Напередодні українська телеведуча Іванна Онуфрійчук, котра нині проживає у Швейцарії, відзначала день народження сина Адама. Хлопчику виповнився один рік.

З цієї нагоди Іванна та її чоловік, бізнесмен Алмаз, улаштували невелике свято для найближчих родичів.

Повітряні кульки, триярусний торт та інший традиційний антураж – усе, що так подобається маленьким дітям.

Зіркова матуся тільки зараз поділилася світлинами зі святкування.

«День народження сина був ще місяць тому, а у мами лише зараз дійшли руки до цих неймовірних фотографій. Гадаю, ніколи не пізно опублікувати їх», – написала ведуча.

Гостей Іванна зустрічала у невагомій сукні, виконаній у бежевих тонах. А маленький іменинник виглядав як справжній джентльмен, примірявши блакитний костюм у поєднанні з жовтим метеликом.

Читайте также: «Нікого так не любила»: Іванна Онуфрійчук про зміни у житті й кар’єрі з появою сина.

Фото: Instagram @ivannaonufriichuk

Українська телеведуча та засновниця благодійного фонду IvAlive Іванна Онуфрійчук нещодавно народила первістка у Швейцарії від свого чоловіка, казахського бізнесмена Алмаза. Ми поспілкувалися з Іванною про її материнство, його найскладніші та найщасливіші моменти, а також розпитали, як вона балансує між ролями мами, дружини й засновниці фонду.

Іванно, минуло вже понад пів року твого материнства. Поділися, якими були ці місяці, що змінилося у житті?

Для мене – це був період повного переосмислення життя. Це час, сповнений нових відкриттів, труднощів і неймовірних митей радості. Час розставлення пріоритетів та пошуку балансу між ролями мами, дружини та засновниці фонду.

Звісно, перші місяці були найчуттєвішими, попри всі труднощі. Я відкрила в собі нові грані надзвичайної витримки, терпіння, ніжності, винахідливості та неосяжного почуття любові. Зрозуміла, що нікого і ніколи так не любила, як тепер люблю сина. За цей час помітила, що з роллю мами, яка мене дуже надихає, у мене зʼявилося вміння знаходити в собі нові силу й любов, які ніколи не закінчуються.

У житті кардинально змінилося все!

По-перше, мій стиль життя і звички. Зараз моїм графіком, буденністю та потребами керує Адамчик. Якщо раніше я могла лягати пізно вночі і спати до обіду, а потім лиш надвечір набирати темпу в роботі, то з появою дитини у мене змінилися біоритми.

Тепер я не лягаю, як колись, о 2-3 ночі, а вкладаюся в ліжко разом із сином о 20-21 вечора, і прокидаюся доволі рано – спершу о 5-6, потім о 9-й. І, чесно кажучи, хоча ночі бувають різними і вранці зазвичай складно прокидатись, але з таким ритмом встигаю зробити набагато більше, аніж колись.

По-друге, змінилося відчуття моєї місії та духовного призначення. Відколи народився Адамчик, я почала відчувати на собі велику відповідальність за те, щоби правильно виховати свою дитину, дати їй хороший життєвий шлях.

Це відчуття відповідальності зʼявилося також і за себе, своє здоровʼя та потребу піклуватися про нього. З’явилося усвідомлення, що від мого стану, мого здоровʼя та самопочуття залежить й те, чи можу якісно турбуватися про дитину. Як-то кажуть, щаслива мама – щасливе дитя.

Третє, що кардинально змінилося, це, мабуть, моє бачення успіху. Якщо раніше я вважала ним результати в роботі, досягнення у карʼєрі, показники моїх проєктів та моє особистісне зростання, то зараз – це стало другорядним.

На першому місці тепер для мене досягнення мого сина – його усмішки, нові навички, жести, слова. Це все робить мене щасливою, і я вважаю, якщо в дитини все вдається, вона розвивається – це якраз і є успіх батьків малюка.

На першому місці тепер для мене досягнення моєї сина – його усмішки, нові навички, жести, слова.

Ну, і якщо ми заговорили про ці місяці, а я ділюся своїм досвідом, то думаю, зараз гарна нагода внести ясність і відкрити наш невеличкий секрет. Насправді, я оголосила про народження сина на місяць пізніше у себе в соцмережах, тож Адамчику вже не майже 7 місяців, а ось-ось вже 8.

Чому ти вирішила публічно оголосити про народження сина із запізненням на місяць? Це забобони, заборона чоловіка чи як?

Ні, ніхто нічого не забороняв. Чесно кажучи, під час вагітності мені хотілося ділитися щастям з усім світом і нічого не приховувати.

Та моя мама і свекруха дуже переймалися, вони трохи забобонні. Потім я ще згадала традиції родичів зі свого дитинства, коли немовля нікому не показували 40 днів, а в хату нікого не впускали, щоб не наврочили чи не принесли якоїсь хвороби.

Я так робити не планувала, але ці спогади й навіювання таки вплинули на мене, вагітну! (сміється)
Тож в останній момент я вирішила прислухатися до мам і їхнього прохання оприлюднити цю новину трішки пізніше. І знаєте що? Це було чудове рішення!

Адже у той період я змогла справді насолодитися материнством та своєю дитиною, спокійно відновитися. Я належала тільки собі й синові в найважливіший та найцінніший час протягом першого місяця, ніщо нас не відволікало – ані телефонні дзвінки, ані безліч повідомлень та потреб на них відповідати.

А згодом я з радістю поділилася усіма моментами та ніби ще раз пережила ті емоції, коли отримувала привітання від знайомих та підписників у соцмережах.

У своєму блозі ти активно ділишся різними моментами материнства. Розкажи, що за цей час був найскладнішим, а що – найщасливішим?

Найскладнішим було, коли у синочка почалися коліки. Йому було 2 місяці, перші дні ми взагалі не знали, що робити і скуповували з чоловіком усі засоби, які нам радили лікарі та друзі, хто вже мав такий досвід.

Синочок плакав без упину, червонів, його животик був твердий. Чоловікові тоді ще довелося поїхати у відрядження і кілька днів я була з Адамчиком сама. Я робила все, що знала, нічого не допомагало, було страшно, я плакала разом з ним.

У паніці ще переглядала безліч відео педіатрів у YouTube, усі вони казали одне й те саме. Не знаю, що нам допомогло, але коли це минуло, я зрозуміла: таке просто потрібно пережити. Хай як важко би не було, усе обовʼязково мине!

Щасливих митей набагато більше, тому складно виділити одну. Та все ж, мабуть, це той день, коли синочок вимовив слово «мама». Це сталося, коли йому було 4 місяці. Ми поверталися додому, зайшли в ліфт, Адамчик був на руках у чоловіка, аж раптом він промовив це. У мене був нереальний вибух щастя та емоцій, а чоловік навіть розчулився до сліз.

Просто ми взагалі цього не очікували. Гадали, що таке станеться у 6-7 місяців, бо тоді немовлята вже багато звуків вимовляють. Хоча раніше синочок уже видавав звуки, схожі на ці, коли капризував. Цю мить я не забуду ніколи і тепер часто згадую її, коли чую від сина це улюблене «мааа-мааа».

Раніше ти розповідала, що хочеш із головою зануритися у материнство, але тепер все частіше тебе можна помітити за роботою у фонді. То все ж таки, що зараз переважає у твоєму житті?

Люди схильні швидко звикати до всього прекрасного. Так само відбулося й в мене. З появою синочка я була в ейфорії від нового етапу в житті, від щасливих моментів з ним, любові, уваги і щоденної турботи про нього. Згодом звикла до цього, це стало буденністю, і тоді я почала думати, що тут ніби все налагоджено вже, час згадати і про мою карʼєру та роботу.

Я почала розуміти, що мені цього бракує і що я не хочу вибирати щось одне, а хочу навчитися поєднувати материнство, сімʼю та свою діяльність.

Справді, спочатку вся моя увага була зосереджена на материнстві. Я змогла спокійно насолодитися першими місяцями з дитиною, бо попередньо підготувала у фонді всі процеси та команду до моєї тимчасової відсутності. Та зараз я повертаюся у свій ритм, бо це теж частина мого життя, яку я люблю. Тож я намагаюся віднайти той самий баланс.

Я почала розуміти, що хочу навчитися поєднувати материнство, сімʼю та свою діяльність.

Як воно – працювати, маючи малу дитину, чи допомагає тобі хтось і чи це тебе не виснажує?

У нас у фонді є сталі проєкти та заняття, як-от дитячий хор, мовні заняття та коуч-сесії. А днями ми запустили наш навчально-розвивальний центр IvAlive і найбільшу українську бібліотеку у Швейцарії. Це виявився ще той челендж — бути повністю залученою в ці процеси та не забувати, що ти – мама.

Працювати, маючи немовля – це завдання із зірочкою, але цілком реально, якщо є допомога. Я постійно відволікаюся на синочка, якщо він біля мене, тому робота, відверто, не завжди виконується вчасно та якісно.

Із затримками відповідаю на запити, повідомлення, електронні листи на пошті складуються і чекають того дня, коли я знайду час це все розібрати. Добре, що є команда, яка може вирішити певні питання без мене, а у разі щось горить – то знає, як мене розшукати.

На щастя, допомагають мама й рідні, які тут поруч, і це моє спасіння. Без них не уявляю, як би я могла працювати. Бо якщо навіть вирішую якісь питання з дому, а син поряд, то скільки б помічників не було, це все одно дуже відвертає увагу.

От коли є на кого залишити малечу й поїхати в офіс, то це зовсім інша якість роботи. Там я зосереджена, там є команда, і ми можемо продуктивно працювати. Тоді лише встигаю дивитися, як швидко плине час і чи не пора їхати додому годувати сина.

Чесно кажучи, раніше я не дуже сприймала мам, які всюди беруть із собою дітей, увесь час намагаються чимось їх зацікавити, поки вони навчаються чи працюють. Лише коли сама стала мамою, я зрозуміла, як це все насправді непросто.

