Репетиції під обстрілами, сміх і сльози: «Три швидкі та модні у цьому сезоні перукарки» на сцені Молодого театру
Сучасне мистецтво дедалі частіше відображає нашу реальність і відповідає на виклики часу, поєднуючи соціальну відповідальність із творчим пошуком. Одним із таких прикладів стала вистава «Три швидкі та модні в цьому сезоні перукарки», прем’єра якої нещодавно відбулася в Молодому театрі. П’єса Максима Курочкіна в режисурі Станіслава Мойсеєва поєднує воєнні будні з міфологічними архетипами, досліджуючи стан людини в умовах війни — між страхом і сміхом, реальністю та символом.
У нашому спецматеріалі ми говоримо з командою постановки про те, як війна, гумор і сцена переплітаються у творчому процесі, як актори проживають свої ролі, а театр стає простором правди, роздумів і терапії. Наступні покази вистави відбудуться 25 та 29 листопада.
Де закінчується сцена: бачення режисера
Скільки її дивитимуться глядачі, стільки вистава й проживе.
Станіслав Мойсеєв
режисер
Яким був ваш перший імпульс поставити саме цю п’єсу — що у ній «зачепило»?
Насправді мене привабила ідея співпраці з фундацією «З країни в Україну» та концепція співзасновника Дениса Блощинського «Семантичний щит». Вона про пошук ідентичності та переосмислення історії через мистецтво. Хотілося зрозуміти, чи це просто декларації, чи реальні наміри, які матимуть втілення.
Мені було важливо побачити, що з цього вийде. Потім з’явилася п’єса, долучився автор Максим Курочкін, і ми вже разом почали розробляти контекст, відштовхуючись від ідей та бачення Дениса. Тож від самого початку я відчував, що це близьке мені і що я хочу це робити.
Як війна змінила ваш режисерський підхід чи фокус у цій роботі?
Якщо говорити про професійні чи методологічні аспекти, останні події особливо не змінили мій підхід. А ось у плані тематики вони стали для мене дуже важливими. Мене завжди цікавив соціально зорієнтований театр, і з роками цей інтерес тільки зростає. Для мене події сьогодення стали домінантною темою, з якою хочу працювати в різних формах.
Мене завжди цікавив соціально орієнтований театр, і з роками цей інтерес тільки зростає.
Війна це не лише окопи чи окуповані території. Це все, що нас оточує: наша солідарність, стійкість, зради, помилки, труднощі. Навіть якщо намагатися заплющити очі або казати, що це не стосується нас, ситуація все одно поруч. Тому для театру і для мене як режисера важливі ці рефлексії і роздуми про те, як сучасні виклики оприявнюються в нашому житті та суспільстві.
У виставі є гумор, а є болісні теми — як ви балансували ці емоційні крайнощі на сцені?
Я думаю, тут нічого особливого немає, бо все наше життя саме про сміх і сльози. Баланс складно оцінити: для одного покоління настає час сліз, для іншого — час надії. Так влаштована природа, так працює Всесвіт.
Найскладнішим для мене під час роботи над виставою виявилися терміни. Ми з Максимом Курочкіним багато обговорювали, як трансформувати п’єсу, видозмінити сцени, щось дописати, щось прибрати. Але при цьому сцени не мали залишатися такими, які вони були, і треба було з них виходити.
Я би хотів попрацювати над виставою більш ретельно і філігранно, повозитися з нею ще, відчути кожну деталь, але розумію, що ідеалу немає, і ця вистава вже прекрасна, яка вона є. Зараз вона вже йде у Молодому театрі, і це важливий етап, який дає змогу глядачам відчути всю силу історії.
Для театру і для мене як режисера важливі рефлексії і роздуми про те, як сучасні виклики оприявнюються в нашому житті та суспільстві.
Як з’явилася ідея поставити п’єсу саме у Молодому театрі? Що ви плануєте далі з нею? Вона буде в репертуарі?
Ця ідея виникла дуже природно. Продюсерка Анастасія Вергелес жартує, що вона довго міркувала, куди саме прилаштувати п’єсу, і тут сам собою з’явився Молодий театр. Для мене стало очевидним, що це можливо.
Доки я підготую щось нове для театру, мине час, а хотілося, щоб вже була вистава з чітким тематичним вектором. Я сподіваюся, що все буде добре, і вона увійде в репертуар. Скільки її дивитимуться глядачі, стільки вона й проживе.
Війна, гумор і залаштункова правда: голос продюсерки
Я дуже вдячна акторам, які, незважаючи на всі труднощі з холодом, світлом і небезпекою, залишалися зосереджені та віддані роботі.
Анастасія Вергелес
продюсерка
Що було найскладнішим у підготовці цієї вистави — у час, коли вся країна живе в умовах війни?
Певно, проводити репетиції взимку, коли часто відключали світло і не обігрівалися репетиційні бази. У таких умовах складно абстрагуватися від холоду і фізичного дискомфорту. Доводилося купувати грілки, стежити, щоб актори не змерзли й були нагодовані, щоб могли сфокусуватися на роботі.
