«Нікого так не любила»: Іванна Онуфрійчук про зміни у житті й кар’єрі з появою сина
Ексклюзивне інтерв’ю
Українська телеведуча та засновниця благодійного фонду IvAlive Іванна Онуфрійчук нещодавно народила первістка у Швейцарії від свого чоловіка, казахського бізнесмена Алмаза. Ми поспілкувалися з Іванною про її материнство, його найскладніші та найщасливіші моменти, а також розпитали, як вона балансує між ролями мами, дружини й засновниці фонду.
Іванно, минуло вже понад пів року твого материнства. Поділися, якими були ці місяці, що змінилося у житті?
Для мене – це був період повного переосмислення життя. Це час, сповнений нових відкриттів, труднощів і неймовірних митей радості. Час розставлення пріоритетів та пошуку балансу між ролями мами, дружини та засновниці фонду.
Звісно, перші місяці були найчуттєвішими, попри всі труднощі. Я відкрила в собі нові грані надзвичайної витримки, терпіння, ніжності, винахідливості та неосяжного почуття любові. Зрозуміла, що нікого і ніколи так не любила, як тепер люблю сина. За цей час помітила, що з роллю мами, яка мене дуже надихає, у мене зʼявилося вміння знаходити в собі нові силу й любов, які ніколи не закінчуються.
У житті кардинально змінилося все!
По-перше, мій стиль життя і звички. Зараз моїм графіком, буденністю та потребами керує Адамчик. Якщо раніше я могла лягати пізно вночі і спати до обіду, а потім лиш надвечір набирати темпу в роботі, то з появою дитини у мене змінилися біоритми.
Тепер я не лягаю, як колись, о 2-3 ночі, а вкладаюся в ліжко разом із сином о 20-21 вечора, і прокидаюся доволі рано – спершу о 5-6, потім о 9-й. І, чесно кажучи, хоча ночі бувають різними і вранці зазвичай складно прокидатись, але з таким ритмом встигаю зробити набагато більше, аніж колись.
По-друге, змінилося відчуття моєї місії та духовного призначення. Відколи народився Адамчик, я почала відчувати на собі велику відповідальність за те, щоби правильно виховати свою дитину, дати їй хороший життєвий шлях.
Це відчуття відповідальності зʼявилося також і за себе, своє здоровʼя та потребу піклуватися про нього. З’явилося усвідомлення, що від мого стану, мого здоровʼя та самопочуття залежить й те, чи можу якісно турбуватися про дитину. Як-то кажуть, щаслива мама – щасливе дитя.
Третє, що кардинально змінилося, це, мабуть, моє бачення успіху. Якщо раніше я вважала ним результати в роботі, досягнення у карʼєрі, показники моїх проєктів та моє особистісне зростання, то зараз – це стало другорядним.
На першому місці тепер для мене досягнення мого сина – його усмішки, нові навички, жести, слова. Це все робить мене щасливою, і я вважаю, якщо в дитини все вдається, вона розвивається – це якраз і є успіх батьків малюка.
На першому місці тепер для мене досягнення моєї сина – його усмішки, нові навички, жести, слова.
Ну, і якщо ми заговорили про ці місяці, а я ділюся своїм досвідом, то думаю, зараз гарна нагода внести ясність і відкрити наш невеличкий секрет. Насправді, я оголосила про народження сина на місяць пізніше у себе в соцмережах, тож Адамчику вже не майже 7 місяців, а ось-ось вже 8.
Чому ти вирішила публічно оголосити про народження сина із запізненням на місяць? Це забобони, заборона чоловіка чи як?
Ні, ніхто нічого не забороняв. Чесно кажучи, під час вагітності мені хотілося ділитися щастям з усім світом і нічого не приховувати.
Та моя мама і свекруха дуже переймалися, вони трохи забобонні. Потім я ще згадала традиції родичів зі свого дитинства, коли немовля нікому не показували 40 днів, а в хату нікого не впускали, щоб не наврочили чи не принесли якоїсь хвороби.