Неможливо ефективно працювати і встигати все, що задумала жінка, якщо у неї немає підтримки. Тому тепер я з більшим розумінням і співчуттям ставлюся до мам і постійно наголошую, щоб вони за потреби не боялися просити допомоги.

Як народження сина вплинуло на ваші стосунки з чоловіком, чи вистачає тобі часу на роль дружини?


Поява Адамчика, безперечно, вплинула на наші стосунки з коханим. Найголовніше —  син навчив нас і продовжує вчити щодня любити одне одного ще більше, турбуватися не лише про нього, як нового члена сімʼї, а й про свою половинку.

Раніше ми, звісно, теж берегли та піклувались одне одного як чоловік та дружина. А з появою дитини – це тепле й дбайливе відчуття тільки посилилося. Адже тепер я у коханому бачу не лише свого чоловіка, а й батька своєї дитини. Я знаю, наскільки малюкові необхідна його увага та звʼязок з ним.

Найголовніше — син навчив нас і продовжує вчити щодня любити одне одного ще більше.

Своєю чергою, чоловік також почав розуміти, що емоційно-психологічний стан мами важливий для малюка, і стежить, щоб я не була виснажена, не перевтомлювалася, щоб у мене було натхнення доглядати за дитиною та щоб я залишалася сповненою любові й позитивних емоцій.

Чоловік справді став ще уважнішим до мене, ми з сином відчуваємо його ніжність щодня. Він завжди повторює нам, як сильно любить і як сумує, коли у відʼїздах, та що не уявляє свого життя без мене та Адамчика.

Та є й дещо інше, що зʼявилося у нашій родині з народженням синочка — ми з чоловіком почали частіше сперечатися! На щастя, лише на тему виховання сина і поводження з ним. Бо в мене – своє бачення, а у коханого – своє, причому кожен з нас хоче для дитини, як краще.

Наприклад, я кажу, щоб він менше вмикав йому телевізор, кліпи та мультики, а більше брав ігри для розвитку і, граючись, розмовляв з сином. А чоловік, зі свого боку, робить мені зауваження, коли я затримуюся на роботі, і стежить, чи не голодний синочок , хоча я завжди контролюю інтервали годування.

Загалом, наша любов та звʼязок зміцніли за цей час. Можливо, дещо поменшало романтики і тієї іскри, яка була у перші роки стосунків. Зараз ми майже не ходимо на побачення, не святкуємо річницю наших стосунків 8-го числа кожного місяця, бо на це не вистачає ні часу, ні сил. Але ці почуття замінюються більшою близькістю між нами, яка вибудовується якраз таки на моментах, що випробовують нас на витривалість та терплячість.

Хоча, навіть тут уже є успіхи. Ми навчилися залишати дитину на бабусь, аби провести час лише вдвох. Зараз навіть 10-15 хвилин наодинці здаються нам розкішшю, а можливість десь піти разом — це взагалі свято. Такі миті тепер цінуються по-особливому!

Нещодавно ти поділилася, що ваш син отримав український паспорт. Чи твій чоловік-казах цьому не заперечував? 

Питання громадянства синочка ми з чоловіком обговорювали ще під час вагітності. У нас насичене життя, у чоловіка часто бувають відрядження, тож ми розуміли, що не хочемо порушувати наше сімейне правило не розлучатися більше, ніж на тиждень, особливо, коли зʼявиться малюк. У такому разі, щоб вирушати у деякі відрядження з татком, потрібно було щось вирішувати з документами.

У нас не було особливих дискусій у цьому питанні, адже у Швейцарії така система, що спочатку батьки можуть обрати громадянство для дитини, а в 16 років вона може зробити це вже сама. До того ж, ця країна не забороняє мати подвійне громадянство. Тому сперечатися просто не було сенсу.

Для мене було символічним, якби син отримав саме українське громадянство. Я відчувала це так, ніби я дарую світові ще одного українця! І це неймовірно, адже у такі складні часи для нашої держави особливо важливо відроджувати націю.

Коханий не заперечував, він розумів, наскільки для мене це важливо. Проте ми з ним домовилися, що наша дитина не може належати лише до однієї національності, адже він – казах, а я – українка і поважаю його націю теж, а в синочку тече і та, і та кров. Тому в сімʼї ми жартуємо, що Адамчик – український казах або ж казахський козак.

Як питання громадянства вирішується у Швейцарії?

Оскільки немовля не може обрати собі громадянство, то за нього це роблять батьки. Вони можуть дати йому своє громадянство, а дитина, коли їй виповниться 16, має право отримати громадянство Швейцарії або ж залишити одне з батьківських.

Коли я поїхала вперше у посольство, то дізналася, що зараз є два варіанти: або зробити дитині її власний паспорт, або вклеїти її фото та вписати у паспорт мами. Раніше другу опцію скасували, але тепер повернули знову. Але така схема діє не в усіх країнах, тож ми вирішили робити все ж таки паспорт. Якщо ви оформлюєте його для дитини – це означає, що ви цим самим подаєте заявку на отримання громадянства. Тоді я й загорілася цією ідеєю.

Тож ми подали в Українське Посольство у Швейцарії всі необхідні документи: свідоцтво про народження сина, копії паспортів батьків, фото дитини у відповідному розмірі та заповнили анкету. Повний перелік необхідних паперів можна знайти на сайті Посольства або ж зателефонувати до них та уточнити.

Тепер наш Адамчик – власник українського паспорта, я дуже рада цьому!

Там мені видали QR-код та особовий номер, за яким можна було відстежувати, на якому етапі перебуває виготовлення паспорта. Минуло півтора місяця, і тоді я поїхала забирати вже готові документи. Тепер наш Адамчик – власник українського паспорта, я дуже рада цьому!

Чи плануєте приїхати в Україну вже разом із синочком?

Звісно, я дуже цього хочу! Тепер, коли Адамчик має український паспорт, це буде взагалі легко в плані документів. Але мої плани – це одне, а є ще позиція чоловіка. Він вважає, що везти маленьку дитину у війну – це небезпечно.

Коханий – людина доволі емоційна. Памʼятаю, він дуже хвилювався, коли я їздила з мамою додому кілька разів з початку повномасштабного вторгнення, тому можу зрозуміти його тривогу щодо мого бажання поїхати туди з Адамчиком.

Я надзвичайно сумую за домом, селом, рідною хатою, за Києвом і моїми друзями та близькими. 

Окрім цього, йдеться не лише про умови вдома, а й про довгу дорогу – це подорож понад добу різним транспортом. Ми не знаємо, як синочок це перенесе, бо він дуже активний і навіть три години в дорозі – це окреме випробування для нас, адже його треба забавляти і постійно чимось зацікавлювати.

Проте вирішила, що готуватиму чоловіка морально до цієї поїздки поступово. Адже я надзвичайно сумую за домом, за моїм селом, рідною хатою, за Києвом і моїми друзями та близькими. І дуже хочу у найближчому майбутньому поїхати туди з сином, щоб він теж побував у рідних для мене місцях.

Фото: Ярослав Мончак

Українська телеведуча та засновниця благодійного фонду IvAlive Іванна Онуфрійчук нещодавно повідомила радісну новину: вони з чоловіком чекають на первістка, який вже ось-ось з’явиться на світ. 

У своєму блозі майбутня матуся активно ділиться перебігом останніх місяців вагітності й розповідає, як готується до зустрічі з синочком та пологів у Швейцарії. Народжувати ведуча планує саме там, адже ця країна стала для неї другим домом, відколи вона зустріла свого чоловіка – казахського бізнесмена Алмаза.

Із нагоди нового етапу в житті Іванни ми поспілкувалися з нею та розпитали про її чарівний стан: як він змінив її життя і стосунки з чоловіком, як вона відчуває своє тіло й себе загалом як жінку наприкінці вагітності, і не тільки. 

Іванко, опишіть, якою ви були протягом цих 9-ти місяців, як змінилося сприйняття себе як жінки?

Усі місяці вагітності я була активна, енергійна, постійно в русі, у роботі. Коли почав рости животик, і вже стало помітно, що я при надії, я просто кайфувала від свого стану – як же це красиво!

Це тривало, доки на 6-7 місяці не почалися болі в спині, печія, а також зʼявилися набряки на обличчі та ногах. Відтоді легкість в усьому послабилася, я почала швидше втомлюватись і через це почуватися якимось тюленем! (сміється)

Трохи смішно, бо моя хода нині нагадує ходу перевальцем клишоногого ведмедика. Та загалом я радію кожному дню вагітності, мені як жінці неймовірно приємно перебувати у цьому стані.

Помітила, що зараз моя жіночність стала проявлятися яскравіше, але разом із тим я можу бути різною: енергійною, суворою, кумедною чи розслабленою. І це найпрекрасніше: стан “бути при надїі” ніби дозволяє бути у повній гармонії з собою.

Це найпрекрасніше: стан “бути при надії” ніби дозволяє бути у повній гармонії з собою.

Як період вагітності вплинув на ваші взаємини з чоловіком? Ви часто наголошували, що стосунки дуже романтичні, то як тепер: вагітність розпалила пристрасть ще більше чи навпаки?

Усвідомлення того, що в мене під серцем нове життя і що ми станемо батьками, дуже вплинуло на наші взаємини. Мені складно однозначно відповісти, як саме. З одного боку, вони стали ще міцнішими: ще більше говоримо, підтримуємо одне одного і вивчаємо багато нової інформації разом. Чоловік став більше дбати про мене, це дуже приємно.

З іншого боку, коханий так обережно почав ставитися до мене, ніби я – кришталева ваза, яку він боїться розбити : і ось це почало гасити пристрасть між нами. Інколи мені, як вагітній жінці, у якої скачуть гормони, хочеться уваги та пестощів, а чоловік особливо не реагує: боїться нашкодити нам із малюком.

Я розумію, що це теж прояв його турботи, але подеколи, через емоційне сприйняття, у мене з’являються думки, що зі мною щось не так.

