Сьогодні в Україні відзначають Всеукраїнський день працівників культури та майстрів народного мистецтва — свято тих, хто оберігає, розвиває і популяризує наше національне надбання. В умовах повномасштабної війни ця місія набуває сакрального значення: це не лише збереження мистецьких традицій, а й утвердження національної ідентичності, виховання нової генерації та гідне представлення української культури у світі.

Напередодні свята ми поспілкувалися з Катериною Кухар — прима-балериною, народною артисткою України та директоркою Київського державного фахового хореографічного коледжу імені Тетяни Таякіної. В інтерв’ю вона розповіла, як повномасштабна війна змінила мистецьку освіту, чому виховання артиста не обмежується тільки технічною майстерністю, як формується сучасне покоління українських танцівників і чого потребує міжнародне визнання вітчизняної балетної школи. Поговорили також і про долю молодих артистів, кадрові виклики мистецької освіти та роль високої культури в боротьбі за майбутнє держави.

Катерино, як повномасштабна війна змінила ваше розуміння місії культурної інституції? Що сьогодні, окрім професійної підготовки, має давати молодій людині такий заклад, як Київський державний фаховий хореографічний коледж?

Війна змінила саме поняття відповідальності. Сьогодні недостатньо просто навчити дитину професійно танцювати. Ми маємо виховати особистість, яка вміє мислити, робити власний вибір і знає ціну свободі.

Для мене особлива гордість — бачити наших вихованок на провідних сценах світу. Єлизавета Лазовська працює у Віденській опері, Єва Скоренько — у Miami City Ballet, Айлін — у Берлінській опері. Це мої перші випускниці. Коли вони закінчували навчання, я плакала, адже розуміла, що наші шляхи розходяться: діти розправляють крила й вилітають із гнізда. А сьогодні нове покоління продовжує цей шлях: Домініка Федорова виступає в Національній опері України, Ольга Грицишина — у Словаччині. Обидві — випускниці 2026 року.

Я досі пам’ятаю, як дарувала Лізі та Єві їхні перші балетні пачки. Лізі — особливу, синю, що символізувала впевненість майбутньої прими, а Єві — глибокого, шляхетного відтінку бургунді. Вони були такими різними, кожна зі своєю індивідуальністю. Тоді все це здавалося лише мріями, а сьогодні стало їхньою реальністю.

Саме такі живі історії успіху та наші незмінні перемоги на міжнародних конкурсах навіть у найскладніші часи засвідчують: українська хореографічна школа зберігає високий рівень. Усупереч усім викликам, ми працюємо, розвиваємося і не опускаємо рук.

Для мене в цьому є особлива спадкоємність. Колись мої педагоги вкладали в мене не лише знання, а й величезну любов до професії. Досі дбайливо зберігаю речі від Тетяни Олексіївни Таякіної. Вона подарувала своє особисте віяло та сценічну пачку для «Дон Кіхота», сьогодні це справжні раритети. А іншого разу приколола мені рожеву квіточку, коли я виконувала класичне па-де-де. Просто перед виходом на сцену, уявляєте? Тоді вона готувала мене до випускних виступів. Це було неймовірно символічно й водночас відповідально та натхненно — наче передавання творчої естафети, і це має безцінну вартість.

Сьогодні ми прагнемо так само вкласти цю любов і винятковий досвід наступному поколінню. Пам’ятаймо, що техніка робить із дитини артиста, а цінності — особистість. Саме в цьому й полягає місія нашого коледжу.

Нещодавно ви розповіли про випадок харасменту, коли після вашої відмови вам тривалий час не давали виконувати обіцяну партію Аврори. Наскільки ця проблема актуальна для міжнародної балетної спільноти?

На жаль, харасмент — проблема, яка не має часових, географічних чи професійних меж. Вона існує і в театральному середовищі, і у fashion-індустрії, і навіть у політиці. Там, де є влада та залежність від чужих рішень, завжди існує ризик зловживань.

Мені відома історія зі США, коли досвідчений викладач під час заняття торкнувся учениці кульковою ручкою у верхній частині стегна та під лопаткою, пояснюючи, які саме м’язи потрібно активізувати. У балеті ми повсякчас чуємо професійні зауваження на кшталт «підтягніть сідниці» чи «тримайте спину». Проте в тій ситуації межу було перейдено: ця історія завершилася судовим розглядом, а педагог назавжди втратив право викладати у США.

І тут виникає складне запитання: де пролягає межа між професійною корекцією, необхідною в балетній освіті, та порушенням особистих кордонів? Для мене принциповим залишається одне: професійна дисципліна ніколи не має ставати виправданням для приниження людської гідності чи зловживання владою.

Що б ви порадили своїм юним ученицям?

Передусім — тримати марку, поважати себе та зберігати професійну дистанцію. До своєї мрії потрібно йти сміливо й наполегливо, але не будь-якою ціною. Доводьте власну цінність майстерністю, інтелектом, характером і тим, що робить вас неповторними.

Ви повинні пропонувати роботодавцеві те, чого не можуть дати інші, — свою ексклюзивність. Нехай професіоналізм буде вашим найсильнішим аргументом, а особиста гідність — тим, що ніколи не підлягає компромісам.

Що для вас означає професійна ексклюзивність?

Це те, що вирізняє артиста серед сотень інших талановитих колег: неповторне поєднання техніки, природних здібностей, харизми та власного художнього почерку. У балеті можна мати ідеальну стопу, бездоганні лінії та блискучу школу. Але цього замало, щоб стати митцем, якого неможливо повторити. Майстерність робить вас конкурентоспроможними, а ексклюзивність — незамінними.

Ви очолюєте заклад із майже 90-річною історією. Як зберегти його мистецьку спадщину, але водночас не допустити, щоб багаторічні традиції перетворилися на обмеження для розвитку?

Я глибоко поважаю традиції, але переконана, що повага не означає сліпого наслідування. Музей зберігає минуле, а навчальний заклад має створювати майбутнє. Наш обов’язок — плекати академічну школу, її методику й професійну вимогливість, але разом із тим залишатися відкритими до сучасної хореографії, новітніх технологій та міжнародного досвіду. Традиція живе тільки тоді, коли здатна розвиватися. На цьому ми й тримаємося щодня (усміхається).

Як нам вдається поєднувати збереження спадщини та рух у ногу з часом, видно навіть з оновлення нашого коледжу. Попри війну, ми реконструюємо будівлі, щоб дітям було масимально комфортно: утеплюємо стіни гуртожитку, замінюємо вікна. Цього року до 1 вересня відкрили великий, на 640 метрів, сучасний освітній простір із новими світлими кабінетами, де є все необхідне для навчання. І, звісно, облаштували ще одну балетну залу — простору й світлу, особливу за своєю енергетико, що аж кличе до танцю!

Паралельно, ціною неймовірних зусиль, нам вдалося зберегти фреску Наталії Яблонської — твір, що має справжню історичну та культурну цінність. Її створили 1964 року — і, власне, відтоді в цих стінах жодного разу не проводили капітального ремонту. Зараз усім дуже непросто, але ми прагнемо зробити так, щоб учням було зручно. Разом з адміністрацією робимо все можливе, аби діти мали необхідні умови. Роботи не зупиняються ні в гуртожитку, ні на інших поверхах коледжу.

Яким ви бачите сучасного українського артиста балету? Якими знаннями, професійними навичками та світоглядом він повинен володіти, щоб бути конкурентоспроможним не лише в Україні, а й на міжнародній сцені?

Передовсім це має бути глибока особистість зі сталевим внутрішнім стрижнем. Артист, який здатний перетворювати власний внутрішній надлом на мистецтво, з першої миті торкатися сердець і підтримувати з глядачами невидимий зв’язок — ту саму нитку Аріадни, що веде від початку й до останньої секунди вистави.

Сьогодні бездоганної технічності — ідеальної стопи, високого стрибка і красивих ліній — вже недостатньо. Сучасний артист має однаково досконало володіти класичною та сучасною технікою, знати іноземні мови, глибоко розуміти музику й живопис, критично мислити та бути відкритим до світу.

Але головне — мати власний художній голос, інтелект і внутрішню свободу. Не просто виконувати хореографію, а наповнювати її сенсом.

Бо техніку можна повторити. Особистість — ні.

Як коледж працює над тим, щоб знаходити талановитих дітей у різних регіонах України, залучати їх до професійної хореографічної освіти та забезпечувати належні умови для навчання й проживання в умовах війни?

Талант не обирає ані місця народження, ані фінансових статків батьків. І я переконана: не діти мають шукати нас — навпаки, ми самі зобов’язані знаходити обдарованих вихованців, а батьки — прагнути можливостей для їхнього розвитку.

Саме тому ще до великої війни я започаткувала практику виїзних переглядів у регіонах. Продовжуємо цю роботу й сьогодні. Навесні 2026 року провели профорієнтаційний тур містами України: влаштовували майстер-класи, фахові відбори та надавали індивідуальні рекомендації. Кінцевим пунктом цього туру став Харків.

Однак сьогодні рівні можливості — це про зовсім інший вимір. Війна принесла виклики, до яких ніхто не зміг підготуватися. Особливо гостро відчуваємо їх у Києві, де через удари по енергетичній інфраструктурі стикаємося з тривалими відключеннями електроенергії, перебоями з водопостачанням та опаленням.

Іноді доводиться думати не стільки про високі освітні стандарти, скільки про те, як елементарно зігріти дітей. Наші учні стають до станка в теплих кофтах, вовняному одязі та утепленому взутті. Пам’ятаю, як минулої зими у концертмейстерів настільки мерзли руки, що вони грали на фортепіано в рукавичках. І навіть це не рятувало від пронизливого холоду.

Я щиро вдячна всім небайдужим людям, завдяки підтримці яких цього року ми отримали генератори. Поки є пальне, маємо змогу дати дітям світло й тепло в залах та гуртожитку.

І, незважаючи на жодні труднощі, ми продовжуємо працювати, навчати, знаходити таланти й виховувати нове покоління українських артистів. Бо рівні можливості — це не лише шанс бути поміченим. Це право кожної обдарованої дитини навчатися, розвиватися й не відмовлятися від своєї мрії навіть у найскладніші часи.

Чи відповідає сьогодні коледж не лише за професійну підготовку своїх вихованців, а й за їхній подальший шлях у професії? 

Ще моєму поколінню повторювали: «Оцінка не танцює». І сьогодні я часто кажу ці слова нашим учням.

Разом зі мною, наприклад, навчалася майбутня народна артистка України, яка в першому класі мала трійку з класичного танцю. Світова історія балету також знає чимало прикладів, коли виконавці роками залишалися в кордебалеті, а згодом завдяки завзятості й характеру ставали примами та прем’єрами.

Пригадую ще одну історію. До повномасштабної війни я входила до складу журі випускного іспиту в Паризькій консерваторії, у класі легендарної Ізабель Сьяраволи. Там була надзвичайно сильна група випускників. Але долю однієї учениці ми обговорювали майже годину.

Вона бездоганно відповідала академічним канонам: ідеальні лінії, грамотна техніка, абсолютна чистота виконання. Але зовнішність дівчини та сценічний типаж могли суттєво звузити коло доступних партій у класичному репертуарі. Ми розуміли, що її майбутнє, ймовірно, пов’язане передусім із характерними ролями — такими як фея Карабос або Медж у «Сильфіді».

І перед журі постала справжня етична дилема. Одні наполягали: «Ми повинні оцінити те, що бачимо сьогодні, — і вона заслуговує на найвищий бал». Інші застерігали: «Чи не сформуємо ми цією оцінкою завищених очікувань щодо її професійних перспектив?»

Зрештою ми поставили оцінку, на яку дівчина реально заслуговувала. Але я досі вважаю, що обидві позиції мали під собою вагомий ґрунт.

Саме тому для мене відповідальність коледжу не закінчується врученням диплома. Ми повинні не лише чесно оцінювати поточні досягнення вихованців, а й допомагати їй правдиво бачити себе, знаходити власне сценічне амплуа та професійний шлях.

Це і є справжнє покликання педагога — не давати хибних обіцянок, але й не ставити крапку там, де життя ще може відкрити нові обрії.

Наскільки сьогодні українські балетні театри та навчальні заклади співпрацюють між собою? Чи існує достатньо можливостей для молодих артистів побачити роботу професійного театру ще під час навчання та отримати шанс стати його частиною?

Така практика — невід’ємна частина професійної освіти. Адже жоден репетиційний клас не замінить досвіду великої сцени. До того ж, це потужна мотивація для молодого артиста.

Цього року наші вихованці виступали в національних театрах Німеччини, України, Грузії, Словаччини та Ісландії. Учні й студенти коледжу вперше в його історії вирушили на міжнародні гастролі з балетом «Лісова пісня». Після вистави до нас підходили іноземці й захоплено казали: «Ми відкрили для себе Україну!»

Протягом року ми системно співпрацюємо з Національною оперою України та Київською оперою. Наші вихованці регулярно беруть участь у репертуарних виставах, серед яких «Лісова пісня», «Дон Кіхот», «Баядерка», «Лілея», «Абетка». На початку року наші випускники мали двотижневу професійну практику на головній академічній сцені країни,  отримавши чудову нагоду побачити життя театру зсередини.

А 18 січня 2025 року наші студенти Валерій Хованов, Домініка Федорова та Дарія Лебідь дебютували у повноцінній виставі «Сильфіда» вже як солісти разом із трупою Національної опери України. Надзвичайно символічно, що це сталося саме в день мого народження. Для мене такий виступ був особливо зворушливим і дорогим подарунком від театру (усміхається).

