Now Reading
«Ми насамперед українці, а потім усе решта»: Олена Зеленська дала перше інтерв’ю з початку війни

«Ми насамперед українці, а потім усе решта»: Олена Зеленська дала перше інтерв’ю з початку війни

«Ми насамперед українці, а потім усе решта»: Олена Зеленська дала перше інтерв’ю з початку війни

Відповіді на запитання, які турбують зараз кожного українця, на сторінках світових видань Vogue 

 

Перша леді України Олена Зеленська вперше з початку повномасштабного вторгнення росії на територію України дала інтерв’ю світовим виданням Vogue, в якому розповіла про особисті почуття, громадянську гідність та волю українського суспільства до перемоги.

Ми зібрали найголовніші тези цієї розмови.

Про ранок 24 лютого

«Я добре пам’ятаю початок. Напередодні був звичайний робочий день і вечір. Діти повернулися зі школи, буденні домашні клопоти, підготовка до наступного навчального дня… Так, ми всі останні тижні жили в напрузі, всюди говорили про можливе вторгнення. Але до кінця не вірилося, що таке може статися. У ХХІ сторіччі? В сучасному світі?.. Я прокинулася від дивних глухих звуків. Десь між четвертою і п’ятою ранку. Не відразу навіть зрозуміла, що це вибухи… Чоловіка поруч у ліжку не було. Я встала – і побачила його: він був уже одягнений, в костюмі, як зазвичай (це востаннє він одягнув костюм і білу сорочку, відтоді завжди у «воєнці»). «Почалося», – все, що сказав. Ні, паніки не було. Розгубленість хіба. «Що нам з дітьми робити?» «Чекайте, я повідомлю. Про всяк випадок зберіть речі першої необхідності та документи». І він вирушив з дому».

Про особисті та громадянські почуття

«Знаєте, війна вмить поєднала особисте і громадянське. І в цьому, мабуть, була фатальна помилка тирана, який на нас напав. Ми насамперед українці, а потім усе решта. Він хотів розколоти нас, роз’єднати, спровокувати внутрішнє протистояння, але це неможливо у випадку з українцями. Коли когось із нас катують, ґвалтують, вбивають, ми відчуваємо, що це катують, ґвалтують і вбивають усіх нас. Нам не потрібна жодна пропаганда, щоб виявити громадянську свідомість. Саме це особисте: гнів, біль, які ми всі відчуваємо, – миттєво вмикає громадянське: жагу діяти, чинити спротив агресії, захищати свою свободу. Кожен це робить як може. Військові зі зброєю в руках, вчителі – навчаючи дітей, а лікарі – проводячи складні операції під обстрілами. Усі стали волонтерами – артисти, ресторатори, перукарі. Я бачу, що це викликає в наших дітей найглибші патріотичні почуття – не лише в моїх дітей, а й у всіх маленьких українців. Вони виростуть патріотами й захисниками своєї Батьківщини».

Про подолання емоційної напруги

«На емоції часу не залишалося. Треба було дбати про дітей, їхній емоційний стан насамперед. Тому я намагалася бути впевненою, енергійною, навіть усміхалася, пояснюючи їм, чому треба спускатися в підвал, чому не можна вмикати світло. Оптимістично відповідала на запитання, коли ми побачимо тата: «Авжеж, скоро». У перші дні я сподівалася, що нам можна буде залишитися всім разом. Але офіс президента перетворився на військовий об’єкт. Президент з командою там і працюють, і живуть. Тому нам з дітьми було наказано переміститися в безпечне місце. Якщо в Україні взагалі можливо зараз знайти абсолютне безпечне місце… З того часу ми спілкуємося з Володимиром тільки телефонно».