Спершу намагалася жартома йому це пояснити , згодом почали про це говорити відверто, читали багато статей про те, що любощі під час вагітності не є небезпечними для дитини. Так ми зуміли залагодити ситуацію і повернути вогник у стосунки.

Із чоловіками потрібно говорити, пояснювати їм, що ви відчуваєте і чого хочете.

Я би хотіла порадити всім жінкам, які вагітніють: із чоловіками потрібно говорити, пояснювати їм, що відчуваєте і чого хочете. Для вас – це новий етап, а для них – тим паче, й іноді вони можуть сприймати все надто гіперболізовано або навпаки: недооцінювати те, через що ви проходите.

Якщо вас щось не влаштовує, кажіть про це. І не лише під час вагітності, а завжди – це запорука міцних стосунків парнерів.

У своєму блозі ви розповідали, що набрали 18 кг. Як ставитеся до змін у вашому тілі, чи приймаєте їх?

Мені неймовірно подобається, як змінилося моє тіло. Відтоді, як почав округлюватися животик, я щодня дивлюся у дзеркало, роздивляюся зміни форм. Навчилася насолоджуватися ними й собою, захоплюватися. Я розумію, що цей період особливий і тимчасовий, тому кайфую від нього.

Можливо, це тому, що в мене немає оцих традиційних лякалок для дівчат: розтяжок, випадіння волосся, сухості шкіри тощо. Але навіть, якби щось і було, я би змогла налаштувати себе й прийняти це, допомогти тілу впоратися зі змінами.

Із вагітністю і всіма нюансами, які вона принесла у життя, я навчилася працювати з емоціями, які на гормональному рівні періодично зашкалювали, не дратуватися й не лютитися через якісь незручності, а пояснювати собі їх і нагадувати, заради чого це все.

Ви завжди активна і навіть на дев’ятому місяці не пішли в декрет, а продовжили працювати зі своїм фондом. Як вдалося успішно поєднати майбутнє материнство та карʼєру?

Кажучи відверто, на дев’ятому місяці робити це стало вже складніше, аніж на третьому чи навіть п’ятому. Увесь час я бігала на зустрічі, брала участь в усіх наших заходах, працювала над покращенням і розвитком програм.

Зараз намагаюся більше завдань делегувати команді, щоби все могло функціонувати за моєї короткочасної відсутності.

Тепер мені вже важко ходити, набрякають ноги, та й загалом втомлююся швидше. Хоч взаємодія з дітьми у фонді дарує лише позитив, я розумію, що вже час трохи спинитися і зосередитися на якісній підготовці до пологів.

Тому зараз намагаюся більше завдань делегувати команді, налаштувати процеси так, щоби все могло функціонувати за моєї короткочасної відсутності, а сама чекаю на зустріч із синочком!

Фото: Ярослав Мончак

37-річна українська телеведуча та акторка Іванна Онуфрійчук поділилася радісною звісткою – вони разом із чоловіком, казахським бізнесменом Алмазом, уперше стануть батьками.

За словами засновниці благодійного фонду IvAlive, вона довго приховувала вагітність, адже хотіла максимально насолодитися цим періодом без чужих очей.

«Мріяла про це багато років, тому коли завагітніла, дуже хвилювалася, щоб усе було добре. Хотілося максимально убезпечити себе від чужих думок і страхів, які люди люблять навіювати на інших, і прожити цей особливий стан по-своєму, насолоджуватися ним щодня», – прокоментувала Іванна і додала, що друзі здогадалися про її таємницю, бо округлі форми вже було неможливо приховати.

Для Онуфрійчук ця вагітність стала довгоочікуваною, вони з чоловіком готувалися до появи дитини, і коли врешті все вдалося, радості не було меж: «Ми з коханим готувалися до вагітності, тому ця новина не була для нас сюрпризом. Та коли я розповіла чоловікові, що у нас таки вийшло, він дуже емоційно відреагував і заплакав. Це був один із найчуттєвіших моментів у нашому з ним житті». 

Іванна з чоловіком Алмазом у шлюбі з 2021 року, зараз вони живуть у Швейцарії.

Фото: viva.ua

Фонд телеведучої Іванни Онуфрійчук IvAlive та композитор Євген Хмара нещодавно провели два благодійні концерти в Лозанні та Берні, щоб зібрати кошти та залучити партнерів для відкриття дитячих центрів розвитку талантів для українських дітей-біженців у Швейцарії.

«Ідея організувати подібні благодійні заходи у мене виникла давно. Я обожнюю творчість Євгена, також він відгукується мені як людина, тож у мене була мрія познайомити моїх друзів за кордоном з його творчістю, продемонструвати рівень української сучасної музичної культури. Тому із початком активної діяльності мого благодійного фонду IvAlive, я відчула, що допомогти нам має саме Євген та його талант. Ми з командою працювали над реалізацією цього задуму більше двох місяців. Навіть наш новостворений дитячий хор мав по декілька годин репетицій на тиждень. Це було хвилююче, адже ми готувалися одночасно до двох концертів: один у форматі гала-вечора у Лозанні, інший — затишний та доступний для всіх, у Берні», — розповіла Онуфрійчук.

Під час заходів маестро зіграв свої найкращі композиції, якими вразив іноземну публіку. Ведучою вечора була сама Іванна. Особливо гості розчулилися, коли дитячий хор під акомпанемент Євгена Хмари виконав «Червону руту» та «Козацькому роду».

Окрім концерту, у Лозанні відбувся благодійний аукціон, на якому представили роботи українських митців: Алли Ронікер, Миколи Кононенка, Михайла Деяка, Юрія Шаповала, Владислава Шерешевського, Андрія Ковтуна та польського фотографа Міхала Сурдея. За вечір вдалося зібрати майже 40 000 франків.

У Берні, у старовинній концертній залі Yehudi Menuhin Forum, спеціально для заходу композитор акомпанував «Мелодію» Мирослава Скорика українській дівчині-скрипальці, яка проживає у Швейцарії.

Особливо зворушливим та єднальним був момент, коли наприкінці концерту піаніст-віртуоз разом з гостями виконали «Ой, у лузі червона калина», «Ніч яка місячна» та «Рідна мати моя».

Фото: IvAlive

Напередодні у Швейцарії відбувся фестиваль класичної музики Septembre Musical, гостями якого стали українська телеведуча Іванна Онуфрійчук та її чоловік, казахський бізнесмен Алмаз.

На заході 36-річна теледіва з’явилася не лише заради того, щоб насолодитися приємним вечером живої музики, а й презентувати свій фонд ivAlive.

«Для мене це було дуже хвилююче, адже до цього я представляла фонд лише на своєму дні народженні, у колі рідних та близьких. А тут про мою добру справу дізналося так багато нових людей. Мені з нетерпінням хочеться розпочати роботу фонду і робити ті добрі справи, які ми запланували», – прокоментувала Онуфрійчук.

Для виходу у світ теледіва вибрала квітчасту сукню з торішньої колекції українського бренду Darja Donezz, доповнивши її класичними туфлями бежевого кольору. Це вбрання Іванна обрала недарма – саме теледіва надихнула дизайнерку Дар’ю Донець на створення цієї колекції.

На завершення образу – клатч у тон взуття та акуратні прикраси.

За яких обставин вони дізналися про війну, чи вдалося забрати до себе рідних, чим допомагають Батьківщині і як жителі тих країн, в яких вони проживають, реагують на війну в Україні? Зіркові емігранти Лілія Подкопаєва, Іванна Онуфрійчук, Аліна Байкова, Анастасія Єршова, Ірена Карпа, Маріанна Сенчина, Дар’я Шаповалова та Зоряна Кушплер відповіли на ці запитання та надали інсайдерську інформацію з різних куточків світу!

Лілія Подкопаєва
спортсменка, абсолютна олімпійська чемпіонка зі спортивної гімнастики
 США, Атланта

У ніч із 23 на 24 лютого я побачила і почула про війну в Україні, ось тільки не на власні очі, а з новин. Я тоді не спала, хоча в Америці вже була ніч, я читала про те, що у всі українські аеропорти та аеродроми завезли великі транспортні засоби та закривають там злітно-посадкові смуги. Я зрозуміла, що почалася війна, ще до бомбардування… Після того, у прямому ефірі інтернет-ресурсу «Голос Америки», я спостерігала за зборами, на які ООН терміново скликала Раду Безпеки. У мене були включені всі можливі новинні телеканали, я гортала стрічку Facebook і кожен пост людей з України був про те, що в місті кожного з них відбуваються вибухи. У мене тоді кров застигла у жилах.

Більшість українців, розкиданих по всьому світу, всіляко допомагають своїй Батьківщині здобути перемогу.

Так, напередодні війни говорили про те, що є припущення, що росія нападе на Україну, але остаточно ніхто в це не вірив, мабуть, окрім людей, пов’язаних із військовою справою.
Наприкінці січня ми з чоловіком були у Києві, і вже тоді громадяни США (мій чоловік є таким) почали одержувати розсилку від американського посольства про евакуацію з України. Це і були «перші дзвіночки» про війну, що наближається.

Зараз дуже складно не читати новини, і щоразу, роблячи це, я вже не плачу, але з першого дня війни я не живу, а просто існую. Мої друзі, які залишаються в Києві, стверджують, що «чим далі ти від того, що відбувається, тим страшніший це все має вигляд»… Втім, кожен ранок зараз починається з переклички з близькими мені людьми, а день і вечір проходять у роботі нон-стоп, мета якої – допомога Україні.

Трохи більше, ніж за місяць війни, ми зібрали близько 200 тисяч доларів!

Я впевнена, що більшість українців, розкиданих по всьому світу, всіляко допомагають своїй Батьківщині здобути перемогу. Я, наприклад, об’єдналася з українським конгресовим комітетом Америки (УККА) у штаті Джорджія (ред. – Лілія проживає в Атланті, столиці цього штату). Ми ведемо дуже активну роботу на благодійному фронті: допомагаємо гуманітарною допомогою та займаємося фандрейзингом.