Але найважливіше — не особисті емоції, а те, що наші студенти ще під час навчання здобувають реальний сценічний досвід поруч із визнаними майстрами. Я переконана: між балетною школою і театром не повинно бути прірви. Натомість має існувати природний, безперервний шлях від навчального класу до великої сцени.

Які рішення в культурній освіті та роботі мистецьких інституцій ми повинні ухвалювати вже зараз, щоб після завершення війни не втратити професійне покоління, яке сьогодні формується в надзвичайно складних умовах?

Мабуть, це найболісніше для мене запитання. І водночас те, на яке сьогодні, на жаль, не має однозначної відповіді, адже її пошук лежить далеко поза межами моїх повноважень чи зусиль.

Доля юних українських талантів зараз визначається не лише нами, освітянами. Найперше вона залежить від перебігу війни та великих геополітичних процесів на світовій арені, наслідки яких безпосередньо формують майбутнє цієї генерації.

Найбільша помилка — сподіватися, що після завершення війни ми просто повернемося до звичного життя. У балетній освіті час має особливу ціну.

Нам уже сьогодні потрібні тривалі програми підтримки, захищені простори для занять, стабільне тепло та світло. На жаль, ми не можемо впливати на глобальні політичні рішення. Але зобов’язані робити все залежне від нас, щоб діти не втрачали можливості зростати у професії та вірити у власні сили й омріяне майбутнє.

Бо найстрашніше — втратити ціле покоління талантів, яке могло б стати майбутнім українського мистецтва.

Чи змінилася за роки повномасштабної війни ситуація з викладацькими кадрами в мистецькій освіті? Як утримати досвідчених педагогів і водночас залучати до роботи молодих фахівців, які формуватимуть наступне покоління артистів?

У балеті педагог — це не просто викладач. Це носій унікальних знань, практичного досвіду та традицій, які неможливо передати через підручник. Втрата кожного такого майстра — це втрата частини нашої культурної спадщини.

Але маємо чесно визнати: самою лише любов’ю до мистецтва людей не втримати.

Сьогодні багато говорять про підвищення зарплат освітянам, але навіть у проєкті бюджету на прийдешній, 2027 рік належне фінансування галузі залишається під питанням. А престиж професії починається саме з гідної оплати праці, надійних соціальних гарантій, достойного пенсійного забезпечення і, безумовно, поваги суспільства.

Мені дуже хочеться, щоб ми нарешті змінили саме ставлення до професії педагога. Бо наставник — це людина, яка щодня інвестує власні знання, досвід, енергію та частину свого життя в майбутнє нашої нації, у формування її інтелектуального, культурного й творчого потенціалу, у покоління, яке завтра представлятиме Україну на світовій арені.

Я вірю в модель спадкоємності, у якій досвідчені майстри передають унікальну академічну школу, а молоді педагоги привносять нові методики, свіжу енергію та сучасне бачення.

Але щоб цей зв’язок поколінь не перервався, викладання має бути не лише жертовним покликанням, а й гідним, престижним і соціально захищеним вибором на все життя.

Як ви оцінюєте сьогоднішнє місце українського балету на міжнародній сцені? Що потрібно зробити, аби українські артисти й постановки були впізнаваними у світі не лише завдяки окремим успішним виступам, а як представники самобутньої національної балетної школи?

Українські артисти давно довели свою конкурентоспроможність і здобули визнання на провідних світових сценах. Але між успіхом окремих виконавців і глобальною впізнаваністю українського балету як явища досі існує дистанція.

Ми маємо потужну класичну школу, багаті традиції та надзвичайно талановитих артистів. Але сьогодні важливо не лише берегти це надбання, а й формувати власну мистецьку ідентичність. Нам потрібні самобутні постановки, сильні вітчизняні хореографи, розвиток національного репертуару та системна міжнародна присутність. І головне — тривала державна культурна стратегія, розрахована не на один гастрольний сезон, а на десятиліття.

Звісно, такі масштабні завдання неможливо втілити без належної підтримки та бюджетного фінансування. Я прагну, щоб у світі говорили не лише про наших видатних танцівників, а й про український балет як самостійну мистецьку силу — зі своєю унікальною історією, естетикою та власним художнім голосом.

Фото: Юлія Федорова

Журналіст і PR-фахівець Михайло Пилипчук побував на показах і спеціально для INSIDER.UA розповідає про чотири колекції, які вирізнилися на тлі сезону та продемонстрували різноманіття сучасної чоловічої моди.

Михайло Пилипчук

Журналіст і PR-фахівець

ALEIXANDRI STUDIO

Простір залитий червоним світлом. На кріслах стоять коробочки з попкорном, із колонок лунає щось схоже на цирковий марш. На подіум виходить чоловік у червоному кроптопі з ланцюжками й пером у волоссі.

За ним крокує модель у білому пухнастому топі з довгими рукавами та ніжно-рожевому корсеті поверх нього. Образ доповнюють прозорі панчохи з білим мереживом.

Згодом з’являється бородатий манекенник з поголеною головою та відкритими грудьми. На ньому — світлий корсет, частково прикритий асиметрично задрапірованою зеленою тканиною з леопардовим принтом і чорним мереживом. Взутий він у червоні туфлі на підборах.

У залі піднімаються телефони: глядачі намагаються зафіксувати кожен вихід. Деякі моделі заграють із публікою, дивлячись просто в об’єктиви. Інші проходять із таким серйозним виглядом, наче довкола нікого немає.

Наприкінці показу один із перформерів падає просто на подіумі. Присутні на секунду завмирають, а потім вибухають оплесками. Хлопець швидко підводиться й продовжує дефіле.

За цим видовищем стоїть концепція CIRCA — нової лінійки Марка Алейшандрі, засновника гендерно-нейтрального бренду Aleixandri. Дизайнер звертається до естетики freak shows — шоу, де публіці демонстрували людей із неординарним виглядом, — та культури club kids. Учасники нью-йоркської клубної сцени кінця 1980-х і 1990-х перетворювали власне тіло на мистецький перформанс, використовуючи одяг, макіяж і гротескні образи як спосіб самовираження.

«Втомилися від правильності та нейтральності?» — запитує дизайнер у релізі. Це запитання стає ключем до прочитання концепту: корсети, мереживо, підбори й навмисно перебільшені силуети кидають виклик усталеним уявленням, яким має бути чоловічий одяг.

Адже цей гардероб ніколи не був незмінним: у різні історичні періоди чоловіки носили туніки, кілти, оздоблені камзоли та одяг із виразними драпіруваннями. Згодом межі між маскулінним і фемінним у моді стали чіткішими, однак сучасні кутюр’є знову їх переглядають. Моделі Алейшандрі виходять на подіум так, ніби цих умовностей взагалі не існує.

DAVID CATALÁN

Напівтемрява, звуки, схожі на пориви вітру, і меланхолійна музика гітариста Diogo Figueiredo. Показ колекції весна-літо 2027 починається тривожно — так міг би починатися трилер про відпустку.

Іспанський дизайнер Девід Каталан, засновник однойменного бренду, базується в португальському Порту, де розвиває власну справу з акцентом на локальне виробництво. На 080 Barcelona Fashion він представляв свої роботи й минулого сезону, а цього разу закривав програму дефіле.

На подіумі — багато костюмів, широких штанів і сонцезахисних окулярів. Один із манекенників виходить у чорному сітчастому кардигані, плавках і сандалях. Інший — у синьому жакеті з ефектом металік, що під прожекторами переливається зеленими й бірюзовими відтінками. Образ доповнюють джинсові шорти та синя панама в тон жакета.

Є й лаконічніші луки: ансамблі з деніму з молочними пасками, об’ємні куртки, смугасті джемпери та бермуди.

На одному з манекенників — жовтий комплект із накладними кишенями, ременями й довгими зав’язками, що нагадує рятувальний жилет. Здається, бракує лише пляжу поруч.

Окуляри приховують погляди моделей. На тлі темного подіуму й тривожного супроводу виникає відчуття, що вони готуються не до відпочинку, а до надзвичайної ситуації.

Так дизайнер розкриває концепцію колекції CRISIS. За його словами, ідея з’явилася під час пошуків в інтернеті вінтажного рятувального жилета для свого партнера. Каталана зацікавила конструкція цієї речі. Тож паски, застібки та інші функціональні елементи він переніс на костюми, сорочки й штани.

Однак ця лінійка не лише переосмислює естетику захисного спорядження, а й порушує питання про саме відчуття безпеки. Речі, покликані обороняти нас, не завжди здатні позбавити тривоги. Цю суперечність дизайнер сформулював так: «Усі відпочивають, але ніхто не здається розслабленим. Усі в безпеці, але ніхто не почувається захищеним».

Після фінального виходу гості ще довго аплодували. Тим часом я роздивлявся в Instagram бренду, як дизайнер пропонує носити ці новинки поза подіумом.

L’AMAR

Колекція DESERTORES («Дезертири») іспанського дизайнера Начо Ламара, засновника бренду L’AMAR, переносить у простір моди естетику воєнного часу. У ній читаються мілітарні силуети, гіперболізовані плечі, об’ємні рукави та незвичні конструкції, що нагадують обладунки.

Першим перед публікою з’являється чоловік у помаранчевому светрі з принтом у вигляді старовинної іспанської поштової марки. З-під светра визирають біла сорочка й темно-синя краватка. На голові — об’ємна бежева пілотка, насунута майже на очі.

За ним іде модель у яскраво-зеленому шкіряному піджаку з коричневим портфелем у руці. Але найбільше вражають псевдолицарські обладунки!

Особливо запам’ятовується один вихід: за спиною манекенника обертається велика конструкція, схожа на пропелер із довгими чорними лопатями. Здається, ще мить — і модель злетить просто зі сцени.

Інший чоловік виходить із чорним каркасом на плечах, що нагадує розкриту парасолю. На ньому — темні штани, біла сорочка й велика біла хустка, зав’язана на шиї. Не менш виразний комплект із шортів, куртки та пілотки, декорований чорно-білими газетними шпальтами. Мілітарна естетика тут переплітається з театральністю та мистецькими алюзіями.

За ефектними образами стоїть цілком конкретна історія. Колекція присвячена людям, які під час громадянської війни в Іспанії (1936–1939) рятували національне художнє надбання. Музейники, інтелектуали й поціновувачі прекрасного перевозили картини Веласкеса та Гої в безпечніші місця, ризикуючи власним життям.

Саме в цьому й полягає головна ідея DESERTORES: захищати цінне можна не лише зі зброєю в руках. Іноді сміливість — це ризикнути собою заради мистецтва, пам’яті та краси.

OUTSIDERS DIVISION

Бренд OUTSIDERS DIVISION, заснований дизайнером Давідом Мендесом Алонсо, відомий концепцією «одягу для дорослих, які ніколи не виросли». Його еклектичні колекції поєднують грайливу естетику дитинства з елементами стрітвіру, попкультури та несподіваними стилістичними рішеннями. У новій лінійці GROOMED AND HORNY дизайнер додає до цього всесвіту більше провокації, досліджуючи тілесність, сексуальність та ідентичність.

На подіумі — модель у білій сорочці, чорному метелику та смугастих штанах. На щоці — відбиток червоної помади. Загалом цілком пристойний вигляд, якщо не ставити зайвих запитань. Та варто манекеннику повернутися спиною, як виявляється, що вбрання приховує зовсім іншу конструкцію: спідню білизну, мереживний пояс і панчохи.

Цей ефект несподіванки — частина гри, яку автор веде з уявленнями про пристойність і традиційні чоловічі образи. Клубна та квір-культура давно використовують моду як спосіб досліджувати гендерні ролі, тіло й сексуальність, а OUTSIDERS DIVISION додає до цього власну іронічну оптику.

Поштовхом до створення колекції став незвичайний вечір у Парижі. Як розповів Давід Мендес Алонсо виданню Vogue España, після показу Chanel вони разом із партнером натрапили на секс-клуб, де умовою входу було роздягнутися до спіднього. Саме цей епізод став відправною точкою для колекції, у якій гра з оголеністю та прихованими деталями перетворюється на головний елемент дизайнерської концепції.

Цікава й інша деталь: за словами Начо Ламара, для цього показу Давід Мендес Алонсо переосмислив три костюми з ательє L’AMAR. Так дві абсолютно протилежні за настроєм лінійки переплелися між собою завдяки співавторству кутюр’є та таланту кравців.

Попри різні теми й естетичні підходи, ці чотири колекції об’єднує прагнення вийти за межі звичних уявлень про чоловічу моду. Одні дизайнери переосмислюють маскулінність через корсети, мереживо й підбори, інші звертаються до мілітарної стилістики, а ще інші досліджують тілесність, сексуальність і зв’язок між дитинством та дорослішанням.

Юнак у корсеті не втрачає своєї суті, так само як обладунки самі собою не роблять його воїном. У цих колекціях одяг стає способом говорити про себе, власні переконання й почуття, не підлаштовуючись під чужі очікування. І, можливо, саме в цьому й полягає головна цінність таких експериментів — у свободі обирати ким бути й не дозволяти зовнішній формі визначати внутрішній зміст.

Фото: пресслужба брендів, Михайло Пилипчук

Влучно жартувати про складне через призму іронії майстерно вміє Лєра Мандзюк — стендап-комікеса, яка не боїться гострих тем і звикла бути відвертою зі своєю аудиторією. Однак за прямотою її виступів стоять глибокі внутрішні переконання та вразливість, яку зазвичай не побачиш на сцені.