Я так робити не планувала, але ці спогади й навіювання таки вплинули на мене, вагітну! (сміється)
Тож в останній момент я вирішила прислухатися до мам і їхнього прохання оприлюднити цю новину трішки пізніше. І знаєте що? Це було чудове рішення!
Адже у той період я змогла справді насолодитися материнством та своєю дитиною, спокійно відновитися. Я належала тільки собі й синові в найважливіший та найцінніший час протягом першого місяця, ніщо нас не відволікало – ані телефонні дзвінки, ані безліч повідомлень та потреб на них відповідати.
А згодом я з радістю поділилася усіма моментами та ніби ще раз пережила ті емоції, коли отримувала привітання від знайомих та підписників у соцмережах.
У своєму блозі ти активно ділишся різними моментами материнства. Розкажи, що за цей час був найскладнішим, а що – найщасливішим?
Найскладнішим було, коли у синочка почалися коліки. Йому було 2 місяці, перші дні ми взагалі не знали, що робити і скуповували з чоловіком усі засоби, які нам радили лікарі та друзі, хто вже мав такий досвід.
Синочок плакав без упину, червонів, його животик був твердий. Чоловікові тоді ще довелося поїхати у відрядження і кілька днів я була з Адамчиком сама. Я робила все, що знала, нічого не допомагало, було страшно, я плакала разом з ним.
У паніці ще переглядала безліч відео педіатрів у YouTube, усі вони казали одне й те саме. Не знаю, що нам допомогло, але коли це минуло, я зрозуміла: таке просто потрібно пережити. Хай як важко би не було, усе обовʼязково мине!
Щасливих митей набагато більше, тому складно виділити одну. Та все ж, мабуть, це той день, коли синочок вимовив слово «мама». Це сталося, коли йому було 4 місяці. Ми поверталися додому, зайшли в ліфт, Адамчик був на руках у чоловіка, аж раптом він промовив це. У мене був нереальний вибух щастя та емоцій, а чоловік навіть розчулився до сліз.
Просто ми взагалі цього не очікували. Гадали, що таке станеться у 6-7 місяців, бо тоді немовлята вже багато звуків вимовляють. Хоча раніше синочок уже видавав звуки, схожі на ці, коли капризував. Цю мить я не забуду ніколи і тепер часто згадую її, коли чую від сина це улюблене «мааа-мааа».
Раніше ти розповідала, що хочеш із головою зануритися у материнство, але тепер все частіше тебе можна помітити за роботою у фонді. То все ж таки, що зараз переважає у твоєму житті?
Люди схильні швидко звикати до всього прекрасного. Так само відбулося й в мене. З появою синочка я була в ейфорії від нового етапу в житті, від щасливих моментів з ним, любові, уваги і щоденної турботи про нього. Згодом звикла до цього, це стало буденністю, і тоді я почала думати, що тут ніби все налагоджено вже, час згадати і про мою карʼєру та роботу.
Я почала розуміти, що мені цього бракує і що я не хочу вибирати щось одне, а хочу навчитися поєднувати материнство, сімʼю та свою діяльність.
Справді, спочатку вся моя увага була зосереджена на материнстві. Я змогла спокійно насолодитися першими місяцями з дитиною, бо попередньо підготувала у фонді всі процеси та команду до моєї тимчасової відсутності. Та зараз я повертаюся у свій ритм, бо це теж частина мого життя, яку я люблю. Тож я намагаюся віднайти той самий баланс.
Я почала розуміти, що хочу навчитися поєднувати материнство, сімʼю та свою діяльність.
Як воно – працювати, маючи малу дитину, чи допомагає тобі хтось і чи це тебе не виснажує?
У нас у фонді є сталі проєкти та заняття, як-от дитячий хор, мовні заняття та коуч-сесії. А днями ми запустили наш навчально-розвивальний центр IvAlive і найбільшу українську бібліотеку у Швейцарії. Це виявився ще той челендж — бути повністю залученою в ці процеси та не забувати, що ти – мама.
Працювати, маючи немовля – це завдання із зірочкою, але цілком реально, якщо є допомога. Я постійно відволікаюся на синочка, якщо він біля мене, тому робота, відверто, не завжди виконується вчасно та якісно.
