«Він не перестав бути нарцисом»: цікаві фрагменти з мемуарів удови Г’ю Гефнера
Відверто про залаштунки світу Playboy
У грудні 2024 року в українському видавництві BookChef, яке й зробило переклад, виходить книжка вдови Г’ю Гефнера, 38-річної фотомоделі й актриси Кристал Гефнер «Говори лише хороше. Як я вижила в Playboy і віднайшла себе».
Ці відверті мемуари пропонують поглянути за лаштунки життя впливової ікони попкультури й засновника всесвітньо відомого бренду Playboy, чиї слава й багатство були побудовані на об’єктивації й використанні жіночого тіла. Кристал розповідає про свій шлях на вершину слави й популярності, який дав їй змогу стати дружиною самого Г’ю Гефнера, і робить це максимально щиро та відверто.
Ми дізнаємося, які приниження терпіли дівчата, щоб потрапити на вечірку до маєтку Playboy, ба більше — до ліжка його власника. Незахищений вибагливий секс зі старим чоловіком — це не найскладніше, що доводилося переживати жінкам.
Постійні образи, суворий контроль за зовнішністю, поведінкою, словами й стосунками з іншими мешканками маєтку, фінансові обмеження, непотрібні косметичні операції, відсутність можливостей зберегти свою особистість — це те, чим платили жінки за змогу з’явитися на сторінках журналу й здобути тимчасову славу.
Кристал була такою самою, доки не збагнула, що втратила свою самоцінність і готова втекти з маєтку та розпочати вільне життя. Проте дивні, складні, однак не позбавлені почуттів стосунки з Г’ю Гефнером змусили її повернутися до чоловіка, аби підтримати його в останні місяці життя.
Напередодні виходу мемуарів, які сподобаються усім, хто цікавиться життям відомих людей, на сторінках INSIDER.UA ексклюзивно публікуємо кілька цікавих фрагментів з книжки, яку вже можна передзамовити.
РОЗДІЛ 3
Незграбний підлітковий блюз
Я втратила тата, невдовзі моя мама втратила себе. Після смерті батька все пішло шкереберть. Буцімто з терезів у цілковитій рівновазі забрали одну шальку. Він був тією людиною, яка в бурі хаосу могла спокійно вистояти. Він був нашою опорою. Без нього зник ґрунт під ногами, а ми упали у відчай. У моєму світі десь поділися всі барви, немовби на вікно впала товста завіса тоді, коли сонячне світло вигравало надворі.
Ми з мамою лишилися сам на сам із горем від смерті батька, а ще намагалися не докотитися до злиднів. Нам негайно довелося переїхати з нашої квартири в кімнату в будинку іншої сім’ї, яку ми винаймали за 400 доларів на місяць.
Мене часто охоплювало почуття безнадії. Коли ми тіснилися в маленькій кімнатці з усіма нашими пожитками під супровід звуків родини, яка втішалася своїм буденним життям, мені здавалося, що світ зруйнувався, і мене зносить течія. Я лежала в кімнаті й усвідомлювала, що все, що ми мали, нині просякнуто запахом їжі незнайомих нам людей.
У школі, коли я, щоб відсторонитися від усього, клала голову на руки, навіть мій светр не пахнув мною, від нього не віяло духом мого дому. Це було постійним нагадуванням, що ми не маємо свого кутка, ми як перекотиполе — не справжня родина, а самі лише уламки.
Ми жили в крихітній кімнатці, і мама фізично була на відстані витягнутої руки, ми спали вдвох у ліжку, одначе в усьому іншому вона була за тисячі миль від мене. Вона майже весь час спала, а коли не спала, то ридала. Їй усе ще не видали ґрін-карти, а в нас закінчувалися кошти.
Здавалося, у цілому світі ми були нікому не потрібні. Вона була єдиною рідною людиною, яку я мала. Я знала, що вона робить усе, що може. Вона була тут і десь далеко водночас, від неї лишилася сама тінь. Мені хотілося докричатися до неї, щоб вона прокинулася, опанувала себе — і одного разу мама все-таки це зробила.
Вона зібралася докупи, нафарбувалася, зробила зачіску й почала ходити на побачення. Я знаю, що її сил вистачало лише на режим виживання, і я не могла втямити, а що саме потрібно мені. А мені всього лише бракувало від неї слів, що все буде гаразд, — слів, які дають надію на спокій. Я хотіла знову бути сім’єю. Я хотіла бути поруч із матір’ю, вона — із чоловіком.
Спочатку мама бігала на побачення з кількома молодими хлопцями — запальними й веселими, які прагнули тинятися по клубах і відриватися там усю ніч. Багато з них були з місцевої військової бази. Потім її потягнуло на старших чоловіків, багатших. І за два роки після смерті мого батька вона вийшла за одного з таких заміж.
