«Мистецтво говорить не словами»: Жанна Кадирова про проєкт «Паляниця», участь у Венеційській бієнале та життя в селі
Важко уявити сучасний український арт-простір без Жанни Кадирової. Та й світовий також – вона є однією з найвідоміших художниць-скульпторок на міжнародній арені. Своїми тендітними руками Жанна створює потужні роботи із зовсім «нежіночих» матеріалів – бетону, асфальту, кахлю… Це одна з особливостей її унікального авторського стилю.
Останні кілька років Жанна Кадирова входила до топ-100 найуспішніших українок за версією журналу «Новое время», а її роботи відзначалися професійними нагородами на найвідоміших виставках світу, кількість яких уже перевищила дві сотні. Володарка престижної премії Казимира Малевича, головної премії PinchukArtCentre, головного призу за кращий сольний проєкт арт-ярмарку PULSE Miami Beach – її досягнення можна перераховувати довго. Також у 2019 році Кадирова стала першою українською художницею, яка взяла участь в основному проєкті Венеційської бієнале. Характерно, що в кожній своїй роботі вона висловлюється на злобу дня.
Незабаром після початку військових дій в Україні, у березні 2022 року, Жанна створила проєкт «Паляниця», який наразі «колесить» по всьому світу, розповідаючи про війну. В межах теми нашої весняної диджитал-обкладинки, присвяченої важкій українській весні та чималій ролі мистецтва у нашій перемозі, – ми поспілкувалися з художницею одразу після її повернення з Венеції.
Як Жанна Кадирова змогла потрапити на 59-у Венеційську бієнале, скільки коштів їй вдалося зібрати на допомогу Україні, де і в яких умовах вона зараз живе та як змінився її авторський стиль під час війни – читайте у нашому інтерв’ю.
Про проєкт «Паляниця»
На другий тиждень війни ми разом із моєю родиною та моїм партнером Денисом Рубаном поїхали з Києва. Я покинула свій дім та студію та переїхала до села за 30 кілометрів від угорського кордону – Березово, в Закарпатській області. Створення проєкту «Паляниця» пов’язане безпосередньо з цією місцевістю. Тут протікають гірські річки, що відшліфовують камінь. Ми з Денисом ходили і просто збирали каміння, яке за формою нагадувало хліб, а потім нарізали його. Так звичайне каміння перетворилося на арт-об’єкти. Чому «Паляниця»? Все просто: паляниця для українців – це, насамперед, символ. Це слово-код, слово-пароль, яке активно використовувалося, оскільки росіяни не могли правильно його вимовити.
Щойно моя родина опинилася в безпеці, з’явилося почуття, що треба працювати та допомагати Україні. Завдання було придумати щось, що можна створити за допомогою примітивних засобів, без професійних інструментів та технологій. Я створювала ці роботи з бажанням розказати усьому світу про події в Україні. До того ж, задум цього проєкту мав й іншу мету – продавати кам’яні «паляниці», тим самим виручаючи кошти на допомогу Україні. Відбулося вже шість виставок, на яких цей проєкт був представлений.
Паляниця для українців – це, насамперед, символ. Це слово-код, слово-пароль, яке активно використовувалося, оскільки росіяни не могли правильно його вимовити.
Прем’єра проєкту «Паляниця» відбулася 26 березня у селі Березово, у будинку, в якому ми тут живемо. Саме в ньому розпочалася історія «Паляниці», тому мені було важливо зробити виставку тут. Місцеві дали мені притулок, дали можливість працювати, безпечно жити, і мені захотілося їм за це віддячити. Вперше у Березово ми презентували для мешканців експозицію сучасного мистецтва. Наступного дня ми помістили кам’яні арт-об’єкти у коробки та відправили їх на виставки до Румунії, Японії, Італії.
Також 16 квітня у нашому сільському будинку ми представили проєкт «Увага», який, як і «Паляниця», корелює з військовою ситуацією в нашій країні. Він об’єднав роботи шести учасників різних поколінь: 11-річної Ангеліни та 9-річної Насті з села Березово, 7-річного Тіми з Ірпеня, 64-річного священика Василя, 90-річної бабусі Оленки та 40-річної мене (посміхається). На відкритті цієї виставки відбулася прем’єра робочої версії фільму «Паляниця», який згодом був показаний у Венеції. Тільки уявіть: бабуся Оленка вперше у житті побувала у кінотеатрі!
На всіх експозиції «Паляниця» у всьому світі на додачу до кам’яних арт-об’єктів зараз демонструють короткометражний фільм Івана Сауткіна. Це відео – про нас, про мою нову родину та друзів. Про те, як ми з Денисом збирали каміння, витягували його на гору, розпилювали… Через призму реально існуючої людини до глядачів доноситься правда про події в Україні. Вони розуміють, що перед ними лише одиничний приклад із мільйонів інших людей, які покинули свої домівки, втратили все. Перед ними – невідомість… Мені здається, цей додатковий меседж дуже зрозуміло, без зайвих слів пояснює суть концепції «Паляниці».
