Як Алла Барановська змінила бьюті-бізнес на волонтерство
З перших вуст
У мирний час Алла Барановська – власниця салонів краси CLIPSE, обличчя всесвітньо відомих косметичних брендів, а зараз – посол благодійного фонду Way of peace («Дорога миру»). Війна у її житті трапилася не вперше: після подій 2014 року Алла вже втратила свій дім у Донецьку, а тепер переживає це знову, але вже в українській столиці. Спектр діяльності фонду Way of peace широкий: від доставки гуманітарної допомоги та евакуації жінок і дітей, до закупівлі військової техніки і амуніції та благодійних обідів для людей похилого віку. Вже третій місяць команда фонду не зменшує темпів роботи.
Як у реальність Алли знову прийшла війна, як змінилося її особисте життя, бізнес та плани на майбутнє, вона розповіла INSIDER.UA.
Про початок війни
Напевно, як і 90% українців, я прокинулася вранці 24 лютого від вибухів у Києві. Тієї ночі довго не могла заснути, було дивне передчуття. Напередодні написала кілька нотаток про безглуздість війни, запостила в Інстаграм. Набігли російські боти, навіть встигла посваритися вночі на цю тему у соцмережі. Згадала, як це починалося у моєму рідному Донецьку у 2014 році. Але подумала, що, мабуть, накручую себе. Не може зі мною все це статися вдруге, не може росія напасти на всю Україну!
О 03:50 ночі я написала найкращій подрузі останнє повідомлення до війни: «Здається, завтра щось почнеться. Люблю тебе, будь ласка, пам’ятай про це завжди. Забирай маму з Харкова, давайте разом у Києві, якщо зі мною щось трапиться, будь ласка, не залишай Давида, ти його друга мама».
Потім встала, поцілувала сина, хоча вночі зазвичай не заходжу до його кімнати, обняла сплячого чоловіка і побачила в Телеграмі новину про якусь промову путіна. Подумала, що він дуже дивний, виступати о 4-й ранку, і заснула. Буквально через 20 хвилин телефон чоловіка почав розриватися, він розбудив мене і сказав: «Розбуди Давида, почалася війна». Я почула вибухи, побігла до дитячої кімнати, але побоялася його будити. В голові були страшні думки: якщо снаряд потрапить до нашого дому, то краще нехай Давид спить. Я вже чула вибухи та пам’ятала війну, але тоді вона була зовсім іншою.
Я пам’ятала, що треба набрати ванну, але не пам’ятала, навіщо.
Чоловіка екстрено викликали в уряд на зустріч із президентом (чоловік Алли – народний депутат Микола Тищенко – прим. ред.), ми залишилися із сином у квартирі чекати, всі знайомі дзвонили один одному і казали, що почалася війна. Я пам’ятала, що потрібно набрати ванну, але не пам’ятала, навіщо, зібрала іграшки сина, документи, теплі речі, щоб спуститись у паркінг. Іншого сховища ми не мали. Там зі знайомими та мешканцями будинку ми просиділи перший день, перші сирени. Ніколи не забуду: кажуть, що зараз будуть обстріли, готуйтеся. А я не розумію, як готуватись?
Сказала синові, що прибульці зайшли у гості, як у кіно. Це не страшно і може зіпсуватися погода, може гриміти грім. Випила гідазепам, він врятував першу добу, далі все було як у тумані.
Про б’юті-бізнес і спілкування з командою під час війни
З першої години війни команда завжди на зв’язку, ми згуртувалися ще більше. Весь цей час ми не втрачаємо зв’язок, якщо комусь потрібна будь-яка допомога, одразу включаємось! Вранці 24 лютого видали всім зарплати, наша директорка не поїхала, була на зв’язку з бухгалтерами. З підвалів, під звуки вибухів у найнебезпечніших частинах передмістя Києва вони переказували гроші всім пацівникам.
Бізнес працює з 1 квітня на 5% потужності. Я відкрила лише один салон. Він знаходиться на цокольному поверсі, ролети закриті, тому, у разі чого, не повинно бути ударної хвилі. Приміщення максимально захищене, якщо зараз можна так говорити.