Його звали Лайл, він був спортивним диктором, а також дописувачем у San Diego Tribune. Лайл був багатим, або мені так здавалося, тому що в нього був таунхаус у ЛаДжолла-віллидж, і він їздив на «мерседесі». Він постійно підстригав сиве волосся, щоби приховати, що лисіє, і мав величезне еґо, яке треба було захищати за будь-яку ціну, як повітряну кульку, що може луснути будь-якої миті через несилу витримати все повітря в собі.
Лайл мене лякав, але його робота мене вражала, коли він розповідав про хокейні матчі, — можна ввімкнути радіо й почути, що то він там говорить. Я думала, що він був відомим.
Лайл здавався багатим і стильним, і все, що він робив, було оповито цим блиском, як я вважала, високого класу — включно з його домашнім кабінетом, прямо над кухнею, де він зберігав свою величезну колекцію журналів Playboy. Усі полиці були забиті ними, вони стояли на видному місці, на дерев’яних підставках для журналів, які хилилися на один бік із вирізаною передньою частиною так, що на обкладинці можна було прочитати лише одне слово – Playboy.
Я трохи підіймала їх із підставки й швидко поглядом ковзала по обкладинках. Усіх жінок об’єднували спільні риси: вони були розкішними, з ідеальними, граційними фігурами й пишними грудьми, які опиралися гравітації. Більшість дівчат — білявки. Вони тремтіли від щастя бути там, здавалося, на світі не існує інших утіх, окрім як потрапити на обкладинку цього журналу.
Усі вони промовляли поглядом: я існую лише для тебе. Мені здається, що всі вони володіли якимось таємним знанням, якого тоді в мене ще не було. То були реальні жінки з реальною владою. Для Лайла Playboy був вершиною культури й вишуканості, і, схоже, моя мати була з ним солідарна. Якби її бентежив кабінет зі стосами журналів з оголеними жінками, вона давно зчинила би бучу.
Вона погоджувалася з усіма забаганками Лайла. Переглядаючи ці журнали в тринадцять, я дійшла думки, що найкращий спосіб вижити у світі — це подобатися чоловікам. Ми переїхали до Лайла, отже, тепер я була змушена жити в одній кімнаті з його донькою Бейлі. Я спала на двоповерховому ліжку Бейлі та на її простирадлах. Там я не мала майже нічого свого (не можу назвати те місце домом, там я ніколи не почувалася, як удома).
Переглядаючи ці журнали в тринадцять, я дійшла думки, що найкращий спосіб вижити у світі — це подобатися чоловікам.
Лайл ставився до нас із мамою як до тягаря, ніби ми паразитували, живучи за його кошт. Відповідно, і я почувалася так само. Як паразит. Як щось огидне, що причепилося йому на взуття і яке він якомога швидше прагнув зішкребти. Він був вибагливим і дуже педантичним, одразу доскіпувався до мене, якщо я залишала тарілку в раковині або наплічник на підлозі.
Його донька могла влаштовувати гармидер без нарікань, а мені — цур. Я щосили намагалася займати якомога менше місця, щоб нікому не набридати. До першого дня в старшій школі Ла-Джола я обмірковано підбирала гардероб. Мама взяла мене, щоб разом скупитися до школи.
Я вибрала джинсовий костюм Xhilaration. Це був бюджетний варіант, який ми могли собі дозволити, хоча костюм здавався вельми симпатичним. Щойно я ввійшла до прохолодної будівлі, заповненої кондиціонерами, і вдихнула пахощі дорогих парфумів, збагнула, наскільки жахливої помилки припустилася. Інші дівчата носили дизайнерський одяг і дорогі сумочки. Вони гордо одягали джинси Frankie B із сандалями Rocket Dog.
Джинси Frankie B були недешевим задоволенням, бренд заснувала дружина гітариста з гурту Guns N’ Roses, який назвав компанію на честь доньки. Я не могла й уявити, щоб лінійка одягу була названа на мою честь, але я чудово уявляла казкове життя тієї дівчинки. Сандалі Rocket Dog коштували трохи дешевше, але теж непідйомно для нашого бюджету.
Нащадки крутили на пальцях ключі від спортивних автомобілів своїх багатих батьків. Діти в тій школі мали все, що лише могли забажати, навіть дорогезні наркотики, які було важко дістати. Якісь дівчата зиркнули на мій одяг зі звичайного магазину й розреготалися.