Перші зібрані гроші у розмірі 50 тисяч доларів було розподілено таким чином: у фонд Сергія Притули, у фонд Яни Зінкевич, на рахунок Національного банку України для допомоги армії, до Вінницького шпиталю. На початок квітня ми знову закумулювали 50 тисяч доларів, які направили на допомогу військовим. Ми вже домовилися про закупівлю п’ятдесяти бронежилетів, закупимо ще близько двохсот «НАТОвських» аптечок, які максимально укомплектовані для військових дій. Також ведемо переговори щодо швидкого придбання касок четвертого рівня в Англії.

Поки в Україні не закінчиться війна, у нас не буде можливості спокійно жити та дихати.

Ми знаємо, що треба тим, хто зараз на передовій, оскільки нас тут консультують люди, пов’язані з військовою справою. У співпраці зі шпиталями в Атланті та українським ком’юніті ми зібрали кілька фур необхідних медикаментів, і відправили їх до Польщі, звідки їх доставили до України. А з дитячим шпиталем Children’s Healthcare of Atlanta ми домовляємося про надання мобільного КТ-сканера, який в умовах війни допоможе оперативно провести обстеження.

Ми намагаємося залучити до допомоги всіх людей і ті компанії, які небайдужі до ситуації в Україні. Таким чином, трохи більше, ніж за місяць війни, ми зібрали близько 200 тисяч доларів! Я дуже вдячна всім, хто робить грошові пожертвування чи закуповує гуманітарну допомогу. А також тим, хто контактує з конгресменами та з сенаторами щодо закриття неба над Україною. Президент США озвучував у своїх виступах, що не може цього зробити, оскільки розпочнеться третя світова війна. Але ми продовжуємо нашу роботу в цьому напрямку і не здаємося, американські громадяни нас також підтримують у цій боротьбі! Адже поки в Україні не закінчиться війна, у нас не буде можливості спокійно жити та дихати.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от LiliyaPodkopayeva (@podkopayeva_official)

Мої родичі зараз перебувають в Україні. Мама давно мешкає разом зі мною в Атланті. Щоразу, читаючи про загибель мирного населення, зруйновані міста, мародерства та насилля, я задихаюся від сліз і душевного болю. У мене просто розривається серце від усвідомлення реальності, бо кожен із постраждалих – це чиясь дитина, чийсь брат, чоловік, друг… До війни неможливо звикнути.

За Україну – весь світ, тоді хто проти неї?

Мої знайомі американські спортсмени допомагають Україні фінансово, хтось – за допомогою зв’язків у шпиталях, хтось – ходить на мітинги. Мітинги відбуваються майже щотижня біля Олімпійського парку Атланти, поряд із офісом телеканалу CNN. Незважаючи на те, що у США почав дорожчати бензин через наслідки військової ситуації у світі, жителі США ставляться до цього нормально. Для них також важливо, як і для українців, зупинити країну-агресора. Адже людина, яка розв’язала цю війну, не зупиниться лише на Україні – про це каже більшість американців. Багато жителів США та Канади вже вирушили на територію України, щоб захистити її цілісність. Якщо Бог за нас, то хто проти нас? За Україну – весь світ, тоді хто проти неї? Слава ЗСУ та народу України!

Ірена Карпа
письменниця, сценаристка, солістка гурту QARPA
 Франція, Париж

24 лютого я почула про війну від подруги, яка живе у Ліоні. Вона зателефонувала о п’ятій ранку зі словами: «Ти чула, що Київ і Харків бомблять?!» У мене сталось щось на кшталт панічної атаки: почала задихатися. Єдиний раз, коли було настільки погано – це коли в мене помер дід, якого я неймовірно любила. Кілька хвилин ти просто не можеш повірити в жахливу новину. Ранок 24 лютого – офіційно найгірший ранок мого життя, як і в безлічі інших українців. Перед тим мене кілька днів поспіль мучила тривога, не давала спати, та ще й я не вдома була, з донькою на канікулах. Втрачений час! Мозок все одно в Україні, і вперто каже тобі обнадійливе: «А може все розрулиться»… Але настав ранок 24-го лютого, що триває вже два місяці.

Ранок 24 лютого – офіційно найгірший ранок мого життя! 

В першу чергу я обдзвонила своїх рідних і зателефонувала найближчій подрузі: вона вже йшла з собакою пішки до виходу з міста, переїхати до сестри в Обухів. 6 годин тоді їхали. Сестра моя взагалі спала, хоч і живе коло заводу «Антонов», ще й розізлилася на мене, що так рано дзвоню.

Батьки мої живуть в Яремчі, мають крихітний готелик, куди я відразу ж направляла тих, хто звертався з більш східних міст. Сестра спершу противилася, але потім все ж таки поїхала до них. Мама наразі приймає максимальну кількість людей із їхніми тваринами, а сама з татом спить на горищі, де зазвичай зберігали різний мотлох. Бабуся лишилася в Черкасах, там її навідують мої подруги. В Париж я забрала барабанщицю гурту «Qarpa» з її 13-річною донькою та дружину гітариста – мого найкращого друга, – з двома дітьми. Мої малі дуже радіють, що тепер у них банда.

Нещодавно я застала, як вони грають у бомбосховищі під ліжком… А маленький син друга постійно робить із Lego автомат. Ця конструкція постійно розсипається, а він її знову і знову складає. Такий потужний символізм: хоч би як руйнували Україну, вона все одно не здається і збирає себе частинами воєдино. Цей же малюк одного разу зайшов на кухню та побачив пляшку вина: «О, коктейль Молотова!». Хоч би як батьки намагалися захистити дітей від війни, все одно вони так чи інакше вбирають її в себе. Усю війну я постійно говорю друзям: «Приїжджайте до мене! Я знайду де поселити і чим нагодувати». Але абсолютна більшість залишається в Україні.

В українців зараз безпрецедентно крутий імідж у світі: хоробрі, незламні, відчайдушні!

Як кожен українець чи українка, я займаюся всім, до чого дотягуюсь: координацією перевезення гуманітарної допомоги, контактуванням перевірених осіб, поширенням інформації про збір коштів, збором коштів, пошуком роботи чи транспорту для переселенців тощо. Звісно, є речі, з якими я справляюся значно краще, ніж, наприклад, з питаннями логістики. Це – інформаційний фронт. Тож я щоденно спілкуюся з французькими медіа та роз’яснюю їм правду про війну в Україні. Ця правда базується на історіях українців, що зараз на місці: особисті історії впливають на масового глядача значно глибше, ніж статистика й теоретичні узагальнення. Відтак вони вкупі з професійною експертизою дають гарний результат для публічної думки.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от Irena Karpa (@qarpa)

Дуже круто в інформаційному полі «працюють» і меми: ого, українці сміються, не зважаючи ні на що. Це суперсила. Сміх перемагає страх, ми це знаємо з двох революцій. В українців зараз безпрецедентно крутий імідж в світі: хоробрі, незламні, відчайдушні. «Ми би в житті так не змогли!» – час від часу вигукують захоплені французи. Звертаючись до мільйонів європейських громадян через медіа, я наголошую на тому, що українці зараз платять своїм життям за те, щоб ця гидота не просунулась на захід і їхні діти змогли спокійно спати в майбутньому. Тож не припиняйте допомагати нам: санкціями, зброєю, гуманітарно, фіксацією військових злочинів.

Найдієвіший формат роботи для мене у цьому випадку – написання текстів про війну в Україні для іноземних медіа. Пишу я краще, ніж говорю: так можу спокійніше донести більш змістовну думку. Хоча нещодавно я опанувала досить круту звичку: за хвилину ефірного часу викласти коротку історію України за останні кілька століть. Про ненависть росіян до українців, їхні спроби знищити культуру, мову та живих людей – пригадаємо Голодомор, – репресії інтелігенції, тощо. Про революцію 2014 року, безперервну війну протягом останніх восьми років, яку французи вважали громадянською, а тепер бачать, звідки вітер віяв. Що ж, вітер пахне погано, тож на користь усього цивілізованого світу – заліпити йому дуло.

Іванна Онуфрійчук
телеведуча
 Швейцарія, Лозанна

24 лютого я з чоловіком перебувала на відпочинку, де ми святкували річницю весілля. На той час, вранці, в Україні почалися вибухи. Мій чоловік сказав, що Київ бомбардують. Я не повірила і навіть сказала, що все це фейк, спрямований на те, щоби розхитати народ і змусити його панікувати.

Потім я зайшла на Instagram сторінку нашого Президента і подивилася його звернення. Ось тоді мене охопила паніка, і я заплакала. Ми їхали на відпочинок лише на півтора тижні, ніхто не знав і не очікував, що за цей час може статися подібне… Далі було усвідомлення того, що небо над Україною закрили, і повернутись додому ми вже не зможемо. Через те, що в Україну потрапити було неможливо, ми полетіли до Швейцарії. Після пропозиції руки і серця я частково переїхала туди, але ми домовилися з Алмазом (ред. – чоловік Іванни Онуфрійчук, який проживає у Швейцарії), що частину часу я проводитиму в Україні. Як, наприклад, під час шоу «Танці з зірками» – тоді я багато часу проводила на Батьківщині.

У перші дні війни я почала думати, як потрапити додому, адже там лишилися близькі, рідні, друзі. У Києві залишився мій кіт Персик, а також кіт моєї сестри. Але найрідніші були поруч. Оскільки ми були на сімейному відпочинку, вони мешкали у нашій швейцарській квартирі. Так, після повернення, ми з чоловіком переїхали в маленький готель поряд з будинком. Я допомагала рідним із оформленням тимчасового захисту в Швейцарії.

Інші члени родини перебувають у Вінницькій області. Ми пропонували їм приїхати до нас, але вони відмовилися. Сказали, що на Вінниччині все більш-менш спокійно та їм потрібно працювати. Відверто кажучи, я незабаром планую приїхати до Києва. Хочу допомогти там, де цього потребують, а також забрати свого кота Персика.