В інтерв’ю для INSIDER.UA ми обговорили, як змінилася комедійна індустрія під час війни та як із професійним зростанням приходить усвідомлення відповідальності перед публікою. Також торкнулися особистих тем — дружби, завершення стосунків, уявлень про майбутню сім’ю, особистих меж і права будувати власне життя, не підлаштовуючись під чужі очікування.

Бліц 

Перш ніж перейти до великої розмови, пропонуємо ближче познайомитися з Лєрою через низку коротких запитань-відповідей про музику, кіно, маленькі радощі та заповітні мрії.

Яка пісня зараз у вас на повторі?

Саша Чемеров — «Давай Давай».

Який фільм вмикаєте, коли хочеться «вимкнути голову»?

«Пірати Карибського моря».

Яка страва миттєво покращує вам настрій?

Щось солоденьке.

На чому ви не економите, хоча це й не найраціональніша витрата?

На собі.

Якби завтра у вас звільнився цілий день без планів і зобов’язань, як би ви його провели?

Спала б, доки не набридне. Вставала б тільки поїсти — і знову в ліжко (сміється).

Яке ваше бажання не має нічого спільного зі стендапом, але роками чекає своєї черги?

Танго. Колись я обов’язково навчуся його танцювати.

___________________________________

Про кар’єру, стендап і творчість

Що зараз відбувається у вашому житті й творчості?

Майже всю осінь я проведу в європейському турі з благодійним стендапом. Мені неймовірно відгукується можливість підтримувати наших людей за кордоном, дарувати їм гарний настрій, нагадуючи водночас, що Україна чекає на них і що згодом варто повертатися додому.

Паралельно у моєму житті з’явився ще один захопливий процес — цієї осені я стала ведучою «Пасивно-агресивного шоу». Зізнаюся, мені дуже подобається експериментувати та пробувати себе в нових форматах.

Ви мрієте виступити в Національній опері України. Якщо ця мрія справдиться, який творчий виклик захочете поставити перед собою наступним?

Так, сольний стендап у Київській опері — моя велика мрія. А після нашої перемоги хочу зібрати ще й Одеську. Це неймовірної краси місця, і така гарна комедія, як у мене (усміхається), має звучати саме в таких залах. А далі — побачимо. У мене вже є певні плани та фантазії, але про них докладніше поговоримо вже після оперного дебюту.

Якби сьогодні вам довелося починати шлях у стендапі з нуля, що ви зробили б інакше?

Я б виходила на сцену набагато частіше. Коли я починала десять років тому на Закарпатті, відкриті мікрофони відбувалися лише чотири рази на рік. Щоб мати практику, доводилося організовувати їх самостійно, а це забирало купу часу, енергії та ресурсів.

Зараз стендап в Україні переживає справжнісінький бум: глядач уже чудово розуміє цей жанр, тож і можливостей для розвитку значно більше. Якби я починала сьогодні, то виступала б щодня. Практика у стендапі — це все: що частіше ти на сцені, то швидше зростаєш як професіонал.

Чи була у вашій кар’єрі мить, коли серйозно засумнівалися у своєму напрямку? Що допомогло рухатися вперед?

Складних випробувань не бракувало: спочатку індустрію паралізував карантин, а потім — повномасштабне вторгнення. Але глибоко всередині я завжди знала, що комедія для мене — це значно більше, ніж просто робота. Це мій спосіб самовираження. Якби не стендап, все одно знайшла б шлях до гумору, просто в іншому форматі.

Відтоді, як я вперше вийшла до мікрофона, жодного разу не пошкодувала про вибір. Це було кохання з першого погляду, з перших оплесків, з першого щирого сміху в залі. Саме це абсолютне відчуття «свого» місця тримало мене й допомагало рухатися вперед навіть у найтяжчі часи.

Розкажіть про жарт, який здавався вам геніальним на папері, а на сцені провалився. Що ви робили в ту секунду?

У мене зазвичай усе з точністю навпаки: текст на папері здається посереднім, а на сцені викликає значно потужнішу реакцію, ніж я очікувала. Можливо, в мені просто говорить суворий внутрішній критик, а можливо, надто вибаглива до власних жартів. Тому я навчилася ніколи не відкидати матеріал завчасно. Кожну думку потрібно перевіряти на публіці: тільки глядачі показують, що справді смішно.

З ким із колег по сцені ви хотіли б розділити майданчик? Чому саме з цією людиною?

Стендап — жанр індивідуалістів, де кожен виступає соло. Але якщо говорити про вітчизняну комедійну індустрію, то мені було б особливо приємно попрацювати з Романом Щербаном. Ми давні знайомі, адже починали свій шлях практично одночасно у Львові. Мені дуже імпонують його світогляд та почуття гумору, він — надзвичайно самобутній митець.

Зараз іноді допомагаємо одне одному з перевіркою матеріалу, але в перспективі хочеться масштабуватися: запустити спільний проєкт або навіть написати сценарій для фільму чи серіалу. Припускаю, що одного дня ми неабияк здивуємо аудиторію потужним тандемом. Тож стежте за нами!

Якби вам запропонували роль у кіно, кого б ви зіграли: когось на себе схожого чи повну протилежність?

Чому «якби»? Мені час від часу пропонують ролі в кіно. Але я б дуже хотіла, щоб якийсь талановитий український режисер нарешті зняв серіал про дуже кумедну й здібну комікесу із Закарпаття. Сюжет про те, як вона приїжджає до Києва підкорювати індустрію, коли цей жанр ще мало кому знайомий.  На її шляху виникає безліч перешкод, із якими вона успішно бореться, і все це, звісно, подано через призму якісного гумору.

У такому проєкті я залюбки зіграла б саму себе. Це була б неймовірно захоплива робота: змога показати і мій власний шлях, і реальне закулісся стендапу, і всі абсурдні ситуації, які підкидає життя. Ось у такому кіно я точно б знялася!

___________________________________

Про гумор, публіку та популярність

Чи є тема, з якої ви не жартуєте принципово? Чому?

У мене немає принципових табу в комедії. Пожартувати можна про що завгодно, якщо правильно обрати місце, час і контекст. Бо навіть найвлучніший гумор іноді ризикує стати недоречним чи нетактовним.

Для мене питання полягає не в самій проблематиці, а в тому, де, коли і як саме ти про неї говориш. Є майданчики, де певні жарти неприпустимі через формат заходу, так само як є трагічні чи складні періоди в суспільстві, коли гумор на чутливі теми просто не на часі. Але це не означає, що вони назавжди закриті для сцени. Усе залежить від контексту.

Як змінився гумор у воєнний час?

Він став значно зрілішим та глибшим, адже за останні роки суттєво подорослішали й ми самі. Почали зовсім інакше дивитися на життя, на людей і на речі, які раніше здавалися вагомими. Відповідно, й український гумор трансформувався разом із нами, бо почав втілювати новий досвід.

Чим українська публіка сьогодні відрізняється від довоєнної? Що її смішить, а що вже ні?

Люди стали емоційно втомленішими, це, вочевидь, головна відмінність теперішнього глядача від довоєнного. Крім того, вітчизняної комедії побільшало, тож аудиторія певною мірою «розбалувалася» й стала вибагливішою до якості матеріалу.

Проте є вічні теми, над якими сміятимуться завжди. Наприклад, стосунки та кохання — ці історії відгукуються людям у всьому світі за будь-яких обставин.

Разом із тим українці помітно подорослішали й тепер набагато краще сприймають глибокі, серйозні теми, які змушують замислитися та впізнати в почутому себе. Комедія сьогодні — це можливість не лише посміятися, а й осягнути все те, що відбувається з нами і навколо нас.

Яким ви бачите український стендап зараз? Чого бракує жанру: залів, нових імен, різноманітності, професійної критики?

Передовсім, я дуже рада, що в Україні нарешті сформувалася культура сприйняття стендапу. Коли тільки починала, людям спочатку доводилося пояснювати сам формат вечора, а вже потім починати виступ. Зараз жанр набув популярності, і на сцені з’являється чимраз більше нових облич.

Але треба розуміти, що вітчизняний стендап — досі молода сфера, і нам є куди розвиватися. Нам усе ще потрібна масовість. Хотілося б, щоб більше артистів працювали в стендапі, створювали здорову конкуренцію, а вона завжди стимулює якість і рухає весь ринок уперед.

Також відчувається дефіцит інфраструктури. Нам усім бракує мирного часу, коли з’явиться змога масштабувати заходи та почуватися в безпеці. Для еволюції жанру потрібні не лише таланти та публіка, а й стабільна можливість регулярно зустрічатися, виступати та експериментувати.

Чи відчуваєте ви, що популярність дає вам більше свободи на сцені? Чи, навпаки, змушує обережніше добирати слова?

Напевно, і те, й інше. З одного боку, впізнаваність розв’язує руки, бо люди, які свідомо приходять на мої концерти, вже чудово знають мене та мій стиль. Вони готові до того, що я буваю жорсткою, прямолінійною і далеко не завжди «зручною».

Але з іншого боку, що ширшою стає твоя аудиторія, то вагомішим є кожне слово. Ти починаєш ретельніше аналізувати, які меседжі транслюєш, які висновки робиш і куди саме ведеш людей своєю творчістю. Тому внутрішні кордони розширюються, але пропорційно до них зростає й рівень особистої відповідальності.

___________________________________

Про життя поза сценою 

Чи є у вас звичка або маленька слабкість, яка зовсім не вписується в образ, що склався про вас у публіки?

Так, і сьогодні я вперше в цьому зізнаюся: я гризу нігті. Знаю, звучить зовсім не гламурно, але це правда (усміхається).

Коли сильно хвилююся або переживаю стрес, руки автоматично тягнуться до обличчя. Роками намагаюся позбутися цієї нав’язливої звички. Іноді мені це блискуче вдається — тримаюся по пів року чи навіть довше, але потім стається черговий зрив, і все починається по колу. Ось такий зворотний бік тривожності, про який точно не розповідають зі сцени (усміхається).

Яка ситуація з повсякдення змусила вас щиро сміятися? Не як комікесу, яка шукає матеріал для виступу, а просто як людину?

Найбільше мене веселять маленькі діти. Щоразу, коли спостерігаю за ними, знаходжу щось кумедне в їхній поведінці. Вони такі щирі, безпосередні, роблять усе без жодного внутрішнього фільтра й навіть не здогадуються, який це вигляд має збоку. Мені здається, за ними можна спостерігати вічно й щохилини знаходити привід для сміху.

Після напружених періодів що найкраще допомагає вам перемкнутися? Чи є заняття, яким ви можете присвятити цілий день і зовсім забути про роботу?

Моє абсолютне джерело відновлення — це спа.  Сауни, басейн, масажі — усе, що пов’язане з турботою про тіло, допомагає мені повністю перезавантажити мозок. Я можу присвятити б’юті-ритуалам цілий день і взагалі не думати про справи. Рекомендую всім за першої нагоди влаштовувати собі такі дні. А якщо здається, що часу чи ресурсів бракує — спробуйте їх знайти! Бо піклування про себе — це не розкіш, а життєва потреба.

Чи є у вашому житті місце, де ви почуваєтеся особливо добре й можете видихнути?

Так, це Київ — моя найбільша географічна любов. Я вже багато де побувала, але саме тут почуваюся найкраще. Зараз дуже чекаю, коли закінчиться мій тур, щоб повернутися додому, нарешті видихнути й знову відчути, що я на своєму місці. Для мене це місто неймовірної сили, куди завжди прагне моє серце.

Чи відчуваєте ви різницю між тим, як бачите себе самі, і тим, якою вас бачить аудиторія? У чому ця розбіжність найбільша?

Звісно, вона є. Аудиторія знає мене переважно через призму стендапу та знімальних майданчиків. У таких ситуаціях я завжди зібрана, випромінюю позитив, намагаюся бути дотепною й мати гарний вигляд, аби тримати увагу зали.

Але моє життя не обмежується лише софітами. Поза сценою я зовсім інша. І найбільша різниця, напевно, криється саме у моїх слабкостях. Перед публікою я звикла бути сильною та впевненою. Натомість в житті мені теж буває сумно, я можу плакати, стресувати і відчувати втому. Просто глядач цього не бачить. І це абсолютно природно, адже за маскою комікеси завжди стоїть жива людина з усім спектром почуттів.

Чи змінилося ваше ставлення до власної зовнішності, відколи стали знаменитістю?

Гадаю, що так. У публічному просторі зовнішність набуває абсолютно іншого значення: твій образ тут — не просто візуальне враження, а суттєва частина професійного іміджу та самопрезентації.

Для мене особливо важливо мати гарний вигляд, оскільки це дарує внутрішню впевненість. Одяг я сприймаю як інструмент самовираження та трансляції власного «я».  Утім, попри всі вимоги публічності, найголовніше — подобатися самій собі й почуватися комфортно у власному тілі.

___________________________________

Про стосунки, дружбу та близькість

У нещодавньому інтерв’ю з Машею Єфросиніною ви розповіли про розрив із коханим. Як цей досвід вплинув на вас і ваше сприйняття стосунків?

Будь-які романтичні стосунки, а надто їхній фінал, — це завжди потужне самопізнання. Починаєш краще розуміти себе й очікування від інших, чіткіше бачити свої справжні потреби й межі допустимого. Іноді люди торують певний відрізок життя разом, а потім їхні шляхи розходяться. І розставання тут — це не поразка, а важливий досвід. Я багато чого переосмислила, але не хотіла б робити з особистого життя якісь узагальнення для всіх. Зрештою, кожен проживає втрату та трансформацію по-своєму.

