«Мотивуємо одне одного»: Марина Бех і Михайло Романчук про виклики і перемоги у стосунках і спорті
Кохання і віра переможуть все! Під таким гаслом ми робили нашу лютневу діджитал-обкладинку, присвячену Дню закоханих. Прикрасила її одна з найкрасивіших пар вітчизняного спортивного Олімпу – подружжя легкоатлетки Марини Бех-Романчук та плавця Михайла Романчука, на рахунку яких – десятки найпрестижніших спортивних нагород.
Навіть надскладний 2022 рік став для них переможним. Михайло здобув «золото» на дистанції 1500 метрів вільним стилем на Чемпіонаті Європи й став першим українцем, якому вдалося стати призером Чемпіонатів світу в плаванні на відкритій воді. Марина ж стала чемпіонкою Європи з легкої атлетики, зробивши рекордний для себе потрійний стрибок на 15,02 метрів – друга українка після видатної Інеси Кравець, якій вдалося стрибнути за 15 метрів!
На такий тріумф вплинуло не лише спортивне загартування, а й війна в Україні, всупереч якій подружжя почало ще більше «рвати й метати», аби на Олімпійському п’єдесталі прикувати очі всього світу до терору на Батьківщині.
Напружений спортивний графік, постійні переїзди, трагічні події в країні та емоційне виснаження – ніщо не стає на заваді коханню Марини й Михайла. Кожен з них завжди готовий зробити рішучий ривок задля підтримання вогню почуттів. Доказом тому – спонтанна поїздка до Парижа, про яку Марина давно мріяла, та романтична фотосесія, світлини з якої подружжя ексклюзивно надало для нашого матеріалу.
Про вплив війни на стосунки, теперішнє життя у Німеччині, романтичні сюрпризи й побачення на даху, незабутнє освідчення та плани на поповнення у родині Марина і Михайло відверто розказали у нашому інтерв’ю.
Про роль спорту під час війни
Михайло: Я не можу сказати, що 2022 рік був дуже проривним, але він був надзвичайно важким, тому всі наші спортивні досягнення у цей рік подвоювалися.
Марина: Всі ці досягнення – завдяки нашому відчуттю відповідальності перед Батьківщиною, співвітчизниками. Ми розуміли, що ми – обличчя нашої країни на міжнародній арені. Саме завдяки нашим спортивним результатам ми маємо можливість активно транслювати тему війни в Україні у великих світових медіа. Після кожного достойного результату у змаганнях ми спілкуємося зі ЗМІ з різних куточків світу, вони цікавляться тим, що наразі відбувається у нас вдома, як це переживають наші рідні тощо.
Михайло: На нас лежить відповідальність, так! От, наприклад, мій батько пішов служити у Національну гвардію України, його направили на схід країни. Саме тоді він сказав, що боронить всіх нас, аби його діти могли захищати Україну на міжнародній арені.
Марина: З легкоатлетами з країни-агресорки я спілкувалася лише на міжнародних стартах, ми мали суто товариські професійні стосунки. Та з моменту повномасштабного вторгнення рф до нашої країни жоден з них не написав мені й не поцікавився тим, чи жива я і чи в безпеці? Просто повне ігнорування – саме та поведінка, яку наразі проявляють усі росіяни. Вони вирішили мовчати і закривати очі на правду. Вони – в’язні своєї країни, точніше колонії, інакше тут не скажеш.
Про вплив війни на стосунки
Марина: Не можу сказати, що розлука через війну, як для багатьох українських пар, стала для нас із чоловіком важким випробуванням, оскільки до цього ми мали достатньо подібних моментів. Ми могли подовгу бувати не поруч.
Михайло: Так, ми доволі часто не бачилися впродовж місяців й у довоєнному періоді. Звісно, коли почалася повномасштабна війна, перші місяці були дуже важкими, адже ми перебували у різних країнах.
Марина: Я була у Португалії, Міша – у Німеччині. Бачилися ми дуже рідко у зв’язку з навантаженими спортивними графіками. Було дуже складно знайти час, аби прилетіти на зустріч одне до одного. Інколи «викроювали» час, аби зустрітися хоч на день.
