Катерина Кухар — про місію культури під час війни, українську балетну школу та нове покоління митців
Ексклюзивно для INSIDER.UA
Сьогодні в Україні відзначають Всеукраїнський день працівників культури та майстрів народного мистецтва — свято людей, які зберігають, розвивають і популяризують українську культурну спадщину. В умовах повномасштабної війни їхня місія набуває особливого значення: це не лише збереження мистецьких традицій, а й утвердження національної ідентичності, підтримка нового покоління та представлення української культури у світі.
Напередодні свята ми поговорили з Катериною Кухар — прима-балериною, народною артисткою України та директоркою Київського державного фахового хореографічного коледжу імені Тетяни Таякіної. В інтерв’ю вона розповіла, як повномасштабна війна змінила мистецьку освіту, чому виховання артиста не обмежується професійною майстерністю, як формується нове покоління українських танцівників і що потрібно для міжнародного визнання української балетної школи. Також говоримо про майбутнє молодих артистів, кадрові виклики мистецької освіти та роль культури у збереженні національної ідентичності.
Катерино, як повномасштабна війна змінила ваше розуміння місії культурної інституції? Що сьогодні, окрім професійної підготовки, має давати молодій людині такий заклад, як Київський державний фаховий хореографічний коледж?
Війна змінила саме поняття відповідальності. Сьогодні недостатньо просто навчити дитину професійно танцювати. Ми маємо виховати особистість, яка вміє мислити, робити власний вибір і знає ціну свободі.
Для мене особлива гордість — бачити наших випускниць на провідних сценах світу. Єлизавета Лазовська працює у Віденській опері, Єва Скоренько — у Miami City Ballet, Айлін — у Берлінській опері. Це мої перші випускниці. Коли вони закінчували навчання, я плакала, адже розуміла, що наші шляхи розходяться: діти розправляють крила й вилітають із гнізда. А сьогодні нове покоління продовжує цей шлях: Домініка Федорова виступає в Національній опері України, Ольга Грицишина — у Словаччині. Обидві — випускниці 2026 року.
Я досі пам’ятаю, як дарувала Лізі та Єві їхні перші балетні пачки. Лізі — особливу, синю, кольору впевненості майбутньої прими, а Єві — глибокого, благородного відтінку бургунді. Вони були такими різними, кожна зі своєю індивідуальністю. Тоді це були мрії, а сьогодні — їхня реальність.
Наші перемоги на міжнародних конкурсах навіть у найскладніші часи доводять: українська балетна школа зберігає високий рівень. Ми працюємо, розвиваємося і не опускаємо рук.
Для мене в цьому є особлива спадкоємність. Колись мої педагоги вкладали в мене не лише знання, а й величезну любов до професії. У мене досі зберігаються подарунки від Тетяни Олексіївни Таякіної, які я дуже бережу. Вона подарувала мені своє особисте віяло та пачку для «Дон Кіхота», а іншого разу — рожеву квіточку перед виходом на сцену, коли я виконувала класичне па-де-де. Тоді вона готувала мене до випускних виступів. Для мене це було дуже символічно й водночас відповідально. Ці подарунки неймовірно надихали. Її пачки — справжні раритети. Це було схоже на передавання естафети, і для мене такий жест мав особливу цінність.
Сьогодні ми відчуваємо своїм обов’язком передати цю любов і безцінний досвід наступному поколінню. Адже техніка робить із дитини артиста, а цінності — особистість. Саме в цьому я бачу справжню місію нашої інституції.
Нещодавно ви розповіли про випадок харасменту, коли після вашої відмови вам тривалий час не давали виконувати обіцяну партію Аврори. Наскільки ця проблема актуальна для міжнародної балетної спільноти?
На жаль, харасмент — проблема, яка не має часових, географічних чи професійних меж. Вона існує і в театральному середовищі, і у fashion-індустрії, і навіть у політиці. Там, де є влада та залежність від чужих рішень, завжди існує ризик зловживань.
Мені відома історія зі США, коли викладач із багаторічним професійним досвідом під час заняття торкнувся учениці кульковою ручкою у верхній частині стегна, поблизу сідниць, а також під лопаткою, пояснюючи, які саме м’язи потрібно активізувати. У балеті ми постійно чуємо подібні зауваження: «Підтягніть сідниці», «Тримайте спину». Ця історія завершилася судовим розглядом, а педагог утратив право викладати у США.