Особисте життя часто стає матеріалом для стендапу. Де пролягає для вас межа між життям і сценою?

У словосполученні «особисте життя», головним для мене є перше слово. Мене завжди захоплювало, як музиканти перетворюють власні історії кохання на світові хіти. Справжнє мистецтво резонує з іншими лише тоді, коли воно підживлене абсолютною щирістю.

У стендапі я керуюся тим самим принципом: рефлексую над власним досвідом і лише потім вирішую, що саме готова винести на публіку. Межа між реальністю та сценою, безумовно, існує — це питання здорового глузду та внутрішньої гігієни. Я не можу й не хочу розповідати геть усе, що відбувається зі мною, позаяк особисте має залишатися особистим.

Та якщо помічаю щось цікаве у власному досвіді, що може відгукнутися глядачам, бо вони, ймовірно, переживають те саме, то чому б не поділитися? Це стає ідеальним матеріалом для хорошої, чесної комедії.

Якою ви бачите сім’ю для себе — незалежно від традиційних уявлень про те, якою вона має бути?

Для мене поняття «сім’я» асоціюється зі словом «щастя». Це простір — де людям просто добре вдвох. Суспільство звикло мислити штампами: сім’я — це обов’язково подружжя, можливо, з дітьми. Я вважаю, що для внутрішнього комфорту зовсім не обов’язково мати штамп у паспорті чи відповідати нав’язаним ззовні сценаріям.

У кожної людини є свій власний рецепт щастя, і єдиного правильного сценарію життя, на моє переконання, не існує.  Якщо люди на одній хвилі й підтримують одне одного — це і є справжня родина. І, зрештою, хіба не в цьому сенс?

Ви раніше досить категорично висловлювалися про дружбу. Чи змінилося ваше ставлення до неї з часом?

Авжеж! Колись я й справді була категоричною у цьому питанні — боялася, що люди можуть завдати мені болю. Мені здавалося, що максимальна  дистанція — це найкращий щит від розчарувань та зради. Себто тримати всіх на відстані витягнутої руки — найбезпечніше. Як це кажуть у народі: «Краще перестрахуватися, ніж потім каятися».

Але з часом я зрозуміла, що така інфантильна позиція була помилковою, і зараз я її переросла. Тепер неймовірно ціную близькі стосунки, адже моє життя наповнене по-справжньому «своїми» людьми. І це фантастичне відчуття! Коли поруч є ті, з ким можна розділити все без залишку, ти почуваєшся духовно багатою людиною. Я щиро рада, що мені вдалося подолати внутрішні блоки й відкрити серце для відданих друзів.

___________________________________

Фото — Lina Vasi (Василина Децик)
MUA — Вікторія Батовріна
Стилізація — Лєра Мандзюк, Василина Децик

Ірена Вінцюк

Персональна стилістка, fashion-експертка

За ефектними виходами та красивими фотографіями стоїть цілком практична сторона підготовки. Мені потрібно було вмістити в одну валізу вагою до 20 кілограмів не лише одяг і взуття, а й праску, плойку, косметику, ліки, особисті речі та робоче обладнання — штативи, мікрофони й інші необхідні дрібниці.

З огляду на сезон я точно знала, що не готова жертвувати комфортом заради ефектного кадру: обирати незручні речі, одягатися надто відкрито чи, навпаки, брати важкий одяг, який займе половину валізи й обмежить кількість можливих комплектів.

Тож ділюся сімома порадами, які стануть у пригоді тим, хто планує поїздку на Paris Fashion Week або інший Тиждень моди.

Перевіряйте прогноз погоди й одягайтеся відповідно до сезону

Звучить очевидно, але саме погода часто визначає, наскільки комфортно ви почуватиметеся протягом дня. Не варто збирати гардероб винятково заради красивих фотографій. Враховуйте температуру, опади, вітер і те, скільки часу доведеться провести на вулиці. Важливо, щоб одяг був не лише ефектним, а й доречним до реальних погодних умов.

Фотографуйте готові образи ще вдома

Причому до найменших деталей — разом із прикрасами, взуттям, сумкою та головним убором. Приміряйте весь комплект перед дзеркалом, сфотографуйте його й переконайтеся, що вам подобається результат.

Коли ви вже в Парижі й маєте щільний графік, така підготовка заощаджує чимало часу. Не доведеться щоранку перебирати вміст валізи, експериментувати з поєднаннями та брати із собою зайві речі про запас, які зрештою можуть так і залишитися невикористаними. Плануйте образи заздалегідь, щоб залишити більше часу на те, заради чого ви приїхали.

Робіть ставку на аксесуари та багатофункціональні речі

Навіть образ, який ви вже вдягали напередодні, може заграти по-новому завдяки іншим аксесуарам. Капелюх, рукавички, сумка, взуття чи масивні сережки здатні змінити настрій усього комплекту.

Так само обирайте речі, які можна стилізувати по-різному. Мій двосторонній тренч, наприклад, давав змогу змінювати колір і характер образу, а боді я могла поєднувати зі спідницею, джинсами чи лосинами.

Що більше варіантів стилізації пропонує одна річ, то менше одягу потрібно брати із собою.

Поєднуйте базу з акцентами

Часто ті, хто приїжджає на Тиждень моди, вважають, що для того, аби привертати увагу, потрібно брати із собою якомога більше statement-речей. Насправді ж навіть найяскравіший образ виглядає гармонійніше й виразніше, якщо в його основі — базові речі.

Саме вони дають змогу створювати різні комплекти й змінювати настрій образу, додаючи лише кілька акцентних деталей. Наприклад, чорне боді може слугувати нижнім шаром під жакет чи сорочку, бути непомітною основою багатошарового образу або ж вийти на перший план і стати його повноцінною частиною.

Тож моя порада — не обирати між базою та акцентами, а навчитися їх поєднувати. Адже саме на контрасті простих і виразних речей часто народжуються найцікавіші стилістичні рішення.

Чергуйте комфортне та ефектне взуття

Ви навіть не уявляєте, скільки кілометрів доведеться долати протягом дня, переміщуючись між локаціями Тижня моди. У Парижі навіть між показами та презентаціями, що відбуваються в центральних районах міста, можуть бути чималі відстані. Іноді найкраще рішення — пройтися пішки, а не витрачати час на транспорт.

Тому я раджу не обмежуватися лише взуттям на високих підборах, навіть якщо воно є важливою частиною вашого стилю. Візьміть із собою кілька пар зі зручною колодкою — на невисоких підборах або пласкій підошві. Так ви зможете адаптувати взуття до маршруту, зберегти сили протягом насиченого дня й водночас мати стильний вигляд.

Комфорт зовсім не означає компроміс зі стилем. Іноді саме вдало підібрана пара взуття додає образу невимушеності та сучасності.

Враховуйте естетику модного дому й не забувайте про українських дизайнерів

Перед поїздкою перегляньте хоча б останні колекції модних домів, покази яких плануєте відвідати. Зверніть увагу на характерні силуети, кольори та загальний настрій. Продумуйте образи так, щоб вони гармонійно вписувалися в контекст події. Адже важливо не просто привернути увагу на стрітстайлі, а й продемонструвати власне розуміння моди та її зв’язку з естетикою бренду.

І, звісно, віддавайте перевагу українським дизайнерам. Із собою я привезла лише одну пару взуття Zara — її вдягнула всього раз, на прогулянку біля Ейфелевої вежі. Усі інші речі, включно зі спідньою білизною, були від українських брендів.

Для мене це не просто особистий вибір, а й можливість представляти українську моду на міжнародному рівні, відкривати нові імена та показувати, наскільки різноманітними й самобутніми можуть бути наші дизайнери.

Подбайте про б’юті-образ і не забудьте про гарний настрій

Візьміть із собою заколки, резинки, оригінальні обручі, хустки, окуляри та засоби для стайлінгу. Правильно підібрані аксесуари й засоби для волосся допоможуть самостійно створювати різні образи без допомоги стилістів і перукарів. Коли поруч немає звичного майстра чи улюбленого салону, саме такі дрібниці дають змогу щодня експериментувати з укладками та деталями.

Але найголовніше — візьміть із собою гарний настрій.

Тиждень моди — це шалений темп, десятки зустрічей, постійні переїзди й непередбачувані обставини. Внутрішній настрій допомагає тримати цей ритм, зберігати енергію та ділитися нею з людьми навколо.

Адже мода — це не лише одяг, силуети й аксесуари. Це також енергія, з якою ви виходите у світ, люди, яких зустрічаєте, та історії, які привозите додому.

Після такого насиченого Paris Fashion Week я можу сказати, що все склалося якнайкраще. І значною мірою — завдяки ретельній підготовці, продуманому гардеробу та українським брендам, які супроводжували мене в кожному образі.

Paris Fashion Week завершився, але моя любов до української моди, бажання популяризувати її та відкривати світові нові імена залишаються незмінними. І це, мабуть, найцінніше, що я привезла із собою з Парижа.

Фото: Еліз Кулаковьска, Анастасія Бурма, Ольга Вишневська

Ірена Вінцюк

Персональна стилістка, fashion-експертка

Готуючись до відрядження в Париж у ролі амбасадорки INSIDER.UA на Paris Fashion Week, я точно знала: хочу взяти із собою винятково українські бренди.

І річ не лише в тому, що я вже багато років підтримую вітчизняних дизайнерів і близько 90% мого гардероба складають саме їхні речі. Для мене це також можливість представляти нашу країну на міжнародній арені, показувати українську моду в контексті світової індустрії та доводити, що made in Ukraine — це не просто напис на етикетці, а самобутня естетика, якість і сильна дизайнерська думка.

Водночас мені хотілося створити образи, які залишалися б доречними в реальному житті, без надмірної ошатності — overdressing, якого я принципово уникаю.

Париж асоціюється в мене з вивіреною розкішшю. Вона може проявлятися в кольорах, мінімалізмі, пропорціях чи фактурах, але завжди відчувається в деталях. Для мене важливо, щоб одяг працював не лише на фото, а й у повсякденні: відповідав погоді, обставинам і щільному графіку. Адже протягом дня я годинами на ногах, спілкуюся з гостями показів, беру інтерв’ю та постійно переміщаюся між різними локаціями.

Не менш важливою для мене була естетика модних домів, чиї покази я відвідувала. Мені хотілося не просто вдягнути красиві речі, а створити образи, які перегукувалися б із настроєм кожної колекції, гармонійно вписувалися в контекст події та водночас відповідали моєму власному стилю.

Розповідаю, як це було.

День перший: Loewe, Lanvin і Givenchy

Перший день відрядження видався насиченим: у планах були стрітстайл Loewe, Lanvin і Givenchy. Тож потрібно було обміркувати одразу кілька образів, з огляду на щільний графік.

Loewe: баланс пропорцій і правильні акценти

День я розпочала у вбранні від Bobkova. Дизайнерка незадовго до цього презентувала цю лінійку в Києві, і я одразу закохалася в її естетику. Комплект став ідеальним вибором для теплого паризького осіннього дня.

Блуза з паском і широкі штани-балони створювали виразний силует. Я доповнила їх взуттям Kachorovska з матової тканини та відкритим мисом, а також прикрасами AGRES jewelry.

Мені хотілося підтримати естетику Loewe, де я особливо ціную баланс пропорцій. Без надто активних принтів, але з виразним силуетом і продуманими деталями. Досягти цього допомогли кілька яскравих акцентів.

Першим стала фактурна сумка Bobkova, створена в колаборації з Poelle. Другим — хрести з автентичними візерунками, результат співпраці AGRES jewelry та Gasanova. Саме ці прикраси та аксесуари завершили образ, зберігши його легкість.

Lanvin і Givenchy: один образ, два настрої

Я розуміла, що фізично не встигну перевдягнутися між наступними виходами. Водночас у моєму сприйнятті Lanvin і Givenchy об’єднують жіночність, виразність і навіть певна провокативність.

Тому вирішила створити образ, який можна трансформувати залежно від події.

Основою стали боді Bazhane та прозора спідниця з квітковим мотивом MaySkirt — обидва вироби від українських брендів. До них я додала яскраво-червоні чобітки Lookie Atelier, а кольоровий акцент підтримала головним убором із пір’ям від Kazvan Hats.

Накинула плащ Podyh, додала сумку D’umo та прикраси VENSA.

Образ вийшов насиченим і виразним, а його настрій можна було змінити буквально одним рухом. На першій події я повністю загорнулася в плащ, продемонструвавши стриманий закритий силует. Увечері ж, безпосередньо на шоу, розстебнула верхній одяг, відкривши напівпрозору сукню під ним.

Це ідеально відповідало настрою вечора: достатньо урочисто й чуттєво, але водночас аболютно невимушено. Я могла спокійно працювати, спілкуватися з колегами та повністю зосередитися на події, не думаючи, чи зручно мені в одязі.

День другий: Celine та Hermès

Наступного дня в планах були стрітстайл Celine та вечірній показ Hermès. Цього разу мені хотілося створити два зовсім різні за настроєм образи.

Celine: архітектурність крою

Естетика Celine для мене — це функціональна розкіш і стриманий буржуазний шик.

Я також розуміла, що стрітстайл перед шоу буде хаотичним: натовп гостей, спалахи фотокамер і постійна метушня. Тож хотілося підготувати лук, який вирізнявся б на цьому тлі.

Мій вибір зупинився на корсетному жакеті Mon Blanche та чорній спідниці-балон By Me. Останню можна трансформувати: зав’язати кути, відкривши ногу, або залишити повноцінну довжину міді.

