Українські дизайнери розказали на сторінках The New York Times, як для них минув рік війни
«Створюючи майбутнє перед обличчям війни»
Американське видання The New York Times зробило розгорнуте інтерв’ю з чотирма видатними діячами української моди – Русланом Багінським, Іваном Фроловим, Юлією Пеліпас та Ксенією Шнайдер. Матеріал отримав промовисту назву «Створюючи майбутнє перед обличчям війни».
«Чотири українські дизайнери діляться своїми історіями, 24 лютого 2022 року й наступних місяців. Для них продовження творчої роботи – це не просто спосіб життя, це акт спротиву», – йдеться на початку статті.
Ми зібрали найголовніші фрагменти цього інтерв’ю.
Іван Фролов – креативний директор бренду жіночого одягу Frolov, який він започаткував у 2015 році.
«Особисто для мене бути українським модним брендом означало залишитись в Україні»
- «За кілька днів до початку війни я дав інтерв’ю журналу Women’s Wear Daily. Я сказав їм тоді, що росіяни не можуть вторгнутися до України. Але о 5-й ранку 24 лютого навколо могу будинку в центрі Києва почали падати бомби. Друзі з усього світу почали дзвонити, щоб перевірити, чи я живий».
- «Ми є експертами у виробництві корсетів, бюстгальтерів та вечірніх суконь. Натомість, коли наші виробничі лінії знову запрацювали, ми робили обмундирування, бронежилети та утримувачі для ракет і гранат».
- «Я мав багато пропозицій виїхати за кордон. Але зрештою я зрозумів, що маю залишитися в Києві. Особисто для мене бути українським модним брендом означало залишитись в Україні. З моєї команди пішли лише четверо, насамперед тому, що мали дітей. Решта залишилася, близько 35 осіб, і їм потрібні були кошти, щоб вижити».
- «Я пишаюся всім, що ми робимо. Хоча, якщо чесно, складних моментів більше, ніж позитивних. Мій бренд завжди був про сексуальність і свято, але важко на війні шити блискітки на вбраннях для вечірок, коли над головою літають ракети, а довкола тремтять стіни».
Ксенія Шнайдер – креативна директорка бренду KseniaSchnaider, який підкорив світ одягом із переробленого деніму.
«Якийсь час мені здавалося, що я більше ніколи не зможу займатися дизайном»
- «Я жила поряд із київським аеропортом, тому вранці 24 лютого я прокинулася на світанку від потужних вибухів. Того дня я не виходила зі своєї квартири. Я просто дивилася у вікно і бачила, як вибухають бомби та біжать налякані люди з валізами. Я не могла повірити у побачене. Наступного дня ми з сім’єю сіли в автівку і поїхали у бік західної України. Всі наступні тижні ми щоночі спали на різних диванах у різних будинках. Зрештою, через мою дитину я вирішила залишити рідну країну, так ми опинилися в Будапешті».
- «Якийсь час мені здавалося, що я ніколи більше не зможу займатися дизайном. Моя команда була розкидана по всьому світу, у київській штаб-квартирі було небезпечно. Але навесні ми знову почали виходити на зв’язок. Чоловіки більшості моїх співробітниць пішли на фронт, тому їм потрібна була робота, щоб прогодувати своїх дітей. Влітку знову розпочалися продажі. Але потім прийшла осінь – почалися масовані ракетні обстріли та відключення електроенергії».
- «У вересні ми переїхали до Великобританії у межах програми «Дома для України». Зараз ми живемо у гостьовому будинку британської родини у Суссексі. З початку війни я тричі поверталася до України, але часто почуваюся винною за те, що не постійно там. Показ на Тижні моди у Лондоні став свого роду промінцем надії знову створювати нові дизайни. Це шанс переконатись, що світ пам’ятає яскраву українську модну індустрію, яка існувала до повномасштабного вторгнення РФ».
Юлія Пеліпас – колишня фешн-директорка Vogue Ukraine та засновниця апсайкл-бренду Bettter, який виготовляє колекції з перероблених тканин.
«Я відчуваю, що моя місія зараз – зробити так, щоб світ сприймав українців не як жертв, а як бійців»
- «В лютому минулого року я мала дуже сильне передчуття, що я маю залишити Україну. Всі казали мені, що я поводжуся безглуздо, але я склала у валізу одяг на чотири сезони і відвезла дітей до мами, яка живе у Греції. Протягом кількох тижнів люди продовжували говорити: «Повертайся додому», тому я забронювала квитки додому. Вони були на 24 лютого, якраз того дня, коли до української столиці увійшли танки».
- «Думаю, я дуже злякалася, бо вже бачила таке. Моя квартира знаходиться в центрі міста, і під час революції 2014 року я бачила, як люди помирали на вулицях, поки я годувала дитину біля вікна. Я не хотіла, щоб мої діти також це бачили. Я з Маріуполя, який став одним із найбільш зруйнованих міст цієї повномасштабної війни. Хтось із моєї родини вижив, хтось загинув. Чесно кажучи, це було пекло на землі».
- «У березні минулого року я поїхала до Парижа на кілька показів тижня моди, просто щоб спробувати згуртувати індустрію та подивитися, чим вона може нам допомогти. Влітку на три місяці ми повернулися до Києва та відновили роботу бренду. Так, нам доводилося ходити в бомбосховища кожні дві години, але ми це зробили. Але потім усе стало ще гірше. Почали гинути близькі друзі. Склади, заповнені одягом, були спалені вщент. Я відчувала сильну відповідальність за своїх людей. Тож тепер я намагаюся перемістити свою команду до Лондона, щоб розпочати там свою діяльність».
- «Я відчуваю, що моя місія зараз – зробити так, щоб світ сприймав українців не як жертв, а як бійців. Ми стійкі, ми роботящі, ми хочемо процвітати».
Руслан Багінський – співзасновник однойменного капелюшного лейблу, який він створив у 2014 році.
«Ми хочемо показати світові, що означає «зроблено в Україні»
- «Після 24 лютого у нас у голові було одне питання: залишитися чи поїхати? Ми знали, що не хочемо залишати Україну і маємо підтримувати нашу економіку. Тож, зрештою, ми перемістили наш бізнес і штат зі 100 осіб до Львова, мого рідного міста, недалеко від Польщі».
- «У нас все ще є глобальні амбіції, але поки що ми знаходимо радість у кожній дрібничці. Наші головні убори були показані в останньому сезоні серіалу «Білого лотоса». Минулого року ми також зробили капелюх для королеви Великобританії Єлизавети II, який вона носила незадовго до смерті. Нам потрібні ці моменти».
- «Ракети все одно летять і руйнують нашу інфраструктуру, постійно відключають електрику, годинами сидиш у темних укриттях. Це заважає продовжувати творити. Але ми це робимо. Тому що ми хочемо показати світові, що означає «зроблено в Україні».
Фото: The New York Times