Як вдається зберігати кохання на відстані: ми просто кохаємо, підтримуємо та розуміємо одне одного.
Коли я їхала на Чемпіонат світу до Америки, Михайло тільки-но повертався з нього. Тож, ми зустрілися десь посередині – у Стокгольмі – буквально на півдоби. Але це було неймовірне щастя, бо ми розуміли, що наступні кілька місяців ми знову не побачимо одне одного. Щодо того, як вдається зберігати кохання на відстані: ми просто кохаємо, підтримуємо та розуміємо одне одного. Я вважаю, що дуже важливо поступатися одне одному, і ми намагаємося слідувати цьому. Ми – найцінніше, що є в житті кожного з нас, тому бережемо те, що маємо, адже розуміємо, наскільки це важливо.
Про теперішнє сімейне життя
Михайло: Наразі ми проживаємо у Німеччині, у Магдебурзі. Тут я повноцінно тренуюся з німецьким тренером, є й всі умови для продуктивних тренувань Марини.
Марина: Так, тут є все, що нам потрібно як для підготовки до різних спортивних змагань, так і для повноцінного сімейного життя. Після надважкого літнього спортивного періоду, коли ми постійно переїжджали з готелю у готель, жили «на валізах» й не мали постійного місця для комфортного життя, нам нарешті вдалося винайняти житло тут.
Про романтику у стосунках
Марина: Я вважаю, що ми обидвоє – романтичні натури. Михайло частенько казав, що дуже зайнятий роботою, а в цей час сюрпризом їхав до мене додому – та кілька разів він таки «спалювався» на цьому. (сміється) Звісно, такі сюрпризи дуже запам’ятовувалися! А одного разу перед поїздкою на Олімпіаду він влаштував мені побачення на даху з видом на Дніпро! Щодо мене – я чимало разів зустрічала чоловіка зі змагань із кульками та плакатами.
Михайло: Марина часто готує щось смачненьке. Проте я також намагаюся балувати свою кохану дружину.
Марина: О, так. У неділю Михайло просинається значно раніше за мене, бо його організм вже звик до ранніх підйомів та вранішніх тренувань, і готує сніданок. «Коронна» страва чоловіка – сендвіч з нутелою! Ну, а моя… яка?
Михайло: Паста!
Про конкуренцію у спорті між одне одним
Михайло: Звісно, є якесь суперництво, та це здорова конкуренція.
Марина: Та яка здорова конкуренція? Ми просто завжди жартуємо одне над одним.
Михайло: Ну, так – у кого яка кількість медалей, кому треба повісити на стіну ще одну…
Марина: У нас не те, щоб конкуренція… Ми завжди підтримуємо одне одного, підштовхуємо до нових досягнень і мотивуємо перемагати. От, наприклад, коли Михайло здобуває чергову медаль, я надихаюся цим і «набираю» обертів для нових досягнень у нашій родині, вже зі свого боку. Тож, це певна мотивація, яка породжує результат.
Про роль кохання у спорті та навпаки
Марина: Ми з чоловіком багато спілкуємося на тему спорту, проте я не можу сказати що вона – центральна у наших стосунках. На даному етапі ми розуміємо: це те, чим ми живемо. Наша робота й наше хобі. Ми чудово усвідомлюємо, наскільки це важливо для кожного з нас і як кожен з нас викладається у цьому на всі можливі відсотки. Наше кохання безмежно допомагає нам у спорті, адже ми підтримуємо одне одного. А також, коли ми стикаємося із труднощами, не залишаємося з ними наодинці, бо є на кого покластися. Й навпаки – спорт допомагає у коханні! Адже стоврює умови засумувати одне за одним. (сміється)
Михайло: У нас різні графіки тренувань, тому спільного часу вдома не так вже й багато. Та все одно, коли ввечері повертаємося додому з тренувань, намагаємося вечеряти разом, відпочити і насолодитися одне одним. Спорт і кохання – взаємопов’язані для нас речі, їх важко розділити. Одне доповнює друге.