З першого дня війни я почала працювати на інформаційному фронті: записувала відеозвернення, розповсюджувала реальну інформацію про події в Україні. Частина моєї аудиторії в Instagram – росіяни, близько 30%. Отже, в першу чергу я почала звертатися до них і показувати їм весь масштаб жорстокого військового вторгнення росії.

З першого дня війни я почала працювати на інформаційному фронті.

Вже у Швейцарії я приєдналася до гуманітарної асоціації, організованої українцями у Лозанні, ми почали разом збирати гуманітарну допомогу. Кілька днів поспіль я їздила разом із мамою – займалися закупівлею ліків, продуктів, засобів гігієни, також ми збирали одяг.

Все це ми возили та допомагали сортувати, упаковувати, підписувати та відправляти в Україну машинами до Львова. Саме там розташований гуманітарний склад, звідки все адресно розвозиться країною — у Чернігівську, Миколаївську, Харківську, Сумську та інші області. Друге, чим я почала займатись і продовжую займатися зараз, – знайшла дуже багато українців у Швейцарії, яких також вдалося залучити до допомоги.

Крім цього, ми з родиною ходимо на всі мітинги, які тільки можливі в Женеві та Лозанні. Я виступала з промовами, співала гімн України, закликала українців у Європі також виходити. Заради нашої перемоги, заради подолання гуманітарних катастроф в Україні, заради майбутнього наших дітей!

Також намагаюся бути максимально корисною у соціальних мережах. Я публікую пости, де підтримую український бізнес. Різні бренди, торгові марки та всіх, хто продовжує працювати у воєнний час, можуть написати мені в Instagram – я розповім про них у своїх постах та stories. Адже зараз як ніколи важливо, щоб клієнти знаходили виробників, а виробники – клієнтів.

Чому я обрала саме такі варіанти допомоги? Оскільки зараз я перебуваю в безпечному місці та можу організовувати збір коштів, збір гуманітарної допомоги, донести реальну інформацію про те, що відбувається в нашій країні. У гарячих точках не до цього…

Щодня я намагаюся носити українську символіку – значок на одязі чи прапорець на автомобілі. Коли говорю, що я з України, швейцарці реагують душевно та з підтримкою. Вони намагаються якось допомогти, зокрема, діляться корисними контактами, пропонують залучати їх як волонтерів… Хтось починає плакати та розповідати, що мають багато друзів в Україні, за яких вони бентежаться. Інші кажуть, що їм дуже важко зрозуміти, як у XXI столітті можлива ця жахлива війна. На знак підтримки України мешканці Швейцарії виходять на мітинги.

Мене дуже вразило, що на одному з найбільших мітингів, на яких ми були в Женеві, було багато місцевих і майже вся розмовна частина проводилася французькою мовою. Швейцарці нас підтримують та готові кричати про це на весь світ! Країна також зі свого боку долучається до всесвітніх санкцій проти росії. Один із мітингів був присвячений компанії Nestle, головний офіс якої розташований у Швейцарії, – метою було заборонити роботу цієї компанії на території РФ.

Аліна Байкова
топ-модель
 Польща, Краков

24 лютого я була у Мілані на Тижні моди. Я сиділа на макіяжі, коли у новинах почула про війну в Україні. Тоді я почала панікувати і плакати. До цього, коли я була у США, я чула у ЗМІ, що Байден повідомляв: Путін незабаром атакує Україну. Тоді я подумала: «Що він таке говорить?! Такого точно не станеться». І ось, перебуваючи в Мілані, я пошкодувала, що не забрала свою сім’ю з України ще тоді, коли тільки почалися розмови про війну.

Трохи пізніше ми все ж таки зустрілися з рідними: батьками, сестрою та її сім’єю. На другий день війни сестра написала мені: «Ми їдемо з України». Після цього повідомлення рідні не виходили на зв’язок протягом двох днів… Це був найважчий час для мене, адже я боялася, щоб по дорозі сім’я не зазнала обстрілу. Виявилося, що вони ховалися в бомбосховищі й просто не мали зв’язку. Донедавна я перебувала з рідними у Кракові, але вони далі Польщі навіть не хочуть їхати. Причина тому – бути ближче до рідної країни і одразу повернутися після закінчення війни.

Спочатку я хотіла допомагати на кордоні: розливати чаї, роздавати їжу, але зрозуміла, що буду там зайва, бо вже багато охочих до цієї справи. Коли люди перетинають кордон, вони спочатку п’ють чай і їдять, а потім що? У них постає запитання: куди ж їхати далі, де жити? Моя родина і сама зіткнулася з такою проблемою, рідні довго не могли знайти постійне житло тут, оскільки Польща перенаселена.

Я вирішила допомагати Україні більш масштабно завдяки своїм зв’язкам по всьому світу. Коли я була в Майамі, то бачила, скільки круїзних кораблів стоять без діла через пандемію. Я вийшла на CEO цієї компанії та домовилася з ним про те, щоб використовувати ці кораблі як житло для переселенців з України. Зараз ми домовляємось, де і як їх поставити. Є у думках і така ідея: відправити кораблі до США з тими людьми, які захочуть туди поїхати.

Я вирішила допомагати Україні більш масштабно завдяки своїм зв’язкам по всьому світу.

Також протягом кількох тижнів я веду переговори як з Америкою, так і з Європою щодо того, щоб після прибуття таких кораблів ми мали змогу десь розмістити переселенців. Так, нещодавно я повернулася до Нью-Йорка і відразу ж відвідала місцеву мерію. На зустрічі з міським головою Еріком Адамсом обговорювалися теми вторгнення Росії в Україну, допомоги США українцям, розміщення українців після прибуття до США, дозволів на роботу для українців тощо. Звичайно, з усім є певні нюанси, але я сподіваюся, що ці домовленості виправдають себе і все задумане почне реалізовуватися.

Також у Нью-Йорку я постійно ходжу на мітинги на підтримку України. Весь світ зараз за нас! Усі нації підтримують українців! У Мілані та Парижі вся фешн-індустрія переживає за Україну! У Польщі – на кожному будинку висить український прапор, а самі поляки роблять дуже багато для українців, за що їм велике «дякую». Я сподіваюся, що війна скоро закінчиться, й ми більше не втратимо жодного українця. Я щодня молюся за всіх, хто залишився в Україні, за хлопців, що воюють на передовій, за людей похилого віку, які не змогли виїхати через погане самопочуття… Моє серце розривається за рідну країну, нехай береже її Господь! Слава Україні!

Анастасія Єршова
засновниця бренда Atelier Handmade
Велика Британія, Лондон 

Я дізналася про війну в Україні в той момент, коли перебувала з чоловіком та дитиною у подорожі. Вночі я прокинулася від дивного почуття тривоги, і з ночі 24 лютого не могла нормально спати наступних два тижні… Тільки через три тижні війни моя свідомість почала приймати цю жахливу ситуацію.

Що я тільки не робила, щоб переконати батьків приїхати до нас у Великобританію. Але мій батько відмовився покидати країну і одразу ж записався до тероборони, а мама не захотіла виїжджати без нього.

Спочатку я допомагала своїм знайомим, а потім це перетворилося на волонтерство.

Я була в дуже тяжкому емоційному стані і просто не могла себе нікуди діти, тому й почала робити хоч щось, щоб бути корисною. Спочатку я допомагала своїм знайомим, а потім це перетворилося на волонтерство. Я допомагала друзям з України евакуюватися та знаходити житло через друзів з Європи, купувала за свій рахунок гуманітарну допомогу та робила безліч завдань у гуманітарних центрах Лондона.

Згодом мій друг в Україні запросив приєднатися до Центру антикризових ініціатив та відповідати за медикаменти. Зараз у нас є хаб у Львові, команда волонтерів та водіїв на території Європи та Україні. Відкрили свій фандрейзинг, який збирає кошти лише на логістику (одна машина по Європі коштує 2500 євро, в Україні – 10 000-12 000 гривень). У мене дуже багато друзів як в Україні, так і за кордоном, більшість із них виявилася небайдужими.

Нещодавно я розпочала роботу свого бренду Atelier Handmade. Тепер усі кошти з продажу лляної колекції одягу та купальників йдуть на благодійність, а саме: закупівлю необхідних медикаментів за заявками та їхнє транспортування. Окрім цього роду допомоги, я вже встигла відвідати чотири мітинги: один у Парижі й три в Лондоні.

Британці дуже підтримують Україну та стежать за новинами. Зазвичай містяни ходять лише на масштабні мітинги, але кожен із них допомагає благодійністю. Дуже показовим є також те, що багато водіїв знаменитих «блек кебів» (ред. – фірмове таксі в Лондоні) чіпляють на свої автомобілі український прапор.

Дар’я Шаповалова
 засновниця маркетплейсу цифрового одягу DRESSX
 США, Лос-Анджелес

Мені надіслали відеозаяву Путіна про «спецоперацію», це був шок! У Лос-Анджелесі тоді був вечір, я перебувала у великій компанії друзів. Ми почали збиратися з думками, що робити насамперед. Відразу ж вирішили відправити гроші всім колегам, які на той час перебували в Україні, щоб у разі чого вони мали додаткові кошти. Багато моїх друзів залишилися в Україні. Я одразу почала писати всім близьким, через кілька днів – намагалася написати вже ширшому колу. Адже я жила в Києві протягом тридцяти років і активно взаємодіяла багато з ким.

На щастя, забирати рідних з України в момент початку війни мені не довелося, оскільки вони вже давно поряд зі мною.

Від імені компанії ми відправили вже понад півмільйона гривень на допомогу Україні.

Наша компанія DRESSX (ред. – маркетплейс цифрового одягу, засновницею якого є Дар’я) одразу запустила діджитал-колекцію одягу, який за допомогою AR-технології легко приміряти безкоштовно, і за допомогою цього жесту мовою моди висловитись про те, що відбувається в Україні. Також можна зробити благодійну пожертву.

До нашої ініціативи підключилося багато міжнародних друзів. Від імені компанії ми також відправили вже понад півмільйона гривень: спочатку Міністерству оборони України, потім почали допомагати 3D-дизайнерам. Далі плануємо допомогти й іншим креативним хлопцям, які залишилися без засобів для існування.

