«Якби не президентство батька, я стала б видатною спортсменкою»: Віталіна Ющенко про спорт, сім’ю та створення власного бренда
Бізнес-леді, соціальна діячка, спортсменка і мама трьох дітей, Віталіна Ющенко постала перед громадськістю в новому амплуа дизайнерки, оголосивши про створення власного бренду купальників VitaYou. INSIDER.UA зустрівся з Віталіною, справжньою фанаткою спорту, на тренуванні, щоб дізнатися подробиці нового проєкту та поговорити про особисте.
Купальники – це тільки початок
Віталіна піднімається в ліфті на 4 поверх, посміхається дівчатам на ресепшн і звичним рухом відкриває турнікет на шляху до роздягалень. Перевзувається і залишає в шафці сумку і об’ємне худі кольору кави з молоком. На вигляд худі дочки екс-президента України Віктора Ющенка – як улюблений плюшевий ведмедик, таке ж комфортне і затишне. «Це Zara, – пізніше скаже мені Віталіна, – але незабаром в мене будуть свої спортивні костюми. І не тільки…».
У Києві дощить. Ми зустрічаємося в тренажерному залі, великому і просторому. Вид з вікон імітує невеличке європейське містечко, а за однією зі скляних стін розташувався вабливий теплий дитячий басейн. Басейн добре проглядається практично з будь-якої точки тренажерного залу – ймовірно, дуже зручно батькам, що тренуються. Віталіна душевно вітає нас з православним Днем пам’яті Віри, Надії, Любові та Софії.
На Віталіні спортивний комплект з топа і легінсів аметистового кольору, яскраві кросівки, волосся забране в низький пучок, а на шиї – намисто з великих перлин. Пригадую, що абсолютно точно бачила ці перли на нашій героїні зовсім нещодавно, коли переглядала Інстаграм-аккаунт, в якому Віталіна представила власну капсульну колекцію купальників. Зйомки капсули проходили в одному з чарівних природних куточків України і кілька купальників в якості моделі Віталіна продемонструвала особисто.
– Як виникла ідея концепції бренда VitaYou?
– Назва бренда – моя гордість. VitaYou – це ж українською «вiтаю», вітаю колекцію, вітаю людину, покупця. У перекладі з української «вiтаю» – це вітати і святкувати. З латині Vita позначає життя. Це саме те, що я хочу донести через свій бренд: святкувати життя через красу, гармонію і радість. Ну і, врешті-решт, VitaYou – Віталіна Ющенко. Просто і ясно.
Я працюю з командою професіоналів і дуже пишаюся цим. При цьому всі ідеї – мої, і я дуже ретельно їх проробляю, дуже критично підходжу до кожної деталі, перш ніж видати їх «в ефір».
Мені дуже імпонує стиль 30-70-их років. Вибірково, наприклад, подобаються деякі моделі брюк і суконь 70-их, купальники 40-50-их. Можливо, причиною тому є дитячі асоціації, адже відомо, що в дитинстві і кольори інші, і аромати – все відгукується глибше і якось рідніше. Мода того часу затишна, радісна. Мені здається, що в наш час ми всі вже «об’їлися» відкритим тілом. Кіно, мода, звичайне життя – в наші дні всюди занадто багато оголення. Це мій суб’єктивний погляд. Можливо, пора вже прикритися, прикрасити себе, показати красу інакше, без зайвого виклику і доступності?
Віталіна Ющенко в купальнику VitaYou
Коли почався карантин і ми всі сиділи вдома, я все ж планувала поїздку на море в надії, що карантин скоро закінчиться. Мрії про літній відпочинок зігрівали душу, був час подумати і про пляжні образи. А без чого неможлива поїздка на море? Звичайно ж, без купальника. Я почала підшукувати купальник для себе, але всюди пропонувалися дві-три мотузочки, що ледь прикривають жіночі принади. Ну люди добрі, хіба так можна? Нехай ці мотузочки надягають юні дівчатка, я нічого не маю проти, але мені 40, у мене троє дітей, я одягну ці три мотузки і вийду на пляж – що відкладеться в голові у моїх дітей? І якими потім вони виростять своїх дітей? Мої онуки, що ж, будуть ходити по пляжу зовсім без мотузок?
Через те що я вже років 10 поспіль шию собі речі сама, ідея створити для себе ідеальний купальник здалася мені дуже привабливою. Так одна за одною з’явилися задумки купальників, які утворили капсульну колекцію, за допомогою якої мені б хотілося порадувати жінок і нагадати нам всім про нормальні моральні цінності. Відтворити моду на них, якщо можна так висловитися. Адже, погодьтеся, не обов’язково, щоб бути красивими, показувати наготу. Жіночність, елегантність не в цьому. Мені хочеться, щоб жінка відчувала себе комфортно і впевнено, могла вільно і з гідністю пересуватися пляжем, без сорому зайти в пляжний ресторан, прийняти зручну позу, сидячи на яхті і не думати про те, що де у неї визирає.
