Ніколи не здаватися! Чемпіони Параолімпіади – про життя з інвалідністю та безмежні амбіції
В межах теми місяця говорячи про силу амбіцій, ми не могли не зробити мотивуючий матеріал про тих, хто справді не знає жодних перешкод у досягненні своїх цілей – українських параолімпійців. На XVI Літніх Параолімпійських іграх у Токіо наші спортсмени здобули 98 медалей та встановили 20 рекордів, як наслідок – стали шостими у загальному світовому заліку. Їхні перемоги виступають своєрідним рупором у бік і влади, і громадськості з головним закликом: звернути особливу увагу на потреби людей з інвалідністю. А як живеться їм, спортивним героям країни?
Чемпіони Параолімпійських ігор у Токіо Марина Литовченко, Сергій Ємельянов, Мар’яна Шевчук, Роман Полянський та Анна Стеценко розповіли про шлях до Параолімпійської збірної України, емоційний досвід неприйняття свого тіла та моменти, коли хотілося опустити руки і у спорті, і в житті.
Марина Литовченко, настільний теніс
🥇 Чемпіонка Параолімпійських ігор Токіо 2020
🥇 Чемпіонка Чемпіонату світу 2018
🥉 Бронзова призерка Параолімпійських ігор Ріо-де-Жанейро 2016
🥉 Триразова бронзова призерка Чемпіонату Європи
Про шлях до Параолімпійської збірної України
Раніше параолімпійський спорт був для мене якоюсь загадкою. Я навіть не могла подумати, що можна займатися професійно і отримувати за це заробітну плату. Коли після закінчення школи я вступила до технікуму, я, щиро кажучи, не дуже серйозно ставилася до спорту, оскільки вважала, що акцент варто робити на освіті. Втім іноді так траплялося, що я їздила на спортивні збори. На той момент я не сприймала себе у спорті серйозно, це було скоріше моїм хобі. Адже як можна займатися спортом професійно за наявності інвалідності? Я вирішила, що потрібно використовувати свій найсильніший ресурс – мозок.
Але з 2012 року моя думка щодо спортивної кар’єри почала змінюватися. Я вступила на факультет соціології до Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, й саме тоді в мене з’явився повний доступ до спортивної зали. Я почала займатися з тренером, сформувався спортивний графік і незабаром я почала досягати видимих результатів на змаганнях з настільного тенісу. Тоді я зрозуміла, що спорт – це можливість самореалізації, подорожей та розширення власних кордонів. У 2013-му я вже усвідомлено розпочала професійний спорт: пройшла класифікацію, яка дала можливість розвитку спортивної кар’єри, та вступила до Параолімпійської збірної України.
Про емоційний досвід неприйняття свого тіла
Коли ти ще дитина, зовсім не замислюєшся над тим, що ти відрізняється від інших людей, маєш якісь фізичні вади. Але коли починаєш дорослішати, приходить розуміння, що ці відмінності є. Десь у юнацькому віці я усвідомила, що трохи відрізняюсь від інших людей. У мене в голові було безліч питань «чому саме я?», «чому зі мною таке трапилося?», тощо…
Моя інвалідність приносила дискомфорт не стільки мені, скільки суспільству.
Але водночас моя інвалідність приносила дискомфорт не стільки мені, скільки суспільству. Вона мене мало бентежила, я була самостійна і в змозі повністю обслужити себе. Так, було й таке, що я мріяла зробити те, що мені не під силу. Лише з часом я прийняла себе такою, якою я є! Я вважаю, що поки що наше суспільство не змогло створити гідні умови для людей з інвалідністю. У європейських країнах такі люди не почуваються так, оскільки вони – повноцінні громадяни своїх країн. Чого не завжди скажеш про нас. Так що потрібно якомога раніше прийняти і полюбити себе, і лише потім це зроблять оточуючі!
Інвалідність – не межа, і не потрібно робити акцент на своїх мінусах.
Життя не раз давало зрозуміти, що моя інвалідність – не межа, і не потрібно робити акцент на своїх мінусах. Хоча я б не називала це мінусом, тому що на сьогодні я повністю задоволена своїм життям та тими можливостями, які в ньому є. Я постійно розширюю своє коло спілкування, свої знання, нові вміння, не обмежуючи себе ні в чому! Ми самі створюємо себе такими, якими хочемо бачити!