І тут виникає непросте питання: де проходить межа між професійною корекцією, необхідною в балетній освіті, та порушенням особистих кордонів? Для мене принциповим залишається одне: професійна дисципліна ніколи не повинна ставати виправданням приниження чи зловживання владою.
Що б ви порадили своїм молодим ученицям?
Передусім — тримати марку, поважати себе та зберігати професійну дистанцію. До своєї мрії потрібно йти сміливо й наполегливо, але не будь-якою ціною. Доводьте свою цінність майстерністю, інтелектом, характером і тим, що робить вас неповторними.
Ви повинні пропонувати роботодавцеві те, чого не можуть дати інші, — свою ексклюзивність. Нехай професіоналізм буде вашим найсильнішим аргументом, а особиста гідність — тим, що не підлягає компромісам.
Що для вас означає професійна ексклюзивність?
Це те, що вирізняє вас серед сотень інших талановитих людей: унікальне поєднання майстерності й здібностей, харизми та власного художнього почерку. У балеті можна мати ідеальну стопу, бездоганні лінії та блискучу школу. Але цього недостатньо, щоб стати особистістю, яку неможливо повторити. Майстерність робить вас конкурентоспроможними, а ексклюзивність — незамінними.
Ви очолюєте заклад із майже 90-річною історією. Як зберегти його мистецьку спадщину, але водночас не допустити, щоб багаторічні традиції перетворилися на обмеження для розвитку?
Я дуже поважаю традиції, але не вважаю, що повага означає сліпе наслідування. Музей зберігає минуле, а навчальний заклад повинен створювати майбутнє. Ми маємо берегти академічну школу, її методику й професійну вимогливість, але водночас залишатися відкритими до сучасної хореографії, нових технологій та міжнародного досвіду. Традиція залишається живою лише тоді, коли здатна розвиватися.
Як зберігати спадщину й водночас іти в ногу з часом, можна побачити навіть на прикладі ремонту коледжу. Попри війну, ми оновлюємо приміщення, щоб дітям було комфортно: утеплюємо стіни гуртожитку, замінюємо вікна. Цього року до 1 вересня відкрили 640 квадратних метрів нового освітнього простору з дев’ятьма навчальними кабінетами, оснащеними всім необхідним сучасним технічним обладнанням. Також облаштували новий балетний зал.
Паралельно, ціною неймовірних зусиль, ми зберегли фреску Наталії Яблонської — твір, що має справжню історичну та культурну цінність. Фреску створили 1964 року — саме стільки часу в стінах коледжу не проводили ремонту. Зараз дуже непросто, але ми намагаємося зробити все, щоб у довгостроковій перспективі дітям було максимально комфортно. Разом з адміністрацією докладаємо величезних зусиль, аби вони мали все необхідне. Роботи тривають у гуртожитку та на інших поверхах освітнього простору.
Яким ви бачите сучасного українського артиста балету? Якими знаннями, професійними навичками та світоглядом він повинен володіти, щоб бути конкурентоспроможним не лише в Україні, а й на міжнародній сцені?
Передусім — це має бути глибока особистість зі сталевим внутрішнім стрижнем. Артист, здатний перетворювати власний внутрішній надлом на мистецтво, з першої миті торкатися сердець глядачів і підтримувати з ними невидимий зв’язок — ту саму нитку Аріадни, що веде від початку й до останньої секунди вистави.
Сьогодні вже недостатньо мати ідеальну стопу, високий стрибок і красиві лінії. Сучасний артист має володіти класичною та сучасною технікою, знати іноземні мови, розуміти музику й мистецтво, критично мислити та бути відкритим до світу.
Але головне — мати власний художній голос, інтелект і внутрішню свободу. Не просто виконувати хореографію, а наповнювати її сенсом.
Бо техніку можна повторити. Особистість — ні.
Як коледж працює над тим, щоб знаходити талановитих дітей у різних регіонах України, залучати їх до професійної хореографічної освіти та забезпечувати належні умови для навчання й проживання в умовах війни?
Талант не обирає ані місця народження, ані фінансових можливостей батьків. І я переконана: не діти мають шукати нас — навпаки, ми повинні самі знаходити таланти, а батьки — шукати можливості для розвитку своїх дітей.
Саме тому ще до повномасштабної війни я започаткувала практику виїзних переглядів у регіонах України. Ми продовжуємо цю роботу й сьогодні. Навесні 2026 року провели профорієнтаційний тур містами України: організовували майстер-класи, професійні перегляди та надавали індивідуальні рекомендації. Завершальним пунктом туру став Харків.
