ніж я можу сама, піти назустріч мрії, щоби гідно представити свою країну, відстояти цінності та інтереси українського народу загалом.

У своєму Інстаграм-дописі ти згадуєш про те, що конкурс для тебе – це про життєву філософію та власну місію у житті. Розкрий докладніше цю думку. 

Я дивилася конкурс Miss Universe щороку ще маленькою і мріяла опинитися там – на сцені у вишуканій сукні, красивою та усміхненою, серед казково гарних і таких різних дівчат. А після перегляду йшла малювати з натхненням вродливих принцес у пишних шатах.

Також дивилася фільми з красивими героїнями й брала з них приклад. Такі конкурси, як «Міс Всесвіт» – неймовірні, адже допомагають жінкам розкрити й показати свою вроду та індивідуальність. Продемонструвати на загал таланти й навички. І це може стати мотивацією та натхненням для інших.

«Міс Всесвіт» – це уособлення прекрасного. Це не лише про зовнішню красу, а й про внутрішню. 

Я створюю одяг і тішуся, що моя місія – нести красу у світ і робити жінок щасливими. Щиро бажаю і докладу максимум зусиль, щоб моя творчість і праця була корисними для людей, дарували їм чудові емоції, асоціювалися з радістю, мрією та насолодою.

Моя енергія, емпатія й харизма подобається багатьом. Буду рада, якщо мій досвід та приклад стане для когось орієнтиром і джерелом натхнення.

Мрію перемогти в конкурсі «Міс Всесвіт», аби показати світові: українки – унікальні, бо розумні й красиві, цілеспрямовані й наполегливі. Зацікавити, познайомити з нашою культурою і традиціями. Також висвітлити нинішню ситуацію в нашій державі. Я точно зможу це зробити, бо я живу в Україні і все це відчуваю сама. Прагну мати більше можливостей змінювати життя людей на краще.

Звісно, ми всі очікуємо побачити тебе в фіналі в особливій сукні власного виробництва, чи вже маєш якісь задуми?

Так. Нещодавно мені наснився сон: мій образ, неймовірна розкішна сукня. Тобто я побачила її уві сні! Для мене можливість представити Україну – це був би виклик також як для дизайнерки. Адже я знаю, що на конкурсі в процесі підготовки треба мати гарний вигляд кожного дня і бути різною!

І, звісно, важлива фінальна розкішна сукня, яка запам’ятається назавжди. Треба, щоб тебе бачили. А однією з особливостей мого бренду є фраза All eyes on you – тобто «всі погляди на тебе». Якщо буде змога, дуже старатимуся, викладатимуся на усі 100%. Усім серцем жадаю перемоги, адже це моя мрія з дитинства і новий рівень для мене як дизайнерки.

Якщо  бути собою, проявляти свої найкращі якості, бути чесною і щирою, це точно принесе плоди – перемогу або призове місця. Але для цього потрібно потрапити до фіналу, тож мені дуже потрібні підтримка і ваші голоси!

Королева – це титул монархів, найсильніша фігура у шахах, сильна карта тощо. А ще – це переможниця конкурсу краси. Що для тебе особисто значить цей титул і чи є королеви, які тебе надихають?

Образ королеви – це для мене втілення шляхетності й сили водночас. Бути монархинею – значить мати вартісний світогляд та ставлення до життя, бути взірцем для всіх. Справжня королева – унікальна, її сила йде зсередини. Вона – уособлення грації і впевненості в собі, має мудрість і терпіння.

Її міць полягає в умінні слухати та розуміти, надихати й вести за собою. Вона добра й співчутлива, використовує свої можливості для допомоги та підтримки. Її серце відкрите для кохання й турботи. Якщо йдеться про натхнення – мені дуже імпонує образ принцеси Діани.

Розкажи 10 неочікуваних фактів про себе. 

Я – перфекціоністка. Мені дуже важко миритися з багатьма неідеальними речами.

Перше, що я помічаю в людей – очі. Це для мене найкрасивіша частина людського тіла.

Прискіплива до їжі. Не люблю м’яса. Якщо маю сумніви щодо якості їжі, відмовлюся від неї.

Якщо починаю чогось боятися – спеціально це роблю, аби побороти та прожити цей страх.

Найпродуктивніший для творчості час для мене – ніч.

Легко можу підійти до незнайомої людини, щоби познайомитися. Легко знаходжу друзів.

Закінчила юридичну академію й жодного дня не працювала за фахом.

Дуже люблю готувати. Для мене – це віддушина, боротьба зі стресом.

З дитинства обожнюю риболовлю.

Добре граю в покер.

Що тебе надихає зараз?

Моє серце зачепив вірш Катерини Хрістіної.

Все починається з любові до себе.
Всесвіт цілий в тобі. Обрати лиш треба,
Плавати зверху чи пірнати на глибині.
Чи у стражданнях твоя потреба,
Чи отримувати дари.
Все довкола відображення тебе.
За себе, себе люби.