з лукбуку бренда VitaYou
Мені б хотілося порадувати жінок і нагадати нам всім про нормальні моральні цінності.
Ми всі знаємо свої сильні і слабкі сторони. Я продумую дизайн купальників так, щоб запропонувати кожній жінці те, що максимально підкреслить виграшні сторони її фігури і приховає недоліки. Я знялася для промо своїх купальників не тільки для того, щоб попозувати – я хотіла відчути, як вони поводяться в носці. Скажу відверто, мені було приємно і комфортно позувати в них фотографу.
А ось зовсім нове, те, про що поки що знають лише найближчі люди – зараз я займаюся розробкою нової лінії купальників, аналогів яким немає на ринку. Ці купальники я розробляю для жінок з проблемною шкірою, чи то алергія на сонце, пігментація або вікові зміни. Найчастіше для жінок зрілого віку вийти на пляж – суцільний стрес, жінки соромляться своїх рук, зони декольте.
Прикрити при необхідності недоліки або захистити чутливу шкіру від згубного впливу на неї сонячних променів – така мета запланованої колекції, яка буде створена на базі вже наявних моделей. Ми збережемо стиль бренда VitaYou, доповнивши наші купальники необхідними деталями, так би мовити, створимо смарт-купальники спеціального призначення. Комфортні дихаючі і швидковисихаючі тканини, драпірування і стійка форма – такі купальники будуть, де потрібно, пропускати сонячні промені, але тільки в терапевтичній дозі.
Віталіна Ющенко в купальнику VitaYou
Жіночність, краса, зручність і функціональність – ось те, що я вважаю пріоритетом для свого бренда. Повний запуск з яскравою живою презентацією запланований до наступного літнього сезону. Дасть Бог, закінчиться карантин.
Принадність нашого часу в тому, що сьогодні тобі не обов’язково бути професіоналом, щоб зробити щось гарне, досить мати оригінальну і життєздатну ідею та професіонала поруч, здатного допомогти тобі в її втіленні. В якості дизайнерки купальників наразі я не шию на замовлення те, що мені самій не подобається, як це можуть зробити професійні дизайнери, якщо таке замовлення до них надійде. У мене такий підхід: мені має подобатися самій. Може бути, це ще прийде. Ми зараз готуємося до запуску і кожен день приносить нові інсайти та осяяння.
– Я не хочу купувати фоловерів. Я тільки починаю розвивати аккаунт, впевнена, вони самі прийдуть. На фейсбуці у мене близько 6 тисяч фоловерів, я сама з ними спілкуюся, це складна робота. Інстаграм я завела нещодавно, раніше їм особливо не користувалася. Насправді спочатку створила аккаунт в Інстаграмі для того, щоб підглядати за дітьми. Діти самі сказали мені: мамо, ти не в тренді, у фейсбуці тільки ті, хто на ладан дихає. Що робити, довелося – я потихеньку почала розвивати інсту. Всі мої фоловери «живі» – самі стукаються, самі підписуються і вже нікуди не йдуть. Ви знаєте, я чула такі історії про те, як селебріті один одного підставляють: купують один одному фоловерів, роблять штучну накрутку, а потім Інстаграм блокує акаунт. Навіщо мені таке треба? Всі «свої» потихеньку наберуться, ми не поспішаємо… Колекція купальників вже дуже сподобалася американцям, але у нас ще немає ні бірок, ні боксів, ні пакетів – все в розробці, сподіваюся, скоро порадуємо й американських замовників.
з лукбуку бренда VitaYou
Крім купальників я буду випускати спортивні костюми. Сподіваюся, що локдаун позаду і люди будуть багато часу проводити поза оселею – спортивні костюми завжди актуальні. Сьогодні такий елемент одягу, як худі, наприклад, вже must-have – в ньому ви можете піти практично куди завгодно, це модний і зручний предмет гардеробу. Звичайно, мої худі матимуть свої цікаві фішки, крій. Це будуть не костюми для занять спортом, а саме casual, прогулянковий міський варіант, хоча при бажанні кожен зможе знайти їм застосування до душі, зокрема в спортзалі.
А після спортивних костюмів я планую запустити виробництво суконь. Це третя ідея і я поки не знаю, чи зупинюся на цьому, чи піду далі. Це буде вирішальний момент. У соцмережах ми плануємо стильну візуальну презентацію колекцій, і, дасть Бог, навесні зробимо яскраву живу презентацію, де представимо усе – купальники, спортивні костюми та сукні.
Окремо можу сказати про запуск колекції спортивних костюмів від VitaYou: на міських бордах в якості моделей її презентуватимуть українські олімпійські зірки, наша національна гордість!
– Віталіно, ви починаєте створювати бренд, знялися для реклами своїх купальників. Ви творча особистість і красива жінка. Чи відчуваєте обмежувальний вплив татового президентства щодо себе, на те, як вільно ви можете проявлятися і реалізовуватися?