Про табу на спільні тренування
Марина: Відкрию вам секрет: ми ніколи не тренуємося разом з чоловіком. Єдиний раз, коли була така можливість, – під час активної фази карантину через COVID-19 ми мали спільні пробіжки до лісу, і все.
Михайло: Для мене легка атлетика – це…
Марина: … суцільний жах! Як і для мене плавання! (сміється) Я не люблю плавати в басейні, Мишко не любить бігати. Ми просто поважаємо спорт одне одного і не пхаємо носа в роботу половинки. Я ніколи не даю поради чоловікові щодо його виду спорту, адже для цього є тренер. Єдиного роду порада, яку я можу дати, – це моральна підтримка не як від спортсменки, а як від дружини.
Михайло: А я знаєте чим допомагав Маринці колись? Знімав їй відео на тренуванні у той час, коли в неї ще не було тренера. От і все, бо я у цьому виді не розуміюся взагалі, як і дружина у моєму. (сміється)
Ми – найцінніше, що є в житті одне одного, тому бережемо те, що маємо, адже розуміємо, наскільки це все важливо.
Про підтримку одне одного на змаганнях
Михайло: Дуже рідко випадає можливість приїхати одне до одного на змагання. Востаннє мені вдалося це зробити цьогоріч на Чемпіонаті Європи, де Маринка стала чемпіонкою, зробивши рекордний для себе потрійний стрибок за 15 метрів! Нарешті її важка праця «окупилася» на цих змаганнях, втілившись у медаль! Я був дуже щасливий розділити цю мить з коханою!
Марина: Ох, саме ця підтримка запам’яталася мені найбільше! А яка моя підтримка тобі найбільше припала до душі?
Михайло: У Копенгагені!
Марина: А чого саме там? Я думала, що на змаганнях у Токіо, коли я кричала і товкла руками по склу так, що ще трішечки і я опинилася б у тебе в басейні і вже в прямому сенсі підтримувала б тебе! (сміється)
Михайло: Ну, для мене все ж таки у Копенгагені, де проходив Чемпіонат Європи на короткій воді, на якому я вперше завоював золоту медаль. Маринка тоді дуже плакала, й у цей момент її обличчя показали крупним кадром на екрані. До цього ми з дружиною дуже довго не бачилися, і тут, під час такої тріумфальної події, нарешті зустрілися.
Про знайомство
Марина: Наші стосунки тривають з 2016 року, але знайомі ми з підліткового періоду – тоді ми познайомилися на юнацькому олімпійському фестивалі. Якось так сталося, що відтоді ми ніколи не перетиналися одне з одним і лише на Олімпіаді в Ріо у 2016 зустрілися знову, з чого і почалося наше спілкування. А вже наприкінці року воно переросло у стосунки.
Михайло: І уявіть: за всі ці шість років у нас не було жодного кризового моменту!
Марина: Напевно, через те, що у потрібні миті ми поступаємося одне одному. Завдяки цьому і вдалося уникнути багатьох непорозумінь та сварок.
Про освідчення
Марина: Михайло освідчився мені на Новий 2018 рік у Буковелі, коли ми всією родиною приїхали на гірськолижний відпочинок. Все було вкрай романтично: коли годинник пробив опівніч, на вулиці засвітилося серденько, викладене за допомогою свічок… Весь готельний комплекс спостерігав за цим видовищем й всі неймовірно раділи. Я дуже сильно цього хотіла і чекала! Натомість, хвилювалася про те, аби я не помилилася у своїх бажаннях та очікуваннях. Був страх засмутитися, якщо щось виявиться не так, як я собі це уявляла. Проте дякувати Богу, чоловік організував цей момент на вищому рівні!
Про важливі сімейні ритуали
Марина: Для нас це святкування католицького Різдва. На одному з перших таких святкувань Михайло познайомився з моїми батьками. Відтоді всі різдвяні свята ми зустрічаємо у родинному колі: ми та батьки кожного з нас. Ще одна традиція – завжди намагаємося на Новий рік вибратися на гірськолижний відпочинок, хоча б на кілька днів. А наприкінці літнього сезону – їдемо на вікенд на відпочинок, кудись ближче до води.