Це означає, що світ – це відображення душі людини. Якщо ти добрий – він добрий до тебе, адже Всесвіт дає людині те, що отримує від неї. Ми самі творці своєї долі. Треба вірити в себе і бути собою.

_____________________________________________________________

Фото: Кравченко Анна
Зачіска та мейкап: Кирило Новак
Стиль: Козубова Тетяна
Продюсування: Fashion Office

Гурт, що складається з трьох учасників: братів-двійнят Даниїла та Валентина Лещинських і Федора Ходакова – цьогоріч відзначає 10-річчя. Напередодні Євробачення нам вдалося поспілкуватися з хлопцями про їхній творчий шлях і співпрацю в групі, ставлення до українського шоу-бізнесу, сценічні образи для конкурсу й очікування від нього, а також про прийдешній концерт у Києві одразу після повернення. Тож зустрічайте героїв нашої нової диджитал-обкладинки й побажайте їм перемоги на Євробаченні! 

Вашому гурту цьогоріч – 10 років! Які найважливіші, поворотні моменти ви б згадали, що сприяли вашому розвитку – пісні, люди, знайомства? І навпаки, які б назвали головні перешкоди й труднощі, що траплялися на шляху?

Даниїл: На жаль чи на щастя, але 10 років — це правда. Хоча й зі своїми нюансами. Якщо рахувати від фактичної дати створення гурту — то так, це 2015 рік. Але назвати нас повноцінним організмом на той час було би перебільшенням.

Ми з братом — діти пізнього дозрівання. Не все вдавалося спочатку. Поворотні моменти були природними і просто потребували свого часу та місця. Це як у пісні Vienna Біллі Джоела. Там ідеться про таких, як ми.

Федір: Я доєднався до гурту в 2019 році, щоб зіграти композицію «Вночі» на Х-факторі. І це була переламна мить для мене: я знайшов однодумців, з якими нарешті можу творити музику. Також запамʼятався наш перший тур Україною торік, після того, як ми посіли друге місце на нацвідборі — прекрасний час. Труднощі є, але ми звикли долати їх разом і завжди памʼятаємо, заради чого це все.

Валентин: Мені здається, що поворотною подією для нас була перемога на фестивалі «Тарас Бульба». Ми виграли гран-прі для молодих колективів. Нас почали помічати професіонали з індустрії, і ми познайомилися з нашим майбутнім саундпродюсером Сергієм Любинським. Відтоді наша творчість змінилася безповоротно.

Як змінилися ви самі, кожен з вас, за ці 10 років – ставлення до життя, до музики, до шоу-бізнесу? Можливо, розвіялися якісь ілюзії, або, навпаки, світ дав більше можливостей, ніж очікували?

Даниїл: Це занадто комплексне та складне запитання. Жити ілюзіями — прекрасно, бо це допомагає не бачити чорноту реальності. А розвіювання старих фантазій породжує нові.
Якщо коротко — моя лояльність до інших людей та комерційної діяльності зросла за час моєї музичної праці.

Федір: Я став відкритішим до нового, добрішим. Ставлення до музики залишається незмінним — це справа мого життя. Нічого іншого не вмію! (сміється)

Валентин: За ці роки багато чого змінилося. Українська музика у 2014-му і зараз — це дві великі різниці. Та й у моєму житті сталося чимало і поганого, і хорошого. Вік впливає. А вітчизняний шоубіз сприймаю, як і раніше, іронічно, на жаль. Але що вдієш. Ілюзій, насправді, ніколи не мав. Та все виявилося ще більш прозаїчним, аніж очікував.

Вас у гурті троє – як розподіляються ролі, хто за що «відповідає» – тексти, музика? Чи бувають у вас творчі суперечки, як їх залагоджуєте?

Даниїл: Ми однаково відповідальні за результат. У кожного з нас є слабкі й сильні сторони. Іноді я хочу писати все — бути дотичним до кожної ноти та рядка. Але треба вміти делегувати роботу іншим, не менш талановитим колегам.

Валентин: Ніяк не розподілені, якщо чесно. Даня пише пісні й тексти, я роблю те саме. Іноді більше, іноді менше. Суперечки — постійно… а хіба буває інакше?

У 2023 році ви вже пробували свої сили у Нацвідборі й увійшли в лонгліст. 2024-го – посіли друге місце. На вашу думку, яка «робота над помилками» цьогоріч допомогла, зрештою, перемогти? Окрім неабиякої наполегливості! Поділіться щиро, як цього разу оцінювали свої шанси у Нацвідборі, з яким настроєм ішли?

Даниїл: Це не робота над помилками — це музика. Перемогу здобувають у спорті. Музичний конкурс — суб’єктивна реальність. Ми просто зробили іншу композицію. А вона відгукнулася іншим у потрібну для нас мить.

Музичний конкурс — суб’єктивна реальність.

Валентин: Даня у всьому має рацію, але відкидати ефект того, що нас запам’ятали з минулого року — не варто. Мені здається, це вагомо вплинуло. Але так, про роботу над помилками не йдеться. Просто написали іншу пісню — та й по всьому.