Про момент, коли опускалися руки і в житті, і у спорті
Це був момент, коли я лише прийшла у спорт. Тоді я рідко вигравала у суперників, привозила почесні медалі та зазвичай була останньою у рейтинговому списку. Запитала тренера: «Навіщо я взагалі їжджу на змагання, якщо у вас є люди, які блискуче грають і завойовують перші місця, чого не скажеш про мене?» На що він відповів: «Всьому свій час. Продовжуй наполегливо займатися!» Напевно, завдяки цим словам у мене тоді повністю не опустилися руки. У спорті дуже важливо бачити перспективу, а не тільки те, що відбувається наразі.
Про параолімпійську медаль у Токіо-2020
Ця золота медаль опинилася в моїх руках, бо я дуже багато працювала, ось прямо «на максималках»! Коли під час піку пандемії у 2020 році Параолімпіаду перенесли на 2021, я так засмутилася. На той момент я була на піку своєї фізичної форми та моральної підготовки. А що для спортсмена означає зачекати ще рік? Це наново зношувати свій організм у всіх сенсах. І на початку 2021-го я це справді відчула: почала гірше грати, втрачати свій колишній бойовий настрій. Але вже ближче до Параолімпійських ігор я знову підготувалася, повернулася до своєї найкращої форми, що дало мені можливість завоювати бажане перше місце.
Результат чи процес?
Це складне запитання. Результат – кінцева мета, а процес – той шлях, який ти проходиш. Одне без іншого не існує. Процес роботи дуже важливий, адже він сприяє результату. А результат, у свою чергу, неможливий без процесу. Скажу так: для мене дуже важливий процес, щоб був позитивний результат!
Три речі, які допомагають рухатися вперед і не здаватися, незважаючи ні на що
- Люди, які мене оточують.
- Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, який підтримує мене у всіх задумах, починаючи від соціальних проєктів і закінчуючи моїми особистими результатами.
- Параолімпійський рух, який дає мені силу та можливості. Мотивує досягати, любити цей світ, бути корисною для суспільства. Всі наші перемоги на Параолімпійських іграх ми хочемо конвертувати у створення доступного середовища для людей з інвалідністю. Ми робимо все можливе, щоб влада звернула увагу на таких людей. Адже для кожного з нас дуже важливо знати, що він може вільно пересуватися своєю вулицею, містом, країною. Дуже хочеться вірити, що надалі людям з інвалідністю стане простіше та легше жити.
Про натхнення та рецепт відновлення
Я люблю подорожі! Щороку я ставлю собі за мету відвідати кілька нових країн. Мені дуже цікаво дізнаватися історію кожної з них, досліджувати їхні пам’ятки – це розширює коло свідомості та можливостей.
Також мене дуже надихає соціальна діяльність, тому я започаткувала організацію «Необмежені можливості». Ми проводимо заходи для людей з інвалідністю, втім на них приходять і люди без інвалідності. Таким чином, ми стираємо стереотипи, які стверджують, ніби люди з інвалідністю – тягар для суспільства, а також – що люди без інвалідності не готові їх приймати. Це мене дуже наповнює та допомагає ще більше рухатися у спорті, утримуючи високу планку!
Порада у постановці та досягненні цілей
Бажаю кожній людині прийняти себе і любити себе такою, якою вона є! Спочатку краще зрозумійте себе, а потім знаходьте ті галузі, які вам цікаві. Будь-яка робота має перетворюватися на хобі. Тільки та людина, яка задоволена своїм життям, буде добрішою, щирішою, позитивнішою.
Сергій Ємельянов, параканое
🥇Чемпіон Параолімпійських ігор Ріо-де-Жанейро 2016
🥇Чемпіон Параолімпійських ігор Токіо 2020
🥇Чотириразовий чемпіон світу 2017-2021
🥇Чотириразовий чемпіон Європи 2017-2021
Про шлях до Параолімпійської збірної України
У 2015 році я професійно зайнявся параканое. З 2007 року займався пауерліфтингом, став майстром спорту. Рішення йти в параканое я прийняв, коли дізнався, що на Параолімпійських іграх у Ріо-де-Жанейро у 2016 році до програми буде включено цей новий вид спорту. Я вирішив спробувати, оскільки в дитинстві займався веслуванням на байдарках та каное.
Про емоційний досвід неприйняття свого тіла
Все своє життя я тренувався, куди тільки не ходив – і на футбол, і на карате, і на хокей. Отже, у мене ніколи не було думок про те, що я чогось не зможу.