Ледь не щовихідних хтось улаштовував у своєму маєтку вечірку, коли батьки летіли кудись на екзотичний відпочинок, лишаючи будинок без нагляду. Я блукала цими величезними, вишуканими будинками з усіма вигодами, які тільки можна собі уявити: кінозалами, блискучими басейнами та величезними газонами — і думала: «Ці люди жахливі, такі зарозумілі й жорстокі, вони сприймають усе, що мають, як належне. Чому ж вони мають так багато?».
Я була хорошою людиною, я намагалася бути чуйною. Що мені потрібно зробити, щоб заслужити бодай на частину того, що мають вони? Мені не потрібен цілий маєток. Усе, чого я прагну – це справжній дім, місце, де я почуватимуся в безпеці, мій рідний куточок.
Натомість я тинялася по кутках, не маючи жодного уявлення про те, а хто ж я, намагаючись пристосуватися до всього, що диктував мені світ. Хоч що світ вимагав би від мене зробити, щоб мене прийняли, я все зроблю. Я стану такою, якою хоче світ.
Я роздивилася тих жінок на обкладинках Playboy у кабінеті Лайла. По телевізору я бачила Дженні Маккарті, Анну Ніколь Сміт і Памелу Андерсон, цих розкішних бомбезних білявок із пишним декольте, яким до ніг упав увесь світ. Памела Андерсон — ось той взірець, до якого я могла постаратися дотягнутися. Вона мала розкішний вигляд, ідеал жінки. І люди обожнювали її.
Я вищипувала брови, як вона. Я фарбувала губи точно так само, як вона. Я відчайдушно намагалася висвітлити волосся, позаяк за трагічним збігом обставин народилася з рудувато-каштановим відтінком, хоча моя мама не схвалювала цього наміру. Вона дозволила мені купити в аптеці Sun-In — засіб із запахом лимона, яким треба збризнути волосся, а потім вийти на вулицю, сподіваючись, що він зробить темні пасма трохи світлішими.
У відчаї я вилила на голову всю пляшку тієї рідини. Вона справді висвітлила моє каштанове волосся, але водночас воно стало рудішим. Я перестаралася із Sun-In, бо шкіра на голові обгоріла й узялася пухирями, але мені було начхати.
Я тринькала гроші на вузькі джинси на низькій посадці, кроп-топи, відверті короткі сукні та копійчані витребеньки для макіяжу з магазинів косметики. Але я нічого не могла вдіяти з, як я вважала, моїм головним недоліком – з грудьми чашки B.
Я купувала бра з пуш-апом від Victoria Secret, та навіть вони не могли перетворити те, що в мене було, на те, що мені потрібно. Я почала підкладати під пуш-ап у ліфчик силіконові прокладки, які називали курячими котлетами, але відчувала, що дурю всіх навколо.
Попри всі ці зусилля, волосся, брови, макіяж, одяг, навіть ті «курячі котлети» в мене під футболкою, я відчувала, що цього недостатньо. Я не подобалася собі. Мені здавалося, що я ніколи не стану по-справжньому вродливою та привабливою. Я мріяла опинитися на місці дівчат зі старшої школи, які, здавалося, без жодних зусиль отримували все те, чого так бракувало мені: не лише маєтки й одяг, а й можливості жити так, буцімто вони на своєму місці.
Вони мали впевненість, яку я заповзято прагнула знайти на полицях косметики зі знижками й на обкладинках колекції журналів Playboy Лайла. На обличчі більшості з них майорів вираз щастя, безтурботності та почуття впевненості в тому, що світ — це хороше місце, повне приємних речей і добрих людей. І всі ті чуйні люди липнули до Бейлі, а я була незграбним дівчам, за яким ганялися самі гусаки.
До всього в чотирнадцять я була ще незайманою, але, хоч би що мені це коштувало, прагнула позбутися цноти. Можливо, ця зміна могла б стати найчарівнішою в моєму житті та зробила б із мене іншу людину. Я бачила, що моя мама використовує сексуальність як своєрідний засіб досягнення мети, чула, як інші дівчата балакають про свій секс.
Я відчувала, що існує інший світ, від якого я була відстороненою. Усе, що я знала про секс, — це те, що вперше буде боляче й кровитиме. Мене не надто лякав ризик крові чи болю, однак ні того, ні іншого я не хотіла відчувати під час сексу з тим, із ким прагнула переспати. Це здавалося мені більш принизливим, ніж бути оголеною під час участі у якомусь дійстві.
Я прагнула мати грайливий і звабливий вигляд, кохаючись уперше, а не хвилюватися через плями крові на простирадлі, які лишаться опісля. Тому я вирішила, що найкращий спосіб уникнути такого приниження — це позбавити себе цноти самостійно. Я не могла звернутися із цією проблемою ні до мами, ні до сестер, які були за сотні миль від мене, повністю занурені у свої клопоти.