Нещодавно наша команда виступила на одній з головних щорічних конференцій Америки South by Southwest (SXSW), яка спеціалізується на музиці, кіно та інтерактивних технологіях.

Ми розповідали, як у період війни можна допомогти креативному класу. Ще на початку війскових дій ми написали всім закордонним партнерам про правду, яка відбувається в Україні: про війну, а не про «спецоперацію». Нам було важливо правильно розставити акценти й ми досі не перестаємо це відстоювати. Особисто я по можливості намагаюся робити пожертвування тим, хто зараз особливо потребує допомоги.

У Лос-Анджелесі проходило чимало мітингів, на які виходили тисячі людей та просили про закриття неба над Україною. Я також ходила. Ми переможемо, це однозначно, але якою ціною… З кожним днем вона стає все вище і вище. Звичайно ж, країні-агресорові світ цього не пробачить ніколи: її судитимуть і ніколи не забудуть про те, що відбувається. А ми, українці, поставимо собі за мету відбудувати нову країну!

Маріанна Сенчина
дизайнерка, засновниця бренда Marianna Senchina
 Італия, Мілан

24 лютого мене розбудив чоловік зі словами: «Вставай, почалася війна!» Незадовго до початку вторгнення я повернулася з України до Мілана, де мешкаю вже кілька років. Якраз 10 лютого ми закінчили робити всі матеріали для нової колекції бренду. Почуття людини, яка перебуває в Україні під час війни, – це одні відчуття. Почуття людини, яка перебуває в цей момент за межами України, – інші. Але є в них щось подібне. Страх, тривога, паніка… На той момент усі мої рідні перебували в Україні, сестра зі своєю родиною – у самому епіцентрі, у Києві. Яке ще ставлення могло бути в мене в цій ситуації? Ми, українці, – вільнолюбний і працьовитий народ, ми повинні боротися до останнього за нашу Незалежність! Кожен із нас повинен допомагати тим, чим може: матеріально, інформаційно, фізично!

Ми з командою бренда шили подушки та покривала для нашої армії.

Більшість моїх рідних і зараз перебувають в Україні. Мої батьки, бабуся та вся чоловіча частина сімейства залишилися на Західній Україні, звідки я родом. А сестра зі своєю донькою майже відразу після початку війни виїхали за кордон. Кожний мій ранок починається із дзвінків рідним і закінчується день ними ж. В Україні, на жаль, на сьогодні не залишилося безпечного місця. Безпека це ілюзія, ніде неможливо розслабитися.

Я допомагаю Україні, чим можу. Якийсь час ми з командою бренда шили подушки та покривала для нашої армії. На жаль, через невеликі технічні можливості наших машин ми не можемо відшивати бронежилети. Ми виробляємо легкий одяг, з легких тканин. Особисто від себе я пересилаю гроші на благодійність, армію, ходжу на мітинги, допомагаю приїжджим українцям у питаннях поселення, поширюю інформацію в соцмережах. У мене багато російських друзів і знайомих, багато хто з них давно живе в Європі і свідомо ставиться до ситуації в Україні, і підтримує нашу країну.

Приємно здивована, але Італія зараз майже на рівні із Польщею допомагає українцям. Як гуманітарною допомогою, так і щодо прийому біженців. Я знаю багато прикладів, коли італійці прийняли вдома українські сім’ї з дітьми. Багато популярних італійських лідерів думок займаються збиранням гуманітарної допомоги для України і взагалі виступають проти війни. Вони часто говорять і пишуть у своїх профілях у соцмережах про військову ситуацію в Україні, часто ходять на мітинги.

Мені було дуже приємно, коли в перші дні війни мені написала Сара Майно (ред. – міжнародна бренд-амбасадорка Тижня моди в Мілані, керівниця спеціальних проєктів Vogue Italia). Вона поцікавилася, чи у безпеці я, моя родина, моя команда. Сара неодноразово підтримувала наш бренд. Та й взагалі вона дуже хороша і чуйна людина, таких у світі моди практично не існує.

Зоряна Кушплер
оперна співачка
 Австрія, Відень

24 лютого я прокинулася сама, без будильника, о 3:40 за віденським часом, і не змогла більше спати. Годині о сьомій ранку я відкрила стрічку Facebook і прочитала, що відбувається на моїй Батьківщині. Я зрозуміла, що маю кричати про це на весь світ, і відразу змінила аватар у Facebook та Instagram на гасло: в Україні почалася справжня війна! Перший тиждень я відчувала себе так само, як 10 років тому, коли загинув мій тато… Були розпач, біль, сльози. Але вже за кілька днів я опанувала себе і вирішила діяти!

5,5 мільйонів євро прибутку з культурних подій, до яких я причетна, пішли на допомогу Україні!

8 березня я організувала великий концерт-бенефіс на користь України у найбільшому соборі Відня – соборі Святого Стефана. 1400 місць було розпродано за два дні! Найкращі артисти Австрії, Віденський оркестр, відомі диригенти відгукнулися на мій заклик та виступали безкоштовно. За вечір ми зібрали 70 тисяч євро.

З цього дня розпочалися численні благодійні концерти на користь України, які я або організовую, або ж у яких беру участь. Лише за один ефір програми «Сусід у біді» на австрійському телебаченні ми зібрали понад 5 мільйонів євро!

Також на музичному фестивалі Шлезвіг-Гольштейна у Гамбурзі разом із сестрою Оленою Кушплер та іншими видатними артистами нам вдалося зібрати 50 тисяч євро. Тобто, на сьогоднішній день сумарно 5,5 мільйонів євро прибутку з культурних подій, до яких я причетна, пішли на допомогу Україні!

Обставини склалися так, що 20 лютого я співала реквієм Дворжака у Львівській національній філармонії. Я відчула, що ситуація дуже складна та нестійка, і забрала маму до себе у Відень, тобто буквально за два дні до початку війни! Згодом, коли почалася війна, я допомагала залишити зони військових дій деяким знайомим та друзям й сприяла їхньому розміщенню в австрійській столиці.

У моєму оточенні немає жодного австрійця, який би щось не зробив для допомоги українцям.

Австрійці дуже допомагають українським біженцям! Фактично у моєму оточенні немає жодного австрійця, який би щось не зробив для допомоги українцям. Одні пропонують безкоштовне житло для переселенців, інші роблять пожертвування, треті відвідують благодійні концерти на підтримку України. Кожен допомагає як може!

На завершення

Для адресної гуманітарної допомоги в Україні запущено портал, на якому за спрощеною процедурою кожний, хто бажає, може надати або отримати гуманітарну допомогу. На сайті можна дізнатися, як придбати, як відправити та кому адресувати гуманітарний вантаж. Ресурс доступний для користувачів 24/7 у будь-якому куточку світу.

Бережіть себе та своїх близьких. Все буде Україна! 

Ми зазирнули до гардеробних зіркових українок і дізналися, які ж фешн-фетиші вони там зберігають. Скільки тисяч доларів коштують вишиванки та намиста Ольги Сумської? Чим у своєму гардеробі найбільше пишається Катерина Кухар? Хто із селебриті колекціонує розкішні сукні, чоловічі підтяжки та взуття? А у кого із зірок 90% гардеробу складається з білих речей?

Ольга Сумська
актриса, народна артистка України

Я велика шанувальниця одягу в українському стилі – як старовини, так і сучасних вишитих суконь, сорочок, жилеток, пальто, сумочок та, звичайно, намист. Останнє – це взагалі моя пристрасть! Я завжди відстежую в соцмережах серед майстринь новинки намист, яких у мене вже ціла колекція! Не можу пояснити, але якось ментально це все мені дуже близько. Друзі підмічають, що ніхто так не може подати українську тему, як Ольга Сумська, і тут я з ними згодна (сміється).

А починалося все зі зйомок у моєму першому фільмі «Вечори на хуторі у Диканьки», де я, 16-річна студентка театрального, зіграла Панночку – музу Гоголя та дочку Сотника. Зйомки проходили в селі Яреськи Полтавської області, у найколоритніших місцях України, а костюми та аксесуари орендували в історичних музеях… Тоді на майданчику я вперше в житті одягла намисто з баламутів (це найдорожчий камінь, який могли собі дозволити лише заможні пані), сорочку з конопель, справжні старовинні корали, чобітки, плахту. І так мені припали до душі ці речі, що я собі пообіцяла, що колись матиму такі ж у власному гардеробі.

Тоді ніхто в сучасному житті так не носив одяг в українському стилі, як сьогодні. Минуло тридцять років і все змінилося! Сьогодні елементи українського колориту на піку популярності, і це велике досягнення, я вважаю! Мої друзі з інших країн із захопленням коментують цей факт, мовляв, у них немає такого попиту на національний одяг, як у нас.

Я навіть не підраховувала кількість вишитих суконь та сорочок у моєму гардеробі, але десь за тридцять екземплярів набереться. Найдорожчі сукні від дизайнерки Юлії Магдич, я їх отримала в подарунок від неї. Їхня вартість коливається від 3000 до 5000 доларів.

Є в мене й музейні експонати – сорочки, яким вже по 100 років та більше. Сьогодні такі речі можна вільно купити чи замовити у соцмережах. Є в моїй шафі чудові «румунки» та «борщівки», полтавські та гуцульські сорочки, які я міксую з джинсами, спідницею чи шкіряними штанами – все це має дуже стильний вигляд! Старовину можна купити за 200-500 доларів. Намиста варіюються в ціні: корали та бурштин – від 300 доларів, сучасні – дешевші, але якщо це намисто відомих майстринь, то ціна відразу стає вищою. Найдорожчі серед моїх намист – баламути та венеціанські, тут ціна досягає 2000-3000 доларів за намисто. Ще я обожнюю дукачі, їх я надягаю на оксамитову стрічку до будь-якої сучасної сукні або білої сорочки!