Однак сьогодні питання рівних можливостей набуло зовсім іншого виміру. Війна поставила перед нами виклики, до яких неможливо було підготуватися. Особливо гостро ми відчуваємо їх у Києві, де через удари по енергетичній інфраструктурі стикаємося з тривалими відключеннями електроенергії, перебоями з водопостачанням та опаленням.
Іноді доводиться дбати не лише про якість освіти, а й про елементарні умови для навчання. Діти займаються в теплих кофтах, вовняному одязі та утепленому взутті. Пам’ятаю, як минулої зими нашим концертмейстерам настільки мерзли руки, що вони були змушені грати на фортепіано в рукавичках. І навіть це не завжди рятувало від холоду.
Я щиро вдячна всім небайдужим людям, завдяки підтримці яких цього року ми отримали генератори. Поки маємо пальне, можемо забезпечувати дітям хоча б базові умови для навчання та проживання.
І попри всі труднощі ми продовжуємо працювати, навчати, знаходити таланти й виховувати нове покоління українських артистів. Адже рівні можливості — це не лише шанс бути поміченим. Це право кожної талановитої дитини навчатися, розвиватися й не відмовлятися від своєї мрії навіть у найскладніші часи.
Чи відповідає сьогодні коледж не лише за професійну підготовку своїх вихованців, а й за їхній подальший шлях у професії?
Ще моєму поколінню говорили: «Оцінка не танцює». І сьогодні я повторюю ці слова нашим учням.
У моєму класі навчалася майбутня народна артистка України, яка в першому класі мала трійку з класичного танцю. Світова історія балету також знає чимало прикладів, коли артисти роками танцювали в кордебалеті, а згодом завдяки праці й характеру ставали примами та прем’єрами.
Пригадую ще одну історію. До повномасштабної війни я була членкинею журі випускного іспиту в Паризькій консерваторії, у класі легендарної Ізабель Сьяраволи. Там була надзвичайно сильна група випускників. Але одну ученицю ми обговорювали майже годину.
Вона бездоганно відповідала академічним канонам: ідеальні лінії, грамотна техніка, чистота виконання. Водночас її зовнішні дані та сценічний типаж могли суттєво звузити коло доступних їй партій у класичному репертуарі. Ми розуміли, що її майбутнє, ймовірно, буде пов’язане передусім із характерними ролями — такими як фея Карабос або Медж у «Сильфіді».
І перед журі постала справжня етична дилема. Одні наполягали: «Ми повинні оцінити те, що бачимо сьогодні, — і вона заслуговує на найвищий бал». Інші застерігали: «Чи не сформуємо ми цією оцінкою завищених очікувань щодо її професійних перспектив?».
Зрештою ми поставили оцінку, на яку вона заслуговувала. Але я досі вважаю, що обидві позиції мали під собою підстави.
Саме тому для мене відповідальність коледжу не закінчується врученням диплома. Ми повинні не лише чесно оцінювати досягнення дитини, а й допомагати їй реалістично бачити свої можливості, знаходити власне сценічне амплуа та професійний шлях.
Це і є справжня відповідальність педагога — не давати хибних обіцянок, але й ніколи не ставити крапку там, де життя ще може відкрити нові можливості.
Наскільки сьогодні українські балетні театри та навчальні заклади співпрацюють між собою? Чи існує достатньо можливостей для молодих артистів побачити роботу професійного театру ще під час навчання та отримати шанс стати його частиною?
Така практика — невід’ємна частина професійної освіти. Адже жоден навчальний клас не замінить досвіду великої сцени. До того ж це неймовірна мотивація для молодого артиста.
Цього року наші вихованці виступали в національних театрах Німеччини, України, Грузії, Словаччини та Ісландії. Учні й студенти коледжу вперше в його історії вирушили на міжнародні гастролі з балетом «Лісова пісня». Після вистави до нас підходили іноземні глядачі й казали: «Ми відкрили для себе Україну».
Протягом року ми плідно й системно співпрацюємо з Національною оперою України та Київською оперою. Наші учні й студенти регулярно беруть участь у репертуарних виставах: «Лісова пісня», «Дон Кіхот», «Баядерка», «Лілея», «Абетка» та інших. У січні та лютому наші випускники проходили двотижневу професійну практику в Національній опері України, отримавши можливість побачити роботу театру зсередини.