Про спільні та відмінні риси у характерах
Михайло: Ми схожі у цілеспрямованості, але Марина значно цілеспрямованіша за мене. Вона взагалі одна з найбільш цілеспрямованих особистостей, яких я коли-небудь зустрічав у своєму житті. Мабуть, цим вона мене й приманила до себе… (сміється) Ще ми схожі у любові до праці. От навіть якщо у нас видався один день відпочинку, то ми все одно знайдемо собі якусь роботу. Ми просто обожнюємо активне життя. Любов до тварин нас також поєднує.
Марина: Тоді я скажу, у чому ми різні. Михайло дуже спокійний, а я – запальна. От якраз це чоловіка в мені і дратує! (сміється) А мене у ньому – те, що він любить відкладати більшість справ «на потім»! На будь-які стресові ситуації Михайло реагує холоднокровно, а я – панікую і намагаюся знайти швидке рішення проблеми. Ну, а все інше – смаки, інтереси, звички, хобі – у нас спільні. Мрії – цілком спільні, на тисячу відсотків!
Про романтичну подорож до Парижа
Михайло: Восени ми були дуже заклопотані справами по роботі, пошуком нового житла для оренди, і в якийсь момент ми просто вирішили відпочити від цього всього. Тим паче, що якраз тоді у нас видалися спільні вихідні.
Марина: Ми просто ввечері орендували авто, забронювали готель, спакували валізи і зранку вже поїхали до Парижа. Я дуже мріяла про фотосесію у французькій столиці, адже це – неймовірно красиве і романтичне місто. Я хвилювалася тільки через те, чи мій чоловік витримає цю фотосесію… (сміється) Але він був дуже стійкий!
Михайло: Так, мені навіть сподобалося!
Марина: Ми змогли побачити Париж і вдень, і вночі. Ми насолодилися і містом, і одне одним. Для кожної людини у світі Париж – місто кохання…
Михайло: А ще для нас це місто майбутньої Олімпіади! (сміється) Тож, можна сказати, що ми їздили на розвідку перед цією важливою подією для нас.
Про поповнення у родині
Марина: Поповнення у родині плануємо, звичайно, й планували – але COVID-19 трішки вніс свої корективи в ці плани.
Михайло: Отож, так би вже бігав якийсь маленький пупсик і тягав нашого котика за хвоста. (сміється) Ще трішки треба почекати і будемо втілювати це у життя!
Марина: Звісно, що наших діток ми плануємо віддати на різні спортивні секції, але в жодному разі ми не будемо примушувати їх до професійних занять спортом.
Михайло: Дитина – це маленький розум, який сам може обрати, чого він хоче. Тож вибір буде тільки за нею.
Про плани на життя у найближчі роки
Михайло: З моменту повномасштабного вторгнення рф до нашої країни у мене майже одразу з’явилася можливість продовжити свою спортивну підготовку за кордоном задля того, аби достойно представляти Україну на міжнародній спортивній арені. Відтоді я зрозумів, що ліпшої країни, аніж наша, немає!
Марина: Ми ніколи не планували жити десь за кордоном. Ми робили все, аби наше майбутнє будувалося в Україні. Незважаючи на те, що наразі у нашій державі точиться війна, ми плануємо повертатися на Батьківщину попри все і будувати там своє майбутнє. Тож, найближчі 5-10 років точно будуть пов’язані з життям у рідній Україні! Наразі ж, поки ми готуємося до Олімпіади, ми змушені перебувати за кордоном, аби максимально якісно підготуватися до змагань й показати найкращий результат в усьому світі. Аби представити Україну на максимум!
За шість років стосунків у нас не було жодного кризового моменту!
Про святкування Дня закоханих
Марина: Насправді, у нас не було жодного спільного Дня Валентина! Можливо, саме цього року він станеться, але ми ніколи не знаємо напевно, через недосконале розуміння робочих графіків.