Про злодіяння путінського режиму

«Росія тоді (як і зараз) брехала, що цілить лише по військових об’єктах. Насправді вже 24 лютого росіяни вбили, наприклад, мирну жінку, диспетчерку газової служби Світлану з міста Чугуїв, яка просто виконувала свою роботу в рідному місті. Це сталося вже в перший день! У наступні дні ми втратили дітей – вони загинули від уламків снарядів у рідних містах та містечках. А тепер загиблих дітей у нас уже понад 200. Тож для нас промовистим був кожен злочинний випадок. Заблокований, зруйнований Маріуполь – це наш страшний біль. І він триває. Ми дізнаємося про жахіття на Київщині – те, що залишила там російська армія, відступаючи. Світ вивчив назву «Буча» – одного з найгарніших ще донедавна містечок неподалік від столиці. Але такі самі страхіття можна побачити в десятках сіл та селищ Київської області. Вбиті люди на вулицях. Не військові – цивільні! Могили поряд з дитячими майданчиками. Я не можу це навіть описати, бо відбирає мову. Але дивитися на це треба. Сподіваюся, тепер не тільки ми побачили, що несе росія. І це послання вона адресує не лише нам, зрозумійте! Це її сигнал світові! Таке може статися в кожній країні, яка їй не сподобається».

«Ми насамперед українці, а потім усе решта»: Олена Зеленська дала перше інтерв’ю з початку війни

Про відмову НАТО закрити небо над Україною

Читать также
«Ми насамперед українці, а потім усе решта»: Олена Зеленська дала перше інтерв’ю з початку війни

«Щоб українці не гинули, ми просили закрити над нами небо. Але НАТО вирішило, що це означатиме для нього прямий конфлікт із росією. Отже, чи можу я тепер казати, що в подальших смертях винна одна росія? Риторичне запитання. Ви запитуєте, чи правильно було б учинити так для США. Так от, це правильно не лише для США – жорстко відповісти на дії агресора, адже відсутність прямої відповіді спонукає його наступати далі. Росія знає, що Захід не закриває небо, а це стимулює продовжувати вторгнення і вчиняти звірства. Демократичний світ має бути єдиним і дати спільну жорстку відповідь, тим самим показавши, що у ХХІ сторіччі немає місця вбивствам мирного населення та зазіханням на чужу територію. Я бачила карикатуру, де НАТО та світові організації спостерігають, як руйнується будинок, на якому написано «Україна». Можливо, це перебільшення – адже Україна отримує зброю. Але нам потрібен також захист! Добре, що цей захист отримують ті, хто виїхав за кордон. Мільйони наших жінок і дітей отримують допомогу як від урядів, так і від звичайних людей у Євросоюзі. Я вдячна за це безмежно».

Про переломний момент за час війни

«Це сталося десь через тиждень після початку війни: коли я не бачила близьких, друзів – тільки дізнавалася телефоном, хто де, чи живий. Однієї миті я збагнула, що не знаю, чи побачу їх ще колись знов – тих, кого люблю, своїх! Це мабуть, був перший раз, коли я заплакала, вперше дала волю емоціям. Не витримала. Я назавжди запам’ятаю усіх своїх знайомих і друзів, чоловіків і хлопців у військовій формі. Назавжди запам’ятаю, які сміливі в мене подруги! На що вони – такі тендітні й елегантні в мирний час – здатні, коли навкруги війна! Їхні історії надихають мене. Я так пишаюся ними. І мрію побачити їх знову».

Про життя у воєнний час

«Я зараз живу так само, як інші українці й українки. У всіх нас одне велике бажання – побачити мир. І я, як кожна мати й дружина, постійно переживаю за свого чоловіка і роблю все, щоб мої діти були в безпеці».

Про віру і надію

«Моя сім’я – так, як і кожному українцю, – і мої співвітчизники, неймовірні люди, які організувалися, щоб допомагати армії й одне одному. Зараз всі українці – армія. Кожен робить що може, що йому до снаги. Є історії про бабусь, які печуть для армії хліб, – просто за покликом серця. Вони так наближають перемогу. Ось такі українці. Вся надія – на них. Всі ми покладаємося на себе».

0 0 vote
Article Rating
Какова ваша реакция?
Created by potrace 1.15, written by Peter Selinger 2001-2017 Влюбился
3
Created by potrace 1.15, written by Peter Selinger 2001-2017 Лайк
0
Created by potrace 1.15, written by Peter Selinger 2001-2017 Нелайк
0
Created by potrace 1.15, written by Peter Selinger 2001-2017 Под вопросом
0
Subscribe
Notify of
guest
0 Комментариев
Inline Feedbacks
View all comments

© 2020 INSIDER Все права защищены.