«Я відкрив у собі темну сторону»: DANTES про дебют у кіно, свободу і вразливість
У Києві відбулася прем’єра першого українського еротичного трилера «Всі відтінки спокуси». У цій стрічці Володимир Дантес дебютував як кіноактор – й одразу в головній ролі, а його партнеркою на екрані стала Олена Лавренюк.
Напередодні прем’єри ми запросили артиста прикрасити digital-обкладинку у INSIDER.UA і показати себе без звичних ролей та захисних масок. Чуттєві кадри з елементами оголеності стали метафорою внутрішньої вразливості: того моменту, коли митець дозволяє побачити себе справжнього — без жодних “фасадів”.
Цей матеріал — не лише про прем’єру. Він про внутрішній стан, у якому Дантес перебуває сьогодні: на перетині різних форм творчості, без потреби щось доводити, у просторі цілковитої свободи та вразливості. Це історія про баланс між публічним образом і тим, що зазвичай приховано від сторонніх очей.
Це твоя дебютна роль у кіно — і одразу в еротичному трилері. Коли ти зрозумів, що готовий до такого перевтілення?
Я погодився на цю роль, бо закохався у сценарій. Але ще більше мене підкупила пристрасть, із якою до роботи ставилися режисерка Ірина Громозда та продюсерка й виконавиця головної ролі Олена Лавренюк. Їхній запал та абсолютна віра в цю історію були настільки щирими й натхненними, що я просто не міг залишитися осторонь.
Насправді це було непросте рішення. Та під час роботи я повністю довірився процесу й усьому, що відбувалося на майданчику. Хоча, щиро кажучи, мене все одно час від часу “штормило” від сумнівів та нових емоцій.
Тілесність у цьому фільмі — важлива частина історії. Що для тебе в акторській роботі було складнішим: відверті сцени чи емоції твого персонажа?
Мій герой емоційно дуже складний. Здається, він досі не залишив мене повністю, і часом це завдає дискомфорту. Бо це справжній виклик — не приборкувати свої темні сторони, а навчитися їх приймати. Щодо відвертих сцен… Це зовсім інша історія. Це про абсолютну довіру між партнерами: коли все проговорили й відчуваєте безпеку. За таких умов цей досвід стає навіть по-своєму естетичним і приємним.
Зараз медіа фокусуються переважно на еротичній складовій стрічки. А про що цей фільм особисто для тебе, якщо відкинути жанрові кліше?
Еротика «чіпляє», бо це все ще виклик для нашого суспільства, тому про неї так багато говорять. Але для мене як для митця — це не про провокацію, а про природність. Ми торкаємося тих, кого любимо, ми кохаємося — і це не щось надзвичайне, це найприродніша річ у світі, це наше єство. Це і є саме життя.
Якщо говорити про сенс особисто для мене, то це фільм про спокуси та їхню природу. Про те, що саме стає для нас пасткою: для когось — влада, для когось — гроші чи статус. Але головне — це історія про невміння приборкувати ці потяги, адже така розкутість часто призводить до фатальних наслідків.
Це кіно про емоційні вади, що приховані в кожному з нас. Важливо навчитися приймати їх, аби врешті приборкати, а не давати їм волю.
Ти не лише зіграв у стрічці, а й написав до неї саундтрек. Як змінилося твоє відчуття цієї історії, коли ти проживав її і тілом, і музикою?
Цю пісню я створював насамперед як частину промокампанії — під тизер і ту комунікаційно привабливу картинку, яку ми мали. Тому більше в ній акцентував саме на історії пристрасті: на моменті, коли чоловік спокушає жінку, манить і затягує у свої тенета — і емоційно, і тілесно. Якщо у фільмі це звучить стримано, то в пісні секс і драйв вкручені на максимум. Вона вийшла набагато світлішою та сексуальнішою за саму картину.
Фото в нашому матеріалі — дуже чуттєві, з певною мірою оголеності. Наскільки тобі сьогодні комфортно бути таким відкритим перед глядачем — без образів і захисних ролей?