Навіть після ампутації ноги я хотів змінити своє життя на краще і завоювати«золото»!
Про момент, коли опускалися руки і в житті, і у спорті
Такий момент стався, коли я працював підсобним робітником на нафтопереробному заводі з зарплатою 1014 гривень і щодня ходив на тренування після 10-годинного робочого дня. Тоді я виходив на роботу о шостій ранку і повертався о десятій вечора, було дуже важко і морально, і фізично. Врятувала мене лише мрія про олімпійське чемпіонство. Навіть після ампутації ноги я хотів змінити своє життя на краще і завоювати «золото»!
Про параолімпійську медаль у Токіо-2020
До перемоги в Токіо я йшов з 2016 року, і тепер спробую утримати свій чемпіонський титул якнайдовше. Я дуже наполегливий, тому розумію, що мені потрібно робити для того, щоб реалізувати задумане!
Результат чи процес?
Мабуть, результат. На кожному чемпіонаті я запитую себе: «Ти зробив усе можливе заради перемоги? Якщо так, перемагай!» На тренуваннях я працюю найбільше і якісніше за всіх, тому що працюю, насамперед, для себе.
Три речі, які допомагають рухатися вперед і не здаватися, незважаючи ні на що
Це моя родина, заради якої я виграю всі свої нагороди! Для мене це найперший і найважливіший стимул.
Про натхнення та рецепт відновлення
Відновлення – це режим! Якщо ти дотримуєшся режиму, то відновлюватимешся швидко та якісно. Мене завжди надихає дочка, особливо коли вона захоплюється моїми перемогами, вболіває за мене!
Порада у постановці та досягненні цілей
Потрібно завжди ставити перед собою мету, і впевнено до неї йти. Не варто сидіти на дивані та думати, що не зможеш. Кожен із нас може досягти всього, якщо дійсно цього захоче. Всі люди однакові, якщо хтось зміг, то й ти неодмінно зможеш!
Мар’яна Шевчук, пауерліфтинг
🥇Чемпіонка Європи серед юніорів 2015
🥇Чемпіонка Європи та рекордсменка світу та Європи 2018
🥇Найкраща спортсменка з пауерліфтингу 2018
🥇Чемпіонка Чемпіонату світу та рекордсменка світу 2019, 2021
🥇Чемпіонка Параолімпійських ігор Токіо 2020
🥈Призерка Чемпіонату Європи серед дорослих 2015
🥈Призерка Чемпіонату світу 2017
Про шлях до Параолімпійської збірної України
До Параолімпійської збірної я потрапила у 2016 році після змагань на Чемпіонаті Європи у 2015-му. Там мені вдалося «добути» чотири медалі, дві з яких – золоті серед юніорів, одна – срібна та одна – бронзова серед дорослих. Таким чином, я гарантовано забезпечила собі місце у збірній параолімпійській команді нашої країни.
Про емоційний досвід неприйняття свого тіла
У дитинстві мама відвела мою старшу десятирічну сестру на гімнастику. Мені на той час було близько двох років і вже в такому маленькому віці я зрозуміла, що спорт – це моє. Обмежень у дієздатності я аж ніяк не відчувала, оскільки на той момент могла все робити самостійно. Проте мені знайомий емоційний досвід неприйняття свого тіла, адже я чимало разів чула у свій бік образливі слова від сторонніх. До того ж, у маленькому віці я ображалася на маму через те, що я у неї маленького зросту, а сестра – високого. Тільки пропрацювавши цей момент, я зрозуміла, що в мені немає жодних вад. Прийнявши себе повністю такою, якою я є, я з головою поринула у спорт.
Не здаватися допомагають слова, які мені говорили в дитинстві: «це не твоє», «кидай спорт, адже ти нічого не досягнеш».
Про момент, коли опускалися руки і в житті, і у спорті
У житті – це коли всі дивилися на мене як на якогось прибульця, і від цього мені було дуже боляче. Руки я не опускала лише тому, що були дві важливі речі, які тримали мене на плаву, – родина та спорт. У спорті – це коли хотіла кинути заняття, але глобальна мета у вигляді олімпійського золота зупинила мене у цьому рішенні.