Головним акцентом став квітковий комплект Kachorovska — лосини з трояндою, взуття та сумочка. Образ доповнили прикраси Grains de Verre і сонцезахисні окуляри Carolina Lemke з бутика Saintglasses.

Мені захотілося додати трохи гри, легкості й навіть фановості. Квіткові деталі та можливість змінювати силует спідниці допомогли створити саме такий настрій, не порушивши цілісності ансамблю.

Hermès: несподівані поєднання

Для цього стрітстайлу я вибрала сукню SAYYA й вирішила поекспериментувати з фактурами.

До неї додала фактурну сумку Bobkova, капелюх із натуральним волоссям від Kazvan Hats, босоніжки Kachorovska та прикраси AGRES jewelry.

Поєднання різних матеріалів і виразних аксесуарів зробило образ багатогранним, але водночас гармонійним.

День третій: Miu Miu та MUGLER

Miu Miu: бузкові акценти

Коли я побачила в новій лінійці Kachorovska хутряні туфлі бузкового кольору, та ще й у своєму рідкісному 41-му розмірі, одразу зрозуміла: тренч SAYYA та яскрава сукня з нового дропу ідеально доповнять це взуття.

Сумка D’UMO, прикраси AGRES jewelry і яскраве паризьке сонце — усе склалося в ідеальне поєднання для виходу напередодні показу Miu Miu. У цьому образі я почувалася стильно й упевнено!

MUGLER: денім із характером

Увечері на мене чекала зовсім інша подія. З огляду на прохолодну погоду хотілося комфорту, але водночас я давно планувала створити один із паризьких образів навколо деніму.

Я буквально закохалася в колекцію TAKAYAK із блискавками й довго не могла визначитися, які джинси захопити з собою — блакитні чи темно-сині. Зрештою зупинилася на темному варіанті, адже він здався універсальнішим і простішим у стилізації.

Доповнила денім лляним бомбером Amelina, довгими оксамитовими рукавичками KLATS, капелюхом Kazvan Hats, сонцезахисними окулярами та прикрасами AGRES jewelry.

Ще одним акцентом стала сумочка Kachorovska з квітковим принтом. Взуття Jecome, яке я обожнюю й не вперше обираю на Тиждень моди, завершило комплект.

Мені подобається міксувати речі з різним характером: денім додає невимушеності, бомбер створює об’єм, а рукавички, капелюх і прикраси роблять образ зібранішим та інтелектуальнішим. І головне — у ньому можна провести цілий вечір, не жертвуючи комфортом.

Передостанній день: українські бренди в Парижі

Передостанній день відрядження ми присвятили українським шоурумам.

Створюючи фешнвлоги з Парижа разом із редакцією INSIDER.UA, ми хотіли показати, скільки можливостей відкриває Тиждень моди. Це не лише запрошення на шоу, re-see та покази, а й стрітстайл, бутики, презентації та знайомство з новими колекціями.

Окреме місце в нашому маршруті посіли наші вітчизняні бренди, які привезли до Парижа попапи та влаштували перформанси в межах Paris Fashion Week. Ми хотіли обійти абсолютно всіх, але нам забракло часу. Утім, саме цього дня ми побували в п’яти локаціях.

Спочатку завітали до Олени Реви, потім — до Юлі Паскаль. Потому вирушили до красивого готелю, де відбувалися презентації колекцій Balykina, Marianna Senchina та Frolov.

Для такого насиченого розкладу потрібен був максимально універсальний аутфіт. Я розуміла, що доведеться курсувати між різними районами французької столиці, а подекуди й долати чималі дистанції пішки через страйки, які саме розпочалися в місті.

Саме тоді я особливо оцінила власний підхід до пакування валізи. Усі речі заздалегідь розклала в окремі комплекти, подбавши про їхню взаємозамінність для створення нових цікавих комбінацій.

День видався теплим, тому мій вибір припав на тренч від SIDLETSKIY. Легкий, майже невагомий, мінімалістичний і стриманий — цей верхній одяг не перетягував на себе увагу під час робочих зустрічей та розмов із колегами.

Під ним був прозорий топ Bazhane, штани Bobkova, які ви вже бачили на мені під час стрітстайлу Loewe, та взуття Jecome.

Комплект доповнили сумочка D’umo, окуляри Prada з бутика «У дужках» і кепі Sema Hats. Завдяки торочкам і фактурі головного убору образ мав французький настрій, який так органічно вписується в паризькі вулиці.

Chanel: квіти, фактури й тренч-трансформер

Увечері на мене чекав нічний показ Chanel.

На жаль, через численних папараці та дуже темну локацію знімкувати багато не вийшло. Але я точно знала, що хочу втілити у власному образі любов Матьє Блазі до квітів і фактур.

Я вибрала сережку з нового дропу à propos, ті самі чобітки Lookie Atelier, прозору спідницю Kolosova та боді Bazhane.

Зверху накинула той самий тренч, який ви вже бачили на мені під час показу Miu Miu. Я недарма називаю його трансформером: тренч двохсторонній, тож цього разу просто вивернула світлішим боком назовні.

Фінальними акцентами стали сумочка D’umo та рукавички KLATS.

Мені подобається, коли один виріб може супроводжувати в найрізноманітніших ситуаціях і змінювати свій настрій завдяки іншим фактурам, відтінкам та аксесуарам. Саме такі елементи допомагають сформувати функціональний капсульний гардероб, не перевантажуючи валізу під час поїздок.

Останній день: LITKOVSKA і речі поза часом

В останній день перед від’їздом особливо хотілося потрапити на показ LITKOVSKA. Це один із моїх улюблених українських брендів, тож для події я вибрала знакову річ від цієї дизайнерки з власної колекції.

Зупинилася на фірмовій сукні-плісе, яку доповнила елегантними рукавичками, сумочкою Verdoni, акцентним взуттям та шкіряним паском, придбаним уже в Парижі.

Він став моєю єдиною покупкою за всю подорож. Я буквально на кілька хвилин забігла до Zara й натрапила на коричнево-рудий пасок, який давно шукала для осінніх аутфітів. Знахідка виявилася стовідсотковим влучанням.

Цей ансамбль вчергове нагадав мені, наскільки важливо вміти поєднувати речі між собою.

Я із радістю ношу сукню від LITKOVSKA сьогодні й, переконана, повертатимуся до неї навіть через десять років. Саме такі вироби формують гардероб поза часом, у якому цінність визначають не миттєві тренди, а глибока дизайнерська думка, бездоганна якість і власне ставлення до речей.

Окремо мене потішив випадковий збіг із колористикою лінійки. Останній дроп LITKOVSKA натхненний роботами Бориса Косарєва — відомого українського художника-авангардиста. Яскраво-червоний став одним із його акцентів, і саме цей відтінок був у моїх рукавичках та чоботах.

Надзвичайно приємно, коли твій образ так органічно перегукується з колекцією, особливо якщо ти не планувала цього заздалегідь.

Фото: Еліз Кулаковьска, Анастасія Бурма, Ольга Вишневська, Ірина Мироненко

Ірена Вінцюк

Персональна стилістка, fashion-експертка

Я знаю бренд LITKOVSKA вже багато років і завжди з цікавістю спостерігаю за його розвитком та трансформаціями.

Для мене цей одяг не про швидкоплинність трендів, а про сталість, усвідомленість і глибину. Про речі, що залишаються в гардеробі надовго, але водночас транслюють важливі сенси та говорять із сучасністю її ж мовою.

Тому в останній день свого відрядження в межах Paris Fashion Week я мала змогу відвідати показ LITKOVSKA як стилістка та запрошена амбасадорка INSIDER.UA. І це була саме та зустріч, яка залишається з тобою надовго.

Для презентації нової колекції Лілія Літковська обрала Café Beaubourg — простір навпроти Центру Помпіду. І цей вибір видається мені надзвичайно точним: замість традиційної подіумної дистанції дизайнерка запропонувала гостям опинитися всередині самої історії.

Таке враження, ніби Лілія свідомо хотіла підкреслити: сьогодні особливо важливо зустрічатися не у світлі софітів і не за театральною завісою великого модного шоу. Набагато важливіше бути пліч-о-пліч із тими, кого ти цінуєш і справді бачиш частиною свого життя.

Саме тому колекцію назвали STRICHA — як відгомін давнього українського слова «стріча», що означає «зустріч».

Лілія переконана: все наше життя побудоване на зустрічах. Коли ти чітко усвідомлюєш власну суть і віднайдеш себе справжню, поруч зрештою опиняються саме «твої» люди. І від того, якою буде ця перша й найголовніша зустріч, багато в чому залежить і те, що відбуватиметься далі.

Ця ідея віддзеркалилася і в самому просторі. Жодних масштабних подіумів — натомість камерне кафе. Червоні, чорні та білі стільці, атмосфера неквапливої кави й затишного людського спілкування.

Саме тут, під живе виконання на початку шоу, колекція заграла не лише деконструйованими формами, а й нотами авангарду. Цього разу дизайнерка звернулася до спадщини відомого українського митця Бориса Косарєва — видатного художника, сценографа та одного з ключових представників харківського авангарду.

Особливо її надихнули його маски та колажні портрети, які майже через століття отримали нове життя на футболках і світшотах.

Художня мова Косарева ніби матеріалізується в самій конструкції одягу — через фрагментацію силуетів, накладання форм, гру з текстурами та об’ємами. LITKOVSKA вибудовує справжній діалог із творчістю митця, і, як підкреслює дизайнерка, вона щиро пишається можливістю досліджувати та переосмислювати його спадщину.

У колекції багато швів, виточок, затяжок і роботи з об’ємами. Силуети ніби постійно змінюються на очах, а кожен виріб отримує власну історію.

Особливо красивим і дуже доречним акцентом стали яскраві червоний і персиковий відтінки. Вони нагадують, що авангард — це не лише про складні форми й експерименти, а й про соковитість, сміливість і свободу у виборі кольору.

Сукні з діагональними смужками, балони, вивірений крій і тейлоринг, що залишатиметься актуальним і через десятиліття, — усе це створює гардероб поза часом і сезонами.

У цьому й полягає феномен LITKOVSKA: речі не женуться за модою заради самої моди. Вони існують поза швидкоплинністю трендів і залишаються актуальними завдяки своїй складній конструкції, глибокій ідеї та сильному характеру.

Особливого ефекту додавало й те, що між моделями та глядачами практично не було дистанції.

Ти сидиш за невеликим столиком, наче просто прийшла на ранкову каву чи неспішний бранч, а поблизу дефілюють моделі, змінюються образи, з’являються нові силуети, кольори та фактури. І виникає саме той ефект зустрічі, про який каже Лілія.

Зустрічі без дистанції. Без зайвого пафосу. Зустрічі, у якій ти не просто дивишся на моду, а опиняєшся всередині неї.

Окремим, пронизливим нагадуванням про реальність, у якій сьогодні існує українська мода, став напис SET MISSING. DESTROYED BY MISSILE. Це тихе, але гучне свідчення того, якою ціною і за яких обставин створюється цей одяг. Без зайвого пафосу чи сентиментів — лише констатуючи жорстку реальність, яку ми невтомно транслюємо світовій спільноті вже п’ятий рік поспіль.

І, мабуть, саме тому презентація LITKOVSKA дарує щось значно більше, ніж просто враження від красивого одягу. Вона дає відчуття тієї самої зустрічі, яка назавжди карбується в пам’яті — і точно залишає глибокий слід.

Фото: Launchmetrics

Історія GASANOVA розпочалася 2013 року в Донецьку — з невеликої команди та бажання створювати речі, які миттєво приковують погляди. Сьогодні модний дім базується в Києві,  майтерно поєднуючи ready-to-wear із couture, а його знаковий одяг вибирають перші леді та світові знаменитості. 2021 року Ельвіра також запустила чоловічий бренд Damirli.

Однак за назвою GASANOVA стоїть не лише керівниця великої команди, а й жінка зі своїми звичками, смаками, рідними людьми та власними правилами. Спеціально для INSIDER.UA ми говоримо з Ельвірою про те, що залишається за лаштунками роботи: про характер і щоденні ритуали, дружбу й шлюб, материнство та тільки їй притаманний стиль — про речі, які захоплюють, і те, що сьогодні робить її щасливою. 

Власне ім’я

Ви вже 13 років живете з власним прізвищем як із назвою бренду. Коли «Гасанова» звучить із вуст сторонніх людей, яка асоціація виникає: ви самі чи ваш модний дім?

Коли «Гасанова» звучить у робочому контексті, я одразу думаю про бренд. За 13 років він перетворився на окремий живий організм — зі своїм характером, репутацією й суворими вимогами. Але коли так до мене звертаються близькі люди … магія зникає, і я знову стаю просто Ельвірою.

Яку рису характеру ви вважали головним недоліком, а з роками усвідомили, що саме вона є суперсилою і рушієм уперед?

Перфекціонізм. Колись була переконана, що він лише ускладнює мені життя, а згодом зрозуміла: більша частина того, що я створила, з’явилася саме завдяки йому. Головне — спрямувати на крутий результат, а не на самознищення.

Згадайте себе десять років тому на початку великого шляху. Що тоді було викликом і вимагало титанічних зусиль, а сьогодні дається  легко й природно?

Ухвалювати рішення і говорити «ні» без довгих пояснень. Десять років тому кожна відмова здавалася мені втраченою можливістю. Сьогодні я знаю точно: іноді найкраща можливість — це вчасно відмовитися.