Мої близькі знають, чим мене здивувати, тому на свята я отримую нові гердани, намиста, вишиті сукні! Більше того, щоб не спантеличити чоловіка і не морочити йому голову, я відразу відкладаю в салоні або в інтернеті хорошу річ і надсилаю йому повідомлення з посиланням, мовляв «коханий, відклала собі на день народження намисто!»

Найдорожчі серед моїх намист – баламути та венеціанські, тут ціна сягає 2000-3000 доларів за намисто.

Саме любов до українського стилю надихнула мене на створення власного бренда Ridna, якому вже кілька років. А нещодавно я представила свої сукні у Чикаго! Мрії здійснюються, тому ніколи не пізно почати щось нове у своєму житті.

Катерина Кухар
прима-балерина Національного академічного театру опери та балету, народна артистка України

У моєму гардеробі переважають сценічні вбрання. Для прими-балерини кожне сценічне вбрання – це як весільна сукня, яку ми готуємо з особливим трепетом, вивіряючи кожен рядок, камінчик, вишивку та багато іншого, щоб воно було неповторним. Для сценічних нарядів у мене є кілька шаф вдома, одна з них спеціально створена для пачок, вона має іншу форму та свої особливості всередині, оскільки пачки важливо правильно зберігати. Якщо хітон для вистави «Ромео і Джульєтта» я можу, припустимо, і до валізи покласти під час поїздки, то пачку беру тільки до ручної поклажі в кофр.

Я ніколи не рахувала, скільки у мене сценічних вбрань, мабуть, більше ста. Серед них найбільше пачок, для найрізноманітніших вистав: «Лускунчик», «Корсар», «Раймонда», «Лебедине озеро», «Дон Кіхот» та багато інших спектаклів, для яких потрібні абсолютно різні вбрання по кольоровій гамі та малюнку.

Для прими-балерини кожне сценічне вбрання – це як весільна сукня, яку ми готуємо з особливим трепетом, вивіряючи кожен рядок, камінчик, вишивку.

Всі вони улюблені та неймовірні, але одна з найзнаковіших – чорна пачка, яку я одягаю, коли танцюю партію чорного лебедя. Мені її подарувала моя викладачка. Самій пачці вже близько 45 років, я її реставрувала, але вона й досі має ідеальний вигляд. Коли я танцюю за кордоном, колеги завжди її виділяють і запитують, який майстер для мене її створив. Колись у цій пачці блищала на найкращих світових сценах сама Тетяна Таякіна, у деяких країнах її іменем називали балетні школи. Для мене її робота зі мною була на вагу золота.

Щось я замовляю сама, щось дарують та створюють дизайнери. Балет та мода – два мистецтва, які були століттями пов’язані. Dior, Chanel, Pierre Cardin створювали для постановок неймовірні костюми, це завжди мало великий успіх. Я рада, що в Україні живуть неймовірно талановиті дизайнери, які також привносять свою творчість у світ балету.

Наприклад, чудову білу пачку з червоним бантом мені подарував український дизайнер GUDU для балету «Лускунчик», він же створив і неймовірний стильний образ до балету «Кармен-сюїта». Лаша знає, що ми хочемо і як зробити це найкращим чином, адже за освітою він художник по костюмах, а сцена для нього – це можливість зробити щось творче, не думаючи про продажі та цифри.

Нещодавно неймовірні образи для цілої трупи балету «Жизель» створила Мальва Вербицька. Вишиті нею лілії на моєму і Сашиному костюмах (ред. – Олександров Стоянов – прем’єр Національного академічного театру опери та балету України, народний артист України) нагадали мені легендарну сукню Christian Dior, яка була на виставці у Луврі, – одного разу я надягала її на шоу «Танці з зірками».

Іванна Онуфрійчук
телеведуча

Гардероб кожної дівчини повинен відповідати її індивідуальності, це дзеркало її стилю! Нещодавно я замислилася над запитанням: “що саме з одягу переважає в моєму гардеробі?” Перебравши все подумки, я зрозуміла, що в ньому переважають сукні абсолютно різного крою та різних кольорів. Питання найчастіше виникають у підборі одягу в стилі кежуал. Тих же джинс, штанів, різних спортивних костюмів та іншого комфортного повсякденного одягу у мене не так вже й багато.

На додаток до моїх численних суконь, яких я нарахувала більше ста, у мене – багато пар різноманітних туфель-лодочок, босоніжок та іншого взуття на підборах. Так повелося, що я завжди віддавала перевагу елегантному та жіночному стилю одягу, що передбачає під собою переважно класичні вбрання. Тож навіть цілеспрямований похід до магазину за повсякденним одягом у мене часто закінчується покупкою чергової сукні! (сміється)

Вартість суконь у моєму гардеробі варіюється від кількох тисяч гривень до кількох тисяч доларів. Безсумнівно можу сказати, що найдорожчою є моя перлина – червона сукня із лімітованої колекції французького Будинку моди Christian Dior.

Найчастіше речі у моєму гардеробі з’являються не після шопінгу, а зі знімальних майданчиків, де стилісти підбирають цікаві образи для телевізійних проєктів, рекламних кампаній брендів та інших активностей. Якщо та чи інша річ чи навіть цілий образ мені подобаються, я купую їх прямо на зйомці та забираю додому, бо часу на походи по магазинах не завжди вистачає. Та й загалом шопінг для мене – дуже тяжкий процес. Мені важливо приходити в магазин тоді, коли я цілеспрямовано знаю, за чим я йду, заздалегідь забронювавши певні речі. Просто ходити торговими центрами, бутиками, щось довго оглядати, довго вибрати – це точно не моє, адже найголовніша цінність – це час.

Вартість суконь у моєму гардеробі варіюється від кількох тисяч гривень до кількох тисяч доларів.

Якщо ми з чоловіком вибираємося до Європи, там я із задоволенням йду на шопінг! Я дуже люблю робити покупки саме в європейських країнах, тому що в Україні завищена цінова політика, за цю ціну в Європі можна придбати кілька речей. Найчастіше наш шопінг відбувається у Женеві, Парижі, Римі чи інших містах, куди ми літаємо на відпочинок чи з робочих питань.

Влітку ми з чоловіком проводили відпустку у Форте-дей-Мармі, де я просто насолоджувалася шопінгом у місцевих бутиках! Там магазини відкриті майже до півночі, на відміну від інших європейських міст, де о шостій вечора вже все зачинено. Ми купили багато сезонного та демісезонного одягу, аксесуарів невідомих брендів, але неймовірної якості, за дуже лояльними цінами. Саме Італія є топ місцем для шопінгу з її численними мультибрендовими магазинами та аутлет-містечками.

Можу сказати, що майже кожна річ у моєму гардеробі має свою цінність та певну історію, яка мене з нею пов’язує, і таких історій дуже багато. Якщо розповісти про найзначущу історію – це, гадаю, ситуація зі щасливим кінцем, що сталася з моєю весільною сукнею від ліванського дизайнера Джоржа Хобейки. Там був цілий ланцюжок подій-пригод перед тим, як сукня нарешті опинилася на Мальдівських островах напередодні весільної церемонії.

Все почалося з того, що через карантин сукню шили онлайн, і у мене була лише одна примірка. За тиждень до того, як ми мали летіти на Мальдіви, дизайнер відправив сукню з Лівану і посилка застрягла у Франкфурті, оскільки там був великий снігопад і літак з вантажем довелося відкопувати. Після того, як сукню таки відправили до Києва, на складі компанії експрес-доставки її довго розмитнювали, і не обійшлося без використання старих зв’язків, щоб все-таки вчасно її «звільнити».

Вдруге сукня примірялася прямо в аеропорту перед вильотом на весілля. Я полетіла, а сукню залишила коригувати, тому що за час її виготовлення я встигла схуднути. На Мальдіви плаття доставляла мама, і на вильоті з Києва його знову затримали. Мамі вдалося все пояснити і показати документи – тільки тоді вбрання дісталося на острів і через дванадцять годин польоту з пересадкою нарешті опинилося у мене. Ось така незвичайна, але водночас цікава історія однієї дуже знакової для мене речі!

Олександра Кучеренко
телеведуча, журналістка, «Міс Україна» – 2016

Я досить спокійно ставлюся до шопінгу. Але є дещо, перед чим мені завжди важко встояти – це гарне, якісне, витончене взуття! Я вважаю, що взуття – це головний елемент будь-якого образу, тому більшість мого гардероба зайнято саме ним. Особливо я небайдужа до туфель: така пристрасть з’явилася в мене ще тоді, коли я почала займатися бально-спортивними танцями і вперше побачила танцювальні італійські туфлі на високому оформленому підборі, з блискучою застібкою та майстерними палітурками, що підкреслюють вигини стопи танцівниці. Тоді, ще дитиною, я вирішила, що хочу стати чемпіонкою, танцюючи саме в таких туфлях! Моя мрія здійснилася, і відтоді до туфель у мене склалося особливе ставлення: мені важливо, щоб пара була зручною, і я без проблем могла провести весь день «на ногах», а ще – щоб була витонченою та приносила радість.

Лодочки, балетки, мюлі, слінгбеки, дербі – туфель багато не буває! (сміється) Я люблю яскраве взуття, яке приваблює своїм дизайном, але при цьому універсально і легко комплектується з будь-яким одягом. До того ж я досить вибіркова: ніколи не куплю нову пару, яка схожа на ту, що вже є, або ту, що дуже подобається, але не зручна. Як і швидше за все, не куплю її за повною ціною – дочекаюся знижки. А ще не виберу, наприклад, відразу три пари взуття сумнівної якості, а знайду одну, ідеальну, яка прослужить мені в рази довше. Найдорожчі туфлі в моєму гардеробі – італійських брендів, але є стильне взуття українського виробництва за більш демократичними цінами.

Висота каблука, колір, стиль – це досить важко врахувати, навіть якщо знаєш розмір. Тому взуття я люблю підбирати собі сама, точніше – воно саме мене вибирає та притягує погляд! І якщо ця пара «моя», то часто вона залишається в одному, саме моєму, розмірі. В Україні не проблема знайти взуття будь-якого бренда та цінника. Зараз я все частіше почала замовляти онлайн із приміркою додому – це сильно скорочує час пошуків.