До того ж, це питання виходило за межі того, що ми могли вільно обговорювати, або ж узагалі не порушували цієї теми. Я дочекалася, допоки лишуся вдома сама, потім пішла до ванної кімнати, бо там я могла зачинитися на замок. Я ввімкнула душ і зняла із себе весь одяг. Мені не подобалося дивитися на себе оголену в дзеркалі, тому я швидко залізла у ванну.
У мене тремтіли руки, коли я брала маленьку пляшечку з гелем для душу. Вона була рожевого кольору, з дрібними квіточками, схожими на ромашки. Я чмихнула трохи гелю на ліву руку й великим пальцем закрутила пляшку. Я щосили притиснула її з надією, що вона не відкриється. Я намилила тіло та все між стегнами, а потім намилила й саму кришку та пляшку з гелем. Я глибоко вдихнула й запхнула пляшечку настільки глибоко, наскільки змогла.
Кришка пляшки дряпала мене, це було боляче, але я запихала її далі й далі, а потім, ще раз глибоко вдихнувши, просунула її якнайглибше. Коли я витягла пляшку, на кришці була кров, її цівки стікали мені по стегнах. Я сіла під душ, щоб струмені теплої води стікали мені на спину й плечі. Я очікувала відчути різницю до й після, одначе я лише відчувала, як гель пече всередині мене.
Коли ця брудна справа вже була позаду, я вирішила зробити все по-справжньому з Ліамом. Він був зведеним братом мого однокласника, ми почали ходити разом, що на той час геть нічого не означало. Ми часом теревенили по телефону, але всі наші розмови складалися з безглуздих пауз.
Він ніколи не запрошував мене на справжнє побачення. Ми зустрічалися лише на всіляких вечірках у когось на хаті, та попри це, я вважала його своїм хлопцем. Саме я почала розмову про секс, а він був доволі стриманим і соромився цієї теми.
— Ну, будь ласка, — просила я, — зробімо це, це буде круто.
Це не було круто. Не те, щоб усе було зовсім кепсько, нічого особливого, усе завершилося за кілька хвилин. Коли все закінчилося, Ліам мовчав, я також — нічичирк, нам обом було ніяково. Але я почувалася щасливою. Я офіційно мала хлопця, я нарешті стала жінкою, можливо, я пізнала, що таке справжнє кохання.
Я й гадки не мала, що таке любов, яке на присмак це трепетне почуття. Я хотіла, щоб Ліам сказав, що кохає мене, що завжди буде поруч, що я найкраща дівчина у світі. Та Ліам не був завзятим говоруном, і найдовша наша розмова сталася тоді, коли він подзвонив, аби сказати, що зрадив мене з дівчиною із церкви й тепер хоче порвати зі мною.
Я кинула слухавку саме тоді, коли мама винесла мій святковий торт. Вона хутко кинулася до камери, щоб устигнути відзняти мить, коли я задмухую свічки й загадую бажання. Тож на всіх знімках я стою заплакана над тортом із написом «З 15-річчям». Тоді я так і не загадала бажання.
—
Перший секс у будинку Г’ю Гефнера
Геф почав розстібати сорочку, близнючки теж, я стала повторювати за ними. Кілька дівчат із вечірки, на яких була лише срібляста фарба, зайшли до кімнати, щоби покурити трави, але не встигли вони доєднатися до групового дійства, як він махнув їм рукою, щоб вони забиралися геть.
Гадаю, він не хотів, щоби простирадлами ковзали розмальовані тіла. Він схопив із тумбочки пляшечку дитячої олії і намастився нею. Потім блимнув на нас чотирьох в очікуванні. Зиркнув на нас із нетерплячою усмішкою і розвів руками, буцімто промовляючи: «Ну що, хто буде першою? Ходи вперед».
Презервативів не було, і я вирішила промовчати про цю деталь. Близнючки Шеннон ніби підштовхували Ембер. І я була в захваті від того, з якою впевненістю вона заскочила на Гефа. Ембер умостилася на ньому, і її довге золотисте волосся хвилями спадало йому на груди.
У тому, що відбувалося, не було ні поцілунків, ні романтики, жодної ніжності. Пізніше я вивчила цю щедро вимащену олією, просту, як світ, схему дій, яка щоразу повторювалася дрібниця до дрібниці. Дії такі: обираєш дівчат на вечірці, потім ведеш їх нагору. Надягаєш на них робочу уніформу — піжами. Приглушене світло. Музика, порно. Викурюєте по колу косячок. Наостанок – секс.
РОЗДІЛ 14
А тепер граємо роль дружини
Ми побралися новорічної ночі 2012. В останній день року. Мені було двадцять шість, йому було вісімдесят шість. Він був одягнений у чорний смокінг із рожевим тюльпаном на лацкані. На мені була ніжно-рожева сукня без бретелей, зі спідницею з м’яких рюшів, схожих на зів’ялі троянди, до самої підлоги.