Яке перше враження ви зазвичай справляєте на людей і наскільки ваш публічний образ відрізняється від справжньої Ельвіри? Чи часто перші висновки бувають помилковими?

Зазвичай люди думають, що я сувора, холодна і до мене страшно підійти. Це враження помилкове рівно наполовину. Я справді дуже вимоглива в роботі, але в житті — значно тепліша, простіша й смішніша, ніж видаюся спершу.

Керувати успішним брендом — це завжди велика відповідальність.  Що в цій роботі виявилося найскладнішим — і чого цей досвід навчив?

Найскладніше — усвідомити, що керуєш не лише процесами, а й людьми. І кожен чує твої слова крізь призму власного сприйняття. Це навчило мене чітко формулювати очікування, а ще раз і назавжди позбутися ілюзії, що всі навколо мають думати й працювати так само, як я. Моє головне досягнення — це вміння  будувати систему, а не жити в режимі постійного героїзму.

Моє головне досягнення — це вміння  будувати систему, а не жити в режимі постійного героїзму.

Хто у вашому житті може сказати: «Ельвіро, ти не маєш рації», — і ви справді дослухаєтеся?

Мій чоловік. Він — єдиний, хто може спокійно зауважити мені, якщо я десь помилилася, — і витримати мою першу емоційну реакцію. Іноді це страшенно дратує, але саме тому я його й чую.

Ельвіра поза роботою

Як починається ваш звичайний день? Що робите в першу годину після пробудження та як налаштовуєтеся на високий темп?

Зараз я не прокидаюся сама  — мене прокидають діти (усміхається). Перша думка: чи всі поруч і чи все гаразд.  Потому телефон, календар і повідомлення. Не надто романтично, зате чесно.

А чим закінчується день, коли нарешті затихають всі робочі чати? Про що думаєте або мрієте перед сном?

Будемо відверті: мій день традиційно закінчується тоді, коли сили закінчилися ще годину тому. Перед сном я аналізую все, що встигла зробити, структурую плани й завдання, які доведеться перенести на завтра. А в останні хвилини дня — обов’язково дякую за те, що моя родина, жива й здорова, біля мене.

Припустімо, що у вашому щільному графіку раптом з’являється кілька годин, коли від вас абсолютно нічого й нікому не потрібно. Що робитимете?

Спочатку хвилин двадцять відчуватиму провину за байдикування, хай і вимушене (усміхається). Потім можу піти на масаж, погуляти сама, випити кави в тиші або просто заснути. Для мене кілька годин без відповідальності — майже екзотична відпустка.

Для мене кілька годин без відповідальності — майже екзотична відпустка.

Чи є у вас звичка або маленький ритуал, без якого день здається якимось не таким?

Зранку я мушу чітку розуміти структуру дня. Нехай цей план розсиплеться вже за чверть години — неважливо. На початку він усе одно має бути.

Яка дрібниця може зіпсувати вам настрій сильніше, ніж мала б?

Запізнення і невиконана обіцянка — це те, чого я не приймаю. Мене дратують не самі десять хвилин очікування, а меседж, який зчитується за ним: «Твій час для мене неважливий». Я безмежно поважаю цінність чужих кордонів і принцип «сказав — зробив».

Запізнення і невиконана обіцянка — це те, чого я не приймаю.

А що, навпаки, здатне так само миттєво повернути вам душевну рівновагу й стерти весь негатив дня?

Сміх моїх дітей. Коли Айлін раптом видає щось абсолютно серйозне й водночас неймовірно кумедне, а Давид у відповідь усміхається. Цієї миті весь робочий стрес зникає. У кепського настрою просто не має шансів.

Уявіть собі, що ви отримали розкішний подарунок — цілий місяць повної свободи, коли не потрібно працювати, за щось відповідати чи поспішати. Куди б вирушили?

Гайнула б на місяць до Нью-Йорка або в Італію. Але з однією важливою умовою — жодних fashion week, показів, ділових зустрічей чи таймінгу. Волітиму просто жити, годинами блукати вулицями, пити каву у затишних кафе, відвідувати музеї й нарешті повернути собі забуте відчуття, коли не потрібно квапитися.

Смаки й уподобання

Яка пісня чи виконавець звучить у вашому просторі, коли лишаєтеся наодинці з собою?

Усе залежить від настрою, звісно. Але на самоті здебільшого слухаю Sade. Наприклад, її трек No Ordinary Love — у ньому немає жодного зайвого шуму, але є глибина, яка заповнює все.

Чи є фільм або серіал, який свого часу змусив вас по-новому поглянути на певні життєві речі?

Мабуть, The Crown («Корона»). Не скажу, що серіал кардинально змінив моє життя, але він дуже точно підсвітив важливу істину: статус не завжди означає свободу. Навпаки, чим вище ти підіймаєшся, тим більше людей навколо вважають, що мають повне право вирішувати, якою саме ти повинна бути. Це історія про зворотний бік успіху й тиск, який за лаштунками.

Власний стиль

Які бренди ви любите носити, коли це не GASANOVA?

Щиро захоплююся The Row — за їхній інтелектуальний спокій, тишу та бездоганну якість. Alaïa — обожнюю за неймовірне, майже скульптурне ставлення до жіночого тіла, а Saint Laurent — за безкомпромісний характер. Мені загалом подобаються речі, які не кричать про свій бренд чи ціну логотипами, але їх неможливо сплутати з дешевими.

Мені загалом подобаються речі, які не кричать про свій бренд чи ціну логотипами, але їх неможливо сплутати з дешевими.

Хто поза межами fashion-індустрії вам зараз особливо цікавий як особистість — не крізь призму потенційного бізнесу чи колаборації, а масштабом характеру?

Ліна Костенко. Мене завжди захоплювали люди, чия внутрішня свобода виявляється сильнішою за будь-які зовнішні обставини, швидкоплинну моду чи суспільну думку. Вона — унікальний приклад особистості, яка зуміла перерости навіть сам час.

Мене завжди захоплювали люди, чия внутрішня свобода виявляється сильнішою за будь-які зовнішні обставини, швидкоплинну моду чи суспільну думку.

Який тренд ви ніколи не зможете зрозуміти, навіть якщо його носитимуть абсолютно усі?

Потворність заради потворності. Я завжди виступаю за абсолютну свободу в одязі та самовираженні, але геть не розумію речей, які навмисно спотворюють поставу, стирають фігуру й нівелюють особистість. Робити щось безформним чи відверто неестетичним лише тому, що алгоритм оголосив це головним трендом сезону — точно не моя історія.

Якщо на мить забути, що ви створююєте моду, і уявити вас звичайною покупчинею в бутику — на що звернете увагу насамперед?

Спершу торкнуся тканини, потім оціню посадку, а далі — обов’язково зазирну на виворіт. Для мене це головний іспит для будь-якого бренду. Справжня якість починається саме там, де її бачить лише власниця.

Справжня якість починається саме там, де її бачить лише власниця.

Люди, які знають справжню Ельвіру

Ящо повернутися до витоків ваших емоцій… Яким спогадом у пам’яті закарбувалося перше кохання? І який досвід подарувало?

О! Моє перше кохання було саме таким, яким йому й належить бути: щирим, максималістським і трохи драматичним. Але принесло мені фундаментальне усвідомлення: справжнє почуття ніколи не повинно вимагати від тебе ставати меншою, тихішою чи зручнішою, аби підлаштуватися під когось іншого.

Справжнє почуття ніколи не повинно вимагати від тебе ставати меншою, тихішою чи зручнішою, аби підлаштуватися під когось іншого.

Ви з чоловіком подолали довгий шлях. Що у ваших стосунках залишилося таким самим, як на початку, а що трансформувалося за роки разом — після народження двох дітей і ведення спільних справ?

Незмінними залишилися наше внутрішнє тяжіння одне до одного, тонкий гумор і чітке відчуття, що ми — одна команда. А ось щодо змін … стало значно менше наївної ідеалізації й набагато більше глибокої поваги. Пройшовши крізь виклики батьківства та спільних справ, ми зрозуміли: любов — це вже давно не про красиві слова. Це про те, хто саме підставить тобі плече, коли ти абсолютно виснажена, а весь твій звичний світ навколо хитається.

Любов — це вже давно не про красиві слова. Це про те, хто саме підставить тобі плече, коли ти абсолютно виснажена, а весь твій звичний світ навколо хитається.

А через що можуть виникнути розбіжності та які правила допомагають вам не переносити особисті конфлікти в робочі процеси? 

Через робочий темп, дедлайни чи рівень відповідальність — ми обоє з сильними характерами. Та в нас є давні правила, які оберігають і бізнес, і родину: завжди говорити прямо, ніколи не залучати команду до особистого конфлікту і, головне, не використовувати мовчання як інструмент покарання.

Довіра у великому бізнесі та житті — це найцінніший актив. У який момент ви розумієте, що людині справді можна відкритися?

Коли слова збігаються з діями, особливо у складних чи незручних ситуаціях. Саме в такі миті й злітають усі маски. Довіра для мене — це не красиві заяви, декларації чи обіцянки. Це певна модель поведінки.

З роками наші стосунки з людьми трансформуються. Що сьогодні важливіше, скажімо, у дружбі — регулярна комунікація й щоденні розмови чи внутрішня упевненість у тому, що вас не зрадять у вирішальну хвилину?

Знати, що людина буде поруч, коли це знадобиться. Доросла дружба не вимагає регулярного звіту, постійного контролю чи щоденних телефонних розмов. Вона дає значно більше — відчуття безпеки та впевненість, що ти можеш набрати цей номер навіть о третій ночі.

Материнство

Материнство часто змінює наші внутрішні оптичні налаштування. Після народження другої дитини у вас з’явилося більше безумовного прийняття чи, навпаки, зріс рівень вимог до себе?

Дивовижно, але і більше прийняття, і більше вимог виникли одночасно. Я стала лагіднішою до свого тіла, права на втому чи певної недосконалості — дозволила собі просто бути живою жінкою. Але водночас втратила будь-який компроміс щодо того, який світ, яке життя та яке майбутнє створюю для своїх дітей.

Які внутрішні заборони ви дозволили собі зняти після появи дітей? Що з того, що раніше здавалося неприпустимим, стало сьогодні нормою?

Передовсім — просити про допомогу і більше не вважати це слабкістю. А ще — повноцінно працювати, їхати у тривалі відрядження чи просто відпочивати без жодного докору сумління та багатогодинного внутрішнього осуду. Я нарешті зрозуміла: дітям не потрібна ідеальна мама — вона потрібна їм жива.

Я нарешті зрозуміла: дітям не потрібна ідеальна мама — вона потрібна їм жива.

Що для вас означає бути хорошою мамою? Чи змінилося це визначення за останні роки?

Бути хорошою мамою — зовсім не про ілюзію, що твої діти завжди мають бути задоволеними, і аж ніяк не про потребу догоджати їм в усьому. Як на мене, головне — це дати дітям любов, безпеку, розумні межі та відчуття, що їх чують. Хороша мама може втомлюватися, сердитися, мати глобальні бізнес-амбіції — і все одно залишатися хорошою мамою.

Хороша мама може втомлюватися, сердитися, мати глобальні бізнес-амбіції — і все одно залишатися хорошою мамою.

Простір для самої себе

Ельвіро, якщо залишити за лаштунками бізнес, моду та статус керівниці … Коли востаннє дозволяли собі абсолютну спонтанність і робили щось геть непрактичне — просто тому, що так захотілося вашому внутрішньому «я»?

Не повірите, але нещодавно (усміхається).  Подарувала собі кілька годин абсолютної свободи: дозволила нічого не вирішувати й не бути нікому потрібною. Для більшості людей такий формат — це звичайний відпочинок. Для мене ж, з моїм темпом життя, це — зухвала пригода.

Яку частину своєї особистості ви зазвичай ховаєте під бездоганним публічним образом?

Свою вразливість. Я набагато чутливіша, ніж здаюся, і плачу значно частіше, ніж ви могли б собі уявити. Але в мене є правило: я ніколи не використовую сльози як аргумент у суперечці чи інструмент маніпуляції.

Я набагато чутливіша, ніж здаюся, і плачу значно частіше, ніж ви могли б собі уявити.

Ви справляєте враження жінки зі сталевим характером, яка здатна впоратися з будь-яким викликом. А чи є щось, чого ви насправді боїтеся?

Я давно не боюся викликів у бізнесі чи труднощів за лаштунками бренду. Мій єдиний справжній страх — це не мати змоги захистити тих, кого люблю. Материнство — дивовижна річ, воно запускає потужний внутрішній парадокс: робить тебе одночасно набагато сміливішою й набагато крихкішою, ніж ти була раніше.

За межами звичного

У житті кожного лідера є так звані події-злами, які повністю переписують внутрішній сценарій. Який етап — можливо, переїзд із Донецька або перші роки бренду — найбільше змінили ваше уявлення про себе?

Переїзд із Донецька свого часу навчив мене головного — умінню починати все з нуля. А евакуація з Бучі з трьохмісячною дитиною на руках показала інше: наскільки ефемерною й короткою є відстань між звичним комфортом і смертельною небезпекою. Ці події назавжди забрали в мене ілюзію повного контролю над майбутнім, але залишили головне — здатність швидко діяти.

Попри неабиякий досвід, ви продовжуєте зростати й розвиватися. Що зараз опановуєте або в якій новій сфері вам просто дуже цікаво розібратися більше?

Нині набагато глибше вивчаю фінанси, інвестиції та архітектуру стійкого бізнесу. Бо чиста творчість без стабільної операційної системи й прорахованих алгоритмів дуже швидко перетворюється на дорогий і красивий хаос.