Щодо очікувань від відбору: сталося те, на що й розраховували. І слава Богу. Думаю, зараз і так усім зрозуміло, хто був основним фаворитом у глядачів та журі — це чітко показує підсумкова «турнірна» таблиця.

Кого вважаєте головними конкурентами серед 15 напівфіналістів прийдешнього Євробачення у Швейцарії?

Даниїл: Поглянемо на живі виступи, сценічні номери. Нічого для красивого заголовка сказати зараз не можу. Ми хочемо пройти до фіналу без зайвих нервів.

Валентин: Тут уже представлені найкращі з найкращих. Складно щось прогнозувати— адже вмикається суб’єктивне сприйняття. Є очевидні фаворити, це все можна побачити у попередніх прогнозах букмекерів. У півфіналі ми, чесно кажучи, найбільше зосереджені на собі.

Хочемо пройти до фіналу без зайвих нервів.

Як відомо, Євробачення – чудовий міжнародний майданчик, щоби нагадати про війну в Україні – як плануєте використати таку нагоду?

Даниїл: Вибудовуємо правильну комунікацію з іноземною аудиторією, зробивши акцент на соціальних проєктах, які вкрай необхідні Україні. Уже на початку квітня ми оголосимо про велику, важливу гуманітарну ініціативу, з якою і вирушимо до Швейцарії. Переконані, вам це сподобається — адже ті меседжі, які ми підготували, добре відомі європейцям не тільки на словах, а й на практиці.

Уже на початку квітня ми оголосимо про велику, важливу гуманітарну ініціативу, з якою і вирушимо до Швейцарії.

Валентин: Соцпроєкт буде — сто відсотків. Зараз ми на фінальному етапі перед запуском. Як і сказав Даня, комунікувати з міжнародними медіа ми почали ще до перемоги на Нацвідборі, адже увага до нашого конкурсу з боку закордонних ЗМІ досить велика.

Що стосується решти, ми щодня доносимо правду про життя в Україні нашим міжнародним партнерам. Наприклад, минулого тижня до нас на репетицію приїжджали журналісти з Фінляндії, Швейцарії, Франції, зум-інтерв’ю для Німеччини, Ізраїлю, Австралії тощо. Ось це і є найважливіше.

Розкажіть про свої конкурсні сценічні образи, хто розробляв їх для вас, які сенси вкладали? І загалом, хто опікується вашим сценічним стилем?

Даниїл: До початку підготовки до Нацвідбору це робила Тетяна Ямщикова: вона створювала та підкреслювала нашу індивідуальність упродовж багатьох років.

Безпосередньо під час Нацвідбору-2025 над образом працювала вже  інша команда, завдяки їй і досягли гарного результату (наскільки це взагалі можливо в межах поняття «музичний конкурс»). Це стиліст Родіон-Олег Шуригін-Грекалов та режисер Ілля Дуцик.

Валентин: Що стосується вже самого Євробачення, то, як ми зазначали раніше, образи будуть зовсім інші. Наші попередні костюми круті, але з новим стейджингом не передають повністю ідею та настрій пісні.

Саме тому для Євробачення будемо співпрацювати зі всесвітньовідомим дизайнером. – можемо назвати ім’я? Він створював образи для Måneskin під час їхнього світового туру, працював із Сабріною Карпентер та іншими виконавцями. Неодноразово розробляв луки і для зірок «Євробачення».

За роки повномасштабного вторгнення українська музична сцена дуже розквітла, з’явилося чимало нових виконавців. Як війна вплинула саме на вашу творчість?

Даниїл: Для нас ця війна триває з 2014 року, тож у світогляді змін не відбулося. Розквіт — це чудово, головне, щоб не зав’яв передчасно. Треба й надалі поливати і плекати.

Валентин: Якщо чесно, то 10 років тому теж з’являлося багато нових імен. А у підсумку бачимо, що лише кілька виконавців досі в професії. Війна впливає на все: на сенс, на звучання. Авжеж, більше людей звернуло на нас увагу. Але, повірте, було би краще, якби все відбувалося без цієї трагедії.

За творчістю кого з колег стежите, які бачите молоді перспективні таланти на сьогодні? І чого, на вашу думку, бракує вітчизняному шоу-бізнесу, що б ви змінили передовсім, якби мали таку змогу?

Даниїл: В Україні багато молодих артистів і артисток, чимало різноманітних та різножанрових музичних гуртів. Я міг би щомісяця виділяти нових цікавих, непересічних музикантів та музиканток. З останніх, хто мені сподобався — temstime.

Валентин: Українському шоу-бізнесу не вистачає практично всього. (усміхається) Він перебуває у стані глибокої коми — і дуже давно, якщо чесно. Це тема для довгої розмови, можливо, навіть не на години, а на дні.
Наше завдання — писати музику й популяризувати культуру. Напевно, такі запитання ліпше адресувати очільникам організацій, комітетів, міністерств тощо.

Українському шоу-бізнесу не вистачає практично всього. Він перебуває у стані глибокої коми — і дуже давно, якщо чесно.