Рекламний агент із Playboy приніс стос весільних журналів, і я вибрала першу-ліпшу сукню, яку побачила, коли розгорнула номер. Мені сподобалося те, що вона рожева. Я сказала собі, що коли виходитиму заміж по-справжньому, то на мені буде сукня білого кольору.
Уранці в день весілля я зробила допис у твітері: «Сьогодні довгоочікуваний день, я стану місіс Кристал Гефнер. Почуваюся дуже щасливою, везучою і благословенною». Обітницями ми обмінювалися під аркою з білих і рожевих квітів, прикріпленою до подвійних вигнутих сходів у самому серці маєтку Playboy.
Сходів, якими я наче ціле життя тому підіймалася в костюмі французької покоївки, перебуваючи в полоні чоловіка у шовковій сорочці, який очолював парад на все готових дівчат. Ми трималися за руки. Він видавався набагато старшим, ніж понад рік тому, коли подарував мені музичну скриньку з обручкою. Здавалося, наче час наздоганяв його.
Його обличчя було блідуватим, за цей час він трохи схуд і змарнів. Окрім нас, на весіллі було всього десятеро гостей. Було запрошено мою маму й вітчима Теда, за яким вона вже давно була заміжня і якого я дуже полюбила. Я дізналася про нього більше, і він виявився порядним чоловіком. Були ще брат Гефа з дружиною, а також кілька його друзів і родичів.
Після церемонії ми випили шампанського й розрізали торт. Я пишалася тим, що ми влаштували все тихо й скромно, як миле старомодне весілля — на противагу пишному, рекламному святу з купою знаменитих гостей, яке спочатку запланувала машина Playboy.
На ту мить я вже не думала про те, що мій наречений на шістдесят років старший за мене й що мої почуття до нього можна описати двома словами — «все заплутано». Я навчилася ставитися легше до всього, що відбувається в житті.
Ще в грудні, за кілька тижнів до весілля, я отримала документи на шлюбну угоду від Гефа та фонду Playboy Foundation. Там не було нічого такого, що могло б мене здивувати: порівняно з його активами моя винагорода була зовсім мізерною. Фонд контролював більшу частину його статків, але не його самого. І вони не горіли бажанням віддати мені левову частку з його накопичень. Контракт складався з купи сторінок дрібнющого тексту, де було в деталях розписано, чого мені не можна робити. Вони навіть не забули зазначити, що я не маю права використовувати логотип із головою кролика. Я віднесла шлюбний контракт до юриста, щоб завірити його нотаріально.
— Я не можу вам дозволити підписати це, — сказав той. — Це повальна несправедливість.
Мені було начхати. Я не намагалася досягнути справедливості, я просто хотіла швидше покінчити із цим усім. Тож я звернулася до іншого юриста, який не став сперечатися, коли я сказала йому, що не хочу вести переговори. Він допоміг мені підписати його, а більшого я й не потребувала.
Після одруження все якось змінилося. Геф, здавалося, став більше мене поважати. І оскільки я перестала боятися, що мене виженуть з дому, то почала перетягувати на себе дедалі більше впливу й качати права. Я вже не була просто лялькою, якою можна крутити, як заманеться. Зникла напруга моєї непевності — тепер я достоту знала, що є повноправною частиною цього світу. Він знав це. Це знала я. Тож ми спокійно осіли.
Коли до маєтку приходили гості, він представляв їм мене. Раніше я була непомітним реквізитом, про який говорили не більше, ніж про годинник на зап’ястку, і на який звертали увагу не більше, ніж на годинник. А тепер він питав: «Ви знайомі з моєю дружиною?» Я бачила в цьому прогрес. Здавалося б, нічого значного, але я відчувала, що це моя перемога.
У ті часи, коли до маєтку напливала сила-силенна подружок Playboy, ми всі разом виходили надвір, щоби поспілкувалися між собою, навіть якщо це було трохи поверхнево й завжди завчасно продумано. Попри те, що ми всі були наснажені духом конкуренції й не прагнули поступатися одна одній, ми все одно тягнулися до якогось товариства. Нам хотілося знайти подруг, які особливо дорогі, якщо проживають такий самий досвід, як і ми.
Це був меч із двома гострими кінцями. Ми знали, що будь-яка дівчина радо зіштовхне тебе зі скелі, щоб зайняти твоє місце в будинку, але водночас ми хотіли мати подруг і нам не було з кого обрати, окрім, як із цих дівчат. З-поміж усіх я можу назвати свою єдину подругу — Ембер. Її не запросили на весілля, позаяк Геф наполягав, щоби були присутні лише родичі та близькі друзі, тож подружкою нареченої стала Мері.