Що останнім часом вас по-справжньому здивувало — у людях навколо, у світі чи самій собі?

Мене досі дивує, скільки всього людина може витримати й усе одно не втратити вміння створювати, любити та щиро жартувати. Іноді сама стаю для себе відкриттям: здається, що сил уже немає взагалі, аж раптом всередині відкривається ще один, раніше невідомий внутрішній поверх. І я знову готова всіх дивувати (усміхається).

Мене досі дивує, скільки всього людина може витримати й усе одно не втратити вміння створювати, любити та щиро жартувати.

Без GASANOVA

Якщо на мить зняти усі соціальні ролі: бренд, роботу, статус, материнство і шлюб — які риси характеру залишаться, за котрі ви по-справжньому себе любите?

Там буде жінка, яка завжди тримає слово, ніколи не зраджує своїх, уміє починати все спочатку і навіть у найнапруженіші миті не втрачає почуття гумору. Я люблю себе не лише за те, що створила, а й за те, ким я є, коли ніхто не бачить.

Я люблю себе не лише за те, що створила, а й за те, ким я є, коли ніхто не бачить.

Успіх часто супроводжується спробами щось комусь продемонструвати. А чого ви більше не хочете доводити — ні собі, ні світові?

Мій час доведень офіційно завершено. Я більше не хочу переконувати когось, що опинилася на своєму місці не випадково, а мій успіх — це результат  закономірної праці. І що жінка здатна філігранно поєднувати ролі мами, дружини, лідерки й творчої особистості. Якщо хтось у сучасному світі досі в цьому сумнівається —переконувати їх точно не мій проєкт.

Я більше не хочу переконувати когось, що опинилася на своєму місці не випадково, а мій успіх — це результат  закономірної праці.

Ми багато говорили про виклики, бізнес та внутрішню силу. А якщо повернутися до базових почуттів: що сьогодні дарує вам абсолютне щастя?

Складно повірити, але моє теперішнє щастя — у простих і водночас розкішних речах: моя родина поруч, діти здорові й сміються, робота має сенс, а всередині панує абсолютний спокій. З роками щастя стало для мене не голосним феєрверком, а тихим ранком, у якому всі, кого я люблю, прокинулися живими й у безпеці.

Фото: @st_ioanna1, Віталій Ухов

Літо залишає по собі не лише теплі спогади й засмагу. Після кількох місяців спеки шкіра нерідко стає зневодненою та тьмяною, пігментація — помітнішою, а волосся втрачає блиск і еластичність. Початок осені — вдалий час переглянути б’юті-рутину й зосередитися на зволоженні, відновленні захисного бар’єра та вирівнюванні тону.

Редакція INSIDER.UA поспілкувалася з представниками українських брендів і дистриб’юторами великих косметичних компаній та з’ясувала, які засоби допоможуть шкірі й волоссю відновитися після сонячного сезону. 

Маски для обличчя

Після активного впливу ультрафіолету шкірі насамперед потрібне заспокоєння. Тут у пригоді стане «Заспокійлива біла маска | Активне живлення та відновлення» бренду Mesonia  — інтенсивний засіб для зволоження, живлення й заспокоєння.

Пептид Syn-Ake розгладжує зморшки та підвищує пружність шкіри, TURMERIA ZEN зменшує сліди стресу, тьмяність і запалення, а BeBebiome підтримує баланс мікробіому й захисний бар’єр. Гіалуронова кислота забезпечує інтенсивне зволоження, а сама маска дарує відчуття свіжості й прохолоди. Її, зокрема, використовує Анна Ніконова, володарка титулу «Міс Всесвіт Україна» — 2026.

Для інтенсивнішого відновлення підійде біоцелюлозна маска ELCODE, ферментована з натурального кокосового соку. Вона щільно прилягає до обличчя за принципом «другої шкіри»: формула з гіалуроновою кислотою, ніацинамідом і пептидами насичує шкіру вологою, підтримує пружність і повертає гладкий, свіжий вигляд.

Двадцять-тридцять хвилин із маскою ELCODE — простий спосіб додатково подбати про шкіру після сонячних днів. Засіб завжди є в косметичці фешн-діви Юлії Єрмалаєвої і б’юті-експертки Ельміри Мехтієвої. Обирають його і чоловіки: зірковий тренер Сергій Шеремета неодноразово ділився цим засобом у своїй б’юті-рутині в соцмережах.

У магазинах JAN niche concept з’явилася новинка корейського професійного бренду Troiareuke — GPS Mask Vita-Toning 2-Step, двоетапна маска-патч для експрес-догляду. На першому етапі тонінг-пад із LHA та PHA м’яко відлущує й готує шкіру, на другому — маска з мікрофібри з глутатіоном (5%) і комплексом із 11 вітамінів глибоко живить, зволожує та надає сяйва. Це зручний формат догляду beauty-to-go, який добре підходить тьмяній шкірі з нерівним тоном, проявами пігментації та ознаками втоми. Після використання шкіра виглядає гладкішою, рівнішою і свіжішою — ніби після салонної процедури.

Sensai Comforting Barrier — варіант для чутливої шкіри, актуальний як із настанням холодів, так і після активного сонця чи косметичних процедур. Цей бар’єрний догляд спрямований на відновлення й зміцнення захисного ліпідного шару: він потрібен не лише сухій і чутливій шкірі — навіть жирна може потерпати від порушення балансу жирних кислот. Крем-маска заспокоює шкіру, зменшує сухість і почервоніння, м’яко відновлює захисний бар’єр, повертає еластичність і пружність, а також покращує здатність шкіри утримувати вологу.

Креми

Якщо шкіра стала тьмяною й зневодненою, а пігментація — помітнішою, варто звернути увагу на E.G.F. Plasma Complex 24H Bright Boost Face Cream A.G.E. STOP. Крем розроблений для освітлення, оновлення й захисту шкіри, допомагає повернути їй сяйво та вирівняти тон. Легка текстура швидко вбирається і підходить для щоденного використання — зокрема для чутливої та зневодненої шкіри.

У складі — ніацинамід, п’ять факторів росту, вітамін B9, ектоїн, бета-глюкан і комплекс Bio Placenta. Разом ці компоненти підтримують відновлення, зволоження й пружність шкіри, а ніацинамід сприяє освітленню та вирівнюванню тону. Крем також зміцнює захисний бар’єр і допомагає шкірі краще утримувати вологу — у результаті вона виглядає гладкішою, пружнішою та сяйливішою.

Сироватки

В Instagram Андрій Черепущак неодноразово ділився своєю б’юті-рутиною із засобами iS Clinical. Представники компанії розповіли редакції про новинку — iS Clinical Brightening® Serum, інноваційну сироватку для делікатного вирівнювання тону та зменшення проявів пігментації.

Її формула м’яко стимулює оновлення шкіри, усуваючи тьмяність без зайвого подразнення: впливаючи на активність тирозинази, засіб допомагає контролювати синтез меланіну й появу пігментних плям. Легка текстура швидко вбирається і водночас підсилює проникнення активних компонентів наступних етапів догляду.

Про засоби Colorescience Ukraine ми дізналися зі сторінок Олі Цибульської та Світлани Тарабарової, які користуються ними щодня. Щоб надати шкірі сяйва й вирівняти тон, артистки додали до своєї рутини Even Up® Multi-Correction Serum — багатофункціональну сироватку для освітлення, корекції тону й повернення шкірі природного сяйва. Її легка текстура не створює відчуття стягнутості, забезпечує глибоке зволоження й покращує текстуру шкіри. Завдяки запатентованому комплексу Lumira® сироватка допомагає зменшити прояви гіперпігментації, запобігти появі нових плям і надати шкірі свіжішого вигляду.

Концентрати

Після активного сонця шкіра може втрачати сяйво, ставати тьмяною, а пігментація — помітнішою. У такому разі варто звернути увагу на гідрогелевий концентрат A.G.E. STOP B12, C15 + Ferulic Concentrate, розроблений для освітлення та зміцнення шкіри. Засіб допомагає працювати з нерівномірним тоном і підтримувати доглянутий вигляд — його можна додати до рутини, коли шкірі потрібні сяйво, зволоження й відновлення.

Формула поєднує 15% стабілізованого вітаміну C, 1% ферулової кислоти, освітлювальні компоненти, ніацинамід і гіалуронову кислоту. Ця комбінація зменшує прояви пігментації, вирівнює тон і підтримує пружність шкіри; гіалуронова кислота додатково зволожує, а антиоксиданти захищають від впливу вільних радикалів. У результаті шкіра виглядає гладкішою, свіжішою й сяйливішою.

Концентрат E.G.F. Complex Ultra Boost Concentrate A.G.E. STOP створений для корекції текстури шкіри — коли хочеться повернути їй гладкість, пружність і природне сяйво. Засіб підтримує процеси оновлення й допомагає відновити захисний бар’єр.

Легка текстура швидко вбирається, тому концентрат можна використовувати щодня — самостійно або перед кремом. Особливо добре він підійде нормальній і чутливій шкірі, яка потребує відновлення та додаткового догляду. Засобами бренду користуються модель Алла Бейліна, трихологиня Яна Рудика, фешн- і б’юті-блогерка Ольга Конова та інші лідерки думок.

Представники JAN niche concept презентували редакції новий концентрат корейського професійного бренду Troiareuke, який, за словами бренду, дає помітний результат уже після першого застосування. Mela-Sonic C-Infuser — концентрат в ампулах із 10% чистого вітаміну C, феруловою кислотою та вітаміном E. Потужний антиоксидантний комплекс пригнічує надлишкове вироблення меланіну, освітлює шкіру й повертає їй природне сяйво. Транексамова кислота — популярний нині інгредієнт у засобах для сяйва — м’яко вирівнює рельєф і створює ефект здорового підсвічування. Активація вітаміну C безпосередньо перед застосуванням забезпечує максимальну свіжість і ефективність формули. Рекомендована тривалість курсу — чотири тижні, наносити засіб радять уранці.

Еліксир

У магазинах JAN niche concept уже представлена новинка By Terry — Matcha Mist Elixir, гібрид сироватки, тоніка й освіжального місту в одному флаконі. Двофазна формула складається з антиоксидантного зеленого шару з японським чаєм матча (2%) та заспокійливого молочного шару з вівсом, центелою й алое. Після струшування обидві текстури поєднуються в невагому емульсію.

Засіб зменшує почервоніння, захищає від міського смогу й дарує ефект вологого сяйва «скляної шкіри» (glass skin), не залишаючи липкості. Його можна розпилювати вранці для свіжості, поверх макіяжу — для природного фінішу, або зберігати в холодильнику: охолоджений міст особливо доречний у спеку, коли хочеться освіжити шкіру й подарувати їй приємну прохолоду.

Засоби для тіла та волосся

Звісно, важливо подбати не лише про обличчя, а й про шкіру тіла та волосся. Легендарний спа-бренд Ligne St Barth пропонує засоби на основі натуральних інгредієнтів високої якості, що перетворюють догляд на справжній сенсорний ритуал. Huile de Coco — багатофункціональна живильна олія для тіла й волосся з ніжним ароматом стиглого вершкового кокоса. Вона ідеально підходить для догляду після перебування на сонці, а також для ароматної ванни чи масажу.

Важливо пам’ятати: до відновлення шкіри варто підходити комплексно, враховуючи сезонність та її індивідуальні особливості. Догляд слід добирати персонально, а за потреби — звертатися до кваліфікованого фахівця.

Фото: пресслужба бренду

Саме тому напередодні Дня Незалежності INSIDER.UA поставив відомим українкам лише одне запитання: «Якби вам довелося розповісти світові одну власну історію про Україну — якою б вона була?»

Відповіді вражають різноманітністю. У них — перші тижні великої війни й зворушлива пляшечка олії, подарована на блокпості. Втрачені перед важливою прем’єрою костюми й українці, які згуртувалися за тисячі кілометрів від дому. Справа, розпочата в мить абсолютної невизначеності, культура, яку відкриваєш для себе заново, і пісня, що стала мовою спілкування зі світом.

У кожної з наших героїнь — своя Україна. Але разом ці історії створюють портрет країни, яку неможливо описати одним словом.

Ірина Горова

засновниця та CEO музичного лейбла pomitni, співзасновниця платформи розвитку артистів «На її основі»

Я б розповіла світові про українців. Про те, як ми відроджуємо власну культуру та ідентичність»

Для Ірини Горової Україна — передусім люди, які продовжують діяти й творити навіть у найскладніші часи. Саме підтримка однодумців допомогла їй трансформувати розгубленість перших днів повномасштабного вторгнення на власну успішну справу.

«Я б розповіла світові про українців. Про те, як ми відроджуємо власну культуру та ідентичність. Про сміливість і віру, з якою зараз народжуються нові бізнеси, ідеї та партнерства. Для мене це і є Україна: держава, яка не чекає дозволу на життя й творчість, а просто робить це, попри всі болісні втрати.

Після 24 лютого 2022 року я не знала, що далі робити — всі плани зненацька зупинилися. Але поряд були люди, які вірили: потрібно діяти, ділитися досвідом та розвивати українську музичну індустрію. Так розгубленість перетворилася на власну справу — музичний лейбл pomitni.

І я щиро пишаюся тим, скільки талановитих українців тепер навколо мене. Саме про них я б і хотіла розповісти світові».

