«Цей фільм дав мені відчуття звільнення» – Демі Мур про нашумілий боді-горор «Субстанція»
Ексклюзивне інтерв’ю
Уже 10 жовтня в кінотеатрах України виходить сатиричний горор-трилер «Субстанція» – тріумфальне повернення на екрани легенди 1990-х Демі Мур. Ця стрічка режисерки та сценаристки Каролі Фаржа здобула приз цьогорічного Каннського кінофестивалю за найкращий сценарій та зірвала 13-хвилинні овації після прем’єри.
У «Субстанції» Мур грає Елізабет Спаркл, самотню колишню знаменитість, володарку «Оскара», яка веде популярне фітнес-шоу. Та в день її 50-річчя Елізабет звільняють за рішенням продюсера Гарві (Денніс Квейд), який за обідом прямо каже їй, що жінки цінні лише доти, доки здатні народжувати.
Того дня Елізабет пропонують спробувати новий препарат, який стимулює регенерацію клітин і створює молоду прекрасну копію людини – цю версію Елізабет грає зірка «Бідолашних створінь» і «Одного разу в… Голлівуді» Марґарет Кволлі.
За сюжетом молодша і старша версії героїні змушені ділити одне життя, чергуючись що сім днів. Але вже невдовзі кожна починає відчувати невдоволення тим, як використовує свій час інша. Це роздвоєння перетворюється на війну. Але, на відміну від казкових кліше, тут злою відьмою є не старша, а молодша жінка.
Сама Мур відома чималою кількістю випробувань, які вона завдавала власному тілу – і для роботи у фізично виснажливих фільмах на кшталт «Солдат Джейн» (1997) чи «Стриптиз» (1996), і заради прагнення відповідати стереотипним уявленням про красу. Зараз 61-річна Демі, здається, нарешті зуміла прийняти і справді полюбити себе такою, як є.
У ексклюзивному інтерв’ю акторка розповідає про те, як їй це вдалося, та про те, чому нескінченна гонитва за «кращою версією себе» – це дорога в нікуди.
Демі, розкажіть, будь ласка, як проходив процес кастингу з Коралі Фаржа? І чи був кастинг узагалі – здається, роль Елізабет наче написана спеціально для вас.
Ні, Коралі написала сценарій до нашої зустрічі: вона жила цією історією, дихала нею задовго до того, як до проєкту долучилася я. Добираючи виконавців головних ролей, вона зустрічалася з різними акторами, і ми кілька разів спілкувалися в Zoom, а також мали можливість зустрітися особисто. Загалом ми бачилися шість разів, перш ніж вона вирішила, кого саме обрати для ролі Елізабет.
А чим вас зацікавила ця роль – і загалом історія?
Коли я прочитала сценарій, то подумала: «Гаразд, це може бути або щось неймовірне, або абсолютна катастрофа». Мене захопило змалювання обставин ситуації жінки в індустрії розваг – жінки, яка стикається з відчуженням і глибоким відчаєм. Усе, що в її житті здавалося значущим, раптом руйнується. І, окрім того, що мене справді вразило – це жорстоке насильство проти себе самої.
Те, про що насправді розповідає «Субстанція», – це не те, що з тобою роблять інші, а те, що ми робимо самі з собою. Традиційні горори лише лякають, а тут є глибина дослідження нашої психіки, нашого внутрішнього діалогу, – а жанр боді-горору ніби підсилює це.
Традиційні горори лише лякають, а тут є глибина дослідження нашої психіки, нашого внутрішнього діалогу.
Це не гламурна роль. Я з самого початку знала, що маю бути вразливою і відкритою. Але я відчувала менший тиск, ніж Марґарет Кволлі, адже в неї було додаткове надзавдання – виглядати неймовірно. Моя героїня поступово деградує протягом фільму, і я знала, що мене не зніматимуть найгламурнішим чином, а зовсім навпаки. І в цьому було якесь звільнення.
У цьому фільмі у вас дуже багато гриму – саме, щоб відтворити фізичне деградування героїні. Воно починається з некрозу на руці, а далі стає набагато гірше. Скільки займав цей грим?
Ну, палець – це десь години три. Але зазвичай процес загалом тривав від шести до дев’яти годин.
До «Субстанції» ви ніколи раніше не знімалися в справжньому горорі, за винятком хіба що «Сьомого знамення» 1988 року. Чи близький вам цей жанр?
Я можу дивитися програми про серійних убивць цілий день. Можу навіть заснути під них. Це якась дивна річ, але вони мене заспокоюють. Не знаю. Якщо чесно, я завжди трохи гидувала горорами, але в цьому випадку це щось інше – фантасмагоричне, справжній тілесний жах…
Для мене важливо підходити до всього зсередини – від серцевини того, що є близьким і зрозумілим для мене в цій жінці. І в цьому фільмі.
І про що він для вас?
Про бажання отримати визнання, бути побаченою, оціненою, відчувати свою приналежність. І про те, як це – пізнати відторгнення і невпевненість, ніби з тобою щось не так. Коли додається аспект старіння і нашої неспроможності це контролювати – історія стає дослідженням неприйняття себе.