А 18 січня 2025 року наші студенти Валерій Хованов, Домініка Федорова та Дарія Лебідь взяли участь у повноцінній виставі «Сильфіда» як провідні артисти у складі трупи Національної опери України. Символічно, що це сталося саме в день мого народження. Для мене це був особливо зворушливий і дорогий подарунок від театру.
Але найважливіше — не особисті емоції, а те, що наші студенти вже під час навчання отримують реальний сценічний досвід поруч із професійними артистами. Я переконана: між балетною школою і театром не повинно бути прірви. Має існувати природний, безперервний шлях від навчального класу до великої сцени.
Які рішення в культурній освіті та роботі мистецьких інституцій ми повинні ухвалювати вже зараз, аби після завершення війни не втратити професійне покоління, яке сьогодні формується в надзвичайно складних умовах?
Мабуть, це найбільш болюче для мене питання. І водночас те, на яке я сьогодні, на жаль, не можу дати однозначної відповіді, адже його вирішення не залежить особисто від мене.
Доля цілого покоління українських дітей сьогодні залежить не лише від нас, освітян, а насамперед від війни та геополітичних ігор на світовій арені, наслідки яких безпосередньо впливають на майбутнє наших дітей.
Найбільша помилка — сподіватися, що після завершення війни ми просто повернемося до звичного життя. У балетній освіті час має особливу ціну.
Нам уже сьогодні потрібні довгострокові програми підтримки, безпечна інфраструктура, а також хоча б базові умови — постійне тепло та водопостачання. На жаль, ми не можемо впливати на глобальні політичні рішення. Але можемо й повинні робити все, що залежить від нас, аби діти не втрачали можливості навчатися, розвиватися й вірити у своє майбутнє.
Бо найстрашніше — втратити ціле покоління талантів, яке могло б стати майбутнім українського мистецтва.
Чи змінилася за роки повномасштабної війни ситуація з викладацькими кадрами в мистецькій освіті? Як утримати досвідчених педагогів і водночас залучати до роботи молодих фахівців, які формуватимуть наступне покоління артистів?
У балеті педагог — це не просто викладач. Це носій унікальних знань, досвіду та традицій, які неможливо передати через підручник. І втрата такого фахівця — це втрата частини нашої культурної спадщини.
Але ми повинні чесно визнати: самою любов’ю до мистецтва людей у професії не втримати.
Сьогодні ми багато говоримо про підвищення зарплат освітянам, але навіть у проєкті бюджету на 2027 рік питання належного фінансування освіти залишається відкритим. А престиж професії починається з гідної оплати праці, соціальних гарантій, достойного пенсійного забезпечення і, безумовно, поваги суспільства.
Мені дуже хочеться, щоб ми нарешті змінили саме ставлення до професії педагога. Адже це людина, яка щодня інвестує свої знання, досвід, енергію та частину власного життя в майбутнє нашої нації, у формування її інтелектуального, культурного й творчого потенціалу, у покоління, яке завтра представлятиме Україну на світовій арені.
Я вірю в модель, у якій досвідчені майстри передають свою школу, а молоді педагоги привносять нові методики, енергію та сучасне бачення.
Але щоб цей зв’язок поколінь не перервався, професія педагога має бути не лише покликанням, а й гідним, престижним і соціально захищеним вибором на все життя.
Як ви оцінюєте сьогоднішнє місце українського балету на міжнародній сцені? Що потрібно зробити, аби українські артисти й постановки були впізнаваними у світі не лише завдяки окремим успішним виступам, а як представники самобутньої національної балетної школи?
Українські артисти давно довели свою конкурентоспроможність і здобули визнання на провідних сценах світу. Але між міжнародним успіхом окремих виконавців і світовою впізнаваністю української класики досі існує дистанція.
Ми маємо потужну класичну школу, багаті хореографічні традиції та надзвичайно талановитих артистів. Але сьогодні важливо не лише зберігати цю спадщину, а й формувати власну мистецьку ідентичність. Нам потрібні самобутні постановки, сильні українські хореографи, розвиток національного репертуару та системна міжнародна присутність. І головне — довгострокова культурна стратегія, розрахована не на один гастрольний сезон, а на десятиліття.
Звісно, усе це неможливо без належного фінансування. Я хочу, щоб у світі говорили не лише про видатних українських танцівників, а й про український балет як самостійну мистецьку силу — зі своєю історією, естетикою та художнім голосом.
Фото: Юлія Федорова