– Так, це все почалося б набагато раніше, якби не татове президентство. Якщо пам’ятаєте, тато був єдиний президент, що сказав: «Моя сім’я повністю відкрита для преси». Фактично, тато видав пресі індульгенцію на стеження і оцінку наших дій, і дітей, і дорослих. Жоден президент такого не зробив за всю історію, ви не чули і не почуєте про таке ніколи. Розумієте, і справа навіть не в тому, що кожен з нас жив, як в акваріумі. А в тому, що що б ти не зробив, ти піддавався осуду. Наведу приклад: моєму братові 18 років, він на дискотеці і про це гримить уся преса – а де йому бути ввечері в п’ятницю, скажіть? Йому що ж, не 18, або він не такий, як інші юнаки в цьому віці? Те ж саме торкнулося і мене, правда, я була старшою. Я не була тусовочною, та й брат не був.
брат Віталіни Андрій з дружиною Оленою, Софія, Віталіна та Катерина Ющенки
Справа навіть не в тому, що кожен з нас жив, як в акваріумі. А в тому, що що б ти не зробив, ти піддавався осуду.
У нас була своя компанія. Ми дуже дружні з братом і до сьогодні у нас переважно спільна компанія. Всі свята ми разом. Пам’ятаю, робимо вдома барбекю, а в новинах кажуть, що дочка Ющенка знову десь відзначилася, а мене там навіть не було! Я дзвоню татові в сльозах, це вже був не перший рік такого життя, кажу йому: «Тато, мені так важко, я вже не можу. Я нічого не зробила, а про мене кажуть лихе». Розумієте, ми були виховані не розпещеними, нам прищепили нормальні моральні цінності. І якщо десь говорять неправду, це дуже боляче відгукується в тобі. Ймовірно, можна було б на це все не звертати уваги, нехай говорять що хочуть, але мене це страшно чіпляло. Може бути це якась риса мого характеру – я дуже не люблю несправедливість. Не важливо, до себе, до дитини, до іншої людини, рослини або тварини.
Тому, звичайно, все це створювало для мене обмежувальні рамки. Здавалося, вже краще я не буду нічого робити, ніж ось так… Адже що б я не робила – співала, шила і таке інше – з усіх боків я чула, що це тому, що мій тато – президент. Навіть якщо ти і сам чогось вартий. Це дуже ображало. Так було тоді. Сьогодні все інакше і я відчуваю себе вільнішою.
Якби не президентство батька, я б стала видатною спортсменкою, швидше за все, конкуристкою.
– Віталіно, вас часто можна побачити у цьому намисті з перлів, що навіть зараз на вас у тренажерному залі. Не заважає тренуватись?
– Насправді ці перли я ношу завжди і всюди, – посміхаючись, коментує Віталіна. – Через це намисто до мене навіть приклеїлося прізвисько «Перлинка». Я його просто не помічаю. Навпаки, якщо цих перлів на мені немає, ось тоді мені чогось не вистачає. Починаю їх шукати, хвилююся, чи не зірвались. Це намисто подарував мені батько, коли мені виповнилося 13 років.
Тато любив мене наряджати. Повісив намиста мені на шию, але мені довелося їх зняти, тоді воно було занадто важке для мене. У нашій родині є традиція дарувати дітям подарунки на майбутнє. Це можуть бути прикраси, наприклад, сережки. Одного разу, коли мені було 8 років, мені подарували косметику, а користуватися нею дозволили тільки в інституті. Звичайно, я собі тихенько щось там підфарбовувала, але це ж було тишком-нишком і феєричний вихід в макіяжі зробити було не можна. Залишалося милуватися й чекати.
Так було і з цим намистом: батько подарував його мені давно, а я виросла і буквально зрослася з ним. Десь у років 18-19 вирішила зробити ревізію своїх скарбів. Прикрас серед них було небагато: я була спортивним дівчиськом та частіше отримувала в подарунок щось на кшталт сідла або вуздечки. Але було це намисто, я знайшла його і одягла. А у мене є звичка – якщо я надягаю якусь прикрасу, наприклад, сережки, я просто їх не знімаю. Тож я в цьому намисті і сплю, і в баню ходжу. Звертаю на нього увагу лише завдяки іншим людям, коли, наприклад, приходжу до спортзали і ловлю на собі здивовані погляди інших відвідувачів, що, мабуть, думають: «От фіфа, ще б на підборах прийшла» (сміється).
Для українських жінок намисто завжди було важливим елементом національного колориту і самобутності, це наша національна культура. Крім суто декоративного призначення, в Україні намисто традиційно слугувало оберігом. Коралові намиста, бурштинові – все це наше, українське. Ви, напевно, пам’ятаєте яскраво-червоні намиста на українських красунях в національних костюмах саме такої форми, як моє. Не знаю, чи тато вкладав такий сенс в свій подарунок чи ні, але, можливо, те, що вони так «приросли» до мене – це поклик крові.
Я взагалі дуже сильно прив’язуюся до речей, які мені подобаються і ношу їх до дірок. Наприклад, у мене є спідниці, яким по 25-30 років. До речі, нещодавно я знайшла спідничку H&M, яку тато привіз для мене зі спільної поїздки з покійним Вадимом Петровичем Гетьманом, на той час головою Нацбанку. Мені було 12 чи 13 років, я довго її носила, потім сховала перед вагітністю і ось знайшла – не уявляєте, скільки у мене щастя. Вона така стильна, я обов’язково її одягну при нагоді.