Коли ти приймаєш власне тіло — тобі комфортно. Проте я би не стверджував, що в цій роботі зовсім немає образів чи захисних масок. Під час знімань кліпу та самого фільму я все одно залишався в образі свого персонажа. І тут я хочу щиро подякувати Олені Лавренюк: вона завжди була поруч і давала мені впевненість у тому, що можна бути настільки відвертим і так приймати себе. Дякую Ірі та всій команді на майданчику за цей досвід.
Бо головне ось що: коли ти відчуваєщ підтримку, ти можеш дозволити собі бути будь-яким. Єдиний нюанс – чи готовий ти сам прийняти себе у всіх цих проявах. Мені це досі нелегко.
Публічність часто змушує так би мовити «тримати фасад». А що ховається за фасадом DANTES? Що з тобою відбувається, коли він зникає: у кадрі, у кіно, у музиці?
Мабуть, лише ті, хто знає мене по-справжньому близько, можуть сказати, що саме ховається за моїми образами. Я переконаний: якщо людина будує «фасади» чи одягає маски — вона щось приховує. У мене ж просто розкішна можливість через кадр, музику та мистецтво бути будь-яким, розсувати власні кордони. І все те цінне, що я знаходжу в цьому досвіді, я забираю із собою в реальне життя.
Чи траплялося на майданчику таке, що ти відчував реальний страх? Не через сцени, а через можливу реакцію глядачів і прихильників після прем’єри?
Ні, такого не було. Це не просто розрізнені кадри, а цілісне кіно. Кожна сцена, кожен епізод тут мають своє чітке місце та відповідають загальному сценарію. І варто нагадати: тут немає реального мене. У цьому кадрі взагалі немає нікого реального. Це лише образи.
Але гадаю, що багато хто здивується, побачивши мене таким, бо я втілюю персонажа, якого не грав раніше ніде: ані в житті, ані на сцені.
Чи додала тобі ця роль професійної відваги? Чи, навпаки, чіткіше окреслив для себе власні кордони?
Я точно став сміливішим і відкрив у собі цю темну сторону. Але темрява — це не завжди зло. Вона теж може бути естетичною та красивою. Чи почав я чіткіше відчувати межі? Ні. Переконаний: я здатний на багато що. Головне, щоб поруч була людина, готова підтримати тебе в таку мить. І не менш важливо, щоб після того, як ти «виходиш» із цього стану сміливості, ця людина все одно залишалася поруч.
Чи змінилося твоє сприйняття близькості — як фізичної, так і емоційної — після роботи над цією стрічкою та загалом цього етапу в житті?
Щодо близькості, моя позиція незмінна: усе має відбуватися за активною згодою обох партнерів. Те, що стається між двома, стосується лише їх, і якщо є взаємна згода — думка оточення не має значення. Кіно на це не вплинуло. Проте емоційно я став вразливішим. Повторюся: мій персонаж Томаш ще не до кінця мене відпустив.
Ти зараз одночасно в музиці, у кіно, у медіа. Чи є в тебе відчуття, що ти нарешті звільнився від потреби щось комусь доводити й почав робити лише те, що справді резонує з твоїм внутрішнім станом?
Якщо замислитися, то я вже давно так живу: роблю те, що хочу, навіть якщо мені страшно. Куди б ти не йшов, у яку б нову сферу не заходив — ти все одно мусиш щось доводити. Передовсім, самому собі. Це постійна конкуренція. У кіно ти змагаєшся з професіоналами, і це справжній азарт. Це змагання з власним досвідом і тими межами, які ти намагаєшся розсунути.
Якщо відкинути всі твої ролі, треки та медійні заголовки: ким ти відчуваєш себе сьогодні у цій точці шляху, просто наодинці з собою?
Напевно, я дещо розгублений, але водночас впевнено прямую новим шляхом. Я ще не знаю, що чекає попереду, проте не озираюся назад — бо зосереджений на майбутньому. З кожним кроком я прагну залишати розгубленість у минулому й натомість гартувати внутрішню силу. І попри всю невідомість, я почуваюся справді щасливим!
