Репетиції під обстрілами, сміх і сльози: «Три швидкі та модні у цьому сезоні перукарки» на сцені Молодого театру
Сучасне мистецтво дедалі частіше відображає нашу реальність і відповідає на виклики часу, поєднуючи соціальну відповідальність із творчим пошуком. Одним із таких прикладів стала вистава «Три швидкі та модні в цьому сезоні перукарки», нещодавно представлена у Молодому театрі. П’єса Максима Курочкіна в режисурі Станіслава Мойсеєва поєднує воєнну буденність із міфологічними архетипами, досліджуючи стан людини в умовах війни — між страхом і сміхом, реальністю та символом.
У нашому спецматеріалі ми говоримо з командою постановки про те, як війна, гумор і сцена переплітаються у творчому процесі, як актори проживають свої ролі, а театр стає простором правди, роздумів і терапії. Наступні покази вистави відбудуться 25 та 29 листопада.
Де закінчується сцена: бачення режисера
Скільки її будуть дивитися глядачі, стільки вистава й проживе.
Станіслав Мойсеєв
режисер
Яким був ваш перший імпульс поставити саме цю п’єсу — що вас у ній зачепило?
Насправді мене привабила ідея співпраці з фундацією «З країни в Україну» та концепція співзасновника Дениса Блощинського «Семантичний щит». Вона про пошук ідентичності та переосмислення історії через мистецтво. Хотілося зрозуміти, чи це просто декларації, чи реальні наміри, які матимуть втілення.
Мені було важливо побачити, що з цього вийде. Потім з’явилася п’єса, долучився автор Максим Курочкін, і ми вже разом почали розробляти контекст, відштовхуючись від ідей та бачення Дениса. Тож від самого початку я відчував, що це близьке мені і що я хочу цим займатися.
Як війна змінила ваш режисерський підхід чи фокус у цій роботі?
Якщо говорити про професійні чи методологічні аспекти, останні події особливо не змінили мій підхід. Але у плані тематики вони стали для мене дуже важливими. Мене завжди цікавив соціально орієнтований театр, і з роками цей інтерес тільки зростає. Для мене актуальні події сьогодення стали домінувальною темою, з якою хочу працювати в різних формах.
Мене завжди цікавив соціально орієнтований театр, і з роками цей інтерес тільки зростає.
Війна це не лише окопи чи окуповані території. Це все, що нас оточує: наша солідарність, стійкість, зради, помилки, труднощі. Навіть якщо намагатися заплющити очі або казати, що це не стосується нас, ситуація все одно поруч. Тому для театру і для мене як режисера важливі ці рефлексії і роздуми про те, як сучасні виклики проявляються в нашому житті та суспільстві.
У виставі є й гумор, і болісні теми — як ви балансували ці емоційні крайнощі на сцені?
Я думаю, тут нічого особливого немає, бо все наше життя саме про сміх і сльози. Баланс складно оцінити, для одного покоління настає час сліз, для іншого — час надії. Так влаштована природа, так працює Всесвіт.
Найскладнішим для мене під час роботи над виставою були терміни. Ми з Максимом Курочкіним багато обговорювали, як трансформувати п’єсу, видозмінити сцени, щось дописати, щось прибрати, але при цьому сцени не мали залишатися такими, які вони були, і треба було з них виходити.
Я б хотів попрацювати над виставою більш ретельно і філігранно, повозитися з нею ще, відчути кожну деталь, але розумію, що ідеалу немає, і ця вистава вже прекрасна, яка вона є. Зараз вона вже йде у Молодому театрі, і це важливий етап, який дозволяє глядачам відчути всю силу історії.
Для театру і для мене як режисера важливі рефлексії і роздуми про те, як сучасні виклики проявляються в нашому житті та суспільстві.
Як з’явилася ідея поставити п’єсу саме у Молодому театрі? Що ви плануєте далі з нею? Вона буде в репертуарі?
Ідея показати виставу в Молодому театрі з’явилася дуже природно. Продюсерка Анастасія Вергелес жартує, що вона довго думала, куди прилаштувати виставу, і тут сам собою з’явився Молодий театр. Для мене стало очевидним, що це можливо.
Поки я підготую щось нове для театру, мине час, а хотілося, щоб вже була вистава з чітким тематичним вектором. Я сподіваюся, що все буде добре, і вистава зможе жити в репертуарі. Скільки її будуть дивитися глядачі, стільки вона й проживе.
Війна, гумор і залаштункова правда: голос продюсерки
Я дуже вдячна акторам, які попри всі труднощі з холодом, світлом і небезпекою залишалися зосереджені та віддані роботі.
Анастасія Вергелес
продюсерка
Що було найскладнішим у виробництві цієї вистави — у час, коли вся країна живе в умовах війни?
Найскладнішим було проводити репетиції взимку, коли часто відключали світло і не обігрівалися репетиційні бази. В таких умовах важко було відволіктися від холоду і фізичного дискомфорту. Доводилося купувати грілки, слідкувати, щоб актори були зігріті та нагодовані, щоб вони могли зосередитися на роботі.