Щодо молодих артистів — нічого нового не скажу. Кажанна — наразі номер один серед молодих артистів, хоча вона вже поступово виходить із цього статусу. Дуже хочу, щоб у неї була довга, серйозна і змістовна карʼєра. Вона справді крута в усьому, що робить.

Мені також сподобалися кілька пісень Анастимози. Дізнався про неї після гри S.T.A.L.K.E.R. А загалом… як бачите, знову дещо пригасла ця активна «народжуваність» нових імен. Моя думка — припинення діяльності такого медіа, як СЛУХ, теж зіграла тут не останню роль.

Які б назвали чільні треки у вашому актуальному плейлісті? Чи є в ньому пісні українських виконавців, які саме?

Даниїл: Це завжди будуть українські гурти 5 Vymir, Tik Tu, Vivienne Mort та Ofliyan. Також я чекаю щось нове від Андрія Бармалія. Пісні-лідери в моєму плейлісті — Take a Pebble від Emerson, Lake and Palmer, Islands від King Crimson та твори Моріса Равеля.

Валентин: Кажанна, 5 Vymir, Tik Tu — це ті, кого слухаю з української музики. Улюблені пісні в актуальному плейлісті — це дуже трендові речі зараз. У мене: Chapel Roan — Pink Pony Club, Lady Gaga — Zombieboy, Olivia Rodrigo — тут складно виділити один трек. Із «старенького» — Kate Bush — Red Shoes.

Поділіться, яка ваша подальша найамбітніша мета, які вершини плануєте підкорити? Можливо, мрієте заспівати з кимось зі світових зірок, чи з кимось із українських?

Даниїл: Я перестав мріяти після того, як потрапив в університет! (сміється) Планую прожити чесне й совісне життя та надихати підлітків на творчі звершення. Більшого й не хочеться просити.

Валентин: Заспівати з міжнародною зіркою — це ми вже, мабуть, пропустили! (сміється) Треба було три роки тому. А зараз мені просто познайомитися буде достатньо. Ось кажуть, у Базелі на Євробаченні буде Селін Діон. Було би класно зустріти її.

Нещодавно ви анонсували великий концерт одразу після повернення з Євробачення. Чи могли б ви спеціально для читачів INSIDER.UA трохи відсунути  завісу й натякнути, яких сюрпризів нам чекати?

Даниїл: Завіса вже відсунулася сама собою. 23 травня — у нас сольний виступ в артпросторі Vyava просто неба. Квитків залишилося мало. Комерційно хитрий хід — концерт одразу після закінчення Євробачення. Я чекаю на цей виступ більше за все інше. Ми якось занурились у «конкурсні» перипетії, але варто памʼятати, для чого й для кого я починав займатися музикою.

Валя: Сюрпризи будуть. Але на те вони й сюрпризи — щоб не розкривати їх заздалегідь. Приходьте – вам сподобається! (усміхається)

________________________________________________

Фото: 
Стиль: 
Продюсування: Ксенія Виноградова, Катерина Хотєєва

Ми запросили Георгія стати героєм нашої нової диджитал-обкладинки, в інтерв’ю до якої спортсмен розповів, як йому вдається поєднувати спортивну кар’єру й сімейне життя, з ким мріє зіграти на одному полі й чим цікавиться, окрім футболу. А також про свої професійні амбіції та новий благодійний проєкт з соціальною місією, в якому візьмуть участь імениті українські спортсмени. 

Тобі лише 22, а ти вже один із найперспективніших футболістів України. Як вважаєш, завдяки яким рисам характеру, ситуаціям, людям ти досяг такого успіху?

Я впевнений: те, до чого я прийшов на цьому етапі свого життя – це поєднання кількох факторів. Передовсім, наполеглива праця. З дитинства я знав, що без щоденної роботи над собою неможливо досягти високого рівня у футболі. Уміння віддаватися грі на 100%, працювати над своїми слабкими місцями та не боятися ані викликів, ані поразок – ось що допомогло мені зростати.

Другий фактор – ментальність. Я завжди націлений на розвиток і не зупиняюся на досягнутому. А от коли сам визнаєш себе найкращим – ти вже не ростеш. Розумію, що є багато аспектів, які потрібно вдосконалювати, і саме це мотивує мене працювати ще більше.

Крім того, величезну роль відіграли люди навколо мене. Це родина, яка підтримувала мене з перших кроків у футболі навіть у найважчі моменти. Це тренери, які вірили в мене, давали шанс, допомагали стати тим, ким я є тепер. І, звісно, це партнери по команді – без них я би не здобув цього рівня. Футбол – це командний спорт, і навіть найкращий гравець нічого не зробить без колективу.

Ще один важливий фактор – це виклики, котрі зробили мене сильнішим. Війна, постійні труднощі, потреба адаптуватися до нових умов – усе це допомогло сформувати мій характер. Я зрозумів, що потрібно цінувати кожну мить, кожен матч, бо ніколи не знаєш, що буде завтра.

Футбол – це командний спорт, і навіть найкращий гравець нічого не зробить без колективу.