– Чи любов до спорту у вас з дитинства? Хто залучав вас до тренувань?
– Моя спортивна історія починається з кінного спорту, а якщо казати точніше – з крадіжки коней. У селі було не прийнято дозволяти дітям кататися на конях, бо це небезпечно. А я коней завжди обожнювала і найбільше за все мріяла навчитися їздити верхи. Тому мені доводилося здійснювати крадіжки коней по ночах. З сідлом або без береш цього коня і… І довелося батькам влаштувати мене на кінний спорт, бо стало зрозуміло, що пахне смаженим.
По Вишгородській трасі була тоді кінноспортивна база «Наталка», не знаю, чи існує вона тепер – там я почала займатися кінним спортом і займалася професійно конкуром протягом 15 років, сім разів на тиждень, без вихідних.
Йогу я терпіти не можу. Нехай йогісти на мене не ображаються. Навіть незважаючи на те, що я люблю вишивати, тобто в деяких заняттях монотонність мені не заважає. Все ж в спорті моє – це силові навантаження.
До карантину чотири рази на тиждень я стабільно відвідувала спортзалу. Під час карантину довелося перейти на домашній режим тренувань: доріжка, гантелі, прес – у мене є все необхідне для занять в домашніх умовах. Зараз повертаюся в спортзальний режим. Взагалі я всім рекомедую займатися з тренером, щонайменше – тому що ви повинні не травмуватися. З тренером тренуватися безпечно і в рази ефективніше: під яким кутом поставити ногу, наприклад, всі ці нюанси мають велике значення і впливають на результат. За одне заняття з тренером можна досягти того ж ефекту, що за тиждень самостійних тренувань.
Я сама довгий час тренувалася без тренера. Крім того, що я просто не гладшала, більше результату ніякого не було. У тренажерній залі я працюю здебільшого над ногами. Прес мені дається легко, руки у мене від природи досить міцні. А ось ноги… Скажу по секрету, верхня частина ніг – те саме місце, яке мені потрібно завжди тримати в тонусі. Це наше, жіноче, жінки знають, про що я.
Спортивний характер – це гени і виховання моєї бабусі, маминої мами. Бабуся – заслужена вчителька фізкультури, викладала в школі-інтернаті. Мені здається, вона майстериня спорту просто з усіх його видів (сміється), а ми маленькі повинні були вміти абсолютно все ще краще, ніж вона. Вона нас дресирувала. Дисципліна і порядок: читання за графіком, молоко за графіком, подивилися «Надобраніч, малята» (дитяча вечірня програма – прим. редакції), почитали книжки і в люлю!
Доходило до курйозів. Бувало, бабуся каже мені: «Так, сіла, 5 хвилин охолола, заспокоїлася і йди гратись». Це було так смішно: а що як я не хочу гратися?! Але навіть гратися у бабусі потрібно було за розпорядком. По неділях обов’язковий культурний вихід – у кіно. Бабуся відводила мене за руку, садила в кінозалі, а сама йшла, у неї тим часом були господарчі справи. А я повинна була вийти з кінотеатру і зробити переказ фільму: що мені сподобалося, що не сподобалося, яке там було у кого вбрання, хто хороший персонаж, а хто не дуже, що б я зробила на їх місці і таке інше. Ось такий аналіз ми проводили кожен раз по неділях.
Бабуся і донині проводить нам розбори польотів. Звати бабусю Любов і я їй кажу: «Бабусе, вітаю вас, нехай Бог вам дасть стільки ж віри і надії, скільки вам потрібно, і щоб ви могли ними ділитися з нами». На це вона зазвичай відповідає щось на кшталт: «Так, дякую тобі, люба, але мені б хотілося сказати тобі ось що: по-перше, подивися на себе, ти схудла. Спорт – це добре, але харчування потрібно тримати в нормі…» А я їй завжди відповідаю: «Так, добре, бабусе».
– До речі, щодо харчування… Яких правил ви, як мама трьох дітей, дотримуєтеся в харчуванні для підтримки такої ідеальної форми?
– Хочете знати правду? Я знаю, як правильно харчуватися. Мабуть, знаю всі способи правильного харчування, проте я не завжди так харчуюся. Це не означає, що я їм шкідливе. Ні, шкідливі продукти я не їм. Я люблю фастфуд, але в край рідко можу собі дозволити щось таке. Просто буває, що я в принципі не їм (посміхається). Так само, як не хворію. Я не хворію застудами, грипом, дасть Бог, і коронавірусом не хворітиму. А ось щойно трохи понервувую – температура може підскочити за секунду і апетит пропадає. Хочеш-не хочеш, а їжа просто не заходить. Через це збивається режим харчування. Часом хочеться солодкого, якусь шоколадку. Зараз, після карантину, я знову почала більше займатися спортом і хочеться більше глюкози. Раніше солодке зовсім не любила. А тепер, коли бачу, у мене аж трясуться коліна. Я можу їсти все солодке, немає того, що мені не подобається. Зрозуміло, я себе обмежую в кількості, але з’їсти я можу будь-який тортик, будь-який десерт.