Із затримками відповідаю на запити, повідомлення, електронні листи на пошті складуються і чекають того дня, коли я знайду час це все розібрати. Добре, що є команда, яка може вирішити певні питання без мене, а у разі щось горить – то знає, як мене розшукати.
На щастя, допомагають мама й рідні, які тут поруч, і це моє спасіння. Без них не уявляю, як би я могла працювати. Бо якщо навіть вирішую якісь питання з дому, а син поряд, то скільки б помічників не було, це все одно дуже відвертає увагу.
От коли є на кого залишити малечу й поїхати в офіс, то це зовсім інша якість роботи. Там я зосереджена, там є команда, і ми можемо продуктивно працювати. Тоді лише встигаю дивитися, як швидко плине час і чи не пора їхати додому годувати сина.
Чесно кажучи, раніше я не дуже сприймала мам, які всюди беруть із собою дітей, увесь час намагаються чимось їх зацікавити, поки вони навчаються чи працюють. Лише коли сама стала мамою, я зрозуміла, як це все насправді непросто.
Неможливо ефективно працювати і встигати все, що задумала жінка, якщо у неї немає підтримки. Тому тепер я з більшим розумінням і співчуттям ставлюся до мам і постійно наголошую, щоб вони за потреби не боялися просити допомоги.
Як народження сина вплинуло на ваші стосунки з чоловіком, чи вистачає тобі часу на роль дружини?
Поява Адамчика, безперечно, вплинула на наші стосунки з коханим. Найголовніше — син навчив нас і продовжує вчити щодня любити одне одного ще більше, турбуватися не лише про нього, як нового члена сімʼї, а й про свою половинку.
Раніше ми, звісно, теж берегли та піклувались одне одного як чоловік та дружина. А з появою дитини – це тепле й дбайливе відчуття тільки посилилося. Адже тепер я у коханому бачу не лише свого чоловіка, а й батька своєї дитини. Я знаю, наскільки малюкові необхідна його увага та звʼязок з ним.
Найголовніше — син навчив нас і продовжує вчити щодня любити одне одного ще більше.
Своєю чергою, чоловік також почав розуміти, що емоційно-психологічний стан мами важливий для малюка, і стежить, щоб я не була виснажена, не перевтомлювалася, щоб у мене було натхнення доглядати за дитиною та щоб я залишалася сповненою любові й позитивних емоцій.
Чоловік справді став ще уважнішим до мене, ми з сином відчуваємо його ніжність щодня. Він завжди повторює нам, як сильно любить і як сумує, коли у відʼїздах, та що не уявляє свого життя без мене та Адамчика.
Та є й дещо інше, що зʼявилося у нашій родині з народженням синочка — ми з чоловіком почали частіше сперечатися! На щастя, лише на тему виховання сина і поводження з ним. Бо в мене – своє бачення, а у коханого – своє, причому кожен з нас хоче для дитини, як краще.
Наприклад, я кажу, щоб він менше вмикав йому телевізор, кліпи та мультики, а більше брав ігри для розвитку і, граючись, розмовляв з сином. А чоловік, зі свого боку, робить мені зауваження, коли я затримуюся на роботі, і стежить, чи не голодний синочок , хоча я завжди контролюю інтервали годування.
Загалом, наша любов та звʼязок зміцніли за цей час. Можливо, дещо поменшало романтики і тієї іскри, яка була у перші роки стосунків. Зараз ми майже не ходимо на побачення, не святкуємо річницю наших стосунків 8-го числа кожного місяця, бо на це не вистачає ні часу, ні сил. Але ці почуття замінюються більшою близькістю між нами, яка вибудовується якраз таки на моментах, що випробовують нас на витривалість та терплячість.
Хоча, навіть тут уже є успіхи. Ми навчилися залишати дитину на бабусь, аби провести час лише вдвох. Зараз навіть 10-15 хвилин наодинці здаються нам розкішшю, а можливість десь піти разом — це взагалі свято. Такі миті тепер цінуються по-особливому!
Нещодавно ти поділилася, що ваш син отримав український паспорт. Чи твій чоловік-казах цьому не заперечував?