Тільки-но я переїхала в маєток, я уважно прислухалася до того, що базікають інші дівчата, і мотала на вус, що тут прийнятно, а що категорично не можна робити. В їхніх розмовах важко було віднайти якесь раціональне зерно. Вони говорили про пластичну хірургію так, ніби це все одно, що зробити нові нігтики. Багато з них робили лабіопластику: укорочували статеві губи. «Я не хочу, щоб там щось теліпалося!»
А ось коли доходило до того, як вдало влаштувати життя, ці дівчата видавали сповнені холодного прагматизму фрази, хоч такі репліки й могли звучати допотопно. «Багато залежить від того, за кого ти вийдеш заміж», — казали вони.
От що знала я: коли ти безгрішна, ти нікому не потрібна. Я бачила, як мої батьки проходили через це. Я сама пройшла через це. Коли ти живеш у нужді, думаєш, як протягнути від зарплати до зарплати, або залежиш від чиєїсь щедрості, ще й потім отримуєш докори за це; коли вони роблять так, щоб ти точно знала, що вони тобі допомагають, і ти маєш бути вдячною за це. Мені було знайоме це відчуття. І я знала, що, коли ти маєш гроші, ти автоматично отримуєш владу. Уся увага людей прикута до тебе.
Коли ти фактично з дна пробиваєшся до вершини, ти вмить починаєш вважатися дуже цінною. Тоді я була місіс Гефнер, я мала хоча б щось. Я мала це ім’я. Я отримала печатку легітимності, якої в мене ніколи не було в статусі його дівчини. Ставши дружиною Гефа, я вмить відчула, що мені більше не потрібно з усім погоджуватися й потурати його найменшій забаганці. Я отримала більшу свободу дій, більше можливостей для самореалізації, але я мала з розумом вибирати, до чого мені прагнути.
Навіть попри те, що ми були одружені, вся система маєтку, як і раніше, зосереджувалася на Гефові. Усе було облаштовано так, щоб задовольнити кожну його примху. І працівники всіляко полегшували йому життя. На вечірках вони поселяли певних дівчат у певні кімнати, ближче до нього; випивку подавали не раніше й не пізніше потрібного часу. Якщо він на когось поклав око, то робили все можливе, щоб ця дівчина затрималася на вечірці й потім піднялася до його спальні разом із нами.
Напередодні вихідних працівники його офісу перебирали сотні світлин дівчат і вибирали тих, які, на їхню думку, заслуговують отримати запрошення на вечірку — один із працівників п’ять років тому так само вибрав мене. Вони контролювали, щоб конверт «на пальне» не був порожній. І найголовніше, що всі брали участь у цій чудасії, ніби все, що вони роблять, цілком нормально. Ніби немає нічого мерзенного в торгівлі жінками, у тому, щоб вибирати їх, як закуски до меню. Просто звичайний день у маєтку Гефа.
Після одруження порядки в домі не змінилися, чим я була достоту задоволена. Бути дружиною Гефа в чомусь — це певна робота, така сама, як і бути його дівчиною. Суть її полягала в тому, щоби підтримувати міф про Playboy і образ самого Гефа й бути всім, чим він забажає, щоб ти була, щомиті, повсякчас. Це була робота, на якій мене підвищили. Відтоді, як я втекла, нічого не змінилося, але той факт, що я покинула його будинок, змінив ставлення Гефа до мене. Я зачепила почуття його самоцінності.
Він був чоловіком, якого жодна жінка не могла покинути, а мені вистачило снаги, тому він став поважати мене, хоча Геф і не знав, що таке повага до жінок. Ні на крихту. У його ставленні до жінки, навіть під лупою, не можна було розгледіти повагу. Мені ще здавалося, що він злегка боїться, щоб я знову не збаламутила його панівного становища. Мені ще сильніше довелося фільтрувати оточення Гефа.
Усі від мене чогось хотіли. Якщо хтось приходив на якусь подію в будинку, то шукав мене, щоби перекинутися слівцем. На 99,9 відсотка вони прагнули через мене дістатися до нього. Ніхто не хотів поговорити зі мною просто заради мене. Для них я була ні чим іншим, як драбиною до Гефа.
Геф і не знав, що таке повага до жінок. Ні на крихту.
Одного разу на кіновечір хтось із постійних гостей привів нову людину — милу літню жінку, невисоку, але міцної статури, яка видалася мені доброзичливою і прихильною. Наприкінці вечора всі підійшли до мене, щоби представити нову гостю — тій було дев’яносто років, вона щодня займалася йогою і написала про це книжку.
— Ось моя книга, — промовила вона, простягаючи мені примірник. — Це тобі.