Катерина Кухар

прима-балерина Національної опери України, керівниця Київського державного фахового хореографічного коледжу імені Тетяни Таякіної

Українці можуть жити за тисячі кілометрів, але в мить, коли своїм потрібна допомога, будь-які кордони зникають»

Для Катерини Кухар уособленням України став момент, коли відстань між людьми втратила значення. Це сталося цього літа, під час дебютного закордонного турне її вихованців.

«Цього літа ми з Київським державним фаховим хореографічним коледжем імені Тетяни Таякіної вирушили до Ісландії, щоб представити наш легендарний балет „Лісова пісня“. Для наших студентів це були перші міжнародні гастролі, і ми дуже хвилювалися. Адже везли із собою не просто виставу, а частинку українського серця.

Дорогою до Ісландії польська авіакомпанія загубила весь наш багаж: сценічні костюми, декорації, реквізит та особисті речі майже пів сотні людей. Прем’єру довелося перенести.

І тоді я побачила те, що закарбується в пам’яті надовго. Українці з різних куточків світу миттєво долучилися до розв’язання нашої проблеми. Хтось в Україні тримав зв’язок із дипломатами, інші підтримували словом. Український консул у Польщі особисто контролювала в аеропорту пошуки наших валіз, а наш консул в Ісландії залучив місцеве МЗС, щоб наш багаж якнайшвидше доправили до театру.

У певний момент я спіймала себе на думці: “Українцям ніколи й нічого не давалося легко”. Але наша згуртованість допомогла подолати цей виклик.

Коли валізи нарешті знайшли й привезли в театр буквально за кілька годин до генеральної репетиції, я відчула не просто полегшення, а безмежну вдячність.

Українці можуть жити за тисячі кілометрів, але в мить, коли своїм потрібна допомога, будь-які кордони зникають. Кожен на своєму місці просто робить усе можливе. І саме з таких вчинків складається наша спільна велика сила. Наша і моя Україна».

Наталія Могилевська

співачка

Така проста річ, але стільки сенсу в цьому жесті»

Наталія Могилевська згадує короткий, але зворушливий епізод перших тижнів повномасштабної війни. 8 березня 2022 року вона їхала Києвом повз військові блокпости — й один несподіваний подарунок запам’ятала на роки.

«На кожному військовому посту хлопці дарували мені по квіточці. На одному з них до машини підійшов хлопець, побачив мене, трохи розгубився і почав поспіхом щось шукати. Каже: „Боже, Наталю, це ви, а в мене й подарунка немає…“ А потім витягнув невеличку пляшечку „Олейни“ і каже: „Це вам!“

Це було так щиро, так несподівано й сердечно. Така проста річ, але стільки сенсу в цьому жесті. Уся його неосяжна доброта.

Такі ми, українці!».

Даша Астаф’єва

співачка

Хочеться ще дужче любити її та берегти»

Для Даші Астаф’євої Україна розкривається через переосмислення рідної культури. Те, що раніше здавалося другорядним, із початком великої війни набуло для неї особливого й глибокого сенсу.

«Україна як ніколи стала для мене рідною саме тоді, коли під загрозою опинилися життя, історія та культура українського народу. Хочеться ще дужче любити її та берегти.

Раніше ми не завжди цінували власне надбання — історію, літературу. А зараз відкриваємо дедалі більше цікавих і рідкісних сторінок, спогадів, культурних явищ — усього того, що свого часу старанно приховувала радянська влада.

Саме тепер виникає особливе бажання пізнавати це, цінувати й насолоджуватися своїм».

Надя Дзяк

дизайнерка

Можна зруйнувати стіни, але неможливо знищити культуру і пам’ять»

Історія Наді Дзяк — про іншу видатну українку. Художницю, яка перетворила власну оселю на витвір мистецтва, а після смерті стала для дизайнерки джерелом натхнення та способом розповісти світові про українську культуру.

«Її звали Поліна Райко — вона перетворила власний будинок в Олешках на цілий світ наївного мистецтва. Ця історія настільки мене вразила, що ми присвятили їй колекцію NADYA DZYAK — я називала це „малювати рюшами“. Ми показали її в Києві, а згодом — під час London Fashion Week. Після нашої розмови британське видання The Independent також розповів світові про Поліну Райко.

Після підриву Каховської дамби її унікальний будинок в окупованих Олешках опинився під водою і був майже знищений.

Але її всесвіт вистояв.

Для мене це суто українська історія: навіть після найважчих втрат продовжувати плекати красу. Бо можна зруйнувати стіни, але неможливо знищити культуру та пам’ять».

Злата Огнєвіч

співачка

Пісня — це моя особиста історія і водночас те, без чого неможливо уявити українську націю»

Злата Огнєвіч розповідає про Україну мовою, якою володіє найкраще, — через музику. Для неї кожен вихід на міжнародну сцену сьогодні має значно більший сенс, ніж просто виступ.

«Коли я виходжу на міжнародну сцену, усвідомлюю, скільки поколінь українців виборювали право бути почутими. Нашу історію століттями намагалися переписати, заглушити, стерти, але ми зберегли свій код через пісню, культуру і пам’ять.

І сьогодні кожна українська мелодія, що лунає у світі, як і будь-який інший прояв нашої культури, доводить: свобода має власне звучання.

Пісня — це моя особиста історія і водночас те, без чого неможливо уявити українську націю».

Катя Сільченко

дизайнерка

Для мене Україна — це країна, яка забрала з мого словника слово „неможливо“»

Катя Сільченко не обирає одну історію. Натомість називає одне слово, значення якого за останні роки для неї змінилося назавжди, — «неможливо».

«Для мене Україна — це країна, яка забрала з мого словника слово „неможливо“.

За ці роки я стільки разів думала: ну це ж неможливо. Неможливо втамувати страх, коли на тебе сунуть колони танків у лютому 2022-го — техніки, яка до цього існувала для мене лише в розповідях бабусі.

А вже за кілька років — побудувати практично з нуля одну з найсильніших у світі дронових армій. І танки вже не видаються чимось настільки страшним і непереможним.

Неможливо було уявити, що в росії коли-небудь збагнуть, що таке війна, і самі панічно боятимуться тривог та вибухів. Але війна прийшла і до них.

Після зустрічі Володимира Зеленського з Дональдом Трампом у Білому домі теж здавалося, що ми опинилися в абсолютному політичному глухому куті. А потім минає час, змінюється тон розмови — і те, що ще вчора здавалося неможливим, сьогодні уже має інший вигляд.

І таких історій безліч.

Це я ще про бізнес в Україні не розповідала… Бо тут, схоже, ми вже давно навчилися творити неможливе».

Напередодні концерту ми запросили Сашу стати героїнею літньої digital-обкладинки INSIDER.UA.   Під час щирої розмови говорили про кохання, що стало музикою, сокровенну пам’ять, виховання дітей, непохитну віру та проєкт, народжений із чистих почуттів. А ще —  про складний шлях після великої втрати і про саму Сашу, яка сьогодні лише вчиться наново відкривати цей світ.

Сьогодні в мережі є чимало інформації про вас. А яка Саша Норова у вашому власному уявленні?

Дуже різна. Сьогодні настільки сильна, що можу впевнено сказати собі: «Я — молодець». Зараз вчуся жити по-новому. Подругам подеколи кажу, що я жінка-кішка, бо здається, ніби вже прожила щонайменше два життя.

Зараз вчуся жити по-новому.

Якою була Саша Норова до знайомства з Михайлом? І що з тієї дівчини досі бережете в собі?

До знайомства з Михайлом я палко мріяла про сцену. Батьки відпустили мене з маленького містечка до Києва навчатися хореографії. Я бачила своє майбутнє тільки в танці — прагнула присвятити йому все життя. А ще, як і кожна з нас, мріяла про справжнє кохання. Таке, як у кіно. І, мабуть, саме так воно й сталося.

Від тієї юнки я зберегла найголовніше — щиру любов до життя. А ще дуже люблю сміятися. Гадаю, саме це світло і вміння радіти дрібницям є в мені досі.

Ким був для вас Михайло у найширшому сенсі цього слова? Що поруч із ним ви відкрили в собі такого, про що раніше навіть не здогадувалися?

— Михайло був для мене всім: моєю душею, найближчим другом, чоловіком і найбільшим коханням.

Поруч із ним я відкрила в собі новий, невідомий досі всесвіт. Коли жінку по-справжньому люблять, вона розквітає — саме ця дивовижна трансформація відбулася зі мною: я відчула безліч нових внутрішніх граней. Але найцінніше — саме Михайло повірив у мій творчий потенціал і навчив мене співати.

Михайло був для мене всім.

Багато людей знають історію вашого кохання. А що було між вами такого, чого не бачив ніхто?

— Насправді люди багато чого не бачили, бо ми ніколи особливо не виставляли своє життя напоказ у соцмережах. Ми просто жили. Будували власними руками дім, разом викладали кахлі, фарбували стіни, саджали дерева й виховували дітей. Після гучних концертів завжди поверталися додому, де могли босоніж ходити по траві чи плавати в маленькому басейні. Це й було наше справжнє життя — просте, тихе та дуже щасливе.

Мені здається, не всі сокровенні миті мають належати публіці. Ми й так відкрили світові велику частину себе — через музику. Через наші пісні ми ділилися найголовнішим — любов’ю.

Це й було наше справжнє життя — просте, тихе та дуже щасливе.

Як з’явилася ідея концерту пам’яті?

Майже одразу після втрати Михайла. Я відчула гостру потребу, щоб його музика звучала й надалі. Щоб його пісні жили не лише в цифрових записах, а й пульсували наживо, голосами інших людей. Саме тоді й прийшло усвідомлення: вдихнути нове життя у ці мелодії можуть наші друзі-артисти. Так народилася ідея цього концерту-присвяти.

Що ви відчули, коли усвідомили, скільки українських артистів прагнуть долучитися до цього концерту? І що найважливіше ви хотіли б залишити в серці кожного глядача, який прийде цього вечора?

Мене до глибини душі зворушило, що майже всі виконавці погоджувалися одразу. Я писала: «У мене є мрія. Ти будеш?» І у відповідь читала: «Буду». Це було дуже цінно.

У такі моменти я ще більше пишалася Мішею. Бо зрозуміла: колеги хочуть долучитися не лише через його музику, а й через те, яким він був — справжнім творцем, поетом, музикантом і дуже доброю людиною. Я переконана: саме тому так багато людей погодилися розділити з нами цей вечір.

Найбільше мені хочеться, щоб у серці кожного глядача прокинулася любов. До життя, до рідних, до друзів, до коханих. Саме про це завжди була творчість ADAM. Мені щодня пишуть, що всі наші пісні — про найважливіше у світі. І я вірю, що саме цим всеохопним почуттям кожен гість сповниться на нашому концерті.

Найбільше мені хочеться, щоб у серці кожного глядача прокинулася любов.

20 липня Михайло мав би святкувати день народження. Яким цей день був у вашій родині?

Михайло любив свій день народження, але святкувати волів без пафосу. Йому не потрібні були фешенебельні ресторани чи світські раути. Повторював повсякчас: «Хто мене любить і хоче привітати — мої двері відчинені. У нашому домі завжди знайдеться і смачне частування, і тепле слово». Саме таким він був — дуже щирим і простим, за величезним талантом ховалася дивовижно справжня душа.

Саме таким він був — дуже щирим і простим.

Останній рік став для вас часом, коли довелося буквально заново вчитися жити. Що виявилося найскладнішим? І що сьогодні допомагає знаходити сили, щоб рухатися вперед?

Найважче — розплющувати очі вранці й щоразу усвідомлювати, що Міші більше немає з нами. Певно, це найтяжче — чекати людину, яка вже ніколи не прийде. Якщо чесно, сьогодні моє найскладніше випробування — просто щоденне життя без нього.

Сили рухатися вперед мені дають Бог, моя непохитна віра та присутність Міші, якого я щомиті відчуваю серцем. Мене тримають мої близькі, друзі, батьки. І, звісно, діти. Вони — моє світло та мій найголовніший стимул жити далі.

Якщо чесно, сьогодні моє найскладніше випробування — просто щоденне життя без нього.

Чи був момент, коли ви вперше відчули, що здатні знову дивитися в майбутнє? Що саме стало тим поштовхом?

Такого моменту ще не було. Наразі не відчуваю, що можу дивитися далеко вперед: обрій планування став зовсім іншим. Зараз живу короткими дистанціями й невеликими завданнями. Найбільший і найважливіший мій орієнтир сьогодні — концерт пам’яті Міші.

Наразі не відчуваю, що можу дивитися далеко вперед.

Якою мамою ви прагнете бути для своїх дітей і як ви говорите з ними про тата?

Для мене надважливо бути мамою, яка вміє слухати й чути своїх дітей. Ми нескінченно багато говоримо про тата. Згадуємо його тільки з невимовним теплом. Він був і є найкращим батьком — неймовірно добрим, веселим і безмежно турботливим. Я відчуваю, що він досі біля нас.

І я відчуваю, що він досі біля нас.

Ви багато сил віддаєте тому, щоб берегти створене разом із Михайлом. А чого сьогодні хочеться саме Саші Норовій?

Найбільше мені хочеться спокою. І тиші.

Якби через багато років хтось запитав: «Хто така Саша Норова?», що найважливіше ви хотіли б почути у відповідь?

Щоб люди сказали: «Саша Норова — муза Михайла Клименка». Наше кохання стало музикою. Воно назавжди закарбоване у мелодіях, які ми створювали. І для мене це найважливіше. Бо щоразу, коли хтось вмикатиме наші пісні, ми знову будемо разом — у кожній ноті, у кожному подиху.

Саша Норова — муза Михайла Клименка.

Автор фото: Василь Славінський