Питання громадянства синочка ми з чоловіком обговорювали ще під час вагітності. У нас насичене життя, у чоловіка часто бувають відрядження, тож ми розуміли, що не хочемо порушувати наше сімейне правило не розлучатися більше, ніж на тиждень, особливо, коли зʼявиться малюк. У такому разі, щоб вирушати у деякі відрядження з татком, потрібно було щось вирішувати з документами.
У нас не було особливих дискусій у цьому питанні, адже у Швейцарії така система, що спочатку батьки можуть обрати громадянство для дитини, а в 16 років вона може зробити це вже сама. До того ж, ця країна не забороняє мати подвійне громадянство. Тому сперечатися просто не було сенсу.
Для мене було символічним, якби син отримав саме українське громадянство. Я відчувала це так, ніби я дарую світові ще одного українця! І це неймовірно, адже у такі складні часи для нашої держави особливо важливо відроджувати націю.
Коханий не заперечував, він розумів, наскільки для мене це важливо. Проте ми з ним домовилися, що наша дитина не може належати лише до однієї національності, адже він – казах, а я – українка і поважаю його націю теж, а в синочку тече і та, і та кров. Тому в сімʼї ми жартуємо, що Адамчик – український казах або ж казахський козак.
Як питання громадянства вирішується у Швейцарії?
Оскільки немовля не може обрати собі громадянство, то за нього це роблять батьки. Вони можуть дати йому своє громадянство, а дитина, коли їй виповниться 16, має право отримати громадянство Швейцарії або ж залишити одне з батьківських.
Коли я поїхала вперше у посольство, то дізналася, що зараз є два варіанти: або зробити дитині її власний паспорт, або вклеїти її фото та вписати у паспорт мами. Раніше другу опцію скасували, але тепер повернули знову. Але така схема діє не в усіх країнах, тож ми вирішили робити все ж таки паспорт. Якщо ви оформлюєте його для дитини – це означає, що ви цим самим подаєте заявку на отримання громадянства. Тоді я й загорілася цією ідеєю.
Тож ми подали в Українське Посольство у Швейцарії всі необхідні документи: свідоцтво про народження сина, копії паспортів батьків, фото дитини у відповідному розмірі та заповнили анкету. Повний перелік необхідних паперів можна знайти на сайті Посольства або ж зателефонувати до них та уточнити.
Тепер наш Адамчик – власник українського паспорта, я дуже рада цьому!
Там мені видали QR-код та особовий номер, за яким можна було відстежувати, на якому етапі перебуває виготовлення паспорта. Минуло півтора місяця, і тоді я поїхала забирати вже готові документи. Тепер наш Адамчик – власник українського паспорта, я дуже рада цьому!
Чи плануєте приїхати в Україну вже разом із синочком?
Звісно, я дуже цього хочу! Тепер, коли Адамчик має український паспорт, це буде взагалі легко в плані документів. Але мої плани – це одне, а є ще позиція чоловіка. Він вважає, що везти маленьку дитину у війну – це небезпечно.
Коханий – людина доволі емоційна. Памʼятаю, він дуже хвилювався, коли я їздила з мамою додому кілька разів з початку повномасштабного вторгнення, тому можу зрозуміти його тривогу щодо мого бажання поїхати туди з Адамчиком.
Я надзвичайно сумую за домом, селом, рідною хатою, за Києвом і моїми друзями та близькими.
Окрім цього, йдеться не лише про умови вдома, а й про довгу дорогу – це подорож понад добу різним транспортом. Ми не знаємо, як синочок це перенесе, бо він дуже активний і навіть три години в дорозі – це окреме випробування для нас, адже його треба забавляти і постійно чимось зацікавлювати.
Проте вирішила, що готуватиму чоловіка морально до цієї поїздки поступово. Адже я надзвичайно сумую за домом, за моїм селом, рідною хатою, за Києвом і моїми друзями та близькими. І дуже хочу у найближчому майбутньому поїхати туди з сином, щоб він теж побував у рідних для мене місцях.
Фото: Ярослав Мончак