Марадона, Зідан, Роналду, Суарес – усі ці видатні футболісти народилися у бідних родинах, проте змогли здобути всесвітнє визнання. Ти також народився у небагатій сім’ї. Які були головні складнощі у заняттях футболом для маленького Георгія? 

Так, я теж виріс у непростих умовах, і це багато в чому загартувало мій характер. Коли народжуєшся в небагатій родині, розумієш: ніхто тобі просто так нічого не дасть. Усе потрібно виборювати своєю працею. Одна з найголовніших труднощів у дитинстві – це брак можливостей. Футбол не завжди був доступним.

Екіпірування, поїздки на змагання, навіть хороші бутси – усе це було дорогим задоволенням. Моя сім’я не могла дозволити собі багато чого, тому доводилося пристосовуватися та грати в тому, що було. Бутси з секонд-хенду були на вагу золота. Я навіть пам’ятаю історію, як сховав бампи (футбольне взуття – ред.) в секонді серед купи одягу на вагу, щоб на наступний день купити їх дешевше. Пам’ятаю, за 30 грн узяв! (усміхається)

Також ти вперше стикаєшся з конкуренцією. Дитиною не маєш якихось сформованих зв’язків чи підтримки на полі, тож мусиш доводити свою цінність у грі, щоб тебе помітили. Це був справжній бій за місце в команді, за шанс грати, за можливість потрапити в академію. У такі моменти ти розумієш, що лише характер і праця можуть вивести тебе вперед.

Коли народжуєшся в малозабезпеченій родині, то розумієш, що ніхто тобі просто так  нічого не дасть – усе потрібно виборювати своєю працею.

Запамʼятав вислів на все життя: «Ситий голодного не розуміє». А я завжди голодний до більшого. Зараз, коли озираюся назад, то бачу, що всі труднощі зробили мене сильнішим. Я не боюся викликів, бо знаю, що вже долав непрості ситуації. І якщо мені вдалося пройти той шлях, що вже позаду, то чому б не прямувати далі й не досягати ще більших цілей?

Хто був твоїм першим тренером і за що ти вдячний йому донині?

Я вдячний кожному тренеру, який працював зі мною, але особливо вирізню двох. Це мій тренер у «Гірник-Спорт», який дав мені перший шанс у футболі в 7 років. А другий – Максим Валерійович Можаєв, який у 10 років запросив мене в академію «Металіст».

Він став для мене не лише тренером, а й другом, наставником. Його вклад у мій розвиток безцінний, і ми підтримуємо зв’язок досі, майже щотижня спілкуємось.

Ким із відомих футболістів ти захоплювався в дитинстві найбільше? А ким – сьогодні, й чому? З ким би мріяв зіграти на одному полі?

У дитинстві – Андресом Іньєстою. Мене завжди вражало, як він бачить поле, як ухвалює рішення, контролює м’яч. Він був не найвищим чи найсильнішим гравцем, але його інтелект, техніка та спокій у будь-яких ситуаціях робили його унікальним. Я намагався вчитися на його грі, переймати його стиль.

Зараз я захоплююся багатьма футболістами, але якщо говорити про тих, хто справді надихає, то це Кевін Де Брюйне. Його гра – це ідеальне поєднання техніки, інтелекту, працездатності та лідерських якостей. Він робить на полі все – від відборів до гольових передач і забитих м’ячів. Я переглянув багато його матчів, аналізую, як він ухвалює рішення, як бачить гру.

Якщо говорити про мрію – то я б хотів зіграти разом із Ліонелем Мессі. Він – легенда, найкращий у тому, що робить, і можливість вийти з ним на поле була б незабутнім досвідом. Також було б круто зіграти в одній команді з Де Брюйне, щоб відчути його рівень гри зблизька.

Чи пам’ятаєш ту мить, коли вирішив зробити футбол уже не хобі, а професією, що до цього призвело? Як до твого вибору поставилася твоя родина? А якби це був не футбол, то який фах обрав би?

Не можу назвати якусь конкретну мить, це був поступовий процес. Мабуть, ключовий момент настав, коли я потрапив до академії і зрозумів, що футбол – це не просто гра, а справа всього мого життя. Тоді почав ставитися до цього не як до захоплення, а як до роботи, яка вимагає повної віддачі.

Важливу роль відіграли мої перші серйозні успіхи – коли мене почали викликати у юнацькі збірні, коли побачив, що можу конкурувати з найкращими у своєму віці. Це додало впевненості і дало зрозуміти: якщо я працюватиму ще більше, то зможу добитися високого рівня.

Ключовий момент настав, коли я потрапив до академії і зрозумів, що футбол – це не просто гра, а справа всього мого життя.

Моя родина завжди мене підтримувала, хоча спочатку і хвилювалася. Вони розуміли, що футбол – це не найлегший шлях, що завжди є ризик травм чи невдач, але бачили, наскільки я відданий цій грі. Вони вірили в мене, і це додало мені мотивації.