Я була зворушена, це було так незвично, щоб людям було не байдуже на мене, на мої вподобання. Утім, коли вони роз’їхалися по домівках, я розгорнула книжку й побачила, що вона підписана для Гефа й містить довгу приписку про те, що вони будуть раді, якщо він допоможе просунути її в маси. Я згорнула книжку, відклала її й почала докоряти собі за те, що мені так легко замилили очі.
Не минало й вечора, щоб не трапилося щось схоже. Мені це все остогидло. Тож я була змушена відгородити себе стінами. Я усміхалася й грала роль дружини та господині, але насправді тримала безпечну відстань між собою і всіма іншими. Усі мали якийсь мотив. Ця дивна зміна ролі для мого захисту призвела до того, що я стала захищати й Гефа.
Я, як його дружина, стала опікуватися порядком у маєтку. Десятиліттями тут панував гармидер і безладдя. За стінами маєтку я не мала роботи, тож, оскільки він став моїм постійним домом, я почала вити в ньому своє родинне гніздечко. Я перебрала гори фотографій, альбомів, відео та пам’ятних речей. Спадщина Гефа була в повному безладі, а до неї тепер належала і я.
Гефу дарували достобіса всього — це були дійсно дорогі речі від талановитих митців, корпорацій, знаменитостей, навчальних закладів. Один лікар навіть подарував йому пасмо волосся Майкла Джексона. Коли Геф отримував якийсь презент, він просив працівників покласти його до «сховку подарунків». Коли я пішла перевірити дарунки на мільйони доларів, які мали зберігатися в маєтку, я їх не знайшла. Його сховок був порожній, за винятком кількох дрібничок, які не мали особливої цінності: дитячої музичної скриньки, кількох дешевих снігових кульок, непримітних сувенірів із кінофільмів.
Мені забракло сміливості сказати йому, що його подарунків нема, що люди, яким він так довіряв, зрадили його. Я сказала про це Дженніфер, новій секретарці, яку найняли, щоб допомагати Мері. Мері була майже одноліткою Гефа, але вона, як і він, не збиралася йти на пенсію. Дженніфер стала моєю близькою подругою. Тямуща й майже мого віку, вона стала першою жінкою в маєтку, яка, як мені здавалося, була на моєму боці.
Вона вельми вдало розділяла своє професійне та приватне життя. Дженніфер, на противагу Мері, не втягувалася в якісь драми дівчат. Вона сприймала свою роботу просто, як роботу. І цим мені щиро подобалася. Я попросила Дженніфер не казати Гефу, що всі його цінні подарунки вкрали. Це розбило б йому серце.
Його працівники, які мали були йому як члени родини, як друзі або як особливі гості, витягнули звідти все, хоча й не було жодного способу підтвердити здогадки. Я знала, що він навряд чи вже підніметься до свого сховку, тому вирішила тримати це від нього в секреті.
На дверях я поставила замок, і коли Гефу дарували щось цінне, систематизувала все і вносила до комп’ютера, натякаючи співробітникам, що його адвокат має копію документа з усім, що лежить у сховищі, і ключ зберігає в себе довірена особа, тобто я. Він занадто довіряв своїм співробітникам. Він підписував купи документів, навіть не дивлячись, що саме йому дають на підпис. Я намагалася його напоумити.
— Ти бодай переглядаєш, що це за документи? — запитала я. — Гадаю, тобі не завадило б знати, що саме ти підписуєш.
— Нам треба довіряти людям, які працюють на нас, — байдуже відказав він.
Я думала про сховок, що тепер стояв пусткою: мене із моїм чоловіком об’єднувала одна спільна річ — ми сліпо довіряли людям. Різниця полягала лише в тому, що я була впевнена, що всім довкола від мене тільки те й треба, що скористатися мною, але водночас у кожному я бачила щось хороше. А Геф і уявити не міг, щоб хтось мав нахабство перечити йому, чи обкрадати його, чи не поважати. Його невігластво було його даром. Коли він став верзти щось таке, що й купи не держиться й засинати посеред ігор чи кіновечорів, ми вирішили перевірити його запаси «на випадок кінця світу».
Я відчинила його спеціальну шафу в спальні, щоби поглянути, чи лишилося там щось: не було нічого. Колись повні пляшечки зі знеболювальними засобами були порожні. Рівень його залежності, його нерозсудливість і те, який вплив на нього мали речовини, змусили всіх пильнувати доступ Гефа до них. Запаси «на випадок кінця світу» перестали поповнювати.