Про параолімпійську медаль у Токіо-2020
Я вважаю, що до своєї золотої медалі у Токіо-2020 я йшла ще зі школи, адже вже тоді мріяла про олімпійське чемпіонство. Але справжній шлях до цієї заслуги розпочався лише 2015 року, коли я почала співпрацювати зі своїм тренером. Саме Олег Пакула запропонував мені зайнятися пауерліфтингом і я одразу погодилася, без жодних сумнівів.
Напередодні Параолімпіади в Токіо в 2019 році я мало не розпрощалася зі спортом загалом та Олімпійськими іграми зокрема. Тоді я захворіла на менінгіт і лікарі сказали, що спорт треба залишити і йти далі по життю без нього. Саме в той момент мене в прямому розумінні слова врятував тренер: він робив усе, щоб я йшла на одужання, але при цьому не залишала великий спорт.
Результат чи процес?
Для мене важливим є як результат, так і процес.
Три речі, які допомагають рухатися вперед і не здаватися, незважаючи ні на що
Люблю спорт та живу спортом. Поза спортом я себе не бачу. А не здаватися допомагають слова, які мені говорили в дитинстві: «це не твоє», «кидай спорт, адже ти нічого не досягнеш».
Про натхнення та рецепт відновлення
Повноцінний відпочинок і час наодинці із собою. Саме в такі моменти я можу зважити всі «за» і «проти», подумати про майбутнє, побути з близькими людьми. А ще мене мотивують фільми про спорт на основі реальних подій.
Порада у постановці та досягненні цілей
Я би порадила всім забути такі слова, як «я не можу», «у мене не виходить», «не пробуватиму, адже це не моє». Якщо вам дають шанс, то не відмовляйтеся від нього, спробуйте, і тільки тоді ви знатимете, «ваше» воно чи ні!
Роман Полянський, академічне веслування
🥇Чемпіон Параолімпійських ігор Ріо-де-Жанейро 2016
🥇Чемпіон світу 2019
🥇Дворазовий чемпіон Європи 2020, 2021
🥇Чемпіон Параолімпійських ігор Токіо 2020
🥈Дворазовий призер Чемпіонату світу 2017, 2018
Про шлях до Параолімпійської збірної України
Моя маленька історія розпочиналася у Криму. Коли у 2013 році я перебував у санаторії Бурденка, дізнався, що там проводяться змагання з дартсу та армреслінгу. Не довго думаючи, я вирішив взяти в них участь і посів призові місця. Після цього мені сказали, що я маю задатки хорошого спортсмена і запропонували спробувати себе вже у професійному спорті. Так я спочатку взявся за веслування на аутригері (ред. – конструкція, яка надає стійкість судну), а пізніше зайнявся академічним веслуванням.
Про емоційний досвід неприйняття свого тіла
Я народився у простій селянській родині, мені було незнайоме таке поняття як «неприйняття свого тіла». Ніколи не відкидав те, що маю, завжди вважав, що труднощі дані нам для того, щоб стати сильнішими і впевненішими у собі. Обмежені можливості – це привід відмовитися від чогось або – старанно працювати! Для мене це був вибір, і я обрав другий варіант – працювати, й завдяки цьому рухатися тільки вперед.
Обмежені можливості – це привід відмовитися від чогось, або – старанно працювати!
Про момент, коли опускалися руки і в житті, і у спорті
Тяжкі моменти були, є і будуть. Запам’ятайте: легкого життя немає, але є моменти, які його полегшують! Мені у такому разі завжди допомагають рідні, відпочинок, відновлення тіла, віра.
Про параолімпійську медаль у Токіо-2020
Шлях до параолімпійської медалі лежить через випробування, завзятість та працю. Олімпійське чемпіонство було мрією мого дитинства, і я йшов до неї протягом семи років моєї спортивної кар’єри. Ця медаль опинилася в моїх руках не дарма, адже кожен отримує те, на що заслуговує!
Результат чи процес?
Для мене велике значення має процес. Знаючи процес, ти розумієш, як досягається результат і прагнеш його покращити.
Що допомагає рухатися вперед і не здаватися
Впертість, боротьба. Боротьба з найсильнішими, завдяки якій ти покращуєш власні навички.
Про рецепт відновлення
Фізичне відновлення – це насамперед гарне харчування та масаж. Духовне відновлення – це віра в Бога, усамітнення зі своїм внутрішнім світом та музика.
Порада у постановці та досягненні цілей
Найголовніше – це зробити перший крок. Дорогу здолає той, хто йде!