Матеріал був дуже складний, а терміни обмежені. Окрім цього, звучали сирени тривоги, тож мусили переривати репетиції та йти в укриття. Я дуже вдячна акторам, які, незважаючи на всі труднощі з холодом, світлом і небезпекою, залишалися зосереджені та віддані роботі, щоб підготувати виставу високого рівня.
Якою ви бачите реакцію глядача — чого очікуєте, на що сподіваєтесь?
Ми вже показали виставу в Києві, Дніпрі та Одесі. І хоча реакції різнилися, для мене важливим показником є те, що із залів майже ніхто не виходив, попри складність теми. У Києві багато хто відзначав, що ця постановка дуже на часі, бо допомагає усвідомити: Україна і росія — це різні держави, а міф про «братські народи» — частина імперської пропаганди.
У Дніпрі та Одесі сприйняття було дещо стриманішим. Можливо, через сильніший вплив російської пропаганди в цих регіонах. Іноді здавалося, що глядачі не одразу розуміли, навіщо ми порушуємо цю тему. Але після обговорень вони ніби прокидалися, усвідомлювали масштаб і глибину цієї брехні, яка тривала не роками, а століттями.
Вистава дуже на часі, бо допомагає усвідомити: Україна і росія — це різні нації, а міф про «братські народи» — частина імперської пропаганди.
Особливо важливими для нас були відгуки військовиків і родин полонених. Для них перегляд був особливо непростим, адже у виставі є сцени полону та внутрішніх переживань героя. Але саме вони дякували за те, що ми говоримо про це, не даємо забути про тих, хто ще не повернувся, і так допомагаємо боротися за їхнє звільнення.
Між роллю і реальністю. Говорять актори
Валерія Ходос, Дарина Легейда, Наталка Кобізька
акторки
Як ви пережили цю роль — що в ній було найближче або найскладніше для вас особисто?
Наталка Кобізька: З великою любов’ю. Саме так я намагаюся підходити до кожної своєї ролі. Цей образ був для мене особливо цікавим, адже він має певну містичність. Є одна з фінальних сцен, де ми проголошуємо гасла, і вони неприємні. Цієї миті перед очима постає дехто з моїх учителів, сусідів — тих, кого я знаю особисто.
Валерія Ходос: Я досі проживаю цю роль, бо для мене це не просто образ, написаний автором і втілений режисером. Це відображення тих проблем, з якими щодня стикається суспільство, і на які часто ще немає відповідей. Вони тривожать мене як людину і як частину спільноти.
Тому ця роль для мене — живий процес: я постійно рефлексую, думаю, аналізую і сподіваюся, що ми рухаємося у правильному напрямку й створюємо міцний фундамент для наступних поколінь. Хоча подеколи здається, що все йде зовсім не туди. Саме цей внутрішній дисонанс змушує мене грати цю виставу: такі проблеми не можна замовчувати.
Дарина Легейда: Я — дружина військового. І цим уже все сказано. Я ніколи відкрито не розповідала про те, наскільки це важко, про труднощі, які здаються непідйомними, про щоденну боротьбу із самим життям.
Як, на вашу думку, війна змінила функцію театру? Що тепер важливо донести зі сцени?
Наталка Кобізька: Театр — це можливість зануритися в інший світ, відчути режисерські вигадки, почути історію. Для мене головне не просто щось донести, а проговорити й показати нашу правдиву реальність.
Валерія Ходос: Я, звісно, не можу відповідати за театр загалом. Але моя участь у цій виставі свідчить про те, що для мене сьогодні украй важливий актуальний театр, який не існує окремо від війни чи суспільства. Це не означає, що ми маємо грати лише про війну, але ігнорувати її контекст теж не маємо права. Мій вибір — бути частиною матеріалу, що резонує з реальністю.
Дарина Легейда: Для мене театр став осередком емоційної розрядки і місцем, де можна наповнитися позитивною енергією. Тут люди хоча б на кілька годин відкладають війну на другий план. Але найважливіша функція театру — говорити чесно і відкрито про теми, які часто замовчуються.
Це чесний діалог із суспільством замість держави, адже сьогоденна реальність сильно відрізняється від того, що намагаються нав’язати медіа. Театр має бути простором прозріння, освіти і змін.
Чи є сцена або репліка у виставі, яка резонує з вами найбільше? Чому?
Наталка Кобізька: «Ви якісь заблукалі» — це репліка героя Сергія, якого грає Діма Чєрнов, особливо відгукується в мені. Довгий час ми й справді йшли навпомацки, і нашими провідниками були не ті люди та наративи. Таке відчуття, ніби ми справді заблукали.
Валерія Ходос: Мене дуже зачіпає репліка: «Учора було темно і безпросвітно, сьогодні сонечко і чисте небо з літачками лоукостів». У ній йдеться про інфантильність і безпринципність, які можуть непомітно повернути нас до взаємодії з ворогом. Слово «непомітно» тут головне.
Я згадую цю фразу, коли бачу спроби нав’язати нам російськомовний контент чи образ «хороших росіян». У такі моменти перед очима постає фінал нашої вистави, який дуже промовисто показує: якщо не будемо пильними, усе може повторитися.
Дарина Легейда: «Я можу, просто я не хочу». Тут є сила вибору й водночас відчуття внутрішнього опору, це дуже відгукується.