Кохання з першого погляду існує, якщо йдеться про туфлі! (сміється) І, як правило, приходить воно в найнесподіваніший момент. Наприклад, коли вже закінчується посадка на рейс, а тут бац – перед тобою туфлі мрії. У мене такі спонтанні покупки, коли сильно поспішаєш, траплялися не раз, але саме вони – найвдаліші і незабутні.

Lida Lee
співачка

У моєму гардеробі досить велика кількість підтяжок, різних кольорів та форм. Незважаючи на те, що тривалий час цей аксесуар вважався виключно чоловічим і був предметом спідньої білизни, зараз все зовсім по-іншому. Вже більше року вони чудово доповнюють як мій повсякденний образ, так і сценічний, роблячи їх стильними, завершеними – і це має дуже сексуальний вигляд на жіночій фігурі!

У моєму гардеробі можна нарахувати щонайменше двадцять підтяжок. Одні з найулюбленіших – концертні підтяжки українського бренда FROLOV. Особливість цього образу в тому, що підтяжки розташовуються на одному плечі, а також на ногах.

Найцікавіше, що цей аксесуар з’являється у моєму гардеробі з абсолютно різних причин. Мені можуть подарувати підтяжки, часом, якщо бачу щось цікаве, то обов’язково зупинюся і куплю, іноді можу отримати повідомлення від улюбленої стилістки Насті із фразою: «Ой, дивися, що я знайшла».

Наталка Денисенко
акторка

Візитна картка мого гардероба – не річ і не аксесуар, а білий колір. Майже 90% мого гардероба – білі речі! Як же так вийшло? Ще у студентські роки на предмет «Майстерність телеведучого» я ​​знімала відеороботу на тему «Аура людини». Під час зйомок мені зробили фото моєї аури, всередині якої виявилася біла пляма. Фахівець з розшифровки пояснив мені, що білий колір – дуже особливий, оскільки він поєднує всі відтінки – так само, як і чорний.

Майже 90% мого гардероба – білі речі!

Ця історія настільки мене вразила, що вже тоді я все частіше почала купувати собі речі білого кольору. Найчастіше з гуртожитку я виходила завжди з ніг до голови в білому, чи то сніг, чи дощ. Одногрупники часто через це жартували з мене, мовляв, «дивись, наречена вийшла».

Найдорожча річ у моєму гардеробі – біла сумочка Chanel за 3500 доларів. Це була покупка моєї мрії за власні зароблені кошти. А найдешевша – напевно, якісь білі трусики (сміється). Мені взагалі не властиво гнатися за брендами та цінами, головне – щоб річ мені подобалася! Так, наприклад, у моїй шафі є кофточки за 900 гривень із ZARA, H&M, Stradivarius. Речі та аксесуари люксових брендів намагаюся замовляти через баєрів, які з Мілану та Парижа доставляють мені все, що завгодно!

Останнім часом я все частіше намагаюся віддавати перевагу речам українських брендів. Як медійні особи, я вважаю, ми просто зобов’язані демонструвати речі вітчизняних дизайнерів, тому що вони нічим не гірші за люксові закордонні! Одні із моїх улюблених українських брендів – Kachorovska, One by One, 25 Union.

Найвизначніша історія стоїть за моїми весільними сукнями. Їх у мене три, хоч весілля було чотири! Так вийшло, що на одну з весільних церемоній я брала сукню в оренду, а ось решту купувала спеціально.

Я просто обожнюю ательє Polozova studio, яке пошило мені мою четверту весільну сукню для церемонії в Єгипті – так-так, звичайно ж, білу. Щоб ви розуміли, їхня команда виготовляє  речі індивідуально під кожного клієнта з кращих брендових тканин Chanel, Dolce & Gabbana. До речі, на одну зі зйомок у серіалі я купила собі ще одну весільну сукню – тож їх у моєму гардеробі вже, виявляється, чотири!

Містичній французькій драмі «Жизель» виповнилося 180 років і з такої нагоди в Жовтневому палаці відбувся яскравий вечір балету, головні ролі в якому виконали прем’єри Національної опери Катерина Кухар та Олександр Стоянов. Ювілейна постановка стала знаковою ще й тому, що глядачі побачили унікальні сценічні костюми, оновлені та переосмислені дизайнеркою бренду Malva Florea Мальвою Вербицькою.

Перед виставою пройшов fashion-показ нарядів за участю Катерини Кухар та Олександра Стоянова, під акомпанемент піаніста-віртуоза Євгена Хмари, який виконав авторську композицію Ocean Race. Серед світських гостей вечора були помічені Леся Нікітюк, Ксенія Мішина, Іванна Онуфрійчук, Lida Lee, Фаїна Тедеєва, Валентина Хамайко, Лана Кауфман, Анастасія Даугулє та багато інших.

Леся Нікітюк
Ксенія Мішина
Іванна Онуфрійчук
Lida Lee
Фаїна Тедеєва
Мальва Вербицька
Валентина Хамайко
Лана Кауфман
Юліана Райцина, Анастасія Слічна
Анастасія Даугулє
Маша Виноградова
Євген Хмара
Юлія Єрмолаєва
презентація костюмів
Іванна Онуфрійчук, Мальва Вербицька
Ліліт Саркісян
Lida Lee
Юліана Райцина, Анастасія Слічна
Юлія Смідович
Єагенія Портфілова
Мальва Вербицька
Маша Виноградова
Марія Чеба, Валентина Хамайко, Андрій Корінь
Melovin
Марина Тіщенко
Ірина Татаренко, Анастасія Ігнатова, Оксана Шевчук
Інна Катющенко
Вікторія Біла
Віктор Демчук

Фото: Вальдемар Горлушко

У київському Fairmont Grand Hotel пройшов фінал національного конкурсу краси «Міс Україна Всесвіт» – 2021. Корона переможниці дісталася Анні Неплях з Дніпра, яка вже в грудні представить Україну на конкурсі «Міс Всесвіт» – 2021 Ізраїлі.

Першою віце-міс стала Вікторія Апанасенко, другою – Неля Попович, третьою – Софія Дорчинець, а четвертою – Юлія Семеніхіна. Претендентки на участь в конкурсі проходили не тільки традиційний відбір за зовнішніми даними, але також оцінювався їхній характер, ерудованість, навички комунікації, вміння вибудовувати особистий бренд та інші якості.

Серед гостей вечора були помічені Сергій Тігіпко, Сніжана Онопка, Леся Матвєєва, Карина Жосан, Ольга Торнер і багато інших, а ведучими конкурсу виступили Андрій Шабанов і Юлія Буряк. На запрошених чекала вражаюча музична програма за участю Ірини Білик, Tayanna, Oleynik, Tancevanskiy, Даші Суворової, Samantha, Angel voices та інших артистів, а головним сюрпризом став виступ австралійської виконавиці в жанрі World Music – Peruquois (Перукуа). Пристрасну румбу для глядачів виконав танцювальний дует Дмитра Дікусара та Ірини Журавської.

Оцінювали конкуренток в цьому році голова Національного комітету «Міс Україна Всесвіт» Анна Філімонова; телеведуча і актриса Іванна Онуфрійчук; спортсмен, борець греко-римського стилю, олімпійський чемпіон Токіо 2020 Жан Беленюк; спортсменка, дзюдоїстка, бронзова призерка Олімпійських ігор 2020 в Токіо Дар’я Білодід; fashion-директорка компанії Domino Анастасія Шухніна; психолог, засновник Онлайн Інституту Практичної Психології Ярослав Самойлов; Чемпіонка України за версією UBPF і дворазова чемпіонка світу WBPF в категорії фітнес-бікіні, експертка в області краси та естетичної хірургії Ольга Компанієць; генеральний продюсер телеканалу «Україна 24» Юрій Сугак; власник італійського бренда годинників і аксесуарів Unimatic Джованні Моро.

Сергій Тігіпко, Анна Зіневич
Tayanna
Жан Беленюк
Дар'я Білодід
Анна Філімонова
Ірина Журавська, Дмитро Дикусар
Іванна Онуфрійчук
Леся Матвеєва
Андрій Шабанов, Юлія Буряк
Ольга Компаниєць, Ірина Компанієць
Анастасія Шухніна
Ольга Торнер
Валентина Супіханова, Анастасія Ястремська
Джованні Моро
Ольга Компаниєць
Юлия Буряк, Антон Шабанов
виступн Перукуа
Карина Жосан
Ірина та Вячеслав Дюденки
Юлія Смідович, Ксюша Виноградова
Маша Фокіна
Анна Філімонова, Роберт Литвиненко
Вікторія Козлова
Андрій Шабанов
Валентина Григор'єва з чоловіком
Олексій Дівєєв-Церковний
Карина Жосан, Сніжана Онопка
Анастасія Шухніна, Анна Філімонова
Єлизавета Ястремська
Юлія Буряк, Андрій Шабанов
виступ Tayanna
Сергій Тігіпко, Анна Зіневич
румба у виконанні Ірини Журавської та Дмитра Дикусара
Жан Беленюк, Дар'я Білодід
Перукуа, Анна Філімонова
Юлія Буряк
Валерія Крук
Єлизавета Ястремська
Сергій Воронцов
Ольга Багата
виступ OLEYNIK
виступ Ірини Білик
Юрія Сугак
виступ Даші Суворової
Карина Мухутдінова, Miss BaByliss 2021
Карина Опара, Miss Body 2021
Анна Неплях, Miss Schwarzkopf Professional 2021, а также – «Мисс зрительских симпатий»
нагородження переможниці Анни Неплях
Анна Неплях
Анна Неплях
Єлизавета Ястремська, Анна Неплях
Анна Неплях, Іванна Онуфрійчук
Анна Філімонова, Ярослав Самойлов
Анна Філімонова, Анна Неплях, Перукуа

Фото: Вальдемар Горлушко