За шкірою я практично не доглядаю. Вмиваюся і використовую класичний крем Nivea, він універсальний, на всі випадки життя. Та один раз на півроку я проходжу процедуру мезотерапії обличчя вітамінними коктейлями.
– Як ви ставитеся до приготування їжі?
– Я готую сама і залучаю дітей, привчаю їх до самостійного життя. Хочу, щоб вони були самостійними в побуті. У моєму студентському житті була історія: я навчалася в КІМВ і там у нас була класна студентська компанія, дуже дружня. Був в нашій компанії грузин, він винаймав квартиру в трьох кроках від КІМВ. Щоранку хтось із нас дзвонив йому, щоб дізнатися, як у нього справи, адже він був не місцевий і ми знали, що йому самотньо без родини. Настала моя черга дзвонити і ось він бере слухавку і затрапезним голосом відповідає, що він голодний і просто сидить на дивані і сумує, тому що, незважаючи на повний холодильник, який ми ж з друзями йому регулярно заповнювали домашньою їжею, не може сам собі цю їжу розігріти. Так от щоб у мене діти такими не виросли, я їх привчаю і вони самі собі готують. Щоправда, доводиться за ними потім кухню вимивати й кілька разів на тиждень навіть викликати сантехніків (сміється). Але діти намагаються. Вдень вони їдять в школі, а ввечері, мені здається, це навіть цікаво – прийти і щось собі приготувати. Особливо дівчинці.
Мій ідеальний сніданок – омлет. Каву я не п’ю. Іноді можу випити ії у якості ліків, коли, наприклад, не можу підняти себе до спортзали. Люблю кокосове молоко. Воно смачніше, ніж вода. А ще я завжди пощуся.
Віталіна Ющенко в купальнику власного бренда VitaYou
– Ви у відмінній формі і в червні перемогли в змаганнях Тимофія Нагорного, отримавши кубок, як найспортивніша мама. Що спонукало вас на участь?
– Ці змагання ми провели, щоб привернути увагу до Миколи Ніжніковського (хлопчик, що підірвався на снаряді і отримав інвалідність – прим. редакції). Брат Колі загинув, але Коля залишився живий. Але без трьох кінцівок. Тимофій активно займається Колею, допомагає дитині. Для мене було важливо прийняти участь в цьому проєкті заради допомоги Миколі, й моя перемога – це результат тренувань і дисципліни, проте це ще не межа: у спорті, як і в інших сферах життя, я продовжую розвиватися.
Сама я фондами не займаюся, але завжди беру участь в проєктах, які націлені на те, щоб привернути увагу і допомогу. Під Києвом є притулок для диких тварин, їм займається моя подруга Наталя. Знаходиться він в кінноспортивному клубі «Магнат». Наталя все життя займалася кіньми, але в один прекрасний день їй почали привозити контрабандних диких тварин. Частину з них було вилучено при спробі незаконного ввезення, частину – привозять від заможних людей, які купують собі таку іграшку для втіхи – левенят, тигренят. Милі кошенята виростають, стають, як їм і належить, царями природи і тоді з ними не знають, що робити. У кращому випадку господарі просять їх забрати, але це, на жаль, випадки поодинокі й найкращий варіант розвитку подій для тварини.
А в гіршому – їх привозять до Наталочки з переламаними хребтами, змучених і покалічених. Чи то під впливом алкоголю, чи то наркотиків, їх власники влаштовують їм справжні тортури – за що? Уявіть собі могутнього тигра розміром з машину в клітці, в якій він навіть розвернутися не може – його поливають водою і б’ють струмом, дубасять. Він просто стоїть і плаче. Він не може нічого сказати, попросити про допомогу…
Одна дівчина завела вовченя. Так ось цього тримісячного вовченя привезли до Наталі з сімома відкритими переломами. Через місяць привезли ще одного і від тієї ж дівчини. Ведмедів привозять. Наталя не планувала засновувати притулок, але так вийшло… І свій день народження Наталя відзначила у притулку, пораючись з ведмедями і тиграми. Вони їй руки лижуть, як кошенята, дякують. На сьогоднішній день чотирьох тигрів і одного лева вдалося вилікувати і відправити в Африку, до Саванни. Їм пощастило. Є левиця, наприклад, яку неможливо транспортувати: їй 17 років і у неї переламаний хребет.