Анна Стеценко, плавання
🥇Чемпіонка, триразова срібна та бронзова призерка Чемпіонату світу 2015
🥇Триразова чемпіонка, срібна та бронзова призерка Чемпіонату Європи 2016
🥇Триразова чемпіонка та срібна призерка Параолімпійських ігор Ріо-де-Жанейро 2016
🥇Чемпіонка та багаторазова срібна призерка Чемпіона Європи 2018
🥇Чемпіонка, дворазова срібна та бронзова призерка Чемпіонату Світу 2019
🥇Триразова чемпіонка, срібна та дворазова бронзова призерка Чемпіонату Європи 2021
🥇Чемпіонка та бронзова призерка Параолімпійських ігор Токіо 2020
Про шлях до Параолімпійської збірної України
До параолімпійського спорту я прийшла у 2015 році. Тоді мій тренер не міг зрозуміти, чому я ніколи перша з ним не вітаюся і не помічаю його та інших колег-спортсменів, проходячи повз. Він поцікавився, на що я відповіла, що маю поганий зір. Після цієї розмови він одразу зателефонував до Параолімпійського комітету, розповів про мене і вони зацікавилися. Завдяки протекції керівництва я потрапила до Берліна на міжнародні змагання, на яких здобула спортивну кваліфікацію залежно від діагнозу. Це й дозволило мені надалі потрапити до Параолімпійської національної збірної.
Про емоційний досвід неприйняття свого тіла
Це розуміння прийшло, напевно, коли вкотре на тренуванні у мене нічого не виходило – тренер постійно кричав, нарікав, чому це в інших виходить, а в мене ні. Спочатку я шукала собі виправдання і звинувачувала своє тіло у непрацездатності. Але у якийсь момент я сказала собі: «Я можу все! Мої обмеження – це мої переваги». Тепер я вважаю, що інвалідність не варто сприймати виключно як мінус чи обмеження. Незважаючи на такий стан справ, ставте перед собою мету та йдіть до неї!
Інвалідність не варто сприймати виключно як мінус чи обмеження.
Про момент, коли опускалися руки і в житті, і у спорті
Такий момент відбувся на Чемпіонаті світу в Мексиці у 2017 році. До цих змагань я готувалася дуже інтенсивно й довго, я була в найкращій спортивній формі, мріяла показати високі результати, але цього не сталося. Стався землетрус і нас евакуювали. А коли дуже чогось хочеш, а цього не відбувається, розум заводить у депресію. Саме після цього Чемпіонату мені просто нічого не хотілося: я приходила на тренування неохоче, зникло бажання тренуватися і ставити перед собою нові спортивні цілі.
З цього стану мені допомогли вибратися мама та друзі, за допомогою довгих розмов, підтримки. Також тоді я подивилася фільм «Мирний воїн», який надихнув мене на нові звершення. Я почала рухатися далі з думкою: якщо не вийшло в одному, то не варто ставити хрест на всьому іншому!
Про параолімпійську медаль у Токіо-2020
До параолімпійського золота в Токіо я йшла все життя, усі 19 років своєї спортивної кар’єри. Всі ці роки пройшли в завзятих тренуваннях, нервах, зривах, радощах… Ви навіть не уявляєте, скільки за цим олімпійським золотом стоїть сліз! Це дуже важка праця, яку кожен спортсмен віддає за свою мрію бути першим.
Результат чи процес?
Для мене важливо і те, й інше, адже без гарної роботи не буде чудового результату.
Три речі, які допомагають рухатися вперед і не здаватися, незважаючи ні на що
Ресурс моїх натхнень – всюди: у книгах, музиці, людях, архітектурі, навіть у соціальних мережах.
Про рецепт відновлення
Крім спорту мене надихають і заряджають енергією такі речі: побути наодинці із собою, послухати музику, прогулятися з друзями, генерувати нові ідеї.
Порада у постановці та досягненні цілей
Багато людей зазнають невдач, але тільки ви обираєте: підкоритися цим невдачам або йти до кінця і не здаватися. Якби Джоан Роулінг свого часу зупинилися, світ ніколи б не дізнався про Гаррі Поттера. Таких історій багато. Світ сповнений ресурсів та можливостей, і кожен сам вирішує, як ними скористатися: йти до кінця або зупиниться за кілька кроків до успіху.