Про участь у 59-й Венеційській бієнале
Спочатку в рамках 59-ї Венеційської бієнале моя виставка запланована не була. Але після того, як я продемонструвала «Паляницю» у закарпатському селі, я весь час була на зв’язку з італійською галереєю Galleria Continua, з якою я працюю вже протягом 9 років. На моє прохання вони навіть організували доставку рацій з Італії до України, ми передали їх бійцям на передову.
Це звучало як щось неможливе – дуже складно щось організувати на Венеціанській бієнале за три тижні!
Під час нашої розмови ми подумали, що було б непогано показати цей проєкт у Венеції. Це звучало як щось неможливе – дуже складно щось організувати на Венеційській бієнале за три тижні! Galleria Continua взяла на себе всі турботи та витрати: оренду простору, мій приїзд та проживання у готелі, роботу персоналу на виставці та багато іншого. На другий день експозиції всі роботи було продано.
Зазвичай, я працюю з Galleria Continua 50 на 50, але під час презентації проєкту «Паляниця» галерея відмовилася від своєї половини зароблених коштів. Усі гроші було спрямовано на допомогу Україні під час війни. Мене цілком підтримала італійська галерея, абсолютно безкоштовно. Люди витратили свій ресурс на те, щоб зробити цей проєкт видимим і можливим, не маючи для себе ніякої вигоди. Це дуже важливий жест солідарності, я їм дуже вдячна! Виставка триватиме до 30 червня, тому приходьте на набережну Riva San Biasio!
Також у Венеції був представлений наш спільний проєкт із Машею Шубіною – Lost&Found/Silent_Sky. Маша показала свою нову серію – старовинні серветки, тарілки та рушники, на яких було домальовано військову техніку. А я – кам’яні бургери та хот-доги, так само зі знайденого річкового каменю. Ці арт-об’єкти як відсилка до благ цивілізації, які далекі від села Березово, в якому я зараз мешкаю.
Проєкт Lost&Found/Silent_Sky – повна ініціатива Маші Шубіної та Іллі Чічкана. У Венеції під час бієнале вони вже вчетверте влаштовують виставки на кшталт «квартирників». На цей раз виставковим простором стала арка, що виходить на канал, біля ресторану Ai Mercanti. Хазяйка цього закладу, колишня киянка Ганна Синьова, домовилася із сусідами про проведення події, ну а на самій виставці – пригощала всіх гостей. Я дуже люблю брати участь у подібних неофіційних проєктах. Сьогодні потрібно працювати на всіх рівнях по максимуму – аби була можливість говорити про те, що зараз відбувається в Україні!
Про участь у Японській трієнале
Організатори трієнале сучасного мистецтва в Японії самі написали мені у Facebook. Побачивши фото експозиції «Паляниця», вони запропонували показати проєкт у себе. Спочатку я думала, що не встигну доставити їм арт-об’єкти до відкриття. Оскільки триєнале триває півроку, ми вирішили, що не проблема відкрити мою виставку у червні. Але згодом все склалося так, що кам’яні «паляниці» та серія графіки з портретами мешканців села Березово встигли прибути в японське містечко Токаматі до початку фестивалю.
Тут знову ж таки моїм «рятівником» стала італійська галерея, яка оперативно відправила арт-об’єкти з Італії до Японії. Тепер моя виставка триватиме півроку у межах фестивалю Echigo-Tsumari Art Triennale. Кожен сезон цю подію відвідує понад півмільйона людей!
Про персональну виставку в Німеччині
28 квітня у KÖNIG GALERIE у Берліні стартувала моя персональна виставка, дата якої була запланована ще восени минулого року. За довоєнним планом 27 лютого я мала їхати в резиденцію до Франції. Там протягом місяця я мала працювати над парковим проєктом, й паралельно завершувати арт-об’єкти для виставки в Берліні. Звичайно, я не поїхала, й роботи для персональної виставки закінчити не змогла. Планувала її скасовувати, але потім подумала, що не варто. Адже зараз до України прикута увага всього світу, треба на весь цей світ говорити про війну.
Мені було не цікаво розвивати якісь старі, довоєнні ідеї, з якими я не маю емоційного зв’язку. Я запропонувала німецькій галереї проєкт «Паляниця», оскільки він наразі актуальний – як для мене, так і для всіх українців. На щастя, галерея виявилася дуже відкритою і підтримала мою пропозицію. Я їм дуже вдячна за сміливість та гнучкість. Виставка пройшла успішно, продано багато робіт!
Зараз до України прикута увага всього світу, і треба на весь цей світ говорити про війну.
Окрім «паляниць» експонувалися кам’яні «бургери». Я поклала їх на рушники, згідно українській традиції зустрічати із хлібом-сіллю, тільки тут замість хліба були бургери. Ці старовинні рушники мені допоміг знайти мій друг, мистецтвознавець Леонід Марущак.
Крім скульптур з річкового каменю, німецькій публіці було представлено графіку, зроблену в селі Березово та по дорозі з Венеції до Берліна. А також роботи 90-річної бабусі Оленки та її 11-річної правнучки Ангеліни із родини, яка приютила нас у селі, в будинку, в якому ми зараз мешкаємо.