Знаєте, я вважаю, що у нас в країні, звичайно ж, є кому допомагати. Дуже складно літнім людям, у них немає ліків, їжі, нормальних умов життя, ох як багато знедолених діток. Всі вони потребують допомоги. Але є і тварини. Я просто прошу їх не викреслювати. І нехай ті крихти, які залишаються після літніх людей і дітей, хоч якась крапля потрапить тим нещасним, які говорити не можуть, просити не можуть, а просто лежать і вмирають. Це такі речі, повз які нормальна людина, яку Бог створив за своїм образом і подобою, просто не може пройти. Допомагайте всім, кому можете – таке і моє правило. А мою подругу Наталю завжди можна знайти в кінноспортивному клубі «Магнат» – її притулку, який так стихійно утворився, дуже потрібна допомога.
Існує думка, що добро робиться тихо. Але я вважаю, тихо – це добре тоді, коли ти допоміг і справа зроблена. А якщо допомога все ще потрібна – то краще розповісти, хто-небудь почує і теж допоможе.
Тепер ми вже в салоні краси в центрі міста, де мила перукар Аня заплітає Віталіні її улюблені косички – плетіння, завдяки якому зачіска Віталіни не вимагатиме корекції кілька днів. У салоні панує невимушена атмосфера андеграунду, а рожеве волосся і пірсинг дівчини з ресепшн – немов ще один штрих, що підкреслює спортивний характер і бійцівський драйв гості нашого інтерв’ю.
– Діти схожі на вас? Захоплюються спортом?
– Про таких, як я, кажуть: сила, воля, плюс характер (посміхається). Моя молодша дочка Андріана, хоч і не схожа на мене зовні, за характером – вся в мене і теж обожнює коней. Так само, як і я, любить спортивний стиль в одязі, але обожнює фарбуватися – всі меблі в її кімнаті в тінях, диван, килими…
Андріана названа на честь брата Андрія, Віктор, ясна річ, – на честь тата, а з ім’ям Доменіка у нас в родині пов’язана ціла історія.
Син Віктор дуже розважливий, зважений і вдумливий, як мої батько і брат – сім разів подумає, перш ніж відрізати. Я завжди роблю навпаки – відрізаю, потім думаю. Пам’ятаєте, я згадувала мою дисципліновану бабусю? Якось приходжу зі школи, роззуваюся, а бабуся мені каже, мовляв, не так капці поставила. Потрібно було по струнці, а я – носками всередину. Бабуся бурчить, а я в той день втомилася в школі й говорю їй: «Ну що ви, бабусе, чіпляєтеся до мене через ці капці?». Брат підходить до мене і каже: «Не нервуй, ну бурчить бабуся, не звертай уваги, ти ж все одно по-своєму зробиш». Пам’ятаю, дивлюся на нього і думаю: такий шкет, 10 років, а мудрий, спокійний. Ось такий і син. З братом ми різні за характером, але мені іноді здається, що ми як близнюки, я завжди якимось сьомим почуттям відчуваю його стан.
Старша дочка, напевно, більш за всіх схожа на мене зовні. В родині у нас прийнято давати дітям якісь милі прізвиська, які, втім, в процесі дорослішання від дитини природним чином відкріплюються. Ось тільки Доменіка як була Маська для всіх, так донині ми її і кличемо. Як ім’я вже. І в телефоні старша записана як Маська, і бабусі звуть Маська. Це для родини феномен. Зараз Доменіці 21 рік, але вона дуже наївна і довірлива, вірить в усе: скажете їй, що за дверима приземлилося НЛО, вона повірить, запевняю. Добре, що хлопець у неї саме такий за характером, як мої батько, брат і син – спокійний і розважливий. Колись на зорі їх стосунків я сказала дочці: «Якщо є почуття – бережи його!». Вона прислухалася. Й Вадик у нас в пошані, перші привітання передаю Вадику, а потім доньці – їй насправді самій це подобається… А що мені ще потрібно, якщо він так любить мою дочку, що вона ходить щаслива!
Зі старшою я весь час вчуся бути матір’ю – вона зростає, виникають нові ситуації, нові віхи. З молодшими простіше – з ними я проходжу те, що вже проходила зі старшою, а ось матір’ю 21-річної дівчини я ще ніколи не була. Завтра буде новий день і нові виклики – що якщо дочка прийде і скаже: «Мама, я вагітна!»? Що тоді? Я її вже попросила, щоб вона поки що не робила мене бабусею. У нас з чоловіком є ще плани… з Божою допомогою. Нехай все буде по черзі.
Я обожнюю південну Італію. Те, що з Італією загалом зараз відбувається, це, звичайно, біль і розчарування, й це зовсім не та Італія, якою вона була ще досить недавно. На жаль, ця велика Імперія впала, не витримавши сучасності, і, мені здається, вже не відновиться. Все руйнується, в усе намагаються вкладати мінімум коштів. Раніше, коли імператори і царі будували, то всі цінності вкладали в будівництво, будували з найкращих матеріалів, на століття. Тому ці будівлі дожили до наших днів і ми маємо можливість милуватися і захоплюватися ними. А що сьогодні? Будують з того, що дешевше, простіше, швидше – щоб швидше заробити. Так все це і служити буде. Простоїть 40 років – знесуть, поставлять таке ж.