Матеріал був дуже складний, а терміни обмежені. До того ж були тривоги, обстріли, і часом доводилося переривати репетиції та йти в укриття. Я дуже вдячна акторам, які попри всі труднощі з холодом, світлом і небезпекою залишалися зосереджені та віддані роботі, щоб вистава все-таки відбулася і вийшов спільний результат високого рівня.
Якою ви бачите реакцію глядача — чого очікуєте, на що сподіваєтесь?
Ми вже показали виставу в Києві, Дніпрі та Одесі. І хоча реакції різнилися, для мене важливим показником є те, що із залів майже ніхто не виходив, навіть попри складність теми. У Києві багато хто відзначав, що вистава дуже на часі, бо допомагає усвідомити: Україна і росія — це різні нації, і саме міф про «братські народи» є частиною пропаганди.
У Дніпрі та Одесі сприйняття було стриманішим. Можливо через сильніший вплив російської пропаганди в цих регіонах. Іноді здавалось, що глядачі не одразу розуміли, чому ми порушуємо цю тему. Але після обговорень вони ніби прокидалися, усвідомлювали масштаб і глибину цієї брехні, яка тривала не роками, а століттями.
Вистава дуже на часі, бо допомагає усвідомити: Україна і росія — це різні нації, і саме міф про «братські народи» є частиною пропаганди.
Особливо важливими для нас були відгуки військових і родин полонених. Для них перегляд був непростим, адже у виставі є сцени полону та внутрішніх переживань героя. Але саме вони дякували за те, що ми говоримо про це, щоб пам’ятати про тих, хто ще не повернувся, і боротися за їхнє звільнення.
Між роллю і реальністю. Говорять актори
Валерія Ходос, Дарина Легейда, Наталка Кобізька
акторки
Як ви пережили цю роль — що в ній було найближче або найскладніше для вас особисто?
Наталка Кобізька: З великою любов’ю. Саме так я намагаюся підходити до кожної своєї ролі. Цей образ був для мене особливо цікавим, адже він має певну містичність. Є одна з фінальних сцен, де ми проголошуємо гасла, і вони далеко неприємні. У цей момент перед очима часто постають образи деяких моїх вчителів, сусідів — тих, кого я знаю особисто.
Валерія Ходос: Я досі проживаю цю роль, адже для мене це не просто образ, написаний автором і втілений режисером. Це відображення тих проблем, з якими щодня стикається суспільство, і на які часто ще немає відповідей. Вони тривожать мене як людину і як частину спільноти.
Тому ця роль для мене — живий процес: я постійно рефлексую, думаю, аналізую і сподіваюся, що ми рухаємося у правильному напрямку та створюємо міцний фундамент для наступних поколінь. Хоча іноді здається, що все йде зовсім не туди. Саме цей внутрішній дисонанс змушує мене грати цю виставу, бо про такі проблеми треба говорити вголос, а не замовчувати.
Дарина Легейда: Я — дружина військового. І цим уже все сказано. Я ніколи відкрито не говорила про те, наскільки це важко, про труднощі, які здаються непідйомними, про щоденну боротьбу із самим життям.
Як, на вашу думку, війна змінила функцію театру? Що тепер важливо донести зі сцени?
Наталка Кобізька: Театр — це можливість зануритися в інший світ, відчути режисерські вигадки, почути історію. Для мене головне не просто щось донести, а проговорити й показати нашу правдиву реальність.
Валерія Ходос: Я не можу говорити за театр загалом, але моя участь у цій виставі свідчить: для мене сьогодні украй важливий актуальний театр, який не існує окремо від війни чи суспільства. Це не означає, що ми маємо грати вистави лише про війну, але ігнорувати її контекст ми не маємо права. Мій вибір — бути частиною матеріалу, що резонує з реальністю.
Дарина Легейда: Для мене театр став осередком емоційної розрядки і місцем, де можна наповнитися позитивною енергією. Тут люди хоча б на кілька годин відкладають війну на другий план. Але найважливіша функція театру — говорити чесно і відкрито про теми, які часто замовчуються.
Це чесний діалог із суспільством замість держави, адже сьогоднішня реальність сильно відрізняється від того, що намагаються нав’язати медіа. Театр має бути простором прозріння, освіти і змін.
Чи є сцена або репліка у виставі, яка резонує з вами найбільше? Чому?
Наталка Кобізька: «Ви якісь заблудші» — це репліка героя Сергія, якого грає Діма Чєрнов, особливо відгукується в мені. Довгий час ми й справді крокували навпомацки, і нашими провідниками були не ті люди та наративи. Було відчуття, ніби ми справді заблукали.
Валерія Ходос: Мене дуже зачіпає репліка: «Учора було темно і безпросвітно, сьогодні сонечко і чисте небо з літачками лоукостів». У ній йдеться про інфантильність і безпринципність, які можуть непомітно повернути нас до взаємодії з ворогом. Слово «непомітно» тут ключове.
Я згадую цю фразу, коли бачу спроби нав’язати нам російськомовний контент чи образ «хороших росіян». У такі моменти перед очима постає фінал нашої вистави, який дуже промовисто показує: якщо не будемо пильними, усе може повторитися.
Дарина Легейда: «Я можу, просто я не хочу». У ній є сила вибору й водночас відчуття внутрішнього спротиву, яке дуже відгукується.