У мене вже дуже сильна команда волонтерів, ми з дівчатками навчилися знаходити та доставляти нашим хлопцям геть усе!
Я приїхала до Києва, пожила там два тижні й лише після цього відкрила салон. Потрібно було особисто відчути ситуацію, рівень безпеки. Адже це теж ризики та відповідальність за життя членів команди. До останнього не хотіла відкриватись, але президент закликав усіх працювати, співробітникам треба на щось жити. До того ж робота дуже відволікає, у перший день ми не могли наговоритися, плакали, посміхалися. CLIPSE – це не просто компанія, це сім’я. Дуже сподіваюся, що невдовзі вся команда зі 120 людей повернеться до роботи.
Весь прибуток іде на благодійність. Все, що я можу, віддаю військовим, дітям та пенсіонерам. Бізнес зараз складно вивести в плюс, але все, що приходить, відразу перетворюється на конкретну допомогу. Ми надсилаємо багато допомоги в міста, селища, які були в окупації. Також одразу підключаємося, якщо у когось постраждали близькі, намагаємося всіляко допомагати. У мене вже дуже сильна команда волонтерів, ми з дівчатками навчилися знаходити та доставляти нашим хлопцям геть усе!
Про баланс між волонтерською роботою та сім’єю
Часу на сім’ю майже нема. Думаю, так у багатьох жінок із дітьми, які активно допомагають, волонтерять. Насамперед ти, звичайно, мама, й залишилася одна з дитиною чи дітьми, якими треба займатися з ранку до вечора. Але ти маєш благодійну роботу, фонд, компанію, бізнес, який має працювати, щоб країна не впала в яму. А ще ти дружина, хочеш максимально допомогти, і бувають дні, коли трапляються зриви. Здається, що робиш мало, потрібно ще менше спати та ще продуктивніше працювати. Часто звинувачуєш себе, що не можеш фізично дати відсіч цим злочинцям, які завдали стільки болю.
Бувають дні, коли трапляються зриви. Здається, що робиш мало, потрібно ще менше спати та ще продуктивніше працювати.
Перший місяць я майже не спала, ми вивозили сотні матерів з дітьми, розселяли, вивозили діток із лікарень, бабусь, дідусів… Перші днів 20 я була завжди в телефоні, спати лягали о 7-8 ранку на пару годин і знову я була на зв’язку. Налагоджували логістичні маршрути для роботи нашого фонду «Дорога світу» по всій планеті, прийняли понад 200 тонн гуманітарної допомоги та розподіляли її. Напевно, я в цей час була не зовсім гарною мамою.
Моталася містами, часто доводилося робити закупівлі самій та відвозити до кордонів України, зустрічати фури, контролювати доставки. Було багато роботи, але без чіткої системи. Зараз ми робимо в десятки разів більше, зник хаос, менше сліз та більше оперативної роботи. Ми маємо перемогти, а для цього треба бути дуже сильними!
Крім цього, в межах роботи фонду в київському ресторані «Велюр» ми ініціювали благодійні обіди для людей похилого віку. Тричі на тиждень годували 500-700 людей. Оскільки більша частина кухарів пішла на війну в лавах ЗСУ, до команди приєдналася я сама та волонтери.
Для дітей наші емоції – дзеркало.
Син уже в безпеці, це єдине, що можу сказати. До столиці я б ще не повертала дітей, до кінця травня точно. Давид дуже хоче у свою квартиру, до Києва, сумує за садком та друзями, але у місті все ще небезпечно. Для дітей наші емоції – дзеркало, син досі погано спить, сняться кошмари.
Насамперед після закінчення війни…
Зберу всіх близьких. Будуть сльози радості, щастя, потім – кілька днів перерви та знову до праці. Ми повинні відбудувати наші зруйновані міста наново, кожен мій проєкт у майбутньому підтримуватиме благодійні ініціативи, доки моя країна не стане такою як раніше!