Якби не футбол, то що? Чесно кажучи, важко уявити себе в іншій професії. Але, напевно, це було б щось пов’язане зі спортом – можливо, теніс або щось у сфері фізичної підготовки. Можливо, я би спробував себе в іншому середовищі, бо у школі любив математику, можливо, став би фінансистом. Але я щасливий, що обрав саме футбол. Це не просто робота – це спосіб життя, який дає мені емоції, розвиток і змогу робити те, що я люблю найбільше.

Ти родом із нині окупованого міста Брянки. Чи лишилися там твої рідні? Якщо так – як спілкуєтеся, чи виходить якось допомагати?

На щастя, усі мої рідні виїхали з Брянки у 2013 році. Це місто окуповане російською армією з 2014 року, і я не можу приїхати туди, де минули мої дитячі роки. Гріють тільки дитячі спогади про дім.

Раніше ти розповідав, що Італія – ідеальна країна для твого подальшого професійного розвитку. Якби ти міг обирати країну для свого подальшого життя і розвитку, яку б саме обрав і чому?

Так, Італія справді здається мені ідеальною для розвитку, особливо, для мого стилю гри. Серія А – це ліга, де велику увагу приділено тактиці, техніці, командній грі, і я впевнений, що міг би там ще більше прогресувати. Крім того, там чудова футбольна культура, фантастичні вболівальники, історичні клуби – це середовище, яке мотивує зростати.

Але якщо говорити про країну для життя і розвитку загалом, то вибір складний. Я розглядав би також Велику Британію – Прем’єр-ліга є, мабуть, найсильнішим чемпіонатом світу, де футбол найшвидший, найінтенсивніший, а конкуренція просто божевільна. Грати там – це виклик, який хочеться прийняти.

Іспанія теж цікава – там технічний футбол, ідеальні умови для атакувальних гравців, а ще клімат, який дещо комфортніший для життя. Та якщо бачити не тільки футбол, а й місце, де хотілося б жити в майбутньому, то важко сказати.

Зараз для мене найголовніше – кар’єра, можливість розвиватися і грати на найвищому рівні. А де це буде – покаже час. Звісно, найбільше мрію, щоб грати в мирній Україні. Це мій дім, і я завжди буду ним пишатися, незалежно від того, в якій країні виступатиму в майбутньому.

Загалом, як ти бачиш подальший розвиток своєї кар’єри у найближчі 5 років?

Я завжди ставлю перед собою серйозну мету, тому в найближчі п’ять років хочу зробити максимальний ривок у своїй кар’єрі. Перше і головне – стати ще кращим гравцем, ніж зараз. Хочу розвивати всі аспекти своєї гри – тактику, техніку, фізику, швидкість рішень.

Щоб у будь-якому чемпіонаті та команді я міг показувати стабільно високий рівень. Друге – грати на найвищому рівні. Хочу спробувати свої сили в топчемпіонаті, відчути інший футбол, іншу конкуренцію, нові виклики. Де саме – поки що сказати важко, але я прагну грати в клубі, який бореться за трофеї та виступає в Лізі чемпіонів.

Хочу спробувати свої сили в топчемпіонаті, відчути інший футбол, іншу конкуренцію, нові виклики.

Також мрію грати на великому міжнародному турнірі за збірну України. Це особлива мотивація – представляти свою країну, битися за неї на найвищому рівні. Чи це буде Євро, чи Чемпіонат світу – неважливо, головне, щоб ми туди потрапили і змогли показати хороший результат.

Але найбільше я хочу, щоб усе це відбувалося в мирній Україні. Я мрію, щоб ми грали в нормальних умовах, щоб наш футбол повернувся на довоєнний рівень, щоб стадіони знову були заповнені вболівальниками. Тож найближчі 5 років – це час для зростання, викликів і великих завдань. Я готовий багато працювати, щоби досягти всього, про що мрію.

Які твої щоденні звички допомагають тобі досягати поставленої мети, на твою думку?

Я впевнений, що саме щоденні звички формують успіх у довгочасній перспективі. Можливо, вони здаються дрібницями, але саме дисципліна й постійність дають результат.

Ось кілька речей, які я роблю щодень і які допомагають мені зростати:

• Якісний тренувальний процес

Навіть якщо в мене немає командного тренування, я завжди знаходжу час для додаткової роботи – над витривалістю, фізичною підготовкою або технікою. Я вірю, що додаткові 1-2 години щодня можуть зробити величезну різницю у кар’єрі.

• Робота над ментальністю

Я багато думаю про психологію в спорті. Читаю, слухаю експертів, аналізую свою гру, працюю над концентрацією. Футбол – це не тільки фізика, а й ментальна стійкість, вміння справлятися з тиском, поразками, критикою.

• Контроль харчування і відновлення

Те, що я їм, впливає на мою фізичну форму. Я стежу за своїм харчуванням, п’ю багато води, правильно відновлююся після навантажень. Також велике значення має сон – без 8 годин якісного відпочинку неможливо прогресувати.

• Аналіз і навчання

Я завжди переглядаю свої матчі, дивлюся футбол топгравців, аналізую їхні дії. Це допомагає мені розвивати тактичне мислення, розуміти, що я можу покращити у своїй грі.

