«Не хочу, щоб артистів карали за минуле»: Оля Полякова про справедливість і силу діалогу
Після участі в документальному фільмі «Все буде добре, Олю» та гучних дискусій навколо свого імені, Оля Полякова дедалі частіше говорить не про шоу, а про зміни: у собі, у ставленні до професії, у системі, в якій живуть українські артисти. Подавши заявку на Нацвідбір конкурсу «Євробачення – 2026», співачка знову опинилася в центрі уваги. Цього разу через власну заяву про рівні можливості та чесні правила для всіх.
Сьогодні Оля — нова героїня диджитал-обкладинки INSIDER.UA. І в нашому інтерв’ю ми запитуємо в неї напряму: що для неї означає справедливість у культурі, як вона бачить межу між особистою історією артиста й публічним осудом, та чи можливо залишатися щирою в реальності великого шоу-бізнесу. А ще — чому її нова музика та образ тепер інакші, ніж ми звикли бачити раніше.
Олю, ти подала заявку на участь у Нацвідборі – 2026. Чому для тебе важливо не лише спробувати себе у конкурсі, а й обговорити тему рівних можливостей для всіх українських артистів?
Для мене це — не просто про участь у конкурсі. Це про справедливість. Я не хочу, щоб Нацвідбір був полем особистих симпатій чи причеплених ярликів. Якщо ми трактуємо культуру як сенси, то вони повинні бути чесними.
У кожного артиста, який працює для України, має бути право на рівні умови, без принижень і подвійних стандартів. Я подала заявку, аби захистити право інших не бути «викресленими» з історії через старі контексти. А не для того, щоб боротися за себе.
Як ти бачиш баланс між моральною позицією та реальністю творчих біографій артистів, які давно зробили вибір на користь України?
Баланс можливий тільки тоді, коли ми визнаємо складність життя. Люди помиляються, опиняються в різних обставинах, але головне — що вони роблять зараз і на чиєму боці сьогодні.
Я знаю багатьох артистів, які ще задовго до 2022 року обрали Україну, відмовилися від вигідних контрактів, грошей. Вони не кричали про це, просто мовчки працювали тут. І їхнє право — бути рівними. Так само, як і у мільйонів українців.
Ти неодноразово акцентувала, що подала заявку не для «боротьби за себе», а щоб почати розмову про справедливість правил.
Так. Бо коли ми мовчимо, це означає, що нас усе влаштовує. А мене — ні, не влаштовує. Мені не подобається, коли система замість того, щоб підтримати, шукає, як відсіяти. Умикає ігнор або бере на себе роль морального інквізітора. Артисти — не вороги, а союзники у формуванні українського інформаційного та музичного поля. І я хочу, щоб у ньому не було страху, а тільки розвиток, довіра й чесна конкуренція.
Мені не подобається, коли система замість того, щоб підтримати, шукає, як відсіяти.
Якщо «Суспільне» не змінить позиції, то продовжуватимеш цю тему публічно, чи для тебе це буде вже завершена історія?
Я не з тих, хто мовчатиме, якщо бачить несправедливість. Але моя мета — не конфлікт. Моя мета — діалог. Якщо мене не почують сьогодні, я озвучу це завтра. Бо питання не в мені, а в тому, яким буде майбутнє у всіх нас. Ми або будуємо систему, де є розвиток, діалог, довіра, або лишаємось у системі покарань.
Моя мета — не конфлікт. Моя мета — діалог.
У листопаді виходить твій новий кліп «Лунає», в якому ми знову побачимо Машу Єфросиніну. Що для тебе означає ця жіноча колаборація? І чому зараз важливо говорити про підтримку між жінками у шоу-бізнесі?
Це не просто кліп — це наша з Машею історія про вайб «Дорослих дівчат». Про те, як можна бути різними, але водночас підтримувати одна одну. Ми обидві пройшли через різні випробування, але не втратили почуття гумору й любові до життя. У нашій співпраці немає конкуренції, тільки довіра й сміх. Мені здається, це саме те, чого бракує у жіночому світі, підтримки без заздрощів.
Ви з Машею в розмові часто порушуєте ті теми, які зазвичай залишають «за дужками»: від сексуальності до прийняття віку. Як ти визначаєш межу щирості й відвертості?
Це внутрішнє відчуття, як і власних кордонів. Я ділюся досвідом: як долала виклики й труднощі, як боролася зі страхом. Бо саме він і робить нас нещирими. Ми з Машею говоримо про речі, які торкаються кожної жінки: тілесність, вік, бажання, утома, нове кохання, самоповага. Це не табу. Це життя. І коли ми кажемо про це вголос, інші жінки перестають соромитися.
Після прем’єри документального фільму «Все буде добре, Олю» багато хто побачив тебе іншою — справжньою, без сценічної маски. Що було найважчим для тебе у цьому процесі? І чи змінилося ставлення до публічності після стрічки?
Після фільму я остаточно зрозуміла: моя справжня сила — не у блиску чи броні, а в спроможності показати себе слабкою й беззахисною. І якщо люди побачили справжню Олю, значить, усе було недарма.
Перехід на українську мову, зміна репертуару, нові сенси — це схоже на переродження. Як ти сьогодні визначаєш свою ідентичність як артистки: «Оля Полякова» — це образ, бренд чи справжня ти?
Колись «Оля Полякова» була образом. Сьогодні — це я. Із досвідом, зі шрамами, з надіями, мріями, з любов’ю, і, звісно, зі своїми «тарганами» теж. Так, у мене є бренд, є шоу, але в основі — людина. І я би воліла, щоб публіка пам’ятала не лише про сяяння, а й про сенс, який за ним стоїть. Мені здається, я перестала грати роль — я просто живу своє життя.
Ти нещодавно працювала з легендарним британським фотографом Rankin. Як таке стало можливими і що ти відкрила в британському підході до шоу-бізнесу?
Rankin — це легенда. Співпраця з ним була на кшталт входження у світовий контекст. У Британії я відчула інше ставлення до артиста: там цінують індивідуальність, а не формат. Ніхто не намагається тебе «вписати». Навпаки — шукають унікальність. Це досвід, який змінив моє бачення. Бо артист світового рівня — це не копія когось, а максимальна правда про себе.
Ти часто зачіпаєш теми прийняття віку, любові до себе й турботи про власне тіло. Що для тебе сьогодні означає «бути дорослою жінкою»?
Це точно не про цифри, а про ставлення до себе. Я нарешті зрозуміла: сила жінки не в тому, аби доводити, що ти досі молода. А в тому, щоб залишатися живою: у бажаннях, у мріях, у намірах, у тілі. Я не боюся змін. Моє тіло — мій дім, і я хочу, щоб він був наповнений любов’ю, а не страхом перед люстерком або в очах інших людей.
Артист світового рівня — це не копія когось, а максимальна правда про себе.
Якщо підсумувати: якою ти хочеш, щоб тебе бачили сьогодні? Якою є Оля Полякова 2025–2026 років?
Живою. Справжньою. Вільною. Жінкою, яка не боїться бути собою й не соромиться змінюватися. Це може бути шлях від блискучих костюмів до глибоких сенсів, але це все — одна історія. Бо навіть у найяскравішій Поляковій завжди була людина, яка прагне, щоб її пісня лунала з любов’ю.
______________________________________________________________
Фото: Соня Плакидюк
Стиль: MU Production
МUA: Анжела Посохова
Hair: Лера Горностай
Інтерв’ю: Ксенія Виноградова