У всіх нас бували моменти, коли намагаєшся щось у собі виправити, і зрештою тільки погіршуєш ситуацію до того, що вже просто не можеш діяти. Ми бачимо дрібниці, на які ніхто інший не звертає уваги, і настільки зациклені на них, що не помічаємо нічого іншого. Якщо ми починаємо вважати, що наша цінність лише у тому, як ми виглядаємо, то це зрештою нас знищить.
І те, що справді з’єднало мене з цим фільмом – це унікальний спосіб, у який Коралі Фаржа вирішила розповісти цю історію.
Якщо ми вбачаємо нашу цінність лише у тому, як виглядаємо, це зрештою нас знищить.
Знятися у фільмі про жінку, яка старіє в Голлівуді і веде війну зі своїм тілом – можна припустити, що це було доволі непросто для вас особисто…
Насправді мені було доволі легко взятися за цю роль, бо я не відчуваю себе цією жінкою. Моя героїня – жінка, яка не має сім’ї, вона присвятила все своє життя кар’єрі, і коли це забирають, що в неї залишається?
Таким чином, у мене було достатньо відстані від неї, але водночас я мала глибокий внутрішній зв’язок з болем, який вона переживала, з відмовою, яку вона відчувала.
Багато людей вірять, як і у фільмі, що цінність жінки зникає разом із закінченням її фертильності, і що коли її привабливість щезає, то так само кудись дівається й пристрасть до життя. Довгий час це було непомітною, але безмовною правдою. І зараз я усвідомлюю, що це насправді не так. Я знала, що це буде складна робота, але потенційно це важливе дослідження проблеми.
Скажіть, як ви розумієте цю проблему?
Це насильство, яке ми самі вчиняємо проти себе через відсутність любові та самоприйняття. І в цій історії є чоловічий погляд на ідеалізовану жінку, в який, на мою думку, ми, жінки, повірили.
Цей фільм дав мені відчуття звільнення. І значною його частиною було усвідомлення того, що мені майже 62 роки (цього віку Демі Мур досягне 11 листопада, – ред.), і мені не потрібно дотримуватися жодних правил, які існували раніше.
Пам’ятаю, давно-давно я чула, що в певному віці не варто мати довге волосся. І, гадаю, частина мене несвідомо не погоджувалася з цим, казала: «Ну, хто встановив це правило?». Тільки тому, що так було колись, не означає, що так має бути зараз.
Але самоосуд, гонитва за досконалістю, спроби позбутися «недоліків», відчуття відкидання та розпачу – це не тільки жіночі переживання. Чоловікам це також знайоме.
Ми загалом живемо в часи жорстоких суджень. Люди можуть анонімно критикувати одне одного безжально. Я вважаю, що такий осуд є відображенням чийогось власного нещастя або способом підвищити самооцінку.
Коли таке стається, я навчилася просто не звертати уваги. Усе залежить від того, яке значення я надаю цьому. Якщо — велику вагу, значення та силу, воно це матиме. Якщо ні – то ні.
Говорячи про надзвичайну актуальність стрічки «Субстанція», дехто порівнює загадкову речовину з цього фільму з модою на «Оземпік» і решту схожих препаратів. Зауважують про нескінченну гонитву за «магічними пігулками» у бажанні стати «кращою версією себе»…
Так, нам звідусіль говорять про ці «кращі версії» нас – і пропонують щось для цього. І ми всі відкриті до впливу – «Тобі треба цей вітамін, ось ця річ, ось ця штука» – це скрізь. Але подивіться, що робить Елізабет, коли їй дістається реальний шанс? Вона просто повторює події власного життя. Її молодше «Я» повертається до телебоса, котрий її звільнив, починає вести те саме фітнес-шоу.
Насправді, саме це захопило мене у сценарії: він змушує нас усвідомити, що коли нам знову дати ті самі шанси, ми шукатимемо таке саме жалюгідне схвалення і робитимемо такі самі дурні помилки.
Адже якщо подумати – хоча це, звісно, був би вже зовсім інший фільм – Елізабет могла б сказати: «Знаєш, що? Я спродюсую власне шоу. Я зроблю те, те і ось те інакше». Але ні. Потреба мати те саме схвалення залишається, доки ми не розірвемо ці шаблони.
А як вам вдалося їх розірвати?
Це постійне зусилля. Ці думки : «Ні, мені потрібно зосередитися на тому, щоб бути найкращою версією себе» – ніколи не зникають остаточно. Але можна навчитися себе на цьому ловити і… зупиняти.
Я пам’ятаю, як одна з моїх доньок (у Демі троє дочок від Брюса Вілліса – 36-річна Румер, 33-річна Скаут і 30-річня Талула, – ред.) сказала: «Я хочу припинити витрачати час, що йде на зосередження на всіх речах, які мені не подобаються або які є не такими, як мені хочеться. Тому що це – той час, який можна витратити на вшанування всіх тих речей, які є Я».
Я хочу показати своїм донькам позитивне ставлення до старіння; показати їм, що життя не закінчується та його можливості нікуди не зникають, коли досягаєш певного віку. Але якщо я хочу відчинити ці двері для них, мені самій треба бути готовою вийти назовні.
Я хочу показати своїм донькам позитивне ставлення до старіння.
Я ніколи не була на цьому етапі свого життя раніше, тому не знаю, що це таке і куди це веде. Але я знаю, що хочу зростати як особистість. Хочу вчитися. Хочу й надалі кидати собі виклики.