Після того як почастішали випадки смертей знаменитостей через лікарів, які давали їм пігулки в необмеженій кількості, люди з його оточення стали обачнішими. Нам доводилося видавати йому опіати так само, як він давав нам — у контрольованих дозах. Щойно ми одружилися, я поклала край принизливому ритуалу з випрошування грошей. Натомість я попіклувалася про те, щоб напряму отримувати свої кошти, а не простягати долоню для пожертви, як жебрачка.
Я подала до офісу номери моїх кредитних карток, щоб гроші мені надходили на них. Це додало мені самоповаги, і я не переставала відкладати кожну копійку. За умовами шлюбного контракту, раптом так станеться, що ми розлучимося, я йду фактично з порожніми руками. Тож я заощаджувала й навчилася інвестувати у фондовий ринок.
Я створила ТОВ, вивчила нерухомість і придбала спочатку один будинок, а потім іще один із ремонтом, який могла б перепродати або здавати в оренду. Я дізналася про пасивний дохід і робила все можливе, щоб забезпечити собі різні джерела заробітку. Працювала діджеєм щосуботи у Веґасі, в клубі Hard Rock, за 7500 доларів. Геф відвозив мене туди вранці, він не забороняв мені підзаробляти в такий спосіб за умови, що до кіновечора вже буду вдома.
Я розвивала свої соціальні мережі. Вивчила нові криптовалюти та почала формувати окремий фінансовий портфель. Отримала кілька брендів-спонсорів. Я наполегливо працювала над тим, щоб стати успішною бізнес-леді, тож у результаті мала дохід з оренди нерухомості й денної торгівлі, ділові партнерства в таємниці від усіх. У плані фінансової безпеки я пообіцяла собі більше ніколи в житті не покладатися ні на кого, окрім себе.
Хоч як було нелегко, але я досліджувала це питання. Почала просувати сторінки Гефа в соціальних мережах: навчала його писати твіти, але зрештою самотужки публікувала замість нього. Йому тяжко давалися сучасні технології, і я розуміла, що все, що він оприлюднить, стане його спадщиною, частиною його історії.
У плані фінансової безпеки я пообіцяла собі більше ніколи в житті не покладатися ні на кого, окрім себе.
Я також мала слово у виборі дівчат Playmate, яких він розглядав для журналу, вивчаючи звужене коло кандидаток. Дані про них мені надсилали нові редактори. Він став покладатися на мене ще більше. На початках моя роль дружини полягала в тому, щоби бути поруч із Гефом: блискуча білявка, яка завжди ходить із ним під ручку, розкішна, його аксесуар, який ніколи не розтуляє рота. Але незабаром я почала ходити з ним під руку, щоби підтримати його, і коли ми були на людях, ніхто й припустити не міг, що здоров’я починає його підводити, що він може розгубитися.
Я підтримувала його якомога непомітніше, щоб ніхто ні про що не здогадався. Він довіряв мені, і мене це тішило. Я не хотіла підвести його. Він почав залежати від мене фізично, а також довірив мені свою найбільшу таємницю, про яку нікому не можна було дізнатися: його поважний вік давався взнаки, і навіть юрби молодих дівчат не могли зарадити цьому або зробити так, щоб уникнути цього.
Звісно, всі довкола знали, скільки йому років, але моє завдання було зробити так, щоб він вірив, що ніхто їх не помічає. Також я почала відчувати певну відповідальність за непохитність його місця у світовій культурі. Він був Г’ю Гефнером — іконою, легендою; я не хотіла, щоб чоловік, яким він ставав із роками, знищив образ того, ким він був в очах інших.
Це був нелегкий шлях. Я мала бути ідеальною дружиною з не менш ідеальним тілом. Мені це вдавалося. Я працювала як проклята, щоб відповідати образу взірцевої дружини. Зв’язок між нами тільки міцнішав, і ми прикидалися, що графік життя в домі можна легко за потреби скоригувати.
Здебільшого ми так і чинили, позаяк він почав швидше втомлюватися. Він ставав менш жорстоким. Йому подобалося, що я перебирала всі альбоми, а коли я їх упорядковувала, він сидів і гортав їх один за одним, розповідаючи мені історії, які трапилися з ним десятки років тому. Мені подобався цей бік його характеру. Він був немовби старий дідуган, який розповідає купу всіляких історій, почасти вельми пікантних.
Він не перестав бути нарцисом, який турбується лише про свої потреби й свій комфорт, але коли Геф починав розповідати історії, які зринали в його пам’яті від перегляду сторінок зі світлинами, він час від часу ставав самим собою, можливо, навіть трохи вразливим.
Ми годинами працювали пліч-о-пліч і ставали ріднішими, нам було дедалі затишніше в товаристві одне одного. Ми оголили одне одному частини себе справжніх. Це було мені навдивовижу. Ми провели стільки часу разом, і лише після того як побралися, по-справжньому пізнали одне одного. А потім я занедужала.