Але коли народилася Доменіка, Італія для мене була оазисом життя, культури і процвітання. Уміння святкувати життя – їх традиційна Dolce Vita, практично VitaYou (посміхається). По неділях в Італії народ відпочиває, гуляє, всі спілкуються один з одним, всі покоління разом: бабусі і дідусі, немовлята в колясках, молоді люди. Сусіди пригощають один одного, все шумлять і посміхаються. Така вона – італійська неділя. По-італійськи «неділя» – Domenica. Ще одне значення слова «неділя» – це воскресіння Господнє. І мені дуже хотілося назвати дочку Доменікою.
Але тато захотів, щоб мого первістка звали Яриною – як яра пшениця, «рання». Але ж це моя дочка, хто має право вирішувати, як її назвати, скажіть мені? Ну і у нас виникла суперечка з цього приводу. Суперечки у нас завжди тихі, ми не лаємося – в нашій родині дітям прищеплюється повага до дорослих, слухняність. І ось виходить дилема – не послухатися тата я не можу, а назвати дочку Яриною не хочу. Кажу батькові: «Тату, вона буде Доменікою», а він мені: «Та ну яка ж вона Доменіка, вона Яриночка, подивися на неї, вилита Ярина». У підсумку так і записали – Доменіка Ярина. Тато називав Доменіку Яриною десь років до 12. А потім якось ні з того ні з сього один раз промахнувся, чую – каже Доменічка… І вже по цей час він її називає Доменічка, Яринка дуже рідко став називати. Але я його не підсікаю на цьому. Мовчу.
Віктор і Віталіна Ющенки
– Тато суворий?
– Скоріше справедливий та дисциплінований. Тато шанує традиції, я дуже ціную те, що він нам прищепив. Можна сказати, що в родині я отримала різнопланову освіту. Бабуся навчила мене, що жінка повинна вміти робити різну роботу – я з 4 років вмію доїти корову, косити траву, доглядати за городом: картопля, жуки, капуста, буряк – все це було на мені. Пам’ятаю, взимку холодно, а часник треба саджати. Але найпримхливленіша в догляді – полуниця. Культурну освіту я отримувала у бабусі по мамі, а господарську – у бабусі по батькові. Батькова мама – вчителька вищої математики, а дідусь – вчитель англійської мови, також був директором школи.
Моя мама теж вчителька, в родині майже всі – вчителі, але я б вчителькою бути не хотіла, особливо якщо говорити про сучасних дітей. Діти зараз, на жаль, дуже розпещені. Батьки їм все дозволяють і не розуміють, що те, що сьогодні здається кумедним, завтра, коли діти виростуть, буде сумно самим батькам. Спочатку дітям буде занадто мало цигарок, потім ще чого-небудь. Потім стане замало грошей і таке інше. Скільки прикладів, здавалося б, золота молодь, все є, вчаться в КІМВ, МДІМВ, у нью-йоркських університетах на Волл-стріт, в Силіконовій долині, а чомусь вішаються, вистрибують з вікон. А тому що пропадає інтерес до життя, цінностей немає. Мораль і цінності потрібно прищеплювати і обов’язково своїм прикладом. Думаю, щонайменьше 90% того, що вдає з себе дитина до кінця школи – вплив сім’ї.
– Як у вашій родині справа з гаджетами?
– З гаджетами теж повинні справлятися батьки. Якщо все дозовано і дисципліновано – від гаджетів може бути користь. Якщо ви хочете мене запитати, чи дуже слухняні мої діти в цьому плані – ні. Але вони ховають гаджети, коли я заходжу в кімнату, наприклад. Тобто у нас зазначено, що довго і безглуздо ними користуватися – неправильно. Якщо дитина вчиться і чогось не знає, а мене поруч немає, я завжди кажу: гугл на допомогу. Заходи й працюй.
Вітя багато часу за комп’ютером проводить, захоплюється IT, як багато хлопців сьогодні. А ось Андріанка сидить в Tik-Tok і Likee. Діти зараз видивляється всі ці абсолютно безглузді відео, що у кого впало, хто в чому вимазався, зробив якусь шкоду – насправді, це дуже шкідливо і деморалізує молодь, крапля за краплею стирає мораль. Через подібні додатки людьми керуватимуть, тому що людина дурнішає і стає контрольованою. Набагато краще дивитись якісь гарні фільми.
Віталіна з доньками Андріаною та Доменікою
– У вашій родині культивуються традиційні цінності. Ви вважаєте, це важливо і актуально в сучасному світі?