Про фінансову допомогу Україні під час війни
Крім заходів, про які я говорила вище, ще одну «Паляницю» було представлено на груповій виставці українських художників State of emergence у Бухаресті, проєктом займалася Леся Кульчинська. Подія була організована на запрошення Бухарестської галереї.
Усі подібні активності дозволили зібрати близько 70 000 євро!
Можу сказати, що це ще не все. Були ще замовлення«паляниць» від приватних колекціонерів, друзів – всі вони були готові купувати ці роботи на підтримку Україні. Всі подібні активності, крім персональної виставки в Берліні, дозволили зібрати близько 70 000 євро!
Про ставлення світової арт-спільноти до війни в Україні
Ви розумієте, це дуже неоднорідне суспільство. Є люди, котрі погано розуміють, що відбувається в Україні, й це ранить. Є ті, які дуже співчувають і хочуть підтримати – від цього теж не легше. Поїздка на Венеційську бієнале була для мене найскладнішою у житті. Мені було дуже важко психологічно приїхати у нормальний світ після двох місяців війни.
Я їхала на Венеційську бієнале, щоб поширити інформацію про події в Україні з перших вуст. Дуже важливо, що мистецтво говорить не словами. Мистецтво говорить на іншому рівні. Зараз воно говорить про те, що ми не просто постраждалі… Воно доносить думку, що ми є повноцінною країною, яка має свої культурні досягнення. Ми маємо своїх митців, свої традиції. Хліб на вишитому рушнику – це традиційна річ. Показавши її через призму сучасного мистецтва, ми показуємо глибину нашої історії загалом.
Дуже важливо, що мистецтво говорить не словами. Мистецтво говорить на іншому рівні.
З Венеції я одразу полетіла до Берліна. Там, як і у Венеції, за тиждень перебування я зустріла дуже багато українців. Було психологічно складно. Це такі емоції, з якими дуже складно було впоратися. Я не знала, що робити. Коли повернулася у Березово, потрібен був тиждень на те, щоб хоч трохи відійти, повернутися у нормальний настрій та стан.
Про життя у селі
Ми витратили п’ять днів на пошук цієї хати, на той момент усе нормальне житло було арендоване. Коли заїхали в дім, у нас не було електрики – купили 150-метровий кабель і провели її з нуля… Якийсь час опалювали приміщення дровами. Вирішили, що потерпимо – не в підвалах у Маріуполі живемо. Мене не бентежили побутові незручності, адже у пріоритеті було місце з можливістю працювати.
В нашому домі досі немає води, ми носимо її з колодязю. Митися ходимо в сусідній хазяйський будинок. Сподіваємось, скоро буде вода, наразі працюємо над цим питанням разом із місцевими.
Про зміну авторського стилю під впливом війни
Якщо раніше у творчості між мною та моїми роботами була певна дистанція, то в проєкті «Паляниця» вона нівелювалася. Ця експозиція не виникла б, якби я поїхала ховатися від війни до Франції чи Єгипту. Вона виникла, бо я опинилася тут, на Закарпатті. У мене було принципове рішення залишитись у ці важкі дні війни на Батьківщині, хотіла спостерігати все, що відбувається, зсередини. Це дуже особистий проєкт, частина моєї біографії. Він про те, як художниця, яка має студію в центрі Києва і дім на лівому березі столиці, все це залишила і поїхала. Про те, як моя мама вирушила до Німеччини та вперше потрапила до Євросоюзу у віці 75 років. Саме завдяки автобіографічності цей проєкт торкається багатьох людей.
Я не малювала цілих п’ятнадцять років, бо не вистачало часу, а тут – почала малювати цілі графічні серії, портрети місцевих жителів, етюди.
У селі я почала малювати з натури. Ось тільки уявіть, я не малювала цілих п’ятнадцять років, бо не вистачало часу, а тут почала малювати цілі графічні серії, портрети місцевих жителів, етюди.
Я також малюю спокійні краєвиди, а на них – напис про «повітряну тривогу». Це те, що ми чуємо практично щодня, незважаючи на те, що військові дії територіально далеко.
Зараз починаю нову серію робіт із вишивками. Тут, у селі, у мене вже утворилася колаборація з бабусею Оленкою. Бабуся надала мені свої старі вишивки, а я трохи доповнила їх текстом. Прототип із нової серії вже поїхав на експозицію до Берліна. Ці роботи будуть виставлені на моїй персональній виставці у KÖNIG GALERIE до 20 травня.
Про найближчі творчі плани
В червні у мене заплановані персональні виставки у Франції та Норвегії. У Парижі, у галереї Continua, буде представлено виключно проєкт «Паляниця». У норвезькому Ставангері, в Музеї сучасного мистецтва, – і «Паляниця», і давніші роботи. Швидше за все, це буде проєкт «Секонд-хенд» та вишиті роботи з новоъ серії.
Також я є частиною резиденції «Робоча кімната», організованої для художників, тимчасово переміщених із зон бойових дій, на базі галереї «Асортиментна кімната» в Івано-Франківську. У наших планах – презентація напрацювань резидентів на виставках у Івано-Франківську, Відні, Берліні, Ессені та, можливо, Києві.
