До мурах: 5 культових сцен Альфреда Гічкока, які увійшли в історію кіно
З нагоди 127-річчя короля саспенсу
13 серпня 1899 року народився Альфред Гічкок — режисер, який навчив глядачів боятися цілком буденних речей: сусіднього вікна, зграї птахів, душу в мотелі чи літака в небі.
Гічкок майстерно керував увагою аудиторії та вмів створювати напругу там, де, здавалося б, нічого не відбувається. Він експериментував із монтажем, ракурсами, звуком і рухом камери, а його прийоми й досі використовують кінематографісти.
З нагоди дня народження режисера INSIDER.UA згадує п’ять найвідоміших епізодів із його фільмів.
«Психо», 1960 — сцена в душі
Навіть ті, хто ніколи не дивився «Психо», найімовірніше, знають цю сцену. Меріон Крейн у виконанні Джанет Лі приймає душ у мотелі, коли за фіранкою раптом з’являється силует із ножем.
Сам напад триває близько 45 секунд, однак на його створення пішов цілий тиждень. Для епізоду використали 78 постановок камери та 52 монтажні склейки. Відчуття жорстокості Гічкок створює передусім завдяки блискавичному монтажу, крупним планам і пронизливій музиці Бернарда Геррманна.
Епізод став одним із найбільш упізнаваних в історії кінематографа, а різкий звук струнних — практично синонімом екранної небезпеки.
«Запаморочення», 1958 — погляд униз
У «Запамороченні» Гічкоку було важливо не просто показати страх висоти головного героя, а змусити глядача відчути його разом із ним.
Для цього у фільмі вперше використали прийом, який згодом отримав назву dolly zoom: камера рухається в одному напрямку, а фокусна відстань об’єктива змінюється у протилежному, через що перспектива в кадрі наче стискається або розтягується. Ефект розробив оператор Ірмін Робертс спеціально для «Запаморочення».
Згодом dolly zoom став одним із найвідоміших кіноприйомів. Його використовували, зокрема, Стівен Спілберг у «Щелепах» і Мартін Скорсезе у «Славних хлопцях».
«На північ через північний захід», 1959 — атака літака
Кері Грант стоїть сам посеред безлюдної місцевості. Навколо — майже нічого, а отже, здавалося б, і боятися нічого.
Аж раптом у небі з’являється літак.
Замість традиційної для трилерів темної вулиці чи зловісного провулка Гічкок переносить небезпеку під яскраве сонце — у максимально відкритий простір. Літак починає переслідувати героя, і безлюдний пейзаж миттєво перетворюється на пастку.
Саме цей контраст зробив епізод одним із найбільш упізнаваних у кар’єрі режисера.
«Птахи», 1963 — ворони біля школи
Мелані Деніелз у виконанні Тіппі Гедрен сидить на лавці біля школи. Позаду неї — дитячий майданчик.
Спочатку на конструкцію сідає одна ворона. Потім ще кілька. Мелані не помічає, що відбувається просто за її спиною. Коли ж нарешті озирається, майданчик уже заповнений воронами.
Гічкок перетворює саме очікування на головне джерело страху: глядач помічає небезпеку раніше за героїню і нічого не може зробити — залишається лише чекати.
«Незнайомці у потязі», 1951 — тенісний матч
На трибунах десятки глядачів синхронно стежать за тенісним м’ячем: їхні голови рухаються ліворуч — праворуч, ліворуч — праворуч.
Усі, крім одного чоловіка.
Бруно Ентоні у виконанні Роберта Вокера нерухомо дивиться просто вперед. Цього візуального контрасту Гічкоку вистачає, щоб створити тривогу: поки всі спостерігають за грою, Бруно стежить за зовсім іншою людиною.
Жодних погонь чи спецефектів — лише нерухомий погляд серед десятків голів, що рухаються в унісон. Простий і водночас бездоганний приклад гічкоківського саспенсу.
Гічкок неодноразово пояснював принципову різницю між несподіванкою та саспенсом. Раптова небезпека викликає короткий шок. Та якщо глядач знає про загрозу заздалегідь, починається очікування — і саме воно народжує напругу.
Мабуть, тому роботи Гічкока продовжують вражати навіть через десятиліття. Ми чудово знаємо, що ось-ось з’явиться ніж, прилетить літак або за спиною героїні збереться зграя птахів.
І все одно дивимося.
Фото: depositphotos