– Моя мама називала своїх батьків на ти, а тато на «ви». Батьки тата називали своїх батьків на «ви» навіть коли ті вже були покійними. Тобто згадуючи їх, говорили так: «Мама коли померли…». І тато сказав: «У моїй родині діти будуть звертатися до батьків тільки на «ви». І ще тато називає мене Лі. Сам придумав довжелезне ім’я Віталіна, а потім сам же скоротив його до Лі. І ось одного разу тато каже мені: «Лі, пора тобі називати дорослих на ви». А я думаю – що таке ви? Ім’я якесь нове? Ви розумієте, мені три роки. Знаю, що тата звати Вітя, чому ви? Вітя ви? Я дуже добре пам’ятаю ці мої дитячі хвилювання. Стою у дворі біля паркану і міркую, як же це на ви називати… У мене сльози градом ллються – стою і думаю: «Яка ганьба! Це тепер корову на ви називати, гусей на ви… ». Такої ганьби в селі ще ніхто не бачив, думала я. Але не послухатися тата я ж не можу. А у нас собака була ланцюгова у дворі, Мушка. У селі собак жіночої статі було прийнято називати «сучка». Підходжу я до тата, сльози капають такі великі, що аж чутно, як падають, і кажу крізь сльози: «Тату, і сучку на «ви»?». Він як почав сміятися. Каже, ні, донечко, сучку можеш на «ти». На цьому траур з мене відразу спав.
Віталіна з сином Віктором
Коли ж народилася моя перша дитина, тато мені каже – ну що? А я йому – мої будуть на «ти» називати. На що він мені сказав: «Погано, донечко, що не прислухалася до моєї поради…». Знаєте, з одного боку те, що я звертаюся до батьків на «ви», не створює між нами ніякої зайвої дистанції, швидше це ріже вухо стороннім. Але я дуже не люблю, наприклад, коли мої діти звертаються до старших на «ти». До мене на ти ок, але в той же час коли настає пубертатний період і підліток починає грубити, відразу відчуваєш цю різницю. Як тато мені колись сказав: коли діти підростуть, тобі ніколи не скажуть «тато, ви дурень», а ось «ти дурень» – можуть сказати.
Коли діти підростуть, тобі ніколи не скажуть «тато, ви дурень», а ось «ти дурень» – можуть сказати.
Люди сьогодні не вірять в Бога, живуть так, нібито його немає. Для чого ми тоді народжуємося? Поїсти, розмножитися і померти? Чим ми в такому випадку відрізняємося від кульбаб? Для цього хіба Бог створював таку складну систему з розумом, серцем, почуттями, радощами, любов’ю, совістю, для чого тоді це все? У тварин совісті немає, вона їм не потрібна. Що дає віра? Віра дає страх Божий. Знову ж таки, я говорю про православну християнську віру, ні про якісь секти. Щотижня по неділях ми всією родиною ходимо до церкви на службу. І діти ходять. Все дуже швидко, вранці встаєш, в 11 ти вже вільний на всі чотири сторони. Але ти повинен бути підготовлений на службу.
Як і я в дитинстві, вони не завжди хочуть йти. Мій духовний Отець наставляє мене так: «В певному віці діти відходять від віри, а потім повертаються. Коли десь трохи притисне, тоді й повернеться людина. Не тисни, – каже, – веди тихенько, нехай йдуть за послух». Я вихована в православній родині, але й мені, як більшості, свого часу прибігти до церкви швидше допоміг «чарівний пендель». Пам’ятаю, як дивилася на маму і думала, як вона так може – ходить до церкви регулярно сама, її ніхто не змушує. А потім я і сама почала туди бігати. Тому я знаю, що мої діти на якийсь час можуть відійти від церкви, але будуть знати, куди повернутися, коли відчують потребу.
Для того, щоб ми всі не втратили людське обличчя і розум, нам потрібна віра і потрібні книги. На сьогоднішній день тільки батьки можуть прищепити це своїм дітям.
І друге, що я хотіла б зазначити, і це ще одна біль – люди не читають. Зовсім не читають справжніх книжок. Комп’ютери та електронні книги не замінять справжніх живих книжок. Для того, щоб ми всі не втратили людське обличчя і розум, нам потрібна віра і потрібні книги. На сьогоднішній день тільки батьки можуть прищепити це своїм дітям. Іншої відповіді не буде. Якщо батько і мати не навчать свою дитину, з нього виросте лобода. І потім наступне покоління буде ще гіршим.
Ще одна біль – люди не читають. Зовсім не читають справжніх книжок.
Я дуже люблю диснеївський мультфільм «Валлі»: на планеті Земля не залишилося нічого живого, люди живуть на космічному кораблі і для них створені такі умови, в яких вони відчувають себе до такої міри комфортно, що їм не потрібно рухатися, в басейні купатися – щоб не потонули, пити-їсти – щоб не вдавилися і так далі. Мені здається, до цього нас і ведуть.
Ми ж всі прекрасно знаємо, які шкідливі продукти продаються в наших магазинах. Що вони не відповідають тому ГОСТу, який існує. Знаємо? Знаємо. Продають отруту та їм все одно, що у якоїсь дитини може бути діатез або щось ще гірше, цікавлять тільки швидкі заробітки. Так, щоб вкладати менше інтелекту, менше душі – куди приведе нас така тенденція? Ось для цього й потрібна віра – щоб виконувати заповіді, не робити ближньому зла, з одного боку, і з іншого – людину віруючу в стадо не так легко загнати. Тому що така людина знає, що добре, а що погано, в неї є нормальні загальнолюдьскі цінності. Моя відповідь – так, я вважаю, це дуже важливо.