• Збереження балансу

Футбол – це моє життя, але важливо мати час для сім’ї, хобі. Я стараюся знаходити баланс, щоб не перегоріти і залишатися мотивованим.

Головне – бути послідовним. Я впевнений, що немає якогось «секрету успіху», а є просто щоденна праця, дрібниці, які формують тебе як професіонала. Якщо ти кожен день додаєш хоча б 1% до своєї форми, то в довгочасній перспективі це дасть величезний результат.

Які головні поради ти дав би сьогодні хлопчикам, які марять футболом і мріють досягти того, чого досяг ти?

Якщо ти мрієш стати професійним футболістом, то перше, що потрібно зрозуміти – це довгий і важкий шлях, який вимагає не тільки таланту, а й величезної роботи над собою.
Талант – це добре, але він нічого не вартий без щоденної праці. Є багато обдарованих гравців, які не досягли нічого, бо не працювали над собою. Працюйте більше за інших, додавайте щодня, навіть коли немає сил або настрою.

З дружиною Єлизаветою ви виховуєте майже трирічну донечку Мілану. Чи легко поєднувати активну спортивну кар’єру й сімейне життя? І як вдається знаходити час на сімейні фотосесії, яких у тебе в соцмережах чимало? 

Поєднувати професійну кар’єру у футболі та сімейне життя – це непросто, але для мене сім’я завжди на першому місці. Я багато часу проводжу на тренуваннях, у поїздках, на зборах, але завжди намагаюся знаходити час, щоб побути з дружиною й донечкою. Вони – моя найбільша мотивація, тому я роблю все можливе, щоб зберігати баланс між футболом і родиною.

Єлизавета підтримує мене на всі 100%. Вона не просто моя дружина, а ще й людина, яка завжди поруч, навіть у найважчі моменти. Вона добре розуміє, що таке футбол і як багато часу він забирає, тому ставиться до цього з розумінням. Вона любить спорт і підтримує здоровий спосіб життя, тренується в залі.

Сім’я – моя найбільша мотивація. 

Щодо фотосесій – так, у нас їх справді багато! (сміється) Це більше ініціатива Лізи – їй подобається фіксувати важливі миті нашого життя, і я з радістю підтримую це. Для мене важливо, щоб у майбутньому ми могли переглядати ці фото та згадувати, як усе було.

А також, звісно, це чудова нагода провести час разом, особливо, коли графік насичений. Сім’я – це те, що дає мені сили. Коли повертаюся додому після важкого матчу або тренування і бачу, як Мілана біжить до мене з усмішкою, усі труднощі відходять на другий план. Ось заради таких моментів варто працювати і досягати ще більшого.

Як ви познайомилися і як ти усвідомив, що вона «саме та»? Ви разом уже понад 5 років, тож почали зустрічатися ще зовсім юними. Як трансформувалися ваші стосунки з дорослішанням і народженням дитини?

Познайомилися дуже банально, в Інстаграмі, я написав перший. Як я усвідомив, що вона «саме та»? Це не було якось одразу, а було відчуття, що з нею я можу бути собою. Вона підтримувала мене в усьому, розуміла навіть тоді, коли я сам себе не завжди розумів.

Футбол – це важка професія, де часто бувають злети й падіння, але вона завжди була поруч, незалежно від обставин. І я зрозумів: якщо поруч є людина, яка любить тебе не за статус чи успіх, а просто за те, ким ти є – це безцінно.

Наші стосунки з часом змінювалися, бо ми дорослішали разом. Ми починали як двоє молодих людей, які просто насолоджувалися миттю, а з роками прийшло більше відповідальності, розуміння, що таке справжня підтримка. Народження Мілани стало величезним етапом у наших взаєминах.

Якщо поруч є людина, яка любить тебе не за статус чи успіх, а просто за те, ким ти є – це безцінно.

Це не просто радість, це новий рівень відповідальності. Ми стали ще ближчими, бо разом вчилися бути батьками, допомагали одне одному у нових ролях. Так, це непросто, особливо з моїм графіком, але ми знайшли свій баланс.

Що залишилося незмінним – це наша підтримка. Незалежно від того, що відбувається в моїй кар’єрі, я знаю, що вдома є людина, яка завжди буде поруч. Це дає мені сили рухатися вперед і ще більше цінувати те, що маю.

Якщо у майбутньому даватимеш пораду доньці, який вид спорту обрати – що саме порадиш і чому?

Я не нав’язуватиму Мілані якогось конкретного виду спорту – головне, щоб вона сама знайшла те, що їй сподобається. Але точно радитиму займатися спортом, адже він навчає дисципліні, характеру, витривалості та здатності долати труднощі.

Якщо вона захоче грати у футбол – я буду тільки радий, хоча зараз це не найпопулярніший вибір для дівчат. Але футбол – це більше, ніж просто гра, це командний дух, швидке мислення, фізичний розвиток.

Спорт навчає дисципліні, характеру, витривалості та здатності долати труднощі.

Якщо їй сподобається щось інше, можливо, теніс або гімнастика, я теж підтримаю. Теніс – це чудовий вид спорту для розвитку реакції, координації й витривалості, а гімнастика допомагає сформувати гнучкість, силу і баланс. Головне – щоб їй було до вподоби, і вона отримувала від цього радість. Спорт – це не лише про перемоги, а й про розвиток, здоров’я і характер. І якщо вона знайде свою пристрасть у спорті, я тільки радітиму.

Твоя родина лишається в Україні під час війни – чому ви так вирішили, незважаючи на небезпеку?

Так, наша родина вирішила не виїжджати з України, і для нас це було свідоме рішення. Звісно, ми розуміли всі ризики й небезпеку, але для нас дуже важливо бути вдома. По-перше, це наша Батьківщина. Тут наш дім, наше життя, наші рідні. Важко уявити себе в іншому місці, коли знаєш, що твоя країна проходить через такі випробування.

По-друге, я – український футболіст, і моя кар’єра, моя робота пов’язані з Україною. Футбол тут – це не просто гра, це спосіб підтримати людей, дати їм емоції, надію і хоча б на 90 хвилин забути про важкі реалії. Для мене вкрай важливо залишатися частиною цієї боротьби і не лише на полі. Звісно, я хочу, щоб моя сім’я була в безпеці, і ми робимо все можливе, щоб мінімізувати ризики.

Футбол в Україні – це не просто гра, це спосіб підтримати людей, дати їм емоції, надію і хоча б на 90 хвилин забути про важкі реалії.

 

Окрім футболу, ти також займаєшся тенісом і полюбляєш читати. Яка саме література переважає на твоїй книжковій полиці? І чим ще заповнене життя Георгія Судакова, окрім футболу й родини?

Найбільше цікавить художня література. Також на полицях є книжки про психологію, спорт та саморозвиток. Зараз я розвиваюся в бізнесі, маю нові ідеї та захоплення в цій сфері, приділяю увагу розвитку свого бренду. Але більшість часу поза тренуваннями та матчами забирає сім’я. Коли в тебе є маленька донька, ти вже не просто спортсмен, а ще й батько, і це головне, що заповнює твоє життя поза футболом. Це зовсім інші емоції, які дають енергію і мотивацію працювати ще більше.

У тебе майже 100 тисяч фоловерів в Інстаграмі. Чи сам ти ведеш сторінку? Чи спілкуєшся з фанами – як вистачає на це часу? І чи використовуєш свою популярність задля допомоги ЗСУ, як саме?

Так, я сам веду свою сторінку в Instagram. Для мене це не просто соцмережа, а спосіб наблизитися до людей, які підтримують мене та стежать за моєю кар’єрою. Я намагаюся показувати реальне життя, моменти з футболу, тренувань та особистого.

Часу, звісно, не завжди вистачає, але я стараюся періодично відповідати на повідомлення, коментарі, особливо, якщо це важливе чи мотиваційне. Завжди приємно відчувати підтримку від фанів, і я вдячний кожному, хто стежить за мною.

Щодо допомоги ЗСУ – так, я використовую свою медійність, аби привертати увагу до важливих зборів. Україна зараз бореться за свою свободу, і я не можу стояти осторонь. Беру участь у благодійних ініціативах, допомагаю фінансово, поширюю інформацію про збори на підтримку наших військових.

Я використовую свою медійність, аби привертати увагу до важливих зборів. Україна зараз бореться за свою свободу, і я не можу стояти осторонь.

Я вважаю, що кожен із нас може зробити свій внесок у перемогу – хтось на фронті, хтось у волонтерстві, хтось через популяризацію України у світі. Тому намагаюся не просто грати у футбол, а й використовувати свою платформу для чогось більшого.

Наразі ти працюєш над новим проєктом, в якому, як відомо, візьмуть участь успішні українські спортсмени, зокрема Жан Беленюк, Марина Бех, Михайло Романчук та інші. Ексклюзивно для читачів INSIDER.UA привідкрий трохи завісу й розкажи про це! Як виникла ідея проєкту, який його формат, на що він спрямований, хто до нього дотичний й коли чекати прем’єру?

Суть мого майбутнього проєкту така: навчатимуся різних видів спорту під наставництвом успішних українських спортсменів та навчатиму їх, зі свого боку, елементам футболу. Я хочу об’єднати професійних спортсменів із різних дисциплін, щоби показати, як навіть досвідчені фахівці можуть опановувати щось нове, виходячи за межі своєї зони комфорту. І, звісно, мотивувати глядачів розширювати свої горизонти, ставити перед собою нові виклики, розвиватися в різних сферах та не зупинятися на досягнутому.

Зараз із командою ми розробляємо механіку доброчинної складової проєкту і вже відзняли кілька випусків. Стежте за моїми соцмережами, уже незабаром оприлюдню!

__________________________________________________________

Фото: Михайло Федорак
Фото з дружиною: Єлизавета Гончар
Стиль: hi_klima
Текст: Ксенія Виноградова